СУМ

7. Явища асиміляції у системі приголосних. Типи асиміляції. Дисиміляція

Асиміляція і дисиміляція приголосних У мовленнєвому потоці приголосні звуки, що стоять поруч, взаємодіють один з одним і цілком або частково уподібнюються. Таке явище нази¬вають асиміляцією (від латинського assimt^a^io — уподібнення). За напрямом розрізняють асиміля-цію регресивну (коли наступний звук впливає на сусідній попередній) і про- гресивну (попередній — на наступ¬ний). Асиміляція може відбуватися як у межах слова, так і на стикові слів. Проте такого впливу зазнають не всі звуки і не завжди. Розглянемо найтиповіші випадки асиміляції звуків. Асиміляція за дзвінкістю і глухістю Дзвінкі приголосні послідовно й систематично впливають на попе¬редні глухі, які уподібнюються їм і вимовляються теж дзвінко: боротьба [боросїба], просьба [прозба], якби []аґбії\, отже [оджеи], вокзал [воґзал]. Така регресивна асиміляція відбу¬вається й на стикові двох слів, особ¬ливо при швидкому темпі мовлення: ваш брат [важбрат], як же Цаґже"]. Перед сонорними звуками [л], [р], [к], [л], [в], [у] такої асиміляції немає. Асиміляція за глухістю трапляється рідше. Приголосні зберігають свою дзвінкість у кінці слова: мороз, дуб. На межі кореня й суфікса приго¬лосні також не оглушуються. Однак у середині слова приголосний [г] під- дається впливові глухих [к], [т]: легкий [леихкй і ], кігтики [к'іхтики], вогко [вдхко], дьогтю [дохту] та в похідних від них. УВАГА! Щоб узнати, який приголосний (дзвінкий чи глу¬хий) писати, треба змінити слово так, щоб після сумнівного приголосного стояв голосний: молотьба — молотити, просьба — просити, легкий — легенький, нігті — ніготь. Якщо ж така перевірка неможлива, правопис слова слід запам'ятати або звірити за орфо¬графічним словником. Найбільшого впливу глухих дзвін¬кі звуки зазнають на межі префікса й кореня. • Префікс з- перед наступним глухим приголосним асимілюється ним: з+хилити [схи'лйти], з+питати [спи'тати], з+кинути [скинути], з+формувати [сформувати], з+шити [сіийти], з+цідити [сц'ідйти], з+сипати [с:йпати]. УВАГА! На письмі префікс з- перейшов у с- лише перед глухими к, п, т, ф, х. Перед іншими приголосни¬ми пишемо з- (асиміляція зберігається лише у вимові). ■ • Кінцеві дзвінкі приголосні одно¬складових префіксів над-, під-, од-, об- перед наступними глухими у швидкому темпі мовлення теж частково оглушуються: надпити [над"'піїти], підхопити [п'ідтхопіїти], підписати [п'ідтпиесати], одсипати [одтсііпати], обклеїти [обпкле]іти]. УВАГА! На письмі така асиміляція не закріпилася (чинний морфологічний принцип). Асиміляція за місцем і способом творення Найчастіше шиплячі приголосні упо-дібнюються до свистячих і навпаки: безжурний [б^ж'.урни і ], зшити [ш:йти], дивишся [дйвиес:а], цікавишся [цікавис.а], на річці [на ріц:і], з жита [ж:йта], на квіточці [на кв'ітоцй]. Під впливом свистячого [с] приго-лосний [т] уподібнюється до свистя¬чого [^] в дієсловах на -ться: купається [купа}^ц:а], сподівається [спо&іва/еец:а], ллється [л:ец:а]. Асиміляція приголосних за м'якістю Передньоязикові [д], [т], [з], [с], [ц], [л], [н], [дз] перед наступними м'яки¬ми пом'якшуються: український [украрнски і ], пісня [п'існа], кузня [кузна], повість [пдв'іст], сонця [сднца],рибалці [риебалці], сніг [сніг]. Напівпом'якшені приголосні (губ¬ні, шиплячі, задньоязикові, глотко¬вий) на інші приголосні не впливають (у деяких випадках можлива двояка вимова), оскільки вони й самі не пов¬ністю м'які: двір [дв'ір], збір [зб'ір], твір [тв'ір], тхір [тх'ір], але: цвіт [цв'іт], цвях [це'ах], дзвін [дзв'ін]. Перед пом'якшеними м'яку вимо¬ву можуть мати лише свистячі [с], [Ч], М. [£]• Наслідком прогресивної асиміляції (попередній звук впливає на наступ¬ний) є подовження приголосних, яке на письмі позначається двома буквами: життя [жит':а ]: житіє —* життє —* життя. Дисиміляція приголосних Дисиміляція (від латинського сИв- зітіІаИо — розподібнення) — це таке фонетичне явище, при якому один з двох однакових чи подібних приго¬лосних звуків у межах одного слова замінюється іншим, артикуляційно близьким. Отже, це розподібнення звуків. Дисиміляція виявляється у: • Зміні [кт] на [хт]: кгто — хто. • При творенні вищого ступеня по-рівняння прикметників [сш], [зиі] змінилися на [шч] і [жч]: висший — вишиїий — вишчий (ор- фогр. вищий), низший — нижиіий — нижчий. • Зміні [чн] на [иін] у деяких давніх словах: мірошник (із М'ЬрОЧЬНИК'ЬЛ рушник (із ручьникг), а також рушниця, соняшник, сердешний. • Розподібненні двох однакових звуків при творенні інфінітива від коренів, що закінчувалися на [д], [т]. Унаслідок регресивної дисимі¬ляції утворилося звукосполучення [ст]: плет-ти — плести, вед-ти — вес-ти, мет-ти — мести, бред-ти — брести. Таким чином, явища асиміляції й дисиміляції приголосних звуків спри-яють зручності у вимові, роблять її природною та милозвучною. Крім то¬го, вони допомагають краще зрозумі¬ти ті позиційні й історичні зміни, які становлять фонетичну особливість української мови.

