Ебац 2

Мінімальна та часткова дієздатність. Емансипація

Цивільна дієздатність не може бути для всіх однаковою. Життєвий досвід і вміння орієнтуватися у різних життєвих ситуаціях набувається з часом через виховання, навчання, власні проби і помилки. До того психічна хвороба, вживання алкогольних напоїв чи наркотичних речовин перешкоджає фізичній особі адекватно оцінювати обстановку, мислити і розуміти наслідки учиненого для себе і інших. Законом встановлені усереднені критерії для моделювання самостійного набуття цивільних прав і юридичних обов'язків. В тих випадках коли особа самостійно не здатна набувати прав та здійснювати юридичні обов'язки використовують конструкцію „заповнення дієздатності" через її доповнення дієздатністю осіб з повною дієздатністю за рахунок опіки, піклування, представництва, вказівки закону на відповідальність за малолітніх, що перебувають під їх опікою. В цивільному праві устоялись такі види дієздатності: часткова - для дітей віком до 14 років (малолітніх) ст. 31 ЦК); неповна - з 14 до 18 років (неповнолітніх) ст. 32 ЦК1; повна - ст.34 ЦК; обмежена - ст. 36 ЦК; визнання громадянина недієздатним - ст. 39 ЦК. Вони відображають стадії росту інтелектуального потенціалу людини і форми деградації людської свідомості, самооцінки, на кінець здатності усвідомлювати значення своїх дій і керувати ними. 5.1. Часткова дієздатність встановлена для осіб віком до 14 років, котрих прийнято називати малолітніми. Вона розкривається через вказівку тих цивільних прав і обов'язків неповнолітніх (зміст цивільної дієздатності), які вони можуть набувати самостійно, зокрема: 1. Самостійно учиняти дрібні побутові правочини. За п.1 ч.1 ст. 31 ЦК правочин вважається дрібним побутовим, якщо він задовольняє побутові потреби особи, відповідає її фізичному, духовному чи соціальному розвиткові та стосується предмета, який має невисоку вартість. Ознаками такого правочину є: 1) спрямованість на задоволення побутових потреб малолітнього; 2 ) відповідність фізичному, духовному чи соціальному розвиткові малолітнього; 3) стосується предмета, який має невисоку вартість з огляду на надавані батьками «кишенькові гроші»; 4) учиняється на місці і не допускає розриву між моментом укладання і виконання правочину. Інші правочини укладаються на користь малолітніх їх батьками (законні опікуни), опікунами для неповнолітнього. Ці та інші особи (дід, бабуся) можуть їх укласти на користь неповнолітнього (через накопичувальне страхування застрахувати, учинити інші правочини) за згоди батьків якщо вони не суперечать інтересам розвитку малолітнього. Малолітні є неделіктоздатними і не можуть бути суб'єктом цивільно-правової відповідальності. В разі спричинення збитку чи шкоди неправомірними діями малолітнього до відповідальності притягуються його батьки (усиновителі) або опікуни. Якщо вони доведуть, що збиток причинено не з їх вини, то вони можуть бути звільнені від цивільної відповідальності за умови, що її можна перекласти на навчальний чи виховний заклад, під наглядом яких був малолітній у момент спричинення збитку, чи на осіб, які навмисно втягнули малолітнього у протиправну діяльність чи заставили завдати збиток під загрозою. Батьки чи опікуни можуть дозволити малолітньому учинити правочин, який виходить за ознаки дрібного побутового самостійно але під їх контролем і під їх відповідальність. Здійснювати особисті немайнові права на результати інтелектуальної, творчої діяльності, що охороняються законом. Такі права передбачені ст.423 ЦК і уточнені поточними законами. Малолітні самостійно можуть приймати рішення про їх участь у дитячих організаціях. Згідно ЗУ "Про об'єднання громадян" для участі у дитячих і молодіжних організаціях ніяких обмежень не встановлено. Чинне законодавство про банківську справу та кредитні спілки не містить обмежень щодо вкладників банків. Отже банк не вправі відмовити малолітньому у відкритті і поповненні банківського рахунку за умови, що сума першого вкладу знаходиться в межах звичайної суми дрібного побутового правочину. Якщо на ім'я неповнолітнього відкрито рахунок то він вправі його поповнювати. Більш того згідно ст. 44 ЗУ "Про банки і банківську діяльність" неповнолітній, який самостійно вніс на своє ім'я вклад, розпоряджається ним самостійно. Є ряд особливостей набувати цивільних прав і обов'язків у сімейній сфері: визначати з 10 років за спільною згодою батьків та малолітнього його місце проживання - ч.2 ст. 160 СК, надавати згоду на всиновлення - ст. 218 СК, на передачу у сім'ю патронажного вихователя - ст.253 СК, на подачу позову до батьків про жорстоке поводження ст. 10 Конвенції про права дитини. Мінімальна дієздатність. Такою дієздатністю відповідно до ст. 14 ЦК УРСР наділені неповнолітні, які не досягли 15 років, а за ст.'31 нового ЦК — неповнолітні, які не досягли 14 років. Зазначимо, що вказані особи, їх ще іменують малолітніми особами, мають дуже невеликий обсяг дієздатності. Мінімальна дієздатність складається з таких елементів: — права вчиняти дрібні побутові угоди. Інші угоди укладають батьки (усиновителі) або опікуни від імені неповнолітніх. Останні є цілком неделіктоздатними, і, отже, не несуть цивільно-правової відповідальності за свої неправомірні дії. За шкоду, заподіяну неповнолітнім, який не досяг 15 років, відповідають його батьки (усиновителі) або опікуни, якщо не доведуть, що шкода сталася не з їхньої вини (ч. 1 ст. 446 ЦК УРСР). Якщо неповнолітній, який не досяг 15 років, заподіє шкоду в той час, коли він перебував під наглядом навчального, виховного або лікувального закладу, ці заклади несуть майнову відповідальність за шкоду, якщо не доведуть, що ця шкода виникла не з їхньої вини (ч. 2 ст. 446 ЦК УРСР). У ст. 31 нового ЦК прямо визнається, що малолітня особа не несе відповідальності за завдану нею шкоду. В свою чергу, ст. 1197 встановлює, що шкода, завдана малолітньою особою, відшкодовується її батьками (усиновителями) або опікуном чи іншою фізичною особою, яка на правових підставах здійснює виховання малолітньої особи, якщо вони не доведуть, що шкода не є наслідком несумлінного здійснення або ухилення ними від здійснення виховання та нагляду за малолітньою особою. Обов'язок цих осіб відшкодовувати шкоду, завдану малолітньою особою, не припиняється при досягненні нею повноліття. Разом з тим малолітня особа після досягнення повноліття може бути зобов'язана судом частково або у повному обсязі відшкодувати шкоду, завдану нею у віці до 14 років життю або здоров'ю потерпілого, якщо вона має достатні для цього кошти, а особи, які відшкодовували цю шкоду за малолітню особу, стали неплатоспроможними або померли. Якщо малолітня особа завдала шкоди під час перебування під наглядом навчального закладу, закладу охорони здоров'я чи іншого закладу, що зобов'язаний здійснювати нагляд за нею, а також під наглядом особи, яка здійснює нагляд за малолітньою особою на підставі договору, ці заклади та особа зобов'язані відшкодувати шкоду, якщо вони не доведуть, що шкоди було завдано не з їхньої вини. Якщо малолітня особа перебувала в закладі, який за законом здійснює щодо неї функції опікуна, цей заклад зобов'язаний відшкодувати шкоду, якщо не доведе, шо шкоди було завдано не з його вини. Якщо малолітня особа завдала шкоди як з вини батьків (усиновителів) або опікуна, так і з вини закладів або особи, що зобов'язані здійснювати нагляд за нею, батьки (усиновителі), опікун, заклади та особи зобов'язані відшкодовувати шкоду у частині, яка визначена за домовленістю між ними або за рішенням суду; — права самостійно вносити вклади до кредитних установ і розпоряджатися ними. Неповнолітній (до 15 років), який сам вніс на своє ім'я вклад до банку, розпоряджається ним самостійно. Вкладами, внесеними на його ім'я, розпоряджаються до досягнення ним 15-річного віку батьки та інші законні представники. У ст. 31 ЦК України це право за малолітніми особами не передбачено. Натомість за ними на рівні кодексу закріплюється право здійснювати особисті немай-нові права на результати інтелектуальної, творчої діяльності, що охороняються законом. Обмежена дієздатність. Обмеження у дієздатності можливе лише у випадках і в порядку, передбачених законом (ч. 1 ст. 12 чинного ЦК, ч. 2 ст. ЗО нового ЦК). Воно полягає в тому, що громадянин позбавляється здатності своїми діями набувати певні цивільні права і створювати певні цивільні обов'язки, які він міг набувати і створювати. Таким чином, йдеться про зменшення обсягу дієздатності, який мала особа. Надання фізичній особі повного обсягу цивільної дієздатності (емансипація) є новим інститутом у цивільному праві. Відповідно до ст. 35 ЦК повного обсягу цивільної дієздатності до досягнення повноліття чи до одруження можливо у наступних випадках: якщо неповнолітня особа, яка досягла шістнадцяти років, працює за трудовим договором, а також неповнолітня особа записана матір'ю або батьком дитини. Набуття повного обсягу цивільної дієздатності здійснюється на підставі рішення органу опіки та піклування за заявою заінтересованої особи за письмовою згодою батьків (усиновлювачів) або піклувальника. І тільки у разі відсутності такої згоди повна цивільна дієздатність може бути надана за рішенням суду. Процесуальний порядок розгляду та вирішення цієї категорії справ визначений ст.ст. 242-245 ЦК.Ще однією підставою для надання повного обсягу дієздатності є бажання фізичної особи, яка досягла шістнадцяти років, займатися підприємницькою діяльністю, однак у цьому разі ЦК не передбачає можливості надання повного обсягу у судовому порядку. Предметом судової діяльності є встановлення підстав для надання неповнолітній фізичній особі повного обсягу дієздатності, визначення відповідності встановлення нового правового стану інтересам самої особи, якщо батьки (усиновлювачі), піклувальник не дають згоди на емансипацію.Право на звернення до суду має сама неповнолітня особа, при чому може звернутися в її інтересах представник, якого особа уповноважила, але не може виступати законний представник, зважаючи на особливість цієї категорії справ, яка вказує на бажання особи звільнитися від необхідності користуватися таким способом подолання обсягу дієздатності, якого не вистачає.Заява подається до суду за місцем проживання неповнолітньої особи (ст. 242 ЦПК, ст. 29 ЦК). У заяві повинно зазначатися дані про те, що особа працює за трудовим договором або є матір'ю чи батьком відповідно до актового запису цивільного стану. Заява оплачується судовим збором.Розгляд справи. Справа розглядається у судовому засіданні за участю заявника, одного або обох батьків (усиновлювачів) або піклувальника. Обов'язковою є участь представників органів опіки і піклування (ст. 244 ЦПК).Судове рішення. За результатами розгляду справи суд ухвалює рішення. Якщо буде встановлено, що надання повного обсягу дієздатності неповнолітній фізичній особі відповідає її інтересам, а також при наявності встановлених законом підстав, суд ухвалює рішення про задоволення вимоги. У цьому разі повного обсягу дієздатності така особа набуває після набрання рішенням суду законної сили. Рішення суду видається заявникові, а також надсилається органові опіки і піклування, зокрема для зняття піклування.

