СОВА ІСТ УКРАЇНИ

50. Розвиток освіти та науки на українських землях у ХVIIІ ст.

-початкова: 1)навчальні заклади Лівобережжя і Слобожанщини за загальнорос. реформою 1786: -головні 4-річні народні училища для дворянських дітей, -малі 4-річні народні училища для дітей купців та заможних міщан,2) школи при церквах і монастирях на зх-укр землях,3) братські школи -середня: 1)колегіуми і семінарії,2)польські гімназії,3)католицькі та греко-кат навчальні заклади, 4)василіанські світські школи. Київська Академія була зразком для інших шкіл України. Другим за значенням після КМА навчальним та науковим центром був Харківський колегіум(засн. 1722 єпископом Єпіфанієм Тихорським у Бєлгороді, 1726-заклад перевели до Харкова, де у 1731- статус колегіуму). Архиєпископ Лазар Баранович заснував Колегіум у Новгород-Сіверську, який 1689 перенесено до Чернігова. 1738 -в Переяславі, яку 1762 року перенесено до Полтави. -Вищі навч.заклади: Києво-Могилянська академія-отримала статус академії у 1701+право володіти маєтками та призначено щорічну субсидію в сумі 1.000 золотих.Покровитель-Мазепа-збудував для неї новий будинок, новий Братський собор, в якому відбувалися урочисті Служби Божі і в якому професори виголошували проповіді. Мазепа сам часто відвідував Академію, бував на її диспутах та виставах. В Академії вчилися обидва Мазепині небожі — І. Обидовський та А. Войнаровський.Професори часів Мазепи: Стефан Яворський, Йоасаф Кроковський,Феофан Прокопович(1705- драма «Володимир» присвячена Мазепі, 1711-ректор КМА). Початок наступу рос. царизму на укр культуру: к-сть студентів КМА на поч. XVIII-1000, після розпорядження рос. адміністрації про звільнення студентів-вихідців з Правобережної У. (1709)-161. Протягом середини XVIIIст. (за Данила Апостола та митрополита Рафаїла Заборовського, за царювання Єлисавети та гетьманування Кирила Розумовського) академія поступово відновлювала свою славу,проте досягти рівня початку століття їй так і не вдалося. До того ж, на Зх. В цей час в освіті посилився науковий раціоналізм, а у КМА й надалі віддавали перевагу богослов'ю.Було чимало спроб заснувати в Україні інші університети, але російський уряд не дозволяв цього. На зх-укр землях: 9 березня 1787(наказ Йосифа ІІ) - 1809 - при Львівськ. унів. діяла тимчасова навч. установа - "Studium Rutenum" -для підготовки греко-католицьких священиків. Наука. -історія: «козацькі літописи» - Граб'янки, Величка, Самовидця.З'являються праці, що виходять з рамок літописного оповідання й набирають форм прагматичної історії — «Хроніка» Теодосія Сафоновича (1762), «Синопсис» Інокентія Гізеля (1674); «Літописець» Леонтія Боболинського (1699). У 1730-ті «Краткое описаніе Малороссіи»; 1751 - Г . Показ «Описаніе о Малой Россіи»; 1765 - П. Симоновський — «Краткое описаніе о козацком малороссійском народе»; 1770 - С. Лукомський — «Собраніе историческое». Великою заслугою цих істориків України є те, що вони твердо поставили питання про тяглість історії України і єдність українського народу від Княжої доби до XVIII ст., єдність його держави. -філософська думка -Г.Сковорода(1722-1794-твори за життя не видавались)-вчення про дві природи(видима і невидима) і три світи( Всесвіт, Біблія і людина).Праці— філософські трактати й діалоги («Наркісс»,... «Узнай себе», «Разговор дружеский о душевном мире», «Асхань» та ін.), ліричні вірші та пісні (збірка поезій «Сад божественных песней»), байки (збірка «Басни харьковские»), листи до різних осіб, прозові переклади, афоризми тощо -природничі та математичні науки- Досить могутня математична школа в КМА- С. Кубеляка, Я. Маркович, С. Яворський, Ф.Прокопович(1707—1708 підручник «Скорочення змішаної математики»), І. Фальковський(«Теоретична астрономія»). У другій половині XVII ст. значно ширше, ніж раніше, розвинулася шкільна драма. -медицина -1707 в Лубнах -перша аптека, 1751- Іван Полетика одержав звання професора Медичної академії в нім. місті Кілі, 1787 р. в Єлисаветграді відкрито першу в Україні медичну школу, в якій вивчення медицини поєднувалося з лікуванням хворих у госпіталі, Данило Самойлович винайшов методи боротьби з епідемією чуми.

47. Основні етапи розвитку Греко-Католицької Церкви на Правобережжі та західноукраїнських землях у ХVIIІ ст.

. В 1700-1702 роках приєдналася вся Львівська єпархія. В 1702 році приєднався єпископ Луцький, Діонисій Жабо-критський. Так на всій Правобережній Україні та Білорусії залишилася одна православна єпархія — Могилівська. Довгий час противилося унії Львівська Ставропігійне Братство, але в 1707-1709 роках і воно перейшло на унію. Він прийняв унію лише в 1785 році.Після смерти митрополита Льва І Слюбич-Залевського (1694-1708) — за митрополита Юрія II Винницького (1710-1713) наступ Латино-Католицької Церкви на унію посилився. Ці відносини ввесь час були ворожими; національне питання стояло для поляків вище ніж релігійне, і в своїй антиукраїнській політиці польський уряд не міг спертися на уніятів. Тому не дістали вони місць у Сонаті і повинні були вживати польської мови, як державної. Всупереч забороні пап — перетягували насильно уніятів на латинський обряд.Найвидатнішим митрополитом XVIII ст. був Лев II Кишка (1714-1728). За його правління переведено ряд реформ. Найбільшою його справою було скликання в 1720 році Собору в Замості його називали Українським Національним Собором.Метою Собору було органічно зв'язати східньоцерковну традицію із західньою, з приналежністю до Риму, але цього не вдалося досягти. Проте, внесено багато новин. Так — ухвалено, що Причастя щотижня належить освячувати й зберігати на головному престолі, в табернаклі. а східньоцерковні покаяння та пости зрівняно з латинськими. Лев II дбав за поновлення друкарства, поширення освіти серед священиків. У Володимирі-Волинському він заснував семінарію. Наступник Лева II, Атанасій Шептицьхий (1715-1746), всю свою увагу приділив на те, щоб піднести справу освіти духовенства. Тож при манастирях Василіяни почали засновувати школи, спочатку народні, потім — вищі, латинські, теологічні, філософічні, в яких вчилися ченці та кандидати на священиків. Після смерти митрополита Атанасія почалася між єпископами і Василіянами боротьба за його наступника, що тривала три роки. Король Август III втрутився в цю боротьбу, бажаючи провести свого кандидата. Лише в 1748 році погодився він на кандидата Василіян та єпископів — Фльоріяна Гребницького (1748-1762). За його правління число уніятів збільшилось. Поширенню унії сприяли місії, що їх вели Василіяни, особливо в Умані, Торговиці, Ладижині, Смілі, митрополит Фльоріян-Филип Володкович (1762-1778), до якого вороже ставився польський уряд.

62. Соціально-правове становище Запоріжжя періоду Нової Січі.

10 квітня 1734 понад 30 тис. запорожців разом з отаманом Іваном Білицьким повернулися на Запоріжжя і неподалік від зруйнованої Чортомлицької Січі заснували на р.Підпільній Нову Січ, яка проіснувала до 1775 р. Військово-адміністративна та судова влада часів Нової Січі фактично зосереджувалася в руках старшини, що поділялася на кошову, паланкову, курінну, а також військивих служителів. Кошова старшина (кошовий отаман, військовий суддя, військовий писар, осавул) обиралися щороку на загальній військовій раді, яка відбувалася на Січі 1 січня. Після військової старшини за своїм значенням йшли курінні отамани та так звані батьки або "сивоусі діди" (колишні військові запорізькі старшини), а також військові служителі - військовий довбиш, військовий пушкар, військивой товмач, військовий кантаржій, військовий шафарі, канцеляристи та військовий шкільний отаман, булавничий, бунчужний та хорунжий. Курінна старшина обиралася на курінних зборах (сходках), а паланкову старшину призначав Кіш Запорозької Січі. До паланкової старшини входили полковник, осавул, писар, підосавул, підписар. У часи військових дій виділялась також похідна старшина - полковник, осавул та писар, влада яких на Січ не поширювалась. Головними завданнями запорожців Нової Січі Були охорона південних кордонів Запоріжжя від грабіжницьких нападів турків та кримських татар - у мирні часи, а під час російсько-турецьких воєн 1735-1739 рр., 1768-1774 рр. -запорізька піхота, кіннота та військова флотилія брали участь у боях проти грецько-татарських військ. Запорізьке козацтво поповнювалося переважно за рахунок селян-кріпаків, які втікали на землі Нової Січі з Лівобережної, Правобережної, Слобідської України. Кожний козак обов'язково приписувався до одного із 38 куренів. Незважаючи на постійні вимоги царської адміністрації, гетьманського уряду, поміщиків старшина Нової Січі не повертала селян-втікачів.

15. П.Дорошенко: спроба об'єднання України.

1665-1668 р. - гетьман правобережжя 1668-1676 р. - гетьман України В 1663-1664 — генеральний осавул у гетьмана Тетері, з 1665 — полковник Черкаського полку. 10 жовтня 1665 правобережні полковники вибрали Дорошенка тимчасовим гетьманом Правобережної України, який було підтверджено у 1666 р. на раді старшинській в Чигирині. Провів ряд важливих реформ. Щоб позбутися залежності від козацької старшини, створив постійне 20-тисячне військо з найманих частин - сердюків. Для зміцнення фінансової системи Гетьманщини Дорошенко встановив на українському кордоні нову митну лінію і почав карбувати власну монету. Проводячи політику колонізації незалежних земель, Дорошенко на степовому пограниччі утворив новий Торговицький полк, який довірив Степанові Щербині. Розгорнув широку зовнішню політику. Метою Дорошенка було об'єднання під своєю владою Лівобережної і Правобережної України. Після підписання між Московською державою і Польщею Андрусівського перемир'я 1667, Дорошенко вирішив укласти військовий союз з Кримським ханством і перейти під політичний протекторат Туреччини. У вересні 1667 об'єднане українсько-турецьке військо, розпочавши воєнні дії в Галичині, змусило польський уряд визнати широку автономію Правобережної України і встановити українсько-польський кордон по річці Горині. Зміцнивши свої позиції на Правобережжі, Дорошенко на початку літа 1668 р. на чолі козацького війська перейшов на лівий берег Дніпра, де 8 червня 1668 його проголосили гетьманом всієї України. Дорошенко, призначивши наказним гетьманом на Лівобережжі Д. Многогрішного. Відсутністю Дорошенка у Лівобережній Україні скористалися противники гетьмана, які в середині березня 1669 у м. Глухові на основі Глухівських статей проголосили гетьманом Д. Многогрішного. В цих складних умовах, намагаючись нейтралізувати ворожі дії Криму і отримати допомогу у боротьбі проти Речі Посполитої і Московського царства, Дорошенко уклав союзний договір з Туреччиною 10-12 березня 1669 у Корсуні. Навесні 1672 розпочалися широкомасштабні воєнні дії. Дорошенко, отримавши воєнну допомогу від Туреччини, перейшов у наступ. В липні козацькі полки, під проводом Дорошенка розгромили на Поділлі під Четвертинівкою козацькі загони М. Ханенка. 27 серпня 1672 об'єднана українсько-турецько-татарська армія, яку очолювали турецький султан Мохамед IV, кримський хан Селім-Гірей, та гетьман Дорошенко здобула фортецю Кам'янець і рушила в Галичину. Не маючи засобів для продовження війни, польський уряд 5 жовтня 1672 уклав Бучацький мирний договір- поділено правобережну Україну: Польща отримала - Галичину, Волинь та Пн. Київщину, Туреччина - Подільське в-во з Камянцем, а Дорошенко - Брацлавщину і Пд.. Київщину, але під протекторатом Туреччини. В червні 1674 московська армія під командуванням воєводи Г. Ромодановського і козацькі полки на чолі з новообраним ліввобереним гетьманом І. Самойловичем вступили у Правобережжя і взяли в облогу гетьманську столицю - Чигирин. На допомогу Дорошенко під Чигирин підійшла турецько-татарська армія під командуванням візиря Кара-Мустафи, яка змусила І. Самойловича і московські війська відступити. Авторитет Д. почав падати серед українського населення. В цій ситуації розчарований політикою Туреччини Дорошенко вирішив зректися булави. Восени 1675 на козацькій раді в Чигирині Дорошенко склав гетьманські клейноди, а І. Сірко прийняв від нього присягу на вірність цареві.

30. Діяльність гетьмана Кирила Розумовського.

1750 р. у Глухові Кирила, брата чоловіка імператриці Єлизавети, проголошують новим гетьманом. За Розумовського Гетьманщина переживала «золоту осінь» своєї автономії. Проводячи більшу частину часу в Санкт-Петербурзі, де він брав активну участь у придворній політиці, Розумовський також підтримував тісні контакти з Лівобережжям. Розумовський починає організовувати окрему систему судочинства. У 1763 р. після тривалої підготовки Гетьманщину було поділено на 20 повітів, кожен із власними судами, які розглядали карні, цивільні та межові (земельні) справи. Суддів обирали звичайно з маєтної знаті. Як і раніше, міщани судилися власними судами. Розумовському ще раз удалося підпорядкувати Київ і запорожців. Крім того, він розпочав дещо поверхову модернізацію козацького війська шляхом систематизації його вишколу, забезпечення уніформою та вдосконалення артилерії. Гетьманові вдалося надати Глухову європейської витонченості, прикрасивши його грандіозними палацами, англійськими парками й театром, де виступали оперні трупи навіть з Італії. Оскільки гетьман часто їздив до столиці імперії, країною правила старшина. Саме за гетьманування Розумовського козацька верхівка нарешті домоглася перетворення з корпусного офіцерства на типове дворянство. Тепер вона стала називати себе шляхтою, тобто дворянством. Коли Розумовський попросив дозволу встановити дипломатичні стосунки з європейськими дворами, його петицію було відхилено. Намагання Розумовського звільнити українське військо від участі у війнах, прямо не пов'язаних з українськими інтересами, теж зустріли негативну реакцію. Так у 1754 р. бюджет Гетьманщини було поставлено під російський контроль, а митні кордони між Росією та Україною скасовано. Коли Розумовський добивався права вільно розподіляти землі на Лівобережжі, йому повідомили, що цією прерогативою користується лише імператриця. Коли у 1762 р. до влади прийшла Катерина II, Розумовський повертається в Гетьманщину й займається її справами. У 1763 р. він збирає старшину на раду в Глухові. Спочатку її метою було обговорення реформ судочинства. Під кінець ради делегати ухвалили надіслати імператриці петицію з рішучим закликом повернути втрачені вольності й створити на Лівобережжі шляхетський парламент на кшталт польського сейму. В основі Глухівської петиції лежали посилання гетьмана й старшини на те, що їхня країна є окремим політичним та економічним цілим, пов'язаним з Росією лише в особі монарха. Розумовський звернувся до імператриці із пропозицією зробити посаду гетьмана спадковою в його родині. Катерина II вирішує скасувати автономію взагалі. Вона наказала Розумовському прибути до столиці та зажадала його відставки. 10 листопада 1764 р. після деяких зволікань і спроб досягти компромісу Розумовський залишив гетьманство.

28. Гетьманщина в період правління Данила Апостола.

Влітку 1727 уряд Петра II, зважаючи на зростаючу напруженість російсько-турецьких відносин і підготовку нової війни, прагнув залучити на свій бік козацьку старшину. Цар ліквідував першу малоросійську колегію і дозволив обрати нового гетьмана. 1 жовтня 1727 року на генеральній раді у місті Глухові миргородського полковника Данила Апостола було обрано гетьманом. У 1728 році новообраний гетьман їздив на коронацію Петра II, де подав петицію про відновлення державних прав України на основі Березневих статей 1654. У відповідь на гетьманську петицію російський уряд видав так звані «Рішительні пункти» 1728 року, які, ставши своєрідною конституцією Гетьманщини, значно обмежували гетьманську владу і політичну автономію Лівобережної України. Основні напрямки політики гетьмана. Зважаючи на реальні обставини, Апостол взявся за проведення ряду управлінських і соціально-економічних реформ, які значно упорядкували державне життя Гетьманщини: У 1729-1731 було проведено так зване Генеральне слідство про маєтності. Під час проведення дослідження на основі документів і повідомлень старших людей було визначено і повернуто в державне користування рангові (державні) землі, які були безпідставно захоплені в приватне володіння. Було проведено реорганізацію фінансової системи України, вперше встановивши точний бюджет державних видатків. Продовжував здійснювати судову реформу, розпочату Павлом Полуботком; в 1730 році видав «Інструкцію українським судам», де встановлювався порядок апеляції у судових справах. Вистоювались інтереси української торгівлі у руслі вимагань від російського уряду зміни дискримінаційної торговельної системи, запровадженої ще Петром I. На початку 1728 року Данило Апостол зібрав у Глухові представників купецтва і гостро поставив питання перед російським урядом про скасування заборони (ембарго) на експорт традиційних українських товарів — зерна, воску, шкіри, прядива та інше. Було відновлено право гетьмана призначати Генеральну Військову Канцелярію та полковників. Значно було зменшено кількість росіян у гетьманській адміністрації. Їм було заборонено купувати землі в Україні. Українські адміністративні органи отримали наказ про матеріальне сприяння тим з росіян, хто бажав виїхати з України. Кількість російських полків в Україні було обмежена до шести. Київ з-під влади генерал-губернатора було переведено під юрисдикцію гетьмана. Під гетьманську владу були повернути запорожці, які з 1708 року були змушені жити на території Кримського ханства. Вони отримали також право на заснування в 1734 році Нової Січі на річці Підпільній. Гетьманування Данили Апостола було спрямоване на захист державних прав українського народу та боротьбу з російським впливом на Україну, чим йому вдалося тимчасово стримати процес повної інтеграції Гетьманщини в структуру Російської імперії.

52. Розвиток української літератури у ХVIIІ ст.

XVIII -справедливо вважають періодом розквіту укр..літ. Підвищення зацікавлення до вітчизняної історії спонукало до створення багатьох історико- літературних творів. Велику популярність мала рукописна "Історія Русів" невідомого автора(деякі вчені -О.Лазаревський,В.Горленко, І. Борщак-приписують авторство Григорію Андійовичу(у 1767 обраний від Лубенського полку до комісіє для складання "Нового уложення") та Василю Григорійовичу Полетикам). Василь Капніст(1758-1823)-"Ода на рабство "(написана після офіційного запровадження кріпосного права в Укр-1783, а видана-1806.) - яскравий вияв протесту проти царської сваволі, ліквідації в 1783 козацьких полків і запровадження кріпацтва. Однак більшість укр.еліти не підтримувала таких радикальних задумів і була лояльною до царської влади. Пилип Орлик- "Алкід російський",1695,присвяч. Мазепі;"Гіппомен Сарматський",1698,присвяч. І.Обидовському;блискучі маніфести:"Вивід прав України"(1712),"Маніфест до європейських урядів"(1712), "Діаріуш"("Щоденник подорожнього",1720-1732). Паломницька літ.-Василь Григорович-Барський "Подорож" Семен Дівович(перекладач Ген військ канц.) "Разговор Великороссіи с Малороссіею"(1762),форма діалогу-відстояння ідей державної самостійності козацької держ. Тріумф літ-ри - 1798-"Енеїда" Котляревського- перший твір народною мовою. Популярні істор. пісні, думи, балади. -Ф.Прокопович+ "Слово провладу й честь царську"(1718), "Правда волі монаршої"(1722)-ідеї освіченого абсолютизму, "Духовний регламент"(1721).+істор. драма«Володимир»(1705).

54. Архітектура, скульптура та живопис на українських землях у ХVIIІ ст.

XVIII ст. -стиль бароко(пишність,багатство оздоблення) І. Мазепа- Миколаївська церква на Печерську, Троїцька і головна церква Лаври, Братські церква на Подолі, будинок Києво-Могилянської академії та ін. За підрахунками В. Січинського, І. Мазепа за 1697— 1706 pp. збудував 12 храмів і не менше 20 храмів та інших споруд реставрував і розбудував як у Києві, так і в Переяславі, Глухові, Чернігові, Батурині, біля Лубен. - 1731 —1745 - архітектор Йоганн Готфрід Шедель, який перед цим працював у Петербурзі й Москві, збудовано 93-метрову дзвіницю Києво-Печерської лаври; -1747—1753 за проектом Бартоломео. Растреллі(придворний архітектор Єлизавети) під керівництвом І. Мічуріна на київських горах була збудована Андріївська церква, 1752—1755 . — царський(Маріїнський) палац. Найвидатнішими українськими архітекторами XVIII ст., які працювали в тісній співдружності з архітекторами російськими, були Степан Ковнір (1695—1786)- кріпак Києво-Печерської лаври- Ковнірівський корпус і дзвіниці на Дальніх та Ближніх печерах у Києво-Печерській лаврі, Кловський палац та Іван Григорович-Барський (1713—1785)- Покровська церква і Миколи Набережного на Подолі в Києві, церкви-дзвіниці і стіни Кирилівського монастиря, магістрату і собору в Козельці та ін. У другій половині XVIII ст. козацька старшина, поміщики у своїх маєтках стали будувати розкішні палаци й інші будівлі. Так, у Батурині й Глухові були споруджені палаци гетьмана К. Розумовського, у с Ляличах — П. Завадовського, у с. Мерчику на Харківщині — ансамбль Шидловського та ін. -дерев'яна архітектура- Троїцький собор у Новомосковську (тепер Дніпропетр.о.), споруджений Якимом Погребняком у 1773—1778. -живопис-елементи реалізму- Дмитро. Левицький (1735—1822)-бл.160 портретів(Д.Дідро,С.Лещинського), В. Боровиковський (1757—1825) і А. Лосенко (1737—1773). У сер. XVIII ст. шириться стиль пізнього бароко — рококо— Андріївська церква в Києві (1744-1787) — твір архітекта Растреллі, Покровська церква в Києві, церкви — в Козельці (архітект Квасов), славетний собор св. Юра у Львові, автор- Б. Меретіні-Мердерер Із 60—70-х років XVIII ст. на зміну стилю бароко в архітектурі приходить т. зв. рос. класицизм (рос. ампір)- строгість і чіткість архітектурних форм, відмова від пишного оздоблення, симетрично-осьова композиція будівель.

4. Хід військових дій у 1651-1653 р.

