3) ТП З педагогічної етики

Ціннісні орієнтації сучасної української школи та педагога (гідність, рівність, справедливість, толерантність, турбота, чесність, довіра, верховенство права, патріотизм, свобода та ін.)

Освітня філософія Нової української школи грунтується на певних пріоритетах, що визначають її ціннісно-світоглядні домінанти [12, с. 15], зокрема: Освіта: є пріоритетною цінністю суспільства, особлива роль освіти в інформаційному суспільстві, зростання інформаційних потоків, постійне оновлення знань, необхідність неперервної освіти протягом всього життя людини і т.д. Дитиноцентризм: розвиток дитини відповідно до її вікових та індивідуальних психофізіологічних особливостей і потреб, індивідуальних стилів, темпу, освітніх траєкторій учнів; формування загальнолюдських цінностей; свобода вибору власної освітньої траєкторії; підтримка життєвого оптимізму; розвиток самостійності; плекання творчості й допитливості. Визнання цінності дитинства: відповідність вимог віковим особливостям; визнання прав дитини на навчання через діяльність, зокрема гру; урахування цінностей та інтересів дитини з метою формування в неї основ життєвої компетентності; обмеження обсягу домашніх завдань для збільшення часу на рухову активність дитини. Радість пізнання: пізнавальний процес, який приноситиме радість дитині; обмеження обсягу домашніх завдань для збільшення часу на творчість і дослідницьку діяльність; свобода вибору предметів та рівня їх складності. Презумпція талановитості дитини. Запобігання соціальному розшаруванню: не допускається будь-яких форм дискримінації учнів та відокремлення дітей на підставі попереднього відбору; утвердження демократичних цінностей; людська гідність, свобода, відповідальність; інклюзія. Розвиток особистості та умов для її формування: замість «навченої безпорадності», плекання самостійності, незалежного мислення; навчання справлятися зі стресом та напругою, педагогічні задачі вирішуються в атмосфері психологічного комфорту й підтримки; неупереджене та справедливе ставлення до кожного учня, подолання будь-яких форм дискримінації; плекання в учнів гідності, оптимізму, сильних рис характеру та чеснот. Плекання здоров'я учнів: формування здорового способу життя; створення умов для фізичного й психоемоційного розвитку. Безпека: перетворення школи на безпечне місце, де немає насильства і цькування. Важливою складовою реалізації ціннісних орієнтирів в освітньому середовищі є коректне трактування цінностей педагогами. Адже як показують результати дослідження «Ціннісні засади Нової української школи очима вчителів» у самих педагогічних працівників виникають певні труднощі щодо тлумачення деяких цінностей, зокрема таких як гідність, демократія та солідарність. Гідність - властивість, яка виражає уявлення процінність всякої людини як моральної особистості, що вчинково реалізується. Це особливе моральне ставлення людини до самої себе і ставлення до неї з боку суспільства, в якому визначається значущість особистості. Поняття гідності вживається у законодавствах численних країн та у міжнародному праві. Власну гідність (любов до себе) слід відрізняти від себелюбства (егоїзму). Соціальна рівність - це такий суспільний устрій, за якого всі члени суспільства мали б однаковий статус. Однак у реальному житті такий стан є недосяжним. Люди різні від природи й різні за культурою, тому неможливо зробити їх рівними, тобто однаковими. Тому в демократичних суспільствах намагаються забезпечити формальну рівність, а саме: рівність усіх перед законом, рівністьправ і свобод громадянина та рівність їхніх обов'язків, незалежно від національної, релігійної та іншої належності, службового й іншого становища. Справедливість - об'єктивне, неупереджене ставлення до когось чи чогось. Людські відносини, дії, вчинки, які відповідають морально-етичним і правовим нормам. Толерантність - повага, прийняття і правильне розуміння багатого різноманіття культур нашого світу, форм самовираження і способів проявів людської індивідуальності. Толерантність - це активне ставлення, що формується на основі визнання універсальних прав і основних свобод людини. Толерантність - це поняття, що означає відмову від догматизму, від абсолютизації істини і утверджує норми, встановлені в міжнародних правових актах у галузі прав людини (Декларація принципів толерантності, затверджена Резолюцією Генеральної Конференції ЮНЕСКО 16 листопада 1995 року). Турботливість - властивість за значенням турботливий. Турботливий - який уважний, дбайливий, виражає безкорисливість. Чесність - властивість за значенням чесний. Чесний - який відзначається високими моральними якостями, самовіддано ставиться до когось. Чогось. Виражає правдивість, прямоту характеру, відвертість. Старанно, ретельно виконує свої обов'язки. Заслуговує на високу повагу, пошану; порядний. Довіра - Безумовна відкритість у ставленні однієї людини до іншої, спілкування без «подвійного дна». Бажання вибудовувати відкриті приязні стосунки; щирість у відношенні до іншої людини. Верховенство права- формування громадянських інститутів, що сприяє задоволенню законних інтересів людини. Патріотизм - моральний і політичний принцип, соціальне почуття, змістом якого є любов до батьківщини і готовність заради неї жертвувати власними інтересами. Значущість патріотизму зумовлена його здатністю мобілізовувати суспільство, залучати матеріальні та людські ресурси для досягнення певної мети, зокрема, в умовах внутрішньої або зовнішньої загрози. Свобода - можливість чинити вибір відповідально до своїх бажань, інтересів і цілей на основі знання об'єктивної дійсності. Можливість діяти без перешкод у якій-небудь галузі в умовах усвідомлення законів суспільства. Порядність - властивість за значенням порядний. Порядний - нездатний на погані, нечесні або аморальні вчинки. Завжди дотримується своїх обіцянок, уникає образ і не завдає умисної шкоди навколишнім.