Визнання фізичної особи недієздатнлю та обмеження дієздатності : підстави, порядок, наслідок

Дієздатність, як і правоздатність, припиняється з настанням смерті фізичної особи. Однак за життя вона може бути обмежена в дієздатності чи визнана недієздатною. Згідно із ст. 36 ЦК України, суд може обмежити цивільну дієздатність фізичної особи, якщо вона: страждає на психічний розлад, який істотно впливає на її здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними; зловживає спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами тощо, і таким чином ставить себе чи свою сім'ю, а також інших осіб, яких вона за законом зобов'язана утримувати, у скрутне матеріальне становище. Порядок обмеження цивільної дієздатності фізичної особи встановлюється Цивільним процесуальним кодексом України (надалі - ЦПК України). Цивільна дієздатність є обмеженою з моменту набрання законної сили рішення суду про це. Правові наслідки обмеження цивільної дієздатності фізичної особи: встановлення піклування над фізичною особою; самостійне вчинення лише дрібних побутових правочшгів; вчинення право чинів щодо розпорядження майном та інших право- чішів, що виходять за межі дрібних побутових, за згодою піклувальника; одержання та розпорядження піклувальником заробітком, пенсією, стипендією, іншими доходами особи, цивільна дієздатність якої обмежена Піклувальник може письмово дозволити фізичній особі, цивільна дієздатність якої обмежена, самостійно одержувати заробіток, пенсію, стипендію, інші доходи та розпоряджатися ними; особа, цивільну дієздатність якої обмежено, самостійно несе відповідальність за порушення нею договору, укладеного за згодою піклувальника, та за шкоду, завдану іншій особі. У разі видужання фізичної особи, цивільну дієздатність якої було обмежено, або в разі такого поліпшення її психічного стану, що відновив у повному обсязі її здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними, суд поновлює її цивільну дієздатність. У разі припинення фізичною особою зловживання спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами тощо суд поновлює її цивільну дієздатність. Піклування, встановлене над фізичною особою, припиняється на підставі рішення суду про поновлення цивільної дієздатності. Визнання фізичної особи недієздатною пов'язане, передусім, з Ц здоров'ям. Фізична особа може бути визнана судом недієздатною, якщо вона внаслідок хронічного, стійкого психічного розладу не здатна усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними (сг. 39 ЦК України). Порядок визнання фізичної особи недієздатною встановлюється ЦПК України. Фізична особа визнається недієздатною з моменту набрання законної сили рішення суду про це. Правові наслідки визнання фізичної особи недієздатною´. над недієздатною фізичною особою встановлюється опіка; недієздатна фізична особа не має права вчиняти будь-які правочини; - правочини від імені недієздатної фізичної особи та в її інтересах вчиняє її опікун; - відповідальність за шкоду, завдану недієздатною фізичною особою, несе її опікун. За позовом опікуна чи органу опіки та піклування суд поновлює цивільну дієздатність фізичної особи, визнаної недієздатною, і припиняє опіку, якщо буде встановлено, що внаслідок видужання або значного поліпшення її психічного стану в неї поновилася здатність усвідомлювати значення своїх дій і керувати ними.

Створення та припинення юридичної особи

Законодавством передбачається кілька способів виникнення юридичних осіб. Способи виникнення юридичних осіб: 1) розпорядчий порядок полягає в тому, що власник майна або уповноважений ним орган приймає рішення (розпорядження) про створення організації та затверджує її статут або положення про неї (державні підприємства); 2) нормативно-явочний (або реєстраційний) порядок означає, що умови створення юридичної особи зафіксовані у законі (нормативному акті) у вигляді загального дозволу держави, але для виникнення конкретної організації потрібні вияв ініціативи (явка) її організаторів і реєстрація у відповідному органі (громадські організації); 3) дозвільний порядок утворення юридичної особи означає, що однією з необхідних умов її виникнення є дозвіл (згода) відповідного органу чи підприємства. Наприклад, для створення юридичних осіб, діяльність яких пов'язана з громадською безпекою, забезпеченням правопорядку, грошово-кредитним обігом, охороною здоров'я громадян, здобуттям освіти, необхідним є одержання дозволу від відповідних державних органів; 4) договірний порядок має місце у разі утворення юридичної особи шляхом укладення установчого (засновницького) договору особами, що добровільно об'єднуються для досягнення певних цілей (господарські товариства). Юридична особа може припинятися: 1) у результаті передання всього свого майна, прав та обов'язків іншим юридичним особам-правонаступникам; Приложение eToro для iOS Социальный трейдинг с фиксированными спредами. Для новичков и профи. Загрузить Содействие в подборе финансовых услуг/организаций Яндекс.Директ 18+ 2) у результаті ліквідації. Юридична особа є такою, що припинилася, з дня внесення до єдиного державного реєстру запису про її припинення. Порядок припинення юридичної особи в процесі відновлення її платоспроможності або банкрутства встановлюється Законом України від 30 червня 1999 року «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом». Обставинами, що зумовлюють припинення діяльності юридичної особи можуть бути: досягнення поставлених цілей (наприклад, після завершення об'єкта ліквідується будівельна організація, створена спеціально для його спорудження), або закінчення певного строку, на який було розраховано діяльність юридичної особи (наприклад, на час дії надзвичайних обставин). Відповідно до ст. 105 ЦК України учасники юридичної особи, суд або орган, що прийняв рішення про припинення юридичної особи, зобов'язані негайно письмово повідомити про це орган, що здійснює державну реєстрацію, який вносить до єдиного державного реєстру відомості про те, що юридична особа перебуває у процесі припинення. Крім того, вони призначають за погодженням з органом, який здійснює державну реєстрацію, комісію з припинення юридичної особи (ліквідаційну комісію, ліквідатора тощо) та встановлюють порядок і строки припинення юридичної особи. Припинення юридичної особи внаслідок передання всього свого майна, прав та обов'язків іншим юридичним особам - правонаступникам може відбуватися шляхом: - злиття; - приєднання; - поділу; - перетворення. Злиття передбачає припинення двох або більше юридичних осіб і передачу всіх прав та обов'язків одній новій створеній в результаті таких дій юридичній особі. Приєднання передбачає припинення діяльності однієї юридичної особи і передачу всіх прав і обов'язків іншій юридичній особі. Поділ передбачає припинення діяльності однієї юридичної особи і передачу у відповідних частках усіх прав та обов'язків кільком юридичним особам-правонаступникам. При перетворенні юридичної особи одного виду в юридичну особу іншого виду (зміна організаційно-правової форми) до новоствореної юридичної особи переходять права та обов'язки попередньої. Порядок припинення юридичної особи шляхом злиття, приєднання, поділу та перетворення визначається ст. 107 ЦК України.

