цивілочка модуль 2

Зміст договору страхування.

1. Істотними умовами договору страхування є предмет договору страхування, страховий випадок, розмір грошової суми, в межах якої страховик зобов´язаний провести виплату у разі настання страхового випадку (страхова сума), розмір страхового платежу і строки його сплати, строк договору та інші умови, визначені актами цивільного законодавства. Договори страхування оформлюються відповідно до чинних правил страхування і повинні містити такі реквізити: назву документа; назву та адресу страховика; прізвище, ім´я, по батькові або назву страхувальника та застрахованої особи, їх адреси та дати народження; прізвище, ім´я, по батькові, дату народження або назву вигодонабувача та його адресу; зазначення об´єкта страхування; розмір страхової суми за договором страхування майна; розмір страхової суми та (або) розміри страхових виплат за договором страхування життя; перелік страхових випадків; розміри страхових внесків (платежів, премій) і строки їх сплати; страховий тариф (страховий тариф не визначається для страхових випадків, для яких не встановлюється страхова сума); строк дії договору; порядок зміни і припинення дії договору; умови здійснення страхової виплати; причини відмови у страховій виплаті; права та обов´язки сторін і відповідальність за невиконання або неналежне виконання умов договору; Інші умови за згодою сторін; підписи сторін. Однією з істотних умов договору страхування є предмет договору. Предметом договору виступають майнові інтереси, які не суперечать законодавству. Другою істотною умовою є страховий випадок. Це подія, передбачена договором страхування або законодавством, в разі настання якої виникає обов´язок страховика здійснити виплату страхової суми (страхового відшкодування) страхувальнику, застрахованій або іншій третій особі. Суттєвими умовами договору страхування є також страхова сума і страхова виплата. Страхова сума — грошова сума, в межах якої страховик відповідно до умов договору страхування зобов´язаний здійснити виплату в разі настання страхового випадку. Страхова виплата — грошова сума, яка виплачується страховиком відповідно до умов договору страхування при настанні страхового випадку. За договором страхування життя страхові виплати здійснюються в розмірі страхової суми або її частини та (або) у вигляді регулярних, послідовних виплат обумовлених у договорі страхування сум (ануїтету). Розмір страхової суми та (або) розміри страхових виплат визначаються за домовленістю сторін під час укладання договору страхування або внесення змін до договору страхування, або у випадках, передбачених чинним законодавством. Страхова сума може бути встановлена по окремому страховому випадку, групі страхових випадків, договору страхування у цілому. Страхове відшкодування — грошова сума, яка виплачується страховиком за договорами майнового страхування і страхування відповідальності. Розмір страхового відшкодування не може перевищувати розміру прямого збитку, якого зазнав страхувальник. Усі інші збитки підлягають відшкодуванню, якщо це передбачено договором страхування. Страховий платіж (страховий внесок, страхова премія) — плата за страхування, яку страхувальник зобов´язаний внести страховику згідно з договором страхування. Страховий тариф - ставка страхового внеску з одиниці страхової суми за визначений період страхування. Страхові тарифи при добровільній формі страхування обчислюються страховиком математично на підставі відповідної статистики настання страхових випадків з урахуванням вимог чинного законодавства. Наприклад, Постановою Кабінету Міністрів України від 17 вересня 1996 р. «Про граничні розміри страхових тарифів з добровільного страхування майна громадян» були затверджені граничні розміри страхових тарифів з добровільного страхування майна громадян — від знищення і пошкодження будівель внаслідок стихійного лиха та загибелі тварин внаслідок хвороби, нещасних випадків і стихійного лиха, що додаються. ЦК не передбачаються конкретні вимоги щодо строків сплати страхових платежів, але законодавство зобов´язує страхувальника вносити страхові внески своєчасно. Несплата страхувальником страхових платежів в строки, встановлені договором, є підставою для припинення дії договору страхування згідно ст. 997 ЦК. В той же час страховик може в односторонньому порядку зменшити розмір страхової суми та страхових виплат у випадку прострочення платежів або сплати платежів в неналежному розмірі, відповідно правилам та договорам страхування. Строк дії договору страхування встановлюється за згодою сторін. Моментом набрання чинності договору страхування вважається момент оплати першого внеску страхувальником, якщо інший момент не передбачений договором. Договір страхування поширюється на страхові випадки, що відбулися після набрання ним чинності, якщо тільки в ньому не передбачено інший строк набрання чинності страхування. Підставою припинення договору страхування є закінчення строку його дії або при його достроковому припиненні. Стаття 997 ЦК встановлює порядок та випадки припинення договору. Крім встановлених в ст. 982 ЦК істотних умов договором можуть також бути передбачені й інші умови, визначені актами цивільного законодавства. За змістом статті договір страхування повинний визнаватися неукладеним, якщо сторонами не погоджене хоча б одна з зазначених умов. Варто розрізняти недосягнення сторонами угоди по істотних умовах договору страхування і відсутність у договорі істотних умов. У разі недосягнення страхувальником і страховиком угоди щодо зазначених умов правочин визнається неукладеним. Відсутність в договорі страхування однієї з істотних умов не повинна служити підставою для визнання договору недійсним, якщо жодна зі сторін на це не посилається.

Зміст договору управління майном.

Істотними умовами договору управління майном є (ст. 1035 ЦК України): • перелік майна, що передається в управління (предмет договору); • розмір і форма плати за управління майном. • строк Договір управління майном буде вважатися укладеним, якщо сторони досягнуть згоди з усіх істотних умов договору. Предметом договору управління майном можуть бути підприємство як єдиний майновий комплекс, нерухома річ, цінні папери, майнові права та інше майно (ч. 1 ст. 1030 ЦК України). До складу підприємства як єдиного майнового комплексу входять земельні ділянки, будівлі, споруди, обладнання, сировина, продукція та інші види майна, що передбачені для діяльності підприємства, а також право на торгову марку, права вимоги та інші права, якщо інше не передбачено договором або законом. В управління може бути передане майно, що перебуває у приватній, державній або комунальній власності. Крім того, згідно з ч. 1 ст. 1039 ЦК України в управління може передаватися майно, що є предметом договору застави. Майно, яке є предметом цього договору, має бути відокремлене від іншого майна установника управління і від майна управителя. Майно, набуте управителем у результаті управління майном, включається до складу отриманого в управління майна. Не можуть бути предметом договору управління майном грошові кошти, крім випадків, коли право здійснювати управління грошовими коштами прямо встановлено законом (ч. 2 ст. 1030 ЦК України). Наприклад, ч. 5 ст. 32 ЦК України встановлює, що за наявності достатніх підстав суд за заявою батьків (усиновлювачів), піклувальника, органу опіки та піклування може обмежити право неповнолітньої особи самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією чи іншими доходами або позбавити її цього права, тобто право управління грошовими коштами таких осіб покладається на їх батьків (усиновлювачів) або піклувальників. Але грошові кошти можуть входити до складу майнового комплексу, що передається в управління (наприклад, до складу підприємства як майнового комплексу входять і належні підприємству гроші). Звернення стягнення на майно, передане в управління, за вимогою кредитора установника управління не допускається, крім випадку визнання установника управління банкрутом або звернення стягнення за вимогою заставодержателя на майно, що є предметом договору застави (ст. 1040 ЦК України). Розмір плати за управління майном визначається за домовленістю сторін. Форма винагородиуправителя може бути різною. Вона може сплачуватися у вигляді відсотків від доходів, отриманих у результаті управління майном; її може бути встановлено в твердій грошовій сумі, що сплачується, наприклад, щомісяця чи після закінчення управління майном. Якщо вигода від використання майна виражена в натурі, то винагорода може бути встановлена також у натуральній формі. Можлива й змішана форма виплати винагороди. Відповідно до ст. 1029 ЦК України установник управління передає управителеві майно в управління на певний строк. Строк є важливою умовою вказаного договору, оскільки управитель не виступає власником майна під час управління і після спливу строку, визначеного в договорі, повинен повернути майно установнику управління. Строк управління майном встановлюється в договорі управління майном (ч. 1 ст. 1036 ЦК України). Якщо ж сторони не визначили строку дії цього договору, він вважається укладеним на п'ять років. У разі відсутності заяви однієї зі сторін про припинення або зміну договору управління майном після закінчення його строку договір вважається продовженим на такий самий строк і на тих самих умовах. Таким чином, це звільняє сторони договору управління майном від необхідності укладання нового договору в разі виникнення бажання продовжити їх співпрацю на тих самих умовах.

Зміст договору комісії. Права та обов'язки сторін, порядок їх виконання.

Істотними умовамидоговору комісії, за якими комісіонер зобов'язується продати або купити майно, є умови про це майно його ціну і строк. ЦК України не встановлює інших обов'язкових умов такого договору, залишаючи вирішення цього питання на розсуд сторін. У ст. 1012 ЦК України зазначається, що договір комісії може бути укладений на визначений строк або без визначення строку, з визначенням або без визначення території його виконання, з умовою чи без умови щодо асортименту товарів, які є предметом комісії. Крім того, комітент може бути зобов'язаний утримуватися від укладення договору комісії з іншими особами. Предметом комісійного доручення є будь-який правочин чи правочини, що не суперечать вимогам цивільного законодавства, які комісіонер укладає з третіми особами від свого імені, але за дорученням комітента і за його рахунок (ст. 1011 ЦК України). Частіше за все комісіонер повинен укласти правочини, спрямовані на відчуження чи придбання певного майна. Однак власником цього майна комісіонер не стає: все майно, яке передане комітентом для укладання правочину або придбане за рахунок комітента, є власністю останнього. Момент переходу права власності на майно від комітента до третьої особи і від третьої особи до комітента визначається за загальними правилами цивільного законодавства (ст. 334 ЦК України). На це потрібно звернути увагу. Відповідно до ч. 1 ст. 334 ЦК України право власності у набувача за договором виникає з моменту передання йому майна, якщо інше не встановлено договором або законом. Особливістю ж договору комісії є те, що комітент стає власником майна, яке купив для нього комісіонер, з моменту передання цього майна комісіонеру, тобто ще до отримання такого майна самим комітентом. ЦК України (ст. 1015) передбачає можливість укладання комісіонером договору субкомісії за згодою комітента, а у виняткових випадках, якщо цього вимагають інтереси комітента, навіть і без його згоди. Таким чином, особисте виконання договору комісії комісіонером не є обов'язковим. Однак він залишається відповідальним за дії субкомісіонера перед комітентом, оскільки укладення договору субкомісії не тягне за собою заміни сторін комісійних правовідносин. За договором субкомісії комісіонер набуває щодо субкомісіонера права та обов'язки комітента. Захищаючи інтереси комісіонера, законодавець також передбачив, що без його згоди комітент не має права вступати у відносини із субкомісіонером. Цивільне законодавство не містить спеціальних правил щодо форми договору комісії, тому при його укладенні потрібно керуватися загальними правилами щодо форми правочину (статті 205-210 ЦК України) та форми договору (ст. 639 ЦК України). Договір комісії має багато спільного з договором доручення. Подібність цих договорів полягає в тому, що і повірений, і комісіонер діють за дорученням в інтересах іншої особи (довірителя чи комітента), зобов'язані вчинити певні юридичні дії (правочини), а також вступають для виконання договору у взаємовідносини з третьою особою. Однак існують між ними і відмінності: • 1) комісіонер укладає правочини від свого імені, а повірений виступає від імені довірителя; • 2) договір комісії є завжди відплатним, а договір доручення може бути і безвідплатним; • 3) у комісіонера виникають права та обов'язки щодо третьої особи, він стає стороною укладеного з третьою особою правочину, повірений же жодних прав та обов'язків за укладеними правочинами не набуває, стороною в них стає довіритель; • 4) довіритель або повірений мають право відмовитися від договору доручення в будь- який час, а комісіонер має право відмовитися від договору комісії лише тоді, коли строк не встановлений договором; • 5) комісіонер може взяти на себе відповідальність за виконання правочинів, укладених із третіми особами (делькредере); для договору доручення закон не передбачає такої можливості; • 6) повірений, на відміну від комісіонера, для забезпечення своїх вимог за договором доручення не має права притримати майно довірителя. Обов'язки комітента: • 1) може бути зобов'язаний утримуватися від укладення договору комісії з іншими особами (ч. 2 ст. 1012 ЦК України); • 2) виплатити комісіонерові плату в розмірі та порядку, встановлених у договорі комісії. Якщо ж договором комісії розмір плати не визначений, то комітент повинен її виплатити після виконання договору комісії, виходячи із звичайних цін за такі послуги (ст. 1013 ЦК України); • 3) не вступати без згоди комісіонера у відносини із субкомісіонером (ч. 3 ст. 1015 ЦК України); • 4) забезпечити комісіонера усім необхідним для виконання обов'язку перед третьою особою (ч. 1 ст. 1016 ЦК України); • 5) прийняти виконання договору, якщо комісіонер купив майно за вищою ціною, ніж була погоджена, і заплатив різницю у ціні (ч. 5 ст. 1017 ЦК України); • 6) повідомити комісіонера про заперечення щодо його звіту протягом тридцяти днів від дня отримання звіту (ч. 2 ст. 1022 ЦК України); • 7) прийняти від комісіонера все належно виконане за договором комісії; оглянути майно, придбане для нього комісіонером, і негайно повідомити комісіонера про виявлені у цьому майні недоліки (ст. 1023 ЦК України); • 8) відшкодувати витрати, зроблені комісіонером у зв'язку з виконанням договору комісії (ст. 1024, ч. 4. ст. 1025 ЦК України); • 9) повідомити комісіонера про відмову від договору не пізніше ніж за тридцять днів, якщо договір комісії укладено без визначення строку (ч. 2 ст. 1025 ЦК України); • 10) у строк, встановлений договором, а якщо такий строк не встановлений, -негайно,- розпорядитися своїм майном, яке є у комісіонера, у разі своєї відмови від договору комісії (ч. 3 ст. 1025 ЦК України); • 11) розпорядитися своїм майном, яке є у комісіонера, протягом п'ятнадцяти днів від дня отримання повідомлення про відмову комісіонера від договору (ч. 2 ст. 1026 ЦК України). Комітент має право: • 1) вимагати від комісіонера відступлення права вимоги до третьої особи у разі порушення нею договору, укладеного з комісіонером (ч. 4 ст. 1016 ЦК України); • 2) якщо комісіонер купив майно за вищою ціною, ніж була погоджена, не прийняти його, заявивши про це комісіонерові в розумний строк після отримання від нього повідомлення про цю купівлю (ч. 4 ст. 1017 ЦК України); • 3) відмовитися від договору комісії (ст. 1025 ЦК України). Обов'язки комісіонера: • 1) вчинити за дорученням комітента один або кілька правочинів від свого імені (ст. 1011 ЦК України); • 2) вчиняти правочини на умовах, найбільш вигідних для комітента, і відповідно до його вказівок. Якщо у договорі комісії таких вказівок немає, комісіонер зобов'язаний вчиняти правочини відповідно до звичаїв ділового обороту або вимог, що звичайно ставляться (ч. 1 ст. 1014 ЦК України); • 3) передати додатково одержану вигоду комітенту, якщо правочин вчинено на умовах, більш вигідних, ніж ті, що були визначені комітентом1 (ч. 2 ст. 1014 ЦК України); • 4) відповідати за дії субкомісіонера перед комітентом (ч. 1 ст. 1015 ЦК України); • 5) відповідати перед комітентом за невиконання третьою особою договору, укладеного з нею за рахунок комітента, коли він був необачним при виборі цієї особи або поручився за виконання договору (делькредере) (ч. 3 ст. 1016 ЦК України); • 6) негайно повідомити комітента про порушення третьою особою договору, укладеного з нею комісіонером, зібрати та забезпечити необхідні докази (ч. 4 ст. 1016 ЦК України); • 7) у будь-якому разі повідомити комітента про допущені відступи від його вказівок, як тільки це стане можливим (частини 1, 2 ст. І0І7ЦК України); • 8) при продажу майна за нижчою ціною заплатити різницю комітенту, якщо не доведе, що він не мав можливості продати майно за погодженою ціною, а його продаж за нижчою ціною попередив більші збитки. Якщо для відступу від вказівок комітента потрібний був попередній запит, комісіонер має також довести, що він не міг попередньо запитати комітента або одержати в розумний строк відповіді на свій запит (ч. 3 ст. 1017 ЦК України); • 9) зберігати майно комітента. Комісіонер відповідає перед комітентом за втрату, недостачу або пошкодження майна останнього. Якщо при прийнятті комісіонером майна, що надійшло від комітента, або майна, що надійшло для комітента, будуть виявлені недостача або пошкодження, а також у разі завдання шкоди майну комітента комісіонер повинен негайно повідомити про це комітента і вжити заходів щодо охорони його прав та інтересів (ст. 1021 ЦК України); • 10) застрахувати майно за рахунок комітента, якщо це є необхідним відповідно до договору або звичаїв ділового обороту (ч. 3 ст. 1021 ЦК України); • 11) після вчинення правочину за дорученням комітента надати комітентові звіт і передати йому все одержане за договором комісії (ч. 1 ст. 1022 ЦК України); • 12) повідомити комітента про відмову від договору комісії не пізніше ніж за тридцять днів і вжити заходів, необхідних для збереження майна комітента (ч. 1 ст. 1026 ЦК України). Комісіонер мас право: • 1) на комісійну плату. Якщо договір комісії не був виконаний з причин, які залежали від комітента, комісіонер має право на комісійну плату на загальних підставах. Коли комісіонер поручився за виконання правочину третьою особою, він має право на додаткову плату. У разі розірвання або односторонньої відмови від договору комісії комісіонер має право на плату за фактично вчинені дії (ст. 1013 ЦК України); • 2) за згодою комітента укласти договір субкомісії з третьою особою (субкомісіонером). У виняткових випадках, якщо цього вимагають інтереси комітента, комісіонер має право укласти договір субкомісії без згоди комітента (частини 1,2 ст. 1015 ЦК України); • 3) відступити від вказівок комітента, якщо цього вимагають інтереси комітента і комісіонер не міг попередньо запитати комітента або не одержав у розумний строк відповіді на свій запит. Комісіонеру, який є підприємцем, може бути надано право відступати від вказівок комітента без попереднього запиту про це (частини 1,2 ст. 1017 ЦК України); • 4) для забезпечення своїх вимог за договором комісії притримати річ, яка має бути передана комітенту. У разі оголошення комітента банкрутом комісіонер вважається заставодержателем притриманої ним речі (ст. 1019 ЦК України); • 5) відраховувати належні йому за договором суми з усіх грошових коштів, що надійшли до нього для комітента, якщо інші кредитори комітента не мають переважного перед ним права на задоволення своїх вимог із грошових коштів, що належать комітенту (ст. 1020 ЦК України); • 6) на відшкодування витрат, зроблених ним у зв'язку з виконанням своїх обов'язків за договором комісії, зокрема, у випадку, якщо він або субкомісіонер вжив усіх заходів щодо вчинення правочину, але не міг його вчинити за обставин, які від нього не залежали, а також у разі відмови комітента від договору комісії (ст. 1024, ч. 4 ст. 1025 ЦК України); • 7) відмовитися від договору комісії, але лише тоді, коли строк не встановлений договором (ч. 1 ст. 1026 ЦК України); • 8) передати майно на зберігання за рахунок комітента або продати майно за най вигіднішою для комітента ціною у разі невиконання комітентом обов'язку щодо розпорядження своїм майном при відмові від договору комісії комітента чи комісіонера (ч. 3 ст. 1025, ч. 2 ст. 1026 ЦК України).

Предмет договору підряду.

Істотною умовою договору підряду є предмет. Хоча законодавець і недотримується єдності термінології, вказуючи в одному випадку тільки на роботу як на предмет договору, а в - і на роботу, і на її результат, предметом цього договору є будь-яка робота, що виконується за завданням замовника. Результат роботи - це та матеріалізована форма, наприклад, об'єкт будівництва, проектно-кошторисна документація, що опосередковує виконану роботу. Найважливішою ознакою предмета договору підряду є якість виконаної роботи, вимоги до якої встановлені в ст. 857 ЦК. Робота має відповідати умовам договору підряду, а в разі їх відсутності або неповноти - вимогам, що звичайно ставляться до роботи відповідного характеру; результат роботи в межах розумного строку має бути придатним для використання відповідно до договору або для звичайного використання роботи такого характеру. Договором або законом може бути передбачений строк, протягом якого виконана робота повинна відповідати вимогам, встановленим у ст. 857 ЦК (гарантійний строк). Гарантія якості роботи, якщо інше не встановлено договором, поширюється на все, що становить результат роботи. Перебіг гарантійного строку починається з моменту, коли виконана робота буде прийнята або мала бути прийнята замовником, якщо інше не встановлено договором. До обчислення гарантійного строку застосовуються положення ст. 676 ЦК, якщо інше не встановлено договором або законом. ЦК не містить загальної норми, яка б регулювала питання стосовно форми договорів підрядного типу, тобто при їх укладенні слід виходити із загальних положень ЦК про форму правочинів, якщо інше не буде встановлено в законі відносно певного виду договору. Зокрема, законодавець врегулював питання стосовно форми договору побутового підряду (ст. 866 ЦК). Предметом договору підряду є результат праці підрядника, який набуває тієї чи іншої матеріалізованої форми, оскільки робота здасться у вигляді, придатному для оцінки. Залежно від завдання замовника та виду робіт результат може бути виражений у створенні нової речі або в оновленні, зміні чи поліпшенні споживчих властивостей уже існуючих речей (наприклад, натирання паркету, обробка сільськогосподарських ділянок, миття вікон, прання білизни). Єдність роботи та її результату є основною рисою предмета договору підряду, яка дозволяє відмежувати цей договір від інших типів цивільно-правових договорів, зокрема від договору купівлі-продажу та договору на надання послуг. Проведення такого відмежування є надзвичайно важливим, оскільки неправильне застосування до підрядних відносин законодавства, що регулює інші договірні відносини, може істотно порушити права сторін. - договір купівлі-продажу: передача права власності на майно від однієї особи до іншої - договір підряду: регулює не тільки процес передачі результату виконаної роботи підрядником, але і виконання роботи ЗА предметом - послуга споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, не набуваючи матеріалізованого вигляду (ст. 901 ЦК України) - результат виконаної підрядником роботи - це матеріалізований об'єкт, що знаходить своє втілення в створенні нової речі або в поліпшенні якості або інших споживчих властивостей вже існуючої речі Відносини, що виникають із договору підряду, мають певні спільні риси з відносинами, що виникають із трудового договору. Це пояснюється тим, що в обох випадках і підрядник, і робітник здійснюють трудову діяльність, але сама їх діяльність є принципово різною і регулюється самостійними галузями законодавства. Трудовим договором є угода між працівником і роботодавцем (юридичною або фізичною особою - підприємцем), за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, і підпорядковується при її виконанні, як правило, внутрішньому трудовому розпорядку (такого не існує при укладенні договору з фізичною особою - підприємцем), а роботодавець зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін. При укладенні трудового договору роботи виконуються утриманням роботодавця, тобто за його рахунок, із його матеріалів, з використанням його інструменту та обладнання. Використання робітником своїх матеріалів, обладнання тощо може відбуватися тільки за згодою роботодавця і, як правило, на умовах компенсації робітникові. Результат робіт, що виконуються за трудовим договором, є власністю роботодавця, який несе ризик випадкового знищення або випадкового пошкодження (псування) матеріалу до настання строку здачі робіт, а також ризик випадкового знищення предмета договору підряду до здачі його замовникові без вини сторін тощо.

Договір підряду на проектні та пошукові роботи.

Відповідно до ч. 1 ст. 887 ЦК України за договором підряду на проведення проектних та пошукових робіт підрядник зобов'язується розробити за завданням замовника проектну або іншу технічну документацію та (або) виконати пошукові роботи, а замовник зобов'язується прийняти та оплатити їх. Договір підряду на проведення проектних та пошукових робіт є різновидом підрядних договорів і безпосередньо пов'язаний з архітектурною діяльністю та будівництвом різноманітних споруд. Правове регулювання відносин, що виникають за цим договором, здійснюється як за загальними нормами законодавства, присвяченими підряду, так і за спеціальними нормами параграфа четвертого глави 62 ЦК України, якщо інше не встановлено законом. Якщо такі відносини є господарсько-правовими, то на них мають поширюватися також відповідні статті ГК України (зокрема статті 318 та 324). Як різновид підрядних договорів він є двостороннім, оплатним і консенсуальним. ГКУ Стаття 324. Договір підряду на проведення проектних і досліджувальних робіт 1. За договором підряду на проведення проектних і досліджувальних робіт підрядник зобов'язується розробити за завданням замовника проектну документацію або виконати обумовлені договором проектні роботи, а також виконати досліджувальні роботи, а замовник зобов'язується прийняти і оплатити їх. 2. До відносин, що виникають у процесі виконання проектних та досліджувальних робіт, можуть застосовуватися положення статті 318 цього Кодексу. 3. Підрядник несе відповідальність за недоліки проекту, в тому числі виявлені в процесі його реалізації та експлуатації побудованого за даним проектом об'єкта. 4. У разі виявлення недоліків проекту підрядник зобов'язаний безоплатно переробити проект, а також відшкодувати замовнику збитки, спричинені недоліками проекту. 5. Позов про відшкодування замовнику збитків, спричинених недоліками проекту, може бути заявлено протягом десяти років, а якщо збитки замовнику завдано протиправними діями підрядника, які призвели до руйнувань, аварій, обрушень, - протягом тридцяти років з дня прийняття побудованого об'єкта. Предметом договору є виконаний підрядником (проектантом) проектних та пов'язаних із ними підготовчих робіт, які повинні завершитися складанням проектно-кошторисної документації. Сторонами договору виступають замовник і підрядник. Замовником може бути будь-яка фізична або юридична особа. Підрядником можуть бути як спеціалізовані організації, так і фізичні особи - підрядники (проектанти), які мають відповідним чином оформлені допуски (ліцензії, сертифікати тощо) на виконання такого роду робіт. Спеціалізована організація, що здійснює проектно-пошукову або проектно-кошторисну діяльність, повинна отримати дозвіл (ліцензію) на виконання такого роду робіт згідно із Законом України "Про ліцензування видів господарської діяльності". Для виконання обов'язків підрядника (проектанта) фізична особа обов'язково повинна мати необхідні спеціальні знання та відповідний кваліфікаційний сертифікат (ст. 7 Закону України "Про архітектурну діяльність"). За договором підряду на проведення проектних та пошукових робіт підрядник повинен розробити проектну документацію, виконати пошукові роботи згідно із завданням та іншими технічними умовами, наданими замовником. Під час виконання робіт, передбачених договором, замовник повинен дотримуватися Державних будівельних норм та правил, архітектурних стандартів, а також інших встановлених нормативів. Замовник зобов'язаний передати підряднику завдання та інші вихідні дані, які необхідні для проведення робіт, прийняти та оплатити роботи.

Договір управління майном, поняття та ознаки договору управління майном, джерела правового регулювання.

Договору управління майном присвячена гл. 70 ЦК України. Згідно зі ст. 1029 ЦК України договором управління майном є такий договір, за яким одна сторона (установник управління) передає другій стороні (управителеві) на певний строк майно в управління, а друга сторона зобов'язується за плату здійснювати від свого імені управління цим майном в інтересах установника управління або вказаної ним особи (вигодонабувача). Договір управління майном є двостороннім (права та обов'язки виникають у двох сторін - установника управління та управителя), реальним (вважається укладеним з моменту передачі майна управителю), відплатним (управління майном здійснюється за винагороду) та каузальним (договір не буде мати юридичної сили, якщо він не спрямований на досягнення визначеної мети, якою є добросовісне управління майном).

Припинення договору комісії.

Договір комісії припиняється як на загальних підставах, передбачених гл. 50 ЦК України, так і на спеціальних, установлених законодавцем стосовно нього. Спеціальними підставами припинення комісійних правовідносин є відмова комітента чи комісіонера від договору комісії, а також смерть фізичної особи або припинення юридичної особи-комісіонера. Комітент має право в будь-який час відмовитися від договору комісії. Комісіонер же має право відмовитися від договору комісії лише тоді, коли строк не встановлений договором. Однак відмова від договору однієї зі сторін не звільняє обидві сторони від окремих обов'язків (статті 1025, 1026 ЦК України). Договір комісії припиняється також у разі смерті фізичної особи або ліквідації юридичної особи-комісіонера. Якщо ж юридична особа-комісіонер припиняється і встановлюються її правонаступники, договір комісії розривається тільки у випадку, коли протягом строку, встановленого для заявлення кредиторами своїх вимог, комітент повідомить про відмову від договору. В іншому разі права та обов'язки юридичної особи-комісіонера переходять до її правонаступників (ст. 1027 ЦК України).

Договір побутового підряду: поняття, ознаки, сфера застосування, джерела правового регулювання.

Договір побутового підряду є найпоширенішим різновидом договору підряду. До відносин за договором побутового підряду, що не врегульовані ЦК України, застосовується законодавство про захист прав споживачів, зокрема Закон України "Про захист прав споживачів" від 12 травня 1991 р. Договір побутового підряду - це такий вид договору підряду, за яким одна сторона (підрядник), що здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується виконати за завданням фізичної особи (замовника) певну роботу, призначену для задоволення побутових та інших особистих потреб, а замовник зобов'язується прийняти та оплатити виконану роботу (ч. 1 ст. 865 ЦК України). Цей договір є публічним, тобто особа, яка здійснює підприємницьку діяльність, взяла на себе обов'язок здійснювати виконання робіт для кожного, хто до неї звернеться (ч. 1 ст. 633 ЦК України).

Права та обов'язки сторін за договором підряду. Ризики підрядника.