2. Система голосних фонем сучасної української літературної мови. Класифікація голосних.

Голосні - це звуки людської мови, основу яких становить голос. При вимові голосних звуків струмінь повітря, вийшовши з легень і проходячи по гортані, спричинює вібрацію зімкнених напружених голосових зв'язок, далі рухається до ротової порожнини вже у вигляді звукової хвилі з періодичними коливаннями і вільно виходить назовні. Ротова порожнина відіграє при цьому роль резонатора, який за р + ахунок руху нижньої щелепи та переміщення язика в горизонтальній і вертикальній площинах змінює свої розміри та форму, що є вирішальним при творенні голосних різної якості. За місцем творення (береться до уваги рух язика в горизонтальній площині ротової порожнини) виділяються голосні звуки переднього ряду ([є], [и], [і]) та заднього ([а], [о], [у]) Залежно від ступеня підняття язика, тобто від його руху у вертикальній площині, розрізняють голосні звуки низького ([а]), середнього ([є], [о]), високо-середнього ([и]) і високого ([і], [у]) ступенів підняття. За участю губ голосні поділяються на неогублені (не-лабіалізовані) й огублені (лабіалізовані). До огублених належать [о], [у], решта голосних звуків неогублені.

морфемний розбір

Морфемний розбір передбачає аналіз слова за його будовою.Спостереження за тим, як від одного слова утворилось інше, сприяють свідомому членуванню слова на морфеми Порядок морфемного аналiзу 1)З'ясувати, до якоï частини мови належить аналiзоване слово та змiнюване воно чи незмiнюване. 2)У змiнюваному словi визначити закiнчення (або закiнчення i суфiкс, яким утворено форму слова, що аналiзується). 3 Вказати, яке закiнчення — фонетично виражене чи нульове — i якi значення воно виражає. 4) Охарактеризувати основу за ïï подiльнiстю: дорiвнює кореню чи до ïï складу входить один або бiльше словотворчих суфiксiв чи префiксiв. 5)Видiлити умовними позначками кожну морфему (основу, корiнь, суфiкс, префiкс i закiнчення). 6) Пояснити фонетичнi змiни на стику морфем i в будовi слова (якщо вони є). При морфемному розборі слова (розборі слова за складом) спочатку в слові виділяється закінчення і формотворний суфікс (якщо вони є), підкреслюється основа. Після цього основа слова розбивається на морфеми. Як у шкільній, так і в науковій граматиці представлені два протилежні підходи до морфемного членування основи: формально-структурний і формально-смисловий. Суть формально-структурного морфемного розбору полягає в тому, що в основі в першу чергу виділяється корінь як загальна частина споріднених слів. Потім те, що йде до кореня, має бути усвідомлене як приставка (приставки) у відповідності з уявленнями учня про те, зустрічалися йому подібні елементи в інших словах. Аналогічно з суфіксами. Інакше кажучи, головним при розборі стає ефект впізнаваності учнем морфем, зовнішню схожість якихось частин різних слів. І це здатне привести до масових помилок, причина яких - ігнорування того факту, що морфема є значущою мовною одиницею. Формально-структурному підходу протиставлений підхід формально-смисловий (формально-семантичний). Головна установка даного підходу і алгоритм морфемного розбору виходять з праць Г. О. Винокура і складаються в нерозривності морфемного членування і словотвірного розбору. Про те, що цей підхід є доцільним і навіть єдино можливим, писали багато вчених і методисти протягом багатьох десятиліть. Алгоритм морфемного розбору основи полягає в побудові словообразовательной ланцюжка "навпаки": зі слова як би "знімаються" приставки і суфікси, корінь же виділяється в останню чергу. При розборі постійно необхідно співвіднесення значення похідного і значення його виробляє; виробляє основа в сучасній російській мові - основа мотивуюча. Якщо між значенням похідного і значенням виробляє (у нашому уявленні) слова немає відносини мотивованості, що виробляє вибрано невірно. Таким чином, порядок розбору слова за складом такий: 1) виділити закінчення і / або, формотворний суфікс (якщо вони є), 2) виділити основу слова - частина слова без флексій, 3) виділити в основі слова приставку і / або суфікс через побудову словообразовательной ланцюжка, 4) виділити в слові корінь. Наведемо приклад розбору за складом словоформи оновленням. Зразок міркування: Закінчення словоформи оновленням - їм, воно виражає граматичні значення Т. П. од. числа. Основа - обновленіj-. Іменник оновлення позначає те ж дію, що й дієслово оновити, формально утворене від цього дієслова і мотивоване їм за значенням. При утворенні слова оновлення від дієслова оновити використаний суфікс-еніj. Дієслово оновити утворений приставкою про-і суфіксом-и від прикметника новий; суфікс-і при утворенні від цього дієслова іменника оновлення буде скорочуватися. Корінь слова оновлення - новлено, поєднання вл виникло як результат чергування з в перед суфіксом-еніj. Зразок письмового оформлення: про-новлено-еніj-ем (оновити> новий). При письмовому розборі словотворча ланцюжок може бути прибрана в дужки. У нескладних випадках процедуру можна провести усно і зафіксувати тільки результат - записати слово з виділеними в ньому морфемами.