Принципи педагогічної моралі: педагогічного гуманізму, педагогічного оптимізму, колективізму, громадянськості та патріотизму

До стратегічних принципів педагогічної етики відносяться наступні. Принцип педагогічного гуманізму полягає в усвідомленні педагогом людини, її особистості як вищої цінності та в намаганні керуватися в своїх діях виключно любов'ю до людини та повагою до її особистості. Любов до дитини проявляється в повазі до її внутрішнього світу, його прав як особистості і стурбованості за його долю. Принцип педагогічного оптимізму полягає у вимозі до педагога керуватися вірою в успіх, в краще майбутнє людства взагалі і конкретної людини зокрема, а також в її необмежені можливості. Найважливішою (емоційної) складової цього принципу є почуття радості, яке повинно супроводжувати всі дії педагога і передаватися учням. Принцип благодіяння полягає в щирому бажанні педагога принести добро дитині і зробити його щасливим. Він передбачає, що педагог знає, що таке добро і як його досягти. Дитина повинна стати для педагога об'єктом любові. Добро в діяльності педагога втілюється не тільки в турботі про дитину, створення сприятливих умов для його життя та розвитку його як особистості і професіонала, який володіє необхідними навичками, але і в розвитку в ньому здатності протистояти негативним явищам, долати труднощі, бути відповідальним за свою долю і долю близьких. Принцип толерантності ґрунтується на позитивній схильності до іншої людини, зокрема до учня. Він проявляється в поважному ставленні до іншої особистості, до його "інакшості", у визнанні його права жити відповідно до власного світогляду, у визнанні рівності прав усіх людей незалежно від їх расової, національної та релігійної приналежності, а також інших відмінностей, які не стосуються морального обличчя людини. З принципом толерантності тісно пов'язаний принцип ненасильства. Принцип ненасильства полягає в свідомому відмову від застосування по відношенню до іншої особистості, зокрема до особистості учня, методів насильства або будь-яких форм тиску, в прагненні побудувати відносини на основі співпраці, а не суперництва, в прагненні не викликати у колег і дітей почуття страху, в усвідомленні того, що повагою і розуміння є більш ефективними засобами виховання, ніж насильницькі методи. Принцип автономії полягає в повазі вільної особистості дитини, його права на його власний, унікальний шлях розвитку, в тому числі його права на помилку. Він вимагає від бедагога же не бути зарозумілим, не дивитися на дитину тільки як "об'єкт" виховання, не нав'язувати йому своєї думки, залучати учнів до співпраці тільки на умовах добровільності та свободи вибору, культивувати його самоповагу. Принцип моральної відповідальності полягає в усвідомленні педагогом своєї відповідальності перед дитиною, її батьками, державою і суспільством за долю вихованця, в усвідомленні їм моральної потреби виконання соціальних норм, а також в його здатності адекватно сприймати справедливу оцінку скоєних вчинків, самооцінювати власні дії з позицій загальнолюдських інтересів. Моральна відповідальність передбачає усвідомлення педагогом сучасного і майбутнього розвитку нації і людства. Педагог морально відповідає за творче оволодіння знаннями, самовдосконалення, самореалізацію як своїх сил і здібностей, так і здібностей учнів. Принцип справедливості вимагає від викладачів об'єктивності в оцінці здібностей, слів і вчинків учнів. Він проявляється в оцінках їм вчинків учнів, їх ставлення до навчання, ровесникам і старшим людям, до навколишнього середовища, до суспільно корисним роботі і так далі. Він передбачає неупереджену, відповідну вищим стандартам оцінку як здібностей дитини, так і результатів його діяльності. Принцип компетентності вимогає від педагога постійно підвищувати рівень своєї професійної компетентності, знайомиться з останніми досягненнями в області дисципліну, яку він викладає, застосовувати тільки надійні та сучасні методи дослідження, сприяти їх застосуванню, визначати та враховувати межі власної компетентності. Виділяють наступні види компетентності: спеціальна компетентність в галузі дисципліни, що викладається; методична компетентність в галузі формування знань, умінь і навичок; психолого-педагогічна компетентність в галузі мотивів, здібностей, спрямованості; аутопсихологічна компетентність — рефлексія педагогічної діяльності.. Здобувач має знати основні категорії педагогічної етики: Категорії педагогічної етики - це загальні наукові поняття, які висловлюють належний порядок у взаєминах між людьми, які виникають в процесі педагогічної діяльності. Вони визначають відношення людини до себе та