Dek

अब Quizwiz के साथ अपने होमवर्क और परीक्षाओं को एस करें!

Механізм держави

Механізм держави — це система нормативно визначених державних організацій, за допомогою яких держава виконує покладені на неї завдання та реалізує функції. Механізм держави характеризується наступними ознаками: - цілісна ієрархічна система державних організацій, яка побудована на засадах субординації та координації, забезпечується єдиними принципами організації, єдиними завданнями і цілями їх діяльності; - має чітку визначену структуру з певними зв'язками між її елементами; - має суворо визначений порядок створення, функціонування і ліквідації кожного з елементів системи; - наявність чітко визначених повноважень у кожного елемента системи; - пріоритет державних органів, які мають державно-владні повноваження щодо державних підприємств і державних установ, які не є носіями державної влади. Тобто, механізм держави — це взаємодіюча, динамічна і реальна працююча система за допомогою якої функціонує держава, здійснюється управління суспільством. Механізм держави має свою структуру. Структура механізму держави - це його внутрішня будова. У юридичній літературі немає єдиної точки зору щодо структури механізму держави. Так, за думкою М.С. Кельмана і О.Г. Мурашина, структуру механізму держави становлять: а) апарат держави; б) підприємства державної форми власності; в) державні установи; г) державні організації. На думку А.М. Шульги у структурі механізму держави необхідно розрізняти: 1) державні органи; 2) державні підприємства, організації, установи; 3) державні формування спеціального призначення (наприклад, Збройні Сили України). У даному контексті вважаємо доцільним розглянути основні структурні елементи механізму держави. Державний апарат — це частина механізму держави, система всіх державних органів, які наділені владними повноваженнями для здійснення функцій та завдань держави. Через функціонування механізму держави здійснюється державна влада. Державний апарат має специфічне призначення, а саме — здійснення державної влади. Проте, на його структуру і принципи формування впливають різні фактори економічного, політичного, історичного, міжнародного та іншого характеру, причому суттєві чи функціональні зміни вимагають удосконалення державного апарату, появу нових органів держави. Основною структурною ланкою державного апарату є орган державної влади. До його ознак належать: 1. Орган держави володіє певною самостійністю, автономією, проте він є частиною єдиного механізму держави, займає в державній машині своє місце і міцно пов'язаний з іншими її частинами. 2. Орган держави складається з державних службовців, які перебувають в особливих правовідносинах з органом. Службовці держави безпосередньо не виробляють матеріальних благ, тому їх утримання покладається на суспільство. 3. Органи держави мають внутрішню будову (структуру). Вони складаються з підрозділів, скріплених єдністю цілей, заради досягнення яких утворені, і дисципліною, яку всі службовці зобов'язані дотримуватися. 4. Найважливішою ознакою органу держави є наявність у нього компетенції — владних правоспроможностей (сукупності прав і обов'язків) певного змісту та обсягу. Реалізація органом держави своєї компетенції — це не тільки його право, а й обов'язок. 5. Згідно зі своєю компетенцією орган держави володіє владними повноваженнями, які виражаються: а) у можливості видавати обов'язкові до виконання правові акти. Ці акти можуть бути нормативними або індивідуально-визначеними (акти застосування норм права); б) у забезпеченні виконання правових актів органів держави шляхом застосування різних методів, в тому числі методів примусу. 6. Для здійснення своєї компетенції орган держави наділяється необхідною матеріальною базою, має фінансові кошти, свій рахунок у банку, джерело фінансування (з бюджету). 7. Нарешті, орган держави бере активну участь в реалізації функцій держави, використовуючи для цього відповідні форми і методи. Види державних органів: За обсягом владних повноважень органи держави класифікуються на центральні (вищі) та місцеві. За широтою компетенції виділяються органи держави загальної і спеціальної компетенції. За способом формування: виборні і призначувані; за порядком функціонування й ухвалення рішень: колегіальні й одноособові. Підприємства державної форми власності (державне підприємство) — суб'єкти господарювання державного сектору економіки, що діють на основі лише державної власності, а також суб'єкти господарювання державна частка у статуті яких перевищує п'ятдесят відсотків чи становить величину, яка забезпечує державі право вирішального впливу на господарську діяльність цих суб'єктів. Державні підприємства здійснюють господарську діяльність у різних сферах, водночас, певні види господарської діяльності дозволяється здійснювати виключно державним підприємствам (діяльність, пов'язану з виготовленням і реалізацією військової зброї, боєприпасів, видобуванням бурштину, охороною окремих особливо важливих об'єктів права державної власності, діяльність, пов'язану з проведенням криміналістичних, судово-медичних, судово-психіатричних експертиз, виробництвом та експлуатацією ракет-носіїїв, у тому числі з їх космічними запусками). Державні підприємства, в залежності від способу утворення та формування статутного фонду поділяються на унітарні (утворюється компетентним органом державної влади в розпорядчому порядку на базі відокремленої частини державної власності, як правило без поділу її на частки, і входить до сфери її управління) та корпоративні (інші суб'єкти державного сектору економіки, що мають крім акціонера-держави, також й інших учасників, однак держава забезпечує вирішальний вплив на господарську діяльність цих суб'єктів). Державні установи (заклади) за законодавством України утворюються компетентним органом державної влади в розпорядчому порядку на базі відокремленої частини державної власності без поділу її на частки, і входить до сфери її управління. Установи виконують соціально-культурні або адміністративно-політичні функції. Їх мета - створення соціальних цінностей, головним чином невиробничого характеру (установи культури, освіти, охорони здоров'я та ін.). Установи, які спеціалізуються на виконанні певного виду діяльності, можуть бути державними, недержавними, місцевих органів, індивідуальними. Для державних установ характерний невиробничий тип діяльність і вони функціонують в основному на підставі бюджетного фінансування. Державна організація - організація, що створена для здійснення державою своїх функцій. Види державних організацій: · Військові організації; · Наукові організації; · Правоохоронні організації; · Освітні організації; · Організації у галузі охорони здоров'я. 2. Принципи організації та функціонування механізму держави. Механізм держави будується на низці принципів, безпосередньо визначених в текстах нормативно-правових актів, насамперед Конституції та Законів України, а також наукових принципів, вироблених юридичною наукою. Серед нормативно встановлених принципів організації діяльності державного апарату виокремлюються: 1) Верховенство права - це панування права в суспільстві. Верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність, зокрема у закони, які за своїм змістом мають бути проникнуті передусім ідеями соціальної справедливості, свободи, рівності тощо. Одним з проявів верховенства права є те, що право не обмежується лише законодавством як однією з його форм, а включає й інші соціальні регулятори, зокрема норми моралі, традиції, звичаї тощо, які легітимовані суспільством і зумовлені історично досягнутим культурним рівнем суспільства. Всі ці елементи права об'єднуються якістю, що відповідає ідеології справедливості, ідеї права, яка значною мірою дістала відображення в Конституції України. 