СОВ ІСТ УКР

अब Quizwiz के साथ अपने होमवर्क और परीक्षाओं को एस करें!

Центральна рада, універсали

23 лютого 1917 р. відбулася лютнева буржуазно-демократична революція в Росії. Її причинами були політична, економічна, військова і національна криза. Перша світова війна стала каталізатором збільшення всіх проблем у країні. Найбільшого напруження набула ситуація у столиці імперії Петрограді, де політичні страйки переросли у повстання робітників, до яких приєдналися солдати місцевого гарнізону. Серед тих, хто першими взяв участь у повстанні, були солдати Волинського та Ізмаїльського полків, укомплектовані переважно вихідцями з України. 2 березня 1917 р. цар Микола ІІ зрікся престолу. Російські ліберали створили 3 березня Тимчасовий уряд (очолював князь Г. Львов), який гарантував усім громадянам демократичні права і свободи. У березні 1917 р. по всій країні виникають ради робітничих, солдатських депутатів. У Росії формується двовладдя між тимчасовим урядом і радами робітничих, солдатських депутатів. В Україні до цих двох влад добавилася ще третя національна влада. 4 березня 1917 р. у Києві представники ліберально-демократичних й соціалістичних сил проголосили створення Української Центральної Ради (УЦР), що мала виконувати функції координатора українського руху. 7 березня було обрано керівництво УЦР. Її головою став М. Грушевський. Першим політичним кроком УЦР було звернення до Тимчасового уряду, в якому висловлювалась надія на те, що у вільній Росії будуть гарантовані права українського народу. 9 березня 1917 р. вона звернулася до українського народу з «Маніфестом», у якому сповіщала про падіння монархії та закликала будувати нове життя й підтримувати громадський спокій. УЦР почала видавати газету «Нова рада». 25-26 березня 1917 р. провело свій з'їзд Товариство українських поступовців. Його учасники підтримали курс на запровадження автономного ладу і прийняли рішення змінити назву своєї організації на «Союз українських автономістів-федералістів». 6-8 квітня 1917 р. у Києві відбувся Український національний конгрес. На з'їзд прибуло понад 700 делегатів. На ньому був затверджений новий склад Центральної Ради. Таємним голосуванням було обрано голову УЦР. Ним став М. Грушевський. Заступниками голови обрано В. Винниченка і С. Єфремова. М. Грушевський В. Винниченко С. Єфремов Мал. 2. М. Грушевський. Мал. 3. В. Винниченко. Мал. 4. С. Єфремов. Київський міський будинок учителя (місце засідання УЦР) Мал. 5. Київський міський будинок учителя (місце засідання УЦР). До УЦР з'їзд обрав 115 осіб. Вони представляли усі громадсько-політичні організації України, а також окремі території, зокрема Кубань, Бессарабію, Петроград, Москву, Ростов-на-Дону, Саратов. 8 квітня 1917 р. на пропозицію М.Грушевського обрали виконавчий комітет (Малу Раду) із 20 осіб. Її головою став також М. Грушевський. Упродовж квітня-травня 1917 р. відбулися регіональні селянські з'їзди у Києві, Полтаві, Одесі. Їхні делегати заявили про підтримку УЦР. У березні - квітні 1917 р. відбулося створення першого українського полку ім. Б. Хмельницького з ініціативи «Українського військового клубу імені гетьмана П. Полуботка» на чолі з М. Міхновським. Він був палким прихильником утворення української національної армії і прагнув максимально прискорити цей процес. Саме цього побоювалася УЦР, уникаючи конфлікту з Тимчасовим урядом і сподіваючись одержати з його рук автономію цілком законно. Тому 5-8 травня 1917 р. у Києві працював І Всеукраїнський військовий з'їзд. Тисяча його делегатів представляла 1,5 млн. солдатів і офіцерів українізованих частин. З'їзд схвалив курс УЦР на утворення національних військових формувань, закликав усіх сприяти поліпшенню в них дисципліни, не допускати дезертирства рядового складу. Також сформовано Український генеральний військовий комітет із 18 осіб на чолі з С. Петлюрою. Комітет мав відати українськими військовими справами і підтримувати зв'язки з російським Генеральним штабом. Переговори, які вела УЦР з Тимчасовим урядом, спочатку не дали результатів. 2. Діяльність УЦР в червні - серпні 1917 р. І Універсал УЦР. Мал. 6. І Універсал УЦР. 10 червня 1917 р. Центральна Рада оприлюднила свій І Універсал, в якому проголошувалась автономія України. УЦР проголошувалася вищим державним органом влади в Україні до скликання Всенародних українських зборів. 15 червня 1917 р. у Києві створено перший уряд під назвою Генеральний Секретаріат, який став виконавчим органом запровадження в життя рішень УЦР. Його очолив В. Винниченко, генеральними секретарями стали Х. Барановський (фінанси), С. Єфремов (міжнародні справи), С. Петлюра (військові справи), І. Стешенко (освіта), М. Стасюк (продовольчі справи), Б. Мартос (земельні справи). Генеральним писарем було обрано П. Христюка. В уряді переважали соціал-демократи. Після цього Тимчасовий уряд вимушений був відновити переговори. Сторони зробили одна одній значні поступки. 3 липня 1917 р. було проголошено ІІ Універсал, в якому викладено результати переговорів УЦР з Тимчасовим урядом. УЦР визнавалась крайовим органом Тимчасового уряду, вона зобов'язувалась не проголошувати автономію України до скликання Всеросійських Установчих Зборів, затвердження складу Генерального Секретаріату Тимчасовим урядом, а формування українських військових частин мало відбуватись під контролем російського командування. Проголошення І Універсалу Центральної Ради Мал. 7. Проголошення І Універсалу Центральної Ради. Перший Генеральний Секретаріат Центральної Ради, 1917 . Мал. 8. Перший Генеральний Секретаріат Центральної Ради, 1917 р. М. Міхновський Мал. 9. М. Міхновський. Другий універсал спричинив урядову кризу в Росії. На знак протесту проти поступок українцям троє міністрів-кадетів покинули уряд. Прихильники імперіалістичного курсу щодо України - кадети не погоджувалися на визнання навіть обмеженої її автономії. Урядова криза поклала початок загальній політичній кризі в Росії (Липнева криза). 4 липня 1917 р. під впливом більшовиків у Петрограді відбувалася грандіозна півмільйонна демонстрація. Протягом 4-9 липня 1917 р. тривав виступ самостійників на чолі з М. Міхновським, які були незадоволені відмовою від автономії. Після подій 4-5 липня в Петербурзі більшовицька партія відмовилася від спроб мирним шляхом прийти до влади. 10 липня В. Ленін констатував: «Будь-які надії на мирний розвиток російської революції зникли остаточно». Тепер надія покладалась на збройне повстання і насильницьку ліквідацію існуючого політичного режиму. Крім того, компроміс між УЦР та Тимчасовим урядом виявився не довготривалим. Дуже швидко Тимчасовий уряд порушив попередні домовленості. Це сталося у в'язку з розв'язанням питання про повноваження Генерального Секретаріату. 4 серпня Тимчасовий уряд затвердив документ під назвою «Тимчасова інструкція Генеральному Секретаріатові Тимчасового уряду на Україні». У документі йшлося вже не про автономію, а про «місцеве самоврядування». Генеральний Секретаріат оголошувався органом Тимчасового уряду і мав бути затверджений ним за поданням Ради. До того ж влада Генерального секретаріату поширювалася лише на 5 губерній - Київську, Волинську, Подільську, Полтавську та Чернігівську. Харківська, Катеринославська, Херсонська губернії і Таврія залишалися під юрисдикцією Тимчасового уряду. УЦР фактично позбавлялася законодавчих прав. Таким чином, відносини між Центральною Радою і Тимчасовим урядом були напруженими. Крім того жодному із цих двох владних структур не вдалося налагодити ефективне керівництво (УЦР в Україні, а Тимчасовому уряду в Росії). Економічне становище погіршувалося, зростала соціальна напруга, загострювалася політична боротьба. Крім того Росія зазнавала значних поразок на фронтах Першої світової війни. У правих колах посилилося прагнення до встановлення відкритої військової диктатури. 12 серпня у Москві була скликана Державна нарада, на якій верховним головнокомандувачем було призначено Л. Корнілова. УЦР негативно поставилася до Державної наради та відмовилася надіслати для участі в її роботі своїх делегатів. Керівництво УЦР розуміло, що перемога реакції означатиме крах надій на здійснення автономії. 25 серпня 1917 р. почався Корніловський заколот. Але це викликало страх перед народом, який вважав що заколот ліквідує усі здобутки революції. Тому, у містах почалося створення комітетів порятунку революції, комітетів дій та інших органів для боротьби із заколотниками. 30 серпня 1917 р. за активної підтримки більшовиків заколот було придушено. Наслідком цього стало, втратою Тимчасовим урядом опори серед заможних верств населення та зростання авторитету більшовиків. 3. Більшовицька Росія та УНР В. Ленін Мал. 10. В. Ленін. В ніч з 25 на 26 жовтня 1917 р. під керівництвом більшовицької партії відбулося збройне повстання, внаслідок якого було повалено владу Тимчасового уряду. ІІ Всеросійський з'їзд рад проголосив Росію Республікою рад робітничих, солдатських і селянських депутатів. На з'їзді за були ухвалені декрети про мир та землю. Сформувався перший радянський уряд Росії - Рада Народних Комісарів (РНК), який очолив Володимир Ленін. Уже 29-31 жовтня відбулися збройні повстання більшовиків у Києві. Спроби більшовиків поширити контроль на територію України підштовхнули Центральну Раду до більш рішучих дій. 7 листопада 1917 р. вона ухвалила ІІІ Універсал в якому йшлося: проголошення Української Народної Республіки (УНР) в складі федеративної демократичної Росії; УЦР - вищий законодавчий, а Генеральний Секретаріат - вищий виконавчий орган УНР; скасування права власності на поміщицькі, удільні, монастирські та інші землі нетрудових господарств; земля - власність трудового народу; введення 8-годинного робочого дня; визнання права національних меншин на національно-територіальну автономію; призначення дня виборів та скликання Українських установчих зборів та ін. 4-6 грудня 1917 р. тривала робота І Всеукраїнського з'їзду Рад у Києві, на якому було роблено чергову спробу більшовиків передати всю владу радам, перетворивши УЦР на Центральний Виконавчий комітет рад, але з'їзд висловив довіру УЦР. Делегати-більшовики залишили цей з'їзд та переїхали до Харкова, де проходив 12 (25) грудня обласний з'їзд рад Донецько-Криворізького басейну. Тут більшовики проголосили встановлення в Україні радянської влади. Було обрано Центральний Виконавчий Комітет рад України на чолі з Ю. Медведєвим, якого у березні 1918 р. заступив В. Затонський, та уряд Народний Секретаріат на чолі з Артемом (Ф. Сергеєвим). 4 грудня 1917 р. більшовики (В. Ленін та Л. Троцький) видали «Маніфест до українського народу з ультимативними вимогами до Української Ради». В ньому йшлося: визнання УНР та її права на самовизначення аж до відокремлення від Росії; звинувачування УЦР у проведенні «двозначної буржуазної політики»; вимагали припинити роззброєння більшовицьких загонів, не пропускати війська на Дон та Урал, де розгорнулося антибільшовицьке повстання; у разі невиконання вимог, Рада Народних Комісарів (Раднарком) вважатиме УЦР у стані війни. 5 грудня Генеральний Секретаріат відхилив ультиматум і почав готуватися до війни з більшовицькою владою Росії. 