морфологічний розбір

Морфологічний розбір — розбір, покликаний посприяти засвоєнню і систематизації ознак частин мови, їхніх граматичних категорій, виробленню міцних практичних навичок словозміни іменних слів і дієслова, підготовці до вивчення синтаксису як учення про зв'язки слів у словосполученні й реченні. При морфологічному розборі слова визначають його початкову форму (для змінюваних), морфологічні ознаки і синтаксичну функцію. Іменник[ред. • ред. код] У іменнику визначають початкову форму, число (однина чи множина), відмінок, синтаксичну роль (якщо він у реченні), рід, істота чи не істота, загальна чи власна, вказати відміну( І, ІІ або ІІІ), група ( тверда, м'яка, мішана). Прикметник[ред. • ред. код] У прикметнику визначають початкову форму (чоловічий рід однини), число (однина чи множина), відмінок, розряд за значенням (якісний, відносний чи присвійний), групу(тверду чи м'яку), форму(повну чи коротку) синтаксичну роль (якщо він у реченні),. Числівник[ред. • ред. код] У числівнику визначають початкову форму, характер будови (простий складний чи складений), розряд за значенням (кількісний, дробовий, збірний чи порядковий), відмінок, рід, число членів (якщо має), синтаксичну роль (якщо він у реченні). Займенник[ред. • ред. код] У займеннику визначають початкову форму, розряд за значенням (особовий, зворотний і т. д.) та за співвіднесеністю з іменними словами (іменникові, прикметникові, числівникові), рід і число (якщо має), відмінок, синтаксичну роль Дієслово[ред. • ред. код] У дієслові визначають початкову форму (інфінітив) і форму, в якій виступає дієслово (особова, дієприкметник,неозначена , дієприслівник), визначають вид, перехідність, зворотність, спосіб, час (для форм дійсного способу),дієвідміну(І або ІІ ), особу, число, синтаксичну роль (якщо він у реченні). При розборі дієприкметника і дієприслівника визначають вид, перехідність, час; у дієприкметнику — також рід, число, відмінок. Прислівник[ред. • ред. код] У прислівнику визначають розряд за значенням, похідність, ступінь порівняння (у якісно-означальних прислівниках). Прийменник[ред. • ред. код] У прийменнику визначають характер будови (простий чи складний або складений), непохідність (первинний) чи похідність (від якого слова), з яким відмінком вжитий. Сполучник[ред. • ред. код] У сполучнику визначають характер будови (простий чи складений), сурядний (єднальний, протиставний, розділовий) чи підрядний і що поєднує. Частка, вигук[ред. • ред. код] У частці й вигуку визначають розряд за значенням. Іменник Початкова форма. На яке питання відповідає в реченні. Істота чи неістота. Власна чи загальна назва. Конкретне чи абстрактне значення, збірне, речовинне. Рід, число, відмінок, відміна, група (тверда, м'яка, мішана). Спосіб творення (якщо це похідне слово). Правопис. Синтаксична роль у реченні. Прикметник Початкова форма. На яке питання відповідає в реченні. Розряд за значенням: якісний, відносний чи присвійний. Форма: повна чи коротка. Для якісних - ступінь порівняння. Група: тверда або м'яка. Рід, число, відмінок. Спосіб творення, якщо слово похідне. Особливості правопису. Синтаксична роль у реченні. Числівник Початкова форма. На яке питання відповідає в реченні. Розряд за значенням: кількісний (дробовий, збірний), порядковий. Група за будовою: простий, складний чи складений. Рід, число (якщо є), відмінок. Спосіб творення, якщо слово похідне. Правопис. Синтаксична роль у реченні. Займенник Початкова форма. На яке питання відповідає Розряд за значенням: особовий, зворотний, присвійний, вказівний, означальний, питальний, відносний, неозначений, заперечний. Рід, число, відмінок. Спосіб творення. Синтаксична роль. Дієслово Початкова форма. На яке питання відповідає. Дієслівна форма: інфінітив, особова форма, родова, безособові дієслова, дієслова на -но, -то, дієприкметник, дієприслівник. Перехідне чи неперехідне. Вид. Спосіб: дійсний, умовний, наказовий. Час, проста чи складена форма. Якщо теперішній чи майбутній час, визначити особу та число. Якщо минулий час, умовний спосіб, то треба визначити рід в однині. Дієвідміна. Якщо дієприкметник, то назвати такі ознаки: активний чи пасивний, час, вид, рід, число, відмінок. Якщо дієприслівник, то назвати такі граматичні ознаки: час, вид. Особливості творення. Правопис. Синтаксична роль. Прислівник На яке питання відповідає. Розряд за значенням: означальний, обставинний (місця, часу...). Для якісно-означальних - ступінь порівняння. Спосіб творення, від якої частини мови утворений. Правопис. Синтаксична роль. Прийменник Службова частина мови. Група за походженням: первинний, вторинний. Група за будовою: простий, складний, складений. З якою відмінковою формою вживається. Сполучник Службова частина мови. Розряд: сурядний, підрядний. За вживанням: одиничний, парний, повторюваний. Група за будовою: простий, складний, складений. Правопис. Синтаксична роль. Частка Службова частина мови. Група за значенням і вживанням. Вигук Окрема частина мови, що виражає емоції. Волевиявлення, звукові реакції мовця, етикет. Розряд за значенням: емоційний, спонукальний, звуконаслідування, звертання до тварин, мовний етикет. Роль у реченні, розділові знаки при вигуку. Зразок У кімнаті не вистачало стільця. Стільця - іменник, поч.ф. - стілець, заг. назва, неістота, змінний, назва предмета, конкретне поняття, однина, чол. рід, родов. відмінок, ІІ відміна, м'яка група, додаток. Для початку визначимося, що це таке і як зробити морфологічний розбір слова? Морфологічний розбір слова - перш за все, грамотна характеристика пропозиції, в якому знаходиться розбиратися слово, коли необхідно правильно визначити, до якої частини мови воно ставитися в тексті. Обов'язкові для аналізу досліджуваного слова його ознаки, словоформа і роль у реченні. Морфологічна характеристика можлива тільки для слова, що стоїть у реченні, адже від того, якою частиною мови воно є, залежить подальший порядок його розбору. Багато хто не знає, як зробити морфологічний розбір слова, насправді все дуже просто. При морфологічному розборі повинні бути зазначені: Частина мови, до якої ставитися слово (поставити запитання, подивитись, що воно позначає). Загальне граматичні ознаки: Початкова форма Постійні ознаки Непостійні ознаки (у змінюваних) Синтаксична роль слова в реченні (службова частина мови не відноситься до членів пропозиції, для решти потрібно її визначити) Ось, в принципі, і весь перелік того, що повинно бути вказано при розборі частин мови. Пропонуємо до розгляду приклади морфологічного розбору в російській мові. Як зробити морфологічний розбір іменника Первісна форма повинна бути в називному відмінку і однині прозивним або власне неживі або одухотворене Число Падіж Рід Схиляння Роль у реченні. Наприклад: «Мишки люблять їсти сир». Сир - іменник, початкова форма - сир, загальне, неживе, чоловічого роду, в однині, в знахідному відмінку, пряме доповнення. Як зробити морфологічний розбір дієслова Початкова форма Поворотний або неповоротний Перехідної або неперехідної Відмінювання Вид Час Нахил Рід Особа Роль у реченні Число Зразок: «Сказали правду, не побоялися розправи». Сказали - дієслово, початкова форма - сказати, безповоротний, неперехідної, здійсненого виду, минулого часу, першої дієвідміни, в дійсного способу, у множині. Є присудком. Варіант розбору віддієслівні форми причастя Називний відмінок, однина, чоловічий рід (початкова форма) Інфінітив Час Вид Перехідної або неперехідної (для цього) Поворотний або неповоротний (для цього) Повне або коротке Падіж Рід Число Роль у реченні Зразок для аналізу (причастя): «Дивлюся на опале малину і сумую». Опале - причастя, від дієслова «опадати», початкова форма - опадає, недоконаного виду в знахідному відмінку, однині, в жіночому роді, неперехідне, безповоротне, теперішнього часу. Узгоджене визначення. Дієприслівник (дієслово) Дієслово Перехідної або неперехідної Поворотний або неповоротний Вид Роль у реченні Для розбору: «Їдучи в село, ти сумуєш про місто». Їдучи - дієприслівник, недоконаного виду, неперехідне, від дієслова їхати, обставина способу дії, безповоротне. Розглядаємо варіант аналізу прислівники (дієслово) означальні або грунтовне Ступінь порівняння (якщо вона має місце бути) Незмінне Зразок: «Сонце зійшло вище, і хмари потемніли». Вище - прислівник, означальні, ступінь порівняння - вище, роль обставини способу дії. Як зробити морфологічний розбір прикметника Початкова форма Якісне, відносне або присвійний Короткий або повне Рід Падіж Число Ступінь порівняння Роль у реченні Наприклад: «Повне відро лисичок зібрала Таня». Повний - прикметник, повне, в позитивній ступеня порівняння, якісне, в знахідному відмінку, середній рід, початкова форма «повний». Є доповненням. Схема числівники Чоловічий рід, називний відмінок, однина Просте, складне, складене Кількісне - порядкове Рід і число Падіж Роль у реченні Зразок розбору: «Пролетіло три дні». Три - числівник, початкова форма «три», просте, в називному відмінку, кількісне. Є підметом, не має рід.