2) поділу державної влади. Поділ влади має глибокий демократичний зміст, оскільки він спрямований, згідно з концепцією Ш. Монтеск'є, на недопущення концентрації державної влади в руках однієї людини, органу або класу, пов'язаного з цим можливого свавілля, а також на забезпечення політичної свободи людини і громадянина. Тобто без розподілу влади демократії бути не може. Концепція розподілу влади законодавчо закріплена у ст. 6 Кон-ституції України. Органи законодавчої, виконавчої і судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених Конституцією межах і відповідно до законів України. Єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент - Верховна Рада України. Кабінет Міністрів України розглядається як вищий орган у системі органів виконавчої влади, до яких входять також центральні органи виконавчої влади та місцеві державні адміністрації. Правосуддя, згідно з нормами Конституції, може здійснюватися виключно судами. Реальність вказаного принципу забезпечується наявністю механізму стримувань і противаг, який протидіє сваволі, беззаконню з боку органів державного апарату і тим самим створює певну конкуренцію між владними структурами. 3) безперервності діяльності; 4) відкритості та прозорості; 5) законності - обов'язку діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; 6) професіоналізму - компетентного, об'єктивного і неупередженого виконання посадових обов'язків, постійного підвищення рівня посадовими особами своєї професійної компетентності, вільного володіння державною мовою; 7) патріотизму - відданості та вірного служіння Українському народові; 8) доброчесності - спрямованості дій на захист публічних інтересів; 9) ефективності - раціонального і результативного використання ресурсів для досягнення цілей державної політики;. Юридичною наукою також пропонуються наступні принципи організації та функціонування механізму держави: 1) демократизм. Цей принцип передбачає широке залучення населення до активної участі у формуванні та організації діяльності державного апарату, створення рівних умов участі громадян в управ-лінні державою з урахуванням особистих якостей кожного; 2) рівноправність. Цей принцип полягає в тому, що як корінна, так і всі інші національні групи, що проживають на території України, є рівноправними. Держава гарантує всім здійснення, охорону, захист і відтворення політичних, економічних, громадянських, соціальних та культурних прав. 3) гуманізм (пріоритет прав і свобод людини). Цей принцип передбачає конституційне закріплення прав і свобод людини, яка є найвищою цінністю суспільства та держави. Визначення у діяльності державних структур верховенства інтересів, прав і свобод людини. Закріплення засобів відповідальності владних структур держави та їх посадових осіб за порушення конституційно закріплених прав і свобод людини і громадянина; 8) принцип соціальної справедливості. Цей принцип полягає у тому, що одним із завдань державного апарату є забезпечення соціальної злагоди, консенсусу між різними частинами суспільства, балансу різних інтересів усіх соціальних прошарків, груп та інших верств населення. 3. Поняття, ознаки та класифікація державних органів Державні органи можуть бути класифіковані за різними критеріями. 1) за місцем у системі державного апарату слід розрізняти: - первинні державні органи. Вони формуються безпосередньо народом як джерелом влади і мають представницький характер; - вторинні державні органи. Вони формуються первинними органами, походять від них і підзвітні їм; 2) за способом утворення: - виборні державні органи. Вони обираються населенням чи представницькими органами; - призначувані державні органи. Вони призначаються главою держави чи вищестоящими органами; - успадковані державні органи. Вони передаються монархом у спадщину; 3) за часом функціонування: - постійні державні органи. Вони створюються без обмеження строку дії для виконання основних завдань держави; - тимчасові державні органи. Вони створюються для вирішення невідкладних завдань, викликаних надзвичайними обставинами; 4) за способом прийняття рішень: - одноособові державні органи. У цих органах рішення приймаються керівником особисто; - колегіальні державні органи, в яких рішення приймаються після обговорення шляхом голосування (простою чи кваліфікованою більшістю голосів); 5) за територіальними межами діяльності: - центральні державні органи, рішення яких поширюються на всю територію та населення держави (у тому числі центральні органи виконавчої влади); - федеральні державні органи (характерно для зарубіжних країн з федеративним державним устроєм), рішення яких поширюються на її суб'єктів; - місцеві державні органи, рішення яких поширюються на певну адміністративно-територіальну одиницю (у тому числі місцеві державні адміністрації); 6) за змістом, напрямом діяльності: - законодавчі органи, які мають представницький характер та правотворчі функції; - виконавчі органи, які здійснюють виконавчо-розпорядчі функції; - судові органи, які мають незалежний характер, підкоряються лише закону і здійснюють функції правосуддя; - контрольно-наглядові органи, які здійснюють контрольно-наглядові функції; До системи державних органів України належать: Орган законодавчої влади: Верховна Рада України (парламент). Глава держави: Президент України. Органи виконавчої влади: 1) вищий - Кабінет Міністрів України (Уряд); 2) центральні - міністерства, інші центральні органи виконавчої влади тощо; 3) місцеві: - місцеві державні адміністрації - (областей, районів, міст Київ, Севастополь), очолювані головами; - територіальні органи міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, які не входять до складу місцевих державних адміністрацій - управління й відділи МВС, КРУ тощо. Органи судової влади: І. - Конституційний Суд України (КСУ). КСУ - єдиний орган конституційної юрисдикції в Україні. ІІ. - Верховний Суд України; - вищі спеціалізовані суди (приміром, Вищий господарський суд України, Вищий адміністративний суд України); - апеляційні суди; - місцеві суди. Вищевказані суди здійснюють правосуддя шляхом розгляду й вирішення в судових засіданнях цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних та інших справ, передбачених законом. Контрольно-наглядові органи: - Прокуратура України (нагляд за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов'язаних з обмеженням особистої свободи громадян.); - Уповноважений Верховної Ради України з прав людини (парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина та захист прав кожного на території України і в межах її юрисдикції на постійній основі здійснює Уповноважений Верховної Ради України з прав людини (далі - Уповноважений), який у своїй діяльності керується Конституцією України, законами України, чинними міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.); - Рахункова палата (Рахункова палата від імені Верховної Ради України здійснює контроль за надходженням коштів до Державного бюджету України та їх використанням.) й ін.