4. Перша війна Радянської Росії та УНР В грудні 1917 р. розпочалася війна між більшовиками та УЦР. Нерішуча внутрішня політика Центральної Ради підірвала її авторитет серед населення. Крім того, Центральна Рада довгий час недостатньо уваги приділяла розбудові національних збройних сил. Як наслідок, у першій половині січня вислані з Центральної Росії більшовицькі загони під командування В. Антонова-Овсієнка захопили всю Лівобережну Україну, а наприкінці місяця підступили під українську столицю. Загроза захоплення більшовиками України змусила УЦР 22 січня 1918 р. оприлюднити ІV універсал, в якому Українська Народна Республіка проголошувалася самостійною, незалежною, вільною, суверенною державою, а влада УНР належить народу, до Установчих зборів владу здійснює УЦР та Генеральний Секретаріат (нова назва - Рада Народних міністрів). 29 січня 1918 р. відбувся бій під Крутами між радянськими військами на чолі з М. Муравйовим та загоном українських добровольців, до складу якого входило 500 студентів, на чолі з сотником В. Омельчинком. Українські війська були розбиті. Бій під Крутами. Леонід Перфецький Мал. 11. Бій під Крутами. Леонід Перфецький. Урочисте перепоховання студентів у Києві 19 березня 1918 р. Мал. 12. Урочисте перепоховання студентів, котрі загинули під Крутами у Києві, 19 березня 1918 р. С. Петлюра Мал. 13. С. Петлюра. 26 січня 1918 р. Мала Рада і Рада Народних міністрів залишила Київ. Тоді ж більшовицькі війська увійшли до української столиці. Почалася перша радянізація українських земель. Проте УЦР не визнала нової влади у Києві і вирішила укласти угоду з країнами Четвертного союзу. Уже 27 січня (9 лютого) 1918 р. у Бресті був підписаний мирний договір. Згідно з його умовами, Східна Галичина й Буковина залишались у складі Австро-Угорщини, але згідно з таємною декларацією їм мала бути надана автономія. Україні поверталася Холмщина та Берестейщина, забезпечувався обмін військовополоненими, торгівлю необхідними товарами. УНР визнавалась незалежною державою, отже стала суб'єктом міждержавних відносин. Договір передбачав поставку в 1918 р. до Німеччини й Австро-Угорщини 960 тис. тонн хліба, 48 тис. тонн цукру, 44 тис. тонн м'яса (живою вагою). Союзники обіцяли надати УНР військову допомогу у боротьбі проти радянської влади в Україні і відновлення влади УЦР. 18 лютого 1918 р. німецькі війська перейшли у наступ проти радянських військ, через 9 днів вони були вже біля Києва. 25 лютого в наступ перейшли австро-угорські війська й оволоділи того ж дня Кам'янцем-Подільським. Загальна кількість німецьких та австро-угорських військ в Україні становила 450 тис. вояків. 2 березня в Київ увійшли війська УНР на чолі з С. Петлюрою, а за ними - німецькі військові частини. 7 березня в столицю УНР прибули УЦР та Рада Народних Міністрів. Слід відзначити, що 3 березня 1918 р. було укладено Брест-Литовський мир між РСФРР і Німеччиною та союзниками. Росія цим підтверджувала свій вихід із Першої світової війни. З договором вона зобов'язувалася визнати угоду між УЦР та Німеччиною та зі свого боку підписати мирний договір з УНР. Після повернення, авторитет Центральної Ради серед населення України падав. Заможні верстви дратували соціалістичні ідеї Ради, проголошення нею націоналізації великої земельної власності, безпорадність у налагодженні роботи промисловості. Зі свого боку селяни розуміла, що після повернення поміщиків обіцянки Ради наділити їх землею перетворилися на порожні слова. Водночас почали загострюватися відносини між окупаційним командування і урядом УНР. Рада виявилася неспроможною забезпечити вивезення до Німеччини продовольства. За такої ситуації кайзерівські чиновники почали дедалі активніше втручатися у внутрішні справи УНР. Таким чином, Українська Центральна Рада практично втратила свою авторитет і поступово створилися передумови для її усунення від влади. 29 квітня 1918 р. УЦР видала своє останнє рішення - прийняття Конституції УНР та обрання М. Грушевського Президентом. В той же день відбувся державний переворот, внаслідок якого було повалено владу Центральної Ради та проголошено Українську Державу на чолі з Павлом Скоропадським. Основні терміни, поняття, імена Основні дати: 4 березня1917 р. - створення Української Центральної Ради (УЦР). 6-8 квітня 1917 р. - у Києві відбувся Український національний конгрес. 10 червня 1917 р. - Центральна Рада оприлюднила свій І Універсал. 3 липня 1917 р. - проголошено ІІ Універсал. 4-9 липня 1917 р. - виступ самостійників на чолі з М. Міхновським. 4 серпня 1917 р. - Тимчасовий уряд затвердив документ під назвою «Тимчасова інструкція Генеральному Секретаріатові Тимчасового уряду на Україні». 25 серпня 1917 р. - Корніловський заколот. 25 жовтня 1927 р. - Жовтневий переворот, прихід до влади у Росії більшовиків та повалення влади Тимчасового уряду. 7 листопада 1917 р. - УЦР ухвалила ІІІ Універсал в якому зазначалось проголошення Української Народної Республіки. 12 грудня 1917 р. - з'їзд більшовиків у Харкові та проголошення встановлення в Україні радянської влади. 4 грудня 1917 р. - більшовики (В. Ленін та Л. Троцький) видали «Маніфест до українського народу з ультимативними вимогами до Української Ради». 22 січня 1918 р. - УЦР оприлюднила ІV універсал, в якому проголошувалась незалежність Української Народної Республіки. 29 січня 1918 р. - бій під Крутами. 26 січня (8 лютого) 1918 р. - вступ більшовицьких військ до Києва. 27 січня (9 лютого) 1918 р. - Берестейський мирний договір між УНР та країнами Четвертного союзу. 18 лютого 1918 р. - німецькі війська перейшли у наступ проти радянських військ. 7 березня 1918 р. - в Київ прибули УЦР та Рада Народних Міністрів. 29 квітня 1918 р. - державний переворот: прихід до влади П. Скоропадського.

Скоропадський

29 квітня 1918 р. за погодженням з німецькою військовою адміністрацією Українська Центральна Рада була скинута. Тоді ж на Всеукраїнському землеробському конгресі в Києві (майже 8 тис. делегатів) генерал Павло Скоропадський був проголошений гетьманом України. Замість Української Народної Республіки була створена Українська Держава. 29 квітня в Софійському соборі єпископ Никодим миропомазав гетьмана, а на Софійському майдані відслужили урочисту молебень. Тоді ж було опубліковано «Грамоту до всього українського народу», де гетьман заявляв, що «відкликнувся на поклик трудящих мас Українського народу і взяв на себе тимчасово всю повноту влади». Відповідно до цього документа, Українську Центральну Раду й усі земельні комітети розпускали, міністрів та інших посадовців звільнили, а рядовим державним службовцям належало продовжувати роботу. Було відновлено право приватної власності. Гетьман також повідомляв, що незабаром видасть закон про вибори до Українського Сейму. До скликання Сейму в Україні мали діяти «Закони про тимчасовий державний устрій України» від 29 квітня. У них були визначені головні напрями діяльності гетьмана у політичній сфері, організації державного управління, дані гарантії громадянських прав населення, оголошено про встановлення Української держави замість Української Народної Республіки. Суть гетьманського перевороту полягала у спробі шляхом зміни демократичної парламентської форми державного правління на авторитарну, яка була б здатна зупинити радикалізацію, дезорганізацію та деградацію суспільства, стала б творцем і гарантом стабільного ладу, що ґрунтувався б на приватній власності та дотриманні правових норм. Нова держава ґрунтувалася як на республіканських, так і на монархічних засадах. Згідно із «Законами», уся влада, зокрема законодавча, зосереджувалася у руках гетьмана. Гетьман призначав отамана (голову) Ради міністрів, затверджував склад кабінету, мав право оголошувати амністію, військовий або надзвичайний стан, був верховним головнокомандувачем. За формою це була диктаторська влада з атрибутами національної традиції, за політичною суттю - авторитарний режим. Молебень на Софіївському майдані після проголошення Павла Скоропадського Гетьманом України. Київ, 1918 рік. Мал. 2. Молебень на Софіївському майдані після проголошення Павла Скоропадського Гетьманом України. Київ, 1918 рік. 2. Внутрішня та зовнішня політика П. Скоропадського Ф. Лизогуб Мал. 3. Ф. Лизогуб. Гетьманом було сформовано новий уряд, який отримав назву Рада міністрів. Він складався з помірно-консервативних чиновників, військових і суспільних діячів. Главою Кабінету міністрів став Ф. Лизогуб; міністром закордонних справ - Д. Дорошенко (член партії соціалістів-федералістів - єдиний соціаліст в уряді); міністром освіти - відомий український політик М. Василенко. Інші міністри були членами російських партій, в основному - партії кадетів. Був налагоджений дієздатний адміністративний апарат (почали діяти старости, земські урядники, професійні чиновники, поліція тощо). Однак зміцнення цього апарату русифікованими представниками старого чиновництва являли погрозу Українській державі. У промисловості було ліквідовано робочий контроль на виробництві, заборонялися страйки, скасовувався 8-годиний робочий день і встановлювався 12-годиний; відновився залізничний рух. Крім того, було повернуто попереднім власникам їхні націоналізовані раніше підприємства. У липні 1918 р. був розроблений «Проект загальних основ земельної реформи». Фактично в державі було відновлене поміщицьке землеволодіння. Також, П. Скоропадський здійснив спробу створити національну армію, чисельність якої повинна була перевищити 300 тис. осіб. Гетьман прагнув відродити і козацтво в Україні. В Український державі була реформована банківська мережа, прийнятий збалансований державний бюджет, вжиті заходи для становлення української грошової системи. В Українські Державі були обмежені демократичні права і свободи. Переслідувань зазнали більшовики, представники інших лівих партій, а також анархісти. Значних успіхів гетьманат досяг у національно-культурній політиці. В. Вернадський Мал. 4. В. Вернадський. Були здійснені спроби українізації державного апарату і системи освіти: поряд із російськими гімназіями утворювалися українські, яких восени 1918 р. нараховувалося 150; був прийнятий закон про обов'язкове вивчення української мови і літератури, історії та географії України; відкрилися нові українські університети: у Києві і Кам'янець-Подільському; в університетах Києва, Харкова та Одеси почали працювати кафедри української мови, літератури, історії та права. 27 листопада 1918 р. була відкрита Українська Академія Наук. Її президентом був обраний В. Вернадський. В Українській державі були організовані Національна бібліотека, Національний архів, Національна галерея мистецтв, Національний історичний музей, Український національний театр під керівництвом П. Саксаганського, «Молодий театр» Л. Курбаса, Державний симфонічний оркестр, Українська державна капела тощо. За П. Скоропадського відбулося утворення української автокефальної церкви на чолі з митрополитом В. Липківським. Одним із головних завдань уряду гетьманату була боротьба за міжнародне визнання Української Держави. П. Скоропадський домігся дипломатичного союзу із Німеччиною, а також встановлення дипломатичних відносин з 30 країнами. Карта ЗУНР та Української Держави Мал. 5. Карта ЗУНР та Української Держави Гетьман П. Скоропадський з Кайзером Німеччині Вільгельмом ІІ (1918 р.) Мал. 6. Гетьман П. Скоропадський з Кайзером Німеччині Вільгельмом ІІ (1918 р.). 