Впродовж 1650 р. гетьман прагнув установити відносини з придунайськими країнами - Валахією, Трансільванією та Молдовою. Протягом серпня-вересня цього ж року Б.Х. здійснює 1 молдовський похід, під час якого захоплює м. Ясси та укладає мир із молдовським господарем Василем Лупулом, який повинен розірвати союз з Польщею та видати свою дочку Розанду за Тимоша. Проте свої зобов'язання довгий час Лупул не виконував. Військові дії між Україною і Польщею відновилися 10 лютого 1651 р., коли польські війська напали на м. Красне на Поділлі. Боронив місто полковник Данило Нечай, де й загинув. Наступ польських військ було зупинено поблизу Вінниці загонами Івана Богуна. Основні сили поляків концентрувалися на Волині під м. Берестечком, де й сталася вирішальна битва у 18-30 червня 1651 р. Татари і тут покинули поле бою, ще й захопили в полон Б. Х. В результаті козаки зазнали поразки, але вінницькому полковникові І. Богуну вдалося вивести частину козаків з оточення. В цей час на територію України насуваються литовські війська під орудою князя Радзивіла. У липні 1651 р. захопивши Чернігів і Київ (25 липня), вони зєдналися з польськими військами. Перевага залишається на боці поляків і Б. Х., визволившись із полону, збирає нову армію, але був змушений у 18 вересня 1651 р. підписати нову мирну угоду у м. Білій Церкві з Річчю Посполитою. Автономія козацької держави обмежувалася тепер лише Київським воєводством, чисельність козаків скорочувалася до 20 тис., гетьман підпорядковувався владі коронного гетьмана, а польські пани могли повернутися у свої маєтки. Б. Х., який також не змирився з поразкою, накопичує сили і в 22-23 травня 1652 р. завдає удару полякам в урочищі Батіг на Поділлі. Битва закінчилася перемогою козаків. Під Батогом загинула половина гусарів Речі Посполитої. Такого нищівного розгрому не зазнавала жодна польська армія протягом XVI-XVIII століть. І хоч це не означало кінець війни, Білоцерківська угода втратила свою силу. Протягом квітня-травня 1652 р. Тиміш здійснює другий похід в Молдову, таким чином надає допомогу своєму тестеві у боротьбі за престол, йде на Валахію, але через поразку повертається в Україну. В той час Польща залучається підтримкою Валахії та Трансільванії. В серпні 1652 р. під час ще одного походу Тиміш разом з військом був розбитий під Сучавою. Нова велика збройна сутичка між українцями і поляками сталася під м. Жванцем у вересні 1653 р., де козацько-татарське військо взяло в облогу польський табір. Але від цілковитої поразки поляків знову врятували татари, які уклали з ними 5 грудня Камянецьку угоду. Стосовно України підтверджувались лише права і вольності козацтва. Про автономію на умовах Зборівської угоди навіть не згадувалось. Татарам було надано можливість збирати данину та брати ясир на західноукраїнських землях. Кримське ханство, яке було для Б.Х. надійним союзником вже вкотре обдурює гетьмана, тому він звертається по допомогу до Московії. На цей час і Москва, намагаючись розширити сферу свого впливу і використати Україну проти Туреччини, вирішила взяти Військо Запорізьке „під свою руку". 1 жовтня 1653 р. Земський собор схвалює це рішення, і цар виряджає в Україну посольство на чолі з боярином В. Бутурліним. Для підтвердження серйозності своїх намірів 31 грудня 1653 р. Росія оголошує війну Польщі.

26. Гетьманування Івана Скоропадського.

Гетьман Лівобережної України (1708-1722). Намагався посилити політичний вплив козацької старшини. 1706 Мазепа призначив Скоропадського на уряд полк. Стародубського. Був обраний на гетьмана у Глухові 6.11.1708. Петро І не довіряв Скоропадському, приховував від нього військові плани, відмовився затвердити пропоновані Скоропадським пункти нової угоди України з Москвою (Решетилівські статті 1709) й затримав (до 1710), видачу йому інсталяційної грамоти на гетьманський уряд. Полтавська перемога Росії розв'язала руки Петрові І щодо України. Країна, спустошена війною, епідемією чуми, стала територією російської військової окупації. Росія не тільки тримала тут постійно своє військо (10 драгунських полків), коштом місцевого населення, але щораз більше втручалася у внутрішні справи України. Козацьке військо було передане під командування рос. генералів, а ген. артилерія була вивезена до Росії. У Глухові, куди була перенесена столиця Гетьманщини (1709), московський резидент наглядав за діяльністю гетьмана, який мусив радитися з ним у всіх справах. Цар не тільки залишив за собою виключне право призначати генереальську старшину й полковників, але й наставляв, чи міняв на ці уряди зовсім чужих для України людей: росіян, молдаван, сербів, поляків. Репресії супроти колишніх мазепинців та їхніх родин, депортованих у Сибір, конфіскація їх маєтків і щедра роздача їх російським вельможам, створення в Україні величезних лятифундій й обмеження права земельних надань гетьмана, численні й чимраз більші мобілізації козаків і посполитих на важкі будови військових укріплень, каналів (Ладога, Волга-Дін) і нової російської столиці Петербургу — все це утруднювало, а навіть паралізувало діяльність українського уряду. Нарешті, 1722 Петро І утворив Малоросійську Колеґію, яка значно обмежувала владу гетьмана й права українського уряду. Економічна політика Росії в Україні по 1709 набирає виразно колоніального характеру: обмежуються або й забороняються торгові відносини Гетьманщини з Західною Європою, чорноморськими країнами й Запоріжжям, гальмується розвиток української промисловості (зокрема гутницької й салітряної); економічне і фінансове життя Гетьманщини піддається під монопольний контроль російського уряду й купецтва. Чималих утисків зазнає також культурне і церковне життя (заборона українського друку 1720). Все це погіршувало політичну й моральну атмосферу країни, тероризувало українську людність, сприяло численним доносам на гетьмана та його уряд, кінець-кінцем дезорганізувало українське національне й громадське життя. У важких умовах свого часу Скоропадський робив усе, що міг, щоб боронити права укр. держави та інтереси її населення. Скоропадський протестував проти рос. утисків, загарбань і здирств, був проти утворення Малорос. Колеґії. Гетьман відзначився благодійництвом. Так, зокрема він започаткував спорудження Гамалієвського монастиря, а в Стародубі на кошти Скоропадського зведена церква Предтечі. Турбувався гетьман і про розвиток Чернігівського Єлецького монастиря. Був також і великим шанувальником мистецтва. Так, після великої пожежі 1718 року дуже постраждала Києво-Печерська лавра. Іван Скоропадський опікується створення нових розписів Успенського собору. У чернігівській друкарні на початку XVIII ст. були видані книги Іоанна Максимовича.

29. Гетьманщина в період "Правління Гетьманського уряду".

Із зміною царів у Санкт- Петербурзі змінювалася й їхня політика на Україні. Зразу ж після смерті Апостола нова імператриця Анна Іоаннівна знову заборонила вибори гетьмана й заснувала ще одну колегію під назвою «Правління гетьманського уряду». Складалася вона з трьох росіян і трьох українців на чолі з російським князем Шаховським. Правління гетьманського уряду повинно було керуватися «Рішительними пунктами» 1728 р. гетьмана Данила Апостола. Шаховськой мав таємні інструкції поширювати чутки, що в надмірних податках і невмілому керівництві Гетьманщиною винні попередні гетьмани. Це мусило переконати українців у тому, що скасування Гетьманщини найкраще відповідає їхнім інтересам. Імператорський уряд також видає Шаховському наказ відохочувати представників української старшини від шлюбів як із польською чи білоруською знаттю, так і з правобережними українцями. В той же час належало всіляко заохочувати шлюби між українцями та росіянами. Намагання позбавити українців самобутності набирали також інших форм. Анна Іоаннівна запровадила Таємну канцелярію. Нишпорки канцелярії пі дстрахом смертної кари зобов'язували населення доносити про «слово і діло», ніби спрямовані проти імператриці. У 1734 р. новий голова Губернаторської ради князь Барятинський заарештував увесь Київський магістрат, конфіскувавши його давні хартії прав, щоб із часом міщани забули їхній зміст і не могли порушити питання про свої права, не маючи документів. Того ж року імперський Сенат двічі відмовлявся затвердити посадником Києва українця, поступившись лише після того, як було доведено, що у місті немає жодного росіянина, який міг би претендувати на цю посаду. Через плутанину в нормах українського права, яке все ще спиралося на Литовський статут XVI ст., у 1728 р. було створено кодифікаційну комісію. У 1735 р. російський уряд значно скоротив реєстр козацького війська. Лівобережне козацтво було переділене на заможних - виборних козаків та збіднілих - підпомічників. Збіднілі озаки, які не могли забезпечувати себе під час походу, вилучалися з реєстру. У 1744 р., через 16 років діяльності, комісія, до якої входило 18 членів, нарешті уклала новий кодекс під назвою «Права, за якими судиться малоросійський народ».

80. Вклад сучасної української історіографії у вивчення Слобідської України (друга половина ХVІІ - ХVІІІ ст.)

Історичні дослідження минулого Слобожанщини почалися ще в кінці 18 ст. Іллі Квітці належить перша систематична праця про слобідські полки, опублікована у 1812. Григорій Квітка є автором кількох історичних розвідок. В 30-х рр.. 19 ст. опублікував історію цивільного устрою Слобідської України Ізмаїл Срезневський. Ученому єпископові Філаретові Гумілевському належить історія церковного устрою Харківської єпархії, з року 1859. згодом зявилися монографії про окермі слобідські полки різних авторів. Дуже гарні нариси колонізації Слобідської України знаходимо в працях професорів Грушевського і Василенка, в їх загальних курсах. Про організацію господарства й адміністрації маємо монографію професора Миклашевського. Але справжнім історіографом Слобожанщини є академік Дмитро Багалій, відколи він у 1882 зайняв кафедру в Харківському університеті. Йому належит ьнайгрунтовніше розроблення архівних матеріалів до історії Слобожанщини, монографічне дослідження окремих її сторін і нарешті синтетичний курс опублікований у 1918. Його учні також продовжили розпочату ним справу. Так, Дмитро Міллер, розробив наукове розроблення історії Слобожанщини. В. Юркевич видав монографію про заселення Слобожанщини в добу Б.Х.

79. Вклад сучасної української історіографії у дослідження Запорізької Січі (друга половина ХVІІ - ХVІІІ ст.)

Історіографія Запорожжя 18 ст. розроблена досить добре. Це є заслугою самої Запорозької Січі, адже в останні десятиліття свого існування вона мала правильно поставлену канцелярію, мало свій власний архів, значна частина якого збереглася і до наших часів. Вона була знайдена в пер.пол. ХІХ ст. і використана Аполоном Скальковським, що в своїй «Історії Нової Січі» дав досить повну зовнішню політичну історію Запорожжя. Пізніше історіографом Запорожжя став проф.. Дмитро Яворницький, що ціле своє життя присвятив дослідженням Запорозької Січі. Він видав велику кількість памяток і матеріалів про топографію, побутову археологію і політичну історію запорозького краю. Йому належить трьох томна «Історія запорозьких козаків» (1895-1897), доведена до року 1734. дуже багато матеріалу опублікованоу виданнях Одеського історичного товариства і Катеринославської архівної комісії. Проте основною недостачено історіографії Запоріжжя довгий час була оминута істориками тема соціальної історії Запорожжя та її економічна структура. Цю тему порушив Михайло Драгоманов, а також продовжили проф.. М.Слабченко та Натаія Василенко-Полонська. Спільними зусиллями ЦДІАУ у м. Києві та Інституту української археографії і джерелознавства ім.. Михайла Грушевського НАН України розпочато публікацію фундаментального багатотомного видання «Архів коша Нової Запорозької Січі» - у 1998 та 2002. підсумком багаторісних досліджень проблем формування козацтва як соціального стану стала монографія Віталія Щербака. Автор детально розглянув передумови та причини появи козацтва, а також джерела його формування. У дослідженні прослідковано формування станових ознак, з'ясовано чисельність та етнічний склад низового і реєстрового козацтва ,його правове становище. Вдало показано формування станової та національної свідомості козацтва, його взаємоідносини з православною церквою. Фахівцем козацької тематики є Сергій Лепявко, який свої погляди описав у кількох монографіях. Перша з них присвячена козацьким повстанням кінця 16 ст. у ній ґрунтовно висвітлено перебіг повстання Косинського і Наливайка, а також приділенв значна увага питанню генезису козацтва. Віншій книзі автор аналізує проблему міжнародних контактів укр.. козацтва в др.. пол.. 16 ст. Він зясував перебіг участі козаків у війнах ВКЛ і РП проти Московії, причину та хід походів на татар і турків, а також місце козацтва у відносинах Речі Посполитої з Кримським ханством, Туреччиною та Модовою. Особливу увазу звернено на перші спроби встановити контакт з європейськими державами. Зв'язки укр.. козацтва з Доном стали предметом дослідження Віктора Брехуненка. Дослідник аргументовано довів, що рух козаків на Дон був стихійним, неусвідомленим процесом., який можна порівняти з рухом за дніпровські пороги. Книга Василя Німчука про походження назви «Січ» - в ній вперше підсумовано всі попередні розвідки по цьому питанні. Перші роки існування Нової Січі та участь запорожців у російсько-турецькій війні 1735-1739 рр. простудійовано Геннадієм Шпитальовим. Господарське освоєння Запорозьких вольностей, архітектурні особливості та устрій запорізького зимівника вивчав Олександр Олійник. Особливості релігійності запорозьких козаків, їх ставлення до церкви та духовенства, церковний устрій Запорозьких вольностей і зясування кількоті церковних споруд стали предметом дослідження Івана Лимана.

82. Сучасна українська історіографія про становище Української Православної Церкви в другій половині ХVІІ - ХVІІІ ст.

Історія церкви і духовенства майже не досліджувалася в радянські часи. На даному етапі вивчення цієї тематики поки що обмежується низкою статей. Почалося видання збірника «Ковчег» з церковної історії (вийшло 3 числа). Проводяться щорічні конференції «Історія релігії в УКраїні». Василь Ульяновський, Олег Крижанівський та Сергій Плохій підготували та видали узагальнюючу працю з історії церкви та релігійної думки і Україні у 1994 р. побачили світ перші 5 томів десятитомника «Історія релігії в Україні», які готуються до друку відділення релігієзнавства Інституту філософії НАН України. Одне з не багатьох монографічних досліджень належить Олегу Крижанівському і присвячене ролі церкви у соціально-економічному розвитку Правобережної України 18 - пер. пол.. 19 ст. Автор прослідкував зміцнення церкви на Правобережній Україні у 18 ст., показав розвиток с/г виробництва та промислів в церковних маєтках, висвітлив соціальний склад духовенства. Історія протестантизму стала предметом вивчення Вікторії Любащенко. Невелику розвідку, присвячену життю і діяльності відомого церковного діяча Стефана Яворського, напписав Ігор Захара. Нещодавно побачило світ дослідження Бориса Гудзяка, в якому аналізується генезис Берестейської унії. Вчений показав кризу у Київській митрополії. Низку ґрунтовних статей з церковної історії опублікували Василь Кметь, Леонід Тимошенко, Ігор Скочиляс, Максим Яременко.

83. Сучасна українська історіографія про становище Української Греко-Католицької Церкви в другій половині ХVІІ - ХVІІІ ст.

Історія церкви і духовенства майже не досліджувалася в радянські часи. На даному етапі вивчення цієї тематики поки що обмежується низкою статей. Почалося видання збірника «Ковчег» з церковної історії (вийшло 3 числа). Проводяться щорічні конференції «Історія релігії в УКраїні». Василь Ульяновський, Олег Крижанівський та Сергій Плохій підготували та видали узагальнюючу працю з історії церкви та релігійної думки і Україні у 1994 р. побачили світ перші 5 томів десятитомника «Історія релігії в Україні», які готуються до друку відділення релігієзнавства Інституту філософії НАН України. Одне з не багатьох монографічних досліджень належить Олегу Крижанівському і присвячене ролі церкви у соціально-економічному розвитку Правобережної України 18 - пер. пол.. 19 ст. Автор прослідкував зміцнення церкви на Правобережній Україні у 18 ст., показав розвиток с/г виробництва та промислів в церковних маєтках, висвітлив соціальний склад духовенства. Історія протестантизму стала предметом вивчення Вікторії Любащенко. Невелику розвідку, присвячену життю і діяльності відомого церковного діяча Стефана Яворського, напписав Ігор Захара. Нещодавно побачило світ дослідження Бориса Гудзяка, в якому аналізується генезис Берестейської унії. Вчений показав кризу у Київській митрополії. Низку ґрунтовних статей з церковної історії опублікували Василь Кметь, Леонід Тимошенко, Ігор Скочиляс, Максим Яременко.

65. Адміністративно-територіальний устрій на Слобожанщині: формування полків, їх устрій та функціонування

Адміністративно-територіальний устрій Слобідської України був подібним до устрою Гетьманщини, хоч існували і певні відміності. На території Слобожанщини сформувалося 5 козацьких полків - Острогозький, Харківський, Сумський, Охтирський та Ізюмський. Полки підлягали московському воєводі в Білгороді, який подавав полковникі до затвердження царем. Ці полки, як і в Гетьманщині, були не тільки військовими, а й адмін.-терит. одиницями. Полки поділялися на сотні. Поком керував полковник з полковою старшиною. Полкова страшина складалася з полкового обозного, який завідував артилерією і фортецями, судді, осавула і хорунжого - помічників полковника у військовій справі та двох писарів. Посада полковника була виборною. Він очолював адміністрацію полку, затверджував судові поставнови, роздавав поселенцям вільні землі, а також командував полком під час походів. Полковників обирали довічно. Крім того, на Слобожанщині нерідко траплялося успадкування посади полковника. Це зумовлювалося особливостями заселення нових земель: полковники були звичайно втажками переселенських груп, вони мали надзвичайний авторитет, бо фактично були засновниками полків, на відміну від Гетьманщини. Полковник мав знаки своєї влади: пернач (шестигранна булава), прапор і печатку.він писав від свого імені грамоти, які складом і формою нагадували гетьманські універсали. Якщо спочатку козацьку старшину обирали на козацьких радах, то у 18 ст. царський уряд призначав старшину з верхівки козацтва. Судові справи вирішувалися у т.зв. полковій ратуші. В сотні були ті самі старшини. Сотника вибирала полкова страшина, а він сам добирав собі сотенних старшин. Справи слобідських полків підлягали в Москві т.зв. „Розрядному Приказу", де «приказ» - рід міністерства. З кінця 17 ст. слобідські полки передано в завідування т.зв. «Великоросійського Приказа». Основою конституції полків були царські «жаловані» грамоти. Першу таку грамоту отримав Острогозький полк у 1652, в 1669 отримали Харківський, Сумський, Охтирський, у 1670 - Ізюмський. Ці гармоти надавали: право власного козацького устрою, свободу від податків на землю, право вільної торгівлі й вільного викурювання горілки.

53. Архітектура, скульптура та живопис на українських землях у другій пол. ХVII ст.

Архітектура й будівництво в другій половині XVII ст. в Україні продовжували розвиватися на місцевій самобутній народній основі. Водночас вони зазнавали впливу російської і західноєвропейської архітектури. -прийоми стилю бароко (від італійського barocco — вигадливий, химерний)-декоративна пишність, вигадливість, мальовничість. на Правобережжі міста майже не розвивалися, міста Лівобережжя й Слобожанщини, насамперед Київ, Чернігів, Переяслав, Новогород-Сіверський, Батурин (у ньому з 1669 по 1708 р. перебувала гетьманська резиденція), Харків, Суми, Стародуб інтенсивно розбудовувалися. Наприк. XVII ст. в Києві російський .зодчий Йосип Старцев збудував кам'яні собори Микільського (1690—1696) і Братського (1690—1693) монастирів, архітектор Йоганн Баптіст — Троїцький собор у Чернігові (1679—1695). Він же з Мартином Томашевським-Преображенський собор Мгарського монастиря біля Лубен (1684—1692), Покровський собор у Харкові (1689). 80-ті роки XVII ст Іллінська церква в Суботові, збудована при Богдані Хмельницькому, і Троїцька церква Густинського монастиря біля Прилук . Загальна тенденція у розвитку образотворчого мистецтва -ширший відхід художників від релігійних тем і підвищення інтересу до світських сюжетів, реального життя, образів і переживань людей. Найважливішими пам'ятками монументального живопису є іконостаси, зокрема іконостас Єлецького монастиря в Чернігові (1669—1676), Богородчанський іконостас, створений для скиту Манявського майстром Іовом Кондзелевичем з Волині, іконостаси, виготовлені в 1667—1700 рр. Іваном Рутковичем із Жовкви, та ін. Др пол XVII ст. вважається золотим віком українського мистецтва-українське бароко.-І.Мазепа -1690-1705-збуд. 12 храмів, до 20 храмів, зреставрованих: собор Св. Софії, Михайлівсько-Золотоверхий манастир, Св. Успенський собор Лаври, Троїцька церква над Святою брамою Лаври, церкви — в Переяславі, Глухові. Чернігові, Батурині, Межигір'ї, Мгарський манастир тощо.

46. Православна Церква на Правобережжі та західноукраїнських землях у другій пол. ХVII - на початку ХVIIІ ст.

Б Х 1648 -писав кор Владиславові IV про утиски, яких зазнаює Прав Ц. Зборівський трактаті 1649- православні нарівні з римо-католиками. Прав митрополит-місце в Сенаті.Біло-Церківському дог 1651-права православних підтверджені. Але на практиці не виконано: прав митр не дістав місця в Сенаті, церкви та маєтності, що їх забрали уніяти, залишилися в їхніх руках. Найгостріша боротьба з уніятами точилася в Перемиській єпархії. Б Х - монастирям багато маєтків. Взаємовідносини між Ц і гетьманом - характер незалежності: г не втручався у внутр. справи Ц, залишаючи за собою матеріяльну підтримку Ц. Митр Сильвестер Косів -зв'язки з пол королем, в 1648 звертався до панів-ради, в 1651 році, після Берестечка, вітав у Києві переможців — литовців 1654- митр вирядив посольство до Смоленська, де перебував цар, з проханням підтвердити старі права Ц. Переяслаські ст 1654-не згад про Ц. Патріярх Никон не втручався в справи Укр Ц. На собор, що відбувся вже після смерті Б. Х, за Виговського, на митр обрано Діонісія Балабана (1657-1663). 1663 року, після смерти Діонисія, відбувся в Корсуні Елекційний Собор, на якому обрано двох кандидатів на митрополита Київського: Антонія Вінницького (1663-1679) та Йосифа Нелюбович-Тукальського (1663-1675). Король затвердив обох кандидатів.: на підставі доносу гетьмана Тетері, пол уряд заслав Иосифа до Марієнбурзької фортеці, де він пробув 2 роки (1664-1666) У «Гадяцькому договорі» 1658-за прав релігіє- всі її права, рівні з римо-католицькою. Київський митр з 5 єписк (Луцьким, Київським, Перемиським, Холмським та Мстиславським) мали засідати в Сенаті, але прав митр-місце нижче від архієпископа Львівського. 1668(Лів -Дорошенко), становище Київської митрополії змінилося: митр став Йосиф Нелюбович-Тукальський - заборонив поминати царя Олексія і наказав поминати гет Дорошенка. Моск уряд 1685 наказав гетьманові обрати, спільно з духовенством, митр і вислати до Москви на висвяту. 8 липня 1685 Елекційний Собор у Києві обрав на митр єпископа Луцького Ґедеона(князя Святополка-Четвертинського). Гетьман вирядив до Москви делегацію, щоб підтвердити обрання Гедеона. Митр Ґедеон поїхав до Москви і там був висвячений (патріарх Йоахим) Новий патріярх Царгородський, Діонісій, погодився на передачу Київс митрополії Моск патріярхові.умови:1. Київс митроп непідсудна Моск патріярхові; 2. Київс митр-а вільно обирають за старими звичаями,; 3. Йому підвладні всі єпископії, ігуменства, манастирі, церкви; 4. Залиш Братська;5. Залиш права друкування; 6. Залиш церковні маєтки, в тому числі й за Дніпром; 7. Київс митрополія вважається вищою, ніж інші; 8. В справах управління єпархіями, що залишилися, під Польщею, митрополит мусить радитися з гетьманом З 27 січня 1688 київ.митр. заборонено вживати титул "митр Київськ, Галицький і всієї Русі" - "митр. Киїівс, Галицьк і Малої Росії". Києво-Печерському мон (1687) та Києво-Печерській Лаврі (1688)- права ставропігії - вихід з-під влади митрополита, підпорядкування моск. патріархові. Варлаам Ясинський (1690-1707) та Йоасаф Кроковський (1708-1718) 1721- велика реформа Ц: утв Святіший Синод — колеґіяльну установу, яка заступала патріярхат. 1722 Синод, всупереч традиції, подав цареві імена чотирьох кандидатів на Київського митрополита: двох українців і двох росіян. Петро І вибрав українця — Варлаама Вонятовича (1722-1730)-лише сан архиепископа, а не митр. Це позбавлення Укр Ц автономних прав і пониження її до рівня звичайної єпархіїмзв'язане з політ Петра І супроти Укр. 1727- Варлаам Бонятович почав клопотатися про поновлення титулу митр, але успіху не мав. Невдалі були й протести з приводу порушення прав і привілеїв Укр Ц. Варлаам Вонятович був перший із київських митрополитів, яких без обрання Собором цар призначив на пропозицію Синоду. Наступником Варлаама Вонятовича був Рафаїл Заборовський (1731-1747), якому 1742 повернено титул митр.