Договір підряду є двостороннім договором, за яким підрядник і замовник набувають певні права та обов'язки. Основні обов'язки підрядника визначені нормами ЦК України, до яких слід віднести: виконання певної роботи за завданням замовника та здача належно виконаної роботи (ст. 837); обов'язок вчасно приступити до виконання роботи та виконати її в обумовлений строк (ст. 846); виконання роботи, визначеної договором підряду, зі свого матеріалу і своїми засобами, якщо інше не встановлено договором (ст. 839); якщо робота виконується частково або в повному обсязі з матеріалу замовника, правильно використовувати цей матеріал, надати звіт про використання матеріалу та повернути його залишок (ст. 840); обов'язок вживати усіх заходів щодо збереження майна, переданого йому замовником, та відповідати за втрату або пошкодження цього майна (ст. 841); зобов'язання своєчасно попередити замовника: про недоброякісність або непридатність матеріалу, одержаного від замовника; про те, що додержання вказівок замовника загрожує якості або придатності результату роботи; про наявність інших обставин, що не залежать від підрядника, які загрожують якості або придатності результату роботи (ст. 847); зобов'язання передати замовникові разом з результатом роботи інформацію щодо експлуатації або іншого використання предмета договору підряду, якщо це передбачено договором або якщо без такої інформації використання результату роботи для цілей, визначених договором, є неможливим (ст. 861) [16, с. 97]. Наведений перелік не є вичерпним, договором можуть бути передбачені й інші зобов'язання підрядника, що витікають із характеру та змісту роботи. Визначені кодексом і певні права підрядника. Так, зокрема, якщо із закону або договору не витікає зобов'язання підрядника виконати обумовлену договором роботу особисто, підрядник має право залучити до виконання роботи (або окремих її етапів чи видів) інших осіб - субпідрядників. У цьому разі підрядник виступає генеральним підрядником, укладає угоди з субпідрядниками і несе відповідальність за виконання ними своїх зобов'язань перед замовником. При цьому субпідрядні договори мають за змістом та термінами узгоджуватися з підрядним договором і не суперечити останньому. Генеральний підрядник відповідає перед субпідрядником за невиконання або неналежне виконання замовником своїх обов'язків за договором підряду, а перед замовником - за порушення субпідрядником свого обов'язку. Замовник і субпідрядник не мають права пред'являти один одному вимоги, пов'язані з порушенням договорів, укладених кожним з них із генеральним підрядником, якщо інше не встановлено договором або законом (ст. 838 ЦК України). Слід звернути увагу на виконання окремих видів робіт, встановлених законом, зокрема Законом України "Про ліцензування певних видів господарської діяльності" від 1 червня 2000 р., на які підрядник (субпідрядник) зобов'язаний одержати спеціальний дозвіл (ліцензію) [4]. Підрядник має право не розпочинати роботу, а розпочату роботу зупинити, якщо замовник не надав матеріал, устаткування або річ, що підлягає переробці, і цим створив неможливість виконання договору підрядником (ст. 851 ЦК України). Підрядник має право на ощадливе ведення робіт за умови забезпечення належної їх якості (ст. 845 ЦК України). Якщо фактичні витрати підрядника виявилися меншими від тих, які передбачалися при визначенні ціни (кошторису), підрядник має право на оплату роботи за ціною, встановленою договором підряду, якщо замовник не доведе, що отримане підрядником заощадження зумовило погіршення якості роботи. При цьому сторони можуть домовитися про розподіл між ними заощадження, отриманого підрядником [16, с. 98]. Підрядник має право на притримування результату роботи (ст. 856 ЦК України). Так, якщо замовник не сплатив встановленої ціни роботи або іншої суми, належної підрядникові у зв'язку з виконанням договору підряду, підрядник має право притримати результат роботи, а також устаткування, залишок невикористаного матеріалу та інше майно замовника, що є у підрядника. Відповідно до ст. 848 ЦК України [3] підрядник має право відмовитися від договору підряду та право на відшкодування збитків, якщо замовник, незважаючи на своєчасне попередження з боку підрядника, у відповідний строк не замінить недоброякісний або непридатний матеріал, не змінить вказівок про спосіб виконання роботи або не усуне інших обставин, що загрожують якості або придатності результату роботи. Якщо використання недоброякісного або непридатного матеріалу чи додержання вказівок замовника загрожує життю та здоров'ю людей чи призводить до порушення екологічних, санітарних правил, правил безпеки людей та інших вимог, підрядник зобов'язаний відмовитися від договору підряду, маючи право на відшкодування збитків. Якщо замовник протягом одного місяця ухиляється від прийняття виконаної роботи, підрядник має право після дворазового попередження продати результат роботи, а суму виторгу, за вирахуванням усіх належних підрядникові платежів, внести в депозит нотаріуса на ім'я замовника, якщо інше не встановлено договором (ст. 853 ЦК України). Спільними для сторін є зобов'язання щодо дотримання конфіденційності одержаної сторонами інформації. Так, згідно зі ст. 862 ЦК України, якщо сторона у договорі підряду внаслідок виконання договору одержала від другої сторони інформацію про нові рішення і технічні знання, у тому числі й такі, що не захищаються законом, а також відомості, що можуть розглядатися як комерційна таємниця, вона не має права повідомляти їх іншим особам без згоди другої сторони [3]. Певні права й обов'язки за договором підряду покладаються і на замовника за договором. Основними обов'язками замовника є: прийняття та оплата виконаної підрядником роботи (статті 837, 853 ЦК України); сприяння підрядникові у виконанні роботи у випадках, в обсязі та в порядку, встановлених договором підряду (ст. 850 ЦК України); на вимогу підрядника у встановлений строк здійснити заміну недоброякісного або непридатного матеріалу, змінити вказівки про спосіб виконання роботи та усунути інші обставини, що загрожують якості або придатності результату роботи (ст. 848 ЦК України); замовник зобов'язаний прийняти роботу, виконану підрядником відповідно до договору підряду, оглянути її і в разі виявлення допущених у роботі відступів від умов договору або інших недоліків негайно заявити про них підрядникові [16,с. 100] ]. Якщо після прийняття роботи замовник виявив відступи від умов договору підряду або інші недоліки, які не могли бути встановлені при звичайному способі її прийняття (приховані недоліки), у тому числі такі, що були умисно приховані підрядником, він зобов'язаний негайно повідомити про це підрядника (ст. 853 ЦК України). ЦК України встановлюються основні права замовника під час виконання роботи. Так, відповідно до ст. 849 цього Кодексу замовник має право у будь-який час перевірити хід і якість роботи, не втручаючись у діяльність підрядника [3]. Якщо підрядник своєчасно не розпочав роботу або виконує її настільки повільно, що закінчення її у строк стає явно неможливим, замовник має право відмовитися від договору підряду та вимагати відшкодування збитків. Якщо під час виконання роботи стане очевидним, що вона не буде виконана належним чином, замовник має право призначити підрядникові строк для усунення недоліків, а в разі невиконання підрядником цієї вимоги - відмовитися від договору підряду та вимагати відшкодування збитків або доручити виправлення роботи іншій особі за рахунок підрядника. Замовник має право у будь-який час до закінчення роботи відмовитися від договору підряду, виплативши підрядникові плату за виконану частину роботи та відшкодувавши йому збитки, завдані розірванням договору. Якщо підрядник відступив від умов договору підряду, що погіршило роботу, або допустив інші недоліки в роботі, замовник має право за своїм вибором вимагати безоплатного виправлення цих недоліків у розумний строк або виправити їх за свій рахунок з правом на відшкодування своїх витрат на виправлення недоліків чи відповідного зменшення плати за роботу, якщо інше не встановлено договором. За наявності у роботі істотних відступів від умов договору підряду або інших істотних недоліків замовник має право вимагати розірвання договору та відшкодування збитків (ст. 852 ЦК України). Відповідальність сторін за договором підряду. ЦК України встановлюється відповідальність сторін договору в разі невиконання або неналежного виконання умов договору підряду. Статтею 858 ЦК України встановлюється відповідальність підрядника за неналежну якість роботи. Так, якщо робота виконана підрядником з відступами від умов договору підряду, які погіршили роботу, або з іншими недоліками, які роблять її непридатною для використання відповідно до договору або для звичайного використання роботи такого характеру, замовник має право, якщо інше не встановлено договором або законом, за своїм вибором вимагати від підрядника: 1) безоплатного усунення недоліків в роботі у розумний строк; 2) пропорційного зменшення ціни роботи; 3) відшкодування своїх витрат на усунення недоліків, якщо право замовника усувати їх встановлено договором. Підрядник має право замість усунення недоліків роботи, за які він відповідає, безоплатно виконати роботу заново з відшкодуванням замовникові збитків, завданих простроченням виконання. У цьому разі замовник зобов'язаний повернути раніше передану йому роботу підрядникові, якщо за характером роботи таке повернення можливе. Якщо відступи у роботі від умов договору підряду або інші недоліки у роботі є істотними та такими, що не можуть бути усунені, або не були усунені у встановлений замовником розумний строк, замовник має право відмовитися від договору та вимагати відшкодування збитків. Умова договору підряду про звільнення підрядника від відповідальності за певні недоліки роботи не звільняє його від відповідальності за недоліки, які виникли внаслідок умисних дій або бездіяльності підрядника. Підрядник, який надав матеріал для виконання роботи, відповідає за його якість відповідно до положень про відповідальність продавця за товари неналежної якості. У разі невиконання замовником свого обов'язку щодо сприяння підрядникові у виконанні роботи підрядник відповідно до ст. 850 ЦК України має право вимагати відшкодування завданих збитків, включаючи додаткові витрати, викликані простоєм, перенесенням строків виконання роботи або підвищення ціни роботи [3]. Якщо виконання роботи за договором підряду стало неможливим внаслідок дій або недогляду замовника, підрядник має право на сплату йому встановленої ціни з урахуванням плати за виконану частину роботи, за вирахуванням сум, які підрядник одержав або міг одержати у зв'язку з невиконанням замовником договору. Підрядник має право не розпочинати роботу, а розпочату роботу зупинити, якщо замовник не надав матеріал, устаткування або річ, що підлягає переробці, і цим створив неможливість виконання договору підрядником. У разі порушення підрядником договору підряду, якщо підрядник відступив від умов договору підряду, що погіршило роботу, або допустив інші недоліки в роботі, замовник має право згідно зі ст. 852 ЦК України [3] за своїм вибором вимагати безоплатного виправлення цих недоліків у розумний строк або виправити їх за свій рахунок з правом на відшкодування своїх витрат на виправлення недоліків чи відповідного зменшення плати за роботу, якщо інше не встановлено договором. За наявності у роботі істотних відступів від умов договору підряду або інших істотних недоліків замовник має право вимагати розірвання договору та відшкодування збитків. Відповідно до ст. 853 ЦК України основним обов'язком замовника є прийняття виконаної роботи. Замовник зобов'язаний прийняти роботу, виконану підрядником відповідно до договору підряду, оглянути її і в разі виявлення допущених у роботі відступів від умов договору або інших недоліків негайно заявити про них підрядникові [3]. Замовник, який прийняв роботу без перевірки, позбавляється права посилатися на недоліки роботи, які могли бути встановлені при звичайному способі її прийняття (явні недоліки). Якщо після прийняття роботи замовник виявив відступи від умов договору підряду або інші недоліки, які не могли бути встановлені при звичайному способі її прийняття (приховані недоліки), у тому числі такі, що були умисно приховані підрядником, він зобов'язаний негайно повідомити про це підрядника. +У разі виникнення між замовником і підрядником спору з приводу недоліків виконаної роботи або їх причин на вимогу будь-кого з них має бути призначена експертиза. Витрати на проведення експертизи несе підрядник, крім випадків, коли експертизою встановлена відсутність порушень договору підряду або причинного зв'язку між діями підрядника та виявленими недоліками. У цих випадках витрати на проведення експертизи несе сторона, яка вимагала її призначення, а якщо експертизу призначено за погодженням сторін, - обидві сторони порівну. Якщо ухилення замовника від прийняття виконаної роботи спричинило зміну строку здачі роботи, вважається, що право власності на виготовлену (перероблену) річ перейшло до замовника у момент, коли мало відбутися її передання.

Укладення договору складського зберігання. Складські документи, їх види.

Договір складського зберігання укладається в письмовій формі. При цьому вона вважається дотриманою, якщо прийняття товару посвідчене видачею складського документа, якими відповідно до ч. 1 ст. 961 ЦК України є: • 1) складська квитанція; • 2) просте складське свідоцтво; • 3) подвійне складське свідоцтво. Несертифіковані товарні склади можуть видавати лише складські квитанції, що не є товаророзпорядчими документами. Порядок їх видачі регулюється підзаконними актами або внутрішніми актами товарного складу'. Складська квитанціявидається товарним складом на підставі укладеного договору зберігання між складом і поклажодавцем. Вона виписується складом одночасно з прийняттям товару на зберігання. Бланк складської квитанції повинен містити: 1) найменування складу; 2) дату видачі квитанції; 3) її серію та номер; 4) найменування юридичної особи або ім'я фізичної особи, від якої прийнято товар на зберігання, її місцезнаходження або місце проживання; 5) номер і дату накладної; 6) найменування, якісні та кількісні характеристики товару, переданого на зберігання. Бланк квитанції скріплюється підписом уповноваженої особи та печаткою товарного складу. Складські свідоцтва (просте і подвійне) видаються лише сертифікованими складами, які отримали сертифікат про відповідність надання послуг зі зберігання (ст. 2 Закону про сертифіковані товарні склади). Ці свідоцтва, на відміну від складської квитанції, є товаророзпорядчими документами, тому, згідно зі статтями 194, 195 ЦК України, їх слід розглядати як цінні папери. Просте складське свідоцтво видається на пред'явника. Воно має містити: 1) найменування та місцезнаходження товарного складу, що прийняв товар на зберігання; 2) номер свідоцтва за реєстром товарного складу; 3) найменування і кількість прийнятого на зберігання товару - число одиниць та (або) товарних місць та (або) міра (вага, об'єм) товару; 4) дату видачі свідоцтва; 5) вказівку на те, що воно видане на пред'явника. Просте складське свідоцтво має також містити підпис уповноваженої особи та печатку товарного складу (ст. 965 ЦК України). Якщо на зберігання приймається товар, визначений родовими ознаками, то у простому складському свідоцтві робиться відповідний запис. Подвійне складське свідоцтво є ордерним цінним папером і складається з двох частин - складського свідоцтва та заставного свідоцтва (варанта), які можуть бути відокремлені одне від одного. Складське свідоцтво засвідчує належність товару конкретній особі (поклажодавцю), заставне ж свідоцтво слугує для передачі товару, який зберігається на товарному складі, у заставу. У кожній з двох частин подвійного складського свідоцтва мають бути однаково зазначені: 1) найменування та місцезнаходження товарного складу, що прийняв товар на зберігання; 2) номер свідоцтва за реєстром товарного складу; 3) найменування юридичної особи або ім'я фізичної особи, від якої прийнято товар на зберігання, її місцезнаходження або місце проживання; 4) найменування і кількість прийнятого на зберігання товару - число одиниць та (або) товарних місць та (або) міра (вага, об'єм) товару; 5) строк, на який прийнято товар на зберігання, або вказівка на те, що товар прийнято на зберігання до запитання; 6) розмір плати за зберігання або тарифи, на підставі яких вона обчислюється, та порядок її сплати; 7) дата видачі свідоцтва. Також кожна з двох частин подвійного складського свідоцтва повинна містити ідентичні підписи уповноваженої особи та печатки товарного складу (ч. 2 ст. 962 ЦК України). Якщо на зберігання приймається товар, визначений родовими ознаками, то в обох частинах подвійного складського свідоцтва робиться відповідний запис. Документи, що не відповідають зазначеним вище вимогам, не є простими чи подвійними складськими свідоцтвами. Бланки складських документів є бланками суворого обліку, форма, порядок виготовлення і використання яких визначаються законодавством. Просте або подвійне складське свідоцтво видається власнику товару чи уповноваженій ним особі сертифікованим складом після прийняття товару на зберігання. Актами цивільного законодавства можуть встановлюватись конкретні строки видачі складських свідоцтв. Складське свідоцтво видається окремо на кожний вид товару, причому окремо може видаватися складське свідоцтво на кожну погоджену між поклажодавцем та сертифікованим складом кількість (партію) товару. Видача складського свідоцтва фіксується в реєстрі, який веде сертифікований товарний склад, з присвоєнням бланку свідоцтва порядкового номера за цим реєстром. Щодо зберігання на товарному складі певних видів товару законодавством можуть встановлюватися додаткові вимоги до змісту складських свідоцтв, затверджуватися їх зразки, визначатися порядок випуску і обігу таких свідоцтв1. Відповідно до ч. 2 ст. 961 ЦК України товар, прийнятий на зберігання за простим або подвійним складським свідоцтвом, може бути предметом застави протягом строку його зберігання на підставі застави цього свідоцтва. Окрім складських документів передача товарів та їх повернення зазвичай оформлюються накладною на відпуск або актом приймання-передачі. Якщо за договором складського зберігання товарний склад зобов'язується надати додаткові послуги (виконати роботи), за їх результатами складається акт виконаних робіт (наданих послуг).

Форма договору. Страхове свідоцтво (поліс, сертифікат).

Договір страхування укладається в письмовій формі. Договір страхування може укладатись шляхом видачі страховиком страхувальникові страхового свідоцтва (поліса, сертифіката). У разі недодержання письмової форми договору страхування такий договір є нікчемним. Для всіх видів договору страхування обов´язкова письмова форма укладення. Ст. 981 ЦК передбачає два способи укладання договору страхування: шляхом складання одного документа, що підписується сторонами, і шляхом видачі страховиком страхувальникові страхового свідоцтва (поліса, сертифіката), який фактично засвідчує факт укладання договору. Страхові поліси і свідчення, як правило, містять усі умови договору, включаючи стандартні правила страхування, спеціальні умови для даного договору, доповнення і виключення зі стандартних правил; у них можуть міститися індивідуальні, окремо погоджені зі страхувальником умови. Страховий поліс видається страхувальнику на підставі його письмової чи усної заяви. Усної заяви досить, коли умови страхового забезпечення не потребують докладної інформації про застрахованого, а страхувальнику відомі обставини, що мають істотне значення для визначення ймовірності настання страхового випадку. Таким способом укладаються короткострокові договори страхування від нещасних випадків, договори страхування дачних будівель та ін. Положення статті не позбавляють страховика права вимагати від страхувальника письмової заяви. Існують два види полісів: разовий і генеральний. Разовий поліс застосовується при оформленні простих операцій зі страхування (з одним предметом). Генеральний поліс поширюється на кілька однорідних операцій страхування майна стосовно групи предметів). Страхування за генеральним полісом провадиться при дотриманні деяких правил: предметом страхування має бути майно; це майно повинне складатися з партій; умови страхування для однорідного майна повинні бути подібними; договір має бути укладений на певний строк. У силу різних обставин страхувальник може укласти договір страхування на окремі партії майна, попередньо уклавши договір по генеральному полісу. Страхові сертифікати більш прості, у них містяться лише істотні умови договору, а в іншому вони відсилають до стандартних правил страхування. У разі необхідності доповнення договору страхування або зміни деяких його умов, такі зміни оформляються аддендумом (доповненням), що є невід´ємною частиною договору. Недотримання письмової форми договору страхування тягне його недійсність з моменту укладення, і такий договір не породжує прав і обов´язків: кожна зі сторін зобов´язана повернути іншій стороні все отримане за такою угодою.

Припинення договору управління майном.

Договір управління майном припиняється у разі: загибелі майна, переданого в управління; припинення договору за заявою однієї із сторін у зв'язку із закінченням його строку смерті фізичної особи - вигодонабувача або ліквідації юридичної особи - вигодонабувача, якщо інше не встановлено договором; відмови вигодонабувача від одержання вигоди за договором; визнання управителя недієздатним, безвісно відсутнім, обмеження його цивільної дієздатності або смерті; відмови управителя або установника управління від договору управління майном у зв'язку з неможливістю управителя здійснювати управління майном; відмови установника управління від договору з іншої, ніж указана в пункті 6 цієї частини, причини за умови виплати управителеві плати, передбаченої договором; визнання фізичної особи - установника управління банкрутом; повного завершення виконання сторонами договору управління майном; дострокового припинення управління майном, якщо це передбачено цим договором, або за рішенням суду. У разі відмови однієї сторони від договору управління майном вона повинна повідомити другу сторону про це за три місяці до припинення договору, якщо договором не встановлений інший строк. У разі припинення договору управління майном майно, що було передане в управління, або майно, набуте від такого управління, передається установникові управління у порядку, визначеному договором.

Форма договору управління майном.

Договір управління майном укладається у письмовій формі. Якщо предметом договору управління є нерухоме майно, він підлягає нотаріальному посвідченню.

Зберігання речей в гардеробі.

Діяльність публічних установ пов'язана із необхідністю зберігання верхнього одягу їх відвідувачів, особливо у холодну пору року. У зв'язку з цим в організаціях створюються гардероби - спеціально обладнані, огороджені місця для зберігання верхнього одягу та інших речей відвідувачів і працівників організації. На зберігання в гардеробі поширюються загальні положення про послуги (гл. 63 ЦК України) і про зберігання (§ 1 гл. 66 ЦК України). Договір зберігання речей у гардеробі має такі характерні ознаки: 1) він, зазвичай, є безвідплатним, хоча може бути й відплатним (ч. 1 ст. 973 ЦК України). Плата за цим договором може бути встановлена лише тоді, коли це спеціально встановлено домовленістю сторін або про це спеціально вказується при передачі речі на зберігання; 2)зберігачем речіє організація (юридична особа), при якій створено гардероб (заклади культури, освіти, охорони здоров'я тощо); 3) поклажодавцем може бути тільки фізична особа; 4) предметом зберігання може бути верхній одяг, головні убори, а в окремих спеціально обумовлених випадках також інші речі фізичних осіб (наприклад, сумки, портфелі, пакети); 5) цей договір оформлюється видачею номерного жетона чи іншого легітимаційного знаку; 6)зберігач речі,зданої до гардеробу, зобов'язаний вжити усіх необхідних заходів щодо забезпечення схоронності речі (ч. 1 ст. 973 ЦК України).

Договір доручення: поняття, ознаки, сфера застосування. Співвідношення між поняттями „доручення" і „довіреність".

За договором доручення одна сторона (повірений) зобов'язується вчинити від імені та за рахунок другої сторони (довірителя) певні юридичні дії (ч. 1 ст. 1000 ЦК України). Договір доручення є консенсуальним (вважається укладеним з моменту досягнення згоди сторонами щодо всіх істотних умов), двостороннім (права та обов'язки виникають в обох сторін), а також може бути як відплатним, так і безвідплатним. Крім того, цей договір є фідуціарним, тобто заснованим на взаємній особистій довірі сторін, оскільки довіритель не може постійно контролювати дії свого повіреного, але автоматично стає стороною правочинів, які той укладає. Проте у випадках, коли повіреним є комерційний представник, тобто особа, яка постійно і самостійно виступає представником підприємців при укладенні ними договорів у сфері підприємницької діяльності (ч. 1 ст. 243 ЦК України), відносини за договором доручення будуються в першу чергу на відплатності, а тому позбавлені особливої довірчості та взаємної прихильності сторін. Фідуціарність договору доручення підтверджується, зокрема, умовами про необхідність особистого виконання повіреним покладених на нього обов'язків, про недопущення правонаступництва зобов'язань сторін цього договору тощо. Отже, можна виділити такі основні ознаки договору доручення: • 1) повірений зобов'язується вчинити певні юридичні дії від імені та за рахунок довірителя, тобто він є представником довірителя. Потрібно пам'ятати, що відповідно до ч. 2 ст. 237 ЦК України не є представником особа, яка хоч і діє в чужих інтересах, але від власного імені, а також особа, уповноважена на ведення переговорів щодо можливих у майбутньому правочинів; • 2) правочин, вчинений повіреним, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки довірителя; • 3) повіреним і довірителем можуть бути як фізичні, так і юридичні особи; • 4) довіритель або повірений мають право відмовитися від договору доручення в будь- який час; • 5) правове регулювання в договорі доручення спрямоване тільки на юридичний результат діяльності повіреного, а не на саму діяльність чи пов'язаний з нею матеріальний результат; • 6) договір доручення може бути як відплатним, так і безвідплатним. Оскільки договір доручення має деякі спільні ознаки з цивільно-правовими договорами (наприклад, підряду, транспортного експедирування, комісії, управління майном), а також з трудовим договором (ст. 21 КЗпП України), названі ознаки мають велике значення для їх розмежування і в сукупності притаманні тільки договору доручення. Довіреність і договір доручення, як правові засоби реалізації відносин представництва, мають багато спільного, проте, їх ототожнення неприпустиме. Договір доручення і видана на його основі довіреність складають особливу правову конструкцію, елементи якої тісно пов'язані і взаємодіють. Основні відмінності договору доручення та довіреності полягають в наступному. Договір доручен- ня може укладатися як в усній, так і в письмовій формі. Форма довіреності - завжди письмова. За функціо- нальним критерієм договір доручення покликаний врегулювати відносини між повіреним та довірителем, тоді як довіреність - інформувати третю особу-учасника правочину про повноваження представника. До- говір доручення може мати як строковий, так і безстроковий характер, тобто діяти впродовж невизначего часу. Довіреність за загальним правилом не може бути безстроковою. Відмінні також і підстави припинен- ня договору доручення і довіреності. Підставою виникнення відносин договірного представництва є договір. Довіреність при цьому ви- ступає лише засобом зовнішньої легітимації представника перед третіми особами, фіксує його повнова- ження на вчинення юридично значущих дій від імені особи, яку він представляє. Сучасні виклики діджиталізації, укладення великої кількості договорів у мережі Інтернет зумов- лює необідність запровадження правових інструментів, які б забезпечили оперативність таких договірних відносин, спрощення та полегшення цивільного обороту. Ефективним вирішення цієї проблематики могла б стати можливість оформлення електронної довіреності.

Договір комісії: поняття, ознаки, сфера застосування.

За договором комісії одна сторона (комісіонер) зобов'язується за дорученням другої сторони (комітента) за плату вчинити один або кілька правочинів від свого імені, але за рахунок комітента (ст. 1011 ЦК України). Таким чином, договір комісії є консенсуальним (є укладеним з моменту досягнення згоди щодо всіх істотних умов), двостороннім (правами та обов'язками наділені обидві сторони) та відплатним (дії однієї сторони відповідають обов'язку іншої вчинити зустрічну дію: комісіонер зобов'язується вчинити за дорученням комітента певний правочин, а комітент - сплатити комісійну плату). Таким чином, можна виділити основні ознаки договору комісії, якими є те, що комісіонер діє: 1) за дорученням комітента; 2) за рахунок комітента; 3) в інтересах комітента; 4) від свого імені; 5) за плату. Правове регулювання: 1. ЦКУ 2. ГКУ 3. ЗУ Про цінні папери та фондовий ринок 4. ЗУ Про захист прав споживачів 5. Правила комісійної торгівлі непродовольчими товарами, затверджених наказом МЗЕЗ України від 13 березня 1995р. No37 6. Про затвердження Змін до Правил комісійної торгівлі непродовольчими товарами наказом МЕРТ від 20.12.2017 No 1850 7. Про затвердження Правил (умов) здійснення діяльності з торгівлі цінними паперами: брокерської діяльності, дилерської діяльності, андеррайтингу, управління цінними паперами затв. рішенням Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку від 12.12.2006 No 1449 8. Про затвердження Порядку провадження торговельної діяльності та правил торговельного обслуговування на ринку споживчих товарів: постанова Кабінету Міністрів України від 15 червня 2006 р. No 833 9. Про затвердження Інструкції про порядок оформлення суб'єктами господарювання операцій при здійсненні комісійної торгівлі непродовольчими товарами: Наказ Міністерства зовнішніх економічних зв'язків і торгівлі від 08. 07.1997 року No 343 10.Про затвердження Правил торгівлі антикварними речами: Наказ Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції України та Міністерства культури і мистецтв України від 29.12.2001 року No 322/795

Договір охорони.

За договором охорониохоронець, який є суб'єктом підприємницької діяльності, зобов'язується забезпечити недоторканність особи чи майна, які охороняються. Володілець такого майна або особа, яку охороняють, зобов'язані виконувати передбачені договором правила особистої та майнової безпеки і щомісячно сплачувати охоронцю встановлену плату (ст. 978 ЦК України). Цей договір є консенсуальним (є укладеним з моменту досягнення згоди), двостороннім (права та обов'язки виникають в обох сторін) і відплатним (охорона здійснюється за встановлену договором плату). Окремими видами договору охорони є договори про охорону об'єктів, квартир, вантажів, готівки, фізичних осіб тощо. Сторонами цього договору є замовник і охорона. Замовником може бути будь-яка фізична чи юридична особа, яка звертається за наданням охоронних послуг. Зазначимо, що відповідні послуги може замовляти не лише власник майна, а й особа, яка на законних підставах володіє чужим майном (зберігач, перевізник, підрядник, управитель майна тощо). Охоронцем виступають особливі суб'єкти підприємницької діяльності - спеціально утворені охоронні фірми, які мають відповідні дозволи на надання такого роду послуг. Державна служба охорони і відповідні підрозділи МВС України ("Титан" та ін.) є рівноправними конкурентами на ринку охоронних послуг. Договір охорони обов'язково повинен бути укладений у письмовій формі. Дійсно, договори охорони і зберігання мають спільні ознаки'. • 1) належать до категорії договорів з надання фактичних послуг: • 2) об'єднані спільною метою - забезпечити збереження майна власника. Водночас договору охорони притаманні специфічні особливості, що дають підставу розглядати його не як різновид договору зберігання чи якогось іншого договору, а як самостійний цивільно-правовий договір: • 1) особливий суб'єктний склад; • 2) охоронна діяльність підлягає ліцензуванню, оскільки підприємницька діяльність з надання послуг з охорони пов'язана із благами, що мають істотне значення для людини: життям, здоров'ям, приватною власністю, а також зі значними майновими інтересами як фізичних, так і юридичних осіб. Юридичні особи, в засновницьких документах яких передбачено здійснення підприємницької діяльності з надання послуг з охорони, а також фізичні особи-підприємці звертаються до відповідного територіального управління Державної служби охорони за місцем державної реєстрації суб'єктів підприємницької діяльності із заявою про видачу ліцензії з надання послуг з обраного виду охоронної діяльності. • 3) об'єкт приймається під охорону в місці його розташування, тобто майно залишається у володінні замовника. На відміну від цього, за договором зберігання майно передається у володіння зберігача; • 4) надання послуг може бути епізодичним (наприклад, по годинах, у нічний час, у міру потреби). Для порівняння: за договором зберігання зберігач надає послуги безперервно - протягом усього часу дії договору; • 5) обов'язки охоронця, як правило, обмежуються завданням, зокрема, не допустити крадіжки, розбою, грабежу на об'єкті. Водночас професійний зберігач повинен ще вживати всіх необхідних заходів щодо забезпечення схоронності майна, навіть якщо про це безпосередньо в договорі не зазначено (наприклад, з метою запобігання псуванню чи пошкодженню майна поклажодавця періодично провітрювати приміщення, трусити, змащувати, перекладати речі); • 6) передумовою укладання цього договору, як правило, є обстеження об'єкта охорони з метою узгодження, зокрема, виду охорони, кількості постів, необхідності обладнання засобами сигналізації, технічного укріплення, виходячи з розмірів території об'єкта, його характеру, режиму роботи на ньому та інших умов забезпечення схоронності майна. 7) охоронець зобов'язується виконати певну роботу в інтересах замовника (наприклад, як і за договором підряду), за належного виконання якої ніяких нових матеріальних цінностей не створюється, а лише забезпечується схоронність вже існуючого матеріального об'єкта. А наслідком належного виконання своїх обов'язків підрядником є певний речовий результат - створення нової речі, якісне відновлення раніше існуючої тощо. У ст. 978 ЦК України законодавець розрізняє два види договору охорони: договір охорони фізичної особи та договір охорони майна. У ст. 1 Закону України "Про охоронну діяльність" під охороною фізичної особи розуміється діяльність з організації та практичного здійснення заходів охорони, спрямованих на забезпечення особистої безпеки, життя та здоров'я індивідуально визначеної фізичної особи (групи осіб) шляхом запобігання або недопущення негативного безпосереднього впливу факторів (діяльності або бездіяльності) протиправного характеру; а під охороною майна - діяльність з організації та практичного здійснення заходів охорони, спрямованих на забезпечення недоторканності, цілісності визначених власником і належних йому будівель, споруд, територій, акваторій, транспортних засобів, валютних цінностей, цінних паперів та іншого рухомого і нерухомого майна, з метою запобігання та (або) недопущення чи припинення протиправних дій щодо нього, для збереження його фізичного стану, припинення несанкціонованого власником доступу до нього та забезпечення здійснення власником цього майна всіх належних йому повноважень стосовно нього.

Права та обов'язки сторін за договором.