12 червня 1918 р. було підписано перемир'я з Радянською Росією. Активно велася дипломатична боротьба з метою повернення усіх українських земель під лону Української Держави. Але Антанта, орієнтуючись на відновлення «єдиної і неділимої» Росії, не визнала Гетьманську Державу. У цілому в Україні вдалося досягти стабілізації економіки, дії нового уряду дали могутній імпульс розвитку української культури. Крім того, значних успіхів Українська Держава досягла на міжнародній арені. Однак реставрація дореволюційних порядків на селі, однобічна орієнтація гетьманату на великих землевласників і буржуазію відштовхнули від нього селянство, національну інтелігенцію та робітників. Крім того, поразка Німеччини у Першій світовій війні позбавила гетьманську державу опори та гаранта стабільності. 3. Прихід до влади Директорії Починаючи з літа 1918 р. опозиція режиму П. Скоропадського підсилилася. У травні 1918 р. відбулося створення Українського національно-державного союзу (УНДС) на чолі з П. Ніковським, до складу якого увійшли партії та організації соціалістичного спрямування. Вони засудили політику гетьмана як антинародну та антиукраїнську. У серпні УНДС було перетворено на Український національний союз (УНС) створений, головою якого з 18 вересня став В. Винниченко. Союз ставив собі за мету скинути гетьманську владу. 14 листопада 1918 р. в Києві відбулося таємне засідання УНС. На ньому було створено п'яти осібний тимчасовий верховний орган Української Народної Республіки - Директорію, яку очолив соціал-демократ В. Винниченко. Від січових стрільців у члени Директорії було висунуто соціал-демократа С. Петлюру, який обійняв посаду головного отамана військ УНР. Представником Селянської спілки в Директорії став Ф. Швець. До складу Директорії ввійшли також адвокат, соціаліст-самостійник П. Андрієвський і керівник профспілки залізничників, безпартійний А. Макаренко. 15 листопада 1918 р. члени Директорії виїхали у Білу Церкву - місце розташування своєї основної військової сили - січових стрільців. Днем раніше туди прибув С. Петлюра і очолив бойові дії проти Гетьманщини. 16 листопада відділи січових стрільців зайняли Білу Церкву та Фастів і виступили в напрямку Києва. 18 листопада відбувся бій під Мотовилівкою, за 30 км від столиці, в ході якого стрільці розгромили полки П. Скоропадського. 21 листопада республіканські війська розпочали облогу Києва. На бік Директорії масово почав приставати народ. Загальна чисельність військових з'єднань Директорії у грудні 1918 р. становила понад 100 тис. осіб. Наприкінці листопада - початку грудня 1918 р. армія УНР контролювала майже всю територію України. Після того, як Директорія уклала угоду про нейтралітет з командуванням німецьких військ в Україні, 12 грудня 1918 р. частини армії УНР розпочали загальний штурм Києва. У результаті дводенних боїв загони січових стрільців і Дніпровська дивізія здобули місто. 14 грудня 1918 р. гетьман Павло Скоропадський зрікся влади і виїхав до Німеччини. 18 грудня Директорія прибула до Києва. Проте, слід відзначити що єдності в керівному органі держави не було. В. Винниченко і С. Петлюра, маючи великий вплив і авторитет серед українства намагалися проводити самостійну політику. Обидва українські соціал-демократи та прихильники незалежної України, мали різні погляди щодо шляхів досягнення кінцевої мети. В. Винниченко виступав за утворення радянських органів влади, за одночасне вирішення національних і соціальних завдань, був поборником союзу з більшовицькою Росією, С. Петлюра хотів розбудувати українську республіку через парламентську демократію, покладав надії на порозуміння з Антантою. В. Винниченко С. Петлюра Мал. 7. В. Винниченко. Мал. 8. С. Петлюра. 4. Діяльність Директорії В. Чехівський Мал. 9. В. Чехівський. 26 грудня 1918 р. Директорія проголосила свою Декларацію, яка стала програмним документом. В ній проголошувалася ліквідація режиму П. Скоропадського, скасування законів, запроваджених його урядом, відновлення незалежної Української Народної Республіки, дії всіх законів Центральної Ради, проведення виборів до Трудового Конгресу України, якому належатиме вища законодавча влада в країні. Також, Декларація скасовувала приватну власність на землю, однак не уточнювала, коли селянство її отримає. Того ж 26 грудня було створено перший уряд Директорії УНР - Раду Народних Міністрів, яку очолив лівий соціал-демократ Володимир Чехівський. На місцях були створені місцеві органи - трудові ради. Було прийнято постанову про негайне звільнення всіх призначених при Скоропадському чиновників, про підвищення зарплати державним службовцям, вчителям УНР. 5 січня 1919 р. видано закон про вибори депутатів до Трудового Конгресу України. Населення мало обирати їх без поміщиків і капіталістів, адвокатів лікарів, професорів. Директорія та її уряд мали намір установити в Україні національний варіант радянської влади, тим самим вибивши з рук більшовиків один з їхніх найважливіших пропагандистських козирів. Згідно з інструкцією про вибори до Трудового Конгресу можна було обирати громадян віком від 21 року незалежно від статі, віросповідання та національної приналежності. 23 січня 1919 р. почалося засідання Трудового Конгресу. На цей форум прибули 400 депутатів, з них 36 від західноукраїнських земель. Напередодні відкриття Конгресу сталася визначна подія в історії відновлення соборності українських земель. 22 січня 1919 р. на Софійському майдані в Києві відбувся урочистий Акт злуки - об'єднання УНР і ЗУНР в єдину соборну державу. Наступного дня Конгрес ратифікував «Універсал Соборності», ЗУНР перетворилася на Західну область УНР (ЗО УНР). УНР зобов'язувалася надавати ЗО УНР військову допомогу в боротьбі з польською агресією. Голова національної ради ЗУНР Євген Петрушевич увійшов до складу Директорії. Підписання Акту злуки було вагомим успіхом Директорії в згуртуванні українців і розбудові держави. Трудовий Конгрес ухвалив Закон «Про форму влади в Україні», за яким вся влада належала Директорії. Розпочалась революційна перебудова всіх структур гетьманської держави, однак діячі Директорії не мали чіткого уявлення, чим їх замінити. Внутрішні суперечності паралізували республіканський режим. У результаті жодне соціально-економічне питання, про необхідність розв'язання якого заявляла Директорія, не було втілено в життя. Непослідовність курсу Директорії проявилася і в аграрній політиці. 8 січня 1919 р. Директорія затвердила закон «Про землю в УНР», який скасовував приватну власність на землю і оголошував її «добром народу». Закон передбачав вилучення землі у поміщиків, церкви, монастирів без викупу і розподіл її серед малоземельних і безземельних селян. Не підлягали розподілу землі підданих чужоземних держав. Цей пункт викликав значне невдоволення українського селянства, оскільки польські поміщики, які на Правобережжі мали великі землеволодіння, оголошували себе підданими інших країн. Нездоланною перешкодою для аграрних перетворень стало те, що Україна перебувала в стані війни на декілька фронтів. На заході стояли польські війська, на сході та півночі - радянські, на південному сході - російські білогвардійці А. Денікіна, на півдні - в районі Одеси, Миколаєва, Херсона - війська французькі. В уряді Директорії бракувало єдності. В. Винниченко, В. Чехівський, М. Шаповал виступали за союз з радянською Росією в боротьбі проти Антанти. С. Петлюра та група, яка його підтримувала, шукали порозуміння з Антантою у протистоянні більшовикам. Не було спільної політичної лінії і в боротьбі за українську державність. Помірковані соціалісти уявляли нову владу у формі парламентської демократії, а ліві радикали домагалися українського різновиду системи рад. Подібною була ситуація і в питаннях соціальної політики. За таких умов Директорія втрачала контроль над ситуацією в Україні. Швидко звужувалася її соціальна база. 5. Друга війна радянської Росії проти Директорії Г. П`ятаков Мал. 10. Г. П`ятаков. Використавши важке становище Директорії, більшовики організували другий похід на Україну. Вже 17 листопада 1918 р. в Москві утворилася Рада українського фронту - В. Антонов-Овсієнко, Й. Сталін та В. Затонський. У розпорядження Ради передавали все нові військові частини. Одночасно за рішенням ЦК РКП (б) було утворено 28 листопада 1919 р. маріонетковий радянський уряд України на чолі з Г. П'ятаковим. Уряд Української Народної Республіки 31 грудня 1918 р., 3, 4 і 6 січня 1919 р. звертався із запитами щодо воєнних заходів Москви, але натомість отримав відповідь у такому форматі: що на Україну наступає не військо РСФРР, а воюють між собою війська України - української радянської влади і Директорії. 3 січня 1919 р. війська УНР змушені були залишити Харків і туди переїхали з Росії ЦК КП (б) У та Тимчасовий робітничо-селянський уряд України. 16 січня 1919 р. Директорія оголосила війну РСФРР. Незважаючи на впертий опір українських республіканських військ, радянські війська 19 січня захопили Полтаву. Скориставшись допомогою отаманів Н. Махна і Д. Терпила, які перейшли на їхній бік, зайняли майже всю Лівобережну Україну. Далі воєнні дії перекинулися на Правобережжя. 5 лютого 1919 р. радянські війська вступили в Київ. Директорія і уряд УНР, залишивши Київ, переїхали до Вінниці й відтоді часто змінювали місце свого перебування. 6 лютого 1919 р. на вимогу Антанти з Директорії вийшов В. Винниченко, який виїхав до Відня. З цього часу Директорію очолював С. Петлюра, але ситуація була вкрай складною. Антанта не надала бажаної підтримки, якої хотів головний отаман. За короткий час майже вся Правобережна Україна опинилася під контролем більшовиків. На середину квітня 1919 р. тут знову було встановлено радянську владу. 6. ЗУНР 18 жовтня 1918 р. українські парламентарії з Галичини й Буковини, керівники політичних партій і церковні ієрархи утворили у Львові Українську Національну Раду (УНР). Наступного дня вона оголосила про намір об'єднати західноукраїнські землі в єдину Українську державу. Тим часом, ще у вересні 1918 р. молоді українські офіцери утворили Центральний Військовий комітет. 30 жовтня він почав працювати як штаб з підготовки повстання. Очолив його Дмитро Вітовський. Хоча УНР виступала проти збройного характеру розв'язання проблеми, але молоде офіцерство було налаштоване радикально. В ніч з 31 жовтня на 1 листопада українські військові з'єднання взяли під контроль усі головні пункти Львова. 1 листопада Українська Національна Рада перебрала до своїх рук владу в багатьох містах Східної Галичини. Того ж дня представники австрійських властей у Львові погодилися нарешті на передачу влади УНР. 5 листопада 1918 р. УНР звернулася з маніфестом до населення краю, в якому проголошувалися загальне виборче право, встановлення 8-годинного робочого дня, рівність усіх громадян перед законом, курс на аграрну реформу. 9 листопада 1918 р. вона утворила уряд - Державний Секретаріат, який очолив Кость Левицький. 