69. Становище міст. Розвиток ремесел та мануфактури в другій пол. ХVII-ХVIIІ ст.

Базовими підвалинами промисловості того часу були ремесло та промисли. Ремісниче виробництво характеризувалося: розширенням спектра ремісничих спеціальностей (якщо в першій половині XVII ст. їх налічувалося 270, то наприкінці XVIII ст. — вже 300); поглибленням спеціалізації ремесел (існувало 34 спеціальності з деревообробки, 25 — будівельної справи, 17 — виробництва одягу тощо); залученням ремесла до процесу товарно-грошових відносин. Процес поглиблення суспільного поділу праці, прогресуюче відокремлення ремесла та промисловості від сільського господарства підштовхували розвиток урбанізації в українських землях. В умовах товарно-грошових відносин містечко, завдяки тому, що воно було центром ремесла та торгівлі, як правило, давало панові прибуток у 5—10 разів більший, ніж село. У цьому контексті й слід сприймати тогочасну форсовану урбанізацію: зокрема, якщо у XVII ст. в Лівобережній Україні налічувалося понад 100 міст та містечок, то вже в середині XVIII ст. — 200. З часом на базі дрібних селянських промислів та міського ремесла формуються мануфактури. Каталізатором мануфактурного виробництва стала поява примітивної механізації, яка використовувала силу води та вітру. Реформи Петра І прискорили процес становлення мануфактурного виробництва на Лівобережжі та Слобожанщині. Ще в 20-ті роки XVIII ст. тут розпочалося будівництво великих централізованих мануфактур, кількість яких у другій половині XVIII ст. сягнула 40 (крім того, на цих землях розташовувалося понад 200 підприємств, що становили початкові форми мануфактури). У Західній та Правобережній Україні розвинуті мануфактури виникли в 70-ті роки XVIII ст. Початкові форми мануфактури — це дрібні підприємства, в яких ще панувала ручна ремісницька техніка, але вже існував поділ праці, поступово розпочиналася механізація виробничих процесів. На купецьких, капіталістичних мануфактурах основна ставка робилася головним чином на вільнонайману працю. Поступово розвивалася промисловість, в основному у формі мануфактурного виробництва. Мануфактури створювалися у маєтках старшин та монастирів. Розвивалися також різноманітні ремесла: ковальське, теслярське, гончарне, шевське, кравецьке Ремісники об'єднувалися в цехи, але тільки заможніші з них були повноправними членами цеху — «братчиками». Більша частина ремісників залишалася на все життя «молодиками» — підмайстрами або учнями. Цехові організації дбали про високу якість продукції, боролися з конкурентами, вишукували засоби для збуту своїх виробів. За Данила Апостола значно розвинулася скляна промисловість, Фатальною була доба Петра І для паперової промисловости, яка досягла за Мазепи високого рівня. Після запровадження Петром І цензури друкованих в Україні книг, кількість друкарень зменшується, і зменшується попит на папір. У XVIII ст. місцева продукція паперу була така незначна, що великі дідичі виписували папір вищої якости з Петербургу та Москви. Така була картина промисловості України першої половини XVIII ст

1. Передумови та причини української революції середини ХVII ст.

Боротьба, яка розпочалася в середині XVII ст. на українських землях, насамперед мала на меті звільнення українського народу з-під панування Речі Посполитої. Передумовами до початку революції були: - козацько-селянські повстання кінця XVI - першої половини XVII ст., які дали українському народові значний військовий досвід, піднесли його національну самосвідомість, психологічно налаштували на переможну війну. - існування Запорізької Січі, розширення її впливу створювало основу для розбудови в майбутньому повноцінної Української держави. - на цей період припадає ослаблення королівської влади. Зміцнення великого феодального землеволодіння. Основними причинами війни були: Соціальні причини: трансформація поміщицьких господарств у фільварки (сприяло зміцненню феодальної земельної власності, але посилювало кріпосну залежність). Зросла панщина, яка у Східній Галичині і на Волині досягла 5-6 днів на тиждень. Зростали натуральні та грошові податки. Реєстрове козацтво, яке, відірвавшись від кріпосного селянства, не досягло усіх прав і привілеїв шляхти. Міщанство мусило платити податки, відпрацьовувати повинності (чинш по 20-30 грошів з „диму", церковну десятину та ін.) та фактично було позбавлене місцевого самоврядування. Українська православна шляхта користувалася значно меншими політичними правами, ніж польська. Національно-політичні причини: відсутність власної державності, обмеження українців у правах, проголошення їхньої неповноцінності, асиміляційні процеси - як самостійний суб'єкт український народ міг зійти з історичної сцени. Релігійні причини. Політика національного і культурного поневолення українців Річчю Посполитою базувалася на католицизмі. Насильницьке покатоличення населення, утиски православної церкви, конфіскація церковного майна і земель об'єднали у русі спротиву широкі верстви людності, незважаючи на розбіжність економічних і соціальних інтересів. Суб'єктивні причини. Особиста образа і бажання помститися за розорений польськими панами хутір Суботів та збезчещену сім'ю самого Богдана Хмельницького.

6. Становлення української дипломатії в ході перших перемог (1648 р.).

В перші місяці війни Б.Х. свою увагу зосередив на зміцненні становища козацької України. Адже для успішної боротьби проти Польщі, уряд гетьмана мусив перешкодити польським дипломатам у створенні антиукраїнського союзу. До активних дипломатичних заходів Б.Х. спонукала потреба пошуку союзників. З цією метою наприкінці лютого - на початку березня 1648 р. було укладено військово-політичний союз з Кримським ханством. Уряд зумів уникнути загострення відносин з Московією, домовитися з Трансільванією про погодження спільних воєнних дій проти Польщі. Після Корсунської битви, у червні 1648р. Б.Х. звернувся до московського царя з листом. У ньому гетьман закликав Олексія Михайловича розпочати спільні дії Москви і України проти Польщі з метою захоплення польського трону, вільного після смерті Владислава 4. Встановленню дипломатичних відносин України з Московією сприяло православне віросповідання дох народів. Молдовського господаря козаки примусили відмовитися від здійснення ворожої щодо України політики. Було встановлено дружні відносини з Волощиною, католицькою Венецією, розпочато пошуки порозуміння з Швецією.

14. Діяльність гетьмана І.Брюховецького.

В червні 1663 р. у Ніжині на Чорній раді, тобто участь у якій брали не тільки козаки, але й усі інші стани держави, під тиском московського війська Брюховецького було обрано гетьманом Лівобережної України. Інших претендентів на гетьманську булаву (Сомко, Золотаренко) та їхніх прихильників було на місці заарештовано московітами й після страчено. Боротьба з Польщею Три роки Брюховецький провів у війнах з поляками та правобережним гетьманом Тетерею, проводячи відверто промосковську політику. В 1663—1664 рр. козаки відбили останню спробу поляків захопити Лівобережжя. Спроби Брюховецького скорити собі Правобережжя зазнали невдачі, хоча він на якийсь час захопив Канів, Черкаси й Білу Церкву. Тим часом Брюховецький не виправдав сподівань українського народу в проведенні внутрішньої політики, розв'язанні соціальних питань. Відразу після обрання гетьманом Брюховецький уклав з Московською державою Батуринські статті 1663 р., які надавили Москві більше влади, ніж це було встановлено Переяславськими статтями. Свою булаву він намагався тримати за допомогою страху та жорстокостей. Найменший протест закінчувався конфіскаціями, ув'язненнями, стратами. Щоб захиститись од народного гніву, Брюховецький задумав зміцнити свою владу за допомогою царя. 1665 р. разом із багатьма іншими полковниками він прибув до Москви (вперше для українських гетьманів), де в 1665 р. підписав Московські статті, які значно обмеживши державні права Гетьманщини, посилили її адміністративну і фінансову залежність від Московського царства. Під впливом всенародного обурення Андрусівським договором 1667 р., який означав зраду Москви у визвольної війні з Польщею та поділ України у містах Лівобережжя відбулися великі виступи проти московських залог, спричинених загальним обуренням діяльністю московської адміністрації в Україні. Він вирішив за допомогою Петра Дорошенка самому стати на чолі повстання проти Москви, щоб таким чином зняти з себе народну нелюбов. У січні 1668 р. на старшинській рада Гадячі Брюховецький висловився за ліквідацію московської влади в Гетьманщині та перехід України під турецький протекторат. Рада прийняла цю пропозицію. Одночасно Брюховецький вступив у переговори з П.Дорошенком та вислав посольство до Стамбулу. На весну Брюховецький готувався до війни з московським військом, проте його вбили-8 червня 1668.

17. Гетьманщина в період правління І.Самойловича.

Гетьман Лівобережної України (1672—1687). У 1668—1669 рр. був наказним полковником та полковником чернігівським, а з 1669—1672 — генеральний суддя. На старшинській раді в Козачій Діброві 17 червня 1672 р. обраний гетьманом. Прагнув об'єднати Лівобережну й Правобережну Україну, для чого провадив боротьбу проти правобережного гетьмана П.Дорошенка. Керував козацьким військом під час Чигиринських походів 1677 і 1678 рр. (проти турків). За правління Самойловича Українська Православна Церква втратила свою незалежність і в 1686 р. була підпорядкована Московському патріархові. Самойлович був прихильником сильної гетьманської влади, яку намагався зробити спадковою. За його правління завдяки масовому переселенню правобережного населення на Лівобережжя («Великий згін» 1678-1679) поступово відродилося економічне життя Гетьманщини. Авторитарний спосіб правління Самойловича, великі податки на утримання у Гетьманщині московських залог, які важким тягарем лягали на місцеве населення, викликали незадоволення серед козацтва. Старшинська верхівка почала писати московському цареві доноси на гетьмана, звинувачуючи його у зловживанні владою та таємних зносинах з Кримським ханством. Влітку 1687 р., скориставшись з невдалого спільного українсько-московського походу на Крим, старшина безпідставно звинуватила Самойловича у його провалі та звернулася до царського уряду з проханням усунути гетьмана від влади. 23 липня 1687 р. на козацькій раді на ріці Коломак Самойловича скинули з гетьманства, заарештували відправили до Сибіру.

13. Діяльність гетьмана П. Тетері.

Гетьман Правобережної України (1663—1665). До 1648 був писарем ґродського суду у Володимирі Волинському, 1649 — Переяславського полку, з 1653 р.- переяславський полковник. Був у складі українського посольства в Москві у березні 1654 для оформлення Переяславської угоди. Ставши гетьманом, проводив політику на відрив України від Росії. 1663—1665 як гетьман Правобережної України брав участь у поході Яна Казимира на Лівобережжя, а потім допомагав полякам на чолі з Стефаном Чарнецьким і татарами боротися проти коз.-сель. повстань на Правобережжі. 1665 ватажок повстанців В. Дрозденко розбив Тетерю під Брацлавом, і той змушений був зректися з гетьманства; захопивши військ. скарб, держ. архів і гетьманські клейноди, виїхав до Польщі, де перейшов на католицтво й дістав звання стольника полоцького та старости брацлавського, ніженського, чигиринського. Але незабаром у Тетері почалися спори й процеси за маєтки з пол. маґнатами. Пограбований єзуїтами у Варшаві і не діставши підтримки пол. уряду, Тетеря схилився на бік Туреччини, виїхав до Молдавії (Яси), а звідти до Адріянополя, де, мабуть, готував якусь антипол. акцію по боці Туреччини, але незабаром помер (у кінці 1670 або на початку 1671).

12. Юрій Хмельницький і його доба

Гетьман України в 1657, 1659—1663 рр. і Правобережжя (1677-1681, 1685). Волею свого батька намічений на гетьмана й обраний Козацькою радою у Чигирині 27 серпня 1657, але через молодість тимчасово передав владу у руки козацтва, яке обрало на гетьмана Івана Виговського (1657—1659). Після відходу Виговського на Козацькій раді в Германівці на Київщині (11 вересня 1659) гетьманом України обрано Хмельницького. Його кандидатуру підтримувала промосковська група. Скориставшись скрутним становищем України, московський уряд і його уповноважений князь О. Трубецький примусили Юрія Хмельницького укласти 17 жовтня 1659 Переяславські статті, які обмежували суверенні права України, давали право Москві призначати своїх воєвод і мати свої залоги, крім Києва, ще у п'яти містах України. Цей договір викликав загальне обурення, і коли в 1660 московське військо, на боці якого вимушені воювати й козаки, у війні з Польщею зазнало поразки, Хмельницький перейшов на польський бік, і московське військо було змушене до капітуляції під Чудновом. Юрій уклав 27 жовтня 1660 року з Польщею так званий Слободищенський трактат, який розривав союз з Москвою, скасовував Переяславські статті, відновлював союз з Польщею й ґарантував автономію України, яка зобов'язувалася воювати спільно з польським військом проти Москви. Проти цього трактату за намовою Москви виступили деякі лівобережні полки, а Хмельницький, відчуваючи неспроможність опанувати ситуацію, на початку 1663 склав булаву й постригся в ченці під ім'ям Гедеона. Орієнтація то на Польщу, то на Москву підштовхнула 1663 до поділу Козацької Держави на Правобережну і Лівобережну Україну. 1664 польський уряд звинуватив Хмельницького в зраді й ув'язнив його у Марієнбурзькій фортеці. У січні 1668 р. брав участь у Генеральній раді Війська Запорозького, де підтримав орієнтацію П.Дорошенка на турецький протекторат. Однак через кілька місяців Хмельницький підтримав його суперника М.Ханенка. За посередництвом французького посла (маркіза де Ноантель), турецький уряд намагався використати Хмельницього для закріплення свого володіння на Правобережній Україні. 1677 у зверненні до народу титулував себе «Князем Малої Русі-України і вождем Війська Запорозького»; її столицею був Немирів. 1678—1679 він хотів за допомогою турецького і татарського війська приєднати Лівобережжя. Однак йому не вдалося створити міцної влади, а деякими заходами він відштовхував від себе навіть близьких співробітників. Південне Правобережжя щораз більше знелюднювалося, і люди втікали за Дніпро. Після цих невдач і примирення між Москвою, Туреччиною і Кримом (Бахчисарайський мир) 1681 Хмельницького позбавлено гетьманства. 1685 Туреччина призначила його Гетьманом України, але через півроку за непослух турецькому урядові його страчено в Кам'янці-Подільському.

38. Характеристика Решетилівських статей.

Гетьманування Івана Скоропадського (1708-1722) не розпочалося, так як у його попередників і зпідписаня статей. Петро І пояснив це воєнними обставинами.після Полтавської битви, 17 липня 1709, Скоропадський перебуваючи з козацьким військом у таборі під Решетилівкою, звернувся до царя із 14 пунктами статей. У них він просив підтвердити права і вольності Гетьманщини та вирішити чимало важливих справ повсякденного життя. У відповідь Петро І надіслав іменний указ, котрий не нагадував міждержавні договірні статті. У ньому права та вольності підтверджувалися в такому вигляді, який відповідав інтересам Московії. Щодо інших питань, то цар відповів, що під час походів переходити під командування російських генералів мусять не лише прості козаки, а й навіть гетьман. Воєводи повинні і надалі залишатися в укр.. містах. У справи українців вони не повинні втручатися, крім державних, таких як зрада. При гетьманові призначався царський резидент Ізмайлов. Йому надавалося право здійснювати контроль над гетьманом і урядом України. Своєрідним додатком до указу були таємні статті Ізмайлову. Згідно цих статей: - землі Війська Запорізького отримали назву - Малоросійський край, у якому резидент спільно з гетьманом повинні утримувати все населення; - наказувалося викорінювати «своєвольців», не дозволяти їм селитися в одному місці, особливо на Січі; - іноземних послів гетьман мав право приймати лише за присутності Ізмайлова, а той по завершенні переговорів, повинен зразу повідомити царя; - резидент мусів стежити, аби гетьман без дозволу царя не змінював структуру посад у Генеральній канцелярії та не призначав нових полковників, не відбирав і не надавав нікому маєтностей. Гетьманською резиденцією було призначено Глухів, що містився майже на кордоні з Московією. Повідомлялося, що при гетьманові утримуватимуться 2 російські полки, які будуть у розпорядженні резидента. Отож ні про яке підтвердження давніх прав і вольностей в указі Петра І не йшлося. Навпаки, заходи, що запроваджувалися, перетворювали колись автономну Українську державу на типову «окраїну Московії».

76. Українська історіографія Хмельниччини.

Доба пов'язана з діяльністю Б.Хмельницького в історіографії має назву «хмельниччина», порівняно з іншими моментами укр.. історії, дуже багата на історичні джерела і має значну наукову літературу. В кінці 18 ст. почалися наукові спроби дослідження Хмельниччини: за першу таку спробу вважають працю німецького історика Йогана Енгеля „Geschichte der Ukraine" 1796, який використав майже всі польські друковані та інші джерела і мав також українських літопис. Та проте дійсне наукове дослідження історичної діяльності Б.Х. було проведено лише протягом 19 ст. В 1822 Бантиш-Каменський видав «Історію Малой Россіи», оперту в основному на акти із московських та українських архівів. Також було опубліковано Мартосом два уривки з історії Хмельниччини (1822-1823). «Історія Малороссіи» Маркевича (1842). В 1857 зявилася монографія Миколи Костомарова «Богдан Хмельницький», написана на основі польських друкованих джерел і народних укр.. пісень. Трохи пізніше від Костомарова виступив із працями про Хмельниччину Пантелеймон Куліш, який був під впливом польських джерел та польської історіографії зневажав особу Хмельницького. Він виклав свій негативний погляд на Хмельниччину у трьохтомній праці «Исторіи отпаденія Малороссіи оть Польши» (1888-1889). Лише в самому кінці 19 ст. , з нагоди 250 ліття повстання хмельницького, оживилися студії над Хмельниччиною й історики звернули увагу на позитивні сторони діяльності гетьмана. Початок покла нарис Михайла Грушевського «Хмельницький і Хмельниччина» 1898, потім пішли розвідки Томашівського про народні рухи в Галчині в 1648 (1898), М. Кордуби «Венецьке посольство до Хмельницького 1650» (1907) та ін. в 1912 зявился праця історика В'ячеслава Липинського про Станіслава-Михайла Кричевського й про участь укр.шляхти в повстанні Хмельницького, видані разом з меншими його працями у великій збірці «Z dziejow Ukrainy». Липинський дав загальний огляд політики Хмельницького, зясував послідовні її етапи від козацької автономії до розбудови держави. Пізніше свою загальну оцінку Хмельниччини та ї головних діячів розвинув Липинський у монографії «Україна на переломі. 1657-1659» (1920). В дусі його поглядів були написані нові праці Томасівського «Один момент під Зборовом 1649» (1913) і «Перший похід Хмельницького в Галчину» (1914). І. Каманін «Походження Б.Х.» (1913). Дуже важливими здобутками укр.. історіографії доби Хмельниччини є 8 і9 томи «Історії України-Руси» Михайла Грушевського (1916-1931), цілком присвячені добі Хмельницького. Сучасні укр.. історики багато уваги приділяють подіям визвольної війни, а саме причинам, перебігу подій, хронологічних рамок та наслідки переосмислення зробили Валерій Степанков та вАлерій Смолій «Українська національна революція 17 ст.». В. Степанков в окремій праці показав соціально-економічні наслідки Хмельниччини. Темі визвольної війни присвячувалось чимало конференцій ,видавалися збірники наукових праць. Зарубіжну історіографію Хмельниччини проаналізував Валерій Цибульський. Дипломатія Б.Х. стала предметом студій Ярослава Федорука. Перша, невелика за обсягом праця вченого була присвячена вивченню дипломатичних зусиль Б.Х. за період до Зборівської битви. Друга книга змальовує дипломатичні дії уряду гетьмана лише за один 1654. зусилля укр.. уряду з проникнення та утвердження своїх впливів на території південно-східної Білорусі висвітлено у праці Віктора Горобця. Економічна політика Б.Х., зокрема такі питання, як реконструкція бюджету держави та політичний аспект економічної візії гетьмана, проаналізовані у книзі Лариси Гвоздик-Пріцак. Військовий аспект Визвольної війни детально досліджений у працях Івана Стороженка та Ігоря Свєшнікова. Значну увагу укр.. дослідники приділили об'єктивному вивченню укр.-рос. Переговорів та укладення договору 1654.

40. Діяльність Другої Малоросійської Колегії.

Кирило Розумовський провадив політику спрямовану на зміцнення гетьманської влади, зокрема хотів зробити гетьманство спадковим. Ці прагнення дійшли до Петербургу, які імператриця Катерина ІІ сприйняла дуже вороже. Вона змусила Розумовського зректися гетьманської булави. Адже шукала вагомого приводу для того, щоб остаточно ліквідувати Гетьманщину. Тому у жовтні 1764 р. Кирило Розумовський склав гетьманські повноваження. Імператорським маніфестом від 10 листопада й сенаторським указом від 17 листопад 1764 р. Розумовського увільнили від гетьманства. Натомість для управління Лівобережною Україною і Запоріжжям було створено Малоросійську колегію на чолі з її президентом генерал-губернатором графом Петром Румянцевим. Скасування гетьманства стало початком вирішального наступу царату на укр.. автономію. Катерина ІІ мал. на меті не лише позбавити українські землі решток державності, а й знищити самобутню культуру укр.. народу, його мову, перетворити українців на злиденних ницих малоросів. У Колегії мали засідати 4 українців і 4 москалів. Резиденцією Румянцева був Глухів. Катерина ІІ надала графу інструкцію, за якою він мав усувати всякі окремішності українського устрою, протидіяти автономістичним прагненням старшини, а народ приєднувати кращою організацією адміністрації та судівництва. Румянцев почав свої реформи від статистичного опису України, що став за основу нової системи оподаткування. Він здійснив цей опис впродовж 1765-1767 р. Румянцев замінив натуральні повинності на утримання російських військових частин, розміщених на території Гетьманщини грошовим податком. Платити мали козаки, підпомошники, міщани, вільні посполиті, монастирські і панські. Також він запровадив більший порядок у адміністрації і дбав за економічні інтерес краю. Не допускав безплатних реквізицій і старався полегшити тягарі, які спадали на Гетьманщину в часі російсько-турецької війни 1768-1774 рр. Завів ну Гетьманщині регулярну пошту. Проте всю політику щодо земельних і селянських справ провадив Румянцев так, як це наказувала Катерина ІІ: вільні переходи селян щораз обмежувано, збільшувано панську юрисдикцію над селянами. У 1767 р. Катерина ІІ скликала Комісію для перевірки законів та укладення нового кодексу. Ця комісія мала бути складена з виборних представників усіх станів суспільства. це мав бути свого роду парламент із законодавчими функціями. У зв'язку з скликанням Комісії виник рух автономічного напрямку в різних місцевостях Гетьманської України. Сама Комісія проіснувала недовго, адже через розбіжності між її представниками та назріванням російсько-турецької війни Комісію було розпущено. Після того Комісію вже не скликали. Війна, яка розпочалася у 1769 р. поклала на кіька років перерву в реформаційних заходах Румянцева, адже сам Румянцев був призначений головнокомандувачем російської армії. По закінченні війни (1774 р.) Румянцев повернувся в Україну і продовжив свої реформи. У 1781 р. Гетьманщину було поділено на три намісництва: Київське, Чернігівське та Новгород-Сіверське, які разом складали «Малоросійське генерал-губернаторство». Глухів перестав бути центральним адміністративним пунктом, по намісництвах були введені загально-російські адміністрацій ні і судові установи. Кожне намісництво було поділене на повіти. 3 травня 1783 р. Катерина ІІ видала указ, який прикріпляв усіх селян до того місця, де вони були записані по останньому перепису, й забороняв переходити на нові місця. цим указом цариця ввела загальне кріпацтво. Також був скасований і козацький військовий устрій. 10 колишніх гетьманських полків і 3 компанійські були обернуті у 10 регулярних кінних полків російської армії. У 1785 р. опубліковано «грамоту про вільність дворняства», яка надавала укр.. шляхті самоуправління - губерніальні і повітові зібрання, з правом петиції до царя. Дворянство стало першою верствою у державі. Тобто укр.. шляхта була урівняна у правах з російським дворянством. У 1786 р. відбулася секуляризація монастирських маєтків. Від монастирів було відібрано землі, а селян, які на них працювали віддано під управу т.зв. «Економічного відомства» і з них мали комплектуватися окремі полки російської армії. Монастирська реформа негативно відбилася на шкільництві, а також на друкарстві, що тісно були зв'язані з монастирями. З давнього устрою Гетьманщини залишалися тільки старі закони - Литовський статут і магдебурзьке право. Колегія припинила свою діяльність на чолі з Румянцевим у 1789 р., коли того було усунено через надмірне зближення із укр.. народом, а заступив на його пост - М. Кречетніков.