3. Система приголосних фонем сучасної української літературної мови. Класифікація приголосних.

Приголосні - це звуки людської мови, основу яких становить шум з більшою чи меншою часткою голосу або тільки шум. При вимові приголосних звуків голосові зв'язки можуть бути напруженими і вібрувати під тиском повітряного струменя, утворюючи музикальний тон (голос), а можуть бути розслабленими, не зімкненими і вільно пропускати видихуване повітря. Характерні для приголосних шуми виникають переважно у ротовій порожнині при подоланні струменем повітря різноманітних перешкод, утворюваних на його шляху активними і пасивними мовними органами. В основі поділу приголосних на шумні й сонорні, дзвінкі і глухі лежить участь голосу і шуму при їх творенні. Сонорні (від лат. sonorus - звучний) - це приголосні, при творенні яких голос переважає над шумом. Цих звуків в українській мові 9: [в], [м], [н], [н'], [л], [л'], [р], [р'], [і]. Решта - шумні - поділяються на дзвінкі, при творенні яких шум переважає над голосом, і глухі, в яких голос взагалі відсутній (табл. 2). За активним мовним органом приголосні поділяються на губні, язикові, глотковий (табл. 3), а за ознакою твердості чи м'якості розмежовуються на тверді і м'які (табл. 4). У мовленнєвому потоці, крім твердих і м'яких звуків, трапляються пом'якшені приголосні, які не є самостійними звуками системи мови, а лише варіантами відповідних твердих: [б'] - пом'якшений варіант твердого [б], [п'] - пом'якшений варіант твердого [п], [в'] - [в], [м'] - [м], [ф'] - [ф], [ж'] - [ж], [ч'] - [ч], [ш'] - [ш], [дж'] - [дж], [ґ'] - [ґ], [к'] -[к], [х'] - [х], [г'] - [г]. Інші приголосні пом'якшеними не бувають. Пом'якшені варіанти твердих приголосних, як правило, з'являються перед голосним [і] (напр.: [б'ілка], [м'істо], [ж'інка], [ч'ітко], [к'іт], [х'ід], [ґелґ'іт], [г'ілка]), проте в небагатьох українських словах і здебільшого в словах іншомовного походження трапляються перед іншими голосними: [ц'в'ах], [с'в'ато], [б'урб], [реив'у], [ф'узеил'аж], [м'узикл], [к'ур'і], [г'аур].