За договором перевезення вантажу перевізник зобов´язаний: надати придатні для перевезення транспортні засоби у строк, встановлений договором (ч. 1 ст. 917 ЦК України). Розрізняють технічну й комерційну придатність транспортних засобів для перевезень. Технічна придатність характеризує їх справність, а комерційна - інші властивості транспортних засобів. Надані транспортні засоби чи контейнери можуть бути технічно справними, однак забрудненими, зі стійким запахом, не продезінфікованими тощо, і це може негативно вплинути під час транспортування на якість вантажу. В такому разі їх слід розглядати як непридатні в комерційному відношенні для перевезення певного вантажу; своєчасно здійснити завантажувально-розвантажувальні роботи у випадках, передбачених транспортними кодексами (статутами) і (або) договорами; забезпечити під час транспортування цілісність і схоронність вантажу. Для перевезень певних видів вантажу обов´язок перевізника забезпечити цілісність і схоронність вантажу набуває особливого значення, оскільки його виконання полягає в додержанні особливих правил перевезення. Так, швидкопсувні вантажі перевозяться відповідно до Правил перевезення швидкопсувних вантажів, затверджених наказом Міністерства транспорту України від 9 грудня 2002 р. № 873; своєчасно доставити вантаж до пункту призначення; після доставки вантажу в пункт призначення повідомити про це вантажоодержувача та передати йому вантаж. На цьому закінчується виконання договору перевезення; в окремих випадках, передбачених транспортними кодексами (статутами), при здачі вантажу одержувачу перевірити вагу, кількість місць і стан вантажу. Наприклад, такі випадки при перевезенні вантажу залізницею визначені в п. 52 Статуту залізниць України (прибуття вантажу в пошкодженому вагоні, а також у вагоні з пошкодженими пломбами відправника або пломбами попутних станцій; прибуття вантажу, завантаженого залізницею тощо). Перевізник має право: застави на переданий йому вантаж або ж притримати його для забезпечення внесення провізної плати та інших платежів, якщо інше не встановлено законом, іншими нормативно-правовими актами або не випливає із суті зобов´язання (ч. 4 ст. 916 ЦК України); відмовитися від прийняття вантажу, що поданий у тарі та (або) упаковці, які не відповідають встановленим вимогам, а також у разі відсутності або неналежного маркування вантажу (ч. З ст. 917 ЦК України). Права та обов'язки відправника На відправника покладаються обов´язки: оплатити перевезення вантажу та додаткові послуги, надані перевізником, якщо це встановлено договором або транспортними кодексами (статутами); пред´явити комплект заповнених транспортних документів; пред´явити вантаж, який підлягає перевезенню, у належній тарі та (або) упаковці, замаркований відповідно до встановлених вимог. Належність тари і упаковки означає, що при розміщенні в них товару (вантажу) вони забезпечують його захист від пошкоджень та втрат у процесі транспортування, а в окремих випадках ще й захист довкілля від забруднення; у випадках, передбачених договором, своєчасно здійснити завантажувальні роботи із додержанням правил, встановлених актами транспортного законодавства. Відправник вантажу має право відмовитися від наданого транспортного засобу, якщо він є непридатним (як у технічному, так і в комерційному аспектах) для перевезення цього вантажу (ч. 1 ст. 917 ЦК України). Права та обов'язки одержувача Одержувач набуває обов´язків переважно з моменту прибуття вантажу. Він зобов´язується: прийняти вантаж у перевізника; у випадках, передбачених договором, здійснити розвантажувальні роботи, а також повністю очистити рухомий склад всередині та зовні у строки, встановлені транспортними кодексами (статутами) або договором; своєчасно вивезти зі станції вантаж. У разі порушення строків вивезення вантажу стягується додаткова плата за його зберігання на залізниці; оплатити перевезення вантажу та додаткові послуги, надані перевізником, якщо це встановлено договором або транспортними кодексами (статутами). Права одержувача: перевірити вагу, кількість місць і стан вантажу, залучивши до цього представника перевізника і оплативши його участь; відмовитися від прийняття вантажу в разі, коли якість вантажу через псування або пошкодження змінилася настільки, що виключається можливість повного або часткового його використання.

Договір перевезення пасажира і багажу: поняття, ознаки.

За договором перевезення пасажира одна сторона (перевізник) зобов'язується перевезти другу сторону (пасажира) до пункту призначення, а в разі здавання багажу - також доставити багаж до пункту призначення та видати його особі, яка має право на одержання багажу, а пасажир зобов'язується сплатити встановлену плату за проїзд, а у разі здавання багажу - також за його провезенім (ч. 1 ст. 910 ЦК України). Не слід розрізняти окремо договір перевезення пасажира і договір перевезення багажу. Це один договір, адже перевезення багажу фактично є умовою договору перевезення пасажира - перевізник, беручи на себе зобов'язання щодо переміщення фізичної особи (пасажира), одночасно зобов'язується відповідно до правил перевезення доставити за її вимогою і надані нею речі (ручну поклажу і багаж). Договір перевезення пасажира і багажу є двостороннім (оскільки кожна зі сторін набуває за договором прав і обов'язків), відплатним (одним із обов'язків пасажира є оплата послуг з перевезення) і консенсуальним (договір вважається укладеним з моменту досягнення згоди між сторонами, що посвідчується видачею пасажиру квитка). Однак умова договору про перевезення багажу є реальною, оскільки набуває чинності лише з моменту здачі багажу перевізникові.

Договір страхування: поняття, ознаки, джерела правового регулювання.

За договором страхування одна сторона (страховик) зобов'язується у разі настання певної події (страхового випадку) виплатити другій стороні (страхувальникові) або іншій особі, визначеній у договорі, грошову суму (страхову виплату), а страхувальник зобов'язується сплачувати страхові платежі та виконувати інші умови договору (ст. 979 ЦК України). Договір страхування с: • - двостороннім, оскільки у разі укладення договору відповідні права та обов'язки виникають як у страхувальника, так і у страховика; • - реальним - набуває чинності з моменту внесення першого страхового платежу, якщо інше не передбачено договором: • - відплатним. оскільки страхувальник сплачує страхову премію, а страховик - у разі настання страхового випадку здійснює страхову виплату; • - алеаторним (ризиковим) - це договір на ризик, тобто при укладенні договору сторони не можуть чітко визначити межі виконання своїх обов'язків, а втрата чи збагачення однієї зі сторін залежать від випадку. Страховику невідомо, чи буде він виконувати свої обов'язки за договором, а також коли саме і в якому обсязі. Так само ризикує і страхувальник, який, сплачуючи внески за договором, не впевнений щодо отримання страхового відшкодування. Страхувальнику також невідоме співвідношення сплачених ним страхових внесків і розміру страхового відшкодування. Відповідно до ч. 1 ст. 979 ЦК України за договором страхування одна сторона (страховик) зобов'язується у разі настання певної події (страхового випадку) виплатити другій стороні (страхувальникові) або іншій особі, визначеній у договорі, грошову суму (страхову виплату), а страхувальник зобов'язується сплачувати платежі та виконувати інші умови договору. Сторонами договору страхування є страховик і страхувальник. Учасниками цього договору також є застрахована особа, вигодонабувач, страховий агент і страховий брокер. Страховиком є особа, яка бере на себе ризик загибелі майна, пошкодження здоров'я чи смерті застрахованого і зобов'язана при настанні певних подій сплатити визначену суму страхувальнику чи іншій уповноваженій особі. Згідно зі ст. 2 Закону України "Про страхування" страховиками визнаються фінансові установи, які створені у формі акціонерних, командитних товариств або товариств з додатковою відповідальністю згідно із Законом України "Про господарські товариства" з урахуванням особливостей, передбачених цим Законом (зокрема, з мінімальною кількістю учасників не менше трьох осіб), а також одержали у встановленому порядку ліцензію на здійснення страхової діяльності. Предметом безпосередньої діяльності страховика може бути лише страхування, перестрахування і фінансова діяльність, пов'язана з формуванням, розміщенням страхових резервів та їх управлінням. Дозволяються виконання зазначених видів діяльності у вигляді надання послуг для інших страховиків на підставі укладених цивільно-правових угод, надання послуг (виконання робіт), якщо це безпосередньо пов'язано із зазначеними видами діяльності, а також будь-які операції для забезпечення власних господарських потреб страховика. Страховики, які здійснюють страхування життя, можуть надавати кредити страхувальникам, які уклали договори страхування життя. Страхувальник - це особа, яка страхує себе, своє майно чи третіх осіб та їх майно від настання певних подій. Страхувальниками визнаються юридичні особи та дієздатні громадяни, які уклали із страховиками договори страхування або є такими відповідно до законодавства. Застрахована особа - це фізична особа, життя або здоров'я якої застраховані за договором особистого страхування або страхування відповідальності. При укладенні договору особистого страхування застрахованою завжди є особа, в житті якої може відбутися страховий випадок, безпосередньо пов'язаний з особистістю чи обставинами її життя. Вигодонабувач - це особа, на користь якої страхувальником укладений договір страхування. Якщо при особистому та майновому страхуванні вигодонабувач конкретно зазначається у договорі й страхувальник може замінити його іншою особою до настання страхового випадку, то при страхуванні цивільної відповідальності такої можливості немає. В останньому випадку статусу вигодонабувача набувають ті особи, яким страхувальник завдасть шкоди, а тому вказати їх наперед у договорі неможливо. У такому разі як самі потерпілі особи, так і розмір завданої їм шкоди визначаються лише після настання страхового випадку. Страховики можуть здійснювати страхову діяльність через страхових посередників: страхових брокерів і страхових агентів. Страхові брокери - юридичні особи або громадяни, які зареєстровані у встановленому порядку як суб'єкти підприємницької діяльності та здійснюють за винагороду посередницьку діяльність у страхуванні від свого імені на підставі брокерської угоди з особою, яка має потребу у страхуванні як страхувальник. Страхові агенти - громадяни або юридичні особи, які діють від імені та за дорученням страховика і виконують частину його страхової діяльності, а саме: укладають договори страхування, одержують страхові платежі, виконують роботи, пов'язані зі здійсненням страхових виплат та страхових відшкодувань. Істотними умовами договору страхування є предмет договору; страховий випадок; розмір грошової суми, в межах якої страховик зобов'язаний провести виплату у разі настання страхового випадку (страхова сума); розмір страхового платежу і строки його виплати; строк договору та інші умови, визначені актами цивільного законодавства. Згідно зі ст. 980 ЦК України предметом договору страхування можуть бути майнові інтереси, що не суперечать законодавству України, пов'язані з: • - життям, здоров'ям, працездатністю та додатковою пенсією страхувальника або застрахованої особи (особисте страхування); • - володінням, користуванням і розпорядженням майном (майнове страхування); • - відшкодуванням страхувальником завданої ним шкоди особі або її майну, а також шкоди, завданої юридичній особі (страхування відповідальності). Договір страхування укладається в письмовій формі (ст. 981 ЦК України). У разі недодержання письмової форми такий договір є нікчемним. Договір страхування може укладатися шляхом видачі страховиком страхувальникові страхового свідоцтва (поліса, сертифіката), що є підтвердженням факту укладення договору. Стаття 982. Істотні умови договору страхування 1. Істотними умовами договору страхування є предмет договору страхування, страховий випадок, розмір грошової суми, в межах якої страховик зобов'язаний провести виплату у разі настання страхового випадку (страхова сума), розмір страхового платежу і строки його сплати, строк договору та інші умови, визначені актами цивільного законодавства. Предмет договору страхування Відповідно до ст. 980 ЦК предметом договору страхування можуть бути майнові інтереси, які не суперечать закону і пов'язані з: 1) життям, здоров'ям, працездатністю та пенсійним забезпеченням (особисте страхування); 2) володінням, розпорядженням та користуванням майном (майнове страхування); 3) відшкодування шкоди, завданої страхувальником (страхування відповідальності). ЦК встановив деякі обмеження на інтереси, страхування яких не допускається. Насамперед, до таких інтересів належать протиправні інтереси. Крім того, предмет договору страхування становлять визначені договором майнові інтереси, які охоплюються поняттям особистого страхування, майнового страхування, страхування відповідальності. Тому ці майнові інтереси повинні стосуватися особи (особисте страхування), майна (майнове страхування) або відповідальності (страхування відповідальності) і мають обумовлюватися можливістю настання певної події, на випадок якої проводиться страхування і яка має ознаки ймовірності та випадковості настання. Предмет договору страхування є істотною умовою цього правочину та об'єктом страхового правовідношення. З цього приводу в доктрині обґрунтовано різні позиції. На думку О. С. Іоффе, слід виділяти юридичний та матеріальний об'єкт страхового правовідношення. Матеріальним об'єктом страхового правовідношення слід вважати грошові внески, які надходять від страхувальника, а також суму, яка виплачується йому страховиком при настанні страхового випадку. Самі ж дії щодо сплати страхових внесків та зазначеної суми становлять об'єкт страхового правовідношення. Інші істотні умови договору страхування Істотною умовою договору страхування є умова про страховий випадок. Зазначена умова визначає подію, з настанням якої виникає зобов'язання страховика здійснити виплату страхової суми (страхового відшкодування) страхувальнику, застрахованій або іншій третій особі (ст. 8 Закону "Про страхування").

Відповідальність сторін за договором перевезення пасажира і багажу.

За затримку у відправленні транспортного засобу, що перевозить пасажира, або запізнення у прибутті такого транспортного засобу до пункту призначення перевізник сплачує пасажирові штраф, у розмірі, встановленому за домовленістю сторін відповідними нормативно-правовими актами, якщо перевізник не доведе, що ці порушення сталися внаслідок непереборної сили, усунення несправності транспортного засобу, яка загрожувала життю або здоров'ю пасажирів, чи інших обставин, що не залежали від перевізника. У разі відмови пасажира від перевезення з причини затримки відправлення транспортного засобу перевізник зобов'язаний повернути пасажиру провізну плату. Якщо поїздка пасажира з пункту пересадки не відбулася внаслідок запізнення транспортного засобу, який доставив його у цей пункт, перевізник зобов'язаний відшкодувати пасажирові завдані збитки.

Відповідальність зберігача за втрату (нестачу) чи пошкодження речі. Особливості відповідальності професійного зберігача.

За невиконання сторонами обов'язків, передбачених законом або договором зберігання, на них покладається цивільно-правова відповідальність. Відповідальність зберігачаза втрату (нестачу) або пошкодження речі, прийнятої на зберігання, настає на загальних підставах (ч. І ст. 950 ЦК України). Проте норми гл. 66 ЦК України передбачають певні особливості договірної відповідальності зберігача в окремих випадках. Так, ч. 2 ст. 950 ЦК України встановлюється відповідальність професійного зберігача за втрату (нестачу) або пошкодження речі, якщо він не доведе, що це сталося внаслідок непереборної сили або через такі властивості речі, про які зберігач, приймаючи її на зберігання, не знав і не міг знати, або внаслідок умислу чи грубої необережності поклажодавця. Таким чином, відповідальність зберігача за втрату (нестачу) або пошкодження речі може наставати і без вини. Слід мати на увазі, що наявність обставин, які звільняють зберігача від відповідальності (непереборної сили, особливих властивостей речі, умислу чи грубої необережності поклажодавця), має доводити сам зберігач. Спеціальне правило щодо відповідальності за втрату (нестачу) або пошкодження речі після закінчення строку зберігання містить ч. 3 ст. 950 ЦК України. У такому разі зберігач несе відповідальність лише за наявності його умислу або грубої необережності. Втратою або пошкодженням речі заподіюються збитки поклажодавцю, тому зберігач зобов'язаний їх відшкодувати: • 1) у разі втрати (нестачі) речі - у розмірі її вартості; • 2) у разі пошкодження речі - у розмірі суми, на яку знизилася її вартість. Проте, якщо внаслідок пошкодження речі її якість змінилася настільки, що вона не може бути використана за первісним призначенням, поклажодавець має право відмовитися від цієї речі і вимагати від зберігача відшкодування її вартості (ст. 951 ЦК України). Договором зберігання може бути також встановлена відповідальність зберігача за прострочення передачі речі поклажодавцеві, самовільне користування майном чи передачу його у користування іншій особі тощо. ЦК України передбачає лише одну спеціальну норму щодо відповідальності поклажодавця за невиконання своїх обов'язків. Так, у ст. 952 ЦК України вказується, що поклажодавець зобов'язаний відшкодувати зберігачеві збитки, завдані властивостями речі, переданої на зберігання, якщо зберігач, приймаючи її на зберігання, не знав і не міг знати про ці властивості. В інших випадках порушення зберігачем своїх обов'язків тягне або певні правові наслідки, які не є заходами цивільно-правової відповідальності, наприклад, якщо річ не буде витребувана із ломбарду, вона підлягає продажу (ст. 968 ЦК України), або вона визначається на підставі загальних положень про відповідальність за невиконання зобов'язань. Слід звернути увагу на те, що ЦК України не встановлює відповідальність зберігача та поклажодавця за збитки у вигляді неодержаних доходів.

Поняття, види і форми страхування.

Забезпечити економічні можливості відшкодування збитків, сплати компенсацій та інших обумовлених сум дозволяють норми цивільно-правового інституту страхування. Відносини страхування регламентуються ЦК України (статті 979-999), Законом України "Про страхування" від 7 березня 1996 р. Крім того, в Україні діє низка інших нормативно-правових актів, які регулюють страхову діяльність. Страхування- це вид цивільно-правових відносин щодо захисту майнових інтересів громадян та юридичних осіб у разі настання певних подій (страхових випадків), визначених договором страхування або чинним законодавством, за рахунок грошових фондів, що формуються шляхом сплати громадянами та юридичними особами страхових платежів (страхових внесків, страхових премій) та доходів від розміщення коштів цих фондів (ст. 1 Закону України "Про страхування"). Страхові правовідносини мають низку специфічних понять і термінів, які характеризують взаємовідносини їх учасників. Страховий ризик - це ймовірність настання певної події, у зв'язку з якою проводиться страхування. Від ступеня ймовірності настання певної страхової події залежать розміри страхових внесків з конкретного виду страхування. Страховий випадок - подія, передбачена договором страхування або законодавством, яка відбулася і з настанням якої виникає обов'язок страховика здійснити виплату страхової суми (страхового відшкодування) страхувальнику, застрахованій або іншій третій особі. Страхова сума- грошова сума, в межах якої страховик відповідно до умов договору страхування зобов'язаний здійснити виплату при настанні страхового випадку. Страхова виплата- грошова сума, яка виплачується страховиком відповідно до умов договору страхування при настанні страхового випадку. Страхове відшкодування- страхова виплата, яка здійснюється страховиком у межах страхової суми за договорами майнового страхування і страхування відповідальності при настанні страхового випадку. Франшиза -частина збитків, що не відшкодовується страховиком згідно з договором страхування. Страховий платіж(страховий внесок, страхова премія) - плата за страхування, яку страхувальник зобов'язаний внести страховику згідно з договором страхування. Страховий тариф - ставка страхового внеску з одиниці страхової суми за визначений період страхування. Форми і види страхування. За формою проведення страхування поділяють на обов'язкове і добровільне. Добровільне страхування -це страхування, що здійснюється на основі договору між страхувальником і страховиком. Обов'язкове страхування грунтується на засадах імперативності, виникає на основі закону незалежно від волі учасників страхових правовідносин, їх фінансових можливостей. У ст. 7 Закону України "Про страхування" наведено перелік видів обов'язкового страхування, які здійснюються (або мають здійснюватися) в Україні. При цьому встановлено, що забороняється здійснення обов'язкових видів страхування, що не передбачені цим Законом (ч. 2 ст. 5 Закону України "Про страхування"). Стаття 6. Добровільне страхування та його види Добровільне страхування - це страхування, яке здійснюється на основі договору між страхувальником і страховиком. Загальні умови і порядок здійснення добровільного страхування визначаються правилами страхування, що встановлюються страховиком самостійно відповідно до вимог цього Закону. Конкретні умови страхування визначаються при укладенні договору страхування відповідно до законодавства. Добровільне страхування у конкретного страховика не може бути обов'язковою передумовою при реалізації інших правовідносин. Види добровільного страхування, на які видається ліцензія, визначаються згідно з прийнятими страховиком правилами (умовами) страхування, зареєстрованими Уповноваженим органом. Видами добровільного страхування можуть бути: 1) страхування життя; 2) страхування від нещасних випадків; 3) медичне страхування (безперервне страхування здоров'я); 4) страхування здоров'я на випадок хвороби; 5) страхування залізничного транспорту; 6) страхування наземного транспорту (крім залізничного); 7) страхування повітряного транспорту; 8) страхування водного транспорту (морського внутрішнього та інших видів водного транспорту); 9) страхування вантажів та багажу (вантажобагажу); 10) страхування від вогневих ризиків та ризиків стихійних явищ; 11) страхування майна (іншого, ніж передбачено пунктами 5-9 цієї статті); 12) страхування цивільної відповідальності власників наземного транспорту (включаючи відповідальність перевізника); 13) страхування відповідальності власників повітряного транспорту (включаючи відповідальність перевізника); 14) страхування відповідальності власників водного транспорту (включаючи відповідальність перевізника); 15) страхування відповідальності перед третіми особами (іншої, ніж передбачена пунктами 12-14 цієї статті); 16) страхування кредитів (у тому числі відповідальності позичальника за непогашення кредиту); 17) страхування інвестицій; 18) страхування фінансових ризиків; 19) страхування судових витрат; 20) страхування виданих гарантій (порук) та прийнятих гарантій; 21) страхування медичних витрат; 21-1) страхування цивільно-правової відповідальності арбітражного керуючого за шкоду, яку може бути завдано у зв'язку з виконанням його обов'язків 21-2) страхування життя і здоров'я волонтерів на період надання ними волонтерської допомоги; 22) страхування сільськогосподарської продукції; 23) інші види добровільного страхування. Характеристику та класифікаційні ознаки видів добровільного страхуваннявизначає Уповноважений орган. Страхування життя - це вид особистого страхування, який передбачає обов'язок страховика здійснити страхову виплату згідно з договором страхування у разі смерті застрахованої особи, а також, якщо це передбачено договором страхування, у разі дожиття застрахованої особи до закінчення строку дії договору страхування та (або) досягнення застрахованою особою визначеного договором віку. Умови договору страхування життя можуть також передбачати обов'язок страховика здійснити страхову виплату у разі нещасного випадку, що стався із застрахованою особою, та (або) хвороби застрахованої особи. У разі, якщо при настанні страхового випадку передбачено регулярні послідовні довічні страхові виплати (страхування довічної пенсії), обов'язковим є передбачення у договорі страхування ризику смерті застрахованої особи протягом періоду між початком дії договору страхування та першою страховою виплатою з числа довічних страхових виплат. В інших випадках передбачення ризику смерті застрахованої особи є обов'язковим протягом всього строку дії договору страхування життя. Страховики мають право займатися тільки тими видами добровільного страхування, які визначені в ліцензії. Стаття 7. Види обов'язкового страхування В Україні здійснюються такі види обов'язкового страхування: 1) медичне страхування; 2) особисте страхування медичних і фармацевтичних працівників (крім тих, які працюють в установах і організаціях, що фінансуються з Державного бюджету України) на випадок інфікування вірусом імунодефіциту людини при виконанні ними службових обов'язків; 3) особисте страхування працівників відомчої (крім тих, які працюють в установах і організаціях, що фінансуються з Державного бюджету України) та сільської пожежної охорони і членів добровільних пожежних дружин (команд); 4) страхування спортсменів вищих категорій; 5) страхування життя і здоров'я спеціалістів ветеринарної медицини; 6) особисте страхування від нещасних випадків на транспорті; 7) авіаційне страхування цивільної авіації; 8) страхування відповідальності морського перевізника та виконавця робіт, пов'язаних із обслуговуванням морського транспорту, щодо відшкодування збитків, завданих пасажирам, багажу, пошті, вантажу, іншим користувачам морського транспорту та третім особам; 9) страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів; 9-1) страхування цивільної відповідальності суб'єкта господарювання, що надає послуги із транспортування та/або зберігання транспортних засобів у разі тимчасового затримання транспортних засобів, за шкоду, яка може бути заподіяна транспортному засобу при здійсненні його транспортування та/або зберігання; 10) страхування засобів водного транспорту; 12) страхування цивільної відповідальності оператора ядерної установки за ядерну шкоду, яка може бути заподіяна внаслідок ядерного інциденту; Страхування на підставі предмета страхової охорони поділяється на: 1) майнове страхування (предмет - майнові інтереси, пов'язані з володінням, користуванням і розпорядженням майном); 2) особисте страхування (предмет - майнові інтереси, пов'язані з життям, здоров'ям, працездатністю та пенсійним забезпеченням); 3) страхування відповідальності (предмет - майнові інтереси, пов'язані з відшкодуванням шкоди, завданої страхувальником). Особливими видами страхування, залежно від принципу розподілу відповідальності між страховиками, є: співстрахування та перестрахування. Співстрахування- за згодою страхувальника предмет договору страхування може бути застрахований за одним договором страхування кількома страховиками (співстрахування) з визначенням прав та обов'язків кожного із страховиків. За погодженням між співстраховиками і страхувальником один із співстраховиків може представляти всіх інших співстраховиків у відносинах із страхувальником, залишаючись відповідальним перед ним у розмірах своєї частки (ст. 986 ЦК України). Перестрахування- за договором перестрахування страховик, який уклав договір страхування, страхує в іншого страховика (перестраховика) ризик виконання частини своїх обов'язків перед страхувальником. Страховик, який уклав договір перестрахування, залишається відповідальним перед страхувальником у повному обсязі відповідно до договору страхування (ст. 987 ЦК України).

Права замовника за договором. Правові наслідки нез'явлення замовника за одержанням результату роботи.

Замовником за договором побутового підряду може бути лише фізична особа. Зважаючи на положення ч. З ст. 865 ЦК України, яке поширює на відносини за договором побутового підряду, не врегульовані Кодексом, законодавство про захист прав споживачів, фізична особа (замовник) набуває статусу споживача, який задовольняє особисті потреби за рахунок отриманого за договором, про що докладніше йдеться далі. Замовник дає підряднику завдання на виконання роботи, деталізуючи підряднику суть роботи, яку останній повинен виконати. Стосовно замовника за договором побутового підряду, то ним може бути фізична особа. При цьому доцільно враховувати поняття "споживач", що дається в п. 22 ч. 1 ст. 1 Закону України "Про захист прав споживачів", в якому визначається: "споживач - фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов'язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов'язків найманого працівника". Результат даного договору повинен застосовуватися тільки з метою задоволення побутових та інших особистих потреб замовника. Якщо замовником виступає юридична особа чи фізична особа - підприємець або мета застосування результату договору є іншою, то застосовуються загальні норми про підряд. Наприклад, якщо фізична особа замовляє виготовлення меблів для дому, то в даному випадку це буде договір побутового підряду, а також він буде так званим споживчим договором. Якщо ж фізична особа (навіть не суб'єкт підприємницької діяльності) замовляє меблі для офісу, то це вже буде договір підряду, оскільки особа придбаває товар за договором не для особистих потреб. У даному випадку уже слід застосовувати загальні норми договору підряду. Роботою, що виконується за договором побутового підряду, за п. 21 ч. І ст. 1 Закону "Про захист прав споживачів" є діяльність виконавця, результатом якої є виготовлення товару або зміна його властивостей за індивідуальним замовленням споживача для задоволення його особистих потреб. Підрядник не має права нав'язувати замовникові включення до договору побутового підряду додаткових оплатних робіт або послуг. В контексті Закону "Про захист прав споживачів" замовник є споживачем, який придбаває, замовляє, використовує або висловлює намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов'язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов'язків найманого працівника. Отже, замовник є кінцевим споживачем результатів виконаної за договором побутового підряду роботи. Стаття 872. Права замовника у разі істотного порушення підрядником договору побутового підряду 1. Якщо підрядником були допущені істотні відступи від умов договору побутового підряду або інші істотні недоліки в роботі, виконаній із матеріалу замовника, він має право вимагати за своїм вибором: 1) виготовлення іншої речі з однорідного матеріалу такої самої якості; 2) розірвання договору та відшкодування збитків. 2. У разі виявлення інших відступів від умов договору або інших недоліків у роботі замовник має право за своїм вибором вимагати безоплатного усунення цих недоліків у розумний строк або відшкодування його витрат на усунення недоліків чи відповідного зменшення плати. 3. Вимога про безоплатне усунення недоліків роботи, виконаної за договором побутового підряду, які можуть становити небезпеку для життя або здоров'я замовника та інших осіб, може бути пред'явлена замовником або його правонаступником протягом десяти років з моменту прийняття роботи, якщо у встановленому законом порядку не передбачені більш тривалі строки (строки служби). Така вимога може бути пред'явлена незалежно від того, коли виявлено ці недоліки, у тому числі й при виявленні їх після закінчення гарантійного строку. У разі невиконання підрядником цієї вимоги замовник має право протягом цього ж строку вимагати повернення частини ціни, сплаченої за роботу, або відшкодування його витрат на усунення недоліків. Стаття 874. Правові наслідки нез'явлення замовника за одержанням роботи 1. У разі нез'явлення замовника за одержанням виконаної роботи або іншого ухилення замовника від її прийняття підрядник має право, письмово попередивши замовника, зі спливом двох місяців від дня такого попередження продати предмет договору побутового підряду за розумну ціну, а суму виторгу, з вирахуванням усіх належних підрядникові платежів, внести у депозит нотаріуса, нотаріальної контори на ім'я замовника. 2. Підрядник має право у випадках, визначених частиною першою цієї статті, замість продажу предмета договору побутового підряду притримати його або вимагати відшкодування.

Договір зберігання: поняття, ознаки, сфера застосування, джерела правового регулювання.

Зберігальні зобов'язання можуть виникати на підставі: 1) договору зберігання або іншого договору, в якому зберігання є супутнім обов'язком; 2) особливого статусу особи, зокрема опікуна; 3) дії осіб, які завдяки правомірним вчинкам заволоділи чужим майном, наприклад, безхазяйним майном, знахідкою, скарбом, бездоглядною домашньою твариною; 4) ініціативи у надзвичайних ситуаціях; 5) прямого припису закону, наприклад, про зберігання спадкового майна; 6) рішень суду, актів слідчих органів та державної виконавчої служби, адміністративного акту'. За договором зберігання одна сторона (зберігач) зобов'язується зберігати річ, яка передана їй другою стороною (поклажодавцем) і повернути її поклажодавцеві у схоронності (ч. 1 ст. 936 ЦК України). Договір зберігання є двостороннім (обов'язки виникають як у зберігача, так і у поклажодавця), може бути реальним або консенсуальним, відплатним або безвідплатним. За загальним правилом, договір зберігання є реальним (укладеним з моменту передачі на зберігання). Однак відповідно до ч. 2 ст. 936 ЦК України, якщо зберігачем є особа, яка здійснює зберігання на засадах підприємницької діяльності (професійний зберігач), договором зберігання може бути встановлений обов'язок зберігача зберігати річ, що буде передана йому в майбутньому. Отже, в такому випадку договір зберігання є консенсуальним (укладеним з моменту досягнення згоди між його сторонами). Якщо плата за зберігання та строки її внесення встановлюються договором зберігання (ч. 1 ст. 946 ЦК України), він євідплатним.Необхідно відзначити, що в ЦК України встановлена презумпція відплатності договору зберігання, що випливає із положень ч. 4 ст. 632, частин 1, 4 ст. 946 ЦК України. Відплати і договори зберігання найбільш поширені в господарській (підприємницькій) діяльності. Договір зберігання: поняття, ознаки, сфера застосування, джерела правового регулювання. Відповідно до ч. 4 ст. 946 ЦК України установчим документом юридичної особи або договором може бути передбачено безоплатне зберігання речі. Безвідплатні, реальні договори зберігання, зазвичай, застосовують у побутовій сфері. Договір зберігання може бутипублічним,якщо зберігання речей здійснюється суб'єктом підприємницької діяльності на складах (у камерах, приміщеннях) загального користування (ч. 3 ст. 936 ЦК України). Також договір зберігання є фідуціарним, оскільки ґрунтується на довірі однієї сторони до іншої. Зважаючи на фідуціарний характер цього договору, законом встановлена необхідність особистого виконання обов'язків зберігача (ст. 943 України). Проаналізувавши гл. 66 ЦК України, можна дійти висновку, що договірні зобов'язання зі зберігання за наявністю спільних і відмінних у них ознак можна поділити на загальні і спеціальні. Загальне зберігання є генеральною конструкцією будь-якого зобов'язання зі зберігання, за яким у зберігача виникає обов'язок забезпечити схоронність речі. Спеціальні видизберіганняхарактеризуються певними особливостями, що виділяють їх серед інших видів зберігання. До спеціальних видів зберігання § 3 гл. 66 ЦК України відносить: зберігання речі у ломбарді (ст. 967), зберігання цінностей у банку (ст. 969), зберігання речей у камерах схову організацій, підприємств транспорту (ст. 972), зберігання речей у гардеробі організації (ст. 973), зберігання речей пасажира під час його перевезення (ст. 974), зберігання речей у готелі (ст. 975), зберігання речей, що є предметом спору (секвестр) (ст. 976), зберігання автотранспортних засобів (ст. 977). Також до спеціальних видів зберігання слід віднести зберігання на товарному складі (§ 2 гл. 66 ЦК України) та інші особливі види зберігання, передбачені чинним законодавством.