32. Характеристика Слободищенстького трактату 1660 р.

Договір, укладений 7 жовтня 1660 р. гетьманом України Ю.Хмельницьким з Польщею у містечку Слободищі біля м. Чуднова (тепер Бердичівського р-ну Житомирської обл.). Провідну роль у виробленні умов договору з української сторони відігравали козацькі старшини Г. Гуляницький, Г. Лісницький, митрополит Д. Балабан; з польської --- коронний гетьман С. Потоцький і польний гетьман Ю. Любомирський. Скасував невигідні для України Переяславські статті 1659. Слободищенська угода розроблялася на основі Гадяцького договору (6 вересня 1658 р.) Згідно з умовами договору, Гетьманщина розривала союз з московським царем і відновлювала державний зв'язок України з Річчю Посполитою. Залишаючи в силі більшість пунктів договору І. Виговського з королівським урядом, польська сторона не погодилась на створення Великого князівства Руського, яке входило б на рівних правах з Польщею і Литвою до складу Речі Посполитої. За умовами С.т. Україна одержувала тільки автономію з гетьманом на чолі; українські війська зобов'язувались брати участь у воєнних діях польської армії проти Московського царства і не нападати на Кримське ханство. Козацька рада у Корсуні схвалила С.т., але лівобережні полки на чолі з Я. Сомком і В. Золотаренком не погодились з умовами договору і висловились за збереження союзницьких відносин із Москвою, що започаткувало поділ Гетьманської держави на Правобережну і Лівобережну частини.

5. Процес складання української державності в роки Хмельниччини.

Другим важливим етапом формування української державності можна вважати період народного руху під проводом Богдана Хмельницького. Цей період особливий тим, що тривалий час український народ не мав власної національної держави, що було унікальним явищем — коли б організований у класове суспільство народ був позбавлений націо¬нальної державності. Щоб усунути загрозу зникнення українського народу як етнічної спільності, в порядок денний було поставлено невідкладне завдання — створити і зміцнити державне національне утворення. Це об'єднало зусилля усіх класів українського суспільс тва в їх спільній боротьбі за визволення з-під влади Речі Поспо литої. Організаторами цієї держави стали козацька старшина та ук раїнська шляхта. Вони взялися за цю справу з перших днів війни. Вже у травні 1648 p. з багаточисельних джерел у Польщу почали надходити відомості, що Б.Хмельницький створює удільне князівс тво із столицею у Києві, а себе титулує князем Русі. На початку лютого 1649 p. Б.Хмельницький сам повідомив комісарів польсько го короля про свої наміри створити незалежну українську державу. З початку формування українська держава мала основні її ознаки: органи публічної влади, які не збігалися з населенням, але виконували свої функції на визначеній території; територію, яку охоплювала державна організація і населення, що на ній проживало: податки, що збиралися на утримання органів публічної влади. Слід зазначити, що населення вільної України, визнавало нову владу. Формування української держави здійснювалося у обстановці бойових дій, що обумовлювало її форму, а саме: для виконання державних функцій пристосовувалася вже готова, перевірена прак тикою військово-адміністративна, полково-сотенна організація ко зацтва. В екстремальних умовах війни, коли потрібно було макси мально об'єднати та мобілізувати на боротьбу увесь народ, ця організація стала не тільки загальною для усіх повстанських сил, але й єдиною політико-адміністративною та судовою владою в Україні, їй не була підпорядкована тільки церква. Що ж до Запорі зької Січі, то вона зберігала здавна встановлену форму правління. Створення української національної держави вперше одержа ло правове оформлення та закріплення у Зборівському (серпень 1649 p.), а потім і у Білоцерківському (вересень 1651 p.) договорах, які Б.Хмельницький уклав із Річчю Посполитою. Іноземні держави визнали вільну Україну за рівноправного суб'єкта міжнародних відносин і охоче вступали з нею у договірні відносини. У 1648—1654 pp. Україна підтримувала постійні дипло матичні зв'язки з сусідніми Валахією, Кримом, Молдавією, Трансільванією, Туреччиною. За договором 1649 р. турецького султана з "Військом запорізьким і народом руським", тобто вільною Украї ною, сторони взяли на себе такі зобов'язання: Туреччина — надавати Україні військову допомогу, а українським купцям — право вільно плавати по Чорному морю та безмитне торгувати у турецьких володіннях, а Україна — перешкоджатиме запорізьким і донським козакам нападати на Османську імперію.У ті ж роки Україна встановлює зв'язки з різними країнами Європи.

8. Дипломатичні зусилля Б. Хмельницького в період від поразки під Берестечком до Жванецької кампанії

За відсутності Б.Х., який був у кримського хана в полоні, козацька старшина під час облоги поляками укр.. війська під Берестечком 18-30 червня 1651 р., вступила у переговори з королем, намагаючись домогтися примирення на умовах Зборівського договору 1649 р., однак зазнала невдачі. Проте розгортання визвольної боротьби під Білою Церквою змусили Миколу Потоцького вступити у переговори з гетьманом. Українська сторона хотіла зберегти чинність Зборівського договору, але внаслідок затримки підходу татар Б.Х. змушений був поступитися. Так був укладений 18 серпня 1651 р. Білоцерківський мирний договір, який передбачав: автономія козацької держави обмежувалася тепер лише Київським воєводством, чисельність козаків скорочувалася до 20 тис., гетьман підпорядковувався владі коронного гетьмана, а польські пани могли повернутися у свої маєтки; гетьман позбавлявся права на міжнародні відносини з іншими державами, зобов'язувався розірвати союз із Кримським ханом. Відмова сейму взимку 1652 р. визнати договір та невдоволення ним різних прошарків населення прирекли його на провал. Перемога Б.Х. 1-2 червня під Батогом призупинила його чинність, а відтак ознаменувала виборення козацькою Україною незалежності. Річ Посполита відхилила пропозиції укр.. уряду й наполягала на прийнятті умов Білоцерківського договору. Зі свого боку, щоб досягти компромісу і уникнути воєнних дій, гетьман погоджувався на поновлення статей Зборівського договору. У жовтні 1652 р. під час переговорів з польськими комісарами гетьман відхилив вимоги короля задовольнитися умовами Білоцерківського договору і висунув свою: Ян Казимир повинен присягнути на дотриманні Зборівського договору, обидві сторони досягли згоди перенести роботу комісії на початок 1653 р. Проте засідання комісії були перервані наступом польських підрозділів, що призвело до розриву дипломатичних відносин спроба Б.Х. поновити їх у липні 1653 р. за допомогою посольства А. Ждановича зазнала невдачі, його арештували. 22 серпня 1653 р. польська армія перейшла в наступ. Розпочалася Жванецька кампанія, під час якої Річ Посполита й Кримське ханство порозумілися за рахунок укр.. інтересів. Укладена між ними 5 грудня усна Камянецька угода. Стосовно України підтверджувались лише права і вольності козацтва. Про автономію на умовах Зборівської угоди навіть не згадувалось. Татарам було надано можливість збирати данину та брати ясир на західноукраїнських землях. Також на цей період припадають активні дипломатичні відносини України та Молдови. Адже у травні-червні 1652 р. відбувся 2 молдовський похід, тому що Василь Лупул не виконав своїх зобов'язань. Все завершилось тим, що Тиміш все-таки одружився із Розандою Лупул. Але в той час занепокоєні укр.-молд. Союзом Польща, Валахія і Трансільванія об'єднуються в антиукраїнський союз. Відповідно навесні 1653 р. вони захоплюють м. Ясси, на допомогу Лупулу приходить Тиміш, який в квітні 1653 р. йде на Волощину, проте зазнає там поразки і повертається знов на Україну.

75. Закарпаття у другій пол. ХVII-ХVIIІ ст.

Закарпатська Україна перебувала під гнітом феодалів Угорщини. З середини 16 ст. Угорщина разом з Закарпаттям опинилася під владою австрійських Габсбургів. Східні райони Закарпаття входили до Трансільванського князівства, яке перебувало у васальній залежності від Туреччини, а згодом також ввійшли до складу Габсбурзької монархії. Адміністративно-політичний устрій Закарпаття мав свої особливості. Як і в Угорщині, там основною адміністративною та господарською одиницею стала жупа (комітат), яка в свою чергу поділялася на 3-5 округів. На Закарпатті існувало 4 жупи: 1) Ужанська (Ужгород); 2) Березка (Берегове); 3) Угочанська (Севмош); 4) Марамороська (Мара-Морош-Сігет). Політичними справами в них відали жупани, а господарськими - під жупани. Протягом тривалого часу кордони жуп та цісарських земель постійно мінялися. Вся політична влада в Закарпатті знаходилась в руках місцевих та угорських феодалів.

70. Українська торгівля у другій пол. ХVII-ХVIIІ ст. (фінанси, кредит, грошовий обіг),

Запорозькі козаки вели торгівлю з різними районами України й Росії, а також з Кримом, Польщею, Туреччиною. Вивозили хутра, шкіру, вовну, мед, віск, коней. Ввозили — зброю, оливо, сукна, папір, деякі предмети розкоші. Внут торгівля зосереджувалася по містах, де були крамниці й «торгові ряди», та по великих селах, де, крім постійних крамниць, були «торги» в неділю або в інші дні тижня. У XVIII ст. дуже поширюються кількаденні ярмарки, на які приїздили купці з цілої України, а іноді й З за кордону. Зовнішня торгівля поступово обмежувалась. Поволі головне місце б зовнішній торгівлі зайняла українсько-російська торгівля. До Росії вивозили сировину — шкіру, вовну, спиртові напої, гнали худобу. З Росії ввозили сіль, голки, ножі, коси, хутра, переважно соболеві, тканини — кармизин, камку. У значних торговельних осередках купецтво об'єднується в торговельні компанії, зразком для яких служило Ніженське торговельне братство. Ці організації не тільки вели торговельні операції, але й брали в оренду збирання податків до міської та військової скарбниць. Економічне життя України стало складовою частиною загальноросійського — формувався всеросійський ринок. Великого розмаху набувають в Україні російські державні та приватні підприємства. Характерною ознакою розвитку сільського господарства та промисловості наприкінці XVII—XVIII ст. було втягування цих галузей у сферу товарно-грошових відносин. Цьому процесу сприяли поглиблення поділу праці, поступова диференціація земель на землеробські та промислові зони, урбанізація тощо. Основними місцями, де відбувалися товарно-грошові операції, були ярмарки, базари та торги. Наприкінці XVII ст. на Лівобережжі збиралося 390 ярмарків, Наступною ланкою системи внутрішньої торгівлі були торги, які спеціалізувалися на продажу певного товару (Глухів — хліба, Ромни — тютюну, Львів — худоби тощо). На них скуповували товар для оптового продажу на ярмарках. Невпинно зростає кількість базарів. На території Лівобережжя їх діяло понад 8 тис, а на Слобожанщині — майже 2 тис. На базарах, які збиралися раз або двічі на тиждень, місцеве населення продавало лишки продукції своїх господарств, торгувало вроздріб. Розвитку товарного виробництва сприяла і зовнішня торгівля з такими державами, як Туреччина, Сілезія, Пруссія, Італія, Молдавія, Персія, Індія та ін.Отже, наприкінці XVII—XVIII ст. характерними ознаками соціально-економічного розвитку українських земель були збільшення товарності виробництва; зростання паростків капіталістичного укладу в економіці; формування національного ринку.

23. Політика Туреччини щодо Правобережної України в роках 1677-1699.

Зречення у 1675 Дорошенком гетьманства Туреччина сприйняла як подію, що суперечила її політичним планам, бо розраховувала на значну частину України. Виходом із такої ситуації було повернення до гетьманства Юрія Хмельницького. У зв'язку з подіями в Украні його було звільнено зі стамбульської в'язниці Єдикуле та вдруге проголошено гетьманом (1677-1681) правобережної України з титулом князя Сарматії та України, володаря Війська Запорізького. Навесні 1677 Ю.Х. разом із загонами турецького війська вирушив на Україну. Зупинившись у Немирові, він почав розсилати універсали з вимогою визнати його владу. Такі дії Ю.Х. перешкоджали намірам Самойловича обєднати обидва береги Дніпра під своєю булавою. Центром протистояння двох гетьманів стала колишня столиця - Чигирин. У 1677 відбувся перший чигиринський похід. Свій похід проти України Туреччина пояснювала прагненням повернути землю та булаву Ю.Х.Турецький уряд за рахунок Ю.Х. намагався прихилити на свій бік українців та нейтралізувати козацтво. Перший удар було вирішено задати по Чигирину, адже це місто було гетьманською резиденцією та найміцнішою фортецею на перехресті важливих шляхів, які вели до Польщі та Московії. Проте, коли до міста підійшли об'єднані укр.-моск. сили на чолі з Ромадановським і Самойловичем, турки відступили. Невдале завершення походу не змінило наміри турецького султана оволодіти Чигирином та всією Правобережною Україною. Так, 8 липня 1678 турецько-татарська армі під командуванням візира Кара-Мустафи обложила Чигирин. Проте підмога із Москви не квапилася. Турки всетаки вторглися в місто, яке перетворилося на руйновище. Перемога була за турками. Втрата Чигирина унеможливлювала для Самойловича утримання правобережжя. Щоб уникнути закрози нападу турків на Лівобережжя, Самойлович віддав наказ силоміць перегнати населення, що залишилося, на лівий берег - «Великий згін» 1678-1679. знелюднена Середня і Південна Київщина перетворилися на путир. Влада Хмельничченк поширилась лише на сплюндроване Поділля. Там він гетьманував, але не довго, бо у 1685 турками був страчений. Війни Московії і Туреччини та Кримського ханства за володіння Правобережної України завершились підписанням 13 січня 1681 Бахчисарайського мирного договору. За його умовами кордон між Туреччиною і Московією встановлювався по Дніпру. Туреччина приєднувала Пн. Київщину, Брацлавщину і Поділля, а Московія - Лівобережну Україну і Київ. проте цей мир не відповідав інтересам Речі Посполитої. Скориставшись поразкою турецьких військ, завданою йому силами країн Священної Ліги під Віднем 1683, Польща відновила панування на більшій частині Правобережжя. 6 травня 1686 в Москві мі Польщею і Московією було укладено новий договір - «Вічний мир», за яким Польща визнавала за Московським царством Лівобережну Україну, Київ, Запоріжжя, Чернігово-Сіверську землю з Черніговом і Стародубом. Договір заключав за Московією право на володіння лівобережною Гетьманщино, Брацлавщина і Пд.. Київщина ставали нейтральною зоною між двома державами. До Польщі відходили Пн. Київщина, Волинь та Галичина. Поділля залигалося під владою Туреччини, але недовго, вже у 1699 р. було приєднане до Польщі. Уклавши «Вічний мир» Московія приєдналася до держав, які вели боротьбу проти Туреччини та її васала Кримського ханства. Тому у травні 1687 московська армія рушила на Крим. Похід очолив Василь Голіцин, до нього оприєднався і Самойлович. Проте вони не змогли досягти Криму, через пожежу в степу зорганізовану татарами., тому повернули назад. У прорахунку армії було звинувачено Самойловича, через що його було усунено від влади. До влади прийшов Іван Мазепа у 1687 р. і вже у 1689 здійснив другий Кримський похід. Здобувши перемогу в кількох битвах, вони підійшли до Перекопу, постояли під його мурами і повернули назад. Цей похід мдля Української держави мав негативні наслідки, позаяк загострив внутрішнє становище.

36. Характеристика Конотопських статей.

Коното́пські статті́ (17 червня 1672) — договір між Військом Запорозьким і Московським царством, підписаний у Козачій Діброві поблизу Конотопа (тепер Сумська область, Україна). Договір визначав юридично-правовий статус козацької Гетьманщини у складі Московської держави. Після обрання на загальній козацькій раді гетьманом Лівобережної України Івана Самойловича, між гетьманським урядом і царською адміністрацією було укладено Конотопські статті. Вони проголошували основні принципи міждержавних відносин між Гетьманщиною та Московським царством. При підписанні статей було присутнє московське посольство на чолі з Григорієм Ромодановським, архієпископ Чернігівський і Новгород-Сіверський Лазар Баранович, генеральна і полкова сташина Війська Запорозького, 4 тисячі козацького війська і делегація ніжинських міщан. Конотопські статті були укладені на основі Глухівських статей 1669 року. До нового договору додавалося 10 статей, які обмежували автономію Війська Запорозького. Умови договору: - гетьману заборонялося без царського указу й старшинської ради висилати посольства до іноземних держав і особливо підтримувати зв'язки з правобережним гетьманом П. Дорошенком; - козацькі посли не мали права брати участь у переговорах з представниками польського уряду у Москві в справах, які стосувалися війська Запорозького; - лівобережним полкам заборонялося надавати військову допомогу П. Дорошенку в його боротьбі проти Речі Посполитої; - гетьман не мав права позбавити старшину урядів і посад без згоди старшинської ради чи вироку військового суду. Скасувавши компанійські полки як реальну військову силу, на яку міг опертися гетьман, Конотопські статті створили передумови для посилення впливів московського уряду на Гетьманщині.

43. Адміністративно-територіальний устрій земель Лівобережної України у другій пол. ХVII-ХVIIІ ст.

ЛівобережнаУкр-тер.сучасних Чернігівської, Полтавської, частини Сумської, Київс.,Черкаск.,обл.. Л. Укр.мала певну автономію в складі Російської держави.Повністю автономію ліквідовано в 1781.Наприкінці 17 ст. існувало 10 полків:Чернігівс.,Ніжинськ.,Прилуцк,Київськ,Лубенськ.,Миргородськ,Переяславськ,Гадяцьк.,Полтавськ.,Стародубський. Полки одночасно були адміністративно-територіальними та військовими одиницями. Найвищою владною особою був гетьман,обраний старшинською радою.До старшинської ради входили:обозний, писар,двоє суддів,підскарбій,двоє осавулів,бунчужний,10 полковників.Рішення радимало бути схвалене на генеральній військовій раді й остаточно затверджене російським царем . На Л.У.в другій пол..17 ст.існувало понад 90 міст. З часом виникли ще 50 міст,серед нихБогодухів, Суджа,Зміїв.Великими економічними та адміністративними центрами Лівобережжя стали Ніжин, Чернігів,Переяслав.Міста жили за магдебурзьким правом,влада зосереджувалася в руках місцевої старшини й виборних представників місцевого населення.

37. Характеристика Коломацьких статей.

Міждержавний договір, укладений 25 липня 1687 на річці Коломак (тепер Харківська область) між новообраним гетьманом України Іваном Мазепою й козацькою старшиною, з одного боку, та московськими царями Іваном і Петром та царицею Софією, з другого. Договір складався з 22 пунктів (статей). В основу Коломацьких статей було покладено попередні українсько-московські договори затверджені козацькими радами при обранні гетьманів Дем'яна Многогрішного та Івана Самойловича. Коломацькі статті, в основному, повторювали з деякими змінами, текст Глухівських статей 1669 року та містили кілька нових пунктів. У стаття були такі головні пункти: - підтверджували козацькі права і привілеї; - зберігали 30-тисячне реєстрове козацьке військо та компанійські полки. - Гетьман не мав права без царського указу позбавляти старшину керівних посад, а старшина — скидати гетьмана. - Козацька старшина зобов'язувалась наглядати і доносити на гетьмана царському уряду. - Значно обмежувалося право гетьмана розпоряджатися військовими землями. - Гетьманському уряду заборонялось підтримувати дипломатичні відносини з іноземними державами. - Гетьман зобов'язувався направляти козацьке військо на війну з Кримським ханством і Туреччиною. Коломацькі статті стали наступним кроком на шляху дальшого обмеження державних прав України.

31. Характеристика Переяславських статей 1659 р.

Міждержавний договір, укладений Ю.Х. і представниками московського уряду на чолі кн. О. Трубецького у м. Переяславі 17 жовтня 1659. Після другого обрання на гетьманський престол Ю. Х., козацька старшина, враховуючи воєнно-політичну ситуацію в Україні (окупація Лівобережжя московськими військами, міжстаршинські протиріччя), була вимушена налагоджувати мирні відносини з Московією. Гетьманське посольство на чолі з П. Дорошенком, запропонувало проект договору (т. зв. Жердевські статті), в основу якого була покладена українська версія Березневих статтей 1654 з деякими змінами. Умови запропонованого договору передбачали приєднання до Гетьманщини Пн. Чернігівщини; заборону царським воєводам втручатись у внутрішні справи країни; право гетьманського уряду на дипломатичні стосунки з іноземними державами. Однак кн. Трубецкой настояв на тому, щоб сам гетьман прибув у Переяслав до його табору для підписання угоди. 17.10.1659 на неповній Генеральній Військовій Раді (були повністю відсутні правобережні полковники) Ю. Х. був знову обраний гетьманом та вимушений підписати новий договір між Гетьманщиною і Московською державою. В основу було покладено сфальсифікований московською стороною текст Березневих статей 1654. Складались з 19 статтей, зміст яких свідчив про наміри московського уряду значно обмежити суверенні права Гетьманщини та зміцнити свої позиції в Україні. За П.с. гетьман України не мав права вести самостійну зовнішню політику (укладати міжнародні договори, приймати іноземних послів тощо). Гетьману з Військом Запорізьким не дозволялось вступати у війну або посилати козацькі полки надопомогу сусіднім державам. Українські залоги повинні були вийти з Білорусії. Козацька рада не могла (без згоди царського уряду) переобрати гетьмана. Гетьман без ради не міг призначати і звільняти полковників та генеральну старшину. Київський митрополит повинен був визнати зверхність Московського Патріарха і новообраному митрополиту заборонялось приймати посвяту від Константинопольського Патріарха. Для посилення контролю за діялністю гетьманського уряду в Україні значно збільшився контингент царських військ. П.с. викликали велечезне обурення серед широких верств українського суспільства. Вже восени 1660 Ю. Хмельницький розірвав воєнно-політичний союз з московським царем і уклав новий договір з Річчю Посполитою.

35. Характеристика Глухівських статей.