Опіка та піклування: поняття та зміст, умови та порядок здійснення

Опіка і піклування є однією з форм здійснення державного захисту особи, прав та законних інтересів фізичних осіб, які не мають дієздатності або мають її не в повному обсязі. Крім того, ці правові інститути захищають інтереси осіб, які тим чи іншим чином потерпіли від поведінки недієздатної або не повністю дієздатної фізичної особи. Адже малолітні та недієздатні особи не несуть відповідальності за завдану ними шкоду. Таку шкоду відшкодовують опікуни чи інші законні представники. Піклувальники неповнолітнього теж можуть бути відповідачами за неправомірні дії свого підопічного. Опіка визначається як один із видів представництва, а саме - представництва за законом, яке встановлюється над малолітніми особами, позбавленими батьківського піклування та особами, які визнані недієздатними. Опікун замінює свого підопічного в усіх правовідносинах. Зобов´язаний піклуватися про підопічного, створювати йому необхідні побутові умови, забезпечувати його доглядом та лікуванням, а опікун малолітнього, крім того, зобов´язаний дбати про його виховання, навчання та розвиток. На опікунові лежить обов´язок вживати заходів щодо захисту прав та інтересів підопічного. Вчиняти правочини від його імені та в його інтересах. Опікун має право вимагати повернення підопічного від осіб, які тримають його, не маючи на це законної підстави. Закон дещо обмежує опікуна в здійсненні певних дій щодо підопічного. Опікун не може здійснювати дарування від імені підопічного, а також зобов´язуватись від його імені порукою; не може представляти підопічного в суді при розгляді спору між підопічним і дружиною, чоловіком опікуна або його близькими родичами. Крім того, ні опікун, ні його дружина, чоловік та близькі родичі (батьки, діти, брати, сестри) не можуть укладати з підопічними договорів, крім передання майна підопічному у власність за договором дарування, або у безоплатне користування за договором позички. Піклування встановлюється над неповнолітніми фізичними особами, які позбавлені постійного або тимчасового батьківського піклування, та особами, обмеженими у дієздатності. Піклувальник не учиняє правочинів замість підопічного, але здійснює контроль шляхом дачі згоди на укладання тих правочинів, яких підопічний самостійно укладати не має права. Піклувальник зобов´язаний надавати підопічному допомогу в здійсненні своїх прав і виконанні обов´язків, дбати про створення для нього необхідних побутових та інших умов соціального характеру, охороняти його від зловживання з боку третіх осіб. Закон не відносить піклувальників до законних представників підопічних. У законі зазначено також перелік правочинів, які неможливо укладати без дозволу органу опіки та піклування. Без такого дозволу опікун не має права: відмовитися від майнових прав підопічного; видавати письмові зобов´язання від імені підопічного; укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню або державній реєстрації, в тому числі договори про розподіл або обмін житлового будинку, квартири; укладати договори щодо іншого цінного майна. Піклувальник має право дати дозвіл на вчинення зазначених правочинів лише за дозволом органу опіки і піклування (ст. 71 ЦК). Таким чином, більшість зазначених в законі правочинів, на укладання яких необхідний дозвіл органу опіки і піклування, чітко визначені й можуть бути належним чином проконтрольовані. Що ж до іншого цінного майна, стосовно якого опікун не має права укладати правочинів, а піклувальник давати згоду на їх укладання без дозволу органу опіки і піклування, то законодавець не визначає його переліку чи вартості і не встановлює осіб, які будуть здійснювати контроль за додержанням закону в цій частині. Це може внести невизначеність у поведінці опікуна та піклувальника при здійсненні належних їм прав. Можна було б запропонувати критерії визначення такого майна, а саме: це об´єкти, що складали духовну цінність для попередників підопічного або для нього самого (ордени, медалі, щоденники, твори літератури, науки, мистецтва, іншого виду творчості); це речі (їх сукупність), вартість яких перевищує одну тисячу гривень (вартість умовна, вона може бути як більшою, так і меншою). Як опікуни, так і піклувальники мають право на плату за виконання ними своїх обов´язків. Розмір та порядок її виплати визначає Кабінет Міністрів України. Таким чином, можна сказати, що основна різниця між опікою і піклуванням проявляється в об´ємі цивільних прав та обов´язків, які покладаються на опікуна і піклувальника, виходячи із стану дієздатності їх підопічних. Встановлення опіки та піклування здійснюється: 1. Судом, у разі: 1) визнання особи недієздатною; 2) обмеження її у дієздатності; 3) встановлення при розгляді справи, що малолітня чи неповнолітня особа позбавлені постійного батьківського піклування. 2. Органом опіки та піклування у разі встановлення: 1) опіки над малолітнім; 2) піклування над неповнолітнім. При цьому слід враховувати, що ці особи не позбавлені постійного батьківського піклування, а в силу певних причин тимчасово залишилися без нього (батьки перебувають на лікуванні, у відрядженні тощо). Опікун та піклувальник призначаються судом за поданням органу опіки та піклування (ст. 60 ЦК України). Такими органами є органи місцевого самоврядування. Безпосереднє ведення справ по опіці та піклуванню покладається на відповідні відділи у виконкомах районних (міських) рад: народної освіти - щодо осіб, які не досягли 18 років; охорони здоров´я - щодо осіб, визнаних судом недієздатними чи обмежено дієздатними; соціального забезпечення - щодо дієздатних осіб, які потребують піклування за станом здоров´я. У сільській місцевості і селищах справами опіки і піклування безпосередньо відають виконавчі комітети сільських і селищних рад. Установи і громадяни, яким стане відомо про осіб, які залишилися без опікування чи піклування, зобов´язані негайно повідомити про це органи опіки і піклування за фактичним місцезнаходженням особи, яка потребує опікування. Такий обов´язок закон покладає на кожного, кому стане відомо про таких осіб (ст. 57 ЦК). Зазвичай про це довідуються органи РАЦСу, нотаріальні контори, судові органи, органи внутрішніх справ, органи соціального забезпечення, директори шкіл і завідуючі дошкільними закладами та інші установи й особи. Опіка та піклування встановлюється за місцем проживання особи, яка потребує опіки та піклування, або за місцем проживання опікуна чи піклувальника. У зв´язку з тим, що фізична особа може мати кілька місць проживання, було б доцільно визначити безпосередньо в законі, що таким місцем є постійне місце проживання зазначених вище осіб. Опікуном та піклувальником може бути лише фізична особа з повною дієздатністю. Призначення опікуна чи піклувальника відбувається лише за їх письмовою згодою і переважно серед тих осіб, які перебувають у сімейних, родинних відносинах з підопічним, з урахуванням особистих стосунків між ними, можливості особи виконувати обов´язки опікуна чи піклувальника. При призначенні опікуна та піклувальника для малолітнього, береться до уваги бажання підопічного, хоча це не є обов´язковою умовою. Стаття 63 ЦК встановлює нове правило, згідно з яким особі може бути призначено одного або кількох опікунів чи піклувальників. З цього приводу виникає запитання, чи не призведе це до конкуренції між цими особами і чи не буде підопічний (обмежений у дієздатності) зловживати цим правом? Деяким особам закон забороняє бути опікуном та піклувальником. Це особи, які позбавлені батьківських прав, якщо ці права не були відновлені, а також особи, поведінка та інтереси яких суперечать інтересам того, хто потребує опіки та піклування. Призначеному опікунові чи піклувальнику видається посвідчення встановленого зразка. Якщо над дітьми, які виховуються в державних дитячих закладах, і над особами, які потребують опіки й піклування і влаштовані у відповідні лікувальні заклади або заклади органів соціального забезпечення, опікуни й піклувальники не призначені, виконання обов´язків опікунів і піклувальників покладається на ці заклади. Звільнення опікуна та піклувальника. У разі коли опікуна чи піклувальника призначив суд, то і звільнення цих осіб відбувається також судом. Звільнення опікуна та піклувальника здійснюється: - за заявою опікуна або піклувальника; - за заявою особи, над якою встановлено піклування; - за заявою органу опіки та піклування у разі невиконання нею своїх обов´язків, а також у разі поміщення підопічного до навчального закладу, закладу охорони здоров´я або закладу соціального захисту. Таку заяву суд повинен розглянути у місячний строк і одночасно зі звільненням особи від повноважень опікуна чи піклувальника призначає за поданням органу опіки і піклування іншу особу, про що постановляє ухвалу. Припинення опіки відбувається у разі: 1) передачі малолітнього батькам або усиновлювачам; 2) досягнення підопічним 14 років (особа, яка здійснювала обов´язки опікуна, стає піклувальником без спеціального рішення щодо цього); 3) поновлення дієздатності особи, яка була визнана недієздатною. Піклування припиняється у разі: досягнення особою повноліття. Опіка й піклування припиняється також у разі смерті підопічного або оголошення його померлим. Різновидом піклування є патронаж. Він встановлюється над дієздатною особою за її згодою та ініціативою. Дієздатна фізична особа, яка за станом здоров´я не може самостійно здійснювати свої права та виконувати обов´язки, має право обрати собі помічника. Піклувальник (помічник) у такому випадку реєструється органом опіки та піклування, про що видається відповідний документ, зразок якого встановлює Міністерство юстиції України. Помічником може бути дієздатна особа. Помічник має право на одержання пенсії, аліментів, заробітної плати, поштових відправлень, що належать особі, яка потребує допомоги; на вчинення дрібних побутових правочинів, відповідно до наданих йому повноважень; представляти особу в органах державної влади, органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування та організаціях, діяльність яких пов´язана з обслуговуванням населення. Послуги помічника є оплатними, якщо інше не визначено домовленістю сторін. У будь-який час помічник може бути відкликаний, а його повноваження анульовані особою, яка потребує допомоги.