13 листопада 1918 р. УНР ухвалила «Тимчасовий Основний Закон про державну самостійність українських земель бувшої Австро-Угорської монархії». Ця дата стала днем проголошення Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР). Її президентом став Євген Петрушевич. К. Левицький Є. Петрушевич Мал. 11. К. Левицький. Мал. 12. Є. Петрушевич. Є. Петрушевич та члени його уряду, 1918 р. Мал. 13. Є. Петрушевич та члени його уряду, 1918 р. Територія ЗУНР охоплювала Східну Галичину, Буковину і Закарпаття. Гербом ЗУНР став Золотий Лев на синьому полі, повернутий у праву сторону, прапор - синьо-жовтий. У законі відзначалось, що носієм суверенітету є народ, який здійснює свою владу через представницькі органи, обрані громадянами без різниці статі на основі загального, рівного, прямого таємного виборчого права за пропорційною системою виборів. Найвищим органом влади - парламентом мали стати Установчі збори, а до їхнього обрання функції парламенту мала виконувати Українська Національна Рада, уряду - Державний Секретаріат. Він почав затверджувати органи державного управління в повітах, містах і селах, визначив їхні функції та обов'язки. Центральні органи ЗУНР декілька разів змінювали центри свого розташування. З 18 жовтня і до 21 листопада 1918 р. УНР перебувала у Львові. Із втратою Львова (після 22 листопада) Національна Рада і уряд аж до кінця грудня розміщалися у Тернополі, після цього - в Станіславові (до 26 травня 1919 р.) Майже одночасно з переїздом уряду до Станіславова відбулася його реорганізація. Головою Державного Секретаріату замість Костя Левицького став Сидір Голубович. Водночас, незважаючи на складну політичну ситуацію, йшла велика державотворча робота у певних галузях суспільного, культурного й економічного життя, що мала загальнореспубліканський характер. Розпочалася перебудова системи народної освіти. Публічні школи оголошено державними, а вчителів - державними службовцями, за рішенням освітніх органів дозволялося засновувати приватні школи. 15 лютого 1919 р. затверджено Закон про мову, відповідно до якого українська стала державною мовою. Разом з тим за національними меншинами закріплювалось право «уживати як усно, так і в письмі їх рідні мови в урядових зносинах з державними властями і урядами, публічними інститутами і державними підприємствами», їм гарантувалося право вільно користуватися рідною мовою, мати свої школи, бібліотеки, видавати періодику, книги тощо. Українська Національна Рада 12 квітня 1919 р. прийняла закон про запровадження 8-годинного робочого дня. Квітня 1919 р. був прийнятий Закон про землю. Передбачалося наділення землею тих селян що не мали її необхідного мінімуму для існування. Передусім при розділі землі вимагалося наділяти землею солдат. Однак, у законі не було сказано, чи в процесі конфіскації земель відбуватиметься відшкодування їхнім попереднім власникам. В законі також не сказано, за плату чи без неї будуть наділяти землею нових власників. Це теж мав вирішити Сейм. Заборонялося самовільно захоплювати і ділити відчужені землі: порушників карали шести місячним ув'язненням або штрафом 10 тис. корон. Одразу ж після проголошення ЗУНР почалася українсько-польська війна. Тиск, ворогів спонукало уряд ЗУНР звернутися по допомогу до наддніпрянських братів. У Фастові 1 грудня було укладено «передвступний договір» про «злуку обох Українських держав в одну державну одиницю». 3 січня 1919 р. УНРада на своєму першому засіданні у Станіславові затвердила «передвступний договір», прийняла ухвалу про Злуку і доручила уряду - Державному Секретаріату ЗУНР завершити офіційне укладення договору в Києві. 22 січня 1919 р. Директорія УНР видала Універсал, у якому оповістила про злиття в єдину державу - Українську Народну Республіку - Галичини, Буковини, Угорської Русі та Наддніпрянської України. Того ж дня на Софійському майдані в урочистій обстановці проголошено Злуку українських земель та утворення Єдиної незалежної соборної української держави. Трудовий Конгрес України у Києві 23 січня 1919 р. затвердив об'єднання УНР і ЗУНР в одну державу. ЗУНР дістала офіційну назву - Західна Область УНР (ЗО УНР). До складу Директорії УНР було введено Президента УНР Є. Петрушевича. Але через воєнний стан практичне злиття двох державних організмів відкладалося на майбутнє. Проголошення Акту Злуки українських земель на Софійській площі в Києві. 22 січня 1919 р. Мал. 14. Проголошення Акту Злуки українських земель на Софійській площі в Києві. 22 січня 1919 р. 7. Українсько-польська війна 1918-1919 рр. Державне будівництво ЗУНР, яке розпочалося на початку листопада 1918 р., було загальмоване агресією проти ЗУНР, яку почала Польща. Польське керівництво вважало, що має «історичне право на Східну Галичину» і тому не визнало влади ЗУНР. У своєму прагненні заволодіти Східною Галичиною новопостала Польща сконсолідувалася й отримала підтримку з боку Великобританії та Франції. Отож 1 листопада 1918 р. проти української влади у Львові виступили польські підпільні збройні загони, очолювані капітаном Ч. Мончинським. Збройні заколоти проти законної влади були підняті і в інших західноукраїнських містах, зокрема Самборі, Дрогобичі, Перемишлі. Варшавський уряд (Регентська Рада, пізніше Тимчасовий уряд Польщі) вислав із Кракова на допомогу повсталим польським підрозділам у Львові додаткові значні військові частини під командуванням майора Ю. Стахевича. 11 листопада 1918 р. польські війська захопили Перемишль, через який польське командування згодом здійснювало постачання польських військ озброєнням, боєприпасами, продовольством. У середині листопада 1918 з Кракова до польських заколотників у Львові надійшла військова допомога, що дало можливість полякам 2 листопада 1918 встановити контроль над містом. Українські частини були змушені відступити на лінію Підбірці - Лисиничі - Винники - Чижки. Поступово воєнні дії набули масштабного характеру і перенеслись на інші місцевості Галичини і Волині. У ході воєнних операцій з початком війни було створено Українську Галицьку Армію (УГА), основою для формування якої став Легіон українських січових стрільців, доповнений новобранцями з мобілізації. Військові сили, що налічували бл. 100 тис. чол., були організовані в корпуси, бригади, курені. Для оперативного управління Галицькою армією створено Начальну команду УГА. Українська Галицька армія у грудні 1918 р. - січні 1919 р. вела виснажливі бої переважно за Львів. Протягом цього періоду Галицька армія здійснила дві безуспішні спроби звільнення міста. Не принесла очікуваного результату і Вовчухівська операція 1919, внаслідок якої командування УГА планувало, оволодівши залізничною лінією Львів-Перемишль, здобути Львів та Перемишль і вийти на лінію р. Сян. Успішно розпочата операція була зупинена 25 лютого 1919 на вимогу Найвищої Ради держав Антанти. Українська сторона погодилась на укладення перемир'я і приступила до переговорів з польським командуванням та місією країн Антанти. Місія генерала Ж. Бертельмі вимагала негайно припинити воєнні дії й установити демаркаційну лінію між Галичиною та Польщею від Кам'янки-Стркмилової до Дрогобича та Турки так, що Львів і Дрогобицький район залишалися за поляками. Українська делегація відкинула пропозиції місії Бертельмі, і 2 березня воєнні дії на українсько-польському фронті відновилися. Скориставшись перемир'ям, польська сторона стягла в районі бойових дій значні підкріплення у середині березня 1919 завершила операцію з деблокування Львова. У травні 1919 р. до ЗУНР прибула нова міжсоюзна комісія під керівництвом генерала Л. Боти, яка запропонувала нові умови примирення ворогуючих сторін, але вони були відкинуті польською стороною. Польське командування, посиливши фронтові частини на сході за рахунок вояків армії генерал Ю. Галлера 15 травня 1919 р. розпочало наступ на всьому фронті. Під тиском переважаючих сил противника Українська Галицька Армія змушена була відходити на схід. У кінці травня 1919 румунські війська почали займати південно-східні повіти Покуття, створюючи реальну загрозу з півдня. Командування ГА змушене було відвести головні сили до річки Збруч. Після реорганізації і перегрупування частин Галицька армія під командуванням генерала О. Грекова 7 червня 1919 р. розпочала наступальну операцію у напрямку Чортків - Львів (Чортківська офензива). Українським військам вдалося потіснити польську армію на лінію Дністер - Гнила Липа - Перемишляни - Підкамінь. Проте 25 червня 1919 р. на Паризькій конференції представники Антанти визнали право Польщі на окупацію Східної Галичини. Під час Чортківської операції галицькі частини відчували постійну нестачу в зброї, боєприпасах та військовому спорядженні. 28 червня 1919 р. польська армія перейшла в контрнаступ на фронті від Бродів до Коломиї. Виснажені двадцятиденними наступальними боями, українські війська змушені відступити, і 16-17 липня 1919 р. частини УГА перейшли Збруч. Західноукраїнські землі були окуповані Польщею. Рішенням Найвищої Ради Паризької мирної конференції від 21 листопада 1919 р. затверджено статут для Східної Галичини, за яким Польщі передано мандат Ліги Націй на управління нею протягом 25 років з обов'язковим забезпеченням галицьким землям автономного статусу (однак ця умова не виконувалася). 14 березня 1923 р. Рада послів держав Антанти прийняла остаточне рішення про приєднання Східної Галичини і Західної Волині до Польщі. В той же час 10 вересня 1919 р., за Сен-Жерменським договором, відбувся перехід Північної Буковини до складу Румунії, а Закарпаття до Чехословаччини. 8. Політика радянської влади в Україні протягом 1919 р. Наприкінці листопада 1918 р. на території РСФРР було сформовано Тимчасовий робітничо-селянський уряд України. 29 листопада Маніфест уряду проголосив відновлення влади рад в Україні. 6 січня 1919 р. назва Українська Народна Республіка була замінена на Українську Соціалістичну Радянську Республіку (УСРР). 29 січня 1919 р. було прийнято рішення про перейменування Тимчасового робітничо-селянського уряду на Раду Народних Комісарів. Створювалися органи придушення опору противників радянської влади - Всеукраїнська надзвичайна комісія (ВУНК), народні суди і революційні трибунали, робітничо-селянська міліція, а також революційні й військово-революційні комітети. Проте більшовики не поспішали передавати владу виборним органам - радам. 