Наростання національно-визвольної боротьби в Україні, політика гетьмана Правобережної України Петра Дорошенка і позиція Д. Многогрішного примусили московський уряд скасувати умови Московських статей 1665 р. і піти на поступки при укладанні Глухівських статей. Глухівські статті 1669 — договір, підписаний 16 березня 1669 у м. Глухові між гетьманом Лівобережної України Дем'яном Многогрішним і московським урядом. Складалися з 27 пунктів. Договір декларував права України на основі Березневих статей 1654 р.. За Глухівськими статями: - московські воєводи залишились лише в п'ятьох містах — Києві, Переяславі, Чернігові, Ніжині і Острі, де вони не мали права втручатись у справи місцевої адміністрації. - Козацький реєстр - 30 тис. чоловік. - Гетьман мав право утримувати 1 тис. чол. найманого війська. - Податки збирались винятково козацькою старшиною. - гетьману заборонялось вступати в зносини з іноземними державами. - Значно обмежувався перехід селян у козацтво. Глухівські статті в цілому були спрямовані на обмеження державних прав України московським урядом.

19. Україна і Північна війна. Причини невдач І.Мазепи.

На початку XVIII ст. у стосунках із царем з'являється напруженість. 1700 року вибухнула Північна війна (1700—1721 рр.). У виснажливій боротьбі за володіння узбережжям Балтійського моря головними супротивниками виступали московитський цар Петро І і 18-річний король Швеції Карл XII. Під час війни цар висунув перед українцями нечувані раніше вимоги. Замість того щоб захищати свою землю українці були змушені битися зі шведськими арміями у далекій Лівонії, Литві чи Центральній Польщі. Регулярно їх полки поверталися з півночі, зазнавши великих втрат. На чолі козаків були іноземні головнокомандувачі, робота не оплачувалась. Війна викликала ремствування також серед українських селян і міщан. Вони скаржилися, що в їхніх містах і селах розмістилися московитські війська, які завдавали утисків місцевому населенню. Загальне невдоволення нарешті штовхнуло Мазепу шукати іншого покровителя. Коли польський союзник Карла XII Станіслав Лещинський став погрожувати нападом на Україну, Мазепа звернувся по допомогу до Петра I, який йому у цьому відмовив. 7 листопада 1708 р., коли Карл XII, який ішов на Москву через Україну Мазепа перейшов на бік шведів. Умови договору були такі: король шведський зобов'язується оберігати їх від усіх ворогів; усе завойоване на території Росії, але колись належне укр. народові, має бути повернене до Князівства українського; Мазепа мав бути князем українським або гетьманом довічним; на території України на весь час війни передаються шведам міста Стародуб, Мглин, Батурин, Гадяч і Полтава. Московські війська вирізаи все населення Батурина, а Петро І наказав старшині, що не пішла за Мазепою, обрати нового гетьмана, й 11 листопада 1708 р. ним став Іван Скоропадський. У травні 1709 р. російські війська зруйнували Січ, а цар видав постійно діючий наказ страчувати на місці кожного пійманого запорожця. 28 червня 1709 р. відбулася Полтавська битва. Переможцем у ній вийшов Петро І, у результаті чого провалилися плани Швеції підпорядкувати собі Північну Європу. Росія ж забезпечила собі контроль над узбережжям Балтійського моря й почала перетворюватися на могутню європейську державу.Втікаючи після поразки від переслідування російської кінноти, Мазепа і Карл XII знайшли притулок у Молдавії, що належала Османській імперії.

51. Розвиток української літератури у другій пол. ХVII

На початку доби Козацької держави виразно позначалися в літературі України впливи релігійної полеміки початку XVII ст., а навіть і пізніше довгий час переважали в літературі духовні інтереси над світськими в значній мірі внаслідок того, що більша частина авторів були духовні особи.-полемічні твори, автори -представники вищої православної ієрархії -Галятовський( збірник «Ключ до розуміння»,1659) та трактат «Наука албо способ зложення казання» (1659); ігумен Пустинно-Миколаївського монастиря Антоній Радивиловський- «Огородок Марії Богородиці» (1676), «Вінець Христов» (1688);Лазар Баранович -збірка «Меч духовний» (1666) та «Труби словес проповідних» (1674),"Нова міра нової віри",Інокентій Гізель -"Мир з Богом людині"(1669),трактат "Правдива віра"(1688),у 1691-брав участь у редагуванні "Києво-Печерського патерика" П'єси писалися викладачами Київської колегії, а виконавцями були школярі. Від 1673 до 1095 р. збереглося понад 20 текстів шкільних драм. -поезія— вірші різних примхливих форм: у вигляді хреста, вази, яйця, півмісяця; акростихи, «раки» — вірші, які можна читати з початку та з кінця; І. Величківський (помер у 1726 році)-емблематичні збірки «Млеко», «Зегар» та збірки епіграм; ієромонах Климентій Зінов'єв (кінець XVII початок XVIII ст.)- сатирик; Дмитро Тупталов (1651-1709), Стефан Яворський (1658-1722).

63. Політика російського уряду щодо Запорізької Січі (1734-1775).

На цей період припадає існування Нової Січі. Царський уряд проводив політику, спрямовану на обмеження автономного устрою Нової Січі. У 1734 р. Січ було підпорядковано київському генерал-губернатору. За метою посилення контролю за діяльністю запорожців у 1735 р. за 2 км. від Січі було збудовано Новосіченський ретраншемєнт, а у 1740 - 1750-х рр. цілий ряд фортець (Сокольська, Микитинська та ін.), в яких були розміщенні російські військові гарнізони. У 1752 р. на землях Бугогардівської та Кодацької паланок утворено Нову Сербію. Постійно проводилась ізоляція земель Запоріжжя за допомогою розміщення російських полків, відчуження частини земель та ін. У 1764 р. до новостворенної Новоросійської губернії було приєднано запорізькі землі по р. Інгул, а у 1770 на півдні володінь нової Січі розпочалося будівництво Дніпровської лінії. Остаточне рішення про ліквідацію Нової Січі було прийняте після завершення російсько-турецької війни 1768-1774 рр. Катерина ІІ видала указ, в якому безпідставно звинувачувала запоріжців у державній зраді, наказала заарештувати козацьку старшину, розпустити Запорізьке військо, зруйнувати Січ. Наприкінці травня - початку червня 1775 р. царське військо під командуванням генерала П. Текелі втупило у запорізькі володіння. 5 червня 1775 р. урядові війська захопили і зруйнували Нову Січ. Заарештовану старшину, було звинувачено у зраді та заслано у Сибір і Соловецькі острови. Січову скарбницю та майно було конфісковано, а землі Запоріжжя включено до складу Новоросійської та Азовської губерній. Незадоволені діями російського уряду козаки покинули Запоріжжя. Частина запоріжців переселилася у турецькі володіння, в Добруджу, де вони заснували Задунайську Січ

3. Зборівська битва та укладення мирного договору.

Навесні 1649 р. пол. війська порушили умови Переяславського перемиря, розпочали воєнні дії на прикордонних землях Поділля. Відповідно залучилися підтримкою литовською армії, яка під командуванням гет Януша Радзівіла наступала з пн з білоруських земель. Битва відбула під Лоєвом 21 липня, козаків очолив київськ полк Михайло Кричевський.-поразка, полковник помер у полоні, але зумів зупинити наступ литовців на укр. землі. В той час польські війська просували на укр. землі і зупинилися у м. Збараж, облога якого тривала від 30 червня до 27 липня. Проте основна частина польського війська мала зосередитись під Зборовом, очолювана Яном Казимиром. Б.Х. вирішив атакувати поляків, протягом 5-7 серпня відбувалася облога. Але Іслам-Гірей зрадив гетьмана, перейшов на бік польського короля, такий поворот подій змусив гетьмана погодитись на переговори. Кримський хан хотів залучитись підтримкою Корони, щоб мати союзника у запланованій війні проти Московії. 8 серпня було укладено Зборівський мирний договір («Декларація його королівської милості Запорозькому війську...»), який передбачав: - король визнавав самоврядність Війська Запорозького на територіях Київського, Чернігівського і Брацлавського воєводства; - державні посади могли обіймати тут лише православні шляхтичі; - реєстр - 40 тис., хто не потрапив до реєстру повинен повернутися до панів; - амністія всім учасникам війни; - православна Київська митрополія відновила свої права, а київ. митрополит мав увійти до сенату Речі Посполитої; - у контрольованій козаками Укр не мали права перебувати війська коронні, євреї та єзуїти. Договір мав виняткове значення для піднесення ідеї укр держ, бо вперше в історії укр..-пол. відносин Укр отримала з боку П визнання певної самостійності як дер., що спонукало до дальшого проведення б-би за незалежність.

27. Павло Полуботок та діяльність Першої Малоросійської Колегії.

Наказний гетьман України (1722—1724) по смерті Івана Скоропадського, чернігівський полковник. Полуботок виступав проти знищення залишків українського суверенітету та обмеження царського впливу в Україні. Після поразки Карла XII і Мазепи Петро I починає ліквідувати останні залишки української автономії. Замість уряду гетьмана він створює у 1722 р. Малоросійську колегію, яка не мала у своєму складі жодного українця. Мета Малоросійської колегії — «привести їх батьківщину до покори». Малоросійська колегія на чолі з генералом Степаном Вельяміновим-Зерновим (ще вона налічувала шість штаб-офіцерів та прокурора), ввела податки і збори і цілком довільно розпоряджалась цими сумами. Без упину чинили свавілля великоруські війська і обтяжували народ постоями. А козаків продовжували посилати на далекі роботи, де вони гинули. Налічують за п'ять років (1721—1725 рр.) загиблих на цих роботах на Ладозькому каналі, на Кавказі, на Волзі до 20 тисяч козаків. Одержавши звістку про смерть Івана Скоропадського у 1722 р., Петро I велів виконувати обов'язки гетьмана полковнику Полуботку з генеральною старшиною, радячись у всіх справах з головою колегії Вельяміновим. Полуботок прагнув увести порядок та законність в українському управлінні і покласти край старшинським зловживанням, на які посилався цар Петро. Розіслав універсали, які забороняли старшині під страхом суворих покарань використовувати козаків на свої потреби. Зайнявся реформою судових установ, прагнучи попередити хабарництво та зловживання суддів, неправий суд і утиски народу: розпорядився, щоб у судах сільських, сотенних та полкових судив не один суддя або отаман одноосібне, а з ним засідало кілька асесорів для контролю. Нормував апеляції вищому суду на рішення нижчого. Доклав зусиль, щоб ввести порядок у судочинстві вищого війського суду. Вельямінов надіслав скаргу на Полуботка, що він протидіє колегії, Петро вирішив ще більше обмежити українське самоврядування і викликав Полуботка з найголовнішою старшиною в Петербург. Він наказав заарештувати його і всю старшину, яка була з ним у Петербурзі, і посадити у Петропавловську фортецю. Велів заарештувати також усіх, хто брав участь у складанні коломацьких пунктів, і прислати їх до Петербургу.

25. Козацтво Правобережжя на зламі ХVII-ХVII І ст. Повстання Семена Палія.

Наприкінці 17 ст. більшість земель Правобережжя лежали пусткою. Це непокоїло польський уряд, бо занедбані внаслідок кривавих воєн та масові втечі населення землі, в які безперешкодно вторгалися турецько-татарські орди, становили загрозу для поновлених східних воєводств. Єдиним надйним способом зменшення цієї загрози було заселення сплюндрованого краю. З огляду на це польський король Ян ІІІ Собеський знову звернувся до козацтва. Заохочуючи заселення пусток, польський уряд рішенням 1685 р. надав козацтву «прадавні привілеї та вольності». Згідно з тією ухвалою козаки створювали на заселених ними землях власний полково-сотенний устрій. Так відродилися чотири полки: Богуславський, Корсунський, Брацлавський, Фастівський на чолі з полковником Самійлом Івановичем, Захарією Іскрою, Андрієм Абазином та Семеном Палієм. Відновлені полки були не тільки військовими, а й адміністративно-територіальними одиницями. Кожен із полковників заохочував заселення пусток, сприяв створенню в містах органів козацького самоврядування, зокрема й козацьких судів. Особливою активністю у віродженні козацького ладу відзначався фастівський полковник Семен Палій. Восени 1683 р. Палій очолював загін запорожців, який допомагав королю Яну ІІІ Собеському в обороні Відня від турецьких військ. Повертаючись і зпоходу Палій зі своїми козаками вирішив не повертатися на Січ, а залишитися на Правобережжі. Після того як цей район знову було заселено, польська шляхта спробувала вигнати звідти козаків. Правобережне козацтво на чолі з полковником Семеном Палієм підняло повстання.повстання мало на меті визволення Правобережної України від польського панування та обєднання з Лівобережною Гетьманщиною. Сили повстанців налічували 12 тис., коли до них приєдналися інші козацькі ватажки — Самійло Самусь, Захар Іскра, Андрій Абазин. Незабаром перед повстанцями впали такі польські твердині, як Немирів, Бердичів та Біла Церква. Влада фастівського полковника поширилась на значні території - т.зв. Паліївщину. В останні десятиліття 17 - на початку 18 ст. Палій став господарем Київщини, Брацлавщини ,Східної Волині та Центрального Поділля. Повстанці автоматично ставали союзниками шведів, які на той час були в стані війни з поляками - адже 1700 р. почалася Північна війна. Це занепокоїло Москву, яка одразу відгукнулася на прохання польського короля Августа ІІ надати допомогу, але використал для цього війська Мазепи. Навесні 1704 р. війська Мазепи перейшли Дніпро і зайняли Київщину й волинь.Семена Палія заарештували і ув'язнили, через рік відправили у заслання в Сибір. Польща, значну частину якої окупували шведські війська ,не могла претендувати на правобережну Україну. За таких обставин правобережжя опинилося під владою Мазепи.

81. Українська історіографія другої половини ХХ - початку ХХІ ст. про соціально-економічний розвиток України (ХVІІ-ХVІІІ ст.)

Позитивним здобутком є започаткування публікації документів судово-адміністративних установ ранньомодерної України. Це найперше книга київського підкоморськог осуду, актова книга Житомирського гродського та реєстри Володимирського гродського суду. Видання «Волинські грамоти 16 ст.», в якому вміщені дарчі, продажі, заставні, відновні, устіпчі записки, вибрані з Володимирських земських книг. Вкладом укр.. істориків є публікація Петром Кулаковським книги за 1652-11673 рр. та випуск документів т.зв. Руської (Волинської) Метрики. У праці подано характеристику книг метрики, вказано фактори функціонування Руської канцелярії, її склад, організацію роботи, наведена класифікації її продукції. Також було розпочато вивчення укр.. станової еліти - шляхти та козацької старшини. Дослідження Наталі Яковенко, в якому розглянуто основний комплекс проблем з формування цього стану, його персонального і чисельногосатну, а також правового та майнового статусу в тогочасному суспільстві. Дещо більше праць присвячено козацькій еліті. У праці Віри Панасенко про соціальну еліту Гетьманщини розглянуто широкий спектр питань. Зазначено, що формування стану козацької старшини відбувалося не лише за рахунок шляхти, а й з представників міських урядовців, духовенства. Значну вагу приділено становищу вищого православного духовенства та монастирів. Проблемі політико-культурних орієнтацій еліти Гетьманщини присвячена праця Олексія Струкевича. Науково-популярним стилем позначені роботи Володимира Кривошеї про козацьку старшину доби Гетьманщини. Праця Володимира Маслійчука присвячена козацькій старшині Харківського полку. Серед нечисленних монографій заслуговує на увагу праця Василя Балушка, присвячена обрядовості укр.. цехових ремісників, в які основну увагу приділено питанням етнографічного кола, на щ оменшу увагу звертали попередні історики. Хронологічно першою була книга Тетяни Балабушевич, в якій висвітлювалася аграрна історія Галичини в др.. пол.. 18 ст. Авторка ґрунтовно показала перерозподіл земельної власності, становище селянства, організацію і розвиток с/г, місце ремесел і промислів у системі аграрних відносин, а також внтрішнюі зовнішню торгівлю й організацію системи фінансів у господарстві магнатів. Значний вклад у вивчення історії ук. селянства внесла Ірина Ворончук, яка опублікувала серію статей про волинське селянство 16-17 ст.плідно працює над історією укр.. селянства 16-17 ст. і Віктор Атаманенко.

77. Українська історіографія про добу Руїни.

Низка раць укр.. істориків стосувалася висвітлення доби Руїни. Тут не можна не згадати праці російського історика Тетяни Яковлевої про причини і початок Руїни - «Гетьманщина в др.. пол.. 50-х рр.. 17 ст. Причини і початок Руїни» (1998). У її книзі об'єктивно змальовано соціально-політичне становище козацької держави у 50-х рр.. 17 ст., вдало відокремлено і охарактеризовано дії старшинських угруповань перед Руїною, а також проаналізовано зовнішню політику України в останні роки життя Б.Х., особливо в період правління І. Виговського. Книга Т. Яковленої до певної мри послужила взірцем наукового аналізу даної епохи. Діяльність І. Виговського досліджується також у книзі Неллі Герасименко «Історичні події на Україні 1657-1659 ». Боротьба укр.. козацтва з турецько-таатрською агресією в останні чверті 17 ст. стала предметом дослідження Віктора Заруби. Перебіг політичних подій др.. пол.. 17 - початку 18 ст. подано у працях Віктора Горобця і Леоніда Мельника. Аналіз становища козацтва на Правобережній Україні в останні чверті 17 ст. та його взаємовідносини мі жсобою і урядами Речі Посполитої та Туреччини зроблено у розвідці Тараса Чухліба. Ширші узагальнення з періоду др..пол. 17 - 18 ст. подані у працях В.Степнкова і В. Смолія. В 90-х рр.. ХХ ст. М. Крикун опублікував серію статей присвячених добі Руїни.

71. Суспільно-політичний устрій Слобожанщини у другій пол. ХVII-ХVIIІ ст.

Половина всього населення Слобідської України у 18ст складало козацтво. Воно поділялося на старшину, виборних (або компанійських) козаків, які несли військову службу, і козаків-підпомічників, які допомагали виборним харчами або грішми. По дворах козаків жили підсусідки (1732 їх було в 4 полках 12 973), переважним чином це були колишні козаки і селяни, які втратили власне господарство та землю і наймитували у заможних господарів. Виборні козаки поступово перетворилися на замкнутий вільний стан, а підпомічники — на підданих, залежних від козацької старшини. Селяни ділилися на вільних, які мали власну землю, і тих, що жили на землях козацької старшини, російських поміщиків, монастирів тощо і за це відробляли панщину Міщанство (купці, ремісники) було нечисленне. Шляхти на Слобідській Україні в 17 ст. не було. Окрему групу, досить строкатого соціального й господарського складу, становили росіяни — «служилі люди» різних розрядів, пізніше, у 18 ст. дворянство-поміщики (росіяни, молдавани тощо), «посадські люди», «однодворці» й «крестьяне». Соц. устрій С. У., чимало відмінний від того, що був на Московщині. Відносини між гетьманським урядом і укр. старшиною С. У. зміцніли за часів І. Самойловича й І. Мазепи. Обидва гетьмани прагнулипоширити владу свого «регіменту» на С. У., куди перейшла значна частина зігнаного з предковічних земель населення Правобережжя. Ставлення слобідської старшини до цих планів було подвійне. Сумська й Охтирська старшина, ближче зв'язана, а навіть споріднена з старшиною Гетьманщини, загалом підтримувала ці плани, тоді як старшина трьох сх. полків С. У. воліла залишитися під безпосередньою владою царя, лише дістаючи більше автономних прав для всієї С. У. За цих умов, надто ж під впливом антиукр. політики Росії щодо Гетьманщини після Полтавської поразки 1709, питання про об'єднання С. У. з Гетьманщиною втратило актуальність. Але це не відбилося на взаєминах С. У. і Гетьманщини. Крім зв'язків екон. і культ., велике значення мали близькі родинні й родові зв'язки між вищою старшиною С. У. і Гетьманщини. З цим пов'язані були й чималі зем. володіння деяких гетьманських фамілій на С. У. (зокрема Миклашевських, Полуботків, Самойловичів тощо). Нерідко представники лівобережної старшини посідали важливі старшинські уряди на С. У.). Але вони не поривали зв'язків з Гетьманщиною, де в них також були маєтки й їх родичі посідали ті чи ті уряди. З другого боку, слобідські діячі іноді брали безпосередню участь у політ. житті Гетьманщини. С. У. давала тимчасовий (вільний чи невільний) притулок гетьманським діячам та їх родинам у час політ. або військ. криз (зокрема під час війни 1708-09).

39. Характеристика Рішительних пунктів.

Обрання Данила Апостола (1727-1734) гетьманом було одностайним рішенням. Головною своєю справою гетьман вважав підписання традиційного російсько-українського договору. Тому відбуває до Петербурга на коронацію Петра ІІ, де і представляє йому свій варіант статей. На початку березня 1728 р. веде переговори з президентом іноземної колегії графом Голвкіним, щодо поданих статей. Лише в серпні отримав як відповідь на свої пропозиції - «Рішительні пункти». Вони мали форму указу царського уряду гетьманові. Згідно з новим договором: - гетьман позбавлявся права вести переговори з іншими державами; - дозволялося лише розв'язувати прикордонні проблеми з Польщею і Кримом, але ід наглядом російського резидента; - на військові уряди мали обиратися особи зі старшин, які затверджувалися імператором; нижчу старшину затверджував гетьман; - вищою судовою інстанцією ставав генеральний суд; він складався з трьох росіян і трьох українців та очолювався гетьманом, але головним суддею вважався цар; «Рішительні пункти» скасовували заборону росіянам купувати землі в Україні. Нові статті значно обмежували й без того урізані права і вольності України. Що ж до гетьмана Апостола, то права йому надавалися ще менші ніж Скоропадському. «Рішительні пункти» не були двостороннім договором. Вони являли собою розпорядження, нормативний акт верховної влади Російської імперії. Документ був покликаний регулювати внутрішнє життя Гетьманщини як складової частини єдиної держави.

57. Опришківський рух на українських землях у другій половині ХVІІ - першій третині ХVIIІ ст.

Опришки — учасники народно-визвольної боротьби в Галичині, на Закарпатті, Буковині проти феодально-кріпосницького гніту польської шляхти, молдавських феодалів, угорських та австрійських поміщиків у 16 — 1-й половині 19 ст. Вперше опришки згадуються в документах 1529 р. У зв'язку з посиленням феодально-кріпосницької експлуатації і національного гніту на західноукраїнських землях рух опришків спочатку розгорнувся на Прикарпатті, пізніше охопив Закарпаття і Буковину. Опорним центром опришків були Карпатські гори. З Галичини, Закарпаття і Буковини тікали в гори розорені, покривджені селяни (наймити, комірники, городники, панські слуги), бідні міщани і польські, молдавські та угорські селяни, з яких створювалися опришківські загони. Вони нападали на поміщиків, орендарів, лихварів, корчмарів, руйнували шляхетські маєтки, а захоплене майно роздавали сільській бідноті. В 1-й пол. 17 ст. на Покутті успішно діяв буковинський ватажок Г.Кардаш. Очолювані ним опришки 1621 р. здобули фортецю Пнів. У 30-40-х рр. на Західному Прикарпатті прославилися у боротьбі проти шляхти С.Солінка, В.Чепець, В.Баюс та ін. ватажки. Значні виступи опришків відбулися під час народно-визвольної війни 1648—1654 рр. опришки здобули королівські замки у травні 1648 р. — у Новотанці та липні — в Саноці. Очолювані В.Сімашкою, О.Шичиком та ін. ватажками, опришки діяли поблизу міст Яслинського, Дуклі. Брали участь у повстанні 1648 р. під керівництвом С. Г. Височана. В 1649—1654 рр. вдало виступили на Лемківщині під проводом Санька, А.Савки та ін. З ними підтримував зв'язки керівник повсталих польських селян Костка Наперський. На Поділлі опришки. здобули Гусятин і Сатанів. У 1653 р. в Молдові разом з військом Тимоша Хмельницького діяли 2 тисячі опришків під проводом Харачка.