Зберігання речей у готелі.

Зберігання речей у готелі є одним із видів готельних послуг, що надаються споживачу при розміщенні та проживанні в готелі. Правове регулювання відносин щодо зберігання речей у готелях здійснюється, насамперед, ст. 975 ЦК України та Правилами користування готелями й аналогічними засобами розміщення та надання готельних послуг, затвердженими наказом Державної туристичної адміністрації України від 16 березня 2004 р. No 19 (далі - Правила користування готелями). На ці правовідносини поширюється також дія Закону України "Про захист прав споживачів" від 12 травня 1991 р. Цей договір єдвостороннім, реальним(набуває чинності з моменту вселення в готель) та відплатним (оплата за збереження входить у вартість основних готельних послуг). Сторонамидоговору зберігання речей у готелі є готель, який виступає як зберігач, і споживач, який є поклажодавцем. Готель -підприємство будь-якої організаційно-правової форми та форми власності, що складається із шести і більше номерів та надає готельні послуги з тимчасового проживання з обов'язковим обслуговуванням (п. 1.3 Правил користування готелями). Споживачем може бути тільки фізична особа, яка розміщується в готелі з наданням їй номера (місця) для тимчасового проживання. Предметом зберігання є речі, внесені до готелю споживачем, який проживає у ньому. Річ вважається такою, що внесена до готелю, якщо вона передана працівникам готелю або знаходиться у відведеному для споживача приміщенні (номері, місці тощо). З огляду на це, предметом зберігання за цим договором може бути, зокрема, річ, яка не вибуває з володіння споживача. Відповідно до ч. 1 ст. 975 ЦК України та п. 4.11 Правил користування готелями, готель відповідає за схоронність таких речей. Проте готель відповідає за втрату грошей, інших цінностей (цінних паперів, коштовностей) лише за умови, що вони були окремо передані готелю на зберігання, тобто передані адміністратору готелю під опис для поміщення у сейф чи камеру схову готелю. Окрема передача грошей та інших цінностей на зберігання готелю оформлюється видачею відповідної квитанції, жетона або іншого легітимаційного знаку. У разі втрати чи пошкодження речі споживач зобов'язаний негайно повідомити про це готель. Законодавець не уточнює поняття "негайно", проте з цього приводу діє правило, за яким, якщо до закінчення строку проживання споживач не пред'явив свої вимоги до готелю, вважається, що його речі не були втрачені чи пошкоджені (ч. 3 ст. 975 ЦК України). Таким чином, споживач може заявити про втрату чи пошкодження речі, що знаходилась в готелі, до моменту виселення з готелю. Правила користування готелями зобов'язують готельу разі виявлення забутих речей негайно повідомити про це власника речей (за умови, що їх власник відомий). Забуті речі зберігаються у готелі протягом шести місяців, після чого передаються у відповідні державні органи для реалізації або знищуються, про що складається акт установленої форми. Готель відповідно до чинного законодавства України несе відповідальність за шкоду, завдану майну споживача, що виникла в зв'язку з недоліками при наданні послуг. Порядок і обсяг відшкодування визначаються відповідно до загальних положень про відповідальність за договором зберігання. Положення ст.975 ЦК України застосовуються і до зберігання речейфізичних осіб у гуртожитках, мотелях, будинках відпочинку, пансіонатах, санаторіях та інших організаціях, у приміщеннях яких особа тимчасово проживає.

Зберігання речей в ломбарді.

Зберігання речей у ломбарді пов'язане зі здійсненням так званої ломбардної операції, що є різновидом кредиту під заставу. Відповідно до п. 14.1.100 ст. 14 Податкового кодексу ломбардна операція - операція, що здійснюється фізичною чи юридичною особою, з отримання коштів від юридичної особи, що є фінансовою установою, згідно із законодавством України, під заставу товарів або валютних цінностей. Ломбардні операції є різновидом кредиту під заставу. Таким чином, вони поєднують в собі елементи договорів кредиту, зберігання та застави. Зберігання речей ломбардом є супутньою ломбардною послугою, яка надається у процесі його основної діяльності - видачі грошових кредитів під заставу рухомого майна (закладу). Особливості договору зберігання речей у ломбарді полягають у такому: 1) правове регулювання відповідних відносин здійснюється ЦК України (статті 967-968), законами України "Про заставу" від 2 жовтня 1992 р., "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" від 12 липня 2001 р., а також підзаконними актами, зокрема, Положенням про порядок надання фінансових послуг ломбардами, затвердженим розпорядженням Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 26 квітня 2005 р. No 3981, тощо; 2) за своїми юридичними ознаками це двосторонній, відплатний, реальний, строковий і публічний договір; 3) зберігачем за цим договором є ломбард - фінансова установа, виключним видом діяльності якої є надання на власний ризик фінансових кредитів фізичним особам за рахунок власних або залучених коштів, під заставу майна на визначений строк і під процент та надання супутніх послуг ломбарду (п. 1.2 Положенням про порядок надання фінансових послуг ломбардами, затвердженим розпорядженням Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 26 квітня 2005 р. No 3981); 4) ломбард є професійним зберігачем; 5) поклажодавцем відповідно до ч. 1 ст. 967 ЦК України може виступати тільки фізична особа; 6) предметом зберігання є річ, передана ломбарду під заставу. Нею може бути будь-яка рухома і неспоживна річ. 3азвичай до ломбарду здаються високоліквідні речі, такі як ювелірні і побутові вироби із дорогоцінних металів, дорогоцінного каміння, нова або використовувана побутова, аудіо- та відеотехніка, мобільні телефони тощо. Не можуть бути предметом зберігання у ломбарді речі, вилучені з цивільного обігу чи обмежені у ньому; 7)оформлення договоруздійснюється шляхом видачі іменної квитанції (ч. 1 ст. 967 ЦК України); 8) ціна речі, переданої у заставу (зберігання), визначається за домовленістю сторін (ч. 2 ст. 967 ЦК України). Зазвичай оцінку речі проводить ломбард, за що стягується (може стягуватись) додаткова плата; 9) на ломбард покладається обов'язок застрахувати на користь поклажодавця за свій рахунок речі, прийняті на зберігання, виходячи з повної суми їх оцінки; 10) ломбард не має права користуватися і розпоряджатися зданою річчю; 11)річ повертаєтьсяпоклажодавцеві за умови виконання ним перед ломбардом своїх зобов'язань, забезпечених заставою; 12) ломбард має право продати річ, яку поклажодавець не забрав із ломбарду після спливу трьох місяців від дня закінчення строку договору зберігання. Із суми виторгу, одержаної від продажу речі, вираховуються плата за зберігання та інші платежі, які належить зробити ломбардові, а залишок суми виторгу повертається поклажодавцю.

Припинення договору страхування. Недійсність договору страхування.

Згідно зі ст. 28 Закону України "Про страхування" дія договору страхування припиняється і втрачає чинність за згодою сторін, а також у разі: • 1) закінчення строку дії цього договору; • 2) виконання страховиком зобов'язань перед страхувальником у повному обсязі; • 3) несплати страхувальником страхових платежів у встановлені договором строки; • 4) ліквідації страхувальника-юридичної особи або смерті страхувальника-громадянина чи втрати ним дієздатності, за винятком випадків, передбачених законодавством; • 5) ліквідації страховика у порядку, встановленому законодавством України; • 6) прийняття судового рішення про визнання договору страхування недійсним; • 7) в інших випадках, передбачених законодавством України. Відповідно до ч. 2 ст. 997 ЦК Українияк страховик, так і страхувальник можуть відмовитися від договору страхування.Так, якщо страхувальник прострочив внесення страхового платежу і не сплатив його протягом десяти робочих днів після пред'явлення страховиком письмової вимоги про сплату страхового платежу, страховик може відмовитися від договору страхування, якщо інше не встановлено договором. Страхувальник або страховик зобов'язаний повідомити другу сторону про свій намір відмовитися від договору страхування не пізніш як за тридцять днів до припинення договору, якщо інше не встановлено договором. Страховик не має права відмовитися від договору особистого страхування без згоди на це страхувальника, який не допускає порушення договору, якщо інше не встановлено договором або законом. Якщо страхувальник відмовився від договору страхування (крім договору страхування життя), страховик повертає йому страхові платежі за період, що залишився до закінчення строку договору, з вирахуванням нормативних витрат на ведення справи, визначених при розрахунку страхового тарифу, та фактично здійснених страховиком страхових виплат. Коли відмова страхувальника від договору зумовлена порушенням умов договору страховиком, страховик повертає страхувальникові сплачені ним страхові платежі повністю. Якщо страховик відмовився від договору страхування (крім договору страхування життя), страховик повертає страхувальникові сплачені ним страхові платежі повністю. Коли відмова страховика від договору зумовлена невиконанням страхувальником умов договору страхування, страховик повертає страхувальникові страхові платежі за період, що залишився до закінчення строку договору, з вирахуванням нормативних витрат на ведення справи, визначених при розрахунку страхового тарифу, та фактично здійснених страхових виплат. Наслідки відмови від договору страхування життя встановлюються законом. Недійсність договору страхування. Договір страхування повинен відповідати загальним вимогам, додержання яких є необхідним для чинності правочину. Договір страхування є нікчемним або визнається недійсним у випадках, установлених ЦК України. Для оцінки дійсності договору страхування можна керуватися підставами для визнання правочинів недійсними, передбаченими статтями 215-236 ЦК України. Враховуючи ці норми, договір страхування буде вважатися недійсним у випадках: • 1) невідповідності актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; • 2) фіктивного та удаваного характеру правочину; • 3) укладення договору з недієздатною фізичною особою; • 4) укладення договору під впливом помилки, обману тощо. ЦК України (ст. 998) та ст. 29 Закону України "Про страхування" передбачають також особливі випадки визнання договору страхування недійсним. Договір страхування визнається судом недійсним, якщо: • 1) його укладено після настання страхового випадку; • 2) об'єктом договору страхування є майно, яке підлягає конфіскації на підставі судового вироку або рішення, що набрало законної сили.

Зміст договору будівельного підряду.

КАБІНЕТ МІНІСТРІВ УКРАЇНИ П О С Т А Н О В А від 1 серпня 2005 р. N 668 Київ Про затвердження Загальних умов укладення та виконання договорів підряду в капітальному будівництві 4. За договором підряду підрядник зобов'язується за завданням замовника на свій ризик виконати та здати йому в установлений договором підряду строк закінчені роботи (об'єкт будівництва), а замовник зобов'язується надати підряднику будівельний майданчик (фронт робіт), передати дозвільну документацію, а також затверджену в установленому порядку проектну документацію (у разі, коли цей обов'язок повністю або частково не покладено на підрядника), прийняти від підрядника закінчені роботи (об'єкт будівництва) та оплатити їх. 5. Договір підряду укладається у письмовій формі. Істотними умовами договору підряду є: найменування та реквізити сторін; місце і дата укладення договору підряду; предмет договору підряду; договірна ціна; строки початку та закінчення робіт (будівництва об'єкта); права та обов'язки сторін; порядок забезпечення виконання зобов'язань за договором підряду; умови страхування ризиків випадкового знищення або пошкодження об'єкта будівництва; порядок забезпечення робіт проектною документацією, ресурсами та послугами; порядок залучення субпідрядників; вимоги до організації робіт; порядок здійснення замовником контролю за якістю ресурсів; умови здійснення авторського та технічного нагляду за виконанням робіт; джерела та порядок фінансування робіт (будівництва об'єкта); порядок розрахунків за виконані роботи; порядок здачі-приймання закінчених робіт (об'єкта будівництва); гарантійні строки якості закінчених робіт (експлуатації об'єкта будівництва), порядок усунення недоліків; відповідальність сторін за порушення умов договору підряду; порядок врегулювання спорів; порядок внесення змін до договору підряду та його розірвання. У договорі підряду сторони можуть передбачати інші важливі для регулювання взаємовідносин умови. Примірний договір підряду затверджується Мінрегіоном. За змістом ч. 1 ст. 875 ЦК України основним предметом договору будівельного підряду є результат будівельних робіт - завершений будівництвом об'єкт або закінчені будівельні роботи відповідно до проектно-кошторисної документації на замовлення замовника, а не процес виконання робіт чи діяльність підрядника на створення об'єкта та його здачу. За предметом договір будівельного підряду може розглядатися універсальним договором, оскільки на підрядника може бути покладено будь-які роботи з будівництва об'єкта чи інші, пов'язані з ним, будівельні роботи. Частиною 2 ст. 875 ЦК закріплено закритий за характером перелік видів будівельних робіт, які можуть бути предметом будівельного підряду, до яких віднесено, зокрема, проведення нового будівництва, капітального ремонту, реконструкції (технічного переоснащення) підприємств, будівель (зокрема житлових будинків), споруд, а також виконання монтажних, пусконалагоджувальних та інших робіт, нерозривно пов'язаних з місцезнаходженням об'єкта. Нове будівництво (новобудова) - це будівництво підприємств, будівель і споруд, яке здійснюється на нових майданчиках на підставі знов затвердженої проектно-кошторисної документації. Реконструкцією або технічним переоснащенням є проведення відповідно до плану технічного розвитку підприємств (об'єднань) комплексу заходів (без розширення площ) щодо підвищення технічного рівня окремих дільниць виробництва, агрегатів, установок шляхом запровадження нової техніки, технології, заміни устаткування тощо. Своєрідним різновидом реконструкції можна розглядати розширення, під яким розуміють здійснюване за новим проектом будівництво інших і наступних черг діючих підприємств, додаткових виробничих комплексів і виробів, а також нових або розширення діючих цехів. Необхідно звернути увагу на імперативний характер норми ЦК про те, що правила про договір будівельного підряду мають застосовуватися також до робіт із капітального ремонту будівель і споруд, що позбавляє сторін у договорі права передбачати інше. Відмова законодавця від застосування терміна "капітальне будівництво" зумовила поширення положень ЦК про будівельний підряд на будь-які "капітальні" і "некапітальні" (наприклад спорудження торгового павільйону, інших тимчасових споруд) види будівельних робіт, які проводяться відповідно до проектно-кошторисної документації, незалежно від юридичної характеристики об'єкта будівництва, яка, зокрема, грунтується на його природних властивостях і відображена у технічній інформації про такий об'єкт. З наведеного випливає, що предметом договору будівельного підряду може виступати будь-який об'єкт незалежно від технічних особливостей об'єкта будівництва, пов'язаних зі складом використаних при їх спорудженні матеріалів, наявністю чи відсутністю інженерних комунікацій та "заглибленого фундаменту" як основного елемента, що пов'язує його тісно із землею1. Із тексту ч. 2 ст. 785 ЦК випливає можливість для підрядника у випадках, передбачених договором, приймати на себе обов'язок забезпечити експлуатацію об'єкта після його прийняття замовником протягом зазначеного в договорі строку. Будівельний підряд є спеціальним різновидом підряду, що співвідноситься з договорами побутового підряду й підряду на проектні та пошукові роботи. У випадках, коли за договором будівельного підряду виконуються роботи для задоволення побутових або інших особистих потреб фізичної особи (замовника), до такого договору відповідно мають застосовуватися правила параграфа 2 "Побутовий підряд" гл. 61 "Підряд" про права замовника за договором побутового підряду. Додатковим предметом договору будівельного підряду можуть виступати нерозривно пов'язані з місцезнаходженням об'єкта проектні та пошукові роботи щодо розробки за завданням замовника проектної або іншої технічної документації та/або виконання пошукових робіт. У цій частині на такий договір поширюються положення параграфа 4 "Підряд на проектні та пошукові роботи" гл. 61 ЦК. Письмова форма

Припинення договору доручення.

Крім закінчення строку дії, договір доручення може бути припинений і за особливими підставами. Правовий режим припинення також відображає особливість відносин між сторонами. Саме так слід оцінювати специфічні підстави припинення договору, в першу чергу, надане сторонам право припиняти його в односторонньому порядку. Право на немотивовану відмову від договору є особливим нормативно закріпленим правом, яке відрізняє цю договірну конструкцію від усіх інших. І хоч фідуціарність є односторонньою, таке право надається обом сторонам беззастережно (ст. 1008 ЦК). Тільки щодо відносин комерційного представництва: повірена сторона зобов'язана повідомити контрагента не пізніше ніж за місяць до моменту припинення, якщо більший термін не встановлено сторонами. Законодавець, надаючи сторонам право на односторонню відмову від договору, практично встановлює для обох сторін і аналогічні наслідки розірвання договору за таких умов. Йдеться про смерть (припинення діяльності), визнання недієздатним, обмежено дієздатним і безвісти відсутнім. Більше того, цю договірну конструкцію серед інших виділяє ще й те, що в нормі закону міститься положення, що, по-перше, право на відмову може бути реалізоване в будь- який час і, по-друге, угода сторін про відмову від такого права визнається нікчемною (ст. 1008 ЦК). Смерть повіреного чи ліквідація юридичної особи породжує у спадкоємців повіреного або у ліквідатора обов'язок повідомити довірителя про припинення договору доручення і вжити всіх заходів, необхідних для збереження майна повіреного. Певні особливі права й обов'язки можуть пов'язати довірителя і повіреного, коли на виконання договору видавалася довіреність, але була скасована. Наслідки такого скасування слід шукати у ст. 249 ЦК України. Ця стаття покладає на особу, яка уповноважувала іншу, повідомити про це повіреного, а також третіх осіб, щодо яких повірений повинен був вчинити юридичні дії. Аналогічний обов'язок був зазначений серед обов'язків спадкоємців чи ліквідаторів. Більше того, якщо на момент смерті повіреного строк довіреності ще не сплив, то повірений повинен повернути довіреність довірителю. Вищенаведене правило введене з метою захисту при реалізації представницьких відносин інтересів третіх осіб. Проте не слід погоджуватися з тим, що припинення довіреності означає втрату повіреним усіх своїх повноважень на виступ від імені довірителя щодо третіх осіб. Особливістю цього договору, що виділяє його з-поміж інших, є також те, що припинення договору доручення будь-якою із сторін, за загальним правилом, не тягне за собою як наслідок відшкодування збитків, які можуть бути завдані таким припиненням у протилежної сторони. Винятком із цього правила є випадки, коли повіреним виступає комерційний представник. У такому разі вимагати відшкодування збитків має право будь-яка сторона. Підлягають відшкодуванню також збитки, які виникли у зв'язку з тим, що повірений відмовився виконувати доручення в умовах, коли довіритель був позбавлений можливості по-іншому забезпечити свої інтереси.

Зберігання автотранспортних засобів.

Наявність в Україні великої кількості автотранспортних засобів викликає необхідність вирішення питання щодо місць їх зберігання. У зв'язку із цим часто виникає питання щодо необхідності забезпечення схоронності транспортних засобів за допомогою укладення договору зберігання автотранспортних засобів (ст. 977 ЦК України). Договір зберігання автотранспортних засобів єреальним(укладеним з моменту передачі транспортного засобу на зберігання) або консенсуальним (сторони, одна з яких повинна бути професійним зберігачем, набувають прав та обов'язків з моменту досягнення згоди між ними), двостороннім (обов'язки виникають в обох сторін) і відплатним або безвідплатним. Якщо зберігання автотранспортних засобів здійснюється суб'єктом підприємницької діяльності, такий договір є публічним (ч. 1 ст. 977 ЦК України), тобто зберігач взяв на себе обов'язок надавати ці послуги кожному, хто до нього звернеться, на однакових для всіх поклажодавців умовах, за винятками, встановленими законом (ст. 633 ЦК України). Положення ст. 977 ЦК України поширюються на відносини щодо зберігання транспортного засобу в боксах і гаражах, на спеціальних стоянках, а також на відносини між гаражно-будівельним чи гаражним кооперативом та їх членами, якщо інше не встановлено законом або статутом кооперативу. Зберігачем за договором зберігання автотранспортних засобів виступають будь-які фізичні та юридичні особи, які можуть надати відповідні послуги. Поклажодавцем за цим договором можуть бути лише власники транспортних засобів та особи, які використовують транспортний засіб на законних підставах (зокрема, особи, яким транспортний засіб передано у користування власником). Предметом зберігання є транспортний засіб (автомобіль, автобус, мотоцикл, моторолер, мотоколяска, мопед тощо). Прийняття автотранспортного засобу на зберігання посвідчується квитанцією (номером, жетоном). Основиilmи обов'язками зберігача за договором зберігання автотранспортного засобу є: • 1) забезпечення схоронності предмета договору; • 2) недопущення проникнення в нього сторонніх осіб; • 3) видача цього засобу за першою вимогою поклажодавця. Одним із найпоширеніших підвидів договору, що розглядається, є договір зберігання транспортних засобів на автостоянках, на особливостях якого потрібно зупинитися окремо. Основу правового регулювання договору зберігання транспортних засобів на автостоянках становлять ст. 977 ЦК України і Правила зберігання транспортних засобів на автостоянках, затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 22 січня 1996 р. No 115 (далі - Правила). Крім того, працівники автостоянки зобов'язані надавати відповідні послуги з дотриманням вимог Закону України "Про захист прав споживачів" від 12 травня 1991 р. Зберігачами за такими договорами є автостоянки (крім автостоянок гаражних кооперативів), що охороняються, незалежно від форм власності, які є суб'єктами господарської діяльності чи належать цим суб'єктам. Відповідно до п. 2 Правил, за термінами зберігання автостоянки поділяються на: • 1) довготермінові - для постійного зберігання транспортних засобів громадян, які проживають у даному населеному пункті; • 2) сезонні - для тимчасового зберігання транспортних засобів громадян у зонах відпочинку; • 3) денні - розташовані при вокзалах, портах, спортивних спорудах, торговельних, видовищних, інших підприємствах та організаціях, у місцях масового відпочинку; • 4) нічні - для тимчасового зберігання транспортних засобів на тупикових та малозавантажених вулицях. Платаза зберігання транспортних засобів на автостоянках та інші супутні послуги справляється за тарифами, встановленими відповідно до законодавства, звидачею квитанції чи касового чека. При цьому плата за тимчасове зберігання справляється за передбачуваний термін зберігання, а за довготермінове - на умовах, визначених у договорі зберігання транспортного засобу. Поклажодавцю транспортного засобу, прийнятого на довготермінове зберігання, видається перепустка за встановленим зразком.

Правові наслідки порушення зобов'язань за договором підряду.

Невиконання або неналежне виконання договору підряду може статися внаслідок порушення договірних зобов'язань замовником або підрядником. Порушення замовником договірних обов'язків, як правило, покладає на нього лише обов'язок виплатити підряднику винагороду в повному об'ємі (ч. 2 ст. 850 ЦК). В окремих випадках законодавець надає підряднику певні права у зв'язку з невиконанням замовником своїх обов'язків. Наприклад, згідно з ч. 5 ст. 853 ЦК, якщо замовник протягом одного місяця ухиляється від прийняття виконаної роботи, підрядник має право після дворазового попередження продати результат роботи, а суму виторгу, з вирахуванням усіх належних підрядникові платежів, внести в депозит нотаріуса на ім'я замовника, якщо інше не встановлено договором. Специфічним правом підрядника, що виникає у зв'язку з несплатою замовником встановленої ціни роботи або іншої суми, належної підрядникові у зв'язку з виконанням договору підряду, є право притримати результат роботи, а також устаткування, залишок невикористаного матеріалу та інше майно замовника, що є у Підрядника (ст. 856 ЦК). Притримання є одним із способів забезпечення виконання зобов'язання. Відтак, ст. 856 ЦК повинна застосовуватися з урахуванням вимог, встановлених статтями 594-597 ЦК. Інше право підрядника, що виникає внаслідок неподання замовником матеріалу, устаткування або речі, що підлягає переробці (в результаті чого створюється неможливість виконання договору), полягає у тому, що він може не розпочинати роботу, а розпочату роботу припинити. Наслідки порушення підрядником договірних обов'язків врегульовані статтями 852, 858 ЦК. Так, відповідно до ст. 852 ЦК, якщо підрядник відступив від умов договору підряду, що погіршило роботу, або допустив інші недоліки в роботі, замовник має право за своїм вибором вимагати: o безоплатного виправлення цих недоліків у розумний строк; o виправлення їх за свій рахунок з правом на відшкодування своїх витрат на виправлення недоліків чи відповідного зменшення плати за роботу, якщо інше не встановлено договором; o розірвання договору та відшкодування збитків (за наявності у роботі істотних відступів від умов договору підряду або інших істотних недоліків). Встановлюючи правила щодо безоплатного виправлення недоліків, законодавець зазначає, що ці недоліки повинні бути усунуті у "розумний строк". Звичайно такий строк буде визначатися у кожному конкретному випадку сторонами, а у випадку виникнення спору між ними - судом. Проте у кожному випадку при визначенні тривалості строку до уваги слід брати те, що замовник не повинен втратити інтерес до результату роботи. Як зазначалося, ст. 858 ЦК також регулює питання відповідальності підрядника за неналежну якість роботи та наділяє замовника правом альтернативних вимог до підрядника, застосування яких залежить від вибору замовника. її положення певною мірою дублюють положення ст. 852 ЦК. Зокрема, цією статтею передбачені права замовника щодо безоплатного усунення недоліків у роботі в розумний строк, пропорційного зменшення ціни роботи. Стаття 858 ЦК так само, як і ст. 852 ЦК, передбачає право замовника на відшкодування своїх витрат на усунення недоліків. Проте, на відміну від ст. 852 ЦК, ст. 858 ЦК дозволяє замовникові реалізувати це право лише в тому випадку, якщо право замовника на усунення недоліків встановлено договором. Підрядник має право замість усунення недоліків роботи, за які він відповідає, безоплатно виконати роботу заново з відшкодуванням замовникові збитків, заподіяних простроченням виконання. У цьому разі замовник зобов'язаний повернути раніше передану йому роботу підрядникові, якщо за характером роботи таке повернення можливе. Якщо відступи у роботі від умов договору підряду або інші недоліки у роботі є істотними й такими, що не можуть бути усунені або не були усунуті у встановлений замовником розумний строк, замовник має право відмовитися від договору та вимагати відшкодування збитків (ч. 3 ст. 858 ЦК). Слід зазначити, що законодавець не визначає, які недоліки слід вважати істотними. Тому необхідним є вивчення судової практики з цього приводу. Наприклад, ВГСУ у постанові від 13 березня 2007 р. у справі № 2-25/12716-2006 встановив, що невиконання підрядником робіт після того, як замовник повністю виконав свої зобов'язання з фінансування робіт, у встановлені договором строки є істотними недоліками у роботі та згідно з ч. 3 ст. 858 ЦК надають замовникові право розірвати договір та вимагати відшкодування збитків. Підрядник, який надав матеріал для виконання роботи, відповідає за його якість відповідно до положень про відповідальність продавця за товари неналежної якості. Стаття 863 ЦК встановлює скорочений строк позовної давності в один рік для вимог замовника щодо неналежної якості, а стосовно будівель та споруд, коли необхідним є більш тривалий період перевірки їх якості, передбачено застосування загального строку позовної давності у три роки. Стаття 863 ЦК регулює питання позовної давності лише стосовно вимог щодо неналежної якості роботи і не містить вказівок щодо строку позовної давності щодо інших вимог, які можуть випливати з договору підряду (зокрема стосовно порушення строків виконання обов'язків за договором, розрахункових спорів тощо). Щодо таких вимог належить керуватися загальним строком позовної давності у три роки. За загальним правилом, встановленим ч. 1 ст. 261 ЦК, перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Стаття 864 ЦК встановлює певні винятки з цього правила. Перший з них стосується перебігу строку позовної давності у тих випадках, коли законом або договором встановлений гарантійний строк якості роботи. У цьому разі перебіг строку позовної давності починається від дня заявлення про недоліки. При цьому слід мати на увазі те, що дане правило діє лише тоді, коли відповідна заява зроблена у межах гарантійного строку. Якщо ж згідно з договором або законом встановлено гарантійний строк, але заява була зроблена після його спливу, застосовуватиметься загальне правило щодо перебігу строку позовної давності, тобто він буде розпочинатися від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Слід також підкреслити, що відповідно до ч. 2 ст. 859 ЦК гарантія якості поширюється на все, що становить результат роботи, якщо інше не встановлено договором. Інший виняток, встановлений ч. 2 ст. 864 ЦК, стосується перебігу строку позовної давності у тих випадках, коли відповідно до договору підряду роботу було прийнято частинами. У такому разі перебіг строку позовної давності розпочинається від дня прийняття роботи в цілому. Дане правило є цілком логічним, адже існують недоліки, які замовник може виявити лише тоді, коли він отримав результат роботи в цілому, а не його окремі частини.

Договір транспортного експедирування.