6 березня 1919 р. у Харкові розпочав роботу ІІІ Всеукраїнський з'їзд Рад. На з'їзді обговорювалися такі питання, як стан армії, продовольче і земельне питання, проект Конституції УСРР. З кожного з обговорюваних питань прийняті відповідні ухвали. Згідно Конституції УРСР 1919 р., що була прийнята на ІІІ з'їзді Рад, єдиними органами влади в Україні визнавалися ради, які мали вертикальну структуру. Вищим органом влади проголошувався Всеукраїнський з'їзд Рад, а в період між з'їздами - Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет (ВУЦВК), головою якого було обрано Григорія Петровського (1919-1938 рр.). ВУЦВК мав формувати уряд - Раду Народних Комісарів (РНК), очолив Християн Раковський (1919-1923 рр.), збройні сили, визначати зовнішньополітичний курс та напрямки розвитку економіки, а також кордони держави. Г. Петровський Х. Раковський Мал. 15. Г. Петровський. Мал. 16. Х. Раковський. Крім того, на з'їзді було проголошено курс на «швидке, рішуче і тверде здійснення економічної диктатури пролетаріату». Йшлося про насильницьке ламання існуючої в Україні економічної системи, яка ґрунтувалася на товарно-грошових відносинах. Так, на українських землях почалася політика «воєнного комунізму», яка передбачала тотальне державне регулювання економіки та суспільного життя. Почалося одержавлення фінансів, транспорту, системи зв'язку. Проводилися націоналізація підприємств важкої, середньої та дрібної промисловості, встановлювався державний контроль за виробництвом, вводилася загальна трудова повинність, мілітаризація праці тощо. Заборонялася та ліквідовувалася вільна торгівля, товарно-грошові відносини, введено прямий товарообіг, встановлено тверді ціни на товари, скасовувалася платня за житло, комунальні послуги, транспорт, вводилася карткова система постачання міського населення. Не кращим було становище і в аграрній сфері. Уряд УСРР конфіскував нетрудові землеволодіння: поміщицькі, удільні, монастирські, церковні та інші. Загалом було оголошено про конфіскацію 14,5 млн. десятин землі. Лише частину її одержала селянська біднота - дещо 5 млн. десятин найменш родючих і придатних до господарювання земель. Приблизно 2,5 млн. десятин залишалася для радгоспів, належали цукровим, винокурним, кінним та іншим господарствам. Решта 7 млн. десятин вважалися лишками земель заможного селянства. Їх також передбачалося передати для поділу, але в умовах 1919 р. цього не встигли зробити. На території України, як і в Радянській Росії, оголошувалася державна монополія на найважливіші продовольчі товари: хліб, цукор, чай, сіль та ін. Цими продуктами розпоряджалися лише державні органи. Вводилася продовольча розкладка: все зерно, крім необхідного мінімуму, селяни повинні були здавати державі. На практиці ж часто забирали майже весь хліб без будь-якого відшкодування. Заборонялася також приватна торгівля продуктами харчуваннями. Селяни чинили опір такій політиці, проте радянська влада використовувала силу. Були створені продзагони для вилучення продовольства. Для управління господарським життям на території республіки було утворено Українську раду народного господарства (УРНГ), яка вже у червні 1919 р. декретом ВЦВК була об'єднана з Вищою радою народного господарства (ВРНГ) і як самостійна структура перестала існувати. Економіка України перейшла в повне і беззастережне розпорядження вищих органів влади Радянської Росії. Нововведення, які принесла із собою нова влада, викликали незадоволення серед мас населення. Дедалі більше поширювалися антибільшовицькі настрої, які часто переростали у повстання. У квітні 1919 р. було зареєстровано 98 виступів, а вже у червні - липні - 328. Організовувалися повстанські з'єднання, котрі ставили собі за мету знищення більшовицького режиму. У середині березня відбулося повстання отамана Зеленого у Трипіллі, отамана Струка - в Чорнобилі, отамана Ангела - в Ніжині, отамана Паська - в Миргороді, отамана Чучупаки - в Холодному Яру. 10 квітня 1919 р. у Гуляй-Полі відбувся селянський з'їзд. На ньому делегати протестували проти насильницького запровадження комун. Їх підтримали отамани Махно, Зелений. Більшовики вважали, що це була думка лише куркулів, а відтак визнали з'їзд антирадянським. Н. Махно Мал. 17. Н. Махно. 9 травня 1919 р. на півдні України, в Єлисаветграді, почалося антибільшовицьке повстання, яке очолив червоний командир Н. Григор'єв. Повстанці захопили Катеринослав, Черкаси, Олександрівськ, Кременчук, Миколаїв та Херсон. Лише в кінці травня повстання Н. Григор'єва було придушене. 25 травня, скориставшись розгромом дивізії М. Григор'єва, Рада робітничо-селянської оборони УСРР під впливом голови Реввійськради Л. Троцького, який у середині травня 1919 р. прибув до України, вирішила нейтралізувати 3-ю бригаду Задніпрянської дивізії під командуванням Нестора Махна. В червні були заарештовані декілька членів махновського штабу. Рятуючись від розправи, Н. Махно із загоном 800 осіб залишив бригаду і 19 червня перейшов на Правобережжя. Упродовж квітня - липня 1919 р. радянська влада військовою силою придушила більшість селянських повстань в Україні. Під час бойових операцій проти повсталих селян були спалені десятки сіл, введена практика взяття заручників і їх розстрілів, на деякі села накладалась грошова контрибуція. В Україні прокотилася хвиля «червоного терору», жертвами якого стали не лише поміщики, капіталісти, офіцери чи члени антирадянських партій, підпільних організацій. Серед страчених було багато безпартійних інтелігентів, священиків, службовців. 4 травня 1919 р. пленум ЦК РКП (б) ухвалив запропоновані В. Леніним рішення про військову єдність республік. 18 травня 1919 р. це рішення було схвалено на засіданні ВУЦВК. Уже 1 червня 1919 р. за участю формально незалежних держав - України, Білорусії, Латвії та Литви - вищий орган Російської Федерації - ВЦВК - на своєму засіданні схвалив декрет про об'єднання всіх радянських республік «для боротьби зі світовим імперіалізмом». Об'єднанню під керівництвом вищих органів РСФРР підлягали війська, промисловість, залізниці, фінанси, комісаріати праці. Таким чином, було укладено «воєнно-політичний союз» радянських республік, який звів нанівець суверенні права України і став першим кроком до формування майбутнього СРСР. 9. Боротьба трьох армій (Червоної, білогвардійської, армії УНР) та денікінський режим А. Денікін Мал. 18. А. Денікін. Влітку 1919 р. ц боротьбі за оволодіння Україною зійшлися білогвардійські війська і Червона армія. Нові спроби прорватися в центральні райони України робила також армія УНР. Навесні 1919 р. білогвардійці зуміли потіснити Червону армію в Донбасі. 19 травня денікінські війська перейшли у наступ на всій донецькій дільниці Південного фронту. 27 травня білогвардійці захопили Луганськ. Воєнно-стратегічна обстановка в Україні стала докорінно змінюватися на користь Денікіна. Спроби зупинити денікінська війська на території України не вдалися. Форсувавши Дніпро і Захопивши Знам'янку та Черкаси, білогвардійці повели наступ у двох напрямках: північному - на Київ та південному - на Єлисаветград - Миколаїв - Одесу. Швидкій ліквідації більшовицької влади на Правобережжі сприяли війська Директорії і ЗУНР. 17 липня Українська Галицька армія та керівництво ЗУНР під тиском польських військ залишили Східну Галичину і переправилися на правий берег Збруча. Згідно з угодою між двома урядами УГА вливалася в армію УНР для спільної боротьби за незалежність України. Проте в об'єднаної армії узгодженості не було. Є. Петрушевич та його уряд орієнтувалися на боротьбу з Польщею та Радянською Росією і були готові до тактичного союзу з Денікіним. Оточення С. Петлюри було готове до переговорів з радянським урядом В. Леніна для узгодження боротьби з Денікіним. План воєнних дій об'єднаного командування був компромісним: передбачалося розгортання наступу в напрямку Києва і Одеси. Наступ українських армій розпочався у перші дні серпня. Червоні війська, не маючи змоги стримувати білогвардійців та українські підрозділи, швидко відступили. 30 серпня частини Червоної армії без бою залишили Київ. Майже одночасно до міста ввійшли білогвардійці та українські війська на чолі з генералом Кравсом. Спроби порозумітися з денікінцями не були успішними. Білогвардійці, які прагнули відновити «єдину й неподільну» монархічну Росію, не погоджувалися на поступки, і Кравс, незважаючи на чисельну перевагу, підписав угоду про відступ з Києва до лінії Василькова. По суті справи українські війська опинилися у трикутнику смерті і змушені були вести бої з трьома силами: більшовиками, білогвардійцями та поляками. Останні поступово окупували Західну Волинь і Поділля. Першою припинила збройний опір УГА. 5 листопада вона перейшла на бік А. Денікіна. З ліквідацією галицького фронту Є. Петрушевич виїхав до Відня. Війська УНР під командуванням отамана С. Петлюри ще деякий час продовжували боротьбу з переважаючими силами. 4 грудня вони вирішили вести боротьбу партизанським способом. 6 грудня 1919 р. генерал М. Омелянович-Павленко і частина військ УНР у складі Запорізької, Волинської і Київської груп вирушили в рейд по тилах денікінської і Червоної армій. Ця подія отримала назву Перший «Зимовий похід». Рейд тривав п'ять місяців, до травня 1920 р., аж поки солдати не перейшли у занятті поляками райони. С. Петлюра з найближчим оточенням у грудні 1919 р. виїхав до Варшави, де розпочав переговори з польським керівництвом про визнання УНР і про спільні дії у боротьбі з Радянською Росією. Таким чином, наприкінці літа білогвардійці окупували майже всю Україну. Денікінці захищали інтереси перш за все поміщиків і підприємців, які прагнул

Політ сист 45-53

Визначення кордонів. Одним з найважливіших наслідків Другої світової війни для України було остаточне визначення західних кордонів УРСР. 16 серпня 1945 року між СРСР і Польською республікою укладений договір про радянсько-польський кордон. За цим договором, кордон між обома країнами встановлювався вздовж лінії Керзона з відступами від неї у деяких районах від п'яти до восьми кілометрів на користь Польщі. 10 лютого 1947 р. підписаний радянсько-румунський договір, Румунія визнавала входження Північної Буковини, території колишніх Хотинського та Ізмаїльського повітів до складу УРСР. 26 листопада 1944 р. в Мукачеві І з'їзд делегатів народних комітетів Закарпатської України ухвалив маніфест про возз'єднання Закарпатської України з УРСР. 29 червня 1945 р. підписано договір та протокол до нього про вихід Закарпатської України зі складу Чехословаччини та про її возз'єднання з радянською Україною. Як наслідок, більшість західноукраїнських земель увійшло до складу УРСР. Українські етнічні землі - Лемківщина, Холмщина, Надсяння (т.з. Закерзоння) відійшли до Польщі. Вихід УРСР на міжнародну арену. На Ялтинській конференції (лютий 1945 р.) США та Великобританія погодились підтримати пропозиції Радянського Союзу щодо прийняття Мал. 1. Делегація УРСР на Установчій сесії ООН. Української РСР та Білоруської РСР в члени Організації Об'єднаних Націй. 25 квітня 1945 р. делегація УРСР взяла участь в установчій конференції ООН в Сан-Франциско, в тому числі представники України взяли участь у розробці Статуту ООН. Україна стала однією з країн засновниць ООН. У січні 1946 р. у Лондоні відкрилася 1-а Генеральна Асамблея ООН. На ній УРСР обрана членом Економічної та Соціальної рад. Представники УРСР увійшли до складу органів ООН. Протягом 1948-1949 рр. УРСР була непостійним членом Ради Безпеки ООН. На 1950 р. УРСР була членом 20 міжнародних організацій. Проте зовнішню політику УРСР важко назвати самостійною, адже визначалась вона не в Києві, а в Москві, про це свідчить те, що до 1991 р. УРСР не встановила дипломатичні відносини з будь-якою іншою державою. В зовнішньополітичній діяльності УРСР абсолютно підтримувала СРСР, а українські дипломати перебували у фарватері загальносоюзних. Але варто відзначити і позитивні наслідки зовнішньополітичної діяльності УРСР - Київ отримав можливість брати участь в обговоренні міжнародних проблем та інформувати світову громадськість про життя та культуру України. 