до праці, а також координують відносини "учитель - учень", "учитель - учитель", "учитель - керівник" з точки зору вищих цінностей, найвищої з яких є людина. Таким чином, категорії етики мають нормативний (імперативний) і ціннісний характер та спрямовані на обов'язкові, морально досконалі цінності. Вони, з одного боку, служать мірилом оцінки дій учасників педагогічного процесу, а з іншого - характеризують моральні якості педагога. Професійний педагогічний обов'язок - це сукупність моральних вимог, які суспільство висуває до особистості педагога та до виконання ним своїх професійних обов'язків. До них, зокрема, відносяться: особлива вимогливість до себе, необхідність творчого ставлення до своєї праці, прагнення до поповнення професійних знань і підвищення педагогічної майстерності, необхідність шанобливого і вимогливого ставлення до учнів і їх батьків, орієнтація на безумовну повагу до людської гідності кожного учасника педагогічного процесу, поєднання поваги до особистості вихованця та вимогливості до нього. Моральна відповідальність - це особистісна якість педагога, яка полягає в усвідомленні їм своєї моральної відповідальності перед суспільством за долю дитини, її моральні, психологічні та інтелектуальні якості. Вона полягає у здатності педагога оцінювати поступки з точки зору майбутнього розвитку нації і людства, сприймати справедливу оцінку скоєних вчинків, адекватно оцінювати власні дії з позицій чистої совісті та в здатності к самовдосконаленню та самореалізації своїх здібностей,. Педагогічна справедливість - це неупереджене, позбавлене особистих симпатій і антипатій ставлення педагога до учнів і колег, до їхніх поглядів, вчинків і знань, яке ґрунтується на поважному ставленні до прав всіх учасників педагогічно процесу без винятку. Професійна честь педагога - наказує нормативні вимоги до поведінки і передбачає в ставленні до людини ту міру поваги, яку він заслуговує з боку всіх учасників педагогічного процесу - дорослих і дітей. Професійна честь у педагогіці - це поняття, що виражає не тільки усвідомлення учителем своєї значимості, але і суспільне визнання, суспільну повагу його моральних заслуг і якостей. Педагогічний такт - це поняття, яке акумулює всі складові педагогічної культури і є одним із основних показників педагогічної майстерності. Він полягає у дотриманні загальнолюдських норм спілкування і взаємодії з дітьми з урахуванням індивідуально-психологічних особливостей. Ознаками педагогічного такту є людяність, скромність, уважність, чутливість, емпатійність, врівноваженість і самовладання у спілкуванні, відсутність зарозумілості, марнославства, дратівливості; простота у спілкуванні без фамільярності та панібратства, вимогливість без прискіпливості; принциповість і наполегливість без упертості; вміння впливати на людину без погроз, попереджень та приниження особистості гідності вихованця; вміння слухати співрозмовника, не бути байдужим та виказувати вищості. Педагогічна майстерність — це досконале виконання вчителем професійних функцій, яке полягає у створенні оптимальних соціально-психологічних умов для формування особистості кожного вихованця, забезпеченні високого рівня їх інтелектуального розвитку, а також у вихованні кращих моральних якостей школярів та їх духовному збагаченні.

Поняття і структура моральної свідомості особистості педагога (емоційно-почуттєвий, раціонально-теоретичний та вольовий рівні моральної свідомості)

Мораль як соціальне явище має складну структуру. У сучасній етичній науці до основних її компонентів належать моральна свідомість, моральна діяльність та моральні відносини. Водночас кожен структурний компонент має власну підструктуру. Моральна свідомість акумулює моральні норми, принципи, категорії, мотиви, ціннісні орієнтації тощо. Якщо свідомість загалом виявляється в ідеальному, адекватному, активно-перетворювальному віддзеркаленні дійсності, то моральна свідомість має певну специфіку. Російський етик Олег Дробницький (1933-1973) наголошував на тому, що вона проявляється в оперуванні нормативно-ціннісними категоріями і характеризується особливою модальністю мислення. Моральна свідомість особистості є формою суспільної свідомості. Моральні норми, принципи, що діють у суспільстві, кожна особистість сприймає та усвідомлює суб'єктивно. Проте їх об'єктивація відбувається за умов конкретної діяльності та відносин. Моральна свідомість особистості педагога- ідеальне відображення і регулювання власне моральних відносин у сфері педагогічної діяльності. Структура моральної свідомості особистості вчителя виявляється на двох рівнях: почуттєвому і раціонально-теоретичному. Так, сучасний