Спадщина, види, місце, час, те, що не спадкується

Спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців) - стаття 1216 ЦК України. Спадкодавець - це фізична особа, права та обов'язки якої після смерті переходять до інших осіб. Спадкоємці - це особи, що набувають право на спадщину (особи, які є живими на момент відкриття спадщини, особи, що були зачаті за життя спадкодавця і народилися після відкриття спадщини, а також юридичні особи та держава). Право спадкування тісно пов'язане з правом власності, оскільки спадкування є одним із засобів набуття права власності. До складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті. Разом з тим, наступна стаття цього Кодексу містить перелік прав та обов'язків особи, які не входять до складу спадщини. Зокрема, не входять до складу спадщини права та обов'язки, що нерозривно пов'язані з особою спадкодавця. Особисті немайнові права. Особисті немайнові права не входять до складу спадщини, оскільки нерозривно пов'язані з особою, тобто належать виключно певній особі і тому є невідчужуваними. Немає особи - немає й її особистих немайнових прав. Стаття 271 ЦК України визначає зміст особистого немайнового права як можливість фізичної особи вільно, на власний розсуд формувати свою поведінку у сфері свого приватного життя. До таких прав належать: право на життя, право на охорону здоров'я, право на безпечне для життя і здоров'я довкілля, право на свободу і особисту недоторканність, право на недоторканність особистого і сімейного життя, право на повагу честі та гідності, право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції, право на недоторканність житла, право на вільний вибір місця проживання та свободу пересування, право на свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості. Цей перелік не є вичерпним - як ЦК України так і іншими актами законодавства можуть бути передбачені й інші особисті немайнові права. Ці права, як вже було зазначено, не успадковуються. Право на участь у товариствах та право на членства в об'єднаннях громадян, якщо інше не встановлено законом або їх установчими документами. Складність сприйняття цієї норми полягає в тому, що законодавством досить неоднозначно врегульоване право на участь в товаристві (стаття 100 ЦК України) та його співвідношення з корпоративними правами. Право на участь у товаристві є суто особистим немайновим правом, а отже не може спадкуватися як безпосередньо пов'язане з особою. Разом з тим, статутний капітал господарських товариств формується їх учасниками шляхом передачі товариству певного майна, як рухомого так і нерухомого. Вартість частки в статутному капіталі є предметом спадкування, а той, хто її успадкував, може набути права на участь у цьому товаристві, а може й не набути його, залежно від того, що з цього приводу передбачено установчими документами. Право на відшкодування шкоди, завданої каліцтвом або іншими ушкодженнями особи. Право на відшкодування шкоди, завданої каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'ю, хоча й є майновим правом, але таким, що тісно пов'язане з особою, якій заподіяна шкода. Адже в цих зобов'язаннях щодо відшкодування шкоди правоутворюючим є заподіяння шкоди здоров'ю конкретної особи. ЇЇ відшкодування покликане компенсувати їй ті витрати, які вона має понести для оздоровлення. Тому спадкоємці не мають відношення до таких виплат як тих, що мають цільове призначення. Право на аліменти, пенсію, допомогу або інші виплати, установлені законом. Право на аліменти, пенсію, допомогу або інші виплати, установлені законом, також нерозривно пов'язане з особою і має особисте призначення, і тому всі вони не входять до складу спадщини. Однак право на нараховані суми заробітної плати, пенсій, стипендій, аліментів, допомоги у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю, інших соціальних виплат, які належали спадкодавцеві, але не були ним одержані за життя, спадкуються на загальних підставах. 5. Права та обов'язки особи як кредитора. Статтею 608 ЦК України встановлюється, що зобов'язання припиняється смертю боржника, якщо воно нерозривно пов'язане з його особою і у зв'язку з цим не може бути виконане іншою особою. Аналогічно вирішується питання в разі смерті кредитора: зобов'язання припиняється, якщо воно є нерозривно пов'язаним з особою кредитора. Прикладом можуть слугувати договір доручення, який виконується особисто повіреним і припиняється смертю довірителя або повіреного (статті 1005, 1008 ЦК України). Відповідно зі смертю як особи, яка видала довіреність, так і представника, припиняється представництво за довіреністю (стаття 248 ЦК України). Як наслідок, після смерті вказаних осіб не відбувається переходу прав та обов'язків в порядку спадкування. Права обдаровуваного, якому за договором дарування обіцяний дарунок (стаття 723 ЦК України), також не переходять у порядку спадкування - такі права припиняються його смертю. Крім того, не переходять в порядку спадкування права за договором управління майном, оскільки такий договір припиняється у разі смерті фізичної особи - вигодонабувача або управителя майна (стаття 1044 ЦК України). Окремо слід вказати, що до складу спадщини не входять права на одержані нагороди спадкодавця. Між тим слід зазначити, що стаття 18 Закону України «Про державні нагороди» передбачає, що після смерті нагородженого, за наявності спадкоємців, нагорода залишається в сім'ї померлого. Не успадковуються й деякі майнові права, які безпосередньо пов'язані з особою, але не є зобов'язальними - особистий сервітут, який припиняється смертю особи, на користь якої його було встановлено (стаття 406 ЦК України).