2. Відбудова народного господарства. У внутрішній політиці головним завданням була швидка відбудова економічного потенціалу республіки. У серпні 1946 р. Верховна Рада УРСР ухвалила Закон "Про п'ятирічний план відбудови і розвитку народного господарства Української РСР на 1946 - 1950 рр." В ньому були визначені такі головні завдання: збільшити обсяги промислового виробництва на 3 % у порівнянні з 1940 рр. (для промисловості республіканського та місцевого підпорядкування - на 8,6 %); збільшити виробництво електроенергії на 13 % від довоєнного рівня; підвищити продуктивність праці на 36 %; досягнути довоєнний рівень посівних площ, відновити довоєнне поголів'я худоби всільському господарстві. Методи відбудови промисловостіУкраїни : "мобілізація коштів населення" на відбудову народногого сподарства через систему оподаткування, державних позик; значні капіталовкладення з державного бюджету (в першу чергу на відбудову важкої промисловості); максимальне залучення трудових резервів; широке використання праці в'язнів. Наслідки відбудови промисловості слід оцінювати позитивно. В роки четвертої п'ятирічки (1946 - 1950 рр.) обсяг промислового виробництва у цілому перевищив довоєнні показники на 15%, тобто на 10% більше ніж планувалося. Темпи зростання промислового виробництва були надзвичайно швидким - понад 30% на рік. У 1950 р. підприємства України давали 47,8% загальносоюзного видобутку вугілля, 54,2 коксу, 30,6% сталі, 38,4% металургійного обладання, 71% цукру-піску. Вантажообіг по залізницях республіки у 1950 р. на 18% перевищував показник 1940 р. Автоперевезення дорогами УРСР в цей період здійснювало понад 18 тисяч вантажівок. Розпочалась електрифікація українських сіл, у 1950 р. в УРСР електрифіковано 18% колгоспів, 88% МТС, 90% радгоспів. Варто зазначити, що електроенергія використовувалась у першу чергу для освітлення приміщень, а не для механізації парці колгоспників. Мал. 2. Відбудова Краматорського металургійного заводу Проте були і серйозні недоліки. Відбудова промисловості здійснювалась екстенсивними методами, ще більше поглибилась диспропорція у розвитку важкої і легкої промисловості. Відбудовані підприємства починали відразу працювати на загальносоюзний народногосподарський комплекс. Існувала нагальна потреба в модернізації промислового виробництва. В грудні 1947 р. була одночасно скасована карткова система (введена в роки війни) та проведена конфіскаційна грошова реформа. Сільське господарство за підсумками четвертої п'ятирічки досягло лише 90% довоєнного рівня. До головних причин відставання сільського господарствау 1945 - 1953 рр. слід віднести: наслідки військових дій; відсутність економічної самостійності колгоспів та радгоспів у поєднанні з недостатнім фінансуванням з боку держави; жорстока та негнучка аграрна політика, які ігнорувала інтереси сільгоспвиробників; важке матеріальне становище трудівників села, відсутність зацікавленості врезультатах праці; голод 1946 -1947 рр. Більше того сільське господарство мало стати одним з головних джерел відбудови народного господарства, саме тому, основний тягар ліг на українське селянство, яке було прикріплене до колгоспів. Перед війною частка чоловіків серед працездатних колгоспників становила 49%, а в останньому воєнному році - трохи більше 20%. У МТС катастрофічно не вистачало техніки, запчастин та пального. Щоб активізувати працю селян влада продовжувала практикувати соціалістичні змагання, продовжувався наступ на українське селянство, 21 лютого 1948 р. було видано указ Президією Верховної Ради СРСР "Про виселення з УРСР осіб, які злісно ухиляються від трудової діяльності в сільсьому господарстві і ведуть антигромадський, паразитичний спосіб життя". Мал. 3. Охоронці врожаю, 1947 р. Голод 1946-1947 рр. В 1946 р. в Україні склались дуже несприятливі природні умови. Малосніжна зима та посуха влітку призвели до загибелі майже 900 тис. га зернових. На уцілілих площах урожай зернових культур складав лише 3,8 центнера з гектара (показник 1940 р. -12 центнерів з гектара). Такими ж низькими були врожаї інших культур - картопліта овочів. Внаслідок нестачі кормів загострилась ситуація в тваринництві. Навіть в таких екстремальних умовах замість допомоги сільському господарству держава продовжувала вимагати від колгоспів виконання плану хлібозаготівель. Більше того, не зважаючи на неврожай союзний уряд підвищив норми заготівель зерна для УРСР. Для виконання плану нереальних хлібозаготівель влада часто вдавалась до репресивних заходів. Неминучим наслідком такої політики став голод взимку 1946 - 1947 рр., який у тій чи іншій мірі охопив всі області України за виключенням західних. Усього у 1946 - 1947 р. від голоду померло близько 800 тис. осіб, з них найбільше в Харківській, Запорізькій, Ворошиловградській, Сталінській та Одеській областях. 3. Особливості розвитку західних областей УРСР Становище в західноукраїнських областях в після воєнний період мало свої особливості: тут тривала збройна боротьба ОУН та УПА проти радянської влади. 5 березня 1950 р. загинув головнокомандувач УПА Роман Шухевич; в регіоні відбувалися масові депортації населення. В 1944 - 1946 р. тривав т.з. «обмін населенням» між Радянським Союзом і Польщею. Поляки з Галичини і Волині депортувалися в Польщу, українці з Закерзоння (Холмщини, Лемківщини, Надсяння) - в УРСР; в квітні 1947 р. польська влада провела операцію «Вісла». Українське населення, яке залишалось до того часу в Закерзонні було насильно депортовано в західні і північні райони Польщі з метою асиміляції; в березні 1946 р.була ліквідована Українська греко-католицька церква. Під примусом влади Львівський собор проголосив скасування Брестської унії 1596 р. та "возз'єднання" греко-католицької церкви з Російською православною; в регіоні швидкими темпами відбувалась індустріалізація. Тут спостерігались найшвидші в Україні темпи розвитку промисловості. В західноукраїнських областях довоєнний рівень виробництва був дотягнутись вже в 1948 р. (по всі Україні- в 1950 р.); в сільському господарстві західних областей відбувалась насильницька колективізація, яка вцілому завершилась в 1950 р. Повільні темпи колективізації пояснюються опором збоку ОУН та УПА; було запроваджене безкоштовне медичне обслуговування, розбудована мережа лікарень; розвивалась шкільна освіта. В регіоні почала діяти мережа вищих навчальних закладів. Українізація освіти поступово змінювалась русифікацією. Радянізація Західної України почалася, як і в попередні роки з репресій. Першими жертвами репресій стала УГКЦ, духовенсту та віруючим було запропоновано злитися з Російською православною церквою. Митрополит Йосип Сліпий у квітні 1945 р. був заарештований з групою єписокпів, їх було засуджено до таборів на півночі СРСР. У цьому ж місяці група віруючих, які були агентами НКВС зібрала у Львові собор, який прийняв рішення про скасування Берестейської унії і підпорядкування галицької церкви московському патріарху Алексію. Мал. 4. Учасники Львівського собору, 1946 р. Наступним кроком став курс на індустріалізацію, який передбачав перетворення Львова на великий промисловий центр. Тут було побудовано великий завод автонавантажувачів та автобусний завод, який розпочав роботу в травні 1951 р. В 1946-1947 рр. в Дрогобицькій області було відкрито газові родовища, а в 1949 р. - побудовано найбільший в СРСР та Європі магістральний газопровід Дашава-Київ. У 1951 р. західноукраїнський газ почала одержувати Москва. У північній частині Львівської та на півдні Волинської областей було знайдено промислові запаси вугілля. З 1949 р. у Львівсько-Волинському вугільному басейні почалось шахтне будівництво. У 1950 р. було відкрите найбільше в СРСР Роздольське родовище сірки. Було реконструйовано хімічні комбінати у Каоуші і Стебнику, Солотвинський соляний рудник. Мал. 5. Головний конвеєр ЛАЗу. Мал. 6. Значок УПА. Боротьба ОУН-УПА. Радянська влада розпочала широкомасшатабні акці, спрямовані на винищення українських націоналістів. Підрозділи, які продовжували боротьбу, подрібнювалися на невеликі, глибоко законспіровані групи, здатні діяти автономно. Вони складалися переважно з місцевих жителів, які користувались підтримкою населення. Повстанці відстоювали своє право на вільне існування та свою релігію. 5 березня 1950 р. в бою з НКВС загинув Роман Шухевич. Щоб позбавити бандерівців підтримки населення, загони НКВС спалювали села, виселяли людей з місцевості, депортували їх в Сибір. Всього було вивезено 65 906 сімей, в яких налічувалось 203 662 чоловіків, жінок та дітей. Також НКВС створювали провокацінй лжеповстанські загони, які займались грабунком та терором місцевого населення, це дозволяло радянські владі дискредитувати повстанців в очах місцевого населення. Було розгорнуто широкомасштабну пропаганду, де ОУН і УПА зображувались як карателі, фашисти та слуги Гітлера. Незважаючи на це, УПА продовжувала свою боротьбу до початку 60-х рр. 4. Суспільно-політичне життя Основною особливістю суспільно-політичного життя у післявоєнний період був яскраво виражений тоталітарний характер тогочасного політичного режиму. Проявами тоталітаризму були: максимальна централізація системи управління; повний контроль держави над усіма сферами суспільного життя; культ особи Сталіна ; масові політичні репресії ; ідеологізація та політизація науки, освіти та культури. Кампанія ідеологічного тиску на інтелігенцію отримала назву "ждановщини", від прізвища члена Політбюро ЦК ВКП(б) Жданова, який здійснював керівництво ідеологічними Мал. 7. А. Жданов. кампаніями в цей період. В УРСР "ждановщина"проявилась в першу чергу у формі боротьби з націоналізмом. У березні-грудні1947 р. КП(б)У очолював Л. Каганович, який розпочав цькування української інтелігенції, у першу чергу літераторів та істориків. У постанові КП(б)У "Про політичні помилки і незадовільну роботу Інституту історії України АН УРСР" гостра критика була спрямована проти останніх праць інституту: нарисів і курсу з історії України. Автори цих праць (С. Білоусов, К. Гуслистий,М. Петровський, М. Супруненко, Ф. Ястребова) звинувачували у відході від марксизму, політичних помилках, перекрученнях буржуазно-націоналістичного характеру. Після вересневого пленуму спілки письменників України (1947 р.) в націоналізмі почали звинувачувати М. Рильського за твори "Мандрівка в молодість", "Київські октави", Ю. Яновського за роман "Жива вода", О. Довженка за кіносценарій "Україна в огні". Наприкінці 1948 р. розпочалась кампанія боротьби проти "низькопоклонства перед Заходом". У січні 1949 р. в газеті "Правда" з'явилась редакційна стаття "Про одну антипартійну групу театральних критиків", яка започаткувала кампанію боротьби з космополітизмом. Ці кампанії були спрямовані у першу чергу проти інтелігенції єврейського походження. Освіта і наука. Важливим здобутком післявоєнної п'ятирічки було запроваджено обов'язкового семирічного навчання та створення 1300 шкіл на 400 тис. учнівських місць. Відкрились нові вищі навчальні заклади. У трьох відділах Академії наук УРСР почали свою діяльність 44 інститути, у тому числі 20 нових.В 1946 р. було здійснено пуск першого в УРСР атомного реактора, а в 1948-1951 рр. першу в СРСР електронно-обчислювальну машину. Спостерігається активна ілеологізація та політизація науки. Суспільні науки були поставлені на службу державній пропаганді. Політизація науки та некомпетентне ставлення призвело до "лисенківщини" в біології, яка полягала в кампанії боротьби з генетикою, що завдало великих втрат радянській науці, яка набагато десятиліть відстала від Заходу в галузі генетики. Основні терміни, поняття, імена Основні дати: 1946 р. - Львівський собор, розпуск УГКЦ; 1947 р. - УРСР стала членом міжнародних організацій: Європейської економічної комісії, Економічної та Соціальної рад ООН; 1948 р., 1 жовтня - введення до ладу найпотужнішого в Європі газопроводу Дашава-Київ; 1950 р. 5 березня - в бою з НКВС загинув Роман Шухевич; 1951 р. травень - початок роботи Львівського автобусного заводу; 1951 р. 7 листопада - почав працювати перший в УРСР телевізійний центр в Києві; 1953 р. 5 листопада - завершено будівництво першого в світі суцільнозварного моста через Дніпро за проектом академіка Є. Патона.