російський етик Рубен Апресян зазначає: "Проблема емоційного й інтелектуального постає в етиці різнобічно: в аспекті способів, із допомогою яких суб'єкт віддзеркалює моральність, сприймає і засвоює її; способів, із допомогою яких суб'єкт через моральність (як моральний суб'єкт) опановує світ, що його оточує; і в аспекті мотивації, внутрішньої детермінації вчинків, ціннісної орієнтації особистості". Почуттєвий рівень моральної свідомості Змістовий аспект цього рівня свідомості охоплює багато моральних почуттів (честі, обов'язку, відповідальності), емоцій і уявлень про моральне та аморальне, моральні потреби, мотиви, ціннісні орієнтації, спрямування тощо. Ці елементи є первинною моральною свідомістю і формуються в аспекті генези раніше раціональних уявлень про справедливість та чесність. У моральних почуттях учителя емоційно сильніше та безпосередніше, ніж на теоретичному рівні, відбувається схвалення чи осуд, формуються симпатії або антипатії, зовнішній вияв яких інколи надто інтенсивний і проявляється у формі радості або гніву, морального задоволення або незадоволення. Отже, будь-який вияв людських почуттів супроводжується безпосередніми емоційними реакціями: зміни у виразі обличчя (міміка), поставі (пантоміма), а також в особливостях поведінки. Виявляючись зовнішньо, емоції та почуття допомагають педагогу налагоджувати як інтперперсональний зв'язок (з учнями, колегами, батьками учнів), так й інтпраперсональний (із собою). Найпростіші моральні почуття виражають безпосереднє оцінне ставлення до того, що відбулося. У психологічній науці їх називають ситуативними. Вони виникають у процесі діяльності вчителя, його спілкування з учнями та колегами, з їх допомогою він реагує на зміни різноманітних зв'язків у педагогічному колективі. Ситуативні почуття дуже рухомі, характеризують моральний настрій людини, її морально-психологічний стан. Педагог відповідає за створення для учня комфортних умов, оптимістичного настрою. Почуття моральної відповідальності в більшості вчителів глибоко усвідомлене, натомість почуття правової майже відсутнє. На думку деяких сучасних російських учених (А. Кисєльов, В. Фролов), виокремлювати їх недоречно, тому що вони є лише моральною оцінкою правових явищ із позицій моральної справедливості. Останнім часом такий підхід до правових почуттів відповідальності особистості змінився. Як свідчать дослідження, вивчення специфіки правових і моральних почуттів відповідальності дає змогу вносити відповідні корективи у правове та моральне виховання відповідальності педагога, підвищуючи його ефективність. Водночас складність виокремлення правових почуттів відповідальності з моральних свідчить про те, наскільки тісно вони взаємодіють. Основний критерій розмежування цих почуттів полягає в тому, які соціальні цінності - моральні чи правові - трансформувались у суб'єктивний інтерес особистості. Моральні почуття відповідальності дають змогу особистості вчителя відчувати суспільно-громадську значущість як своїх вчинків, так і вчинків інших, а також професійно виконувати соціально цінні дії. Наголошуючи на ролі цих почуттів у системі "учитель - учень", російський психолог Лев Виготський (1896- 1934) зазначав, що найбільш дієвою і впливовою є форма поведінки, пов'язана з емоцією. Для актуалізації в учня необхідної форми поведінки потрібно викликати в нього емоційну реакцію, яка впливає на неї. Правова регуляція здебільшого грунтується на раціональних критеріях оцінювання поведінки, що чітко визначені в законі. Водночас правові почуття, зокрема розвинене почуття професійної відповідальності особистості вчителя, є виявом педагогічного такту. Вони психологічно запобігають поведінці, яка може завдати руйнівного впливу та втрат суспільству, колективу чи окремим індивідам, забезпечують упевнене орієнтування в різних сферах, де слід дотримуватись складних правових норм. Нині актуалізувалася проблема гуманізації мораль-но-правових почуттів учителів і учнів. Необхідно перебудувати систему освіти для того, щоб вона створила умови для реалізації особистістю інтелектуальних, фізичних та емоційних можливостей. При цьому слід запобігати виникненню в педагога "ефекту звуженої свідомості*, який полягає в тому, що у здорової фізично і психічно людини, якій усе набридло, виникає думка, що жити неможливо. Передумовами такого стану в педагогічній сфері є духовне і фізичне перенавантаження, приниження гідності тощо, У процесі переживання стресових ситуацій, образ, соціальної незахищеності у вчителя виникають негативні почуття та емоції (лють, тривога, страх), які ще більше виснажують його і шкідливо відображаються на моральному стані учнів.