Організаційно-правові форми юридичних осіб. Державна реєстрація юридичних осіб

Організаційно-правова форма юридичної особи - певний тип організації, у якій повинна створюватися і діяти юридична особа того чи іншого виду. ЦК встановлює організаційно-правові форми тільки для такого виду як юридичні особи приватного права (ч. З ст. 81). Відповідно до ст. 83 ЦК вони можуть створюватися у формі товариств, установ та у інших формах, встановлених законом. Таким чином, лише законодавець може встановлювати організаційно-правові форми існування юридичних осіб приватного права. Уособлення юридичної особи кожної організаційно-правової форми знаходить відбиття у притаманному тільки цій формі установчому документі. Між тим кожна з організаційно-правових форм юридичних осіб приватного права може мати свої види, особливості правового статусу яких теж встановлюються, за правилом, законом (ч. З ст. 83, ч. 2 ст. 85 ЦК). При цьому законодавець встановлює, що положення глави 7 ЦК «Загальні положення про юридичну особу» застосовуються до всіх товариств та установ, якщо інші правила для окремих видів товариств або установ не передбачені законом (ч. 4 ст. 83). Таким чином, вид організаційно-правової форми юридичної особи - це тип організації, яка має сукупність конкретних ознак, що об'єктивно відрізняють її від інших юридичних осіб однієї організаційно-правової форми. Розглянемо кожну з організаційно-правових форм юридичних осіб приватного права. Відповідно до ч. 2 ст. 83 ЦК товариство - це організація, створена шляхом об'єднання осіб (учасників), які мають право участі у цьому товаристві. Слід зауважити: дане легальне визначення не враховує того, що такий вид товариства, як господарське товариство - це організація, що створюється не тільки об'єднанням осіб, а й об'єднанням майна або, якщо мова йде про товариство однієї особи, - виключно виділенням майна. Товариства поділяються на підприємницькі і непідприємницькі. Підприємницькі товариства - це юридичні особи, які створюються виключно як господарські товариства або виробничі кооперативи і котрі здійснюють підприємницьку діяльність з метою одержання прибутку та наступного його розподілу між учасниками (ст. 84 ЦК). Непідприємницькі товариства - товариства, які не мають на меті одержання прибутку для його наступного розподілу між учасниками (ч. 1 ст. 85 ЦК). Розглянемо такий вид підприємницьких товариств як господарське товариство. Господарське товариство - юридична особа, статутний (складений) капітал якої поділений на частки між учасниками. Назване товариство - родове поняття, яке об'єднує п'ять самостійних видів товарйств: повне товариство, командитне, товариство з обмеженою або додатковою відповідальністю, акціонерне товариство. Для них загальною ознакою є наявність статутного (складеного) капіталу, поділеного на частки між учасниками. Учасником вказаних товариств можуть бути фізичні або юридичні особи. Обмеження щодо участі у господарських товариствах може бути встановлено законом. Між тим кожний з видів господарського товариства має свої особливі ознаки. Повне товариство - товариство, учасники якого відповідно до засновницького договору здійснюють підприємницьку діяльність від імені товариства і солідарно несуть додаткову (субсидіарну) відповідальність за його зобов'язаннями усім майном, що їм належить, на яке може бути звернене стягнення. Ця додаткова відповідальність виникав тоді коли у повного товариства недостатньо майна для задоволення вимог кредиторів. Причому учасник відповідає за боргами товариства незалежно від того, виникли ці борги до чи після його вступу в товариство, до моменту свого вибуття з товариства. Учасник який сплатив повністю борги товариства, має право звернутися з регресною вимогою у відповідній частині до інших учасників, які несуть перед ним відповідальність пропорційно своїм часткам у складеному капіталі товариства. Особа може бути учасником тільки одного повного товариства. Управління діяльністю повного товариства здійснюється за згодою всіх учасників товариства, хоча засновницьким договором можуть бути передбачені випадки, коли рішення приймається більшістю їх голосів. Кожний учасник має один голос, якщо засновницьким договором не передбачений інший порядок визначення кількості голосів. Кожний учасник товариства має право діяти від імені товариства, якщо засновницьким договором не визначено, що всі учасники ведуть справи спільно або що ведення справ доручено окремим учасникам. У разі спільного ведення учасниками справ товариства для вчинення кожного правочину необхідна згода всіх учасників товариства. Якщо ведення справ доручено окремим учасникам, інші учасники можуть вчиняти правочини від імені товариства за наявності у них довіреності виданої учасниками, яким доручено ведення справ товариства. Прибуток та збитки товариства розподіляються між його учасниками пропорційно до їх часток у складеному капіталі, якщо інше не передбачено засновницьким договором або домовленістю учасників. Командитне товариство - товариство, у якому разом з учасниками, котрі здійснюють від імені товариства підприємницьку діяльність солідарно несуть додаткову (субсидіарну) відповідальність за зобов'язаннями товариства усім своїм майном (повними учасниками), є один чи декілька учасників (вкладників), які несуть ризик збитків, показаних з діяльністю товариства, у межах сум зроблених ними вкладів та не беруть участі у діяльності товариства. Правовий статус повних учасників командитного товариства та їх відповідальність за зобов'язаннями товариства тотожні правовому статусу учасників і відповідальності учасників повного товариства. Особа може бути повним учасником тільки в одному командитному товаристві. Повний учасник командитного товариства не може бути вкладником цього же товариства і не може бути учасником повного товариства. Командитне товариство створюється і діє на підставі засновницького договору, який підписується усіма повними учасниками. Засновницький договір, окрім загальних умов, характерних для всіх товариств, повинен містити умови про: розмір та склад складеного капіталу товариства; розмір та порядок зміни часток кожного з повних Учасників у складеному капіталі; сукупний розмір внеску вкладників. Управління діяльністю командитного товариства здійснюється подими учасниками у порядку, встановленому для повного товариства. Вкладники не мають права брати участі в управлінні діяльністю Командитного товариства та заперечувати проти дій учасників щодо Управління діяльністю товариства. Вони можуть діяти від імені товариства тільки за довіреністю. Вкладник зобов'язаний зробити вклад до складеного капіталу, що ^освідчується свідоцтвом про участь у командитному товаристві, та Має певні права, включаючи право на одержання частини прибутку Товариства відповідно до його частки у складеному капіталі товариства у порядку, встановленому засновницьким договором (меморандумом), яка належить на його вклад; право вимоги першочергового Повернення вкладу в разі ліквідації товариства; право на ознайомлення з річними звітами та балансами товариства (ст. 137 ЦК). Командитне товариство ліквідується при вибутті усіх вкладників. Однак повні учасники мають право у разі вибуття всіх вкладників перетворити командитне товариство у повне товариство. У частині, яка не торкається правового становища вкладників, командитне товариство аналогічне повному товариству. Товариство з обмеженою відповідальністю - це засноване одним або декількома особами товариство, статутний капітал якого поділений на частки, розмір котрих встановлюється статутом. Статут товариства, крім відомостей, що повинні містити установчі Документи інших господарських товариств, повинен містити відомості про: розмір статутного капіталу, з визначенням частки кожного учасника; склад та компетенцію органів управління і порядок прийняття ними рішень; розмір і порядок формування резервного фонду; порядок передання (переходу) часток у статутному капіталі. ЦК передбачає наявність спеціального закону, який повинен встановити мінімальний розмір статутного капіталу товариства та врегулювати максимальну кількість його учасників. При перевищенні цієї кількості товариство підлягає перетворенню на акціонерне товариство протягом одного року, а зі спливом вказаного строку - ліквідації у судовому порядку, якщо кількість його учасників не зменшиться до встановленої межі. До моменту державної реєстрації товариства його учасники повинні сплатити не менше ніж п'ятдесят відсотків суми своїх вкладів. Частина статутного капіталу, що залишилася несплаченою, підлягає сплаті протягом першого року діяльності товариства. Учасники товариства не відповідають за його зобов'язаннями і несуть ризик збитків, пов'язаних з діяльністю товариства, у межах вартості своїх вкладів. Товариство з обмеженою відповідальністю - це організація з фіксованим складом учасників, тобто частки розподіляються у ньому серед відомого обмеженого кола осіб. Учасник такого товариства має право продати чи іншим чином відступити свою частку (її частину) в статутному капіталі одному або декільком його учасникам. Відчуження своєї частки (її частини) третім особам допускається, якщо інше не встановлено статутом товариства. Слід зазначити, що ЦК допускає можливість звернення стягнення на частину майна товариства, пропорційну частці учасника товариства у статутному капіталі, за особистими боргами останнього лише у разі недостатності у нього іншого майна для задоволення вимог кредиторів. Звернення стягнення на всю частку учасника у статутному капіталі товариства припиняє його участь у товаристві. Товариство з додатковою відповідальністю - це товариство, засноване однією або декількома особами, статутний капітал якого поділений на частки, розмір котрих визначений статутом. Учасники такого товариства солідарно несуть додаткову (субси- діарну) відповідальність за його зобов'язаннями своїм майном у розмірі, який встановлюється статутом товариства і є однаково кратним для всіх учасників до вартості внесеного кожним учасником вкладу. У разі визнання банкрутом одного з учасників його відповідальність за зобов'язаннями товариства розподіляється між іншими учасниками пропорційно їх часткам у статутному капіталі товариства. До товариства з додатковою відповідальністю застосовуються положення про товариство з обмеженою відповідальністю, якщо інше не встановлено статутом товариства і законом (ч. 4 ст. 151 ЦК). Акціонерне товариство — товариство, статутний капітал якого поділений на визначену кількість акцій однакової номінальної вартості. Специфіка правового статусу акціонерного товариства полягає у тому, що його статутний капітал формується шляхом емісії та продажу акцій фізичним та (або) юридичним особам. Причому він не може бути меншим суми, яка встановлюється законом. Акція - пайовий цінний папір без встановленого строку обігу, який засвідчує частку акціонера у статутному капіталі товариства, підтверджує те, що особа є акціонером цього товариства, має право на участь в його управлінні та на одержання частини прибутку у вигляді дивідендів, отримання частини майна товариства у разі його ліквідації. При заснуванні акціонерного товариства усі його акції мають бути розподілені між засновниками. Відкрита підписка на акції не провадиться до повної сплати статутного капіталу. Акціонерне товариство самостійно відповідає за своїми зобов'язаннями усім майном. Акціонери не відповідають за зобов'язаннями товариства і несуть ризик збитків, пов'язаних з його діяльністю у межах вартості акцій, що їм належать. Акціонери, які не повністю оплатили акції, у випадках, встановлених статутом, відповідають за зобов'язаннями товариства у межах неоплаченої частини вартості належних їм акцій. Між тим особи, які створюють акціонерне товариство, несуть солідарну відповідальність за зобов'язаннями, що виникли до державної реєстрації товариства. Вони укладають між собою договір, що, як вже вказувалося, не є установчим документом товариства і який визначає порядок здійснення ними спільної діяльності щодо створення цього товариства. Одними з видів підприємницьких товариств є виробничий кооператив. Це - добровільне об'єднання фізичних осіб на засадах членства для ведення спільної господарської та іншої діяльності на засадах їх обов'язкової трудової участі з метою одержання прибутку. Правові, організаційні, економічні та соціальні основи функціонування кооперації в Україні визначаються Законом «Про кооперацію» від 10 липня 2003 р. Кооператив створюється його засновниками на добровільних засадах на установчих зборах і діє на підставі статуту. Кількість членів кооперативу не може бути меншою ніж три особи. За напрямами діяльності виробничий кооператив може бути торговельно-закупівельним, транспортним, освітнім, туристичним, медичним тощо. Виробничий кооператив відрізняється від господарських товариств наступними ознаками: це - добровільне об'єднання суб'єктів цивільного права - фізичних осіб, які досягай 16-річного віку; діяльність кооперативу базується на засадах членства учасників; майнова відокремленість кооперативу ґрунтується на праві власності на об'єднане його членами майно (вступні, пайові й інші обов'язкові внески); кооператив - єдиний власник цього майна. Член кооперативу не має права розпоряджатися кооперативним паєм. Член виробничого кооперативу зобов'язаний внести до дня державної реєстрації кооперативу не менше десяти відсотків пайового внеску, а частину, що залишилася, - протягом року з дня його державної реєстрації, якщо інший строк не встановлений статутом кооперативу. Виробничий кооператив не має права випускати акції. Члени виробничого кооперативу несуть субсидіарну відповідальність за зобов'язаннями кооперативу в розмірах та порядку, встановлених статутом кооперативу і законом. Член виробничого кооперативу має право на вихід з нього з виплатою вартості паю або видачею майна, пропорційно розміру його паю, а також виплат, встановлених статутом кооперативу. Такі ж наслідки передбачаються й при виключенні члена виробничого кооперативу. При ліквідації кооперативу члени останнього можуть одержати відповідну частку майна, що залишилося після ліквідації кооперативу та задоволення вимог його кредиторів, відповідно до їх трудової участі, якщо інший порядок не встановлений статутом кооперативу. Установчим документом виробничого кооперативу є статут, що затверджується загальними зборами його членів і який повинен містити, крім відомостей, що містять установчі документи інших підприємницьких товариств, відомості про: розмір пайового внеску члена кооперативу та про їх відповідальність за порушення зобов'язання щодо внесення пайових внесків; характер і порядок трудової участі його членів у діяльності кооперативу та їх відповідальності за порушення зобов'язань щодо особистої трудової участі; порядок розподілу прибутку і збитків кооперативу; розмір і умови субсидіарної відповідальності його членів за зобов'язаннями кооперативу; склад і компетенцію органів управління кооперативу та про порядок ухвалення ними рішень. Органами управління виробничого кооперативу є загальні збори його членів і виконавчий орган, якщо інше не встановлено законом. Непідприємницькі товариства мають різні види, які відрізняються один від одного особливостями організаційної структури, способами відокремлення майна та способами взяття участі у цивільному обороті, відповідальністю. Між тим, на відміну від підприємницьких товариств, щодо яких закон встановлює виключний перелік їх видів, непідприємницькі товариства такого вичерпного переліку не мають. Одним з видів непідприємницьких товариств є споживчі кооперативи, які функціонують сьогодні і на підставі Закону України «Про кооперацію» від 10 липня 2003 p., і на основі Закону України «Про споживчу кооперацію» від 10 квітня 1992р., оскільки Законом від 10 липня 2003 р. не було внесено жодних змін до Закону від 10 квітня 1992 р. Обидва закони визначають правові, економічні та соціальні основи діяльності споживчої кооперації в Україні, включаючи й діяльність споживчих товариств. Споживчий кооператив (споживче товариство) - кооператив, який утворюється шляхом об'єднання фізичних та /або юридичних осіб України (вони діють через своїх представників) для організації торговельного обслуговування, заготівель сільськогосподарської продукції, сировини, виробництва продукції та надання інших послуг з метою задоволення споживчих потреб його членів (ст. 2 Закону України «Про кооперацію»). Майно кооперативу складається з пайових внесків його членів. Споживчий кооператив, на відміну від виробничого, хоча й займається господарською діяльністю, але вона не пов'язана з одержанням прибутку. Прибуток спрямовується на задоволення певних потреб членів кооперативу. Крім того, члени споживчого кооперативу не повинні брати участі своєю працею у діяльності кооперативу і не несуть відповідальності за його борги. Кредитна спілка. Одним з видів