Галицька битва

Дата і місце 18 серпня - 26 вересня 1914 р., Східна Галичина та Північна Буковина. Дійові особи Командувач Південно-Західного фронту Микола Юдович Іванов (1851-1919, генерал від артилерії, згодом програв Горлицьку битву, 1917 р. командував Петроградським гарнізоном, не зумів придушити Лютневу революцію, 1918 р. командував Південною армією, учасник Білого руху); командувач 4-ї армії барон Антон фон Зальца (1843-1916; ветеран російсько-турецької війни 1877-1878 рр., у серпні 1914 р. зазнав поразки під Красником, знятий з посади); командувач 4-ї армії з 22 серпня Олексій Єрмолайович Еверт (1857-1926; відзначився в Російсько-японській війні, в 1915-1917 рр. головнокомандувач армій Західного фронту, підтримав зречення Миколи II, з 1917 р. у відставці); командувач 5-ї армії Павло Адамович Плеве (1850-1916; генерал від кавалерії, у 1915-1916 рр. командувач Північного фронту, ініціатор створення в імперській армії «батальйонів смерті» - особливих ударних груп); командувач 3-ї армії Микола Володимирович Рузський (1854-1918; генерал від інфантерії, головний герой Галицької битви, у 1914-1915, 1916-1917 рр. головнокомандувач Північного фронту, відіграв провідну роль у зреченні Миколи II, убитий червоними); командувач 8-ї армії Олексій Олексійович Брусилов (1853-1926; відзначився у війні 1877-1878 рр., з 1912 р. генерал від кавалерії, відзначився в Галицькій битві 1914 р. та під час відступу російських військ 1915 р., з березня 1916 р. командувач Південно-Західного фронту, 1917 р. прихильник зречення Миколи II, у травні-червні 1917 р. головнокомандувач російської армії, з 1920 р. у Червоній армії, у 1923-1924 рр. інспектор кавалерії). Головнокомандувачем австрійських збройних сил, що командував обороною Галичини, був фельдмаршал ерцгерцог Фрідріх Австрійський фон Габсбург, герцог Тешенський (1856-1936; 1916 р. знятий з посади новим імператором Карлом I); начальником Генштабу австро-угорської армії був генерал-полковник граф Франц Конрад фон Хетцендорф (1852-1925; з 1906 р. на чолі Генштабу, виступав за агресію проти Сербії, один із винуватців початку Першої світової війни, автор плану переможної для Австро-Угорщини та Німеччини Горлицької операції 1915 р., після Брусиловського прориву восени 1916 р. отримав звання генерал-фельдмаршала, 1918 р. знятий з посади). Арміями командували: 1-ю - генерал кавалерії Віктор граф Данкль фон Краснік (1854-1941; найуспішніший австрійський командувач у Галицькій битві, 1916 р. обороняв Тироль, з перемінним успіхом воював проти Італії); 3-ю - генерал кавалерії Рудольф фон Брудерман (1851-1941; його нічим не видатна військова кар'єра урвалася після Галицької битви); 4-ю - генерал піхоти барон Моріц Ауффенберг фон Комаров (1852-1928; у 1911-1912 рр. міністр оборони Австро-Угорщини, знятий після Галицької битви, 1915 р. заарештований, звільнений з армії); у ході битви велику роль відіграв командувач спішно перекинутої в Галичину групи військ генерал Герман Кевеш фон Кевешхаза (1854-1924; 1914 р. воював у Карпатах та Польщі на чолі 12-го корпусу, 1915 р. на Балканах, узяв Белград, окупував Албанію, 1916 р. на чолі 3-ї армії на сході, влітку 1917 р. взяв Чернівці та вибив росіян з Буковини, останній головнокомандувач військ Австро-Угорщини після зречення імператора Карла I в листопаді 1918 р.). Передумови події Плани дій російського Південно-Західного фронту з оточення австрійців у Галичині ударом з двох боків силами чотирьох армій ґрунтувалися на розвідданих про ймовірну дислокацію австрійських військ, отриманих у 1909-1912 рр. Дані виявилися застарілими - австрійці розгорнули війська значно західніше за початкову лінію. Австрійське командування передбачало завдати головного удару силами своїх 1-ї та 4-ї армій між Віслою і Бугом у північному напрямку, 3-тя армія прикривала район Львова. Російські війська налічували понад 1 млн осіб (іноді вказується цифра 1,2 млн), австрійські війська налічували від 800 тис. до 1 млн осіб (з угорськими підкріпленнями, що підійшли в ході битви). Хід події Австрійці також не зовсім правильно розрахували головний напрям російського удару. У ході битви російський правий фланг (4-та і 5-та армії) провів важку Люблінсько-Холмську операцію (23 серпня - 2 вересня). Замість успішного наступу на Львів з півночі російські війська тут під натиском австрійської армії стали відходити від міст Краснік і Томашув на північ. Лівофлангові армії: 3-тя армія під командуванням генерала Рузського (з району Дубна) і 8-ма під командуванням генерала Брусилова (з району Проскурова), проводячи Галич-Львівську операцію, 19 серпня розгорнули успішний наступ у напрямку Львова і Галича. На притоках Дністра річках Золота Липа (26-28 серпня) і Гнила Липа (29-31 серпня) було подолано опір австрійських військ, і вони стали відступати. Частини австро-угорської армії, складені з угорців, почали масово кидати фронт. Спроби контрударів, організованих фон Хетцендорфом і Брудерманом, успіху не мали. 3 вересня російські війська зайняли Львів, 4 вересня - Галич. 2-4 вересня Іванов надав своїй північній групі великі підкріплення і скомандував загальний наступ з метою притиснути австрійців до річку Сян. Останньою спробою Хетцендорфа переламати ситуацію став відчайдушний наступ 10-11 вересня під Рава-Руською, який захлинувся попри створену австрійським фельдмаршалом оперативну перевагу в силах. Після провалу рава-руського наступу австрійці відвели війська за Сян, росіяни зайняли майже всю Східну Галичину, Буковину і почали довгу облогу потужної фортеці Перемишль. У листопаді російські війська перейшли в кількох місцях Карпати, зайнявши кілька міст Словаччини. Тільки завдяки терміновій допомозі з боку Німеччини і перекиданню військ з інших фронтів Австро-Угорщина уникла більшого розгрому. Наслідки події Австрійські війська зазнали великої поразки, втративши до 325 тис. убитих і поранених, 130 тис. полонених. Втрати росіян були помітно меншими - 225 тис. убитих і поранених, 40 тис. полонених. На фоні важкої поразки під Танненбергом перемога в Галичині була вкрай важлива для Російської імперії, котра виконала свій союзницький обов'язок перед Антантою (зокрема, на якийсь час врятувала Сербію). Для Галичини битва означала початок кількох місяців російської окупації і гонінь на все українське. За розпорядженнями генерал-губернатора «звільненої» Галичини графа Г. О. Бобринського закривались українські школи, газети, друкарні, відбувались масові арешти і депортації української інтелігенції углиб Росії. Ці дії російський політик Павло Мілюков, виступаючи в Державній Думі, слушно назвав «європейським скандалом». Історична пам'ять Перший великий успіх російської імперської зброї в програній зрештою війні був свого часу надзвичайно популярним (статті в пресі, картини М. Самокиша, особливі нагороди для командувачів тощо). Згодом мажорна тональність змінилася мінорною - кращим пам'ятником загиблим став популярний романс невідомого автора «Брала русская бригада галицийские поля...». Дещо призабута сьогодні в Україні і навіть у Росії подія (у Росії помітна певна актуалізація пам'яті під гаслом боротьби з «галицьким українофільством»).

перебудова ???

З приходом у жовтні 1964 р. до партійного керівництва Л. Брежнєва і його команди відбулась відмова від поєднання в одній особі посад першого секретаря ЦК КПРС і голови Ради Міністрів СРСР. Головою уряду СРСР обрали О. Косигіна, першим секретарем ЦК КПРС - Л. Брежнєва. Проте вже в 1966 р. було відновлено посаду Генерального секретаря ЦК КПРС, яким став Л. Брєжнєв, а Президія ЦК КПРС була повернута назва, що існувала до ХІХ партз'їзду - Політбюро. Новий лідер не вирізнявся особливим інтелектом, але був майстром апартаних комбінацій. Він переконав колег у Політбюро, що не претендує на роль вождя. Повноваження другого секретаря та секретаря з питань ідеології дісталися Михайлу Суслову, який був сірим кардиналом епохи застою. За майже два десятиліття перебування при владі Брежнєв включив до складу Політбюро ЦК лише одного вихідця З України - М. Тихонова. У липні 1963 р. першим секретарем ЦК КПУ став Петро Шелест, який був справжнім радянським партійним апаратником, але виступав проти русифікації. В жовтні 1965 р. головою Ради мінстрів УРСР став протеже Брежнєва - Володимир Щербицький. В березні 1972 р. Петра Шелеста було піддано критиці за "недоліки у справі інтернаціонального виховання трудящих і примиренське ставлення до проявів націоналізму". Книга Шелеста «Україно наша Радянська» також була розкритикована за «ідеалізацію» минулого України та обстоювання самобутності УРСР. В травні 1972 р. Володимир Щербицький став першим секретарем ЦК КПУ. Сам Щербицький став символом епохи застою в Україні, після його приходу до влади розпочалась жорстока боротьба з інакодумцями та суцільна русифікація. "Конституція розвинутого соціалізму". Вже в середині 60-х рр. стало зрозумілим, що побудова комунізму для наступних поколінь, як це обіцяв М. Хрущов, є неможливою, саме тому радянська ідеологічно-пропагандистська машина почала розповідати народу про "розвинутий соціалізм" - смугу історичного розвитку неокресленої тривалості. "Розвинутий соціалізм" був перехідним періодом між соціалізмом та комунізмом. Розпочалась підготовка до розроблення нової Конституції, яка мала закріпити завоювання та досягнення радянської влади. В жовтні 1977 р. позачергова сесія Верховної Ради СРСР урочисто прийняла нову Конституцію СРСР. Конституція 1977 р. не мала принципових відмінностей від попередньої. Декларативно-популітська стаття про право союзних республік на вихід з СРСР у ній збереглась. Стаття 6 основного закону 1977 р. стверджувала: "Керівною і спрямовуючою силою радянського суспільства, ядром його політичної системи, державних і громадських організацій є Комуністична партія Радянського Союзу". Вже за традицією проект Конституції УРСР розроблявся на основі загальносоюзного основного закону. В квітні 1978 р. позачергова сесія Верховної Ради України прийняла нову Конституції. Мал. 2. П. Шелест. Мал. 3. В. Щербицький. 2. Соціально-економічний розвиток. У вересні 1965 р. офіційно проголошено початок економічної реформи, суть якої полягала у розширенні самостійності підприємств, зміцненні прямих договірних зв'язків між підприємствами, встановленні економічно обґрунтованих цін на вироблену продукцію. Матеріальне стимулювання робітників мало залежати від результатів їхньої праці. Оцінка діяльності підприємств визначалась такими показниками, як рентабельність і прибуток. Одразу ж прийнято рішення про ліквідацію раднаргоспіві відновлення галузевої системи управління промисловістю (через союзні і союзно-республіканські міністерства). Було ліквідовано Українську Раду Народного Господарства та раднаргоспи економічних районів. Усі підприємства, які раніше належали раднаргоспам, передані відповідним міністерствам. Економічна реформа розпочалась у січні 1966 року і продовжувалась до середини 1970-х років, після чого практично була згорнута. Вона здійснювалась за двома основними напрямками: були здійснені зміни у системі управління промисловістю і в системі організації виробництва підприємствами промислової продукції. Реформа дала позитивний ефект в роки восьмої п'ятирічки (1966-1970 рр.). Випуск промислової продукції за 5 років збільшився майже на 50 %. За ці роки завершилась електрифікація сіл УРСР. Основні виробничі фонди і загальний обсяг промислового виробництва зросли у 1,5 разу, а національний доход - більше ніж на 30 %. 