Добро і зло у професійній діяльності педагога. Види псевдодоброти вчителя (удавана доброта, корислива псевдодоброта, гедоністична псевдодобрта, конформна псевдодоброта

Найзагальнішими поняттями моралі та категоріями етики є добро і зло. Вони завжди актуальні, їх розуміння, спосіб тлумачення та аргументації сутності значно впливають на трактування інших категорій етики, оскільки становлять їх основу. Визначення цих категорій передбачає з'ясування суперечливого взаємозв'язку добра і зла, джерел їх походження, а також кількісно-якісного співвідношення, реальних можливостей торжества добра над злом. Педагогові слід не лише мати уявлення про добро і зло як категорії етики, а й знати, яким чином і за яких умов найкраще використати їх зміст. Категорії "добро" і "зло" охоплюють такі поняття, як "добро", "доброта", "доброчесність", "вада", "зло". Добро - одна з найзагальніших імперативно-оцінювальних категорій етики, що виражає позитивне моральне значення явищ суспільного життя в їх співвідношенні з ідеалом. Морально-ціннісною характеристикою особистості є Доброта* Що передбачає такі властивості, завдяки яким людина здатна творити добро в моральному сенсі: мило-сердність, чуйність, привітність, приязність, прихильне ставлення до інших, готовність поступитися заради них власними інтересами та ін. Наявність цих властивостей свідчить про здатність людини робити добро, хоча можливі й відхилення від очікуваного результату: так, не завжди чуйна і безкорислива людина творить добро, не завжди вчинки, які вона вважає добрими, оцінюються іншими як добро (у т. ч. тими, на кого вони спрямовані). Доброчесність - поняття моральної свідомості, узагальнена характеристика позитивно стійких моральних рис особистості, у якій розкривається діяльна форма засвоєння добра, на противагу простому знанню принципів, що автоматично не робить людину доброчесною і добродійною. Доброчесність характеризує моральну міру поведінки особистості в різних сферах суспільного життя і відносинах. її зумовлюють не лише суспільна, а й особиста практична діяльність, потреби, мотиви, інтереси, прагнення, ідеали людини. Протилежною до доброчесності є вада. Це поняття моральної свідомості, яке узагальнено характеризує негативні моральні якості особистості; відображає моральну міру непорядної поведінки індивіда в певній сфері суспільного чи особистого життя. Вадами, які ганьблять людину і заслуговують на моральний осуд, є: погорда, нечесність, жадібність, лицемірство, корисливість, заздрість, невміння або небажання керувати власними вчинками і сильне бажання керувати іншими. Підкоритися вадам - означає бути активним носієм тих норм, які суперечать доброчесності. Зло як категорія етики відображає негативні аспекти дійсності, діяльності людей і відносин між ними. В етиці воно традиційно відокремлюється від фізичного зла (тілесних страждань, хвороби, смерті, стихійного лиха тощо), яке основується на об'єктивних причинах, природних закономірностях, що не залежать від свідомості та волі людей. Моральне зло пов'язане зі сваволею розумних істот. Незважаючи на відмінність цих форм зла, їх завжди прагнуть розглядати в єдності. Першими напрямами в етиці, представники яких розглядали проблему добра, були гедонізм (поняття "добро" вони пов'язували із задоволенням і насолодами людини), евдемонізм (добро - основа людського щастя), утилітаризм і прагматизм (добро є користю). Теологічні концепції пов'язували добро з виявом Божої волі, раціоналістичні - із всесиллям людського розуму, натуралістичні - з природою людини або загальною проблемою збереження і продовження життя. Пріоритетним у світогляді українця є християнський теологізм. У народних повчаннях, які грунтуються на християнському світорозумінні, проголошено дві лінії поведінки людини: дорога добра і дорога зла. Дорога добра - пряма і досконала, вона культивує правду, милосердя, людську любов, щире серце. Так, у "Повчанні" Володимир Мономах закликав бути милосердним до кожного, чинити добро, особливо убогим і сиротам. Про людей, які йдуть дорогою добра і правди, кажуть: "Будь людям добрим угоден, будеш і Богу надобен", "Доброму все добре", "Доброму чоловіку продовж, Боже, віку", "Доброму добра й пам'ять". Дорога зла Є хибною, фальшивою, нею ідуть грішники, недобрі люди. Вона веде до загибелі та смерті. Людина вільна у виборі між дорогами добра і зла і відповідає за це. Такого погляду дотримувалися українські просвітники Петро Могила, Мелетій Смотрицький, Самійло Величко, Стефан Калиновський, Іван Вишенський, Сильвестр Кулябка, Михайло Козачинський, Георгій Кониський, Феофан Прокопович та ін. У творах вони часто посилаються на народне розуміння добра і зла, а також на Євангеліє. У Г. Сковороди спостерігається теологічне та світське розуміння добра і зла. На його думку, добро закоріне-не у споріднену працю людини, воно радує її душу, робить щасливою, доброчесною. Натомість злом є пожадливість, гнів, пристрасть, які порушують міру щастя та добра в людині. Однодумцями Г. Сковороди були українські письменники І. Котляревський, Т. Шевченко, Леся Українка, І. Нечуй-Левицький, П. Грабов-ський, І. Франко. Ідеал добра і правди, волі та долі притаманний усій українській народній педагогіці. У фольклорі добро і воля завжди поруч (казки "Про чоловіка та Данила-бурмила", "Кривенька качечка", "Чарівний перстень", "Красносвіт" тощо). В усній народній творчості йдеться про те, де платять за добро добром, а де злом. Наприклад, у казках "Як лисичка Івана-баштанника зробила царевичем", "Дикі гуси", "Казка про Івана Гошка і його брата", "Чудо-груша" герої на добро відповідають добром, стають у пригоді один одному. Натомість у казках "Коза-дереза", "Жорна", "Як ходила лисичка по сміттячку" за добро платять злом, хитрістю, нещирістю. Від цього страждають не лише ті, кому завдають кривди, а й ті, хто не любить правди, бо вони не вільні внутрішньо ("Вовча присяга", "Про Правду і Кривду"). Дослідники теоретичних аспектів моралі епохи Просвітництва та новітньої доби І. Кант, Г.