непідприємницьких товариств є кредитна спілка, яка діє на підставі Закону України «Про кредитні спілки» від 20 грудня 2001 р. Кредитна спілка - це неприбуткова організація, заснована фізичними особами, професійними спілками, їх об'єднаннями на кооперативних засадах з метою задоволення потреб її членів у взаємному кредитуванні та наданні фінансових послуг за рахунок об'єднаних грошових внесків членів кредитної спілки. Виключним видом діяльності такої спілки є надання своїм членам фінансових послуг. Кредитна спілка створюється на підставі рішення установчих зборів. Чисельність її засновників (членів), а ними можуть бути виключно фізичні особи, не може бути менше ніж 50 осіб, яких відповідно до закону об'єднує хоча б одна з таких ознак: спільне місце роботи чи навчання або належність до однієї професійної спілки, об'єднання професійних спілок, іншої громадської чи релігійної організації або проживання у одному селі, селищі, місті, районі, області. Кредитна спілка - юридична особа, що діє на підставі статуту. Органами її управління є загальні збори членів, спостережна рада, правління, кредитний комітет. Останній орган є спеціальним. Він призначається спостережною радою, підзвітний загальним зборам і відповідає за організацію кредитної діяльності спілки. Непідприємницькі товариства можуть функціонувати у формі об'єднань громадян, які є добровільними громадськими угрупованнями, створеними на засадах єдності інтересів для спільної реалізації фізичними особами своїх прав і свобод. Об'єднання громадян, у свою чергу, поділяються на: політичні партії та громадські організації, які до 5 квітня 2001 р. створювалися і функціонували на підставі Закону «Про об'єднання громадян» від 16 червня 1992 р., 5 квітня 2001 р. прийнятий Закон «Про політичні партії в Україні», який став спеціальним щодо Закону від 16 червня 1992 p., хоча обидва вони регулюють питання, пов'язані з членством у політичних партіях і порядком їх утворення, формуванням майнової бази партій тощо, але вирішують їх неоднаково. Політична партія - це зареєстроване згідно із законом добровільне об'єднання громадян - прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, що має своєю метою сприяння формуванню, вираженню політичної волі громадян, бере участь у виборах та інших політичних заходах. Членами політичних партій можуть бути лише громадяни України, які досягай 18 років, тобто які відповідно до Конституції мають право голосу на виборах, за винятком випадків, передбачених у законі. Зокрема, членами політичних партій не можуть бути судді, працівники прокуратури, співробітники органів внутрішніх справ і Служби безпеки України, військовослужбовці. Громадянин може перебувати одночасно лише у одній партії. Політична партія діє на підставі статуту, який приймається на її установчому з'їзді (конференції). Вона є власником майна, яке формується на законних підставах. При цьому закон забороняє фінансування політичних партій органами державної влади та органами місцевого самоврядування, крім випадків, зазначених законом; державними та комунальними підприємствами, установами і організаціями, а також підприємствами, установами і організаціями, у майні яких є частки (паї, акції), що є державною чи комунальною власністю або які належать нерезидентам; благодійними та релігійними організаціями; анонімними особами або під псевдонімом; іноземними державами та їх громадянами, підприємствами, установами, організаціями. Громадська організація - це об'єднання громадян для задоволення і захисту своїх законних соціальних, економічних, творчих, вікових, національно-культурних, спортивних та інших спільних інтересів. Засновниками цих організацій є громадяни. Вони входять у їх склад на засадах членства, але ніяких прав на майно організації не мають. До громадських організацій належать професійні спілки, які на сьогодні функціонують на підставі Закону від 15 вересня 1999 р. «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності». Професійна спілка (профспілка) - добровільна неприбуткова громадська організація, що об'єднує громадян, пов'язаних спільними інтересами за родом їх професійної (трудової) діяльності (навчання). Вказані спілки створюються з метою здійснення представництва і захисту трудових, соціально-економічних прав та інтересів її членів. Профспілки діють на підставі статутів, які приймаються з'їздами, конференціями, установчими або загальними зборами членів профспілки відповідного рівня. Благодійні організації. Загальні засади благодійництва, правове регулювання благодійної діяльності здійснюється на основі Закону від 16 вересня 1997 р. «Про благодійництво та благодійні організації». Благодійна організація - недержавна організація, головною метою діяльності якої є здійснення благодійної діяльності - безкорисливої діяльності, що не передбачає одержання прибутків, у інтересах суспільства або окремих категорій осіб. Відповідно до вказаного Закону такі організації можуть створюватися як членська благодійна організація; благодійний фонд; благодійна установа; інші благодійні організації (фундації, місії, ліги тощо). Конкретний вид (організаційно-правова форма) вказаної організації визначається засновниками (засновником), якими можуть бути фізичні особи, які досягай 18 років, а також юридичні особи. Засновники, створивши благодійну організацію, передають у власність останньої свої внески, які разом з внесками інших благодійників складуть майно організації, щодо якого остання має право здійснювати будь-які правочини, що не суперечать її статутним цілям та законодавству. Майно благодійної організації може формуватися також за рахунок гуманітарної допомоги, що надходить в Україну - коштів, матеріальних і нематеріальних активів, цінних паперів, які передаються (пересилаються) тощо. Засновники і благодійна організація не відповідають за зобов'язаннями одне одного. Творчі спілки - добровільне об'єднання професійних творчих працівників відповідного фахового напряму в галузі культури та мистецтва, яке має фіксоване членство і діє на підставі статуту. Правовий статус названих спілок регулюється Законом України «Про професійних творчих працівників та творчі спілки» від 7 жовтня 1997 р. Творча спілка діє на засадах добровільного об'єднання її членів, які належать до одного фахового напряму культури та мистецтва (музики, архітектури, дизайну, журналістики, кінематографії, композиторів, майстрів народного мистецтва, письменників, театральних діячів, фотохудожників, художників, кобзарів, рекламістів), самоврядування, взаємодопомоги і співробітництва, невтручання у творчий процес, вільного вибору форм і методів творчої діяльності, визнання авторських прав. У кожному фаховому напрямі може бути створено одне або більше добровільних творчих об'єднань. Творчі спілки можуть мати всеукраїнський та регіональний (місцевий) статус. До всеукраїнських спілок належать ті, діяльність яких поширюється на територію всієї України і котрі мають місцеві творчі осередки у більшості її областей. До регіональних (місцевих) творчих спілок належать спілки, діяльність яких поширюється на територію відповідної адміністративно-територіальної одиниці чи регіону. Діяльність творчої спілки припиняється згідно з рішенням її загальних зборів (з'їзду, конференції), або на підставі рішення суду в разі порушення законодавства. У випадку ліквідації спілки майно, яке їй належало на праві власності, передається організації-правонаступнику, а коли вона відсутня — реалізується в установленому законом порядку. Кошти, отримані від реалізації майна, можуть бути використані лише на цілі, пов'язані з розвитком відповідної галузі культури та мистецтва. Релігійні організації. Релігійні організації утворюються з метою задоволення релігійних потреб громадян сповідувати і поширювати віру та діють відповідно до своєї ієрархічної й інституційної структури, обирають, призначають і замінюють персонал згідно із своїми статутами (положеннями). Правовий статус вказаних організацій регулюється Законом України від 23 квітня 1991 р. «Про свободу совісті та релігійні організації»[5]. Такими організаціями є релігійні громади, релігійні управління і центри, монастирі, релігійні братства, місіонерські товариства (місії), духовні (релігійні) навчальні заклади, а також об'єднання, що складаються із зазначених вище релігійних організацій (ст. 7 Закону). Закон не наводить загального поняття релігійної організації, а лише вказує на мету їх створення та види. Це можна пояснити тим, що правове поняття релігійної організації дати дуже складно і, перш за все, тому, що існує безліч релігійних течій, які мають неоднаковий рівень розвитку, різні традиції, догматичні уявлення. Закон наводить поняття тільки релігійної громади. Це - місцева релігійна організація віруючих громадян одного і того ж культу, віросповідання, напряму, течії або толку, які добровільно об'єдналися з метою спільного задоволення релігійних потреб. Діяльність релігійної організації може бути припинена у зв'язку з її ліквідацією, яка здійснюються відповідно до власних настанов останньої. У разі порушення релігійною організацією положень законодавства її діяльність може бути припинена також за рішенням суду. Це можливо лише у випадках діяльності названої організації, пов'язаної з посяганням на життя, здоров'я, свободу і гідність особи; систематичного порушення організацією встановленого законодавством порядку проведення публічних релігійних заходів тощо. Об'єднання співвласників багатоквартирного будинку - юридична особа, створена власниками для сприяння використання їх власного майна та управління, утримання і використання неподільного та загального майна. Правові та організаційні засади створення, функціонування, реорганізації та ліквідації вказаної юридичної особи визначаються Законом України від 29 листопада 2001 р. «Про об'єднання співвласників багатоквартирного будинку». Об'єднання створюється для забезпечення і захисту прав його членів та дотримання їхніх обов'язків, належного утримання і використання неподільного та загального майна, забезпечення своєчасного надходження коштів для сплати всіх платежів, передбачених законодавством і установчими документами. Об'єднання створюється на установчих зборах власників жилих та нежилих приміщень і діє на підставі статуту. Членом об'єднання може бути фізична та юридична особа, яка є власником квартири (квартир) або приміщення (приміщень) у багатоквартирному будинку. Органами управління об'єднання є загальні збори та правління. Для здійснення контролю за фінансово-господарською діяльністю створюється ревізійна комісія. У об'єднання можуть бути перетворені житлово-будівельні кооперативи за рішенням їх загальних зборів. З моменту прийняття такого рішення зазначені збори вважаються установчими зборами об'єднання. Участь в останніх можуть брати члени житлово-будівельного кооперативу, які повністю сплатили вартість жилих приміщень і належної частки у вартості нежилих приміщень та іншого майна і виявили таке бажання. До непідприємницьких юридичних осіб належать й установи. Свого часу, розглядаючи питання щодо суб'єктів цивільного права, В. І. Синайський дійшов висновку, що установи виникли внаслідок вирішення проблем, які склалася у цивільному обороті. Останній потребував усталеного існування правових сфер, а окрема людина або їх сукупність (корпорація) були більш-менш тимчасовими носіями прав і обов'язків. Внаслідок цього і було винайдено суб'єкта, який повністю відсторонювався від окремої людини або від їх сукупності. Даний суб'єкт засновувався для існування постійніших і у більшості своїй важко здійснюваних цілей та називався установою, яка, як така й була носієм прав і обов'язків у цивільному обороті. Установа - організація, створена однією або декількома особами (засновниками), які не беруть участі в управлінні нею, шляхом об'єднання (виділення) їх майна для досягнення мети, визначеної засновниками, за рахунок цього майна. На сьогодні установи виконують соціально-культурні, управлінські та інші суспільно корисні функції, спрямовують свою діяльність на задоволення тих чи інших немайнових потреб. Вони не переслідують як основну мету отримання прибутку. Про це свідчить аналіз ст. 86 ЦК. Відповідно до неї установи поряд зі своєю основною діяльністю можуть займатися й підприємницькою, якщо інше не встановлено законом і якщо дана діяльність відповідає меті, для якої вони створені, і сприяє її досягненню. Інакше кажучи, здійснення установою підприємницької діяльності в жодному разі не може бути її основною метою. Якщо ж це й відбувається, то має відповідати певним умовам: служити досягненню мети основної (непідприємницької) діяльності і відповідати їй за своїм характером. При цьому варто додати, що прибуток, який одержує установа від підприємницької діяльності, не може розподілятися між її засновниками, а повинен бути спрямований на досягнення цілей, встановлених для неї засновниками. З огляду на те, що на рівні ЦК неможливо врегулювати особливості правового статусу всіх видів установ, виникає потреба в регламентуванні їх діяльності на рівні спеціального законодавства. На правовий статус установи впливає конкретна мета, до якої прагнув засновник (засновники). Проте ЦК передбачив можливість зміни мети установи. Це відбувається за заявою органу державної реєстрації, погодженої з органами управління установою, у судовому порядку. Мотиви звернення до суду мають виключний перелік - здійснення мети стає неможливим або досягнення останньої загрожує суспільним інтересам (ч. 1 ст. 103 ЦК). Орган державної реєстрації за погодженням з органами управління установою може звернутися до суду із заявою про визначення іншої мети установи. Суд у разі зміни мети повинен, між тим, враховувати наміри засновника та дбати про те, щоб вигоди від використання майна установи передавалися тим дестинаторам, яким вони призначалися за наміром засновника. Якщо від зміни мети залежить зміна структури управління установою, то суд це теж може зробити, хоча зміна структури управління може відбуватися за рішенням суду і з інших поважних причин. Правління зобов'язане повідомити свою думку суду з питань зміни мети і структури управління установою у письмовій формі. Державна реєстрація юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців проводиться державним реєстратором виключно у виконавчому комітеті міської ради міста обласного значення або у районній, районній у містах Києві та Севастополі державній адміністрації за місцезнаходженням юридичної особи або за місцем проживання фізичної особи - підприємця. Реєстрація юридичних осіб Порядок. Для проведення реєстрації юридичної особи державному реєстратору подаються документи, які він перевіряє на відсутність підстав для відмови у проведенні державної реєстрації юридичної особи, згідно ч. 1 ст.27 Закону. Якщо таких підстав немає, державний реєстратор до реєстраційної картки вносить ідентифікаційний код заявника та робить запис до Єдиного державного реєстру про державної реєстрації юридичної особи. Дата внесення до Єдиного державного реєстру запису є датою державної реєстрації юридичної особи. Строк не повинен перевищувати три робочих дні з дати надходження документів для проведення державної реєстрації юридичної особи. Документи: - паспорт; - заповнена реєстраційна картка(форма № 1); - копія рішення засновників або уповноваженого ними органу про створення юридичної особи у випадках, передбачених законом; - два примірники установчих документів; - документ, що засвідчує внесення реєстраційного збору за проведення державної реєстрації юридичних осіб. Реєстраційний збір. Реєстраційний збір за проведення державної реєстрації юридичних осіб -170 грн. Держання реєстрація припинення діяльності юридичної особи Для внесення до Єдиною державного реєстру запису про рішення щодо припинення юридичної особи засновники (учасники) юридичної особи або уповноважені ними орган чи особа повинні подати (надіслати рекомендованим листом з описом вкладення) державному реєстратору такі документи: - нотаріально посвідчену копію рішення засновників (учасників) або уповноваженого ними органу щодо припинення юридичної особи; - документ, що підтверджує внесення плати за публікацію повідомлення про прийняття засновниками (учасниками) або уповноваженим ними органом рішення щодо припинення юридичної особи у спеціалізованому друкованому засобі масової інформації. Слід пам'ятати, що: - свідоцтво про реєстрацію фізичної особи-підприємця та юридичної особи повинно бути оформлено державним реєстратором і видано (надіслано рекомендованим листом) заявнику не пізніше наступного робочого дня з дати державної реєстрації; - свідоцтво про державну реєстрацію підписується державним реєстратором та засвідчується його печаткою; - у разі подання документів поштою (рекомендованим або цінним листом) підписи на реєстраційних картках мають бути нотаріально посвідчені (п.2 ст.8 Закону).