58. Опришківський рух на українських землях у 30-50-х рр. ХVІІІ ст.

Опришки — учасники народно-визвольної боротьби в Галичині, на Закарпатті, Буковині проти феодально-кріпосницького гніту польської шляхти, молдавських феодалів, угорських та австрійських поміщиків у 16 — 1-й половині 19 ст. Найвищого піднесення рух опришків досяг у 30-40-х рр. 18 ст. під проводом Олекси Довбуша. Після його загибелі загони опришків очолювали В.Баюрак, І.Бойчук, П.Орфенюк.Опришки брали участь у гайдамацьких повстаннях 18 ст. на Правобережній Україні. Рух опришків не припинився після загарбання феодальною Австрією Галичини (1772 р.) і Буковини (1774 р.). У 80-х рр. 18 ст. у Станіславській окрузі діяли загони під проводом Д.Богуславця, Я.Фенюка, М.Баби. На Покутті в кінці 18 ст. прославився ватажок П.Гуманюк (Сапрянчук). Протягом 1-ї половині 19 ст. в Галичині, на Закарпатті і Буковині діяло понад 50 загонів, ватажками яких були В.Фреюк, М.Бойчук (Клям), В.Якимюк, Д.Марусяк, Г.Мосорук, М.Штолюк, І.Вередюк, М.Циган, І.Волощук, А.Ревізорчук та ін. За допомогою численних військових частин і каральних загонів смоляків, гірських стрільців, пушкарів австрійському урядові вдалося репресіями остаточно придушити опришківський рух. Останнім ватажком опришків був М.Дратрук (Бордюк), прилюдно скараний в Коломиї. Антифеодальний рух опришків, що підривав основи шляхетської Польщі та монархічної Австрії, був складовою частиною антикріпосницької боротьби українського селянства. Про героїчну боротьбу опришків складено багато народних пісень, легенд, переказів.

42. Українське військо доби Гетьманщини (організація, комплектування, озброєння, сторожова та допоміжна служба).

Основа - козацькі полки(за Хмельниччини на Лів та Прав Укр- 17 полків,. Після відділення Прав.-10). Полки→сотні→ десятки, які звали куренями. Козацьке військо-кінне та піше. До кожного полку входили кінні та піші козаки, і відношення між ними ввесь час змінялося. У походи, здебільшого йшли кінні, а піші козаки залишалися для сторожевої служби. До війська козак повинен був з'являтися з рушницею, шаблею, списом, порохом, кулями, а також з провіянтом і на доброму коні З XVI ст.-артилерія — генеральна, полкова та сотенна. Артилерією відав генеральний обозний, командував нею «гарматний осаул», а обслуговував її великий штат гармашів. На утримання артилерії були призначені села. Комплектування: 4 структурних частин : 1)лівобереж. козац. війська (городові козаки); 2)слобідські полки;3)Запорізьке в.;4)наймани -«охотницькі полки, т зв компанійці(кінота)і сердюки (піхота), котрі були складовою лівобережного козацького війська..Облік кількісного складу городових козаків проводився у полках та сотнях ,де ств. Компути:«Новоуписні» козаки мали бути у повній бойовій готовності,але через невеликий досвід у похід зразу не відправлялися. «Виборні»- «найбагатші» + ті,хто мав землю чи займався скотарством ,але міг себе забезпечити нести військову службу. «Підпомічники»- - малоземельні або безземельні козаки; постачали виборним провіант,зброю ,коней ,одяг і навіть обробляли їх землі-головне джерело комплектування армії погоничів для козацького обозу та регулярних військ. «Піші неозброєні»козаки - в результаті екон.занепаду не могли купити зброю ; нерідко-ф-ї підпомічників. «Куріньчики»- звільнялися від служби , бо виконув. доручення старшини, полковників чи гетьмана(догляд за господарством,пошта). «Підсусідки»- зубожілі козаки ,що не мали землеволодінь. Козацтво мобілізувалось за територіальною ознакою, не посилати старих чи неповнолітніх (20 років)

7. Розвиток української дипломатії (лютий 1649 - весна 1651 р.)

Особливе значення мали для України її відносини з Туреччиною. Було укладено укр.-тур угоду в 1649 р., що надавала українським купцям право вільного плавання Чорним морем і право безмитної торгівлі в портах Османської імперії. Новий етап в укр.-тур відносинах почався в липні 1650 р., коли Б.Х. із великими почестями зустрів турецьке посольство. Переговори закінчились успішно. Гетьман зобов'язався не допускати морських походів запорожців, не брати участі у ворожих акціях щодо Порти, підтримувати союз із Кримом. В кінці року Мегмед 4 прийняв ухвалу взяти Україну під протекцію Порти. Підтримувала Україну в її боротьбі проти Польщі Венеціанська республіка, адже вбачала в укр.. козацтві свого союзника проти Туреччини. З метою укладення угоди про анти турецький союз Венеції та України 1650 р. до Б.Х. прибуло посольство Альберто Віміни. І хоча згоди досягнуто не було (Україна не могла вести війну на той час проти свого союзника - Туреччини і Польщі одночасно), дружні міждержавні відносини не уривалися. Англія також підтримувала Україну у боротьбі. Керівник Англійської держави Кромвель убачав у нац-визв війні укр.. народу прояв загальноєвропейської боротьби проти Контрреформації. Кромвель своїми діями відволікав католицькі держави від реальної допомоги Речі Посполитій. Швеція, обстоюючи свої інтереси, була готова розпочати війну проти Польщі. Добре інформований про політику європейських держав Б.Х., прагнув установити дипломатичні відносини із шведським королем і отримати від нього допомогу. Гетьманський уряд встановив і постійно підтримував контакти з болгарами, сербами та греками. Складнішим було ставлення до війни Московії, Волощини та Молдови. Кожна з цих країн хоча на словах і підтримувала Б.Х., проте з допомогою не квапилася, прагнучи використати війну задля власних інтересів. Так, в 1650 р. Б.Х. здійснив молдавський похід, після якого Молдова розірвала союз з Польщею, а обєдналася з Україною, при чому, згодом родинними зв'язками (1652 р. Тиміш Хмельницький одружився із Розандою Лупул). Впродовж весни-літа 1651 р. Б.Х. покликаючись на воєнні дії проти Польщі, ухилився від складання присяги Мегмеду 4, саме прихильне ставлення Порти до козацької України утримувало Кримське ханство від ворожих дій проти неї.

45. Адміністративно-територіальний устрій Правобережної України та приєднання її до Росії в кінці ХVІІІ ст.

Правобережна Україна, що перебувала під гнітом Речі Посполитої, в адміністративному відношенні поділялася на чотири воєводства: Київське без Києва, Волинське, Подільське, Брацлавське. Західноукраїнські землі загарбані Польщею поділялися на два воєводства: Руське в складі п'яти земель - Львівської, Перемишльської, Галицької, Сяноцької і Холмської та Белзьке - Белзький, Бузький, Любачівський, Грабовецьий і Городельський повіти. Ця система адміністративного поділу без змін залишалася майже до кінця 18 ст. У воєводствах найвищим за рангом польсько-шляхетськими урядовцями були воєводи. Проте вони втратили частину своїх прав, за винятком головувати на сеймиках і командувати полковими рушеннями. Важливі справи розв'язували повітові сеймики, на яких розглядалися питання про податки, забезпечення військ провіантом, обиралися депутати до сейму. Продовжували існувати староства - королівські (державні) землі. Однак у пер.пол. 18 ст. адміністративна і судова влада староств була значно обмежена.відповідно до адміністративного поділу існувала станова судова система. Шляхетські суди поділялися на гродські, земські та підкоморські. В гродських судах розглядалися лише справи шляхти і міщан королівських міст. Справи шляхти розглядали і земські суди, що засідали у повітових центрах кілька разів на рік. Земельні та межові позови магнатів і шляхти вирішували підкоморські суди в складі підкоморія, коморника-землеміра та інших чиновників. Апеляційними інстанціями були коронний трибунал і коронна ассесорія. В окремих випадках судові справи передавалися на розгляд сейму. Інші стани мали свої суди. В містах з магдебурзьким правом (Львів, Камянець-Подільський, Луцьк) діяли міщанські суди. В пер.пол. 18 ст. припинили існувати копні суди (для селян), яких остаточно замінили поміщицькі суди. У другій половині XVIII ст. Польська держава переживала глибоку політичну та економічну кризу, пов'язану з наростаючою феодальною анархією в державному управлінні, феодальними міжусобними війнами, які спустошували країну. Усе це створювало сприятливі умови для втручання сусідніх держав - Австрії, Пруссії, Росії. У 1772 р. відбувається перший поділ Польщі. Росія хотіла забезпечитися підтримкою Австрії у війні з Туреччиною і поступилася Галичиною. Сама ж вона отримала Полоцьке, Вітебське, Мстиславське і частину Мінського воєводства. В 1774 р. Австрія відібрала у Молдавського князівства Буковину. В 1793 р. Польщу ділять вдруге. До Росії відійшла Правобережна Україна - Київщина, Брацлавщина, Волинь, Поділля, Мінське воєводство. Пруссія отримала м. Гданськ і території по річках Варта і Вісла. За третім поділом (1795 р.) до Росії відійшли Західна Волинь, східна частина Холмщини, частина Білорусі, Литви. Південна Польща з Любліном і Краковом відійшла до Австрії. Пруссія здобула Центральну Польщу з Варшавою. Таким чином, з приєднанням до Росії Причорномор'я, Криму і Правобережної України, а до Австро-Угорщини - Галичини і Буковини етнічні українські землі опинилися у складі двох держав - Російської та Австрійської імперій.

55. Гайдамацький рух на українських землях в першій половині ХVIIІ ст.

Перша згадка про гайдамаків датується 1714р. Гайдамаки від тур. «гайда»-гнати,переслідувати, турбувати. Гайд.рух виник на Волині, Західному Поділлі,пізніше охопив Київщину, Братславщину. Це форма національно-визвольної боротьби проти польського гніут укр.народу на Правобережжі. 3 хвилі:1734-1738, 1750, 1768(Коліївщина). 1734р. -перше велике повстання охопило Київщину,Волинь, Поділля. Рос. Війська на теретор. Правобереж. України розом із гетьманськими полками. Мета: допомогти сину Августа ІІ вступити на польський престол. Чутки серед селян:рос.війська прийшли на допомогу укр.селянам., Анна Іоанівна видала грамоту у якій закликала боротися проти шляхти. На чолі повстання сотник надвірних козаків князів Любомирських - Верлан. Повстанці захопили Жванець, Збараж, Броди. З Польщі втік С.Лещинський, АвгустІІІ стає королем. Царські війська кинуті на придушення гайдамацького повстання. Кін.1738 російські та польські війська за допомогою С.Чалого здобули перемогу над основними силами. Частина гайдамаків відійшли в Молдавію,решта припинила тимчасово збройний опір. 1750р. повстанців очолили О. Письменний, М.Сухий, П.Таран. Територія - Братславщина, Київщина, Сх.Поділля. Захопили фортеці: Летичів,Умань,Вінницю, Фастів.До зими 1750р. виступ придушений рос. І пол. військами.

56. Гайдамацький рух на українських землях в другій половині ХVIIІ ст.

Перша згадка про гайдамаків датується 1714р. Гайдамаки від туре. «гайда»-гнати,переслідувати, турбувати. Гайд.рух виник на Волині, Західному Поділлі,пізніше охопив Київщину, Братславщину. Це форма національно-визвольної боротьби проти польського гніут укр.народу на Правобережжі. 3 хвилі:1734-1738, 1750, 1768. Повстання 1768 отримало назву Коліївщина. Причини: 1- занепадає панське господарство в наслідок зміни торгівлі зерном не на Балтійському, а Чорному морі, відповідно, утиски селян. В Пн.Київщині найменші соціальні утиски,збільшення панщини,тягарів-сприймалося як насильство. Причина-селяни тривалий час звільнені від панщин. повинностей у цьому регіоні;2- наступ уніатів очол. Ф.Володкевич. З цим боровся ігумен Милхеседик Значко-Яворський, який добився аудієнції у Катерини ІІ.Вона пообіцяла підтримку. 1768-С.Понятовський зрівнює у правах католиків, православних,протестантів-формально. Все здійснював під тиском Росії. Шляхта негативно відреагувала на даний закон. Вона створила конфедерації, які оголосили «хрестовий похід» проти православних під гаслом захисту, католиц., шляхетськ. прав і звіл.Польщі з-під рос. впливу. Орг.центр Барська конфедерація. Рос. військо на чолі з М.Кречетниковим направлене для придушення конфедератів. Чутка між селянами:КатеринаІІ видала «Золоту грамоту» в якій закликала до боротьби з польською шляхтою. Весною 1768 М.Залізняк сформував під Чигирином повстанський загін, на його бік перейшов І,Гонта-уманський сотник. Взяли фотнецю Умань-одну з опорних точок польської шляхти. Захопили м.Балту. Туркибули обурені, загрожували війною Росії. Остання міняє тактику стосовно гайдамак. Схватили Гонту та Залізняка. Каральні акції з червня 1768, остаточно придушено Коліївщину навесні 1769р.

60. Кам'янська та Олешківська Січі,

Поразка українсько-шведського війська під час Полтавської битви 1709 спричниили тяжкі наслідки для січового товариства. Жорстоке зруйнування карльними загонами полковника Яковлева у травні 1709 Чортомлицької Січі, заставили січовиків податися на землі, порубіжні з володіннм кримського хана Давлет-Гірея - васала турецького султана. У верхній течії річки Камянки, правої притоки р. Дніпро, було засновано чергову Січ - Кам'янська Січ — адміністративний і військовий центр запорозького козацтва у 1709—1711 роках та 1728—1734 роках. (херсонська обл.). У 1711 на неї рушили війська Бутурліна та Скоропадського, і запорожці відійшли на південь, до Олешок - на території підвладні кримському хану. Там було засновано Олешківську Січ (1711—1728 роки). Камянська та Олешківська Січ відрізнялися від попередніх. Особливістю цих січей було те, що вони розташовувались у мало захищених природою місцях, серед пісків. З огляду на нетривалий час існування запорожці не встигали спорудити там належні укріплення. Боєздатність січей обмежувалася й рішеннями хана, який, зокрема, забороняв запорожцям тримати ам артилерію. Життя запорожців на території Кримського ханства ставало дедалі тяжчим. Козаків втягували в усобиці різін угруповання ханства. Хани вимгали у запорожців участи у своїх походах на Пн. Кавказ. Та найбільше дошкуляли переслідування православної віри. Зрештою це спричинило посилення поміж козаками проросійських настроїв. Давалася взнаки і російська активна дипломатична діяльність, уряд російський хотів залучити запорожців до війни з Швецією. У 1728 р. козаки залишили місце олешківської Січі і повернули на місце Камянської. Тому що виникло повстання. Козаки скинули кошового отамана Костя Гордієнка й рушили вверх по Дніпру. Зрештою, 10 квітня 1734 понад 30 тис. запорожців разом з отаманом Іваном Білицьким повернулися на Запоріжжя і неподалік від зруйнованої Чортомлицької Січі заснували на р.Підпільній Нову Січ.

2. Битви 1648 р.: перебіг та значення.

Початком української національної революції вважають захоплення повстанцями в січні 1648 р. Запорізької Січі та обрання гетьманом Богдана Хмельницького. Протягом короткого часу 1648 р. козаки тричі отримали блискучі перемоги: у битвах під Жовтими Водами (5-6 травня), під Корсунем (16 травня), під Пилявцями (11-13 вересня). Успіх досягався завдяки застосуванню різних тактичних заходів: розгрому ворога частинами у ході зустрічної битви (Жовті Води); перекриття противнику, що ухилявся від бою, шляху до відступу (Корсунь); створення психологічної кризи у війську противника з метою його цілковитої деморалізації (Пилявці). Успіхи повстанців пояснюються також вдалими організаційними кроками гетьмана: залученням на свій бік реєстрового козацтва і укладенням союзу з кримськими татарами. Переговори з Кримським ханством вони давали змогу забезпечити власний тил і посилити повстанське військо татарською кіннотою, яка могла ефективно протистояти польській. У середині березня 1648 р. союз було укладено, і на допомогу повстанцям вирушило понад 3 тис. татарських вояків на чолі з Тугайбеєм. Здобувши перемогу під Пилявцями, Б. Хмельницький рушає на Львів. Штурмом було взято фортецю Високий Замок (26 вересня - 5 жовтня) і у козаків з'явилася реальна можливість здобути місто, а потім повністю розгромити польську армію і захопити Варшаву. Але, обмежившись викупом, повсталі залишають Львів. Під Замостям (14 листопада) Б. Х. вступає в переговори з поляками, укладає перемир'я і повертає свої війська в Україну. Вчені називають це помилкою гетьмана. Проте необхідно враховувати, що на тому етапі війни метою українців було реформування державного устрою Речі Посполитої, а ніяк не незалежність України. Окрім цього, українські війська були знесилені, союзники-татари повернулись у Крим. А війна на польській території неминуче б викликала активний опір місцевого населення. У 23 грудня 1648 р. козацьке військо на чолі з Б. Х. урочисто ввійшло у Київ. І вже тут, переосмисливши ситуацію, що склалася, гетьман формулює основні принципи національної державної ідеї. В переговорах з поляками, які почалися, Хмельницький захищає право українського народу на створення власної, незалежної від влади польського короля держави.

9. Переяславська Рада та укладання Березневих статей.

Поштовхом до проведення ради був проведений 1 жовтня 1653 р. Земський собор, який схвалив рішення «взяти під свою руку» Військо Запорізьке, а також розпочата 31 грудня війна проти Польщі. 8 січня 1654 р. на Переяславській раді було вирішено віддати Україну під протекторат Московської держави при збереженні основних прав і вольностей Війська Запорізького. Переяславська рада лише започаткувала оформлення московсько-українських відносин, бо ніяких письмових домовленостей у Переяславі укладено не було. Особливістю укр.-моск. договору було те, що він становив групу документів від кожного зі станів - окремих угод від духівництва, міщанства, козаків. Остаточний юридичний статус України у складі Росії був визначений у „Березневих статтях" 1654 р. Козаки запропонували 23 статті, які повезли у Москву генеральний суддя Самійло Зарудний та переяславський полковник Павло Тетеря. Проте було прийнято лише з них 17. В Україні зберігалася республіканська форма правління і військово-адміністративна система на чолі з гетьманом. Незмінним залишався і територіальний поділ, в містах зберігалося право на самоуправління. Україні надавалася незалежність у проведенні внутрішньої політики. Чисельність козацького війська встановлювалась 60 тис. Вона могла встановлювати дипломатичні стосунки з іншими державами, крім Польщі й Туреччини. Декілька статей дещо обмежували суверенітет України. Наприклад, російський контроль над збиранням податків в Україні. Москва ж у свою чергу прагнула з часом перетворити часткову залежність України на цілковиту, відмінивши автономні права й вольності. Але на даний час Московія та Україна обєдналися у конфедерацію.

66. Соціальний устрій та побут населення Слобожанщини.

Після національно-визвольної війни укр.. суспільство зазнало великих змін. Насамперед зростала чисельність козацтва, яке перетворилося на привілейований стан. Козацтво зберегло свою провідну роль у суспільному дитті й у Слобожанщині. Козаки тут були землевласниками, працювали на землі у власних господарствах, мали право вільно торгувати, не сплачували податків. Так само як і в Гетьманщині їхньою головною повинністю була військова служба. Тут козаки поділялися на 2 категорії: на козаків «виборних» та «підпомішників». Виборні, це ті козаки, що самі відбували службу, поставляючи певний контингент озброєних вояків, щоб заповнити установлений «компут». Підпомішники - це були бідніші козаки, які самі звичайно не служили, а допомагали виборним грішми чи продуктами.Селяни як окремий стан, появилися на Слобожанщині одночасно з козаками. Вони оселилися як вільні хлібороби, зберігаючи свою назву «посполиті», яку й мали на Гетьманщині. Вони платили до царського скарбу податок, але зберігали довший час право вільного переходу з місця на місце. Проте більша частиа посполитих селилася на землях козацької старшини та заможніших козаків, не бажаючи отримувати землю з фонду т.зв. вільних військових земель, бо володіння такою землею було зв'язане з військовою службою: треба було записати в козакиі відбувати воєнну службу. Також серед переселенців Слобожанщини було багато міщан. Вони як і селяни, білше жили з хліборобства, проте й не цуралися ремесла, запровадили цеховий устрій.

68. Розвиток сільського господарства та еволюція аграрних відносин у другій пол. ХVII-ХVIIІ ст.

Протягом цілої доби Гетьманщини сільське господарство залишалося головною галуззю господарства України. Ліквідація магнатського та шляхетського землеволодіння, заснування великого фонду державних земель «Війська Запорозького»; зростання дрібного землеволодіння — козацького та селянського і знову наростання великого старшинського землеволодіння — поволі поглинало і фонд державних земель, і дрібне землеволодіння козаків та посполитих. Ця еволюція, стосувалась тільки юридичної форми землеволодіння, і майже не відбивалася на його характері, майже не вносила різниці ні в сільськогосподарську техніку, ні в асортимент культурних рослин. В Універсалах Богдана Хмельницького змальовано картину старшинського господарства, де була не тільки орна земля, але й сіножаті, млини, рибні стави, мед. Це свідчить про те, що вже тоді сільське господарство перестало бути тільки рільничим. У XVII ст. в Україні сіяли пшеницю, жито, овес, ячмінь, гречку, просо, льон, але поруч з тим були великі плянтації тютюну, а в північних полках — коноплі. Розвинене було млинарство; млини були вітряні й водяні; вони належали переважно старшині й манастирям. На водяних млинах не тільки мололи збіжжя, а дерли просо, валяли сукно та повсть. Поважне місце в промисловості Гетьманщини займало ґуральництво. Проте, з 70-их років XVII ст. право ґуральництва стало привілеєм козацтва взагалі, а далі стало переважно правом старшини. Широко розвинене було здобування поташу, переважно в північно-східній частині України, найбільше в Чернігівщині. Великим власником поташових буд був архиєпископ Лазар Баранович. Здобували багато салітри, яка йшла на виробництво пороху. Вивозили її за кордон. У маєтках старшини та манастирів було багато гут, які виробляли високого ґатунку скло. Славилися своїми виробами гути під Києвом, на Чернігівщині, під Конотопом, на Стародубщині. В кінці XVII ст. число гут зросло там до 20-ти. В Україні здобували залізну руду тільки низької якости, болотяну. На Правобережній Україні, до Хмельниччини, було чимало рудень у шляхетських маєтках, але під час Хмельниччини значну частину їх знищено, а залізо пограбовано, бо воно потрібне і для повстанців, і для поляків. Незабаром старі рудні відновлено і збудовано багато нових, зокрема в манастирських маєтках. Новиною в історії залізно-рудної промисловосте XVII ст. була поява рудень на Лівобережній Україні, переважно в маєтках старшини. Рудні були на Чернігівщині, Ніженщині. Україна кінця XVII ст. втягується в широкий торговельний рух, і в значній мірі промислово-торговельні інтереси керують сільським господарством старшини. В XVII ст., за Самойловича і ще більше за Мазепи, поновлюються торговельні зв'язки України з Заходом через балтицькі порти, Ґданськ, Кеніґсберґ та Ригу, а також суходолом — через Краків та Вроцлав (Бреслав). Поширюються чорноморсько-дунайськими країнами. Почала набувати дедалі більшого розмаху торгівля торговельні зв'язки з Кримом.Налагоджуються торговельні зносини з Московщиною, а також зі Сходом — Персією, Кавказом. У всі ці країни гнали худобу, везли шкіри, віск, тютюн, салітру з України. Крім того вивозили горілку, скло. Зростала торгівля між Лівобережжям і Правобережжям, Запоріжжям, Слобідською Україною. За Мазепи економічний стан Гетьманщини, не зважаючи на тяжкі політичні умови, значно покращав. Пізніше Петро І хотів позбавити її економічної незалежности. Мазепа надавав господарським справам великого значення: сотні універсалів гетьмана стосувалися землеволодіння, сільського господарства, торгівлі, промисловости. З цього погляду важливі призначення гетьманом «старост», «дозорців» та інших урядників до гетьманських ранґових маєтностей; серед них було багато високоосвічених, добрих господарів, але головне те, що гетьман входив у всі деталі господарства і керував ним сам.