словотвірний розбір

Словотвірний розбір — розбір, що дає змогу простежити словотвірні зв'язки слова і процеси словотворення в кожній частині мови. При цьому розборі виділяють твірну основу і словотворчий засіб та з'ясовують спосіб словотворення (безафіксний спосіб, суфіксальний, префіксальний, спрощення та ін.). підберезник-береза(префіксально-суфіксальний) велич-великий(безафіксний) ходити-хід(безафіксний) твірна основа-це основа від якої походить слово Зразок усного розбору 1. По-зимовому. 2. Слово утворене від прикметника зимовий. 3. Твірна основа — -зимов-. 4. Словотвірний префікс по- і суфікс -ому. 5. Спосіб творення — префіксально-суфіксальний.

Подвоєння та подовження приголосних. Спрощення в групах приголосних.

У випадках словотворення та словозміни в українській мові часто виникає збіг кількох приголосних звуків, що утруднює їх вимову. У процесі мовлення відбувається спрощення, тобто один із приголосних випадає. У переважній більшості слів спрощення приголосних засвідчується орфографією. У сучасній українській мові спрощення спостерігається в таких групах приголосних: [ждн - жн]: тиждень - тижня, тижневий; Іздн - зн]: виїздити - виїзний; [стн - сн]: честь - чесний, користь - корисний, якість - якісний; [стл - сл]: щастя - щасливий, стелити - слати; [скн - сн]: тріск - тріснути, блиск - блиснути; [зкн - зн]: бризкати - бризнути. [лни] -[ни]: сонце (давньорус. сьлньце); [рди]-[ри]: серце (давньорус. сьрдьце); [сткл] - [скл]: скло (давньорус. стькло). В окремих словах спрощення відбувається лише в усному мовленні, а на письмі воно не передається: шістнадцять [иґісна'ц':ат'], шістсот [ш'іс:о'т], баластний, контрастний, компостний, аванпостний, форпостний. Аналогічно не вимовляється приголосний [т] у прикметниках, утворених за допомоги суфікса -ськ-, -ств- від іменників іншомовного походження: студент - студентський, інтелігент - інтелігентський, турист - туристський, агент - агентство. У словах кістлявий, пестливий, хвастливий, хвастнути, випускний, хворостняк спрощення не відбувається у вимові й не передається на письмі. ПОДОВЖЕННЯ ПРИГОЛОСНИХ ЗВУКІВ В українській мові подовження приголосних відбувається внаслідок: 1) збігу однакових приголосних звуків на межі значущих частин: беззбройний, цінний; 2) фонетичного процесу уподібнення давнього суфіксального [й| до попереднього приголосного, тобто прогресивної асиміляції: життя, ніччю, колосся. В обох випадках довгі приголосні звуки на письмі позначаються двома однаковими літерами. Тому, пояснюючи подовження, слід розрізняти, коли воно зумовлене збігом однакових звуків, що належать до різних значущих частин слова, а коли це - результат прогресивної асиміляції. Подвоєння відбувається: 1. За збігу двох однакових приголосних на межі: а) префікса й кореня: беззмістовний, відданий; б) кореня і суфікса: корінний, законний, годинник; в) двох суфіксів: письменник, іменник; г) основи дієслова минулого часу після с і постфікса -ся: розрісся, піднісся; ґ) двох частин складноскороченого слова: міськком (міський комітет), військкомат (військовий комісаріат). 2. У наголошених прикметникових суфіксах -енн-, -анн- зі значенням можливості або неможливості дії: непримиренний, мерзенний, невблаганний, недоторканний та в прикметнику старанний з відтінком підсилення. Примітки: 1. В українській мові, на відміну від російської, подвоєння не відбувається у суфіксах дієприкметників: нагороджений, сказаний, рублений. 2. Подвоєння не відбувається також у прикметниках, утворених від іменників за допомоги суфіксів -ан, -ин, -ін: морквяний, лебединий, чаїний. 3. Немає подвоєння у прикметниках шалений, довгожданий, букввний, потомствений. У прикметниках на -енн (ий) старослов'янського походження: благословенний, блаженний, огненний, священний. Подвоюються приголосні в словах: бовван, Ганна, лляний, овва, ссати, а також у похідних: бовваніти, Ганнин, виссати, ссавці та ін. Подовження відбувається: 1. Подовжуються м'які та напівпом'якшені приголосні Ід'], [т']9 [з'], |с'], [ц'], [л'1, [н'І, [ж9], [ч'|, [пГ], що стоять між голосними: а) у деяких іменниках чоловічого та жіночого роду І відміни: суддя, рілля, стаття (але: статей); б) в іменниках середнього роду П відміни з кінцевим -а (графічно -я): знання, життя, зілля, читання. Подовження зберігається й у похідних прикметниках: життєвий; в) в іменниках жіночого роду III відміни в орудному відмінку однини, якщо у називному відмінку основа її закінчується на один м'який або шиплячий приголосний: молодь -молоддю, мить -миттю, мазь - маззю, вісь - віссю, міць -міццю, сіль - сіллю, тінь - тінню, подорож -подорожжю, ніч - ніччю, розкіш -розкішшю, заповідь - заповіддю, міць - міццю; г) у деяких прислівниках: навмання, спросоння, зрання, попідтинню, попідвіконню. 2. Подовжується звук /л'У в особових формах дієслова лити та похідних від нього дієсловах: ллю, виллєш, наллю, зілляти. Примітки: 1. Приголосні [д% [т% [зі, [с% [ц% [л% [н% [яґ], [ч% [ш1] не подовжуються, якщо вони стоять після приголосного перед голосним: повністю, честю, щастя, радістю. 2. Не подовжуються тверді приголосні, зокрема губні та р: сім'я, любов'ю, матір'ю. Слід пам'ятати, що подовжуються тільки м'які приголосні звуки, які стоять між голосними.