Нормативна база - Цивільний кодекс України - Господарський кодекс України - Закон України "Про транспортно-експедиторську діяльність" - Закон України "Про транспорт" - Закон України "Про зовнішньоекономічну діяльність" - Закон України "Про транзит вантажів" Одним із поширених додаткових транспортних договорів є договір транспортного експедирування. Сутність цього договору полягає в тому, що одна особа, яка потребує перевезення певного вантажу (клієнт), передає функції щодо організації його відправки чи одержання іншій особі (експедитору). Таким чином, експедитор по суті заміняє перевізника перед клієнтом або вантажовідправника чи вантажоодержувача перед перевізником. Така діяльність експедитора називається в законодавстві транспортно-експедиторською і здійснюється при експорті з України, імпорті в Україну, транзитному перевезенні через територію України чи іншої держави, внутрішніх перевезеннях територією України. Транспортно-експедиторська діяльність- це підприємницька діяльність із надання транспортно-експедиторських послуг з організації та забезпечення перевезень експортних, імпортних, транзитних або інших вантажів (ст. 1 Закону України "Про транспортно- експедиторську діяльність"). Перекладання відправниками та одержувачами вантажу функцій з його відправки і одержання на осіб, які спеціалізуються на експедиторській діяльності, допомагає швидше й ефективніше здійснити перевезення вантажів, забезпечити ефективне використання місткості транспортних засобів, здешевити вартість перевезення та оптимізувати діяльність транспортних підприємств. Основу правового регулювання відносин транспортного експедирування становлять норми гл. 65 ЦК України, ст. 316 ГК України, законів України "Про транспортно-експедиторську діяльність" від 1 липня 2004 р., "Про зовнішньоекономічну діяльність" від 16 квітня 1991 р., "Про транзит вантажів" від 20 жовтня 1999 р., транспортних статутів (п. 78 Статуту внутрішнього водного транспорту СРСР, пункти 125, 126 Статуту автомобільного транспорту УРСР), інших нормативно-правових актів, що видаються відповідно до них, а також міжнародно-правових актів. При цьому діє правило, закріплене в ч. 3 ст. 929 ЦК України, за яким умови договору транспортного експедирування визначаються за домовленістю сторін, якщо інше на встановлено законодавством. Отже, за договором транспортного експедирування одна сторона (експедитор) зобов'язується за плату і за рахунок другої сторони (клієнта) виконати або організувати виконання визначених договором послуг, пов'язаних з перевезенням вантажу (ч. 1 ст. 929 ЦК України, ст. 9 Закону України "Про транспортно-експедиторську діяльність"). Цей договір є двостороннім (обидві сторони наділені і правами, і обов'язками), консенсуальним (набуває чинності з моменту досягнення згоди між сторонами) і відплатним (експедитор надає послуги на платних засадах). За своєю правовою природою договір транспортного експедирування розглядається законодавцем як самостійний вид договорів про надання послуг. Проте необхідно мати на увазі, що у ньому можуть міститися елементи інших договорів: перевезення, комісії, доручення, зберігання, підряду тощо. У такому разі договір транспортного експедирування слід вважати змішаним, і тому до відносин між його сторонами потрібно застосовувати не лише норми гл. 65 ЦК України, а й положення цивільного законодавства про договори, елементи яких містяться у такому договорі транспортного експедирування, якщо інше не встановлено цим договором або не випливає із його суті (ч. 2 ст. 628 ЦК України). Сторонами договору транспортного експедирування є експедитор і клієнт. Експедитором (транспортним експедитором) є суб'єкт господарювання, який за дорученням клієнта та за його рахунок виконує або організовує виконання транспортно-експедиторських послуг, визначених договором транспортного експедирування (ст. 1 Закону України "Про транспортно-експедиторську діяльність"). Функції експедитора можуть виконувати транспортні організації, що одночасно виступають перевізниками, спеціалізовані підприємства (організації), інші суб'єкти господарювання (юридичні особи та фізичні особи- підприємці). Клієнт - це споживач послуг експедитора (юридична або фізична особа), який за договором транспортного експедирування самостійно або через представника, що діє від його імені, доручає експедитору виконати чи організувати або забезпечити виконання визначених договором транспортного експедирування послуг та оплачує їх, включаючи плату експедитору (ст. 1 Закону України "Про транспортно-експедиторську діяльність"). Клієнтами за договором транспортного експедирування виступають переважно відправники і одержувачі вантажу, але ними можуть бути й інші особи, які зацікавлені в отриманні експедиторських послуг (перевізники, власники товару та ін.). Окрім сторін договору транспортного експедирування, тобто експедитора і клієнта, у транспортно-експедиторській діяльності можуть брати участь й інші особи (перевізники, транспортні агенти, порти, залізничні станції, об'єднання та спеціалізовані підприємства залізничного, авіаційного, автомобільного, річкового і морського транспорту, митні брокери та інші особи, які виконують роботи (надають послуги) при перевезенні вантажів). Таких осіб експедитор має право залучати до виконання своїх зобов'язань за договором транспортного експедирування, укладаючи з ними відповідні договори. При цьому у відносинах з іншими учасниками транспортно-експедиторської діяльності експедитор може виступати або від свого імені, або від імені клієнта. Як саме він буде діяти, сторони повинні обумовити в договорі транспортного експедирування. В іншому випадку експедитор має укладати договори від свого імені, оскільки він не уповноважений клієнтом на вчинення правочинів від імені останнього. У ст. 9 Закону України "Про транспортно-експедиторську діяльність" виділяються істотні умови договору транспортного експедирування. якими є: відомості про сторони договору; вид послуги експедитора; вид та найменування вантажу; права, обов'язки сторін; відповідальність сторін, у тому числі в разі завдання шкоди внаслідок дії непереборної сили; розмір плати експедитору; порядок розрахунків; пункти відправлення та призначення вантажу; порядок погодження змін маршруту, виду транспорту, вказівок клієнта; строк (термін) виконання договору, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї зі сторін має бути досягнуто згоди. Предметом цього договору є транспортно-експедиторська послуга, тобто робота, що безпосередньо пов'язана з організацією та забезпеченням перевезень експортного, імпортного, транзитного або іншого вантажу за договором транспортного експедирування (ст. 1 Закону України "Про транспортно-експедиторську діяльність"). Експедиторські послуги законодавець поділяє на основні і додаткові (ч. 1 ст. 929 ЦК України). Основні послуги,що надаються експедитором, пов'язані з перевезенням (організація перевезення вантажу транспортом і за маршрутом, вибраним експедитором або клієнтом; укладання від свого імені або від імені клієнта договору перевезення вантажу; забезпечення відправки і одержання вантажу тощо). Додаткові послуги спрямовані на забезпечення доставки вантажу (перевірка кількості та стану вантажу, його завантаження та вивантаження; сплата мита, зборів і витрат, покладених на клієнта; зберігання вантажу до його одержання у пункті призначення; одержання необхідних для експорту та імпорту документів; заповнення митних документів і виконання інших митних правил тощо). Строкдоговору транспортного експедирування визначається сторонами і, як правило, прив'язується до строку виконання сторонами обов'язків за цим договором. У тому ж разі, коли між сторонами складаються відносини, що передбачають систематичне надання експедиторських послуг протягом тривалого часу, вони можуть укласти довгострокові (генеральні) договори транспортного експедирування. Платоюекспедиторувважаються кошти, сплачені йому клієнтом за належне виконання договору транспортного експедирування. Вона визначається за взаємною домовленістю сторін, якщо інше не встановлено законом. У випадку, коли розмір плати не встановлений ні договором, ні законом, клієнт повинен виплатити експедитору розумну плату, яка визначається за правилами, передбаченими в ч. 4 ст. 632 ЦК України. Відповідно до ст. 9 Закону України "Про транспортно-експедиторську діяльність" у плату експедитору не включаються його витрати на оплату послуг (робіт) інших осіб, залучених до виконання договору транспортного експедирування, на оплату зборів (обов'язкових платежів), що сплачуються при виконанні цього договору. Підтвердженням витрат експедитора є документи (рахунки, накладні тощо), видані суб'єктами господарювання, які залучалися до виконання договору транспортного експедирування, або органами влади. Договір транспортного експедирування укладається у письмовій формі (ч. І ст. 930 ЦК України, ст. 9 Закону України "Про транспортно-експедиторську діяльність"). У тому разі, коли експедитору надається право виступати від імені клієнта перед третіми особами при здійсненні транспортно-експедиторської діяльності, клієнт відповідно до статей 244-250, ч. 2 ст. 930 ЦК України повинен видати експедитору довіреність. Перевезення вантажів супроводжується товарно-транспортними документами (авіаційною вантажною накладною, міжнародною автомобільною накладною, коносаментом, вантажною відомістю тощо), складеними мовою міжнародного спілкування залежно від обраного виду транспорту або державною мовою, якщо вантажі перевозяться в Україні. При цьому факт надання послуги експедитора при перевезенні підтверджується або єдиним транспортним документом, або комплектом документів, які відображають шлях прямування вантажу від пункту його відправлення до пункту його призначення. Права та обов'язки сторін за договором транспортного експедирування Визначені в гл. 65 ЦК України, статтях 10-12 Закону України "Про транспортно-експедиторську діяльність". Експедитор зобов'язаний: • 1) надавати транспортно-експедиторські послуги згідно з договором транспортного експедирування і вказівками клієнта, погодженими з ним у встановленому договором порядку; • 2) повідомити клієнта про виявлені недоліки одержаної від нього інформації, а в разі її неповноти - також вимагати у клієнта необхідну додаткову інформацію. Експедитор має право: • 1) залучити до виконання своїх обов'язків інших осіб. За порушення договору у такому випадку перед клієнтом відповідає експедитор; • 2) обирати або змінювати вид транспорту та маршрут перевезення, обирати або змінювати порядок перевезення вантажу, а також порядок виконання транспортно- експедиторських послуг, діючи в інтересах клієнта, згідно з відповідним договором транспортного експедирування; • 3) відступати від вказівок клієнта в порядку, передбаченому договором транспортного експедирування та законом. Так, у разі виникнення загрози пошкодження вантажу, безпеці людей і довкіллю, експедитор зобов'язаний попередньо отримати згоду клієнта на відступлення від його вказівок. Однак, якщо немає можливості попередньо повідомити про це або якщо відповідь на такий запит не отримано експедитором у належний за наявними обставинами строк, експедитор має право діяти на свій розсуд, повідомивши клієнта про свої дії, як тільки таке повідомлення стане можливим; • 4) на відшкодування в погоджених з клієнтом обсягах додаткових витрат, що виникли в нього при виконанні договору транспортного експедирування, якщо такі витрати здійснювалися в інтересах клієнта; • 5) притримувати вантаж, що знаходиться в його володінні, до моменту сплати плати експедитору і відшкодування витрат, здійснених ним в інтересах клієнта, або до моменту іншого забезпечення виконання клієнтом його зобов'язань у частині сплати плати експедитору та відшкодування вказаних витрат, якщо інше не встановлено договором транспортного експедирування; • 6) не приступати до виконання обов'язків за договором транспортного експедирування або відкласти їх виконання до отримання від клієнта всіх необхідних документів та інформації щодо властивостей вантажу, умов його перевезення, а також іншої інформації, необхідної для виконання експедитором обов'язків, передбачених договором транспортного експедирування, а також вимагати відшкодування збитків, завданих йому у зв'язку з порушенням клієнтом обов'язку щодо надання необхідних документів та інформації. Слід пам'ятати, що відкладення експедитором виконання договору не означає його припинення. Обов'язки клієнта: • 1) сплатити належну плату експедитору у порядку, передбаченому договором транспортного експедирування, а також відшкодувати документально підтверджені витрати, понесені експедитором в інтересах клієнта з метою виконання договору; • 2) своєчасно надати експедитору повну, точну і достовірну інформацію щодо найменування, кількості, якості та інших характеристик вантажу, його властивостей, умов його перевезення, іншу інформацію, необхідну для виконання експедитором своїх обов'язків за договором транспортного експедирування, а також документи, що стосуються вантажу, які потрібні для здійснення митного, санітарного та інших видів державного контролю і нагляду, забезпечення безпечних умов перевезення вантажу. Перелік таких документів і зміст інформації, порядок і строки їх передачі сторони мають визначити в договорі. Клієнт мас право: • 1) визначати маршрут прямування вантажу та вид транспорту; • 2) вимагати від експедитора надання інформації про хід перевезення вантажу; • 3) давати вказівки експедитору, які не суперечать договору транспортного експедирування та документам, наданим експедитору; • 4) змінювати маршрут доставки вантажу і кінцевого вантажоодержувача, завчасно повідомивши про це експедитора, з відшкодуванням витрат на зміну маршруту відповідно до договору транспортного експедирування. Договором транспортного експедирування можуть бути передбачені й інші права та обов'язки його сторін. Відповідальність сторін договору транспортного експедирування Ґрунтується на загальних принципах відповідальності за порушення цивільно-правових зобов'язань. Про це можна зробити висновок, проаналізувавши ст. 934 ЦК України, в якій вказується, що експедитор відповідає перед клієнтом згідно з гл. 51 ЦК України, а також застосувавши аналогію цієї норми до відповідальності клієнта перед експедитором. Проте акти цивільного законодавства містять і деякі спеціальні норми щодо відповідальності сторін за договором транспортного експедирування. Так, експедитор відповідає перед клієнтом за кількість місць, вагу, якщо проводилося контрольне зважування у присутності представника перевізника, що зафіксовано його підписом, належність упаковки згідно з даними товарно-транспортних документів, що завірені підписом представника перевізника, у випадку, коли інше не встановлено договором. Крім того, експедитор несе відповідальність за дії та недогляд третіх осіб, залучених ним до виконання договору транспортного експедирування, у тому ж порядку, як і за власні дії (ст. 14 Закону України "Про транспортно- експедиторську діяльність", ч. 2 ст. 932 ЦК України)._ Клієнт відповідає за збитки, завдані експедиторові у зв'язку з порушенням обов'язку щодо надання необхідних для виконання договору транспортного експедирування документів та інформації (ч. 4 ст. 933 ЦК України). Особливості відповідальності експедиторів та клієнтів на окремих видах транспорту також встановлюються транспортними статутами та кодексами. Так, в п. 105 Статуту залізниць України, зокрема, вказується, що експедиторські організації несуть матеріальну відповідальність за перевезення у межах і розмірах, передбачених цим Статутом та окремими договорами. Припинення договору транспортного експедирування Здійснюється на загальних підставах припинення зобов'язань. Проте особливістю цього договору є те, що законом допускається одностороння відмова від нього - клієнт і експедитор можуть у будь-який час і за будь-яких обставин відмовитися від договору транспортного експедирування, попередивши про це другу сторону в розумний строк та відшкодувавши цій стороні збитки, завдані у зв'язку із розірванням договору (ст. 935 ЦК України).

Зберігання цінностей в банку.

Одним із видів послуг, що надаються банками, є послуги щодо зберігання. Вони опосередковуються такими договорами: • 1) договором зберігання цінностей у банку; • 2) договором про надання індивідуального банківського сейфа, що охороняється банком; • 3) договором про надання індивідуального банківського сейфа, що не охороняється банком. Договори банківського зберігання є двосторонніми, реальними (окрім договору про надання індивідуального банківського сейфа, що не охороняється банком, який є консенсуальним) і відплатними. Усі вказані договори характеризуються тим, що зберігачем виступає банк, тобто юридична особа, яка на підставі банківської ліцензії має виключне право надавати банківські послуги, відомості про яку внесені до Державного реєстру (ст. 2 Закону України "Про банки і банківську діяльність"). Можливість банку укладати договори зберігання, крім ЦК України, передбачається і п. 4 ч. 8 ст. 47 Закону України "Про банки і банківську діяльність", в якому вказується, що банк, крім надання фінансових послуг, має право також здійснювати діяльність щодо зберігання цінностей або надання в майновий найм (оренду) індивідуального банківського сейфа. У договорах зберігання банки виступають як професійні зберігачі, отже, на них поширюються відповідні правила, передбачені загальними положеннями про зберігання. Поклажодавцем,зазвичай, виступають фізичні особи, хоча ними можуть бути також юридичні особи. Особливості договору зберігання цінностей у банку: 1) предметом зберігання є цінності, під якими законодавець розуміє документи, цінні папери, дорогоцінні метали, каміння, інші коштовності та цінності. Поняття дорогоцінних металів і каміння, а також їх перелік дається в Законі України "Про державне регулювання видобутку, виробництва і використання дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння та контроль за операціями з ними" від 18 листопада 1997 р.; 2) при передачі на зберігання цінних паперів поклажодавець (клієнт) може уповноважити банк на вчинення з ними правочинів (щодо їх продажу, .міни, управління цими паперами тощо). У такому разі банк може за дорученням клієнта здійснювати операції на ринку цінних паперів; 3) оформлення договору здійснюється шляхом видачі банком поклажодавцю іменного документа, пред'явлення якого є підставою для повернення цінностей (ч. 3 ст. 969 ЦК України). Особливості договору про надання індивідуального банківського сейфа, що охороняється банком: 1) за цим договором банк надає поклажодавцю індивідуальний банківський сейф (його частину або спеціальне приміщення) для зберігання у ньому цінностей та роботи з ними (ч. 1 ст. 970 ЦК України); 2) предметом зберігання є цінності. Банк може визначити конкретний перелік речей, які можуть або не можуть бути предметом зберігання; 3) банк приймає цінності безпосередньо від поклажодавця, контролює їх поміщення у сейф та одержання їх із сейфа; 4) банк видає поклажодавцеві ключ від сейфа, картку, що ідентифікує поклажодавця, інший знак або документ, що посвідчує право його пред'явника на доступ до сейфа та одержання з нього цінностей; 5) у договорі необхідно передбачити, хто має право отримати передані на зберігання у банк цінності: тільки поклажодавець, його представники, спадкоємці або ж пред'явник ключа, картки, іншого знака чи документа, який посвідчує право доступу особи до сейфа або його вмісту. Договір про надання індивідуального банківського сейфа, що не охороняється банком, за своєю суттю є договором найму (оренди), тому до нього застосовуються положення про найм (ст. 971 ЦК України). За цим договором одна сторона (банк) надає у тимчасове використання клієнту (наймачу) банківський сейф, який при цьому не виходить з-під володіння банку. Внаслідок укладання такого договору наймач має право без контролю з боку банку поміщати у сейф та вилучати з нього будь-які речі, габарити яких дозволяють помістити їх у сейф, окрім заборонених законом та договором (зброю, наркотичні речовини тощо). Банк не здійснює охорону речей. їх схоронність забезпечується тим, що сейфи знаходяться у сховищі банку, яке в цілому взято під охорону. Договором може бути передбачено спільний режим користування сейфом кількома особами або доступ до сейфа інших осіб. Договір про надання індивідуального банківського сейфа, що не охороняється банком, укладається у простій письмовій формі.

Поняття договору складського зберігання. Сторони в договорі.

Одним із найбільш поширених у господарській діяльності спеціальних видів зберігання є зберігання на товарному складі. ЦК України (§2 гл. 66) вперше закріпив положення про договір складського зберігання. Окрім того, відносини щодо зберігання на товарному складі регулюються спеціальними актами законодавства, зокрема Господарським кодексом України (ст. 294), Законами України "Про сертифіковані товарні склади та прості і подвійні складські свідоцтва" від 23 грудня 2004 р. (далі - Закон про сертифіковані товарні склади), "Про зерно та ринок зерна в Україні" від 4 липня 2002 р. тощо. За договором складського зберігання товарний склад зобов'язується за плату зберігати товар, переданий йому поклажодавцем, і повернути цей товар у схоронності (ст. 957 ЦК України). Враховуючи те, що цьому договору притаманні основні властивості загальної конструкції договору зберігання, які були розглянуті вище, ми розглянемо лише особливості зберігання на товарному складі. Договір складського зберігання є двостороннім і відплатним. Залежно від конкретних умов він може бути реальним або консенсуальним (укладеним на майбутнє). Договір зберігання на складах загального користування, тобто складах, які відповідно до закону, інших нормативно-правових актів або дозволу (ліцензії) зобов'язані приймати на зберігання товари від будь-якої особи, є публічним. Сторонами договору складського зберігання є товарний склад і поклажодавець. Відповідно до ч. 1 ст. 956 ЦК України товарним складом є організація, яка зберігає товар та надає послуги, пов'язані зі зберіганням, на засадах підприємницької діяльності. Виходячи з цього визначення, товарний склад слід розглядати як юридичну особу, яка здійснює підприємницьку діяльність у формі зберігання (наприклад, елеватори, продуктові склади, склади готової продукції, будівельні склади тощо), тобто він є так званим професійним зберігачем. Товарні склади можуть бути сертифікованими (які отримали сертифікат відповідності) і несертифікованими. Не слід ототожнювати поняття "товарний склад" зі складським приміщенням чи територією, призначеною для зберігання товару, оскільки з юридичної точки зору - це абсолютно різні поняття. Поклажодавцем може бути будь-яка юридична особа, а також фізична особа-підприємець. Умови договору складського зберігання визначаються за домовленістю сторін, однак основні умови зберігання товару на сертифікованому складі загального користування передбачаються у регламенті такого складу. Предметом договору складського зберігання є послуги щодо зберігання переданого товару. Проте товарний склад, окрім власне зберігання, може додатково виконувати роботи (надавати послуги), що пов'язані з переданим на зберігання товаром (сортування, упаковування, розфасування, визначення якості тощо). Предметом зберігання (об'єктом договору) можуть бути речі, що є товаром, тобто які призначені для продажу чи іншої форми здійснення підприємницької діяльності. Строк,на який прийнято товар на зберігання, визначається за домовленістю сторін та вказується у складському свідоцтві. Цей строк не може перевищувати строк, на який укладено договір складського зберігання (ст. 11 Закону про сертифіковані товарні склади).

Зберігання речей, що є предметом спору (секвестр).

Одним із способів (видів) забезпечення правильного вирішення спору з приводу конкретної речі є передання цієї речі на зберігання іншим особам. Передача речі, яка є предметом спору, на зберігання третій особі з метою наступної її передачі особі, на користь якої ухвалено судове рішення у відповідній справі, була відома ще за часів римського приватного права і дістала назву секвестр. Договір щодо зберігання речей, які є предметом спору, призначений захистити інтереси тієї особи, яка буде визнана законним володільцем чи власником речі і отримає право претендувати на її отримання. Зберігачем за цим договором може бути фізична або юридична особа, яка погоджена усіма сторонами спору, визначена судом або державним виконавцем. Однак ним не може бути учасник відповідного спору, тобто зберігач має бути незацікавленою у вирішенні спору особою. Річ передається на зберігання іншій особі за її згодою, якщо інше не встановлено законом (ч. 2 ст. 976 ЦК України). Предметом цього договору може бути будь-яка річ. Як вказується в спеціальній літературі, предметом такого зберігання можуть бути не лише рухомі речі, а й нерухомі, що за загальним правилом не притаманно договорам зберігання. Слід зауважити, що у разі, коли предметом секвестру є нерухоме майно, то право володіння зберігача й обтяження речових прав за таким договором підлягають державній реєстрації відповідно до Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень". Особливості укладання договору зберігання речі, що є предметом спору, полягають в тому, що цей договір може бути укладений: 1) шляхом волевиявлення осіб, між якими виник спір (добровільний секвестр); 2) за ухвалою суду (судовий секвестр); 3) постановою державного виконавця (виконавчий секвестр). Секвестр може бути відплатним і безвідплатним, що впливає на права та обов'язки сторін цього договору та їх відповідальність за його невиконання чи неналежне виконання, які визначаються за загальними положеннями щодо договорів про надання послуг і зберігання. За загальним правилом, зберігач має право на плату за рахунок сторін, між якими є спір (ч. 2 ст. 976, ч. 5 ст. 626 ЦК України). Відповідно до ч. 3 ст. 59 Закону України "Про виконавче провадження", у випадку, коли зберігачем призначено іншу особу, крім боржника або члена його сім'ї, він одержує за зберігання майна винагороду, розмір якої визначається угодою між зберігачем та державним виконавцем. Якщо секвестр здійснюється на безоплатній основі, про це має бути зазначено в договорі. У ч. 2 ст. 59 Закону України "Про виконавче провадження" передбачено, що зберігач може користуватися майном, переданим йому на зберігання, якщо особливості такого майна не призведуть до його знищення або зменшення цінності внаслідок користування. ЦК України такого правила не передбачає, тому користування предметом добровільного і судового секвестру заборонено (ст. 944 ЦК України). Зберігач зобов'язуєтьсяповернути річ, яка є предметом спору, особі, визначеній за рішенням суду або за погодженням усіх сторін, між якими виник спір, а в разі зберігання речі, на яку було накладено арешт державним виконавцем, припинення зберігання здійснюється за постановою державного виконавця.

Зберігання речей в камерах схову.

Організації і підприємства транспорту, окрім послуг щодо перевезення вантажу, пасажирів, багажу і пошти, надають й інші додаткові послуги, зокрема, організовують зберігання речей фізичних осіб. У зв'язку з цим на транспортних вокзалах здійснюється тимчасове зберігання ручної поклажі. Залежно від способу і умов зберігання воно поділяється на зберігання у стаціонарних камерах схову і автоматичних камерах схову самообслуговування (далі - АКСС). Камера схову - це спеціально обладнане приміщення для короткочасного зберігання ручної поклажі, багажу пасажирів (п. 1.7 Правил перевезень пасажирів, багажу, вантажобагажу та пошти залізничним транспортом України, затверджених наказом Міністерства транспорту та зв'язку України від 27 грудня 2006 р. No 1196). Правове регулювання зберігання речей у камерах схову організацій, підприємств транспорту здійснюється ст. 972 ЦК України, а також низкою підзаконних актів, які приймаються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері транспорту, дорожнього господарства, туризму та інфраструктури (нині - Міністерство інфраструктури України, а до 2011 р. - Міністерство транспорту України). Відповідні норми закріплені, зокрема, у Правилах користування автоматичними камерами схову самообслуговування, затверджених наказом Міністерства транспорту України від 10 липня 1996 р. No230; розділі 16 Правил перевезення пасажирів, багажу, вантажобагажу та пошти залізничним транспортом України, затверджених наказом Міністерства транспорту та зв'язку України від 27 грудня 2006 р. No 1196; пунктах 138-144 Правил надання послуг пасажирського автомобільного транспорту, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 18 лютого 1997 р. No 176 (у редакції Постанови Кабінету Міністрів України від 26 вересня 2007 р. No 1184), тощо. На відносини, які виникають за цим договором, поширюється дія Закону України "Про захист прав споживачів" від 12 травня 1991 р. Договір зберігання в АКСС має певну специфіку, що пов'язана із подвійною правовою природою цього договору. Він має властивості як договору зберігання, так і договору найму (оренди), тому в ч. 6 ст. 972 ЦК України вказується, що до цього договору застосовуються положення про майновий найм (оренду). Договір зберігання у камерах схову організацій, підприємств транспорту є двостороннім, реальним, відплатним. Також його можна охарактеризувати як публічний, оскільки за ч. 1 ст. 972 ЦК України камери схову загального користування, що перебувають у віданні організацій, підприємств транспорту, зобов'язані приймати на зберігання речі пасажирів та інших осіб незалежно від наявності у них проїзних документів. Сторонамицього договору є організація чи підприємство транспорту, що виступає як професійний зберігач, і поклажодавець, яким може виступати пасажир або інша фізична особа. Предметом зберіганняможе бути ручна поклажа (про поняття ручної поклажі див. докладніше § 3 гл. 9 цього підручника) у будь-якій упаковці, незалежно від її виду (валіза, кошик, рюкзак, байдарки в розібраному вигляді, лантухи, вузли тощо). Деякі речі (наприклад, пальто, лижі, ранець, ковзани) можуть бути прийняті без упаковки. Фрукти, овочі, ягоди, гриби та інші сільськогосподарські продукти приймають на зберігання у будь-якій тарі, яка гарантує їх зберігання при перенесенні (слід мати на увазі, що транспортні організації не несуть відповідальність за природне псування зданих на зберігання продуктів, які швидко псуються). Виявлені під час приймання дефекти упаковки ручної поклажі мають бути усунені власником або спеціально застережені в акті, підписаному комірником. Вага окремого місця ручної поклажі на залізничному транспорті не повинна перевищувати 50 кг. Крім того, кожна одиниця поклажі повинна мати пристрій для перенесення. Речі масою понад 50 кг або великогабаритні, які не поміщаються в автоматичні камери схову, а також телевізори, холодильники, пральні машини тощо, приймають до схову у спеціально виділених камерах схову великогабаритних речей або в багажних камерах. Забороняється здавати і приймати на зберігання тварин і птахів, вогнепальну зброю, вибухові, вогненебезпечні, легкозаймисті, їдкі та отруйні речовини, речі, що можуть зіпсувати або забруднити речі інших пасажирів, а також грошові суми, облігації, документи й інші коштовності. Плата за зберігання стягується залежно від кількості місць ручної поклажі, їх габаритів та вартості оцінки, заявленої поклажодавцем на момент укладання договору. Строк, протягом якого камера схову зобов'язана зберігати річ, встановлюється правилами, що видаються відповідно до транспортних кодексів (статутів), або за домовленістю сторін. Якщо сторона не забрала річ у встановлені строки, камера схову зобов'язана зберігати її протягом трьох місяців. Зі спливом цього строку річ може бути продана у порядку, встановленому законом (ч. 4 ст. 972 ЦК України). Так, на залізничному транспорті речі, які здані до камери схову, зберігаються там дві календарні доби, а потім їх передають на зберігання до загального складського приміщення станції. Якщо протягом 30 діб власник не забере свої речі, то вони підлягають реалізації згідно з законодавством України. На підтвердження прийняття речі на зберігання до камери схову (крім АКСС) поклажодавцю видається квитанція та (або) номерний жетон. У разі втрати квитанції або номерного жетона річ, здана до камери схову, видається поклажодавцеві після надання доказів належності йому цієї речі. При користуванні АКСС працівником транспортної організації видається жетон, який опускається поклажодавцем в жетоноприймальник камери схову. У разі втрати квитанції або номерного жетона річ, здана до камери схову, видається поклажодавцю після надання доказів належності йому цієї речі. Вартість втраченого жетона сплачується поклажодавцем. Збитки, завдані поклажодавцеві внаслідок втрати, нестачі або пошкодження речі, зданої до камери схову, відшкодовуються протягом доби з моменту пред'явлення вимоги про їх відшкодування у розмірі суми оцінки речі, здійсненої при переданні її на зберігання (ч. 3 ст. 972 ЦК України).

Поняття та види перевезень, джерела їх правового регулювання.

Перевезення - це фактична доставка вантажу з однієї точки в іншу з передачею доставленого вантажу одержувачу. Традиційно в літературі транспортні договори поділяють залежно від їх призначення на основні та допоміжні. Основними є договори перевезення, оскільки вони безпосередньо стосуються переміщення того чи іншого матеріального об'єкта. Допоміжні договори не відіграють самостійної ролі та спрямовані на забезпечення виконання основних транспортних договорів. До них належать договори транспортного експедирування, експлуатації під'їзних колій, подачі й забирання рухомого складу, здійснення завантажувально-розвантажувальних робіт тощо. У свою чергу, договори перевезення можна класифікувати: - за об'єктом на: перевезення вантажу, пасажирів і багажу, вантажобагажу, пошти, транспортного засобу (договір буксирування) - за видом транспорту на: залізничні, річкові (внутрішніми вод ними шляхами), морські, повітряні, автомобільні перевезення - за доступністю транспорту на: перевезення транспортом загального користування та перевезення іншими транспортними засобами. У ст. 915 ЦК України дається визначення перевезень транспортом загального користування - це перевезення, що здійснюється юридичною особою, якщо із закону, інших нормативно-правових актів або ліцензії, виданої цій організації, випливає, що вона має здійснювати перевезення вантажу, пасажирів, багажу, пошти за зверненням будь-якої особи. Визначальною ознакою діяльності транспорту загального користування є його загальнодоступність, тобто підприємства транспорту загального користування зобов'язані укласти договір перевезення з будь-якою особою, яка до них звернеться. До послуг перевезення транспортом загального користування слід віднести перевезення залізницею, а також автомобільним, річковим, морським і повітряним транспортом, що здійснюються на умовах загальності та відкритості. Договір перевезення транспортом загального користування є публічним договором (ст. 633, ч. 2 ст. 915 ЦК України). Особливості організації та здійснення перевезень різними видами транспорту визначають певну їх специфіку, що, зокрема, виявляється у різних класифікаціях перевезень кожним окремим видом транспорту. Автомобільні перевезення поділяються на: - місцеві (міські - в межах населеного пункту; приміські - за межами населеного пункту і внутрішньорайонні - на відстань до 50 км включно в сільських районах); - міжміські (внутрішньобласні і міжобласні перевезення за межі населеного пункту на відстань понад 50 км); - міжнародні - перевезення за кордон або з-за кордону. Залізничні перевезення вантажів бувають: V місцевому сполученні (у межах однієї залізниці, наприклад Південно-Західної); - у прямому сполученні (у межах двох і більше залізниць України); - у міжнародному залізничному сполученні (між Україною та іноземними державами). Залізничні перевезення пасажирів залежно від сполучення поділяються на: - пасажирські (місцеві і прямі); - приміські, - міжнародні. На морському транспорті перевезення бувають: - каботажними - між портами України; - міжнародними - між портами України й іноземними портами. Перевезення можуть здійснюватися кількома видами транспорту за єдиним транспортним документом протягом усього шляху прямування. Такі перевезення називаються перевезеннями у прямому змішаному сполученні (ст. 913 ЦК України). Правове регулювання договорів перевезення. Нормативно-правові акти, що регулюють діяльність транспортних організацій, становлять так зване транспортне законодавство. Його основою є Закон України "Про транспорт" від 10 листопада 1994 р., який визначає правові, економічні, організаційні та соціальні основи діяльності транспорту. Крім того, діє низка законодавчих актів, що регламентують діяльність окремих видів транспорту: Кодекс торговельного мореплавства України (КТМ України), Повітряний кодекс України (ПК України), Закон України "Про залізничний транспорт" від 4 липня 1996 р., Закон України "Про автомобільний транспорт" від 5 квітня 2001 р.

Ціна в договорі підряду. Кошторис.