33. Характеристика Батуринських та Московських статей І. Брюховецького.

Після обрання на Чорній раді 17-18 червня 1663 р. у Ніжині гетьманом І. Брюховецького (1663-1665) він відновив у Батурині 1663 р. договір з Московщиною на основі статей Богдана і Юрія Хмельницьких. Батуринські статті були укладені 17 листопада - це був договір І. Брюховецького з представниками російського уряду Башмаковим і Фроловим як додаток до основних Переяславських статей 1659 р. Батуринські статті підтверджували Березневі статті 1654 року, але містили додаткові пункти: - утримувати коштом місцевого населення російське військо в Україні; - повертати до Росії втікачів; - упорядкувати козацький реєстр, визначений попередніми договорами; - заборонити українським купцям продавати збіжжя на Правобережжі; - вивозити горілку й тютюн в російські міста, аби не порушувати державної монополії тощо. Батуринські статті були замінені Московськими статтями 1665 року — міждержавний договір, підписаний у Москві 11 жовнтя 1665 р. між гетьманом Іваном Брюховецьким, котрий у вересні прибув до Москви, і московським урядом. Московські статті значно обмежували політичні права України, посилювали її військово-адміністративну і фінансову залежність від московського уряду. За Московськими статями: - українські міста і землі переходили під безпосередню владу московського царя. - Гетьманському уряду заборонялось вступати в дипломатичні зносини з іноземними державами. - Обмежувалось право вільного обрання гетьмана, вибори якого мали проходити лише з дозволу царя і в присутності московських послів, новообраний гетьман мав приїздити до Москви на затвердження. - Кількість московських військ в Україні збільшувалась до 12 тис., причому український уряд зобов'язувався постачати їм власним коштом харчі. - Збирання податків з українського населення (за винятком козаків) покладалося на московських воєвод і всі збори мали йти у царську казну. - Українська Церква переходила у підпорядкування Московському Патріарху. Фактично лише козацький стан зберігав свої автономні права. Московські статті забороняли використання в Гетьманщині знецінених мідних грошей, які випускалися урядом Олексія Михайловича за примусовим курсом срібних, а також повідомляли про повернення королівських грамот на магдебурзьке право українським містам (забрані раніше за наказом царя), зокрема Києву, Переяславу, Ніжину, Каневу, Чернігову, Почепу, Гадячу, Стародубу, Остру та іншим містам. Московські статті стали головною причиною антимосковського повстання у Гетьманщині.

20. Конституція П.Орлика та його діяльність в еміграції.

Після поразки в битві під Полтавою гетьман Іван Мазепа зі своїми найближчими прибічниками втік до Бендер, Османська імперія, де і помер. Наступним гетьманом став генеральний писар — Пилип Орлик (1710-1727). При його обранні на раді старшин було прийнято документ, що визначав права і обов'язки гетьмана. повна назва документа — «Договір та Встановлення прав і вольностей Війська Запорозького...» - перша європейська Конституція. Тому що обґрунтувався державний лад України. Конституцію було прийнято 5 квітня 1710 року на зборах козацтва біля містечка Тягина на правому березі річки Дністер. Документ складався зі вступу і 16 статей. У вступі було подано історію України, пояснено причини чому Україна розірвала з Московією та прийняла протекторат шведського короля. У 16 статтях викладалися засади державного життя. Законодавча влада надається Генеральній Раді, що виконує роль парламенту, до якої входять генеральні старшини, цивільні полковники від міст, генеральні радники, полкові старшини, сотники та представники від Запорозької Січі. Генеральній Раді належало працювати сесійно, тричі на рік — в січні (на Різдво Христове), квітні (на Великдень) і жовтні (на Покрову). На своїх зборах Генеральна Рада розглядає питання про безпеку держави, спільне благо, інші громадські справи, заслуховує звіти гетьмана, питання про недовіру йому, за поданням гетьмана обирає генеральну старшину. Найвищу виконавчу владу мали гетьман разом із Радою генеральної старшини. Можливості гетьмана і його владні повноваження було значно обмежені: гетьман не мав права розпоряджатися державним скарбом та землями, проводити власну кадрову політику, вести самостійну зовнішню політику. Йому також було заборонено створювати якусь власну адміністрацію, він не міг застосовувати покарання до винних. Для задоволення матеріальних потреб гетьманові виділялись певні рангові маєтності з чітко визначеними прибутками, проте лише на час його перебування на посаді. У травні 1711 року розпочався наступ московських військ під проводом Б. Шереметьєва. Завершилось все підписанням Московії з Туреччиною Прутського мирного договору 12 липня 1711, згідно з договором московський уряд зобов'язався передати Туреччині частину укр.. земель, зокрема Азовську фортецю. Москва обіцяла зруйнувати свої фортеці на Дніпрі. 5 березня 1712 р. було видано указ султана за яким на Правобережну Україну і Запорозьку Січ поширювалася влада Орлика. Тому Польща повинна була звільнити завойовані землі. Проте вже у 1714 р. між Туреччиною і Польщею було укладено договір, за яким Правобережна Україна залишалася за Польщею. У 1714 році перебував у Молдавії, потім (1715) разом з частиною старшини скористався запрошенням Карла ХІІ і жив до 1720 року у Швеції, після чого вимушено відбув до Польщі де промешкав два роки, з 1722 року П. Орлик переїхав на територію Оттоманської імперії, де його фактично було інтерновано - на вимогу турецького уряду до 1738 року він оселився в Салоніках (Греція). Проте він не припиняв пошуки підтримки у різних європейських державах (Франції, Англії, Польщі, Ватикану, Саксонії, Прусії та інших), він неодноразово порушував питання про допомогу в справі відновлення української державності.

10. Хід військових дій в Україні у 1654-1657 рр.

Після укладення союзу між Московією та Україною відбулося перегрупування основних учасників війни: кримські татари перейшли на бік Польщі. У березні 1654 р. польська армія перейшла в наступ на Правобережжя. Основна маса московських військ та загони козаків під командуванням ніжинського полковника Івана Золотаренка розгорнули бойові дії на Смоленщині і в Білорусії. Восени 1654 р. Польща спрямувала свій удар на Поділля. У січні 1655 р. польсько-татарське та укр-моск. війська зійшлися під Охматовом (Черкаська обл..). Місце бою назвали «поле дрожі», через великі морози, тому й битв назвали - Дрижипільська. Польсько-татарське військо зазнало поразки, проте остаточно звільнити Брацлавщину не вдалося. У липні 1655 р. Б.Х. рушив в Галичину. 19 вересня 1655 р. під м. Городок польські війська були розбиті. Польща виявилася неспроможною вести далі бойові дії. Ситуацією, яка назрівала скористалася Швеція і 9 липня оголосила війну Польщі. Після битви під містечком Озерна 12 листопада було укладено угоду між гетьманом і кримським ханом. Вона передбачала не втручання Криму у війну України й Московії проти Польщі. Договір дав можливість уникнути неочікуваного нападу з боку татар. Москва, будучи суперником Швеції, припинила війну проти Польщі і без відома України уклала з нею Віленське перемиря - 24 жовтня 1656 р. Це була на думку Б.Х. зрада царя, тому він почав шукати нових союзників. Реальними претендентами були Трансільванія і Швеція. Відносини з Трансільванією Б.Х. встановив ще у 1648 р. Та вони не були міцними. А вже 8 жовтня 1656 р. було укладено угоду про військовий союз проти Речі Посполитої. Трансільванський князь Юрій ІІ Ракоці обіцяв допомогти гетьману відвоювати Галичину і частину Білорусі, визнавав за гетьманом титул князя і підтримав його намір передати цей титул своєму синові Юрію. Дипломатичні зв'язки із Швецією Б.Х. розпочав 1652 р. і підтримував наділі. Проте намагання укласти союз із шведами були марні. Але у грудні 1656 р. Юрій ІІ Ракоці підписав зі шведським королем трактат «вічного миру». Тепер, за умови спільних воєнних дій України і Трансільванії, можна було сподіватися на допомогу Швеції, яка не маючи договірних відносин із гетьманським урядом, підтримувала б трансильванців. Тому 1656 р. зв'язки українців зі шведами стали регулярними, проте перші не спішилися віддавати укр.. землі, що були під Польщею. У січні 1657 р. шведи представили проект союзницького договору козакам, але з визнанням незалежної держави лише на козацькій території - Наддніпрянщині. Б.Х. відмовився від договору. А вже в червні шведський король погодися віддати гетьману укр.. землі під Польщею, частину Білорусі та Смоленськ, собі залишає Польщу. В той час, в грудні 1656 р. Юрій ІІ Ракоці розпочав наступ на Польщу, підмогою були козаки на чолі з київським полковником Ждановичем. Скоро військо здобуло Перемишль, Варшаву, Краків, Люблін, Брест, але становище погіршилось через напад Данії на Швецію і та мусіла повертатись додому. Польське військо в той час вторглось у Трансільванію, тому Юрій Ракоці почав із поляками вести переговори, проте отримавши звістку у липні 1657 р. про наступ татар відійшов додому. Похід проти Польщі не приніс остаточної перемоги над Річчю Посполитою. Звістка про повернення Ждановича додому завдала смертельного удару Б.Х. і той 27 липня 1657 р. у Чигирині помер.

74. Буковина у другій пол. ХVII-ХVIIІ ст.

Північна Буковина перебувала під владою васального Молдовського князівства, зазнавала тяжкого гніту Туреччини. Але в адміністративно-політичному устрої цього краю збереглися традиції стародавнього руського права. Північна Буковина поділялася на староства (волості): Хотинську і Чернівецьку, де переважало українське населення. Чимало українців мешкало в інших буковинських волостях, зокрема Ясській і Сучавській - Південна Буковина. Волостями управляли урядовці, що називалися старостами. У 1711 р. м. Хотин перейшло під безпосереднє управління Туреччини і стало центром адміністративного району - Хотинської райї, яким відав паша, призначений султаном. Паша з гарнізоном розміщувався у Хотинській фортеці. Українське населення опинилося під подвійним гнітом турецьких та місцевих феодалів.

64. Етапи заселення Слобожанщини у другій пол. ХVII-ХVIIІ ст.

Слобідська Україна - історична область, до якої входила територія сучасної Харківської, східна частина Сумської, північ Донецької та Луганської областей України; пд..-сх. Частина Воронезької, пд.-зх. частина Білгородської, південь Курської областей Росії. Починаючи з др..пол. 16 ст., а особливо з 30-х рр.. 17 ст, Слобожанщину почали поступово заселяти українські селяни і козаки з Лівобережної і Правобережної України, які втікали від гніту польських феодалів. Одним із перших колонізаторів був гетьман Ясько Острянин, що в 1638 з полком і з 900 людей оселився коло Чугуєва. Нові хвилі еміграції пішли після Берестецької невдачі 1651, а далі за Руїни. Так, 1652 1 тис. козаків під проводом полковника Івана Дзиковського з жінками й дітьми прийшли з-під Острога на Волині. Недалеко від Дону, на річках Тихій Сосні й Острогощі, вони заснували місто Острогозьк. Полковник Дзиковський привів із собою всю полкову старшину: обозного, писаря, осавулів, а також двох священників. Переселенці прибули з усім господарством, що полегшило життя на новому місці. Інший великий гурт переселенців із м. Ставища Білоцерківського полку на чолі з Герасимом Кондратьєвим 1652 заснували місто Суми. У 1654 на городищі, де зливалися річки Лопань і Харків, було засновано Харків. Подібну історію заснування мали такі міста як Охтирка, Ізюм та ін. одночасно з містами закладалися села. У них оселялися невеликі групи переселенців з різних земель України. Оскільки поселеня, що винкали, були звільнені від податків, то й називалися вони - «слободами». Залишали обжиті місця й вирушали в небезпечну подорож здебільшого заможні козацькі родини. Заохочувані царським урядом, вони отримували певні привілеї.до головних з-поміж них належало право займанщини: кожний переселенець мав право привласнювати собі стільки землі, лісу, сіножатей, скільки міг обробити. Зайнята земля не обкладалася податком. Так само не бралися податки із господарських промислів. Замість сплати податків укр.. переселенці зобов'язувалися відбувати військову службу. Численних переселенців приваблювало також право на козацьке самоврядування, що його царський уоя спочатку колонізації зберігав за українцями. Визнання переселенцями влади царя виявлялося в складанні присяги. Права укр.. переселенців закріплювалися царськими жалуваними грамотами. Паралельно з масовою народною колонізацією йшла також монастирська колонізація. На Слобожанщині колонізація монастирська хронологічно випередила навіть народну колонізацію: в 1624 відома перша згадка про Святогорський монастир. В 1652 засновується монастир у Острогозьку, там же поруч чоловічого монастиря постає жіночий. Монастирі заводять своє господарство, осаджують на своїх землях селян. Рівночасно зводятьс школи і служать таким чином культурними осередками.

61. Адміністративно-територіальний устрій Нової Січі та земель Війська Запорізького.

Саме запорозьке військо ділилося на 38 куренів. Ці курені склалися історично, і уявляли собою гуртування територіальному принципу. На це вказують назви деяких куренів, наприклад, переяславський, полтавський, канівський. Кожен курінь становив військову комуну, яка мала спільне мйно і навіть спільний стіл. На чолі куреня стояв виборний курінний отаман, який мав велику владу. Курінні отамани із кошовою старшиною становили керівну верству на Запоріжжі. Кожен курінь мав у Січі свій окремий будинок, так би мовити касарню, де жили всі члени куреня. Число козаків у курені досягало кількох сотень, але рідко коли вони перебували всі на Січі. Річ у тому, що значна частина козаків відбувала постійну сторожову службу на границях і там, де були фортеці, частина ж перебувала на риболовних і мисливських промислах. Уся територія Запорозьких волностей полілялася на 8 округів, т.зв. паланок: Самарську ,Кодацьку, Інгульську ,Бугогардову, Орельську, Протовчанську, Калміуську та Прогноїнську. Кожна паланка мала свій військовий і адміінстративний центр, т.зв. гард, де постіно перебував полковник, начальник гарду. Вся земля на Запорожжі належала Війську Запорозькому, як верховному власникові. Вона віддавалася в користування різним категоріям людей, так само, як і місця риболовлі та пасовища. Кожного року робився розподіл степу і річок між окремими куренями. Окремо розподілювано місця для рибальства, скотарства, місця для бджіьлництва, ліси для мисливства між старшиною і не козаками. З-поміж самих козаків виділяються ті, що одружилися, то вони заводили господарство на окремих хуторах, або ж селилися по кілька родин в одній слободі. Ці хутори називалися зимівники.

11. Гетьманство І.Виговського. .

Саме початок правління І. Виговського ввійшов в історію як період «Руїни» - третя чверть 17 ст. Адже після смерті Б.Х. ослабли підвалини укр.. державності.цим скористалася Московія, щоб посилити наступ на вольності укр.. народу. Почастішали вторгнення в Україну польських військ, турків, кримських татар. Соціальні протиріччя та старшинська боротьба за владу загострилась і переросла у справжню громадянську війну. Гетьманом повинен був стати 16 річний Юрій Хмельницький, адже ще за життя Б.Х. 5-11 квітня 1657 р. старшинська рада винесла ухвалу про передачу влади синові. Проте в життя її не було втілено. А обрано гетьманом генерального писаря Івана Виговського, відповідно до повноліття Юрія. В 1658 р. гетьман зіткнувся з потужною опозицією, яка всіляко підтримувалася Москвою. Спочатку йому вдалося розгромити опозиціонерів, на чолі яких стояли полтавський полковник Мартин Пушкар і кошовий отаман Яків Барабаш. Москва все нахабніше втручається у внутрішні справи Української держави. Це призводить до російсько-української війни 1658—1659 рр., яка переплелася з громадянською війною в Україні. У такій ситуації Виговський міняє політику. Зовнішня політика спрямована була на укладення низки союзів, а саме на Корсунській генеральній раді 1657 р. було оформлено договір із Швецією.. рада також ухвалили відновити союзи з Туреччиною та Кримським ханством і укласти переимиря з Польщею. Проте важкими були відносини із Москвою. Оскільки пакт 1654 р. вже перестав фактично діяти, бо сама Москва його грубо порушила ще в 1656 р., гетьман уклав з Річчю Посполитою відомий Гадяцьку угоду 1658 р. На його підставі Україна (під назвою Велике князівство Руське) мала входити до Речі Посполитої як рівноправний член конфедерації з Короною Польською та Великим князівством Литовським. Протидіючи викликаному союзом наступові Москви на Україну, Виговський завдав нищівної поразки стотисячній царській армії під проводом Трубецького 9 липня 1659 р. у битві під Конотопом. Втрати Трубецького були близько 40 тис. чол. російського війська і захопивши в полон близько 15 тис. Однак Гадяцький договір швидко призвів до народного повстання проти Виговського. Союз із державою, довготривале панування якої в Україні було кілька років тому повалено, вважався народом неможливим. Та й сама Польща не мала наміру дотримуватися угоди, хоча Гадяцький договір був ратифікований сеймом Речі Посполитої. Ця битва не призвела до перемоги у війні, а в Україні піднялася нова хвиля виступів опозиції, яка зробила своїм лідером молодшого сина Богдана Хмельницького — Юрія. Хоча останній був ше зовсім молодим, але за його спиною стояли досвідчені полковники Іван Богун, Іван Сірко, Яким Сомко й ін. Війни на два фронти, та ще громадянської, Виговський не витримав і, не бажаючи подальшого кровопролиття, склав булаву. На його місце обрали Юрія Хмельницького, котрий під тиском Москви підписав Переяславський договір 27.10.1659 р., що перетворював Україну в автономну одиницю у складі Російської імперії, причому ця автономія постійно скорочувалася.

18. Внутрішня й зовнішня політика І.Мазепи в початковий період правління (до 1700 р.)

Своє гетьманування розпочав із підписання 25 липня 1687 Коломацьких статей - посилення влади царату і обмеження прав гетьмана. Внутрішня політика. Господарство. Українське господарство в добу Мазепи переживає часи свого піднесення. Поширюються торговельні зносини з Кримом і Чорноморсько-Дунайськими країнами. Росте і внутрішня торгівля, зокрема торговельний обмін між північчю й півднем Гетьманщини, між Гетьманщиною і Запоріжжям та Слобожанщиною, між Лівобережжям і Правобережжям. Суспільство. Сприяв зростові козацької старшини, зміцненню її економічної бази й соціального становища й перетворенню її на провідну верству в Козацько-Гетьманській державі. В руках козацтва були і чимала площа землеволодіння, і важливі господарські угіддя, млини, ґуральні, інші промислові й торговельні заклади, а головне — права і вольності. Розвиток торгівлі і промисловості за часів Мазепи сприяв зростанню міста, зокрема його купецької верстви. Селянство становило більшу частину населення України. Селяни не втратили юридичні права на землю, жили на землі державців, вони повністю зберігали за собою право вільного переходу на нове місце проживання. Церковна політика.Спостерігається розцвіт у всіх галузях української культури — в освіті, науці, літературі, мистецтві. Найбільш вражає розвиток образотворчого мистецтва, архітектури. В добу Мазепи відроджується Київ як духовий центр України. Мазепинська доба створила свій власний стиль - це було українське бароко. Зовнішня політика. Союзником за Коломацькими статтями України була Москва, відповідно Мазепа надавав царю Петру І активну допомогу в походах на турків і татар, здобуття 1696 року Азова. Інші держави як союзників він не розглядав, адже не довіряв Польщі і негативно ставився до союзу з Кримом і Туреччиною. Завдяки близьким стосункам із Петром I Мазепа зміг скористатися великим козацьким повстанням, що вибухнуло на підлеглому полякам Правобережжі у 1702 р., яке очолив Семен Палій. Саме в цей час у Польщу вторгається найбільший ворог Петра І — король Швеції Карл XII. Скориставшися Мазепа переконує царя дозволити йому окупувати Правобережжя. Знову обидві частини Наддніпрянської України були об'єднані.

21. Політичний статус, адміністративний устрій Правобережної України та політика щодо неї лівобережних гетьманів та сусідніх держав в останній чверті ХVII ст.

Слободищенський трактат підписаний 7 жовтня 1660 р. започаткував поділ Гетьманщини на Правобережну та Лівобережну. Нова угода з Польщею не була сприйнята більшою частиною лівобережного козацтва. Рядові козаки і старшина відмовились визнавати владу Ю.Х. Лівобережні полки склали присягу цареві. Рух проти гетьмана очолив Яким Сомко, який прагнув посісти гетьманство. Проте він не був єдиним кандидатом. Не бажала відмовитись від укр.. земель Польща. Втручання інших держав у протистоянням різних козацьких угруповань у боротьбі за гетьманську булаву призвело до остаточного поділу України, які боролися між собою: Лівобережна на боці Москви, Правобережна - Польщі. Так в Україні вибухнула нова громадянська війна. Прагнення Ю.Х. придушити анти гетьманські виступи під час осіннього походу 1661 р. закінчились невдачею. Влітку 1662 р. за підтримки польсько-татарських загонів він здійснив останню спробу відновити свою владу на Лівобережжі, яка також була невдалою. І 1663 р. зрікся булави, а гетьманом обрали Павла Тетерю (1663-1665), який повінстю потрапив під вплив польського короля, хоча намагався обєднати укр.. землі. Проте на той ча лівобережний гетьман І. Брюховецький (1663-1668), визнав протекцію Москви і надалі продовжував боротьбу за Правобережжя. Зокрема, відбивши наступ польського короля на Лівобережжя, він звернувся з універсалом до мешканців правобережжя і закликав їх виступити проти гетьмана Тетері та короля, обєднатися із лівобережними козаками. Згодом він переправився через Дніпро і захопив кілька міст, проте після невдалої облоги Чигирина повернувся назад. Протягом 1664 р. на Правобережжі точилися братовбивчі бої. Каральні заходи Тетері ще більше знизили його авторитет. Дійшло до того, що він втік до Польщі і таким чином втратив своїх прибічників. А восени 1665 р. гетьманом став Петро Дорошенко (1665-1676). В той час Річ Посполита та Москва ведуть мирні переговори, які закінчились підписанням Андрусівського перемиря (30 січня 1667), яке стосувалося в основному укр.. земель. Пермиря укладалося без погодження з українським правлінням. Під владою Московщини залишалися Лівобережжя, їй поверталися Сіверщина, Смоленщина та на 2 роки - Київ. За Польщею закріплювалися землі Білорусі та Правобережжя. Але Дорошенко прагнув обєднати Україна. Насамперед він взявся до заходів спрямованих на покращення внутрішнього становища. Заохочував заселення пд. р-нів Правобережжя, захищав інтереси козаків. Щоб позбутися залежності від старшини, прагнув запровадити довічну гетьманську владу. Створив постійне військо, яке налічувало 20 тис. сердюків. Також закріпився підтримкою Туреччини, з якою підписав 1669 р. договір про турецький протекторат. Але цим заходом він ще більше посіяв розбрат на Правобережжі. Це призвело до боротьби за гетьманську булаву між Дорошенком, Петром Суховієм та Михайлом Ханенком. Наприкінці травня 1672 р. турецький султан Моххамед 4 рушив на Брацлавщину, найстрашніше те, що українці брали у ній участь у складі обох армій: Дорошенко на боці Туреччини, а Ханенко - Польщі. 18 жовтня 1672 р. було підписано Бучацький мирний договір: Польща віддала Туреччині все Подільське воєводство з Камянцем; Брацлавщиною і Київщиною мав опікуватися Дорошенко пі протекторатом Туреччини; у складі Польщі залишалася Галичин, Волинь та Пн. Київщина. Цей договір не приніс Правобережжю бажаного миру, оскільки Польща не збиралася відмовлятися від укр. земель. Намір Дорошенка вибороти Україні незалежність у союзі з Туреччиною та Кримським ханством стали для правобережжя справжньою трагедією. Край перетворився на пустку. Відчайдушна боротьба за єдину гетьманську булаву виявилась безрезультатною. Дорошенко зрікся булави. Турки висунули на гетьмана знову Ю.Х. (1677-1681). Разом з ним він двічі ходи визволяти Чигирин: у 1677 та 1678 рр. Проте тодішній гетьман Самойлович зумів ати йому відсіч. Ю.Х. поступово втрачав укр.. прибічників, а також довіру турків, які його стратили 1781 р. у Камянці. З того часу правобережна Україна втратила рештки своєї політичної самостійності. Населення масово переселялося на лівобережжя. Врешті сусідні держави поділили між собою Правобережжя. За Бахчисарайським миром 13 січня 1681 р. Московщина забезпечила собі Київ, з найблищою околицею; Туреччина - Чорноморське узбережжя і Поділля, а землі між Дніпром та Бугом мали залишитися незаселені.