Чинним законодавством України передбачено два види спадкування: 1) спадкування за заповітом, 2) спадкування за законом. Заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті. Спадкування за заповітом відбувається у випадку, якщо померлою особою до смерті було складено заповіт і він є дійсним. У разі його відсутності відбувається спадкування за законом. Проте, спадкування за заповітом є темою обговорення іншої статті, хотілося більш детально зупинитися на спадкуванні за законом. Спадкування за закономмає місце в таких випадках: відсутності заповіту; визнання заповіту недійсним; смерті спадкоємців, вказаних у заповіті до відкриття спадщини або їх відмови від прийняття спадщини; заповідачем скасовано раніше складений заповіт і не залишено нового; заповіт у судовому порядку визнано недійсним; у разі, якщо заповітом не охоплено усього майна, що належало спадкодавцю. При вирішенні питання, хто є спадкоємцями за законом, враховуються такі юридичні факти, як: родинні стосунки (кровна спорідненість), шлюбні відносини, усиновлення (удочеріння), перебування на утриманні спадкодавця. Спадкоємці за законом одержують право на спадкування почергово. Новелою ЦК України 2004 року є збільшення кількості черг спадкоємців за законом до п'яти, порівняно Цивільним кодексом УРСР 1964 року, де було лише дві черги спадкоємців. Кожна наступна черга спадкоємців за законом одержує право на спадкування у разі: відсутності спадкоємців попередньої черги, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини або відмови від її прийняття. Крім того, законодавством встановлено, що черговість одержання спадкоємцями за законом права на спадкування може бути змінена нотаріально посвідченим договором заінтересованих спадкоємців, укладеним після відкриття спадщини. Цей договір не може порушити прав спадкоємця, який не бере у ньому участі, а також спадкоємця, який має право на обов'язкову частку у спадщині. А також, фізична особа, яка є спадкоємцем за законом наступних черг, може за рішенням суду одержати право на спадкування разом із спадкоємцями тієї черги, яка має право на спадкування, за умови, що вона протягом тривалого часу опікувалася, матеріально забезпечувала, надавала іншу допомогу спадкодавцеві, який через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво був у безпорадному стані. До першої черги на спадкування за законом відносяться діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки. Необхідно, зазначити, що до спадкоємців належать, також, діти народженні у незареєстрованому шлюбі, але якщо батько добровільно визнав своє батьківство, або воно визнано у судовому порядку. Крім того, до дітей спадкодавця прирівняні усиновлені діти (у разі, якщо усиновлення було оформлене належним чином рішенням органів опіки та піклування). Ці діти користуються такими ж правами, як і діти, народжені в укладеному шлюбі. У другу чергу право на спадкування за законом мають рідні брати та сестри спадкодавця, його баба та дід як з боку батька, так і з боку матері. Крім того, до цієї черги можуть бути віднесені спадкоємці, якщо за рішенням суду між усиновленим та його бабою, дідом, братом та сестрою за походженням збережено правовий зв'язок. До третьої черги на право на спадкування за законом відносяться лише рідні дядько та тітка спадкодавця. У четверту чергу право на спадкування за законом мають особи, які проживали зі спадкодавцем однією сім'єю не менш як п'ять років до часу відкриття спадщини. Відповідно до статті 3 Сімейного кодексу України сім'ю складають особи, що спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки. Проте, важко не погодитись з тими науковцями, які вважають, що відсутність законодавчого закріплення поняття «членів сім'ї» є наслідком не розуміння, хто відноситься до кола спадкоємців четвертої черги за законом. Це в свою чергу провокує появі судових розглядів, за позовами сторонніх осіб «спадкоємцями», що наполягатимуть визнати їх членами сім'ї в судовому поряду. У п'яту чергу право на спадкування за законом мають інші родичі спадкодавця до шостого ступеня споріднення включно, причому родичі ближчого ступеня споріднення усувають від права спадкування родичів подальшого ступеня споріднення. Ступінь споріднення визначається за числом народжень, що віддаляють родича від спадкодавця. Народження самого спадкодавця не входить до цього числа. «Ступінь споріднення», тобто кількість народжень, що пов'язують між собою двох осіб, які перебувають у родинних зв'язках. До родичів четвертого ступеня споріднення належать діти рідних племінників та племінниць спадкодавця (двоюрідні онуки та онучки) і рідні брати та сестри його діда та баби (двоюрідні дід та баба). До родичі п´ятого ступеня споріднення - діти його двоюрідних онуків і онучок (двоюрідні правнуки та правнучки), діти його двоюрідних братів та сестер (двоюрідні племінниці та племінники), діти його двоюрідних дідів та бабок (двоюрідні дядьки та тітки). Родичі шостого ступеня споріднення це - діти його двоюрідних правнуків та правнучок (двоюрідні праправнуки та праправнучки), діти його двоюрідних племінників та племінниць (троюрідні онуки та онучки), діти його двоюрідних дядьків та тіток (троюрідні брати та сестри). У п'яту чергу право на спадкування мають родичі четвертого - шостого ступеня споріднення, якщо відсутні спадкоємці перших чотирьох черг (родичі ближчого ступеня споріднення усувають від права спадкування родичів подальшого ступеня споріднення). Крім того, у п'яту чергу право на спадкування за законом одержують утриманці спадкодавця, які не були членами його сім'ї. Утриманцем вважається неповнолітня або непрацездатна особа, яка не була членом сім'ї спадкодавця, але не менш як п'ять років одержувала від нього матеріальну допомогу, що була для неї єдиним або основним джерелом засобів до існування. Новелою ЦК України 2004 року є, також, збільшення числа тих осіб, які можуть стати власником спадкового майна за правом представлення. До кола осіб, що стають спадкоємцями за правом представлення відносяться: внуки, правнуки, прабаба, прадід, племінники, двоюрідні брати та сестри спадкодавця. Спадкування за правом представлення відбувається уразі, якщо на час відкриття спадщини не залишилось в живих відповідного родича (вище згаданих осіб), що повинен, бути власником частини спадкового майна, яка належала йому за законом. Статтею 1266 ЦК України передбачений процес спадкування за правом представлення, а саме: внуки, правнуки спадкодавця спадкують ту частку спадщини, яка належала б за законом їхнім матері, батькові, бабі, дідові, якби вони були живими на час відкриття спадщини; прабаба, прадід спадкують ту частку спадщини, яка б належала за законом їхнім дітям (бабі, дідові спадкодавця), якби вони були живими на час відкриття