Поняття ціни договору включає витрати підрядника та плату за виконану ним роботу. При цьому під витратами розуміються лише ті витрати, які безпосередньо пов'язані з виконанням підрядних робіт. Інші витрати відшкодовуються замовником лише у разі якщо це прямо передбачено договором. Відповідно до ч. 1 ст. 843 ЦК способи визначення ціни роботи встановлюються у договорі. По-перше, ціна може бути визначена у тексті договору. Цей спосіб доцільно використовувати тоді, коли об'єм підрядних робіт є невеликим. По-друге, у договорі підряду може передбачатися спосіб визначення ціни (наприклад котування певного ринку або біржі), що на практиці буває зрідка. По-третє, ціна визначається кошторисом, який містить постатейний перелік витрат з виконання робіт, та є невід'ємною частиною договору (ст. 844 ЦК). Як правило, кошторис складається підрядником та набирає чинності з моменту підтвердження його замовником. Існують дві форми кошторису: тверда та приблизна. Якщо кошторис є приблизним, підрядник може ставити перед замовником питання щодо підвищення ціни. Останній, однак, може відмовитися від цього, оплативши вже виконану підрядником роботу. Правило про збільшення ціни замовником може бути реалізовано за наявності двох умов. По-перше, необхідною є наявність додаткових робіт, що тягнуть за собою істотне підвищення ціни. Необхідність таких робіт у випадку виникнення спору повинна встановлюватися судом із залученням експертів, оскільки це технічне питання, що потребує спеціальних знань. По-друге, про необхідність підвищення ціни підрядник має попередити замовника своєчасно. При цьому законодавець не розкриває поняття "своєчасно". У юридичній літературі зазначається, що попередження не може вважатися своєчасним, якщо воно зроблене після виконання половини робіт. Проте, враховуючи, що своєчасність повідомлення повинна оцінюватися судом з урахуванням конкретних обставин справи, можливим також є те, що повідомлення буде вважатися своєчасним навіть у тому випадку, коли воно зроблено після виконання половини робіт. За загальним правилом твердий кошторис не повинен змінюватися. Однак ч. 3 ст. 844 ЦК містить правило, за яким зміни до твердого кошторису можуть вноситися за погодженням сторін. Це правило випливає із загального принципу цивільного права - принципу свободи договору, встановленого статтями 6 та 627 ЦК, зокрема, щодо того, що сторони є вільними у визначенні умов договору, а відтак, можуть змінювати їх за спільною згодою. Якщо ж немає домовленості сторін щодо зміни твердого кошторису, всі витрати, пов'язані з його перевищенням, покладаються на підрядника, якщо інше не встановлено законом. У разі перевищення твердого кошторису всі пов'язані з цим витрати несе підрядник, якщо інше не встановлено законом. Підрядник, який своєчасно не попередив замовника про необхідність перевищення приблизного кошторису, зобов'язаний виконати договір підряду за ціною, встановленою договором. Абзац 1 ч. 5 ст. 844 ЦК, що містить правило, за яким підрядник не має права вимагати збільшення твердого кошторису, а замовник - його зменшення навіть у тому випадку, якщо на момент укладення договору підряду не можна було передбачити повний обсяг роботи або необхідні для цього витрати, дещо суперечить абзацу першому. Існування цієї норми можна пояснити бажанням законодавця забезпечити стабільність цивільних відносин і встановити перешкоду для зловживань замовника та підрядника. Разом із тим, слід підкреслити, що ця норма діє лише у тих випадках, коли замовник не погоджується з підвищеним кошторисом, а підрядник - із зменшеним, оскільки, якщо наявною є згода сторін, кошторис може бути змінений в силу ч. 3 ст. 844 ЦК. Можливою є ситуація, коли підрядник має право вимагати збільшення кошторису навіть у тих випадках, коли відсутня погодженість сторін щодо цього. Зокрема, у випадку істотного підвищення вартості матеріалу, устаткування, а також вартості послуг, які надавалися йому іншими особами. Якщо замовник відмовляється від збільшення кошторису, підрядник має право вимагати розірвання договору. Разом із тим, виявляючи майстерність та професіоналізм при проведенні робіт, підрядник може домогтися зниження витрат порівняно з тим, як вони визначені у кошторисі. Якщо зниження витрат не впливає на якість роботи, то справедливим є те, що підрядник має право на залишення заощаджених коштів собі (ч. 2 ст. 845 ЦК). Обов'язок замовника платити згідно з договором при цьому не змінюється. ЦК допускає також можливість розподілу заощадження між сторонами (ч. 3 ст. 850 ЦК України). Підрядник має право вимагати виплати йому авансу лише у випадку та в розмірі, встановлених договором. Стаття 854 ЦК передбачає загальне правило про оплату роботи замовником після остаточної здачі роботи, але за умови, що роботу виконано належним чином і у встановлений строк. Разом із тим, за згодою сторін, можливим є інший порядок розрахунків, зокрема поетапна оплата робіт (за договором будівельного підряду), видача підряднику авансу чи завдатку (договір будівельного підряду, договір побутового підряду). При здійсненні розрахунків за договором підряду на практиці широко використовується завдаток, який також є способом забезпечення виконання зобов'язань (статті 570, 571 ЦК), Визначення авансу чинне законодавство не містить, хоча він широко використовується на практиці. Прийнято вважати, що аванс - це сума, яка сплачується у рахунок грошового зобов'язання наперед і не має забезпечувального характеру, властивого завдатку.

Сторони в договорі. Правовий статус вантажоодержувача. Укладення договору. Перевізні документи.

Права та обов'язки суб'єктів зобов'язань з перевезення вантажу визначаються в актах транспортного законодавства та договорах. Кожний вид перевезення вантажу має певні особливості змісту відповідного договору. Однак можна виділити деякі права та обов'язки перевізника, відправника і одержувача, що є загальними для всіх договорів перевезення вантажу. Суб'єктний склад договору перевезення характеризується тим, що окрім сторін, якими є перевізник і відправник вантажу, в договірних відносинах зазвичай бере участь ще й одержувач вантажу. Відправником вантажу (вантажовідправником) є фізична чи юридична особа, яка надає вантаж для перевезення. Одержувачем вантажу (вантажоодержувачем) є фізична або юридична особа, зазначена в документі на перевезення вантажу, яка за дорученням вантажовідправника приймає вантаж і заповнює перевізні документи в пункті призначення. Закон не виключає, що одна і та ж особа може бути і відправником, і одержувачем вантажу. Перевізниками є, переважно, різноманітні підприємства транспорту (юридичні особи), але ними можуть бути і фізичні особи-підприємці. Договір перевезення вантажів укладається в письмовій формі (ч. 2 ст. 909 ЦК України). Під письмовою формою договору перевезення слід розуміти не лише безпосередньо письмово складений договір, а й інші документи, що підтверджують досягнення домовленості про перевезення вантажу. Назва і форма таких документів залежать від виду транспорту й визначаються транспортними статутами і правилами (накладна, коносамент, авіаційна вантажна накладна, товарно-транспортна накладна тощо). При укладенні договору перевезення слід визначити його істотні умови, які для кожного виду перевезень можуть мати свою специфіку. Істотними умовами договору перевезення вантажу автомобільним транспортом є: найменування і місцезнаходження сторін; найменування і кількість вантажу, його упаковки; умови і строк перевезення; місце і час навантаження і розвантаження; вартість перевезення; інші умови, які сторони договору (або одна зі сторін) уважають важливими. На практиці, з метою зменшення або уникнення відповідальності за вантаж компанії перевізники часто укладають договори про транспортно-експедиторське обслуговування, замість договорів перевезення. Варто відзначити, що перевезення можливе також і в разі укладення договору транспортного експедирування, за яким одна сторона (експедитор) зобов'язується за плату і за рахунок другої сторони (клієнта) виконати або організувати виконання визначених договором послуг, пов'язаних з перевезенням вантажу. Вантаж може перевозитися за допомогою одного з цих договорів, але обсяг відповідальності відповідно умов цих договорів буде різним. Наказ Міністерства транспорту України 21.11.2000 N 644 Правила оформлення перевізних документів

Зміст договору зберігання. Права та обов'язки сторін.

Предметом договору зберігання є послуга із зберігання. Ця послуга не є однорідною діяльністю і включає в себе дії щодо прийняття, забезпечення схоронності та видачі поклажодавцеві його майна. Предмет договору зберігання слід відрізняти від об'єкта зберігання, яким є рухомі речі. їх ще можна назвати предметом зберігання. Об'єкт договору зберігання часто називають "поклажею". Ним можуть бути як індивідуально визначені речі, так і речі, визначені родовими ознаками (ст. 184 ЦК України). Зберігання індивідуально визначених речей називається регулярним, а зберігання речей, визначених родовими ознаками, - іррегулярним. Коли на зберігання передається майно, визначене родовими ознаками, для поклажодавця зазвичай не є суттєвим повернення саме свого майна. Наприклад, йому не має сенсу вимагати від зберігача повернення того ж зерна, яке було передано на зберігання, якщо під час зберігання воно було змішане із зерном інших поклажодавців. У такому разі для поклажодавця достатньо, щоб після закінчення договору зберігання йому було передано зерно того ж сорту і в тій же кількості, що були ним передані на зберігання. Тому у ст. 941 ЦК України закріплено положення про те, що поклажодавець може дати згоду на змішання зберігачем його речей з іншими речами одного роду та однієї якості. Строк зберігання - це час, протягом якого зберігач зобов'язаний зберігати передану йому річ. Він зазвичай встановлюється за домовленістю сторін у договорі зберігання. Сторони можуть обумовити в договорі конкретний строк (певний проміжок часу) або термін (точну календарну дату), до якого повинно здійснюватися зберігання, або ж встановити, що зберігання триває до пред'явлення поклажодавцем вимоги про повернення речі. Якщо строк зберігання речі визначений моментом пред'явлення поклажодавцем вимоги про її повернення, зберігач має право зі спливом звичайного за цих обставин строку зберігання вимагати від поклажодавця забрати цю річ в розумний строк (ч. 3 ст. 938 ЦК України). "Розумність" строку визначається на підставі конкретних обставин справи з урахуванням положень ст. 530 ЦК України. Відповідно до ч. 2 ст. 938 ЦК України, якщо строк зберігання в договорі не встановлений і не може бути встановлений, зберігач зобов'язаний зберігати річ до пред'явлення поклажодавцем вимоги про її повернення. Таким чином, у договорі зберігання може бути визначений строк (тоді договір буде строковим) або він може не визначатися (договір буде безстроковим). У консенсуальних договорах зберігання слід розрізняти строк договору і строк зберігання, оскільки укладання договору передує передачі речі. Плата за зберігання (ціна договору) та строки її внесення встановлюються договором зберігання (ч. 1 ст. 946 ЦК України) або актами законодавства (затвердженими в установленому порядку таксами, тарифами, ставками тощо, хоча ЦК України прямо це не передбачає). У тому разі, коли розмір плати визначений законодавцем (нормативно), сторони не вправі її змінювати. Нормативні акти також можуть затверджувати регульовану плату за зберігання. Так, відповідно до ч. 5 ст. 28 Закону України "Про зерно та ринок зерна в Україні" Кабінет Міністрів України встановлює граничний рівень плати (тариф) за зберігання зерна, що придбане за кошти державного бюджету. Якщо певний порядок внесення плати за зберігання не встановлений актами цивільного законодавства, сторони можуть визначити, що вона вноситься: • - у повному обсязі наперед; • - після закінчення зберігання; • - певними періодичними платежами. Певні особливості має визначення розміру плати при достроковому припиненні договору зберігання. Відповідно до ч. 2 ст. 946 ЦК України у разі, коли зберігання припинилося достроково через обставини, за які зберігач не відповідає, він має право на пропорційну частину плати. Конкретний розмір такої плати визначається у пропорції до фактичної тривалості зберігання. Якщо ж поклажодавець після закінчення строку договору зберігання не забрав річ, він зобов'язаний внести плату за весь фактичний час її зберігання. Однак такий обов'язок покладається на поклажодавця лише у випадку, коли він не забрав річ за відсутності перешкод з боку зберігача. Слід мати на увазі, до плати за зберігання можуть бути включені витрати на зберігання речі. Якщо ж сторони у від платному договорі не передбачать обов'язок поклажодавця відшкодувати витрати на зберігання, зберігач не вправі їх вимагати. Проте витрати, які сторони не могли передбачити при укладенні договору зберігання (надзвичайні витрати), відшкодовуються поклажодавцем понад плату, яка належить зберігачу. При безвідплатному договорі зберігання поклажодавець зобов'язаний відшкодувати зберігачу здійснені ним витрати на зберігання, якщо інше не встановлено договором або законом (ст. 947 ЦК України). Такі витрати повинні бути необхідними та ненадмірними. 59. Права та обов'язки сторін за договором зберігання. За загальним правилом, зберігач має право прийняти на зберігання майно, але у деяких випадках він зобов'язаний це зробити. Так, зобов'язані приймати на зберігання майно громадян камери схову транспортних організацій, гардероби підприємств та установ згідно з їх правилами внутрішнього розпорядку. В ст. 940 ЦК України прямо передбачається, що професійний зберігач, який зберігає речі на складах загального користування, не має права відмовитися від укладення договору зберігання. У ч. 2 ст. 940 передбачаються підстави звільнення зберігача від обов'язку прийняти річ на зберігання. Норму цієї статті сформульовано таким чином, що її можна застосовувати й у випадках пред'явлення речі зберігачеві до прийняття на зберігання та у випадках уже укладеного консенсуального договору зберігання. Зберігач має право відмовитися від прийняття пред'явленої до зберігання речі й відповідно від укладення договору, якщо він не може забезпечити її схоронність за суттєвими обставинами. З тієї самої причини зберігач має право відмовитися від прийняття речі на зберігання у майбутньому, в тому числі і за вже укладеним консенсуальним договором зберігання. Приймаючи майно, зберігач має оглянути його. Якщо майно не відповідає вимогам щодо упаковки, комплектності тощо або є забороненим до приймання відповідними правилами, зберігач може відмовитися прийняти таке майно. Іноді майно, що передається на зберігання, підлягає оцінці. Так, майно, що здається в ломбард, оцінюється за згодою сторін. Речі з коштовних металів оцінюють за встановленими державними розцінками. Можуть виникати ситуації, коли поклажодавець відмовляється від виконання обов'язку передати річ на зберігання. Правові наслідки такої відмови визначено у ст. 939 ЦК, положення якої покликані регулювати відносини зберігання професійним зберігачем, коли у договорі, що має ознаки консенсуальності, передбачено його обов'язок прийняти в майбутньому річ на зберігання. Норма ч. 1 ст. 939 не зобов'язує поклажодавця обов'язково передавати річ на зберігання, а відтак, професійний зберігач не набуває права вимагати її передання на зберігання у примусовому порядку. Внаслідок відмови поклажодавця передати річ на зберігання професійний зберігач може зазнати збитків, наприклад, у формі витрат на підготовку прийняття речей на зберігання, у формі втраченої вигоди, збитків, обумовлених простоюванням складських приміщень тощо. Однак норма ч. 2 ст. 939 ЦК покладає на поклажодавця відповідальність за завдані збитки лише у тому разі, якщо поклажодавець не попередив зберігача про відмову від договору зберігання у розумний строк. На практиці виникає потреба у зберіганні речей, що мають родові ознаки. Особливості договору зберігання, зокрема, полягають у тому, що його предметом, як правило, можуть бути лише речі з індивідуальними ознаками. Ст. 941 ЦК як виняток надає зберігачеві право змішувати речі одного роду та однієї якості, але лише за згоди на це поклажодавця. Конструкція цієї норми є юридично коректною, адже річ, що має лише родові ознаки, є замінною (ст. 184 ЦК). Такої згоди поклажодавець може і не надати, якщо він зацікавлений у поверненні саме тих речей з родовими ознаками, які передані на зберігання. У багатьох випадках необхідність змішувати речі одного роду та однієї якості обумовлюється об'єктивними обставинами, коли зберігач не може забезпечити їх окреме зберігання, наприклад із технічних причин. Така ситуація складається при зберіганні зерна на зерносховищах (елеваторах) та іншої сільгосппродукції в овочесховищах, харчових продуктів- на підприємствах-холодильниках, нафти та нафтопродуктів - на нафтобазах тощо.

Предмет договору. Передання прав на товар. Видача товару зі складу.

Предметом є послуга, що полягає в сукупності ко¬рисних дій, спрямованих на прийняття, зберігання та подальше повернення зберігачем певного об'єкта. Об'єкт: як індивідуально визначені речі, так і речі, визначені родовими ознаками (стаття 184 ЦКУ). Стаття 959. Огляд товару 1. Товарний склад зобов'язаний за свій рахунок оглянути товар при прийнятті його на зберігання для визначення його кількості та зовнішнього стану. 2. Товарний склад зобов'язаний надавати поклажодавцеві можливість оглянути товар або його зразки протягом усього часу зберігання, а якщо предметом зберігання є речі, визначені родовими ознаками, - взяти проби та вжити заходів, необхідних для забезпечення його схоронності. 3. Товарний склад або поклажодавець при поверненні товару має право вимагати його огляду та перевірки якості. Витрати, пов'язані з оглядом речей, несе сторона, яка вимагала огляду та перевірки. Якщо при поверненні товару він не був спільно оглянутий або перевірений товарним складом та поклажодавцем, поклажодавець має заявити про нестачу або пошкодження товару у письмовій формі одночасно з його одержанням, а щодо нестачі та пошкодження, які не могли бути виявлені при звичайному способі прийняття товару, - протягом трьох днів після його одержання. У разі відсутності заяви поклажодавця вважається, що товарний склад повернув товар відповідно до умов договору. Стаття 960. Зміна умов зберігання та стан товару 1. Якщо для забезпечення схоронності товару потрібна негайна зміна умов його зберігання, товарний склад зобов'язаний самостійно вжити відповідних невідкладних заходів та повідомити про них поклажодавця. 2. У разі виявлення пошкоджень товару склад зобов'язаний негайно скласти акт і того ж дня повідомити про це поклажодавця.

Права і обов'язки сторін за договором страхування.

Стаття 20. Обов'язки страховика Страховик зобов'язаний: 1) ознайомити страхувальника з умовами та правилами страхування; 2) протягом двох робочих днів, як тільки стане відомо про настання страхового випадку, вжити заходів щодо оформлення всіх необхідних документів для своєчасного здійснення страхової виплати або страхового відшкодування страхувальнику; 3) при настанні страхового випадку здійснити страхову виплату або виплату страхового відшкодування у передбачений договором строк. Страховик несе майнову відповідальність за несвоєчасне здійснення страхової виплати (страхового відшкодування) шляхом сплати страхувальнику неустойки (штрафу, пені), розмір якої визначається умовами договору страхування або законом; 4) відшкодувати витрати, понесені страхувальником при настанні страхового випадку щодо запобігання або зменшення збитків, якщо це передбачено умовами договору; 5) за заявою страхувальника у разі здійснення ним заходів, що зменшили страховий ризик, або збільшення вартості майна переукласти з ним договір страхування; 6) не розголошувати відомостей про страхувальника та його майнове становище, крім випадків, встановлених законом; 7) надавати відповідним підрозділам Національної поліції інформацію про укладення договорів обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, що підлягають обов'язковому технічному контролю. Умовами договору страхування можуть бути передбачені також інші обов'язки страховика. Стаття 21. Обов'язки страхувальника Страхувальник зобов'язаний: 1) своєчасно вносити страхові платежі; 2) при укладанні договору страхування надати інформацію страховикові про всі відомі йому обставини, що мають істотне значення для оцінки страхового ризику, і надалі інформувати його про будь-яку зміну страхового ризику; 3) при укладенні договору страхування повідомити страховика про інші чинні договори страхування щодо цього предмета договору; 4) вживати заходів щодо запобігання та зменшення збитків, завданих внаслідок настання страхового випадку; 5) повідомити страховика про настання страхового випадку в строк, передбачений умовами страхування. Умовами договору страхування можуть бути передбачені також інші обов'язки страхувальника.

Відмова від здійснення страхової виплати.

Стаття 25. Порядок і умови здійснення страхових виплат та страхового відшкодування Здійснення страхових виплат і виплата страхового відшкодування проводиться страховиком згідно з договором страхування на підставі заяви страхувальника (його правонаступника або третіх осіб, визначених умовами страхування) і страхового акта (аварійного сертифіката), який складається страховиком або уповноваженою ним особою (аварійним комісаром) у формі, що визначається страховиком. Аварійні комісари - особи, які займаються визначенням причин настання страхового випадку та розміру збитків, кваліфікаційні вимоги до яких встановлюються актами чинного законодавства України. Страховик та страхувальник мають право залучити за свій рахунок аварійного комісара до розслідування обставин страхового випадку. Страховик не може відмовити страхувальнику в проведенні розслідування і повинен ознайомити аварійного комісара з усіма обставинами страхового випадку, надати всі необхідні матеріальні докази та документи. У разі необхідності страховик або Моторне (транспортне) страхове бюро можуть робити запити про відомості, пов'язані із страховим випадком, до правоохоронних органів, банків, медичних закладів та інших підприємств, установ і організацій, що володіють інформацією про обставини страхового випадку, а також можуть самостійно з'ясовувати причини та обставини страхового випадку. Підприємства, установи та організації зобов'язані надсилати відповіді страховикам та Моторному (транспортному) страховому бюро на запити про відомості, пов'язані із страховим випадком, у тому числі й дані, що є комерційною таємницею. При цьому страховик та Моторне (транспортне) страхове бюро несуть відповідальність за їх розголошення в будь-якій формі, за винятком випадків, передбачених законодавством України. Стаття 26. Відмова у страхових виплатах або страховому відшкодуванні Підставою для відмови страховика у здійсненні страхових виплат або страхового відшкодування є: 1) навмисні дії страхувальника або особи, на користь якої укладено договір страхування, спрямовані на настання страхового випадку. Зазначена норма не поширюється на дії, пов'язані з виконанням ними громадянського чи службового обов'язку, в стані необхідної оборони (без перевищення її меж) або захисту майна, життя, здоров'я, честі, гідності та ділової репутації. Кваліфікація дій страхувальника або особи, на користь якої укладено договір страхування, встановлюється відповідно до чинного законодавства України; 2) вчинення страхувальником - фізичною особою або іншою особою, на користь якої укладено договір страхування, умисного кримінального правопорушення, що призвів до страхового випадку; 3) подання страхувальником свідомо неправдивих відомостей про предмет договору страхування або про факт настання страхового випадку; 4) отримання страхувальником повного відшкодування збитків за майновим страхуванням від особи, винної у їх заподіянні; 5) несвоєчасне повідомлення страхувальником про настання страхового випадку без поважних на це причин або створення страховикові перешкод у визначенні обставин, характеру та розміру збитків; 6) інші випадки, передбачені законом. Умовами договору страхування можуть бути передбачені інші підстави для відмови у здійсненні страхових виплат, якщо це не суперечить закону. Рішення про відмову у страховій виплаті приймається страховиком у строк не більший передбаченого правилами страхування та повідомляється страхувальнику в письмовій формі з обгрунтуванням причин відмови. Відмову страховика у страховій виплаті може бути оскаржено страхувальником у судовому порядку. Негативний фінансовий стан страховика не є підставою для відмови у виплаті страхових сум (їх частин) або страхового відшкодування страхувальнику.

Договір підряду: поняття, ознаки, сфера застосування, джерела правового регулювання.

Стаття 837. Договір підряду 1. За договором підряду одна сторона (підрядник) зобов'язується на свій ризик виконати певну роботу за завданням другої сторони (замовника), а замовник зобов'язується прийняти та оплатити виконану роботу. 2. Договір підряду може укладатися на виготовлення, обробку, переробку, ремонт речі або на виконання іншої роботи з переданням її результату замовникові. 3. Для виконання окремих видів робіт, встановлених законом, підрядник (субпідрядник) зобов'язаний одержати спеціальний дозвіл. 4. До окремих видів договорів підряду, встановлених параграфами 2-4 цієї глави, положення цього параграфа застосовуються, якщо інше не встановлено положеннями цього Кодексу про ці види договорів. Спеціальними видами договору підряду є: 1) договір побутового підряду (статті 865-874 ЦК України); 2) договір будівельного підряду (статті 875-886 ЦК України); 3) договір підряду на проведення проектних та пошукових робіт (статті 887-891 ЦК України); 4) договір на виконання науково-дослідних або дослідно-конструкторських та технологічних робіт (гл. 62 ЦК України). 5) Стаття 318. Договір підряду на капітальне будівництво ГКУ Виділення різновидів договору підряду зумовлене особливостями їх предмета, мети, суб'єктного складу, порядку укладання та припинення тощо. Загальні положення про підряд застосовуються до цих договорів лише у випадках, якщо присвячені ним спеціальні норми не передбачають іншого. На вказані види договору підряду, крім цього, поширюються положення законодавства про захист прав споживачів, про поставки товарів і виконання робіт для державних потреб. Договір підряду є консенсуальним, двостороннім, строковим та відплатним. Консенсуальний характер договір підряду має й у випадку, якщо підрядник приступає до виконання роботи одразу ж після укладення договору або виконує роботу у присутності замовника. Виконанню роботи та здійсненню обов'язків підрядника завжди передує укладання договору, за яким визначається, що саме необхідно зробити. Двосторонність цього договору підтверджується тим, що права та обов'язки покладаються як на підрядника, так і на замовника. Відплатність договору підряду полягає в тому, що діям підрядника відповідає обов'язок вчинити зустрічну дію замовником, а саме оплатити результат роботи підрядника. Підряд належить до договорів, у яких важливим є чітке визначення строків виконання робіт, особливо при великих обсягах робіт. Це сприяє ритмічному ходу робіт і своєчасному їх завершенню, а також дозволяє замовнику перевіряти стан виконання робіт і застосовувати заходи до їх належного виконання. Як правило, у договорі підряду визначається термін початку робіт і термін їх закінчення, тобто проміжок між цими датами є загальним строком виконання робіт за договором. Разом із тим, доволі поширеним явищем є визначення у договорі проміжних строків, тобто таких, протягом яких повинен бути виконаний якийсь певний вид робіт. Перегляд строків виконання робіт може здійснюватись з незалежних від підрядника обставин, якщо він без затримки письмово сповістив замовника про їх появу. Якщо підрядник не зробив цього, він може розраховувати на перегляд строків лише за умови інформованості замовника про несприятливі обставини та їх наслідки. Обов'язком підрядника є також доказ негативного впливу окремих обставин на виконання робіт. Строки виконання робіт можуть переглядатись за наявності обставин: непереборної сили; за які відповідає замовник (відсутність фінансування, затримка у виконанні зобов'язань, поява додаткових робіт тощо); зупинення робіт не з вини підрядника; страйки працівників, блокада ними будівельного майданчика та інші їх дії, що заважають нормальному виконанню робіт. Підрядник зобов'язаний зробити все, що від нього залежить, для усунення перешкод, що зумовлюють затримку робіт, і, як тільки вони зникнуть, приступити до виконання своїх зобов'язань, попередивши про це замовника. Частина 2 ст. 849 ЦК дає підстави для висновку, що підрядник несе відповідальність за порушення умов договору щодо строку. Ці порушення можуть виявитися у тому, що підрядник своєчасно не розпочав роботу або виконує її настільки повільно, що закінчення її у строк стає явно неможливим. У цих випадках в силу ч. 2 ст. 849 ЦК та ч. 2 ст. 852 ЦК замовник має право відмовитися від договору підряду та вимагати відшкодування збитків. Крім того, при порушенні умов договору, які встановлюють строки виконання робіт підрядником, можливо також стягнення з останнього неустойки, якщо вона передбачена договором або законом. Відповідно до ст. 851 ЦК підрядник має право не розпочинати роботу, а розпочату роботу зупинити, якщо замовник не виконав своїх обов'язків за договором, зокрема не надав матеріалу, устаткування або річ, що підлягає переробці, і цим створив неможливість виконання договору підрядником. У таких випадках сторони зазвичай погоджують нові строки виконання робіт.

Права та обов'язки сторін. Порядок передання та прийняття виконаних робіт.

Стаття 882. Передання та прийняття робіт Замовник, який одержав повідомлення підрядника про готовність до передання робіт, виконаних за договором будівельного підряду, або, якщо це передбачено договором, - етапу робіт, зобов'язаний негайно розпочати їх прийняття. Замовник організовує та здійснює прийняття робіт за свій рахунок, якщо інше не встановлено договором. У прийнятті робіт мають брати участь представники органів державної влади та органів місцевого самоврядування у випадках, встановлених законом або іншими нормативно-правовими актами. Замовник, який попередньо прийняв окремі етапи робіт, несе ризик їх знищення або пошкодження не з вини підрядника, у тому числі й у випадках, коли договором будівельного підряду передбачено виконання робіт на ризик підрядника. Передання робіт підрядником і прийняття Їх замовником оформляється актом, підписаним обома сторонами. У разі відмови однієї із сторін від підписання акта про це вказується в акті і він підписується другою стороною. Акт, підписаний однією стороною, може бути визнаний судом недійсним лише у разі, якщо мотиви відмови другої сторони від підписання акта визнані судом обґрунтованими. 5. Прийняття робіт може здійснюватися після попереднього випробування, якщо це передбачено договором будівельного підряду або випливає з характеру робіт. У цьому випадку прийняття робіт може здійснюватися лише у разі позитивного результату попереднього випробування. 6. Замовник має право відмовитися від прийняття робіт у разі виявлення недоліків, які виключають можливість використання об'єкта для вказаної в договорі мети та не можуть бути усунені підрядником, замовником або третьою особою.

Відповідальність сторін за договором.

Стаття 883. Відповідальність підрядника 1. Підрядник відповідає за недоліки збудованого об'єкта, за прострочення передання його замовникові та за інші порушення договору (за недосягнення проектної потужності, інших запроектованих показників тощо), якщо не доведе, що ці порушення сталися не з його вини. 2. За невиконання або неналежне виконання обов'язків за договором будівельного підряду підрядник сплачує неустойку, встановлену договором або законом, та відшкодовує збитки в повному обсязі. 3. Суми неустойки (пені), сплачені підрядником за порушення строків виконання окремих робіт, повертаються підрядникові у разі закінчення всіх робіт до встановленого договором граничного терміну. Стаття 884. Гарантії якості у договорі будівельного підряду 1. Підрядник гарантує досягнення об'єктом будівництва визначених у проектно-кошторисній документації показників і можливість експлуатації об'єкта відповідно до договору протягом гарантійного строку, якщо інше не встановлено договором будівельного підряду. Гарантійний строк становить десять років від дня прийняття об'єкта замовником, якщо більший гарантійний строк не встановлений договором або законом. 2. Підрядник відповідає за дефекти, виявлені у межах гарантійного строку, якщо він не доведе, що вони сталися внаслідок: природного зносу об'єкта або його частин; неправильної його експлуатації або неправильності інструкцій щодо його експлуатації, розроблених самим замовником або залученими ним іншими особами; неналежного ремонту об'єкта, який здійснено самим замовником або залученими ним третіми особами. Гарантійний строк продовжується на час, протягом якого об'єкт не міг експлуатуватися внаслідок недоліків, за які відповідає підрядник. У разі виявлення протягом гарантійного строку недоліків замовник повинен заявити про них підрядникові в розумний строк після їх виявлення. 5. Договором будівельного підряду може бути встановлено право замовника сплатити передбачену договором частину ціни робіт, визначеної у кошторисі, після закінчення гарантійного строку. Стаття 885. Усунення недоліків за рахунок замовника 1. Договором будівельного підряду може бути передбачений обов'язок підрядника усувати на вимогу замовника та за його рахунок недоліки, за які підрядник не відповідає. Підрядник має право відмовитися від виконання цього обов'язку, якщо усунення недоліків не пов'язане безпосередньо з предметом договору або не може бути здійснене підрядником з незалежних від нього причин. Стаття 886. Відповідальність замовника 1. У разі невиконання або неналежного виконання замовником обов'язків за договором будівельного підряду він сплачує підрядникові неустойку, встановлену договором або законом, та відшкодовує збитки у повному обсязі, якщо не доведе, що порушення договору сталося не з його вини.