1. Українська мова — національна мова українського народу. Питання періодизації.

Українська мова є продуктом тривалого розвитку з VII ст. і до наших днів. У її історії виділяємо п'ять періодів. На різних етапах мову наших предків називають все іншими іменами. 1) Спільнослов'янська мова (III тис. до н.е. - VI ст. н.е.). Це наукова назва. Наші предки у ті часи користувалися племінними назвами. 2) Давньоруська мова. Становлення усної форми (VII - IX ст.). 3) Давньоруська мова (X - перша пол. XIII ст.). 4) Староукраїнська мова (друга пол. XIII - XVIII ст.). 5) Нова українська мова (XIX - XXI ст.). Праслов'янська мова об'єднувала близькоспоріднені діалекти слов'янських племен. У системі вокалізму ця мова мала монофтонги й дифтонги, які були і довгими, і короткими, усі склади були відкритими, наголос був музичний, приголосні та голосні поєднувалися за законами сингармонізму. На початковому етапі приголосні не розрізнялися за твердістю й м'якістю. На пізньому етапі розвитку праслов'янської мови виникли м'які приголосні, серед них - шиплячі [дж], [ж'], [ч'], |ш']. Кількість приголосних зростала, виникло протиставлення між твердими і м'якими приголосними. Відповідно зменшувалася кількість голосних: зникли всі дифтонги, не стало різниці між довгими і короткими голосними. Після розпаду слов'янської територіальної єдності в VI ст. розпалася і єдина праслов'янська мова. У мові східних слов'ян (протодавньоруській) упродовж VII - IX ст. відбулося чимало змін у фонетиці, що відрізняють її від західнослов'янських і південнослов'янських мов: 1) виникли повноголосні форми -оро-, -оло-, -ере-, -еле-: корова, голова, очерет, пеленати; 2) звукосполучення [йе] на початку слова змінилося в [о]: один, олень, осінь, озеро, осетр; 3) голосний ["t] (ять) перед складом з наголошеним [і] змінився в [і]: дітіна, сініца; 4) на початку слова короткий [а] змінився в [о]: Олексій, Олександр, Опанас, Овдін; 5) праслов'янський [г] змінився в [гі; голова, нога, гора (пор. зах.- слов, glowa, noga, gora). У цей період формуються галицьке-подільське та києво-поліське наріччя, які лягли в основу української мови. Українцями стали ті русичі, які залишилися на своїй прабатьківщині. В основу білоруської та російської мов лягла мова русичів, які колонізували землі балтів, фінів, тюрків, змішалися з етносом, що був носієм балтійських, угрофінських та тюркських мов. У результаті мова русичів зазнала змін. Колонізаційний рух русичів був пов'язаний із впровадженням християнства на захоплених землях. Там вони ширили не розмовну давньоруську мову, а мову священних християнських книг - старослов'янську. Саме тому в російській мові так багато старослов'янських рис. На колонізованих землях формувалися російська та білоруська мови, у метрополії, на півдні - українська розмовна мова. Давньоруська мова - це писемна мова. Найдавніші її пам'ятки дійшли тільки з другої половини XI ст., але є всі підстави вірити, що ця мова була в державному вжитку протягом усього X ст., бо нею написані вміщені у "Лаврентіївському списку літопису" договори київських князів з греками 911, 944, 972 років. Утворення єдиної держави на базі 13 літописних племен супроводжувалося й інтеграцією племінних діалектів в одну давньоруську мову. Від цих племінних слов'янських діалектів (мова антів) були успадковані лексика, фонетичні й граматичні риси. Мова поповнювалася новими словами, що з'явилися в період Русі, поступово вироблялася у фонетичній системі та граматичній будові. Усна мова південної Русі розвивалася на основі діалектних наріч, а не писемної мови. Між усною народною та літературною мовою була велика різниця, бо давньоруська писемна мова позначена відчутним впливом старослов'янської та старогрецької літературних мов. В усній формі давньоруської мови XI - XII ст. відбулися зміни у фонетиці. Надкороткі голосні [ь] та [ъ] у слабкій позиції зникли, у сильній вокалізувалися [ъ] - [о], [ь] - [е]. Перестав діяти закон відкритого складу. Ці дві зміни повели за собою десятки нових фонетичних змін, які на різних територіях давали неоднакові результати, що прискорило процес витворення трьох східнослов'янських мов: української, російської та білоруської. Староукраїнська мова - це продовження давньоруської писемної, але в нових умовах, із дуже зміненим лексичним, фонетичним та граматичним інвентарем мови. Голосний [*fe] (ять) змінився в [і]: сіно, літо, віно, хліб. Довгі голосні [ы] та [і] змінилися в [и]: син, сила. Голосні [о], [е] давніх відкритих складів чергуються з [і] у нових закритих складах: воли - віл, семи - сім. Приголосний [л] у сполученнях [ьл], [ъл] між приголосними та у формах дієслів чоловічого роду однини минулого часу змінився на [у]: вълкъ - воук (вовк), шьлкъ - шоу к (шовк), ходилъ - ходиу (ходив), носіль - носиу (носив). Фонетичні зміни відбулися і в коренях та закінченнях слів, а це вплинуло на їх словозміну. Фонетичні перебудови викликали морфологічні, зміни в морфології призвели до синтаксичних. Усе це відбулося в усному мовленні південної Русі. Літературна староукраїнська мова ще довго знаходилася під впливом давньоруської писемної традиції, яка затримувала відтворення фонетичних змін. У лексиці були й нові українські слова, хоч традиційно вживалися й давньоруські. Зберігався, як і раніше, сильний вплив старослов'янської мови, були лексичні запозичення з польської, латинської, грецької мов, а з середини XVII ст. відчутно впливала і російська мова. Крізь цю мовну строкатість все виразніше пробивалися живомовні українські народні елементи - лексичні, фонетичні, граматичні. Українською мовою перекладають Святе Письмо ("Пересопницьке Євангеліє", 1556 p.), пишуть грамоти урядових канцелярій, козацькі літописи, граматики, інтермедії тощо. Отже, староукраїнська мова - це мова літературних творів, державних документів, світського листування і навіть релігійних книг XIV - XVIII століть. Народ же у той час говорить інакше, ближче до сучасної української мови, про що свідчать українські народні пісні XVII ст. ("їхав козак за Дунай", "За світ встали козаченьки", "Ой не ходи, Грицю"), народні думи та ін. Писемна староукраїнська мова ще значно відрізняється від усної народної, але все активнішими стають тенденції до їх зближення. Староукраїнська літературна мова (писемна) була державною не лише на Україні, але й у Литві та Молдові. Нова українська літературна мова починається з "Енеїди" І.П.Котлярев-ського, три частини якої побачили світ у 1798 році. Творилася нова літературна мова на зразках усної народнорозмовної мови Наддніпрянщини, Поділля, Галичини, Волині, Слобожанщини. Зачинателями цієї мови були І.Котляревський, Г.Квітка-Основ'яненко, Є.Гребінка, П.Гулак-Артемовський. Основоположником нової української літературної мови є Т.Шевченко. її збагатили протягом XIX - XX ст. Панас Мирний, Михайло Старицький, Леся Українка, Іван Нечуй-Левицький, Михайло Коцюбинський, Іван Франко та сотні інших письменників зі всіх українських земель. її витворили не лише майстри художнього слова - письменники, а й науковці різних галузей знань, публіцисти й педагоги. Сучасна українська мова крім писемної форми, має й усну форму, яка не відрізняється від писемної ні фонетикою, ні граматичною будовою, але має дещо відмінні засоби комунікації, куди, крім мовних, входять ще й позамовні чинники виразності (екстралінгвальні), напр., міміка й жести. Загальнонаціональна українська мова має територіальні різновиди усного мовлення - діалекти. Є три наріччя: північне, південно-східне й південно-західне. Кожне з них ділиться на говірки. Північне має 3 групи говірок: східнополіські, середньополіські та західнополіські. Південно-східне наріччя ділиться на середньонаддніпрянські, слобожанські та степові говірки. Південно-західне наріччя має у своєму складі: подільські, волинські, наддністрянські, буковинсько-покутські, гуцульські, бойківські, надсянські, лемківські, а також середньозакарпатські говірки. На великому просторі від Сяну до Дінця сучасна українська мова виявляє одностайну єдність. Представники різних говірок без труднощів розуміють один одного. Відбувається процес нівеляції діалектів, які все більше наближаються до норм сучасної української літературної мови. Цьому сприяють школа, преса, книги, радіо, телебачення. Сьогодні українська літературна мова є державною. Вона використовується у справоведенні й навчанні, законодавчих і виконавчих актах, в культурі й побуті. Проте кожна із мов народів, що живуть на Україні, має право на забезпечення з її допомогою національно-культурної автономії цих народів.