спадщини; племінники спадкодавця спадкують ту частку спадщини, яка належала б за законом їхнім матері, батькові (сестрі, братові спадкодавця), якби вони були живими на час відкриття спадщини; - двоюрідні брати та сестри спадкодавця спадкують ту частку спадщини, яка належала б за законом їхнім матері, батькові (тітці, дядькові спадкодавця), якби вони були живими на час відкриття спадщини. Якщо спадкування за правом представлення здійснюється кількома особами, частка їхнього померлого родича ділиться між ними порівну. При спадкуванні по прямій низхідній лінії право представлення діє без обмеження ступеня споріднення. Також, необхідно відмітити щодо розміру частки у спадщині спадкоємців за законом. За загальним правилом, частки у спадщині кожного із спадкоємців за законом є рівними. Про те, є випадки, коли спадкоємці за усною угодою між собою, можуть змінити розмір частки у спадщині когось із них, якщо це стосується рухомого майна. Також, спадкоємці за письмовою угодою між собою, посвідченою нотаріусом, якщо це стосується нерухомого майна або транспортних засобів, можуть змінити розмір частки у спадщині когось із них. Як, вже згадувалось, всі явища, що описані в даній статті урегульовані діючим Цивільним кодексом України 2004 року і при вирішенні будь-яких питань, стосовно спадщини, що виникають після набрання ним чинності не буде проблеми у виборі норм права. Місце відкриття спадщини, яка знаходиться на непідконтрольній Україні території Відповідно до статті 1221 ЦКУ місцем відкриття спадщини є останнє місце проживання спадкодавця. Якщо місце проживання спадкодавця невідоме, місцем відкриття спадщини є місцезнаходження нерухомого майна або основної його частини, а за відсутності нерухомого майна - місцезнаходження основної частини рухомого майна. В особливих випадках місце відкриття спадщини встановлюється законом (це положення було доповнено Законом від 12.02.2015 № 189-VІІІ, який набув чинності 04.03.2015). Зокрема, питання щодо місця відкриття спадщини, яка знаходиться на непідконтрольній Україні території, було врегульовано статтею 11-1 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» та статтею 9-1 Закону України «Про тимчасові заходи на період проведення антитерористичної операції». Відповідно до вказаних норм, у разі якщо останнім місцем проживання спадкодавця є тимчасово окупована територія або населений пункт, на території якого органи державної влади тимчасово не здійснюють або здійснюють не в повному обсязі свої повноваження, затверджений рішенням Кабінету Міністрів України, місцем відкриття спадщини є місце подання першої заяви, що свідчить про волевиявлення щодо спадкового майна, спадкоємців, виконавців заповіту, осіб, заінтересованих в охороні спадкового майна, або вимоги кредиторів. Якщо місце проживання спадкодавця невідоме, а нерухоме майно або основна його частина, у разі відсутності нерухомого майна - основна частина рухомого майна знаходиться на території, передбаченій частиною першою цієї статті, місцем відкриття спадщини є місце подання першої заяви, що свідчить про волевиявлення щодо спадкового майна, спадкоємців, виконавців заповіту, осіб, заінтересованих в охороні спадкового майна, або вимоги кредиторів. З огляду на викладене, якщо спадкодавець був зареєстрований та проживав на непідконтрольній Україні території, місце відкриття спадщини не прив'язується до місця проживання спадкодавця (загальне правило статті 1221 ЦКУ), а встановлюється місцем подання першої заяви або вимоги кредиторів (особливі випадки, встановлені відповідними законами). Відповідно до ч. 2 ст. 1220 ЦК України часом відкриття спадщини є день смерті особи або день, з якого вона оголошується померлою. У разі оголошення особи померлою час відкриття спадщини визначається з урахуванням приписів ч. 3 ст. 46 ЦК України, тобто фізична особа оголошується померлою від дня набрання законної сили рішенням суду про це. У випадку, коли особа пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підстави припустити її загибель від певного нещасного випадку або у зв'язку з воєнними діями, вона може бути оголошена померлою від дня її вірогідної смерті. Зазначена обставина повинна бути відображена у рішенні суду. Під часом відкриття спадщини розуміється певна календарна дата, тому години та хвилини в межах цієї календарної дати для цілей спадкування юридичного значення не мають і до уваги не беруться. Час відкриття спадщини має прикладне значення, оскільки саме на час її відкриття визначаються склад спадщини (ст. 1218 ЦК України), коло спадкоємців (ч. 1 ст. 1222 ЦК України), норма матеріального права, яка буде застосовуватись до спадкових відносин (зокрема, ЦК УРСР 1963 року, чинний ЦК України з урахуванням пунктів 4, 5 Прикінцевих і перехідних положень ЦК України або ж інший закон). Також на час відкриття спадщини установлюється чинність заповіту щодо осіб, які мають право на обов'язкову частку у спадщині (ч. 3 ст. 1235 ЦК України), існування умови, визначеної в заповіті (ч. 1 ст. 1242 ЦК України), умови закликання до спадкування за правом представлення (частини 1-4 ст. 1266 ЦК України), постійне проживання спадкоємця разом зі спадкодавцем (ч. 3 ст. 1268 ЦК України), необхідність подання заяви про прийняття спадщини (ч. 1 ст. 1269 ЦК України). Крім того, з часу відкриття спадщини починається перебіг строків для прийняття спадщини або відмови від її прийняття (ст. 1270, ч. 1 ст. 1273, ст. 1274 ЦК України), прийняття заповідального відказу (ст. 1271 ЦК України), визнання спадщини відумерлою (ч. 2 ст. 1277 ЦК України), видачі свідоцтва про право на спадщину (ч. 1 ст. 1298 ЦК України). Цивільне законодавство також пов'язує з цією обставиною обчислення деяких інших строків: строку проживання спадкоємця зі спадкодавцем однією сім'єю (ст. 1264, ч. 1 ст. 1279 ЦК України), строку перебування на утриманні (ч. 2 ст. 1265 ЦК України). З часом відкриття спадщини пов'язується правило про комморієнтів — осіб, які померли протягом однієї доби (ч. 3 ст. 1220 ЦК України). Слід звернути увагу, що, хоча в ч. 2 цієї статті йдеться про день смерті особи, а в ч. 3 зазначається про добу, їх слід розглядати як одну календарну дату — від 00.00 до 23.59.