Оголошення громадянина безвістно відсутнім. Порядок та правові наслідки оголошення громадянина померлим

Визнання громадянина безвісно відсутнім або оголошення громадянина померлим здійснюється в судовому порядку. Даний інститут регулюється правилами гл. 30 ЦПК. Згідно ст. 42 ГК підставою для визнання громадянина безвісно відсутнім є відсутність в місці його проживання відомостей про місце його перебування протягом одного року. Підставою для оголошення громадянина померлим є відсутність в місці його проживання відомостей про місце його перебування протягом п'яти років. Якщо громадянин пропав безвісти за обставин, що загрожують смертю або дають підставу припускати його загибель від певного нещасного випадку, він може бути оголошений померлим протягом шести місяців. Військовослужбовець або інший громадянин, який пропав без вісті в зв'язку з воєнними діями, може бути оголошений померлим не раніше ніж після закінчення двох років від дня закінчення воєнних дій (ст. 45 ЦК). Згідно ст. 276 ЦПК заява про визнання громадянина безвісно відсутнім або про оголошення громадянина померлим подається до суду за місцем проживання або місцем знаходження відповідної особи. Крім загальних реквізитів в заяві про визнання громадянина безвісно відсутнім або про оголошення громадянина померлим повинно бути вказано, для якої мети необхідно заявникові визнати громадянина безвісно відсутнім або оголосити його померлим, а також повинні бути викладені обставини, що підтверджують безвісну відсутність громадянина, або обставини, що загрожували зниклому безвісти смертю або дають підставу припускати його загибель від певного нещасного випадку. Відносно військовослужбовців або інших громадян, зниклих без вісті в зв'язку з воєнними діями, в заяві вказується день закінчення військових дій (ст. 277 ЦПК). Відповідно до ст. 278 ЦПК при підготовці справи до судового розгляду суддя з'ясовує, хто може повідомити відомості про відсутнього громадянина, а також запитує відповідні організації за останнім відомим місцем проживання, місцем роботи відсутнього громадянина, органи внутрішніх справ, військові частини про наявні про неї відомостях. Справи про визнання громадянина безвісно відсутнім або про оголошення громадянина померлим розглядаються в судовому засіданні з участю прокурора (ч. 3 ст. 278 ЦПК). За результатами судового розгляду суд за наявності достатніх підстав ухвалює рішення про визнання громадянина безвісно відсутнім. Винесена ухвала є підставою для передачі його майна особі, з яким орган опіки та піклування укладає договір довірчого управління цим майном при необхідності постійного управління ім. Рішення суду, яким громадянин оголошений померлим, є підставою для внесення органом реєстрації актів цивільного стану записи про смерть в книгу державної реєстрації актів цивільного стану (ст. 279 ЦПК). Відповідно до ст. 280 ЦПК в разі явки або виявлення місця перебування громадянина, визнаного безвісно відсутнім або

Правонаступництво та ліквідація юо. Реорганізація юридичних осіб.