-В.-Ф. Гегель, Ф. Ніцше, В. Соловйов та інші подали зразки у вивченні людської природи. Типовими для класичної етики є "синтетичні" теорії, у яких чільне місце відведено інтересам особистості та суспільства через призму добра і зла. Згідно з поглядами І. Канта, людина підпорядкована "моральному закону", "моральному світопорядку". Бог постає гарантом "морального світогляду", блага, добра і щастя. Порушуючи "моральний світопорядок", людина творить зло. Причому природна доброта людини є ілюзією, а зло - її природною схильністю" "радикальним вродженим злом у людській природі", і змінити в ній нічого не можна" адже "...із такого кривого дерева, з якого зроблена людина, неможливо зробити нічого прямого". Вищим добром у соціальному аспекті, на думку І. Канта, є стан миру, єдність народів і злагода. Лише за таких умов можливий прогресивний розвиток науки, освіти і культури, утвердження певних моральних начал на рівні індивіда та нації. Спонукальний чинник практичної необхідності збереження миру, єдності людей, вважав мислитель, - добра воля. Ніщо не має безумовної цінності, якщо не грунтується на добрій волі. Розвиваючи кантівські ідеї про "одвічне зло в людській природі", Г.-В.-Ф. Гегель надав їм більш діалектичного характеру: "Зло, що взяте лише для себе, є деяка абстракція, воно існує лише як протилежність добру... Саме зло є одне пусте ніщо, воно існує лише в цій протилежності". Він широко тлумачив міф про гріхопадіння, який свідчить, що зло міститься у свідомості, знанні, а людина стала злою завдяки пізнанню. Пізнання - зло, але завдяки йому людина безсмертна. Позицію І. Канта і Г.-В.-Ф. Гегеля критикував у праці "По той бік добра і зла" Фрідріх Ніцше (1844- 1900). Моральним світопорядком він, будучи атеїстом, уважав лад, створений Богом. Саме воля Божа визначає, що робити людині і чого не слід. Кожен народ і конкретна особистість цінні залежно від покори Богові, який визначає їх долю. Людина як зла істота існує завдяки доброму Богові. Це Ф. Ніцше назвав недоречністю і наголосив, що справжнім злом є християнство, яке заперечує піднесене, добре в людині. Основуючись на злості хворих людей до здорових, воно позбавляє особистість справжньої культури: "Немає підстав прикрашати християнство - воно вело боротьбу не на життя, а на смерть із вищим типом людини, воно піддало анафемі всі основні її інстинкти і витягнуло із неї зло - лукавого у чистому вигляді...". Християнство є змовою проти краси, сміливості, розуму і духу, душевного добра, самого життя. Воно породило мораль рабів, які не здатні до справжнього самовияву, адже ними володіє страх. Для існування добра і доброчесності потрібна надлюдина. Доброчесність самостверджує життя, гарантуючи моральне та естетичне без моралізаторства. Надлюдині притаманні самостверджувальна воля до влади, сильний характер та інтелект, здатність піднятися "по той бік добра і зла". У своєму вченні Ф. Ніцше намагався визначити добро і зло на основі ідеї повторного переживання, яка розкривається в таких положеннях: А) перші суто неприємні емоції злості, сорому та відчаю зумовлені приниженням гідності людини, причому не випадковим, а закономірним і послідовним; Б) унаслідок спомину і повторного переживання цих емоцій, духовної роботи з ними з'являються ненависть і почуття помсти, які підсилюють усвідомлення того, що Вони можуть, а Я - ні; В) виникає усвідомлення того, що помста не може бути здійснена, - той, хто образив, є недосяжним для помсти; Г) почуття безсилля та відчаю призводять до того, що помста, не маючи можливості реалізуватися в адекватних вчинках, отримує ідеальне здійснення. Унаслідок цього безсилля трансформується в силу, поразка стає перемогою, переживання проявляється у творчості та породжує моральні цінності, серед яких добро і доброчесність посідають важливе місце. Проблеми добра і зла в етичній теорії досліджували й утопісти. Пропагуючи любов до людини, вони намагалися знайти причини людських страждань і запобігти їм, своєрідно визначали розуміння природи зла. Зло як випадковість, що не має коренів ні в природі людини, ні у Божій волі, повинно щезнути, як тільки утвердиться комуністична община (Е. Кабе), фалангастеріанський устрій (Ж.-Б.-Ж. Фур'е, В. Консідеріан) або релігійна асоціація (К.