Судимість

Судимість є правовим наслідком засудження особи вироком суду до кримінального покарання. Вона виражається в такому стані особи, який пов'язаний з певними цивільно-правовими і кримінально-правовими обмеженнями. Судимість має своєю метою попередження вчинення нових злочинів як особою, що має судимість, так й іншими особами. Підставою судимості є наявність обвинувального вироку суду, який набрав законної сили і яким особа засуджується до певного покарання. Такими, що не мають судимості, визнаються: (ч. 3 ст. 88 Кримінального кодексу України): особи, засуджені вироком суду, без призначення покарання; особи, засуджені вироком суду, із звільненням від покарання; особи, які відбули покарання за діяння, злочинність і караність якого усунута законом; особи, які були реабілітовані. Відповідно до ч. 2 ст. 88 ККУ судимість має правове значення у разі вчинення нового злочину, а також в інших випадках, передбачених законами. Відповідно до ч. 1 ст. 88 ККУ особа визнається такою, що має судимість, з дня набрання законної сили обвинувачувальним вироком і до погашення або зняття судимості. Основні аспекти Погашення судимості - настає автоматично (без будь-якого рішення) за збігом визначеного в законі строку (ст. 89 ККУ) після фактично відбутого покарання, але за умови, що особа протягом такого строку не вчинить нового злочину.Погашення судимості означає, що судимість особи втратила своє правове значення і така особа в подальшому не може зазнавати правообмежень кримінально-правового і загальноправового характеру. Зняття судимості - це припинення судимості за рішенням суду. При знятті судимості на відміну від її погашення перебіг встановленого законом строку і не вчинення особою нового злочину самі по собі, автоматично, не припиняють стан судимості. Потрібен розгляд цього питання судом. Закон не зобов'язує суд, а лише надає йому право на підставі конкретних обставин справи зняти з особи судимість. Зняття судимості можливо лише до перебігу строків погашення судимості, передбачених у ст. 89 ККУ тому воно завжди є достроковим. Погашення судимості Строки погашення судимості Такими, що не мають судимості, визнаються:1.особи, засуджені відповідно до ст. 75 ККУ (суд, крім випадків засудження за корупційне кримінальне правопорушення, порушення правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту особами, які керували транспортними засобами у стані алкогольного, наркотичного чи іншого сп'яніння або перебували під впливом лікарських препаратів, що знижують увагу та швидкість реакції, при призначенні покарання у виді виправних робіт, службового обмеження для військовослужбовців, обмеження волі, а також позбавлення волі на строк не більше п'яти років, враховуючи тяжкість кримінального правопорушення, особу винного та інші обставини справи, дійде висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання, він може прийняти рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням.) якщо протягом іспитового строку вони не вчинять нового злочину і якщо протягом зазначеного строку рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням не буде скасоване з інших підстав, передбачених законом. Якщо строк додаткового покарання перевищує тривалість іспитового строку, особа визнається такою, що не має судимості, після відбуття цього додаткового покарання 2.жінки, засуджені відповідно до ст. 79 ККУ (У разі призначення покарання у виді обмеження волі або позбавлення волі вагітним жінкам або жінкам, які мають дітей віком до семи років, крім засуджених до позбавлення волі на строк більше п'яти років за тяжкі і особливо тяжкі злочини, а також за корупційні кримінальні правопорушення, суд може звільнити таких засуджених від відбування як основного, так і додаткового покарання з встановленням іспитового строку у межах строку, на який згідно з законом жінку може бути звільнено від роботи у зв'язку з вагітністю, пологами і до досягнення дитиною семирічного віку.) якщо протягом іспитового строку вони не вчинять нового злочину і якщо після закінчення цього строку не буде прийняте рішення про направлення для відбування покарання, призначеного вироком суду. Якщо засуджена не була звільнена від додаткового покарання і його строк перевищує тривалість іспитового строку, то жінка визнається такою, що не має судимості, після відбуття цього додаткового покарання 3.особи, засуджені за вчинення кримінального проступку, після відбуття покарання 4.особи, які відбули покарання у виді службового обмеження для військовослужбовців або тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців чи достроково звільнені від цих покарань, а також військовослужбовці,які відбули покарання на гауптвахті замість арешту 5.особи, засуджені за вчинення злочину до основного покарання у виді штрафу в розмірі не більше трьох тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю, громадських робіт, виправних робіт або арешту,якщо вони протягом року з дня відбуття покарання (основного та додаткового) не вчинять нового кримінального правопорушення 6.особи, засуджені за вчинення злочину до обмеження воліякщо вони протягом двох років з дня відбуття покарання (основного та додаткового) не вчинять нового кримінального правопорушення 7.особи, засуджені до позбавлення волі або основного покарання у виді штрафу за нетяжкий злочинякщо вони протягом трьох років з дня відбуття покарання (основного та додаткового) не вчинять нового кримінального правопорушення 8.особи, засуджені до позбавлення волі або основного покарання у виді штрафу за тяжкий злочинякщо вони протягом шести років з дня відбуття покарання (основного та додаткового) не вчинять нового кримінального правопорушення 9.особи, засуджені до позбавлення волі або основного покарання у виді штрафу за особливо тяжкий злочинякщо вони протягом восьми років з дня відбуття покарання (основного та додаткового) не вчинять нового кримінального правопорушення. 