Юридична особа може припиняти свою діяльність у результаті передання всього свого майна, прав та обов'язків іншим юридичним особам - правонаступникам (злиття, приєднання, поділу) або внаслідок ліквідації. Юридична особа визнається такою, що припинила свою діяльність, з дня внесення до Єдиного державного реєстру запису про її припинення. Обставинами, що зумовлюють припинення діяльності юридичної особи, можуть бути: досягнення поставлених цілей (наприклад, після завершення об'єкта ліквідується будівельна організація, створена спеціально для його спорудження), або закінчення певного строку, на який було розраховано діяльність юридичної особи (наприклад, на час дії надзвичайних обставин). Відповідно до ст. 105 ЦК України учасники юридичної особи, суд або орган, що прийняв рішення про припинення юридичної особи, зобов'язані негайно письмово повідомити про це орган, що здійснює державну реєстрацію, який вносить до Єдиного державного реєстру відомості про те, що юридична особа перебуває у процесі припинення. Учасники юридичної особи або орган, що прийняв рішення про припинення юридичної особи, призначають за погодженням з органом, який здійснює державну реєстрацію, комісію з припинення юридичної особи (ліквідаційну комісію, ліквідатора) і встановлюють порядок та строки припинення юридичної особи. Виконання функцій комісії з припинення юридичної особи може також покладатись і на орган управління юридичної особи. У момент призначення комісії до неї переходять усі повноваження щодо управління справами юридичної особи. Ця комісія виступає в суді від імені юридичної особи, яка припиняється. На комісію з припинення юридичної особи покладається також обов'язок розмістити у друкованих засобах масової інформації, де публікуються відомості про державну реєстрацію юридичної особи, що припиняється, повідомлення про припинення діяльності такої юридичної особи і про порядок та строк заявлення кредиторами вимог до неї. Цей строк не може бути менше двох місяців з дня публікації повідомлення. Комісія має вжити всіх можливих заходів щодо виявлення кредиторів, а також письмово повідомити їх про припинення юридичної особи. Як зазначалося, припинення юридичної особи може здійснюватися у формі злиття, приєднання та поділу. Злиття, приєднання та поділ юридичної особи здійснюються за рішенням її учасників або органу юридичної особи, уповноваженого на це установчими документами. Це рішення у випадках, передбачених законом, може приймати суд або відповідні органи державної влади. Закон також може передбачати необхідність одержання згоди відповідних органів державної влади на припинення юридичної особи шляхом злиття або приєднання. Законом (ст. 107 ЦК України) передбачений порядок припинення юридичної особи шляхом злиття, приєднання та поділу. Кредиторам юридичної особи, що припиняється, надано право вимагати від неї припинення або дострокового виконання зобов'язань, або відшкодування збитків. Після закінчення строку для пред'явлення вимог кредиторами та задоволення чи відхилення цих вимог комісія з припинення юридичної особи складає передавальний акт або розподільний баланс. Передавальний акт складається у разі злиття або приєднання, розподільний баланс - у разі поділу юридичної особи. Ці документи мають містити положення про правонаступництво щодо всіх зобов'язань юридичної особи, яка припиняється, щодо всіх кредиторів та її боржників, включаючи зобов'язання, які оспорюються сторонами. Виділення - це перехід за розподільним балансом частини майна, прав та обов'язків юридичної особи до однієї або кількох новостворюваних юридичних осіб. Таким чином, виділення не можна розглядати як спосіб припинення юридичної особи, оскільки та юридична особа, з якої виділяється частина майна, права та обов'язки, не перестає існувати як юридична особа. Водночас за рахунок цього майна створюється нова юридична особа або кілька юридичних осіб. Не розглядається як припинення юридичної особи і її перетворення, тобто зміна організаційно-правової форми. При перетворенні юридична особа як така існує і продовжує свою діяльність, але змінюється її організаційно-правова форма. Наприклад, товариство з обмеженою відповідальністю перетворюється на акціонерне товариство, кооператив - на товариство з обмеженою відповідальністю. Злиття, приєднання та поділ юридичних особі розглядається як припинення первісної юридичної особи з правонаступництвом, тобто права та обов'язки юридичної особи переходять до новостворених суб'єктів цивільно-правових відносин. Ліквідація юридичної особи також є формою припинення її діяльності, але при ліквідації юридичної особи немає правонаступництва. Юридична особа ліквідується у таких випадках: 1) за рішенням її учасників або органу юридичної особи, уповноваженого на це установчими документами, у тому числі у зв'язку із закінченням строку, на який було створено юридичну особу, досягненням мети, для якої її створено або у зв'язку з визнанням судом недійсною державної реєстрації юридичної особи через допущені при її створенні порушення, які не можна усунути, а також в інших випадках, передбачених установчими документами; 2) за рішенням суду у разі здійснення діяльності без належного дозволу (ліцензії) чи діяльності, забороненої законом, а також в інших випадках, встановлених законом. Порядок ліквідації юридичної особи визначений ст. 111 ЦК України. Ліквідаційна комісія після закінчення строку для пред'явлення вимог кредиторами складає проміжний ліквідаційний баланс, який містить відомості про склад майна юридичної особи, що ліквідується, а також пред'явлені кредиторами вимоги та результати їх розгляду. Проміжний ліквідаційний баланс затверджується учасниками юридичної особи або органом, який прийняв рішення про ліквідацію юридичної особи. Для виплати грошових сум кредиторам юридичної особи, що ліквідується, встановлена спеціальна черговість, яка визначена ст. 112 ЦК України. Так, у першу чергу задовольняються вимоги щодо відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю, та вимоги кредиторів, забезпечені заставою чи іншим способом. У другу чергу задовольняються вимоги працівників, пов'язані з трудовими відносинами, вимоги автора про виплату гонорару за використання результату його інтелектуальної творчої діяльності. У третю чергу задовольняться вимоги щодо податків, зборів (обов'язкових платежів), у четверту чергу - всі інші вимоги. Вимоги однієї черги задовольняються пропорційно сумі вимог, що належать кожному кредиторові цієї черги. Вимоги кредитора, заявлені по закінченні строку, встановленого ліквідаційною комісією для їх пред'явлення, задовольняються з майна юридичної особи, яку ліквідують, що залишилося після задоволення вимог кредиторів, заявлених своєчасно. Вимоги кредиторів, які не визнані ліквідаційною комісією, якщо кредитор не звертався до суду з позовом, а також вимоги, у задоволенні яких за рішенням суду кредиторові відмовлено, вважаються погашеними. Після завершення розрахунків з кредиторами ліквідаційна комісія складає ліквідаційний баланс, який затверджується учасниками юридичної особи або органом, який прийняв рішення про ліквідацію юридичної особи, а майно юридичної особи, що залишилося після задоволення вимог кредиторів, передається її учасникам, якщо інше не встановлено установчими документами юридичної особи або законом. Юридична особа вважається ліквідованою з дня внесення до Єдиного державного реєстру запису про її припинення. Однією з підстав ліквідації юридичних осіб як суб'єктів підприємницької діяльності є банкрутство. Верховна Рада України 30 червня 1999 р. прийняла Закон України "Про внесення змін до Закону України "Про банкрутство", згідно з яким цей закон викладено у новій редакції, і він має назву Закон України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом". На відміну від Закону України "Про банкрутство" 1992 р., у разі неплатоспроможності боржника до нього може застосовуватися не лише санація або ліквідація, а й процедури з реструктуризації, які включають проведення організаційно-господарських, фінансово-економічних, правових, технічних заходів, спрямованих на реорганізацію підприємства з метою відновлення його сплатоспроможності. Цей закон набрав чинності з 1 січня 2000 р. Слід зауважити, що відповідно до ч. З ст. 110 ЦК України, якщо вартість майна юридичної особи є недостатньою для задоволення вимог кредиторів, юридична особа ліквідується в порядку, встановленому Законом України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом". Юридична особа розширює масштаби своєї діяльності не лише при приєднанні до неї інших юридичних осіб, а й шляхом відкриття філій і представництв. Філія юридичної особи - це структурно і територіально відокремлена її частина, яка за своїм місцезнаходженням виконує всі або найголовніші функції самої юридичної особи: виробничу, наукову тощо. Представництво - теж частина юридичної особи, але воно здійснює лише деякі функції від імені юридичної особи поза її місцезнаходженням (укладає договори, дає згоду на оплату рахунків тощо). Філії і представництва не мають прав юридичної особи. Керівник філії або представництва діє на підставі довіреності, одержаної від юридичної особи. Відповідно до ст. 95 ЦК України юридична особа може відкривати філії і представництва у порядку, встановленому законодавчими актами. Зокрема, створення філій, представництв, відділень та інших відокремлених підрозділів підприємств, об'єднань, організацій та установ здійснюється у тому самому порядку, що його встановлено для створення цих організацій (Закон України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців"). Крім понять "філія" і "представництво", у практиці трапляється поняття дочірньої організації, хоч у законі воно не визначено. Дочірньою може визнаватися організація, яка створена як юридична особа іншою організацією шляхом передачі їй частини свого майна у повне господарське відання або оперативне управління для досягнення цілей, визначених засновником. Засновник затверджує статут дочірньої організації, призначає її керівника та здійснює щодо неї інші права власника, передбачені законодавчими актами. Дочірня організація зазначається у статуті організації, яка її створила. Проте дочірня організація не відповідає за боргами своєї основної організації, а остання - за боргами дочірньої організації. При неплатоспроможності (банкрутстві) засновника стягненнями за його боргами може звертатися на майно дочірньої організації за умови ліквідації останньої і після задоволення претензій її кредиторів. Частина 1 статті 104 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) визначає, що реорганізація юридичної особи є одним з видів припинення юридичної особи, поряд з ліквідацією юридичної особи. Основною відмінністю реорганізації від ліквідації є те, що у процесі реорганізації відбувається припинення юридичної особи із правонаступництвом, тобто з переходом прав та обов'язків однієї юридичної особи до іншої, в той час як ліквідація відбувається без правонаступництва. Реорганізація юридичних осіб буває таких видів: злиття, приєднання, поділ, виділ, перетворення. Всі ці види тягнуть за собою припинення юридичної особи, крім виділу. Злиття У разі злиття суб'єктів господарювання усі майнові права та обов'язки кожного з них переходять до суб'єкта господарювання, що утворюється внаслідок такого злиття. Права і обов'язки юридичних осіб, що зливаються, переходять до юридичної особи - правонаступника на підставі окремих передавальних актів. Частина 4 статті 4 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань», що набрав чинності 01.01.2016 року, зазначає, що під час злиття юридичних осіб здійснюється державна реєстрація новоутвореної юридичної особи та державна реєстрація припинення юридичних осіб, що припиняються у результаті злиття. Відповідно процес злиття юридичної особи можна поділити на чотири етапи: Перший етап. Учасники кожної юридичної особи, що бере участь у злитті, письмово повідомляють орган, що здійснює державну реєстрацію, про прийняття рішення про припинення юридичної особи (частина 1 статті 105 ЦК України). Вони зобов'язані повідомити про це протягом трьох робочих днів з дати прийняття рішення орган, що здійснює державну реєстрацію, який в свою чергу вносить відповідний запис до Єдиного держаного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців (далі - ЄДР). Другий етап. Призначення комісії з припинення юридичної особи та голови цієї комісії учасниками юридичної особи та встановлення порядку і строку заявлення кредиторами своїх вимог до юридичної особи, що припиняється. Після закінчення строку для пред'явлення вимог кредиторами та задоволення чи відхилення цих вимог комісія з припинення юридичної особи складає передавальний акт. Третій етап. Проведення державної реєстрації новоутвореної юридичної особи. Для реєстрації потрібно подати такі документи (стаття 17 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань»): заява про державну реєстрацію створення юридичної особи; примірник оригіналу (нотаріально засвідчену копію) рішення засновників; установчий документ юридичної особи; примірник оригіналу (нотаріально засвідчена копія) передавального акта; документи для державної реєстрації припинення юридичної особи в результаті злиття; заява про обрання юридичною особою спрощеної системи оподаткування та/або реєстраційна заява про добровільну реєстрацію як платника податку на додану вартість - за бажанням заявника. Четвертий етап. Проведення державної реєстрації припинення юридичних осіб, які припиняються в результаті злиття. Злиття вважається завершеним з дати державної реєстрації припинення юридичних осіб, що припиняються у результаті злиття. Документи, що подаються: заява про державну реєстрацію припинення юридичної особи в результаті її реорганізації; примірник оригіналу (нотаріально засвідчена копія) передавального акта; довідка архівної установи про прийняття документів, що відповідно до закону підлягають довгостроковому зберіганню. Відповідно до частини 1 статті 83 вищевказаного закону акціонерне товариство (далі - АТ) може брати участь у злитті лише з іншим АТ. Порядок процедури злиття визначається частиною 6 статті 83 Закону України «Про АТ». При злитті АТ в силу статті 80 Закону України «Про АТ» відбувається конвертація акцій товариств, що припиняються внаслідок злиття в акції товариства-правонаступника та розміщуються серед його акціонерів. Важливо зазначити, що у випадку наявності ознак концентрації, що передбачені статтями 22 та 24 Закону України «Про захист економічної конкуренції», таке злиття потребує дозволу Антимонопольного комітету України. Приєднання Приєднанням визнається припинення однієї або декількох юридичних осіб з передачею ним (ними) згідно з передавальним актом усього їх майна, прав та обов'язків іншій юридичній особі. Основною відмінністю приєднання від злиття є те, що в процесі приєднання не створюється нова юридична особа, як це відбувається в процесі злиття. Частина 7 статті 4 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань» передбачає, що у разі приєднання юридичних осіб здійснюється державна реєстрація припинення юридичних осіб, що припиняються у результаті приєднання, та державна реєстрація змін до відомостей, що містяться в ЄДР, щодо правонаступництва юридичної особи, до якої приєднуються. Процес приєднання так само можна поділити на чотири етапи. Перший та другий етап проходять так само, як і в процесі злиття. Третій етап. Проведення державної реєстрації припинення юридичних осіб, які припиняються у результаті приєднання. Документи, що подаються ( частина 13 статті 17 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань»): - заява про державну реєстрацію припинення юридичної особи в результаті її реорганізації; - примірник оригіналу (нотаріально засвідчена копія) передавального акта; - довідка архівної установи про прийняття документів, що відповідно до закону підлягають довгостроковому зберіганню; - документи для державної реєстрації змін до відомостей про юридичну особу, що містяться в Єдиному державному реєстрі, визначені частиною 4 статті 17 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань». Четвертий етап: внесення змін до відомостей в Єдиному державному реєстрі про юридичну особу, щодо правонаступництва юридичної особи, до якої приєднуються. Приєднання вважається завершеним з дати державної реєстрації цих змін. У випадку наявності ознак концентрації, що передбачені статтями 22 та 24 Закону України «Про захист економічної конкуренції» приєднання потребує дозволу Антимонопольного комітету України. У випадку приєднання АТ відбувається конвертація акцій товариств, що припиняються внаслідок приєднання в акції товариства-правонаступника та розміщуються серед його акціонерів. Порядок процедури приєднання аналогічний процедурі злиття.