Сторони в договорі підряду. Система генерального підряду.

Сторонами в договорі підряду є підрядник та замовник, якими можуть виступати як юридичні, так і фізичні особи. Підрядник - це особа, яка бере на себе обов'язок виконати замовлену роботу (послуги), а замовник - це особа, що замовляє виконання певної роботи (послуги), беручи на себе обов'язок прийняти й оплатити її результат. Відповідно до ч. 3 ст. 837 ЦК для виконання окремих видів робіт підрядник зобов'язаний одержати спеціальний дозвіл (ліцензію). Перелік видів діяльності, що підлягають ліцензуванню, встановлений ст. 9 Закону України "Про ліцензування видів господарської діяльності" від 2015р. № 1775. Зокрема, згідно з цією статтею ліцензуванню підлягає будівельна діяльність (вишукувальні та проектні роботи для будівництва, зведення несучих та огороджуючих конструкцій, будівництво та монтаж інженерних і транспортних мереж); пошук, розвідка корисних копалин, видобування уранових руд, інші види діяльності. Підрядник може виконати роботу особисто або залучити до виконання інших осіб - субпідрядників, виступаючи у цьому випадку в ролі генерального підрядника. Підрядник може залучати субпідрядників, якщо договором не передбачений його особистий обов'язок виконати роботу (ч. 1 ст. 838 ЦК). Ці норми мають особливе значення для договорів будівельного підряду (параграф 3 гл. 61 ЦК), договорів підряду на проектні та пошукові роботи (параграф 4 гл. 61 ЦК), коли для виконання робіт зазвичай залучаються субпідрядники. Особисте виконання роботи найчастіше має місце у договорі побутового підряду, стосовно якого може бути обумовлене виконання робіт певним спеціалістом (кравцем, майстром з пошиву взуття та ін.). Генеральним підрядником є особа, яка бере на себе обов'язки з виконання робіт за договором підряду, і така, що залучає до виконання робіт інших осіб (субпідрядників). Закон не виключає можливості передачі субпідрядникам усього обсягу робіт із збереженням за генеральним підрядником загальних функцій з керівництва та організації виконуваних робіт. Відповідно до ч. 2 ст. 838 ЦК генеральний підрядник відповідає перед замовником за порушення субпідрядником його зобов'язань, а перед субпідрядником за порушення зобов'язань. При цьому генеральний підрядник зазвичай не позбавлений можливості пред'являти регресні позови до замовника та до субпідрядника, з вини яких сталося порушення договірних умов. Субпідрядником є особа, яка залучена генпідрядником на підставі субпідрядного договору для виконання частини робіт, передбачених договором підряду. Субпідрядний договір є різновидом договору підряду, тому до нього застосовуються як загальні норми цивільного законодавства, так і загальні положення про підряд, що містяться у параграфі 1 гл. 61. Субпідрядник повинен: виконати за контрактом субпідряду окремі види і комплекси робіт в установлені календарним планом виконання монтажних і спеціальних робіт строки відповідно до робочих креслень і згідно з будівельними нормами; провести індивідуальне випробування змонтованого ним устаткування; брати участь у комплексному випробуванні устаткування, здачі робочій комісії закінчених об'єктів будівництва, підготовлених до випуску продукції чи надання послуг, та забезпечити спільне з генпідрядником і замовником введення їх у дію в установлені строки; брати участь у здачі закінчених об'єктів будівництва державній комісії. Можливим є також укладення підрядником двох і більше субпідрядних договорів. На практиці мають місце також випадки укладення субпідрядником нового субпідрядного договору (так званий подвійний субпідряд), що чинним законодавством не забороняється. У таких випадках у підрядних правовідносинах з'являється генеральний субпідрядник. Субпідрядника слід відрізняти від постачальника, який постачає необхідні матеріали для виконання підрядних робіт. Такий постачальник укладає з підрядником договір поставки, відтак, до відносин, що виникають із цього договору, застосовується законодавство про купівлю-продаж (поставку). Сутність системи генерального підряду полягає в наступному: 1) замовник доручає виконання всього комплексу робіт генпідряднику; 2) генпідрядник за загальним правилом самостійно залучає до виконання частки або всього комплексу робіт субпідрядника; 3) генпідрядник знаходиться у правовідносинах з замовником і субпідрядником, а між останніми самостійних правовідносин не виникає, а тому вони не мають права пред'являти один до одного претензії або будь які інші вимоги; 4) відповідальність перед замовником за невиконання або неналежне виконання зобов'язань субпідрядником несе генпідрядник; 5) генеральний підрядник у правовідносинах з субпідрядником є замовником і виконує всі його обов'язки, а зокрема з прийняття та оплати робіт.

Сторони в договорі зберігання. Професійний зберігач.

Сторонами договору зберігання є поклажодавець і зберігач (охоронець), якими можуть бути як фізичні, так і юридичні особи, що мають необхідну дієздатність. Поклажодавцями здебільшого є власники майна, що здають його на зберігання. Але це не є обов'язковою умовою чинності договору, який укладається. Будь-яка особа, котра має юридичний інтерес стосовно збереження майна, що перебуває в її правомірному володінні, має право укласти договір схову як поклажодавець, хоча це майно і не належить їй на праві власності. Так само можуть здавати речі на зберігання заставодержатель, наймач, перевізник та ін. Що стосується власника, то можливість зажадати у таких випадках майно від охоронця підпорядкована загальним правилам. Оскільки охоронець лише володіє річчю, але не стає її власником, справжній власник, який має право на вилучення речі у поклажодавця, набуває такого права і щодо охоронця незалежно від його добросовісності та інших обставин справи. Добросовісність охоронця та спосіб вибуття речі з володіння власника можуть вплинути лише на взаємні розрахунки між сторонами. Так, якщо наймач майна після закінчення терміну договору найму здає його на оплатне зберігання замість того, щоб повернути майно власникові, віндикацій-ний позов власника буде задоволено навіть проти добросовісного володільця. Але в цивільному спорі такого характеру позивач має оплатити охоронцеві зберігання, переклавши тим самим завдані збитки на їх винуватця, тобто поклажодавця. У ч. 2 ст. 936 ЦК виокремлено спеціальну категорію зберігачів - професійні зберіганні. Професійним зберігачем є особа, що здійснює зберігання на засадах підприємницької діяльності. Крім того, в ч. 3 цієї ж статті виділяється категорія публічного договору, якщо зберігання здійснює суб'єкт підприємницької діяльності на складах (у камерах, приміщеннях) загального користування. Наведені положення є новелами цивільного законодавства, які з правової точки зору сформульовано не найкращим чином. Так, в обох випадках зберігачами є суб'єкти підприємницької діяльності. У першому випадку професійними зберігачами слід вважати всіх суб'єктів підприємницької діяльності, з чим не можна погодитись. Тут, вочевидь, є певна помилка, хоча укладати договори зберігання мають право всі суб'єкти підприємництва. Вводячи категорію професійних зберігачів, складачі нового ЦК мали на увазі лише тих суб'єктів підприємництва, для яких зберігання є основною статутною діяльністю. Професійними зберігачами слід вважати й тих суб'єктів підприємництва, які займаються підприємницькою зберігальною діяльністю, для якої необхідно одержати спеціальну ліцензію відповідно до ЗУ "Про ліцензування видів господарської діяльності". Це ломбарди, банківські установи, камери схову, зернові склади тощо.

Сторони у договорі комісії.

Сторонами договору комісії є комісіонер і комітент, якими можуть бути як фізичні, так і юридичні особи. Комісіонером є особа, яка за дорученням комітента зобов'язується вчинити один або кілька правочинів від свого імені, але за рахунок комітента. Комітент-це особа, за дорученням і за рахунок якої діє комісіонер. Третя особа, з якою комісіонер укладає правочин в інтересах комітента, не є стороною договору комісії. Комісіонер вступає у відносини з нею від свого імені, тому за такими правочинами набуває права і стає зобов'язаним він, а не комітент.

Сторони у договорі. Укладення договору. Проїзні документи.

Сторонами договору перевезення пасажира і багажу виступають перевізник та пасажир, які мають взаємні права та обов'язки. Пасажиром може бути лише фізична особа. Оплата за договором перевезення пасажира і багажу складається з проїзної плати та плати за перевезення багажу (ручної поклажі), що нараховуються відповідно до нормативно встановлених тарифів (наприклад, Тарифів на перевезення пасажирів, багажу і вантажобагажу залізничним транспортом у внутрішньому сполученні, затверджених наказом Міністерства транспорту та зв'язку України від 19 березня 2012 р. № 170), а за їх відсутності - за домовленістю сторін (ч. І ст. 916 ЦК України). Органи державної влади, а також транспортні організації можуть установлювати пільгові умови перевезення пасажирів певних категорій (у тому числі безплатного) транспортом загального користування (ч. 2 ст. 916 ЦК України). Однак, якщо пільги щодо перевезення певних категорій пасажирів встановлені не транспортною організацією, вони будуть дійсними для перевізника лише в разі їх фінансового забезпечення за рахунок відповідного бюджету. Специфіка перевезень різними видами транспорту визначає особливості визначення форми цього договору. Він може вчинятися усно з видачею проїзного документа (квитка), у простій письмовій формі або шляхом здійснення конклюдентних дій (посадка пасажира в транспортний засіб, опускання жетона в турнікет тощо). Проїзний документ не можна вважати письмовою формою правочину, оскільки він не містить підписи сторін. Таким чином, письмова форма договору перевезення пасажирів не є поширеною і може мати місце лише при організованих перевезеннях груп пасажирів транспортними засобами, призначеними в рейс на замовлення юридичної або фізичної особи. Укладення договору перевезення пасажира та багажу підтверджується видачею відповідного квитка та багажної квитанції. Від договору перевезення пасажирів слід відмежовувати подібні договори, а саме: договір морського круїзу (ст. 195 КТМ України), договір найму (оренди) транспортного засобу з екіпажем (ч. 2 ст. 798, ст. 805 ЦК України), договір підряду (ст. 837 ЦК України). Права перевізника: вимагати оплати від пасажира за проїзд та провоз багажу; вимагати дотримання пасажиром правил перевезень обов'язки перевізника: вчасно надати для перевезення справний технічно й відповідним чином обладнаний транспортний засіб; • забезпечити безпечні умови перевезення пасажирів; • вчасно доставити пасажирів і багаж у місце призначення відповідно до договору та видати багаж осіб, що має право на його одержання; • виконати інші обов'язки відповідно до договору та закону. обов'язки пасажира: • сплатити плату за проїзд та багажу; • дотримуватись правил перевезення; • виконати інші обов'язки відповідно до договору, закону права пасажира: одержати місце у транспортному засобі згідно з придбаним квитком; • провозити з особою безоплатно одну дитину віком до 6 років без права зайняття нею окремого місця; • купувати для дітей віком від 6 до 14 років дитячі квитки за пільговою ціною; • перевозити з собою безоплатно ручну поклажу у межах встановлених норм; • зробити не більше однієї зупинки в дорозі з подовженням строку чинності проїзних документів (квитка) не більше ніж на 10 діб, а в разі хвороби - на весь час хвороби; • відмовитися від поїздки, повернути квиток і одержати назад повну або часткову вартість квитка - залежно від строку здавання квитка; • отримувати повну та своєчасну інформацію про час та місце відправлення транспортного засобу за вказаним у транспортному документі (квитку) маршрутом та інші права.

Сторони у договорі. Форма договору побутового підряду.

Сторонами договору побутового підряду є підрядник і замовник. Підрядником є особа, яка займається підприємницькою діяльністю з виконання робіт на замовлення фізичних осіб. Замовник - це фізична особа, яка замовляє виконання робіт для задоволення побутових або інших особистих потреб. Предметом договору побутового підряду є результат роботи підрядника у певній матеріалізованій формі, який задовольняє побутові та інші особисті потреби фізичної особи. Підрядник виконує роботу зі свого матеріалу, а за бажанням замовника - з його матеріалу. Якщо робота виконується з матеріалу підрядника, вартість матеріалу оплачується замовником частково або в повному обсязі, за погодженням сторін, з остаточним розрахунком при одержанні замовником виконаної підрядником роботи. У випадках, передбачених договором, матеріал може бути наданий підрядником у кредит (із розстроченням платежу). Подальша зміна ціни наданого в кредит матеріалу не призводить до перерахунку, якщо інше не встановлено договором (ст. 870 ЦК України). У випадку, коли робота виконується з матеріалу замовника, у квитанції або іншому документі, що видається підрядником при укладенні договору побутового підряду, вказуються точне найменування матеріалу, його кількість і оцінка, здійснена за погодженням сторін (ст. 871 ЦК України). Вартість робіт, виконаних за договором побутового підряду, визначається за погодженням сторін, якщо інше не передбачено у встановленому порядку прейскурантами (цінниками), тарифами тощо. Робота оплачується замовником після її остаточного передання підрядником. За згодою замовника робота може бути ним оплачена при укладенні договору побутового підряду шляхом видачі авансу або у повному обсязі (ст. 873 ЦК України). У ЦК України не закріплено спеціальних вимог щодо форми договору побутового підряду, що означає можливість його укладення в усній або письмовій формі відповідно до загальних положень про форму правочину (статті 205-210 ЦК України). Договір побутового підряду вважається укладеним у належній формі, якщо підрядник видав замовникові квитанцію або інший документ, що підтверджує укладення договору. Відсутність у замовника цього документа не позбавляє його права залучати свідків для підтвердження факту укладення договору або його умов (ст. 866 ЦК України). Отже, перш за все специфічним є суб'єктний склад договору побутового підряду. Підрядником за договором побутового підряду можуть бути тільки юридичні особи і фізичні особи - підприємці, а замовником - тільки фізичні особи. Як вірно зазначається в літературі, ця ознака є ключовою для кваліфікації відносин, що виникають за договором побутового підряду. Похідною від зазначеної ознаки є економічна нерівність учасників цього зобов'язання. Підрядники за договором побутового підряду повинні або мати ліцензію на виконання тих робіт, що передбачені в Законі України Про ліцензування видів господарської діяльності від 2015р. Однак у ст. 869 ЦК України визначаються особливості публічної пропозиції роботи за договором побутового підряду. У її ч. 1 міститься відсилочна норма до ст. 641 ЦК України "Пропозиція укласти договір", згідно з якою оферту може зробити кожна зі сторін майбутнього договору побутового підряду. Пропозиція укласти договір має містити істотні умови договору і виражати намір особи, яка її зробила, вважати себе зобов'язаною у разі її прийняття. Реклама або інші пропозиції, адресовані невизначеному колу осіб, є запрошенням робити пропозиції укласти договір, якщо інше не вказано у рекламі або інших пропозиціях. Договір побутового підряду є публічним, тому на нього поширюються норми ст. 633 ЦК України "Публічний договір". У силу цього підрядник не має права встановлювати будь-які переваги, застосовувати прямі або непрямі обмеження прав споживачів, крім випадків, передбачених нормативно-правовими актами. За всіма споживачами однаковою мірою визнається право на задоволення їх потреб у сфері торговельного та інших видів обслуговування. Споживач має право на вільний вибір продукції у зручний для нього час з урахуванням режиму роботи підрядника (виконавця). У зв'язку з цим К. Р. Нігматуллін зазначає, що для цих договорів принцип свободи договору діє дещо обмежено, оскільки підрядник не має свободи вибору замовника, тому що не має права відмовити замовнику в укладенні договору побутового підряду. До укладення договору побутового підряду, згідно зі ст. 868 ЦК України, підрядник зобов'язаний надати замовникові необхідну та достовірну інформацію про запропоновані роботи, їх види та особливості, про ціну та форму оплати роботи, а також повідомити замовникові на його прохання інші відомості,, що стосуються договору. Основним критерієм інформації, яка має надаватися, є її необхідність для виконання договору підряду. Наприклад якщо замовник замовляє підряднику виготовлення бочок, він повинен повідомити на вибір інформацію: а) з якою метою мають використовуватися бочки (наприклад зберігання чи транспортування конкретних отруйних речовин), щоб підрядник міг виготовити їх з дотриманням вимог, які забезпечили б безпечне використання бочок; б) надати точні вимоги до бочок, які мають бути забезпечені підрядником без вказівки мети використання бочок. У ст. 15 Закону України "Про захист прав споживачів" більш детально визначаються вимоги до інформації, яку слід надати замовнику до укладення договору побутового підряду, оскільки такі вимоги є однаковими для всіх товарів, робіт і послуг. Також підрядник зобов'язаний надати споживачеві достовірну і доступну інформацію про найменування, належність та режим робота свого підприємства. За загальним правилом договір може бути укладений у будь-якій формі, якщо вимоги щодо форми договору не встановлені законом (ч. 1 ст. 639 ЦК України). Однак у ч. 1 ст. 866 ЦК України передбачено спеціальні вимоги до договору побутового підряду. У статті вказано, що до належної форми укладення договору побутового підряду прирівнюється видача замовникові квитанції або іншого документа, що підтверджує укладення договору. Таким іншим документом можуть бути товарний чи касовий чек, квиток, путівка, талон або інший документ. У літературі висловлюється думка, що договір побутового підряду доцільно укладати як окремий документ лише в тих випадках, коли безпосередній об'єкт робіт є специфічним або має індивідуальні ознаки1. Однак у будь-якому випадку договір побутового підряду повинен бути укладений у простій письмовій формі, оскільки факт його укладення підтверджується письмовим документом: квитанцією, товарним чи касовим чеком, квитком, путівкою, талоном. Для даного договору передбачено в абз. 2 ч. 1 ст. 866 ЦК України виняток із загального правила про наслідки недодержання письмової форми договору, міститься у ст. 218 ЦК України "Правові наслідки недодержання вимоги щодо письмової форми правочину". Зокрема, замовнику, якщо у нього відсутній документ, передбачений у ч. 1 ст. 866 ЦК України, надається право підтверджувати факт укладення договору або його умов за допомогою залучення свідків, що не допускається за ст. 218 ЦК України.

Сторони у договорі доручення.

Сторонами цього договору є довіритель і повірений, якими можуть бути як фізичні, так і юридичні особи. Довірителем є особа, яка доручає повіреному виконати юридичні дії від її імені та за її рахунок. Повірений - це особа, яка зобов'язується вчинити від імені та за рахунок довірителя певні юридичні дії.

Страховик, страхувальник, застрахована особа, вигодонабувач. Страхові посередники.

Страховик - страхова компанія. Фінансова установа, яка безпосередньо надає послуги зі страхування клієнтам. Страхувальник - особа, яка уклала та оплачує внески за Договором страхування (фізична або юридична особа). Страхувальник безпосередньо взаємодіє із страховою компанією, має право на отримання усієї інформації по Договору, оплаті внесків, розміру нарахованого інвестиційного доходу та інших деталей, може вносити зміни у Договір, приймати додаткові пропозиції від компанії. Без згоди Страхувальника не можливо внести зміни до умов Договору чи отримати викупну суму. Застрахована особа - особа, життя, здоров'я, працездатність, пенсійне забезпечення якої є предметом Договору страхування. Тобто та особа, яка знаходиться під страховим захистом компанії і у разі настання страхового випадку із нею, Страховик зобов'язаний буде здійснити страхову виплату (якщо випадок буде визнано страховим). Зазвичай, Страхувальник і є Застрахованою особою за Договором страхування. Однак, це можуть бути і різні люди. Найпоширеніша ситуація, відкриття накопичувального полісу для дитини. В цьому випадку, Страхувальником виступає хтось із батьків, а Застрахованою особою буде дитина. Вигодонабувач - особа (юридична або фізична), яка у разі настання страхового випадку буде отримувати страхову виплату від компанії. Страхові посередники - фізичні та юридичні особи, які беруть участь у страховій діяльності на підставі агентських угод. Страховими посередниками можуть бути страхові або перестрахові брокери, страхові агенти. Страхові брокери - юридичні особи або фізичні особи, які зареєстровані у встановленому порядку як суб'єкти підприємницької діяльності та здійснюють за винагороду посередницьку діяльність у страхуванні від свого імені на підставі брокерської угоди з особою, яка має потребу у страхуванні як страхувальник. Страхові брокери - фізичні особи, які зареєстровані у встановленому порядку як суб'єкти підприємницької діяльності, не мають права отримувати та перераховувати страхові платежі, страхові виплати та виплати страхового відшкодування. Перестрахові брокери - юридичні особи, які здійснюють за винагороду посередницьку діяльність у перестрахуванні від свого імені на підставі брокерської угоди із страховиком, який має потребу у перестрахуванні як перестрахувальник. Дозволяється здійснення діяльності страхового та перестраховок) брокера однією юридичною особою за умови виконання нею вимог щодо здійснення діяльності страхового та перестрахового брокера. Посередницька діяльність страхових та перестрахових брокерів у страхуванні та перестрахуванні здійснюється як виключний вид діяльності і може включати консультування, експертно-інформаційні послуги, роботу, пов'язану з підготовкою, укладанням та виконанням (супроводом) договорів страхування (перестрахування), у тому числі щодо врегулювання збитків у частині одержання та перерахування страхових платежів, страхових виплат і страхових відшкодувань за угодою відповідно із страхувальником або перестрахувальником, інші посередницькі послуги у страхуванні та перестрахуванні за переліком, установленим Уповноваженим органом. Страхові агенти - фізичні особи або юридичні особи, які діють від імені та за дорученням страховика і виконують частину його страхової діяльності, а саме: укладають договори страхування, одержують страхові платежі, виконують роботи, пов'язані із здійсненням страхових виплат та страхових відшкодувань. Страхові агенти є представниками страховика і діють в його інтересах за винагороду на підставі договору доручення із страховиком. Відповідно до ч. 1 ст. 979 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) за договором страхування одна сторона (страховик) зобов'язується у разі настання певної події (страхового випадку) виплатити другій стороні (страхувальникові) або іншій особі, визначеній у договорі, грошову суму (страхову виплату), а страхувальник зобов'язується сплачувати платежі та виконувати інші умови договору. У свою чергу, Закон України «Про страхування» під договором страхування розуміє письмову угоду між страхувальником і страховиком, згідно з якою страховик бере на себе зобов'язання у разі настання страхового випадку здійснити страхову виплату страхувальнику або іншій особі, визначеній у договорі страхування страхувальником, на користь якої укладено договір (подати допомогу, виконати послугу тощо), а страхувальник зобов'язується сплачувати страхові платежі у визначені строки та виконувати інші умови договору (ст. 16). Як випливає із зазначених вище визначень, основними учасниками договірних страхових правовідносин, безумовно, є страхувальник та страховик, оскільки вони беруть безпосередню участь у їх виникненні, зміні або припиненні. Проте, крім страховика та страхувальника, суб'єктами страхових правовідносин можуть бути також інші особи: застраховані особи; вигодонабувачі; страхові посередники; страхові актуарії; уповноважений орган у справах нагляду за страховою діяльністю; об'єднання страховиків. Участь цих учасників у страхових правовідносинах залежить від волевиявлення саме страховика та/або страхувальника, у зв'язку з чим вони є факультативними (необов'язковими) учасниками страхових правовідносин. У ст. 16 Закону України «Про страхування» також передбачена можливість укладання договору страхування на користь третьої особи, визначеної у договорі страхування страхувальником, якій страховик повинен у разі настання страхового випадку здійснити страхову виплату, проте цій особі не дається конкретного найменування. Відповідно до Порядку і правил проведення обов'язкового страхування цивільної відповідальності суб'єктів господарювання за шкоду, яка може бути заподіяна пожежами і аваріями на об'єктах підвищеної небезпеки, включаючи пожежо- і вибухонебезпечні об'єкти і об'єкти, господарська діяльність на яких може призвести до аварій екологічного і санітарно-епідеміологічного характеру [3], треті особи - це фізичні та юридичні особи, яким може бути заподіяна або заподіяна пряма шкода внаслідок пожежі та/або аварії на об'єкті підвищеної небезпеки, крім осіб, які знаходилися в трудових відносинах зі страхувальником, а також тих, які несанкціоновано або під час виконання службових обов'язків перебували на об'єкті підвищеної небезпеки. Стаття 3 Закону України «Про страхування» у страховому зобов'язанні виділяє два види третіх осіб: застраховані особи, тобто фізичні особи, у житті яких можуть трапитися події, у зв'язку з чим виникає обов'язок страховика здійснити страхові виплати, і введення яких до кола суб'єктів відносин страхування допускається лише за їх згодою, та вигодонабувачі. Застрахована особа - це фізична особа, з нематеріальними благами (життям, здоров'ям) якої пов'язаний майновий інтерес страхувальника. Тобто застрахованою особою в договорі страхування може бути не будь-яка особа, яка не є страхувальником і страховиком, а тільки та, в залученні якої до участі в договорі зацікавлений страхувальник. Водночас введення застрахованої особи до кола суб'єктів відносин страхування допускається тільки за її згодою або згодою її законного представника (якщо це малолітні особи). Таким чином, у договорі особистого страхування та договорі страхування цивільної відповідальності застрахованою особою може бути як сам страхувальник, так і інша особа, життю, здоров'ю якої може бути заподіяна шкода або на яку може бути покладена відповідальність за заподіяння шкоди іншим особам. Коли застрахована особа прямо названа в договорі, страхувальник має право в будь-який час до настання страхового випадку замінити цю особу іншою, письмово повідомивши про це страховика, якщо інше не передбачено в самому договорі. На нашу думку, з урахуванням положень п.1.4 ст.1 Закону України «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» [4], де міститься вказівка, поряд із страхувальником, на особу, відповідальність якої застрахована, вбачається необхідність вказівки на таку особу й у відповідних положеннях ЦК України.

Сторони у договорі управління майном.

Суб'єктами договору управління майном є установник управління та управитель, а у випадках, передбачених договором, - також вигодонабувач. Установником управління є власник майна (ч. 1 ст. 1032 ЦК України). Саме власник визначає мету договору управління майном, обсяг переданих повноважень, а також особу, в інтересах якої управитель повинен діяти. Установником управління може виступати як індивідуальний власник, так і співвласники, яким майно належить на праві спільної часткової або спільної сумісної власності. Наприклад, подружжя має право передати належне їм на праві спільної власності майно (наприклад, будинок) в управління, але тільки за взаємною згодою. Якщо майно належить на праві власності юридичній особі, то вона також може виступати установником управління майном. ЦК України (частини 2-5 ст. 1032) встановлює випадки, коли установником управління може бути й інша особа. Так, якщо власником майна є: 1) фізична особа, місцеперебування якої невідоме або її визнано безвісно відсутньою, установником управління є орган опіки та піклування; 2) малолітня особа або фізична особа, яка визнана недієздатною, установником управління може бути опікун або орган опіки та піклування; 3) неповнолітня особа, установником управління є ця особа за дозволом батьків (усиновлювачів) або піклувальника; 4) особа, цивільна дієздатність якої обмежена, установником управління є її піклувальник. Крім того, установником управління можуть виступати і невласники-володільці виключних та зобов'язальних прав. Так, при передачі в управління державного чи комунального майна установником управління майна вправі бути лише орган, уповноважений власником. Наприклад, управління акціями (частками) товариств, які перебувають у державній власності, здійснює Фонд державного майна1. Управління майном потребує спеціальних навичок і знань, тому це викликає необхідність передати його в управління професіоналам. Управителем може бути суб'єкт підприємницької діяльності. Він діє без довіреності. Управитель, якщо це визначено договором про управління майном, є довірчим власником цього майна, яким він володіє, користується і розпоряджається відповідно до закону та договору управління майном. Цивільне законодавство встановлює певні обмеження щодо осіб, які можуть бути управителями. Відповідно до ч. 2 ст. 1033 ЦК України управителем не може бути орган державної влади, орган влади Автономної Республіки Крим або орган місцевого самоврядування. Крім того, вигодонабувач не може виступати одночасно й управителем (ч. 3 ст. 1033 ЦК України). Вигодонабувач-цеособа, вказана в договорі установником управління, яка має право набувати вигоди від майна, переданого в управління. Така особа не бере участі в договорі, але має власну заінтересованість від процесу використання майна, переданого в управління. Вигодонабувачами можуть виступати фізичні особи (як підприємці, так і непідприємці), юридичні особи, держава тощо. Однак, як уже зазначалося, вигодонабувачем не може бути управитель.

Відповідальність за порушення умов договору перевезення вантажу.

У разі порушення зобов´язань, що випливають з договору перевезення вантажу, сторони несуть відповідальність, встановлену за домовленістю між ними, якщо інше не передбачено законом. ЦК України визначає лише загальні умови відповідальності перевізника, вантажовідправника і вантажоодержувача за порушення зобов´язань, що випливають з договору перевезення вантажу. Детальніше питання відповідальності регулюються транспортними кодексами (статутами). Відповідальність перевізника настає у разі: ненадання транспортного засобу; втрати, нестачі, пошкодження, псування вантажу; прострочення доставки вантажу; подачі під навантаження непридатного транспортного засобу тощо. Відповідальність перевізника завжди є обмеженою, оскільки відшкодуванню підлягають лише фактично заподіяні збитки. Так, на залізничному транспорті перевізник несе відповідальність за втрату чи недостачу вантажу лише в розмірі дійсної вартості втраченого вантажу чи його недостачі; за втрату вантажу, який здано до перевезення з оголошеною вартістю, — у розмірі оголошеної вартості, а якщо перевізник доведе, що оголошена вартість перевищує дійсну, - у розмірах дійсної вартості; за псування і пошкодження - у розмірах тієї суми, на яку було знижено його вартість. У будь-якому випадку сума збитків не може перевищувати вартості втраченого вантажу. У разі втрати вантажу перевізник відшкодовує не лише збитки, а й стягнуту за цей вантаж провізну плату, якщо вона не включається у вартість втраченого вантажу. Витрати і збитки, не передбачені договором перевезення, транспортними кодексами (статутами), не підлягають відшкодуванню. Відправник несе відповідальність за: незабезпечення завантаження маршруту; невикористання наданого транспортного засобу; несвоєчасне пред´явлення вантажу; затримку завантажувальних робіт, що проводяться засобами відправника; пред´явлення вантажу, який заборонено до перевезень або який потребує під час перевезення особливих заходів безпеки, з неправильним зазначенням його найменування або властивостей; неправильне зазначення в масі, кількості місць вантажу, його назви, коду та адреси одержувача тощо. На одержувача покладається відповідальність за: здавання після вивантаження неочищеного рухомого складу або контейнерів; пошкодження і втрату вагонів, контейнерів, перевізних пристосувань (піддонів, строп тощо), що належать перевізнику; затримку в прийманні вантажу, здійсненні розвантажувальних робіт тощо. Строк позовної давності за договором перевезення вантажу становить 1 рік (ч.3 ст.925 ЦК України).

Договір перевезення вантажу: поняття, ознаки.