10.засуджені до покарання, не пов'язаного з позбавленням волі після виконання цього покарання Обчислення строків погашення судимості ст. 90 ККУ передбачає, що строки погашення судимості обчислюються з дня відбуття основного і додаткового покарання. До строку погашення судимості зараховується час, протягом якого вирок не було виконано, якщо при цьому давність виконання вироку не переривалася. Якщо вирок не було виконано, судимість погашається по закінченні строків давності виконання вироку. Якщо особу було достроково звільнено від відбування покарання, то строк погашення судимості обчислюється з дня дострокового звільнення її від відбування покарання (основного та додаткового). Якщо невідбуту частину покарання було замінено більш м'яким покаранням, то строк погашення судимості обчислюється з дня відбуття більш м'якого покарання (основного та додаткового). Якщо особа, що відбула покарання, до закінчення строку погашення судимості знову вчинить злочин, перебіг строку погашення судимості переривається і обчислюється заново. У цих випадках строки погашення судимості обчислюються окремо за кожний злочин після фактичного відбуття покарання (основного та додаткового) за останній злочин. Зняття судимості Згідно ст. 91 ККУ, якщо особа після відбуття покарання у виді обмеження волі або позбавлення волі зразковою поведінкою і сумлінним ставленням до праці довела своє виправлення, то суд може зняти з неї судимість до закінчення строків, зазначених у ст. 89 ККУ. Зняття судимості до закінчення строків, зазначених у ст. 89 ККУ, не допускається у випадках засудження за умисні тяжкі та особливо тяжкі, а також корупційні злочини. Умови зняття судимості Для зняття судимості згідно зі ст. 91 ККУ необхідні такі умови: відбуття особою покарання у вигляді обмеження волі або позбавлення волі; Не можна вважати осіб такими, які відбули покарання у виді обмеження або позбавлення волі, у випадках, коли ці види покарання в установленому законодавством порядку були замінені на покарання інших видів або особа звільнялась від відбування покарання з випробуванням або невідбута нею частина покарання (у виді обмеження або позбавлення волі) була замінена більш м'яким покаранням. Тобто зняття судимості застосовується лише щодо тих осіб, які реально відбули призначене їм покарання у виді обмеження або позбавлення волі. закінчення не менше половини строку погашення судимості, передбаченого в ст. 89 ККУ; встановлення судом того, що особа зразковою поведінкою і сумлінним ставленням до праці довела своє виправлення (п. 9 ППВСУ "Про практику застосування судами України законодавства про погашення і зняття судимості" від 26.12.2003 N 16) Поняття «зразкова поведінка особи» означає наявність у неї стійких правомірних вчинків у побуті, колективі, спілкуванні з оточуючим середовищем, у додержанні норм моралі. Поняття «сумлінне ставлення до праці» включає своєчасне і сумлінне виконання особою, про яку йдеться, своїх професійних або виробничих обов'язків, суворе додержання умов праці і вимог виробничої дисципліни. Додержання особою всіх вимог, що охоплюються цими двома поняттями, має підтверджувати виправлення такої особи. Для дострокового зняття судимості необхідна сукупність цих умов. Якщо суд встановить наявність цих умов, він ухвалює рішення про зняття з особи судимості, після чого особа визнається такою, що не має судимості. При цьому зняття судимості є правом, а не обов'язком суду. З метою повернення осіб, які відбули покарання у виді обмеження чи позбавлення волі, до самостійного загальноприйнятого соціального життя в суспільстві вживаються заходи соціальної адаптації таких осіб, передбачені Законом України "Про соціальну адаптацію осіб, які відбувають чи відбули покарання у виді обмеження волі або позбавлення волі на певний строк" від 17 березня 2011 р. Порядок зняття судимості Згідно ст. 538 КПК після відбуття покарання у виді позбавлення волі або обмеження волі суд, який ухвалив вирок, має право розглянути питання про зняття судимості з цієї особи за її клопотанням. Файл:Клопотання про зняття судимості.docx Зняття судимості стосовно осіб, до яких застосовано амністію Відповідно до ч. 2 ст. 2 Закону України "Про застосування амністії в Україні" в редакції від 14 травня 2014 р. Закон про амністію не може передбачати зняття судимості з осіб, які звільняються від відбування покарання. Інакше кажучи, амністія не передбачає автоматичного зняття судимості. Водночас, у ч. 3 ст. 6 Закону України "Про застосування амністії в Україні" роз'яснюється, що питання про зняття судимості з осіб, до яких застосована амністія, вирішується відповідно до положень ККУ. Погашення та зняття судимості щодо осіб, які вчинили злочин до досягнення ними вісімнадцятирічного віку Відповідно до статті 108 Кримінального кодексу України погашення та зняття судимості щодо осіб, які вчинили злочин до досягнення ними вісімнадцятирічного віку, здійснюється відповідно до статей 88-91 КК України з урахуванням положень, передбачених цією статтею. Такими, що не мають судимості, визнаються неповнолітні: 1) засуджені до покарання, не пов'язаного з позбавленням волі, після виконання цього покарання; 2) засуджені до позбавлення волі за злочин невеликої або середньої тяжкості, якщо вони протягом одного року з дня відбуття покарання не вчинять нового злочину; 3) засуджені до позбавлення волі за тяжкий злочин, якщо вони протягом трьох років з дня відбуття покарання не вчинять нового злочину; 4) засуджені до позбавлення волі за особливо тяжкий злочин, якщо вони протягом п'яти років з дня відбуття покарання не вчинять нового злочину. Дострокове зняття судимості допускається лише щодо особи, яка відбула покарання у виді позбавлення волі за тяжкий або особливо тяжкий злочин, вчинений у віці до вісімнадцяти років, після закінчення не менш як половини строку погашення судимості.