фонетичний розбір

Фонетичний розбір — передбачає вироблення в учнів (студентів) навичок сприймати на слух особливості звуків мови і закріплення навичок запису транскрипцією. Частковий фонетичний розбір застосовується при вивченні голосних звуків і приголосних звуків, фонем і їх реалізації, при вивченні звукових змін, складу і наголосу. При повному фонетичному розборі слово, записане транскрипцією, поділяють на склади, визначають наголошений склад, кількість звуків (при фонетико-графічному з'ясовують співвідношення між звуками і літерами), дають їхню характеристику: у голосних: ряд, піднесення, лабіалізованість/нелабіалізованість; повного творення або редукований і ступінь редукції, просунутість початкової або кінцевої фази голосного вперед і вгору поруч з м'яким у приголосних: місце і спосіб утворення, шумливість, сонорность, глухість /дзвінкість, твердість /м'якість, лабіалізованість /нелабіалізованість Порядок фонетичного розбору слова[ред. • ред. код] Орфографічний запис слова, вимова до орфоепічних норм, запис транскрипцією Поділ слова на склади (відкриті, закриті), визначення словесного наголосу Характеристика голосних: наголошені / ненаголошені, якими буквами позначаються Характеристика приголосних за участю голосу й шуму (дзвінкі, глухі), за наближенням середньої частини язика до твердого піднебіння (тверді, м'які), якими буквами позначаються Кількість букв у записаному і звуків у вимовленому слові Зразок фонетичного розбору[ред. • ред. код] У побутовому житті [ ие ] — голосний, ненаголошений, буква и ; [ т' : ] — приголосний, глухий, м'який, довгий, дві букви т (т) ; [ і ] — голосний, наголошений, буква і ; 5 букв, 4 звуки: дві однакові літери передають один подовжений звук.