67. Основні етапи діяльності Слобідсько-Української губернії та Харківського намісництва.

Слобідсько-Українська губернія— адміністративно-територіальна одиниця, що охоплювала територію Слобідської України. Заснована 18 січня 1765 року. Губернським містом був Харків. У її склад були ввійшли: Охтирський полк, Ізюмський полк, Харківський полк, Сумський полк. Губернія мала поділ на Охтирську, Ізюмську, Харківську і Сумську провінції. У 1780 році ліквідована, на її місці було створене Харківське намісництво за виключенням Острогозького полку. Відновлена в 1796 році у попередніх кордонах. У 1835 році перейменована на Харківську губернію, яка проіснувала до 1917 р. 1765 р. на території п'яти слобідських полків утворено Слобідсько-Українську губернію. У складі новоорганізованої губернії створено п'ять провінцій — Ізюмську, Охтирську, Острогозьку, Сумську і Харківську. Губернським центром став Харків. Губернська канцелярія стала головним органом управління. Кожна провінція поділялася на шість комісарств. Слобідські козацькі полки розформовувались. Замість них створювались регулярні Харківський Уланський, Сумський, Острогозький, Охтирський та Ізюмський гусарські полки. Козаки і підпомічники одержали офіційну назву "військових обивателів". Частина слобідської старшини, яка дістала офіцерські чини, зрівнювалась у правах з російським дворянством. В грудні 1780 р. Слобідсько-Українська губернія була ліквідована, а замість неї створено Харківське намісництво, складалося з 15 повітів (округів). Місцеве управління реорганізоване на основі загальноросійського "Уч-реждения для управлення губерниями" (1775). В губернських містах створювалися намісницькі правління, судові палати кримінальних і цивільних справ, верхній земський суд, нижня і верхня розправи, губернський магістрат тощо. Подібна система і в повітових містах. До неї належали: повітовий суд, нижня розправа, городовий магістрат, правління городничого, повітове казначейство та ін. У кожному намісництві й повіті дворянські збори обирали предводителів — намісницьких і повітових. Усі новостворені органи місцевого управління діяли на основі загальноросійського законодавства. Царський уряд в окремих випадках допускав можливість керуватися й звичаєвим правом. Наприкінці 1796 р. Харківське намісництво знову перетворено в Слобідсько-Українську губернію.

16. Діяльність гетьмана Д.Многогрішного.

У 1665-1669 він став чернігівським полковником. У 1668 році Петро Дорошенко призначив Д. Многрішного наказним гетьманом Лівобережної України. Наступ московських військ під командуванням Г. Ромодановського на Сіверщину, відсутність військової допомоги від П. Дорошенка, сильні московські залоги в містах, тиск промосковськи налаштованої частини старшини і православного духовенства примусили Д. Многогрішного піти на переговори з царським урядом. 17 грудня 1668 року на старшинській раді в Новгороді-Сіверському Многогрішний був обраний гетьманом. Переговори між московським урядом і Д. Многрішним завершилися укладенням 9 березня 1669 Глухівських статей (реєстр - 30тис.) Внутрішня політика. намагався проводити політику, спрямовану на захист державних інтересів України: - домігся, щоб Київ з округою, незважаючи на умови Андрусівського перемир'я, залишався у складі Лівобережжя; - спирався на полки компанійців і прагнув зміцнити гетьманську владу, поступово ослаблюючи політичну роль козацької старшини; - вів таємні переговори з П. Дорошенком про можливість переходу Лівобережної України під протекторат Туреччини. Така політика викликала незадоволення як частини старшинської верхівки, так і московського уряду. У ніч з 12 на 13 березня 1672 року у Батурині козацька старшина за підтримки начальника московської залоги заарештувала Д. Многогрішного й видала його представникам царського уряду. Його звинуватили в державній зраді, піддали тортурам, а потім засудили до страти, яку згодом замінили на довічне заслання.

49. Розвиток освіти та науки на українських землях у другій пол. ХVII ст.

Сучасники відзначали високий рівень письменності і культурності українського населення в XVII ст. Павло Алепський, що в 1654 подорожував Укр- «по всій козацькій землі ми помітили прегарну рису, що нас дуже дивувала: всі вони, за малими винятками, навіть здебільшого їх жінки та дочки, вміють читати та знають порядок богослужби й церковний спів". -початкова: Після визвольної війни 1648—1654 pp. на Україні у багатьох селах існували початкові (дяківські), школи, в яких навчалися діти козаків, селян, духівництва. Учителями здебільшого були дяки. Діти шляхти навчалися в єзуїтських і василіанських школах. У містах продовжували існувати школи, утримувані братствами. В них учні вивчали мови — слов'яно-руську, латинську, грецьку, польську, діалектику (мистецтво вести полеміку), граматику, риторику, піїтику, а у вищих класах — математику, астрономію і музику. -середня: 1)колегіуми і семінарії,2)польські гімназії,3)католицькі та греко-кат навчальні заклади, 4)василіанські світські школи. -вища: Києво-Могилянська академія(засн..1632). У Гадяцькому дог в 1658 році Виговський вимагав зрівняти Київську Колегію в правах з Краківською Акад і надати їй титул Академії. Моск уряд в 1666 році, після пожежі, коли припинено навчання в Київській Колегії, спробував зліквідувати її, як «латинську», але сам воєвода Київський П. Шереметев рішуче висловився за збереження Колегії (в ній вчився син його, Б. П. Шереметев). Проте, ввесь час, поки царем був Олексій, московський уряд ставився до Колегії вороже. Лише за царя Федора надано Колегії право викладати богослов'я. 1701-статус академії.навчалися- Лазар Баранович, Іоаникій Галятовський, Інокентій Гізель та ін. Слов'яно-греко-латинську академію в Москві в 1687 р. заснував білорус Симеон Полоцький. Під польською владою- у Східній Галичині й на Правобережжі — продовжували існувати єзуїтські, протестантські та уніатські школи. 1661- Львівський ун.; в 1676 митрополит Кипріян II звернувся до Апостольської Столиці з проханням допомогти в справі заснування семінарії для підготови духовенства→ засн. семінарія у Вільні(лише 20 місць для українців). -друкарні - 9 укр.,3 полськ.,1 єврейська,наприкл. Львівська, Почаївська,Унівська,найбільша - Києво-Печерської лаври, що протягом др пол XVII ст. випустила в світ 117 видань, книги переважно релігійно-церковного змісту. Наука -історія- «Синопсис»- стислий підручник іст Укр, який приписують Інокентієві Гізелеві (1674); «Літописець» — Леонтія Боболинського (1699) - характер компілятивний, спиралися переважно на польські хроніки, цінне-встановлення тяглісті істУкр від Княжої доби.

73. Південна Україна в останній чверті ХVIIІ ст.

У другій половині XVIII ст. активізується соціально-економічний розвиток Причорномор'я. Колонізація причорноморських земель почалася ще до ліквідації Запорізької Січі та приєднання Криму. Першими переселенцями сюди були селяни-втікачі з Гетьманщини і Правобережжя, чисельність яких у 1775 р. досягла 100 тис. Крім того, царський уряд залучив до колонізації іноземців. У 1752 р., незважаючи на протести запорожців, частину козацьких земель було віддано кільком тисячам православних сербів, які організували дві колонії - Нову Сербію і Слов'яносербію. Слідом за ними з'явилися німецькі переселенці. Турецько-московська війна 1787-1791 рр. Дала поштовх до захоплення Росією Криму. Так, російські війська взяли Очаків (1788 р.) та фортецю Ізмаїл (1790 р.). Наступного року було підписано Яську мирну угоду, згідно з якою до Росії відійшла територія між Південним Бугом і Дністром, включаючи Очаків. Туреччина остаточно визнала приєднання Криму до Росії, а також кордон по р. Кубань у Передкавказзі. Приєднання Криму до Росії мало виключне значення як з огляду стратегічного - усунення постійної загрози татарсько-турецьких наскоків, так і з економічного - опанування покладів корисних копалин сприяло розвитку промисловості. Окрім цього, значний поштовх дістала торгівля з країнами Близького Сходу і Малої Азії. Крім Причорномор'я, Росія розширює свою територію і на Заході. У 1780-ті роки почалося велике захоплення Півдня. Дворяни отримували по 1,5 тис. десятин землі за умови заселення кожного наділу 25 селянськими господарствами. Аби стимулювати селян, дворяни пішли на поступки: панщина становила два дні замість чотирьох-п'яти на тиждень. З 1786 р. основну частину переселених селян складали українці з Правобережжя. На нових землях оселялися російські старовіри, німці, молдавани. Ця територія отримала назву Новоросія. Ще швидше, ніж колонізація земель, зростали міста. У 1776 р. було засновано Катеринослав, у 1778 - Херсон - перший порт на Чорному морі, у 1783 - Севастополь. У 1784 р. на землях Кримського ханства було створено Таврійську область. У 1788 р. постав Миколаїв, де почали будувати кораблі Чорноморського флоту, у 1794 р. на місці колишньої фортеці Хаджибей - Одеса, яка стала центром усієї південноросійської торгівлі.

34. Характеристика договору П. Дорошенка з Туреччиною 1669 р.

У зовнішній політиці Дорошенко йшов слідами Б.Х. та існування держави намагався поставити на широких міжнародних основах. Найважливішим його кроком був союз з Туреччиною. Україна за часів його правління (1665-1676) потерпала набіги з боку Польщі, Московщини та Криму. Поляки намагалисяутримати в своїх руках правобережжя. Москва з Лівобережжя пробувала поширити свій вплив також на правий берег Дніпра. Татари нищили Україну своїми набігами. Щоб краще укріпитись на укр.. землях, чужі держави висували своїх кандидатів на булаву: запорізького писаря Петра Суховія або уманського полковника Михайла Ханенка. Не маючи довіря до своїх сусідів, що намагалися знищити Україну, Дорошенко повернувся до давнього плану Б.Х. - укласти союз із Туреччиною. В той час турецька держава почала проявляти знову велику активність і Дорошенко прагнув мати такого союзника. Саме з допомогою Туреччини гетьман сподівався скасувати умови Андрусівського перемиря - 30 січня 1667 р. між Москвою і Польщею, подолати зазіхання Речі Посполитої, а потім обєднати Правобережжя з Лівобережжям в одну державу. Перше посольство до Константинополя вислав у 1667 р. і відразу здобув допомогу з яничарів і татар проти Польщі. Після боїв під Підгайцямим в Галичині поляки були змушені визнати кордон козацької держави по Горині. Заохочений таким успіхом Дорошенко почав готувати договір про постійні зв'язки з Туреччиною. Основою союзу мал. бути давня умова Б.Х.: - укр.. держава мала дістати територію від Перемишля до Путивля; - за запорізьким військом залишається право вільно обирати гетьмана; - укра. Церква має автономію під царгородським патріархом; - султан не вимагатиме ніякої данини з укр.. земель; - допоміжні війська прислані в Україну, будуть під владою гетьмана; - суланські грамоти для України мають бути писані українськю мовою і посли повинні розмовляти укр.. мовою; - турки не будуть ставити в Україні свої мечеті, не братимуть ясир, не руйнуватимуть оселі; - Туреччина та Крим не укладуть мир без згоди україни. Султан Моххамед погодився на деякі із запропонованих пунктів, а саме - вільний вибір гетьмана, звільнення від данини, Україна мала стояти під зверхністю порти, як Молдовія і Волощина. Тоді відбулася 10-12 березня 1669 р. в Корсуні загальна старшинська рада. Окрім представників правобережних полків, у ній взяли часть козаки Лівобережжя й Запоріжжя. Рада ухвалила прийняти турецький протекторат, але присягнути на вірність султану відмовилась. Проте не все козацтво і не всі селяни підтримали таку угоду. Рішення старшини засудили і запорозькі козаки. Противники Дорошенка поширювали чутки, що він «запровадив Україну в турецьке ярмо», це значно послабило його позиції серед народу.

78. Вклад української історіографії другої половини ХХ - поч. ХХІ ст. у дослідження політичної історії Гетьм

Це два томи серійного видання «Україна крізь віки». Перший з них написала Олена Русина, в ньому розглянуто широке коло проблем, пов'язаних із становищем укр.. земель під владою Орди, розкрито пербіг перходу їх під владу ВКЛ та засади функціонування Литовської державності. Належну увагу приділено питанням суспільної стратифікації, церковним та міжконфесійним відносинам. Проблема політичної культури укр.. суспільства др.. пол.. 16 - пер. пол.. 17 ст. став предметом дослідження Петра Саса. У йог окнизі розглядаються теоретичні аспекти політично свідомості тогочасного суспільства. основну увагу П. Сас приділив аналізу місця козацтва в суспільній ієрархії, політичній діяльності, взаємовідносинам козацької верстви з православним духовенством. Підсумком багатолітніх наукових студій питань Правобережної України 15-18 ст. став вихід книги Миколи Киркуна, в які ґрунтовно проаналізовано формування кордонів воєводств на укр.. землях. Кілька праць присвячено подіям першої чверті 18 ст., коли уряд царя Петра І зробив серйозні кроки до обмеження укр.. автономії. Перепитії цих подій ґрунтовно змальовані у працях Леоніда Мельника, Віктора горобця, Олександра Гуржія, Олександра Коваленка та Олексія Кресіна. Дещо слабше вивчена др... чверть 18 ст., зокрема діяльність Данила Апостола та період «Правління гетьманського уряду». Становище Гетьманщини у др.. пол.. 18 ст. в тому числі функціонування Другої Малоросійської колегії, розглянуто в праці Олексія Струкевича. Козацтву Південної України в останні чверті 18 ст. присвячена книга Романа Шияна, в які посілдковано формування та функціонування Бузького, Катеринославського та Чорноморського козацьких військ.

24. Відродження та утвердження козацтва на Правобережній Україні в роках 1689-1699.

Цей період пов'язаний із гетьмануванням Івана Мазепи. Адже соціальній політиці Мазепа, як і його попередники, спирався на козацьку старшину. Він намагався відмежувати козацький клас від «поспільства». Під час перебування в Москві у 1689 він просив у царя дозволу зробити перепис козаків, щоб відділит справжнє козацтво від селян і щоб надалі не допускати селян до козацького реєстру. Новими земельними наділами він зміцнював економічне становище старшини. Бажав утворити заможну, освічену верству аристократії, на яку можна було б покластися. Мазепа продовжував розвивати напрямок створення козацької еліти, започаткований Самойловичем, запровадженням посад бунчукових товаришів. Крім бунчукових товаришів, в оточенні Мазепи зявилися ще й значкові та військові товариші. За цими посадами гетьман закріплював особливі привілеї. Чин бунчуковий товариш надававс юнакам з родин генеральної старшини полковників, це була перша особа після полковника. Головним обов'язком було несення військової служби. Військові товариші несли також військову службу, проте за власний кошт. Значкові товариші - проміжна ланка між заможним козацтвом і страшиною. Ці заходи Мазепи, не могли стримати розвитку соціальних відносин. Розходження між старшиною та народом ставали щораз більші. Особливо післ невдалого другого кримського походу 1689, який загострив внутрішнє становище козацької держави. Населення бурювали великі витрати, пов'язані із спорядженням козацької армії. В 1692 почалися заворушення в південних полках, організатором яких був військовий канцелярист Петро Іваненко (Петрик). Він агітував проти гетьмана та проти Москви. Він із невеликою делегацією січовиків вирушив в Крим і там 26 травня 1692 р. уклав з кримським ханом договір «Удільного князівства Київського, Чернігівськог ой всього війська Запорозького, городового й народу українського». Це був договір мі ждвлма державами - Україною і Кримом, які домовлялися мі жсобою про «вічний мир і братерство» й взаємну оборону від Москви і Польщі. У договорі також занчалося, що князівство мало обіймати крім Гетьманщини ще й Правобережну Україну й чатину Слобожанщини, а полки Харківський і Рибінський мали бути переведені на правий берег Дніпра, щоб відкрити татарам вільний шлях для походів на Москву. Застерігалося право вільної торгівлі обох сторін без усякого мита, а для українців спеціальне право вільного рибальства і мисливства в нижній течії Дніпра та добування солі без плати. Кримський хан визнав Петрика гетьманом. Проте Мазепа зумів тимчасово зупини Петрика і разом з татарами вигнати у Крим. Але зміна на ханському престолі, де втертє було обрано Селім-Ґірея, який був союзником Петра Дорошенка і негативно ставився до Москви, сприяла Петрикові. Адже в січні 1693 хан надав татарську орду Петрику і той знов ступив на укр.. землі. Проте його знову було зупинено під Полтавою. І так ще кілька років він завдавав клопоту гетьманській владі. В той час Москові знову розпочала боротьбу проти турків і татар, за опанування доступу до Чорного і Азовського моря, відповідно Україна була також у це втягнена. В 1695 р. відбулася перша облога Азова - невдача. Проте було в'язко урецьку фортецю Кизикермень і цілий ряд турецьких фортів. На самому початку 1696 р. татари разом із Петриком зробили набіг на Лівобережжя і прорвалися аж до Гадяча, але Мазепа вжив відповідних заході, тому татари були прогнані. В 1696 відбувся другий кримський похід - облога Азова. Кампанія тяглась ще чотири роки. Тим часом Австрія уклала з Туреччиною мир у Кар ловцях. Слідом за нею уклала мир і Польща. Тоді цар Петро І залишений своїми союзниками, розпочав в кінці 1699 переговори з турками і вже 30 липня 1700 уклав із Туреччиною Царгороді пермиря на 30 років. Туреччина віддала Московії Азов із цілим північним узбережжям Азовського моря. Обидві сторони зобов'язувалися не будувати ніяких укріплень на нижній течії Дніпра і зруйнувати ті фортеці ,які були вже побудовані. Царгородський мир відкрив для України частковий доступ до Чорного і Азовського узбережжя.

41. Органи управління та самоврядування Гетьманщини.

гетьман -обирала Ген Рада, голова Держави, її репрезентант у всіх зовн стосунках, головний вождь армії, адміністратор, законодавець (універсали), вищий суддя, до якого йшли апеляції на суди;часто сам призначав ген старшину та полковників, з фонду «вільних військових маєтностей» роздавав землі манастирям та окремим особам за службу та за різні послуги. .б) Генеральна Рада-загальна козацька раду -спочатку тільки зібрання козаків і мала військове знач, пізніше до неї входило іноді вище духовенство та міщани. Ген ради не могли стати органами влади: на перешкоді стояли — випадковість їх складу, велике число учасників, можливість сторонніх впливів тощо. Тому поволі генеральні ради заступають ради старшин. в) Рада старшин - трьох типів: а) рада гетьмана з колегією ген старшини; б) збори ген старшини з участю полковників, а іноді іншої полкової старшини -проміжний характер між старшинською радою і з'їздом старшин; в) з'їзди старшин, в яких брали участь всі козаки, крім рядових, а також вище духовенство, бурмістри і війти: вищою палатою були збори генеральної старшини, а нижчою — з'їзди старшин. Розглядали питання міжнародньої політики, фінансів, грошових зборів на утримання найманого війська, судові справи, злочини проти держави, правління державою у відсутності гетьмана. г) Ген старшина. Як вища палата старшинської ради - постійна радою при гетьмані, її обирали збори ген або старш ради, або призначали гетьман. вища ген старшина: ген обозний - заступник гетьмана під час його відсутності, обов'язки наказного гетьмана, завідував артилерією, послами до чужих держав.ген судді: XVII -1, з кін XVII -2. ген підскарбій - фінанси.ген писар — ген канцелярія, архів, різні дипломатич доручення.. нижча ген старшина: 2 ген осавули(доручення гетьмана, суд. розслідування, справи дипл х-ру), хорунжий та бунчужний. МІСЦЕВЕ УПРАВЛІННЯ а) Полки— одиниці, військове, адміністративне та судове знач, поділ. на сотні (10-15). На чолі полку-полковник- обирала рада старшин, або призначав гетьман, або обирали збори полкових рад-воєначальник на війні, на території полку найвищий адміністратором; йому підлягали всі урядовці. полкова старшина-полк обозний, полк суддя, полк писар, полк осаул та полк хорунжий.До компетенції полк козацьких рад- питання адміністрації, фінансів, обрання старшини, іноді — питання суду. Сотник- у маштабі сотні мав такі ж функції, як полковник в полку, крім роздачі землі.У XVII ст. були сотенні козацькі ради-обрання сотників та сотенної старшини. б) Міста та міщани..міста, які мали Магдебурзьке право, мали магістрати з війтами та лавниками, бурмістрами та «райцями». Менші міста мали не магістрати, а ратуші, виборний персонал яких залежав від городового отамана. ХVІІ-ХVШ ст. Магдебурзьке право:Київ Ніжин, Чернігів, Переяслав, Стародуб, Новгород-Сіверський, Погар, Почеп, Глухів.. В менших містах управління значною мірою підпадало під вплив центральної й полкової адміністрації. В них часто обирали на війтів представників знатного військового товариства.

72. Основні тенденції соціально-економічного розвитку українських земель у другій пол. ХVII-ХVIIІ ст.

земельна власність служить для правлячих верств екон основою їх панування, гарантом незалежності, умовою надання привілеїв. Тогочасне старшинське володіння землею існувало у двох формах: приватно-спадковій та тимчасово-умовній. Іншою була природа та спосіб формування тимчасово-умовного («рангового») володіння. Землі видавалися за службу на певний строк або ж «до смерті». Війська Запорозького і перебували у володінні Ген війс канцелярії. -збільшення земельної власності в Україні російських поміщиків. -селянство-наприкінXVII дедалі більшого поширення набуває феодальна рента, зокрема відробіткова, інтенсивність якої у другій половині XVIII ст. сягає 5 і більше днів на тиждень. Водночас зберігалася натуральна і грошова ренти. Логічним фіналом процесу обмеження селянських прав став царський указ 1783 p., який узаконив закріпачення селянства на Лівобережжі та Слобожанщині.