Громадське сусп

Теорія громадянського суспільства має глибоке історичне коріння. Так, зазвичай, дослідники визначають, що витоки ідеї громадянського суспільства простежуються ще в Античності, посилаючись на праці Платона, Аристотеля та інших представників цього історичного періоду. Втім, античний період можна охарактеризувати як передісторію науково-практичної парадигми громадянського суспільства. Думається, що власне історія його становлення починається з періоду Нового часу. Саме в цей історичний час відбуваються революційні зміни феодальної форми правління, подолання абсолютистських режимів республіканськими, аксіоматизуються ідеї свободи і рівності, що відображається в перших конституційних актах англійської, американської та французької революцій. У цих умовах об'єктивується конституційне правління, обмежене правом на користь громадянського суспільства. Крім того, сам термін «громадянське суспільство» стійко увійшов до наукового обігу саме з xvIII ст. Iдеї громадянського суспільства, а також ідеї свободи, рівності, власності, на яких будується і сьогодні науковотеоретична доктрина громадянського суспільства, в період Нового часу відображено в працях передових мислителів цієї епохи. Їх представниками були німецькі філософи (Кант, Гегель), французькі мислителі (Вольтер, Руссо), англійці (Гоббс, Локк), голландці (Гроцій, Спіноза). Так, аналіз наукових концепцій Гегеля [1, c. 208] і Канта [2, c. 269; 3, c. 251; 4, c. 12] надає підстави відзначити, що Гегель і Кант започаткували ліберальну концепцію громадянського суспільства, відповідно до якої громадянське суспільство розглядається як окрема від держави сфера приватних інтересів, потреб та цінностей, при певному підкоренні держави інтересам суспільства та індивіда, який є «центром» громадянського суспільства. В історичній спадщині української політико-правової думки ХIХ - початку ХХ ст. теорія громадянського суспільства розвивається у працях Б. Кістяківського [5], М.П. Драгоманова [6], М.С. Грушевського [7] та ін. Так, М.П. Драгоманов надавав перевагу «такій системі влади, у якій державні чинники обмежувались би і контролювались інститутами громадянського суспільства» [6, c. 379]. Як зазначають сучасні дослідники творчості М.П. Драгоманова, «громадянське суспільство у М.П. Драгоманова еволюціонує від первісного роду і племені завдяки розуму, сім'ї, матеріальному виробництву, класовій боротьбі і природним шляхом досягає своєї політичної форми - громади» [8, c. 63]. Таким чином, історично громадянське суспільство визначалось як найбільш раціональний і доцільний устрій людського буття, як противага необмеженій державній владі, як Конституцiйне та мунiципальне право- 38 - Вісник Південного регіонального центру Національної академії правових наук України № 5 (2015) протидія розвитку тоталітарних тенденцій та державного свавілля, як царина свободи людини. Звідси, історично та теоретично обґрунтованим є висновок, що громадянське суспільство є передумовою конституціоналізму (Термін «конституціонаналізм» має декілька значень: 1) це форма правління, що реально обмежене конституцією; 2) політична система, підґрунтям якої є конституція та конституційні методи правління; 3) політико-правова теорія про необхідність встановлення конституційного устрою. Основу даного феномена складають не лише ідеали правової держави, які мають бути реалізовані в процесі реформування державного устрою, а й споконвічні традиції та бажання самого народу як джерела влади) насамперед тому, що саме воно здатне реально обмежити публічну владу в інтересах людини з метою забезпечення свободи людини. У громадянському суспільстві «створюються умови для самовизначення, самореалізації особистості, забезпечення її автономії, незалежності від будь-якого незаконного втручання (включаючи державне)» [9, c. 238]. Не тільки з юридичної, але й з політологічної точки зору громадянське суспільство є стримуючим та обмежуючим фактором щодо держави, «сукупністю автономних, авторитетних недержавних структур, які становлять систему конструктивних противаг та стримувань для структур державної влади» [10, c. 205]. Водночас не можна сприймати створення громадянського суспільства як антипод держави. Більше того, «високоорганізоване громадянське суспільство передбачає сильну правову державу, причому сильну правами та обов'язками своїх громадян, а також повнотою своєї відповідальності перед ними» [10, c. 208]. Громадянське суспільство за своїми сутнісними характеристиками, у контексті сучасного конституціоналізму - це вільне, гуманістичне, демократичне, правове, індивідуалізоване, структуроване (інституціоналізоване), самоорганізоване, самоврядне суспільство, вищою цінністю якого є людина. Конституція України не містить розділу, присвяченого громадянському суспільству, більше того - саму вербальну конструкцію «громадянське суспільство» не застосовано в її тексті. Втім, аналіз положень Конституції України надає підстави виокремити конституційні засади громадянського суспільства, до яких відносяться норми, що закріплюють принципи правової, демократичної, соціальної держави (ст. 1); визнання людини, її життя і здоров'я, честі і гідності, недоторканності і безпеки найвищою соціальною цінністю (ст. 3); визнання та гарантування місцевого самоврядування (ст. 7); верховенства права (ст. 8); політичної, економічної, ідеологічної багатоманітності (ст. 15). Крім того, до конституційних засад громадянського суспільства відносяться конституційні норми, які визначають сфери індивідуальної свободи людини, що юридично оформлюється в сукупності відповідних прав і свобод. Адже, як слушно відмічається в юридичній літературі, «ціннісними орієнтирами перетворень (суспільства у громадянське - А.К.) повинні виступати права людини» Норми Конституції України закріплюють принципи, за якими в Україні визнаються й гарантуються права і свободи людини і громадянина згідно із загальноприйнятими принципами і нормами міжнародного права. До них належать норми, за якими права і свободи людини є непорушними (ст. 21); конституційні принципи, що встановлюють рівність усіх громадян перед законом і забороняють будь-які форми обмежень прав громадян за ознаками соціальної, національної, мовної чи релігійної належності (ст. 24). Окремо слід вказати на конституційні положення, які регулюють питання громадсько-політичної діяльності (ст. 36); власності (ст. 41); трудової підприємницької діяльності (ст. 42, 43); соціального забезпечення, виховання, освіти, науки, духовної сфери і сім'ї (ст. 45, 46, 49, 51, 53, 54). Конституція України містить конкретні норми щодо самостійного і незалежного від держави існування інститутів громадянського суспільства (далі - ІГС). Це, стосується, зокрема, положень про те, що релігійні об'єднання відокремлені від держави (ст. 35); гарантується місцеве самоврядування (ст. 7), а його первинним суб'єктом визнається територіальна громада (ст. 140); держава гарантує свободу діяльності громадських об'єднань (ст. 15). Особливе значення у створенні сприятливих умов для формування і безперешкодного функціонування мережі ІГС має ст. 36, що закріпила право громадян на свободу об'єднання, гарантує добровільність та рівність перед законом таких об'єднань, надає право політичним партіям на участь у виборах, та громадянам на створення та участь у діяльності професійних спілок. У ст. 37 Конституції України наводиться виключний перелік причин, за яких можуть бути заборонені утворення та діяльність політичних партій та громадських організацій та зазначається, що така заборона здійснюється лише в судовому порядку. В основі законодавчого врегулювання свободи мирних зборів в Україні лежить ст. 39 Конституції України, у якій подано вичерпний перелік підстав для обмеження реалізації цього права.


संबंधित स्टडी सेट्स

Chapter 33: Management of Patients With Nonmalignant Hematologic Disorders

View Set

Chapter 5 Preventing Violence and Injury

View Set

cardiovascular (heart) semifinals exam

View Set

Parts of a Dictionary Word Entry

View Set