4. Чергування голосних.

Чергування можуть бути живими, тобто такими, які зумовлюються дією фонетичних процесів, властивих сучасній мові (наприклад чергування за глухістю - зцідити [с'ц'ідити]; за дзвінкістю - як же [jаґже]; за м'якістю - дні [д'н'і]). Такі чергування відбуваються у мовленні, і тільки деякі з них зафіксовані у правописі, зокрема перехід префікса з- у с- перед к, п, т, ф, х: скинути, спитати, стягти, сформувати, схопити тощо. Чергування, які не можна пояснити фонетичними закономірностями, що виявляються в сучасній мові, називаються історичними. Причини, які викликали появу цих чергувань, давно зникли, а самі чергування відбуваються за традицією і закріплені у правописі. До них належать: До найбільш поширених чергувань голосних можна віднести такі: а) Чергування [о], [е] з [і]. Голосні [о], [е], що стоять у відкритому складі, чергуються з [і] в закритому складі. Це може відбуватися не лише у різних формах одного слова, а й у споріднених словах: сокола - сокіл, сходу - схід - східний, Львова - Львів - львів'янин, слово - слів - багатослівний, мого - мій, трохи - трішки, попелу - попіл - попільничка, осені - осінь - осінній, Києва - Київ - київський (є - jе], ї = [jі]). Чергування [о], [е] з [і] властиве тільки українській мові, в жодній з інших слов'янських мов не відбувається. б) Чергування [е] з [о] після шиплячих та [j], що відбувається у спільнокореневих словах. Голосний [е] вживається тоді, коли далі йде м'який приголосний або склад з [е] чи [и], що походить з давнього [і]. Наприклад: четвертий, вечеря; женити, шести ([и] <- [і]); краєчок, окраєць, копієчка. Примітка. У давнину шиплячі приголосні [ж], [ч], [ш] були м'якими, тому у словах краєчок, копієчка [е] після [j] (графічно є) виступає закономірно. • Голосний [о] після шиплячих та [j] з'являється за умови, якщо далі йде твердий приголосний або склад з голосними [а], [о], [у] та [и], що походить з давнього [ы]. Наприклад: чотири ([и] <-[ы]), вечора, вечоровий; жонатий, шостий ([и] <- [ы]); крайок, копійок.

5. Чергування приголосних при словотворенні та словозміні.

Чергування приголосних Чергування звуків - закономірна заміна одного звука іншим у у тому самому чи спорідненому слові: Г-З-Ж: нога-нозі-ніженька К-Ц-Ч: рука-руці-рученька Х-С-Ш: вухо-у вусі-вушенько Г-ДЗ-ДЖ: герлига - ґерлизі-герлидженька 1. Д-ДЖ: садити - саджу - посаджений 2. ЗД-ЖДЖ: іздити - їжджу 3. Т-Тч: платити - плачу 4. СТ-Щ: захистити-захищу При творенні нових слів та їх форм певних фонетичних змін зазначають деякі приголосні. Ці зміни відтворюються і на письмі. 1. Перед суфіксами ськ(ий), ств(о) змінюються приголосні г, ж, з, к, ч, ц, х, ш, с: а) х, ш, с + ськ(ий), ств(о) = ськ(ий), ств(о): птах - птаство, товариш - товариський, товариство, Одеса - одеський; б) г, ж, з + ськ(ий), ств(о) = зьк(ий), зтв(о): Париж - паризький, Ладога - ладозький, боягуз - боягузтво, Кавказ - кавказький; в) к, ч, ц + ськ(ий) , ств(о) = цьк(ий), цтв(о): козак - козацький, викладач - викладацький, молодець - молодецький, молодецтво. Інші приголосні перед суфіксами ськ(ий), ств(о) зазначають змін лише у вимові, а на письмі зберігаються: барт - братський. Примітка. У деяких прикметниках, утворених від іменників іншомовного походження, приголосні г, к, х, ш перед суфіксами ськ(ий), ств(о) не змінюються: казах - казахський, тюрк - тюркський. 2. При творенні іменників із суфіксом ин(а) змінюються групи приголосних: а) цьк на чч : козацький - козаччина, донецький - Донеччина (але: галицький - Галичина); б) ськ, ск, сок на щ: полтавський - Полтавщина, пісок - піщина, віск - вощина; 3. При творенні іменників та прикметників із суфіксом ан групи приголосних ск, шк. Змінюються на щ(шч): віск - вощаний, вощанка, дошка - дощаний. 4. При творенні багатьох форм дієслів ІІ дієвідміни групи приголосних ск, ст змінюються на щ (шч), а зк на жч: вереск - верещати, простити - прощати, брязк - бряжчати. 5. при творенні форми вищого ступеня прикметників та прислівників за допомогою суфікса ш(ий) приголосні г, ж, з змінюються на жч, а приголосний с - на шч: дорогий - дорожчий, дужий - дужчий, високий - вищий (вище), але: легкий - легший (легше). Це стосується також дієслів, утворених від прикметників вищого ступеня: вужчати, дужчати. 6. Приголосні основи к, ц перед суфіксом н змінюються на ч: вік - вічний, вічність, вічно; молоко - молочний; місяць - місячний; пшениця - пшеничний. Примітка. Виняток становлять слова: торішній, дворушник, соняшник, рушник, рушниця,сердешний (у значенні «бідолашний»), мірошник.