-А. Сен-Сімон). Не допускаючи логічного свавілля в історії, утопісти припускали існування свавілля дива - дива Божого втручання або власного героїзму, який здатний подолати несправедливі закони соціальної нерівності - єдине джерело зла. За таких умов добро пошириться на всю планету. Розвинули ці думки у розумінні добра і зла революціонери-демократи В. Бєлінський, М. Добролюбов, А. Герцен і особливо М. Чернишевський. У філософських та літературних творах російський публіцист і письменник Микола Чернишевський (1828-1889) намагався виявити взаємозв'язок добра і зла. Указуючи на їх соціальні причини, він дійшов висновку, що зло не завжди абсолютне, оскільки добро з'являється з існуючого в житті зла і з ним безперервно бореться. Аналізуючи категорії добра і зла, М. Чернишевський обмежився лише одним трактуванням: зло, яке породжує добро, не справжнє. Він не врахував аспекту, згідно з яким добро не завжди є добром, тому що добро, яке спричиняє зло, не може бути справжнім добром ) псевдо доброта Зовнішніми її ознаками е: усміх-неність, ненастирливість, підлабузництво, улесливість, імітація простодушності, щедрість у дрібницях, уміння поступитися іншому в тому, що самому не потрібно або без чого можна обійтися. Сучасний американський соціолог Ральф Кіз це явище визначив як "синдром стюардеси*, що виявляється в удаваній доброзичливості і псевдолюдському співчутті, за якими криється байдужість і егоїстичні розрахунки. Образ учителя, якому притаманні такі якості, змалював С. Васильченко в оповіданні "Циганка". Учні спочатку зустріли свого вчителя радо і привітно, оскільки він з ними жартував, сміявся, розмовляв тихо і лагідно. їм важко було уявити, що цей "добрий учитель" згодом тупатиме ногами, кричатиме, аж охрипне, викрикуватиме грубі слова і заганятиме дітей у курник, щоб морально познущатися. У народній творчості про людей нещирих та байдужих, які видають себе за добродійників, зневажливо говорять: "Слова маснії, а пироги піснії", "Голос як сурдинка - але ж чортова думонька", "Очима світить, а боком душу тягне", "В ноги кланяється, а за п'яти кусає ", " На язиці мід, а під язиком лід ". Корисливапсевдодоброта Вона грунтується на мотивах особистої матеріальної вигоди та здобутті переваг для себе. Іноді вчителі ставлять умови перед учнем, за яких він отримає вищі бали, вимагають ходити на додаткові платні заняття тощо. Такі явища були поширені і в минулому. У легенді "Запровадження солдатчини на Україні" протиставлено справжню і корисливу доброту. У ній ідеться про те, як гетьман Павло Полуботок перетерпів тяжкі знущання і прийняв смерть від царя Петра І, але залишився вірним народові та патріотичному сумлінню. Натомість Кирило Розумовський егоїстично використав своє вміння співати, переїхавши до Петербурга: "Він так підвів царицю Катерину, що та знищила козаччину, українців стали у некрут брати, і од козаків луги та ліси по Козельщині та понад Десною поодбирав, і всяке лихо людям робив, тим людям, що його вигодували. Про матір, кажуть, не згадав". Висміював корисливу псевдодоброту й І. Котляревський: То родом з Глухова юриста, Він має чин канцеляриста. І єсть добродій Купавон. Щоб значкового дослужиться І на війні чим поживиться, Вступив в Енеїв легіон. Гедоністична (грец. hedone - задоволення, насолода) псевдодоброта Вона пов'язана з використанням таких властивостей, явищ і процесів дійсності, які сприяють відчуттю задоволення та іншим позитивним переживанням, і спрямована на принесення насолоди самому суб'єкту дії. Цю ідею розкрито в теорії "розумного егоїзму" М. Чернишевського. Відповідно до неї людям слід здійснювати благородні вчинки. Особиста потреба робити добро формує моральне задоволення в тих, хто так діє. Від людей, не здатних протистояти злу, немає добра. їх діяльність або бездіяльність часто спонукає до заохочення жорстокості та насилля. Гедоністична псевдодоброта може набувати різних форм. Наприклад, іноді на старості літ людина розуміє, що за життя вона ще нікому не зробила добра. їй хочеться задовольнити цю особисту потребу. Радість від добрих учинків описав Т. Шевченко: Буває, Іноді старий Не знає сам, чого зрадіє, Неначе стане молодий, І заспіває... як уміє... Що ж це зробилося з старим? Чого зрадів оце? Того, Що, бачите, старий подумав Добро якесь комусь зробить. А що ж, як зробить? Добре жить Тому, чия душа і дума Добро навчилася любить! Конформна (лат. сonformis - подібний) псевдо доброта Вона грунтується на взаємозалежності людей у суспільстві та колективі, де педагог поводиться згідно з їх правилами і моральними нормами. Це зумовлює те, що він іноді виявляє доброту не через власну натуру, а тому, що цього вимагають обставини, оточення. Формування таких особистостей, які хочуть всім догодити, завжди йдуть на компроміс, відбувається з дитинства. Водночас поширені ситуації, коли один із батьків учить дитину конформності, а інший - нонконформності. Нонкокформний тип учителя зобразив Б. Грінченко у творі "Непокірний", Незважаючи на докори і знущання волосного старшини, поліцейського урядника і волосного писаря, які писали до вищого начальства, учитель Василь Дмитріевич не підкорився їм, чим засвідчив справжню доброту. Нонконформна (лат. non - ні і соnformis - подібний, відповідний) Поведінка людини Проявляється у постійному прагненні заперечувати думку інших людей, не враховуючи їхніх аргументів, діяти наперекір більшості. Справжня доброта, як і псевдодоброта, виявляється по-різному. Згідно з ідеалами народної педагогіки