Юридичні особи поняття та види юридичних осіб. Філіали та представництва юридичних осіб та їх правовий статус

Юридична особа є самостійним суб'єктом цивільних правовідносин, існуючи незалежно від фізичних осіб, які її утворили. Хоча це колективне утворення і визнається суб'єктом правовідносин, однак ж юридична особа воно може бути носієм лише тік прав та обов'язків, які не пов'язані з природними властивостями людей. Юридична особа - це організація, створена та зареєстрована у встановленому законом порядку (ст. 80 ЦК України). Цивільна правоздатність юридичної особи полягає в тому, що вона здатна мати такі ж цивільні права та обов'язки, ж і фізична особа, крім тих, які безпосередньо можуть належати лише людині. Цивільна правоздатність юридичної особи виникає з моменту її створення і припиняється з дня внесення до Єдиного державного реєстру запису про її припинення. Юридична особа може здійснювати окремі види діяльності, перелік яких встановлюється Законом України "Про ліцензування певних видів господарської діяльності" від 1 червня 2000 р., після одержання нею спеціального дозволу (ліцензії). Цивільна дієздатність юридичної особи полягає в тому, що остання набуває цивільних прав та обов'язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону. Порядок створення органів юридичної особи встановлюється установчими документами та законом. Юридична особа як суб'єкт цивільних правовідносин має наступні ознаки: організаційна єдність (юридична особа в цивільному обігу діє як єдине ціле, що полягає у визначенні мети та завдань юридичної осо- би, у встановленні її внутрішньої структури, компетенції її органів, порядку їхньої діяльності та порядку припинення юридичної особи); наявність відокремленого майна (наявність майна створює матері- альну базу діяльності юридичної особи; юридична особа повинна мати своє майно, відокремлене від майна учасників (засновників), членів трудового колективу, інших організацій, громадян тощо); самостійна майнова відповідальність (здатність бути відповідачем в суді, юридична особа зобов'язану нести самостійну майнову від. повідальність за своїми зобов'язаннями всім належним їй майном, якщо інше не визначено в законі чи установчих документах); здатність діяти в цивільному обігу від власного імені (юридична особа повинна мати своє найменування, яке містить інформацію про її організаційно-правову форму та зазначається в її у становиш документах і вноситься до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців. Найменування установи має містити інформацію про характер її діяльності. Юридична особа може мати крім повного найменування скорочене найменування); місцезнаходження юридичної особи - це адреса органу або особи, які відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступають від її імені. Місцезнаходження юридичної особи зазначається в її установчих документах; здатність бути позивачем або відповідачем у суді (порядок вирішення спорів, у яких юридична особа виступає як особа, яка бере участь у справі, регулюється Цивільним процесуальним кодексом України або Господарським процесуальним кодексом України). Юридична особа може мати територіально відокремлені структур* підрозділи - філії та представництва. Філією є відокремлений підрозділ юридичної особи, що розташовані поза її місцезнаходженням та здійснює всі або частину її функцій. Представництвом є відокремлений підрозділ юридичної особи, де розташований поза її місцезнаходженням та здійснює представництво і захист її інтересів. Філії та представництва не є юридичними особами. Вони наділяютіс майном юридичної особи, що їх створила, і діють на підставі затвердженог нею положення. Юридичні особи поділяються на наступні види. ■загальні положення, особи 33 Залежно від порядку створення: юридичні особи приватного права - створюються учасниками (засновниками) на підставі установчих документів (затверджений статут або засновницький договір), які підписують усі учасники (засновники); юридичні особи публічного права - створюються розпорядчим актом Президента України, органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування. Порядок створення, організаційно-правові форми та правовий статус юридичних осіб приватного права встановлюється ЦК України; публічного права - Конституцією України та законами України. Залежно від мети діяльності: підприємницькі юридичні особи — створюються з метою одержання прибутку та подальшого його розподілу між учасниками; непідприємницькі юридичні особи - не мають на меті одержання прибутку для його подальшого розподілу між учасниками. Залежно від організаційно-правової форми: товариство - організація, створена об'єднанням осіб (учасників), які мають право участі в цьому товаристві; установа-організація, створена однією чи кількома особами (засновниками), що не беруть участі в управлінні нею, через об'єднання (виділення) їхнього майна для досягнення мети, визначеної засновниками, за рахунок цього майна З метою розширення територіальної сфери своєї діяльності юридичні особи можуть створювати філії та представництва. На відміну від ЦК 1963 р., ЦК дає визначення філій та представництв. Філія — це відокремлений підрозділ юридичної особи, що розташований поза її місцезнаходженням та здійснює всі або частину її функцій, (наприклад, філії заводів, банків, навчальних закладів). Характерними ознаками філій є: відокремленість; підрозділ юридичної особи; розташування поза місцем знаходження юридичної особи; здійснення всіх або частини функцій юридичної особи. Представництва — це відокремлений підрозділ юридичної особи, що розташований поза й місцезнаходженням та здійснює представництво і захист інтересів юридичної особи. Можна виділити наступні ознаки представництв: відокремленість; підрозділ юридичної особи; розташування поза місцем знаходження юридичної особи; здійснення представництва та захисту інтересів юридичної особи. Таким чином, філії відрізняються від представництв функціями, що на них покладаються юридичної особою. Філії і представництва не є юридичними особами і відповідно до Положення Кабінету Міністрів України від 25 травня 1998 р. "Про порядок реєстрації суб'єктів підприємницької діяльності" (п. 18) не підлягають державній реєстрації. Обов'язкова реєстрація встановлена для представництв іноземних суб'єктів господарської діяльності, що здійснюють зовнішньоекономічну діяльність на території України (стаття 5 Закону України "Про зовнішньоекономічну діяльність"). Філії та представництва не є самостійними суб'єктами цивільних відносин, вони наділяються майном юридичної особи, що їх створила, яке відображається на окремому балансі. Місцезнаходження, цілі, органи управління, порядок ліквідації філій і представництв визначаються в положеннях про них, які затверджуються відповідними юридичними особами. Керівник філії або представництва діє на підставі довіреності, отриманої від юридичної особи. У зв'язку з цим всі операції, що здійснюються цими утвореннями, породжують права і обов'язки безпосередньо для юридичної особи. Філії і представництва мають печатку, можуть відкривати поточні рахунки в банківських установах. У випадку, якщо відособленим структурним підрозділам, створеним юридичними особами, надане право здійснювати в господарському суді повноваження сторони в справі, такі структурні підрозділи мають право від імені юридичної особи бути позивачами і відповідачами в суді, господарському і третейському судах. 5. Відомості про філії та представництва юридичної особи включаються до єдиного державного реєстру, який ведуть органи статистики.