У ст. 909 ЦК України закріплено загальне визначення договору перевезення вантажу: за цим договором одна сторона (перевізник) зобов'язується доставити довірений їй другою стороною (відправником) вантаж до пункту призначення та видати його особі, яка має право на одержання вантажу (одержувачеві), а відправник зобов'язується сплатити за перевезення вантажу встановлену плату. Транспортні кодекси, статути, а також правила перевезень закріплюють визначення окремих видів перевезення вантажу. Зокрема, ст. 133 КТМ України дає визначення договору морського перевезення вантажу. Договір перевезення вантажу є двостороннім (кожна зі сторін набуває за договором прав і обов'язків), реальним (вважається укладеним з моменту передачі вантажу транспортній організації*) та відплатним (за перевезення вантажу його відправник або одержувач зобов'язаний сплатити перевізнику обумовлену договором провізну плату). Предметом договору перевезення є транспортні послуги, що полягають у переміщенні певного вантажу. Однак слід розмежовувати поняття предмета договору і предмета перевезення, яким виступає конкретний вантаж. Проїзна плата за цим договором встановлюється відповідно до затверджених тарифів на перевезення вантажу, що застосовуються на певному виді транспорту згідно із законодавством про державне регулювання цін і тарифів, а в разі їх відсутності - за взаємною домовленістю сторін, якщо цим не порушуються вимоги антимонопольного законодавства. При невизначенні сторонами в договорі розміру провізної плати стягується розумна плата (ч. 1 ст. 916 ЦК України). Встановити "розумність плати" можна виходячи із звичайних цін, що склалися на аналогічні послуги на момент укладення договору (ч. 4 ст. 632 ЦК України). Якщо перевізник на вимогу вантажовідправника чи вантажоодержувача, який є власником (володільцем) вантажу, виконує роботи чи надає послуги, не передбачені тарифами, це оплачується додатково за домовленістю сторін (ч. 3 ст. 916 ЦК України). Організації і підприємства транспорту загального користування за своїм коштом або за рахунок відповідного бюджету у випадках, встановлених законодавством, можуть визначати пільгові умови перевезень вантажу. Строки доставки вантажу встановлюються транспортними кодексами (статутами), іншими нормативно-правовими актами та правилами, що видаються відповідно до них. Якщо строк перевезення нормативно не визначений, він може встановлюватися договором. У разі відсутності нормативних і договірних строків вважається, що перевізник повинен доставити вантаж у розумний строк (ч. 1 ст. 919 ЦК України). Розумним слід вважати такий строк, який необхідний транспортній організації для транспортування вантажу за наявних умов перевезення. Договір перевезення вантажів необхідно відрізняти від договору на організацію перевезень. їх можна співвідносити відповідно як основний і попередній договори, оскільки договір на організацію перевезень визначає умови майбутніх перевезень, а отже, і умови основного договору перевезення вантажу. Договір на організацію перевезень укладається між перевізником і відправником у разі необхідності здійснення систематичних перевезень протягом тривалого строку. У ст. 914 ЦК України такий договір іменується довгостроковим договором перевезення вантажу. За довгостроковим договором перевізник зобов'язується у встановлені строки приймати, а володілець вантажу- передавати для перевезення вантаж у встановленому обсязі. На відміну від власне договору перевезення вантажу, договір на організацію перевезень є консенсуальним, оскільки вважається укладеним з моменту досягнення згоди за всіма його істотними умовами, якими є предмет перевезення, обсяг, строки та інші умови надання транспортних засобів і передання вантажу для перевезення, порядок розрахунків тощо.

Форма договору зберігання.

У ч. 3 ст. 936 ЦК договори зберігання, що його суб'єкт підприємницької діяльності здійснює на складах загального користування, належать до категорії публічних договорів. Це означає, зокрема, що зберігач зобов'язаний укладати договори зберігання з будь-яким поклажодавцем, якщо для цього він має можливість (див. коментар до ст. 633). Частина і ст. 937 ЦК підтверджує чинність загальних правил щодо форми правочинів та встановлює спеціальні правила щодо форми договору зберігання. Так, відповідно до ч. 1 цієї статті договір зберігання укладається у письмовій формі у випадках, установлених ст. 208 Кодексу. У письмовій формі належить вчиняти правочини, у тому числі зі зберігання, між юридичними особами; між фізичною та юридичною особою (крім тих, які можна вчиняти усно за правилами ст. 206 ЦК); фізичних осіб між собою на суму, що перевищує у 20 і більше разів розмір неоподатковуваного мінімуму (крім правочинів, які можна вчиняти усно); інші правочини, щодо яких законом встановлено письмову форму. У ч. 1 ст. 937 ЦК міститься спеціальне застереження про те, що договір зберігання, за яким зберігач зобов'язується прийняти річ на зберігання в майбутньому, має бути укладений також у письмовій формі, незалежно від вартості речі. Дана норма не визначає суб'єктного складу таких зберігачів. Тому її необхідно тлумачити в контексті змісту ч. 2 ст. 936 ЦК, якою право укладати консенсуальні договори зберігання надається лише професійним зберігачам. Однак все-таки існує певна неузгодженість у цій частині правових норм, адже конструкція ч. 2 ст. 937 ЦК дає підстави і для розширеного тлумачення кола зберігачів. Аби уникнути двозначності, будемо вважати, що правило про обов'язковість письмової форми договору зберігання з обов'язком прийняти річ на зберігання у майбутньому стосується лише професійних зберігачів, передбачених ч. 2 ст. 936 ЦК. Стаття 937 ЦК України не вимагає в усіх випадках, коли обов'язковою є письмова форма, укладати договори зберігання у вигляді єдиного письмового документа, підписуваного сторонами. Форму можна вважати дотриманою й тоді, коли прийняття речі на зберігання посвідчене розпискою, квитанцією або іншим документом, підписаним зберігачем. Дане правило стосується не лише договору зберігання. Воно ґрунтується на загальних положеннях інституту про правочини. Одержання поклажодавцем від зберігача розписки, квитанції чи іншого підписаного ним документа є належним доказом укладення договору, а отже - достатньою гарантією для захисту прав сторін від імовірних порушень. Отже, письмова форма договору має вважатися дотриманою у разі його вчинення відповідно до вимог ст. 207 Кодексу, а також, якщо прийняття речі на зберігання посвідчене розпискою, квитанцією або іншим документом, підписаним зберігачем. Частина 2 ст. 937 установлює виняток із правил оформлення зберігання у разі надзвичайних ситуацій. Так, необов'язковим є дотримання вищенаведених вимог до форми договору у разі пожежі, повені, раптової хвороби тощо. Цей факт можуть підтверджувати свідчення свідків. Тут необхідно враховувати, що у вищенаведеній статті наводиться лише орієнтовний перелік надзвичайних обставин. У ЦК України (ч. 3 ст. 937) міститься норма, яка дає можливість підтверджувати прийняття речі на зберігання шляхом видачі поклажодавцеві номерного жетона, іншого знака, що посвідчує прийняття речі, якщо це встановлено законом, іншими актами цивільного законодавства або відповідним цьому виду зберігання актом.

Права та обов'язки сторін за договором управління майном.

Установник управління має перед управителем низку обов'язків, основними з яких є: сплатити управителю винагороду в розмірі, строки та порядку, який визначений у договорі; попередити управителя про те, що майно, яке передається в управління, є предметом договору застави, та інші обов'язки, передбачені договором або законом. Установник управління має право визначати долю майна, порядок розпорядження, строк та умови його використання, визначати характер повноважень управителя. Крім того, він може вказати в договорі особу, яка має право набувати вигоди від майна, переданого в управління, тобто вигодонабувача. У такому випадку договір управління майном буде договором на користь третьої особи і до нього потрібно застосовувати правила, встановлені ст. 636 ЦК України. Договором або законом можуть передбачатися й інші права установника управління. Управитель зобов'язаний: 1) здійснювати за плату від свого імені управління майном в інтересах установника управління або вказаної ним особи - вигодонабувача (ст. 1029 ЦК України); 2) відокремити надане йому в управління майно від іншого свого майна і обліковувати його на окремому балансі, вести щодо нього окремий облік (ч. 3 ст. 1030 ЦК України); 3) передати вигоди від майна установникові управління або вигодонабувачу (ст. 1034 ЦК України); 4) управляти майном відповідно до умов договору (ч. 1 ст. 1037 ЦК України); 5) повідомляти осіб, з якими він вчиняє правочини, про те, що він є управителем, а не власником майна, при вчиненні фактичних та юридичних дій, пов'язаних з управлінням майном. У правочинах щодо майна, переданого в управління, які вчиняються в письмовій формі, вказується про те, що вони вчинені управителем. У разі відсутності такої вказівки управитель зобов'язується перед третіми особами особисто (частини 2, З ст. 1038 ЦК України). Управитель має право: 1) відчужувати майно, передане в управління, укладати щодо нього договір застави лише за згодою установника управління (ч. 1 ст. 1037 ЦК України); 2) вимагати усунення будь-яких порушень його прав на майно, передане в управління (ч. 2 ст. 1037 ЦК України). Він може пред'явити позов про визнання свого права на майно, про витребування майна з чужого незаконного володіння (віндикаційний позов), про усунення будь-яких порушень свого права, не пов'язаних з позбавленням володіння (негаторний позов); 3) вимагати розірвання договору та виплати належної йому за договором плати відповідно до строку управління цим майном, якщо установник управління не попередив управителя і сам управитель не знав і не міг знати про те, що майно, яке передане в управління, є предметом договору застави (ч. 2 ст. 1039 ЦК України); 4) доручити іншій особі (замісникові) вчинити від його імені дії, необхідні для управління майном, якщо це передбачено договором управління майном або цього вимагають інтереси установника управління або вигодонабувача у разі неможливості отримати в розумний строк відповідні вказівки установника управління. Управитель відповідає за дії обраного ним замісника, як за свої власні (ст. 1041 ЦК України); 5) на плату, встановлену договором, а також на відшкодування необхідних витрат, зроблених ним у зв'язку з управлінням майном (ч. 1 ст. 1042 ЦК України). Ця ознака договору виступає для управителя своєрідним стимулом до найбільш ефективного управління майном; 6) відраховувати належні йому відповідно до ч. 1 ст. 1042 ЦК України грошові суми безпосередньо з доходів від використання майна, переданого в управління, якщо це передбачено законом або укладеним відповідно до нього договором (ч. 2 ст. 1042 ЦК України). Крім того, договір управління майном може засвідчувати виникнення в управителя права довірчої власності на отримане в управління майно, яке може бути обмежене законом чи договором (ч. 2 ст. 1029 ЦК України). Однак у будь-якому разі договір управління майном не тягне за собою переходу права власності до управителя на майно, передане в управління (ч. 5 ст. 1033 ЦК України). Вигодонабувач має лише права і не має обов'язків. Він має право набувати вигоди від майна, переданого в управління (ч. 2 ст. 1034 ЦК України). Крім того, згідно з ч. 2 ст. 636 ЦК України виконання договору на користь третьої особи може вимагати як особа, що уклала договір, так і третя особа, на користь якої передбачено виконання, якщо інше не встановлено договором або законом чи не випливає із суті договору. Таким чином, вигодонабувач має право вимагати виконання договору управління майном, укладеного на його користь. ЦК України містить правила щодо припинення договору управління майном. Частина 1 ст. 1044 ЦК містить вичерпний перелік підстав припинення договору управління, які грунтуються на волевиявленні сторін або сторони, рішенні суду або в силу прямої вказівки закону. У підставах припинення договору управління майном знайшли своє відображення особливості цього способу здійснення права власності на чуже майно і в чужому інтересі. Реальний і володільницький характер повноважень управителя майном та неможливість їх здійснення у разі відсутності об'єкта управління внаслідок його загибелі, тягне за собою припинення договору управління, за підставою передбаченою ч. 1.1 ст. 1044 ЦК. Договір має припинятися за цією підставою у випадку загибелі (знищення) всього об'єкта управління або його певної частини, якщо це робить неможливим належне управління або інше не передбачене договором. До загибелі мають прирівнюватися тривала відсутність об'єкта управління у зв'язку з втратою володіння поза волею управителя, якщо це робить очевидною неможливість належного виконання договору. У силу загальних положень ЦК про право власності (ч. 1 ст. 323) ризик випадкової загибелі та випадкового пошкодження (псування) майна, переданого в управління, несе його установник, якщо інше не встановлено договором управління або законом. Переважна більшість підстав припинення цього договору грунтується на факторі довіри до особистості управителя, спроможного належно управляти майном. Довіра вважається втраченою у випадку вчинення управителем будь-яких дій (юридичних, фактичних, у тому числі аморальних), настання подій, які роблять очевидним невиконання або неналежне виконання договору управління. Втрата довіри до особистості управителя має кваліфікуватися як його неможливість здійснювати управління майном та визнаватися підставою для відмови установника управління від договору. Довіра до особистості управителя припиняється в разі припинення або обмежень юридичного статусу цієї особи як суб'єкта права, що виключають можливість належного виконання договору управління. Тому договір управління припиняється у разі визнання управителя недієздатним, безвісно відсутнім, обмеження його цивільної дієздатності або смерті. Особистим характером договору управління обумовлені підстави його припинення у випадку неможливості збереження складу учасників договору управління. Тому договір управління припиняється у разі вчинення будь-якої події або дії (смерть, ліквідація, відмова від договору), які роблять очевидною неможливість подальшої участі в договорі однієї із сторін, а також вигодонабувача. Договір управління припиняється у випадку відмови установника управління від договору з іншої, ніж неможливість управителя здійснювати управління майном, причини за умови виплати управителеві плати, передбаченої договором. Підстави припинення договору управління, передбачені пунктами 1-6 ч. 1 ст. 1044 ЦК, вважаються самостійними. Заява установника про припинення договору за цими підставами не може визнаватися підставою припинення договору управління у зв'язку з відмовою установника управління від управління, передбаченою п. 7 ч. 1 ст. 1044 ЦК, за якою договір управління припиняється за умови виплати управителеві плати, передбаченої договором. Забезпечення захисту інтересів кредиторів, у тому числі установників управління майном, передбачає створення спрощених процедур звернення стягнення на майно боржників шляхом призупинення виконання або припинення договірних зобов'язань. Наведеним обумовлено припинення договору управління в разі визнання фізичної особи-установника управління банкрутом, передбачене п. 8 ч. 1 ст. 1044 ЦК. Частина 2 ст. 1044 ЦК містить перелік трьох форм відмови від договору, що ведуть до його припинення (пункти 4, 6, 7). Незважаючи на певну специфіку, вони відповідають загальним вимогам, які пред'являються до відмов від виконання договору. Якщо договором не передбачено інший строк, то повідомлення про відмову від його виконання повинно бути отримано іншою стороною не пізніше трьох місяців до моменту його припинення (ч. 2 ст. 1044 ЦК). Це правило не поширюється на відмову від договору вигодонабувача. Частина 3 зазначеної норми ЦК містить диспозитивне правило щодо умов передачі майна, що залишилося після припинення договору управління. Після припинення договору управління, майно, що перебуває в управлінні, передається установникові управління, якщо інше не передбачено договором. Наприклад, у випадку припинення управління договором може передбачатися обов'язок управителя розпродати всі активи управління і безкоштовно передати виручені кошти на благодійні цілі конкретно визначеному або невизначеному колу вигодонабувачів. У випадку припинення управління управитель зобов'язаний розпорядитися залишком майна відповідно до вказівок установника або умов, передбачених договором управління. Управитель, який не виявив при управлінні майном належної турботливості про інтереси установника управління або вигодонабувача, зобов'язаний відшкодувати установникові управління завдані збитки, а вигодонабувачеві - упущену вигоду. Таким чином, якщо договір управління майном укладенийна користь третьої особи, відповідальність управителя перед вигодонабувачем обмежується упущеною вигодою за час управління майном. Установнику ж управління потрібно відшкодувати збитки, завдані втратою чи пошкодженням його майна. У випадку, коли управління встановлюється на користь установника управління, управитель відшкодовує йому реальний збиток та упущену вигоду. Однак управитель відповідає за завдані збитки тільки тоді, якщо не доведе, що вони виникли внаслідок непереборної сили, винних дій установника управління або вигодонабувача (ч. 1 ст. 1043 ЦК України). Управитель несе субсидіарну відповідальність за боргами, що виникли у зв'язку із здійсненням ним управління, якщо вартості майна, переданого в управління, недостатньо для задоволення вимог кредиторів. Субсидіарна відповідальність управителя настає також у разі вчинення правочинів з перевищенням наданих йому повноважень або встановлених обмежень, за умови, що треті особи, які беруть участь у правочині, доведуть, що вони не знали і не могли знати про перевищення управителем повноважень або встановлених обмежень. У цьому разі установник управління може вимагати від управителя відшкодування завданих ним збитків.

Зміст договору доручення. Права та обов'язки сторін, їх зміст та порядок виконання.

Цивільне законодавство (ст. 1005 ЦК України) передбачаєособисте виконаннядоговору доручення. Повірений має право передати виконання доручення іншій особі (замісникові) тільки у двох випадках: • 1) якщо це передбачено договором; • 2) якщо він був вимушений до цього обставинами з метою охорони інтересів довірителя. Повірений, який передав виконання доручення заміснику, повинен негайно повідомити про це довірителя. При цьому довіритель має право у будь-який час відхилити замісника, якого обрав повірений. Невиконання цього обов'язку покладає на особу, яка передала повноваження, відповідальність за дії замісника як за свої власні. Якщо договором доручення не передбачена можливість вчинення дій замісником, однак повірений повідомив довірителя про передачу виконання доручення іншій особі, або така можливість передбачена, але замісник у договорі не вказаний, повірений відповідає тільки за вибір замісника. Повірений не відповідає за вибір замісника та за вчинені ним дії лише тоді, коли замісник повіреного указаний у договорі доручення. Однак вимоги, закріплені у ст. 1005 ЦК України, не поширюються на виконання технічних, підсобних дій (наприклад, упакування речей, надрукування документів), якщо в договорі або вказівках довірителя немає заборон чи обмежень з цього приводу. У таких випадках йдеться не про замісників, а про помічників, які діють під наглядом повіреного. Законодавець не передбачив спеціальнихістотних умовдоговору доручення. Він лише зазначив, що у випадку, коли договором доручення встановлено виключне право повіреного на вчинення від імені та за рахунок довірителя всіх або частини юридичних дій, передбачених договором, сторони можуть встановити строк дії такого доручення та (або) територію, у межах якої є чинним виключне право повіреного (ч. 2 ст. 1000 ЦК України). Крім того, будь-яким договором доручення може бути визначений строк, протягом якого повірений має право діяти від імені довірителя (ст. 1001 ЦК України). Предметомдоговору доручення є певні юридичні дії повіреного. Вони мають бути правомірними, конкретними та здійсненними, а також чітко визначеними у договорі доручення або у виданій на його підставі довіреності (ст. 1003 ЦК України). Слід звернути увагу, що відповідно до ст. 238 ЦК України повірений може бути уповноважений на вчинення лише тих правочинів, право на вчинення яких має сам довіритель, а також через повіреного не можна вчиняти юридичні дії винятково особистого характеру (наприклад, щодо укладення і розірвання шлюбу, укладення трудового договору, складання заповіту). Юридичні дії, які є предметом договору доручення, пов'язані з укладанням повіреним правочинів, що створюють, змінюють, припиняють цивільні права та обов'язки безпосередньо довірителя. Сам повірений за такими правочинами стороною не стає, жодних прав та обов'язків не набуває. Зокрема, коли повірений у межах наданих повноважень від імені довірителя укладає договір із третьою особою, відповідні права й обов'язки виникають безпосередньо у довірителя і третьої особи як сторін договору. Проте якщо повірений вчинить правочин з перевищенням наданих йому довірителем повноважень, то такий правочин буде створювати, змінювати або припиняти цивільні права та обов'язки для довірителя лише у разі наступного схвалення останнім цих дій (ч. і ст. 241 ЦК України). Уже зазначалося, що договір доручення може бути як відплатним, так і безвідплатним. Повірений має право на плату за виконання свого обов'язку за договором доручення, якщо інше не встановлено договором або законом (ч. 1 ст. 1002 ЦК України). Коли в договорі доручення не визначено розміру плати повіреному або порядок її виплати, вона виплачується після виконання доручення відповідно до звичайних цін на такі послуги (ч. 2 ст. 1002 ЦК України). Крім належної плати, довіритель повинен відшкодувати повіреному витрати, пов'язані з виконанням доручення. Проте такий обов'язок виникає у довірителя лише в тих випадках, коли витрати фактично проведені і при цьому вони були необхідними. Особливих вимог до форми договору доручення ЦК України не встановлює, тому на нього поширюються загальні правила про форму правочину (ст. 205-210 ЦК України) та про форму договору (ст. 639 ЦК України). Довіритель зобов'язаний: • 1) чітко визначити юридичні дії, які належить вчинити повіреному, у договорі доручення або у виданій на підставі договору довіреності (ст. 1003 ЦК України); • 2) видати повіреному довіреність на вчинення юридичних дій, передбачених договором доручення (ч. 1 ст. 1007 ЦК України). Повіреному доводиться для виконання обов'язків, покладених на нього договором доручення, вступати у взаємовідносини з третіми особами від імені довірителя. Ці особи мають знати про характер та обсяг повноважень повіреного. У зв'язку з цим, довіреність легалізує його як представника довірителя перед третіми особами, відтворює його повноваження, визначені умовами договору доручення; • 3) забезпечити повіреного засобами, необхідними для виконання доручення, якщо інше не встановлено договором (ч. 2 ст. 1007 ЦК України); • 4) відшкодувати повіреному витрати, пов'язані з виконанням доручення, якщо інше не встановлено договором (ч. 2 ст. 1007 ЦК України); • 5) негайно прийняти від повіреного все одержане ним у зв'язку з виконанням доручення (ч. 3 ст. 1007 ЦК України); • 6) виплатити повіреному плату, якщо вона йому належить (ст. 1002, ч. 4 ст. 1007 ЦК України); • 7) якщо повірений діє як підприємець (крім випадків комерційного представництва), довіритель має повідомити його про відмову від договору не пізніше ніж за один місяць, якщо триваліший строк не встановлений договором (ч. 3 ст. 1008 ЦК України). Довіритель має право: • 1) надати право повіреному, який діє як комерційний представник, відступати в його інтересах від змісту доручення без попереднього запиту про це (ч. 2 ст. І 004 ЦК України); • 2) у будь-який час відхилити замісника, якого обрав повірений (ч. 2 ст. 1005 ЦК України); • 3) відмовитися від договору доручення в будь-який час (ч. 2 ст. 1008 ЦК України); • 4) відмовитися від договору доручення без попереднього повідомлення про це повіреному, у разі припинення юридичної особи, яка є комерційним представником (ч. 3 ст. 1008 ЦК України). Обов'язки повіреного: • 1) вчинити від імені та за рахунок довірителя певні юридичні дії (ч. 1 ст. 1000 ЦК України); • 2) вчиняти дії відповідно до змісту даного йому доручення (ч. 1 ст. 1004 ЦК України); • 3) повідомити довірителя про допущені відступи від змісту доручення, як тільки це стане можливим. Комерційний представник повинен у розумний строк повідомити довірителя про допущені відступи від його доручення, якщо інше не встановлено договором (ст. 1004 ЦК України); • 4) виконати дане йому доручення особисто, крім визначених випадків. Крім того, повірений, який передав виконання доручення заміснику, повинен негайно повідомити про це довірителя (ч. 1 ст. 1005 ЦК України); • 5) відповісти за вибір замісника, якщо договором доручення не передбачена можливість вчинення дій замісником повіреного або така можливість передбачена, але замісник у договорі не вказаний (ч. 4 ст. 1005 ЦК України); • 6) повідомляти довірителеві на його вимогу всі відомості про хід виконання його доручення (ст. 1006 ЦК України); • 7) після виконання доручення або в разі припинення договору доручення до його виконання негайно повернути довірителеві довіреність, строк якої не закінчився, і надати звіт про виконання доручення та виправдні документи, якщо це вимагається за умовами договору та характером доручення (ст. 1006 ЦК України); • 8) негайно передати довірителеві все одержане у зв'язку з виконанням доручення (ст. 1006 ЦК України); • 9) повідомити довірителя про відмову від договору не пізніш як за один місяць до його припинення, коли він діє як підприємець, якщо триваліший строк не встановлений договором (ч. 2 ст. 1008 ЦК України). Повірений має право: • 1) діяти від імені довірителя (ст. 1000 ЦК України); • 2) на плату за виконання свого обов'язку за договором доручення, якщо інше не встановлено договором або законом (ч. 1 ст. 1002 ЦК України); • 3) відступити від змісту доручення, якщо цього вимагають інтереси довірителя і він не міг попередньо запитати довірителя або не одержав у розумний строк відповіді на свій запит. Повіреному, який діє як комерційний представник, довірителем може бути надано право відступати в його інтересах від змісту доручення без попереднього запиту про це (ст. 1004 ЦК України); • 4) передати виконання доручення іншій особі (заміснику), якщо це передбачено договором або якщо повірений був вимушений до цього обставинами, з метою охорони інтересів довірителя (ч. 1 ст. 1005 ЦК України); • 5) відмовитися від договору доручення в будь-який час (ч. 2 ст. 1008 ЦК України). Договором доручення може бути встановлено виключне право повіреного на вчинення від імені та за рахунок довірителя всіх або частини юридичних дій, передбачених договором (ч. 2 ст. 1000 ЦК України). Для захисту інтересів довірителя обов'язки також покладено на спадкоємців повіреного та ліквідатора юридичної особи-повіреного.Вони повинні повідомити довірителя про припинення договору доручення та вжити заходів, необхідних для охорони майна довірителя, зокрема зберегти його речі, документи та передати їх довірителеві (ст. 1010 ЦК України).

Договір будівельного підряду: поняття, ознаки, сфера застосування, джерела правового регулювання.

Цивільним кодексом України (глава 61 "Підряд") закріплено договір будівельного підряду як спеціальний підвид підряду та основну правову форму регулювання відносин у будівництві, на який поширюються загальні положення ЦК про підряд, з урахуванням особливостей будівельного підряду, закріплених у параграфі З зазначеної глави ЦК України (статті 875-886). У зв'язку зі створенням уніфікованого режиму правового регулювання підрядних відносин ЦК України відмовився від виключного використання терміна "капітальне будівництво", яким традиційно позначалися підрядні правовідносини, названі ЦК будівельним підрядом. Інший підхід з цього приводу закріплено Господарським кодексом України, в якому зазначені відносини регулюються договором підряду на капітальне будівництво відповідно до положень гл. 33 ГК України "Капітальне будівництво" (статті 317-324). Правову колізію між ЦК України та ГК України щодо назви цих договорів певною мірою нівелює ідентичність предметів зазначених правочинів, з урахуванням правила про виявлення природи правовідносин за їх змістом, а не за назвою договорів, що їх регулюють. Договір будівельного підряду загалом відобразив і регулює специфіку економічних відносин капітального будівництва, що отримало відображення в ознаках, істотних умовах, інших елементах цього договору. Нормативне визначення поняття договору будівельного підряду містить ч. 1 ст. 875 ЦК України. Згідно з цією нормою за договором будівельного підряду підрядник зобов'язується збудувати і здати у встановлений строк об'єкт або виконати інші будівельні роботи відповідно до проектно-кошторисної документації, замовник зобов'язується надати підрядникові будівельний майданчик (Фронт робіт), передати затверджену проектно-кошторисну документацію, якщо цей обов'язок не покладається на підрядника, прийняти об'єкт або закінчені будівельні роботи та оплатити їх. За своїми ознаками договір будівельного підряду належить до двосторонньо зобов'язуючих, консенсуальних і оплатних договорів про виконання робіт, істотними умовами яких виступають умови про предмет, строк і ціну. У разі недосягнення сторонами домовленості щодо предмета або строку виконання робіт договір вважається неукладеним. Якщо ціна не може бути визначена виходячи з умов договору, виконання робіт має оплачуватися за ціною, яка за подібних обставин звичайно стягується за аналогічні роботи відповідно до нормативних актів щодо складання кошторисних розрахунків (кошторисів) на будівництво та монтажні роботи. Правове регулювання також включає в себе: ЦКУ ГКУ ЗУ Про архітектурну діяльність ЗУ Про основи містобудування ЗУ Про регулювання містобудівної діяльності ЗУ Про відповідальність за правопорушення у сфері містобудівної діяльності ЗУ Про будівельні норми КАБІНЕТ МІНІСТРІВ УКРАЇНИ П О С Т А Н О В А від 1 серпня 2005 р. N 668 Київ Про затвердження Загальних умов укладення та виконання договорів підряду в капітальному будівництві Сторонами договору будівельного підряду є замовник і підрядник. Підрядником є особа, яка укладає договір підряду на будівництво (проектування) об'єктів, відповідно до визначених у ньому умов виконує передбачені договором підряду роботи та передає їх результати замовникові. Зазвичай підрядниками за договорами капітального будівництва виступають юридичні особи, що, однак не позбавляє фізичних осіб - суб'єктів підприємницької діяльності виступати підрядниками у випадках, коли це прямо не заборонено законодавством. Замовник - це юридична або фізична особа, яка замовляє виконання будівельних робіт, контролює хід будівництва і здійснює технічний нагляд за ним, проводить розрахунки за виконані роботи та приймає їх результати. Актуальним є питання щодо кваліфікації прав на землю, на забудову достатніми для статусу особи як замовника за договором підряду. У літературі зазначається, що для визнання угоди договором будівельного підряду обов'язкова наявність у замовника самостійних прав на будівництво об'єкта у вигляді прав на землю, права на забудову'. Крім замовника і підрядника учасниками відносин будівельного підряду зазвичай виступають й інші особи - проектні організації, постачальники обладнання, субпідрядники та ін. У цьому випадку двосторонній договір набуває багатостороннього характеру. При укладенні традиційних двосторонніх підрядних договорів підрядник відповідає за виконання робіт, передбачених проектом будівництва, і введення об'єкта в експлуатацію. При укладенні багатосторонніх договорів окремі зобов'язання підрядника передаються іншим учасникам. Замовником може виступати інвестор або, на підставі його доручення, інші фізичні чи юридичні особи. Замовник умовами договору будівельного підряду фактично визнається покупцем виготовленої (збудованої) продукції, контролює хід її створення, може виступати співвиконавцем договору, виконуючи ряд виробничих функцій. Організація-підрядник має право на договірних засадах доручити виконання окремих робіт іншим спеціалізованим організаціям, які називаються субпідрядними організаціями. У таких випадках підрядна організація, що уклала із замовником договір на будівництво всього об'єкта, виступає як генеральний підрядник. Взаємовідносини організацій - генеральних підрядників із субпідрядними організаціями, їх права, обов'язки і відповідальність при укладенні та виконанні договорів субпідряду на виконання окремих робіт для забезпечення введення в дію виробничих потужностей і споруд, а також житлових будинків та інших об'єктів соціального призначення можуть бути врегульовані з урахуванням норм ЦК України про підряд, відповідно до ГК України (статті 3(9-320). Статтею 876 ЦК закріплено положення про визнання замовника власником об'єкта будівництва або результату інших будівельних робіт, якщо інше не передбачено договором.

Довгострокові договори.

довгостроковий договір може укладатися перевізником і власником (володарем) вантажу в разі необхідності здійс-нення систематичних перевезень. Тобто акцентується увага на можливості укладення такого договору у разі здійснення систематичних перевезень та опосередковано окреслюється сфера його застосування - перевезення вантажів. Легальне поняття довгострокового договору закріплюєть-ся у ч. 2 ст. 914 ЦК України, відповідно до якої за довгостро-ковим договором перевізник зобов'язується у встановлені строки приймати, а власник (володар) вантажу - передавати для перевезення вантаж у встановленому обсязі. У довгостро-ковому договорі перевезення вантажу встановлюються обсяг, строки та інші умови надання транспортних засобів і передання вантажу для перевезення, порядок розрахунків, а також інш умови перевезення. Подібне визначення довгострокового договору закріпле-не у ч. 3 ст. 307 ГК України, лише з відмінністю у формулю-ванні назви однієї із сторін, яка названа не власник (володар) вантажу, а вантажовідправник. Довгостроковий договір є самостійною договірною конструкцією в групі допоміжних (організаційних) договорів перевезення. За своєю цільовою спрямованістю він направлений на організацію укладення та (або) виконання основного договору, яким є договір перевезення вантажу. Довгостроковий договір регулюється норма-ми кодифікованих актів у сфері приватного права та велико кількістю підзаконних нормативних актів, більшість з яких не відповідають сучасній динаміці цивільних відносин, потребу-ють узгодження та приведення у відповідність з положеннями Цивільного кодексу України.