постійними в доброті залишаються гуманістичні цілі та мотиви її реалізації, свідоме бажання особистості зробити благородну справу, керуючись високими моральними принципами. Основою справжньої доброти є самосвідомість особистості та її внутрішній світ. "Добродію" виконують за власною ініціативою і заради інших. Для української ментальності характерна така безкорисливість. Існують давні звичаї, за якими людям збирали на погоріле, організовували толоки, щоб збудувати хату, викопати криницю, зібрати врожай. За традицією, яку називали в народі "вдовиним плугом", жоден селянин не розпочинав сівби вдома, доки не оброблять ниву сільських удів та сиріт. Духовність народу спрямовувалась завжди на виховання в дітей і молоді справжньої доброти, чемності та "добро-дії". Водночас є такі народні повчання, які застерігають від поганих учинків. У них донесено до свідомості дитини невідворотність покарання (навіть фізичного) за будь-який недобродійний учинок. Існували такі повір'я: якщо зруйнуєш ластів'яче гніздо - на обличчі зарябіє ластовиння; вкрадеш лелечі яйця - згорить хата; крутитимеш на подвір'ї жевріючу головешку - болітиме голова чи мокрітимуть уночі штанці; не доїси окрайця - снитимуться старці; свистітимеш у хаті - по закутках сидітимуть злидні; толочитимеш жито - залоскочуть русалки тощо. За кожен негідний учинок передбачалася конкретна відповідальність. Отже, людина покликана робити добро. Творення добра на засадах сердечності, чуйності, добровільності та дієвості є моральним обов'язком педагога. Це надає смисл його буттю, відкриває перспективи духовного зростання вихованця.

Честь, гідність і совість педагога

Честь педагога - це визнання суспільством, професійною групою, учнями, їх батьками моральної цінності людини як високого професіонала, схвалення цінності його поведінки. Честь - це також і потреба соціального педагога у суспільній оцінці себе як професіонала. Гідність педагога - це відображення об'єктивної суспільно-моральної цінності особистості соціального педагога, а також його внутрішня потреба в свідомості своєї високої моральної цінності, у схваленні своїх вчинків самим собою, гордість за свою поведінку. Честь та гідність - це особливі внутрішньо пов'язані показники моральної цінності особистості, своєрідні та вельми важливі еталони визначення рівня розвитку її моральної культури, а також стимули моральної поведінки соціального педагога, як моральної людині, важливі не тільки даними йому суспільством, колегами, учнями честь, але й внутрішня свідомість своєї порядності. Високо розвинуті почуття особистої гідності застерігає його від обману суспільства, своїх колег, учнів та їх батьків. І якщо людина ще зможе шляхом обману досягнути суспільної поваги, то самоповаги шляхом обману не досягти. Розвинуте почуття гідності не дозволяє педагогу отримувати моральне задоволення від схвалення, нагород, на які він не заслуговує. І в цьому плані почуття та свідомості особистої гідності ніби доповнює свідомість та почуття честі, коректує їх. Гідність соціального педагога - це відображення об'єктивної суспільно-моральної цінності особистості соціального педагога, а також його внутрішня потреба в свідомості своєї високої моральної цінності, у схваленні своїх вчинків самим собою, гордість за свою поведінку. Совість (сумління) педагога - вияв моральної самосвідомості особистості, що відображає її здатність до морального самоконтролю, формулювання власних моральних обов'язків і вимог щодо їх виконання, самооцінюаання вчинків.

Щастя як вища моральна цінність особистості педагога

Щастя - стан людини, для якого характерні переживання внутрішнього вдоволення власним буттям, повноти і осмисленості свого життя, відповідності досягнутого життєво значущим цілям і мріям. Прагнення людини до щастя безпосередньо пов'язане із сенсом життя. Уявлення про сенс життя, сформовані науковим світоглядом, не дають готових рецептів щодо того, "як жити", не можуть передбачити всі зміни життєвого шляху особистості, неповторні риси її характеру, задатків, розуму, волі, не сприяють точному вимірюванню оптимального співвідношення індивідуальних можливостей і домагань. Громадське і власне життя в діяльності людини взаємопов'язані і взаємодоповнюють одне одного. Сенс життя визначає не певний ізольований аспект, а їх загальну спрямованість, яка полягає в принципах і нормах моралі. В історії існує багато різних підходів і напрямів у визначенні змісту сенсу життя і щастя. Одні вважали, що сенс життя людини полягає в матеріальному добробуті, інші - в залежності її від надприродних сил, ще інші - в абсурдності людського буття взагалі. Абсолютизація кожної з цих ідей позбавляла можливості наукового визначення. Основними напрямами в обґрунтуванні поняття "щастя" були гедонізм, психоаналіз, екзистенціалізм та християнство. Задоволення потреб учителя не обмежується лише матеріальними засобами. Його фах передбачає постійне духовне зростання та самовдосконалення. За сучасних умов педагог повинен не тільки володіти своїм предметом, а й уміти орієнтуватись у певній галузі знань, здійснювати інтеграцію в межах суміжних дисциплін, складати навчальні плани, формувати в учнів навички самоосвіти, вільно володіти комп'ютером, працювати в мережі Інтернет тощо.