2/3 прироступромислової продукції отримано за рахунок підвищення продуктивності праці. У 1965 р. обсяг валової продукції сільського господарства збільшився порівняно з попереднім роком на 8 % (до цього року зростання становила 1,7 %). Тваринницька продукція зросла на 22,6 %. У 70-і роки велику увагу приділено розвиткові паливно-енергетичному комплексу. В УРСР у 1978 р. стали до ладу найбільша в Європі Запорізька, Вуглегірська, Криворізька, Придніпровська, Бурштинська ДРЕС та інші потужні теплові електростанції. Виробництво електроенергії зросло зі 137,6 млрд. до 272 млрд. кВт тод. в рік. Помітних успіхів досягли нафтовики і газовики. У 1970 р. почали діяти газопроводи Єфремівськ - Київ - Кам'яно-Бузька, Шебелинка - Слов'янськ, Диканька - Кривий Ріг. На середину 70-х років введено у дію 26 нових нафтових і газових родовищ. Позитивних результатів досягнуто у гірничодобувній, вугільній, металургійній та машинобудівній промисловості. Економіка УРСР мала індустріальне спрямування. УРСР на цей час давала більше половини загальносоюзного видобутку залізної руди. Її виробництво зросло зі 111,2 мли. до 120 мли. т щорічно. Видобуток вугілля складав більше 180 мли. г, що становило четверту частину від загальносоюзного виробництва. Прокат чорних металів зріс з 32,7 млн. до 37,7 млн. т. Машинобудівна галузь забезпечила 52,3 % союзного обсягу виробництва вантажних магістральних вагонів, 33,2 % турбін, 24,7 % тракторів, 23,3 % екскаваторів тощо. УРСР серед союзних республік посідала друге місце у зовнішньоторговельному обігу СРСР. Продукцію УРСР експортували у 25 європейських країн, 24 азійські, 35 країн американського і африканського континентів, в Австралію і Нову Зеландію. Та найбільші обсяги її експорту припадали на тодішні соціалістичні країни. До найбільш важливих статей експорту іреба віднести машини, засоби автоматизації, залізну руду, прокат чорних металів, сільгосппродукцію тощо Але успіхи були тимчасовими, радянське керівництво поступово відновлювало повний контроль над економікою, самостійність підприємств знову була обмежена. У десятій п'ятирічці (1976-1980 рр.) відбувалось дальше падіння темпів економічного розвитку. Щорічні темпи зростання промислового виробництва в УРСР були на рівні 2,8 %. Рівень зношеності обладнання на промислових підприємствах досяг 48 %. З 70-х рр. частка республіки в загальносоюзних капіталовкладеннях впала удвічі. Л. Брежнєв та його оточення вважало пріоритетними східні регіони СРСР. Середньорічні темпи зростання капітальних вкладень в народне господарство УРСР знизилось з 6,8% до 2,1% в десятій п'ятирічці (1976-1980 рр.). Командно-адміністративна економіка на середину 1980-х років вичерпала свої можливості. Аграрний сектор. У 1966 р. у колгоспах запроваджувалась гарантована грошова оплата праці. Економічно слабкі колгоспи отримали від держави кредити для забезпечення оплати праці колгоспників. Колгоспи формально отримували у своє розпорядження землю, ферми, техніку та інші господарські споруди. Електрифікація, хімізація, меліорація та механізація були оголошені головними напрямками розвитку сілського господарства. Порівняно з другою половиною 60-х рр. сільське господарство спожило в першій половині 80-х рр. у 3,6 раза більше електроенергії. Істотно зросли поставки техніки - тракторів, вантажних автомоблів, комбайнів. На початку 80-х рр. була здійснена чергова реформа, створені агропромислові об'єднання, які мали усунути відомчі бар'єри. В 1985 р. виник Держагропром СРСР, який мав забезпечити інтеграції сільського господарства та переробноїпромисловості. Однак, управління аграрним сектором економіки, як і раніше, визначалося жорсткою регламентацією. Виробництво зерна щорічно мало сягати 51-52 млн. т, цукрового буряка - 57 млн. т, а врожайність зернових - 35-40 ц з га, цукрових буряків - 320 ц з га. Фактичний збір зерна на початку 80-х років складав щороку 39,3 млн. т, цукрових буряків - 53,9 млн. т, урожайність зернових - 24,3 ц з га, цукрових буряків - 259 ц з га. Соціальне становище населення.Характерним явищем епохи застою стала загроза депопуляції населення України. так, приріст населення у 1959-1970 рр. становив 5,3 млн людей, у 1970-1979 рр. - 2,2 млн, а в 1979-1989 рр. - 1,9 млн. Це було зумовлено економічною незабезпеченістю людей. 60-80-і роки стали періодом динамічних змін у соціально- демографічних показниках, передусім сільського населення республіки. Проведені у 1959, 1970 і 1979 роках переписи населення показали, що вперше за багаторічну ісгорію у 1964 р. кількість міського населення перевищила кількість селян. У 1959 р. було 41,9 млн., з них 19,2 млн. (46 %) міського і 22,7 млн. (54 %) сільського населення. У 1970 р. було 47,1млн., з них 25,7 млн. (55%) міського і 21,4 млн. (45 %) сільського. У 1979 р. було 49,8 млн., з них 30,5 млн. (61 %) міського і 19,3 млн. (39 %) сільського населення. Упродовж 1965-1985 pp. сільське населення скоротилось на 4,6 млн. осіб. Зменшилась кількість членів сільської сім'ї з 4 до З осіб. Головним, що визначало ці демографічні проблеми, була масова міграція населення у міста. Причиною цього були гірші умови праці та проживання у селі, низький рівень культурного дозвілля, особливо для молоді. 3. Дисидентський рух в Україні. У 1965 р. прокотилася хвиля арештів у Києві, Одесі, Луцьку, Львові, Тернополі, Івано-Франківську. Серед арештованих були І. Світличний, М. Горинь, П. Заливаха та ін. 4 вересня 1965 р. у кінотеатрі «Україна» в Києві під час перегляду кінофільму «Тіні забутих предків» група інтелігенції, зокрема І. Дзюба, В. Стус, В. Чорновіл та інші, провели акцію протесту проти арешту інакодумців. Ще однією формою їхнього протесту стали листи в ЦК КПУ і Верховну Раду УРСР. У них містилась вимога забезпечити гласність у політичних судових процесах. Мал. 4. В. Стус. Мал. 5. В. Чорновіл. Мал. 6. І. Дзюба. У січні 1972 р. радянські спецслужби провели масові політичні арешти, ув'язнивши багато провідних діячів національно-культурного відродження. Арешти й переслідування 1970-х років були найбільшими за своїм розмахом репресіями у післясталінський період в Україні. Масштаби репресій в Україні 1970-х років дали нагоду українському самвидаву охрестити ці події як "великий погром". Кількість арештованих дисидентів у 1972-1973 рр. за різними оцінками коливалася у межах 70-и - 100-а осіб. Незрівняно більше число осіб зазнало «м'якших» репресій - звільнення з керівних посад, позбавлення роботи, заборона друкувати свої твори і т.д. Переслідування охопили різні верстви українського суспільства. Прихід нового секретаря ЦК КПУ Володимира Щербицького на місце Шелеста поклав початок масовим "чисткам" в державному і партійному апараті. У першій половині 1970-х булла усунена від влади партійна республіканська еліта, пов'язана з Шелестом. Найбільш далекосяжною зміною стало обрання у жовтні 1972 р. секретарем ЦК КПУ з питань ідеології Валентина Маланчука. Він був основним натхненником й організатором "великого погрому". Зброєю багатьох дисидентів у боротьбі з режимом став самвидав - підпільно розмножувані та поширювані твори. Іван Дзюба у своїй праці "Інтернаціоналізм чи русифікація?" розкритикував деструктивну національну політику радянської влади, що не мала нічого спільного з урочисто декларованими настановами партії. Після виходу праці Дзюбі пропонували відмовитись від неї, після відмови автора почала цькувати раяднська влада. В 1967 р. виходить збірник «Лихо з розуму (Портрети двадцяти "злочинців"), який був укладений В'ячеславом Чорноволом. У ньому зібрані матеріали про Першу хвилю арештів серед української інтелігенції 1965—1966: біографічні довідки про 20 політв'язнів цього «набору», їхні листи, звернення, літературні та художні твори. У 1970 року Чорновіл у Львові починає випуск підпільного журналу «Український вісник», в якому друкує матеріали самвидаву, хроніку українського національного спротиву. Він — його організатор, редактор і видавець. Журнал стає справжнім рупором демократії та національної свідомості у підрадянській Україні. Мал. 7. М. Руденко. Дисидентський рух в Україні складався з декількох течій. Правозахисне, або демократичне дисидентство започаткувала Українська Гельсінська Група (УГГ), тобто група сприяння виконанню Гельсінкської угоди, яка була утворена в листопаді 1976 р. Її очолив письменник, секретар парткому Спілки письменників України М. Руденко. До УГГ входили О. Бердник, П. Григоренко, Л. Лук'яненко, І. Кандиба та ін. - всього 37 осіб. Вони підтримували зв'язок з московським правозахисним рухом, зокрема із А. Сахаровим. Вже в грудні 1977 р. Л. Лук'яненко був заарештований, а потім засуджений на 10 років ув'язнення і 5 років заслання. Услід за ним розпочались арешти й інших членів УГГ за звинуваченнями у скоєнні карних злочинів. Навколо репресованих утворювалась інформаційна блокада. У боротьбі з дисидентством радянська влада застосовувала і психіатрію, здорових інтелектуалів, які кидали виклик системі запроваджували до психіатричних лікарень, де вони ставали жертвами медицини. У тюрмах загинули В. Стус, В. Марченко, Ю. Литвин, О. Тихий, М. Сорока. 26 листопада 2005 p., згідно Указу Президента України «За вагомий особистий внесок у національне та державне відродження України, самовідданість у боротьбі за утвердження свободи і незалежності, активну громадську діяльність», було нагороджено 100 осіб із числа дисидентів. Національно орієнтоване дисидентство вело боротьбу за розвиток української мови і культури. До цього напрямку належали І. Дзюба, С.Караванський, В. Мороз, В.Чорновіл й ін. Релігійне дисидентство вело боротьбу за фактичне визнання свободи совісті в УРСР. Основними напрямками його діяльності була боротьба за відновлення УГКЦ та УАПЦ, та свободу діяльності протестантських об'єднань (євангелістів, адвентистів, свідків Єгови). До цієї течії належали І. Гель, В. Романюк та ін. За різними підрахунками, кількість дисидентів сягала 530 осіб; з них інтелігенції- 195 (37 %), вчених - 63 (13 %), письменників - 49 (9 %), студентів - 25 (5%). Головними центрами руху, визначеними за місцем роботи дисидентів, були Київ і Київська обл. та Львів і Львівська обл. 4. Освіта та культура. Освіта. Положення про обов'язкову середню освіту були закріплені в новій Конституції УРСР 1978 р. З 1984 р. запроваджувалось навчання дітей з шести років, восьмирічки були реорганізовані в дев'ятирічки. Характерним явищем тогочасної освіти стала русифікація, яка проводилась під прикриттям соціалістичного інтернаціоналізму. 31 червня 1978 р. була опублікована постанова ЦК КПРС "Про подальше вдосконалення вивчення і викладання російської мови в союзних республіках". Вивчення російської мови мало відбуватись навіть в дошкільних навчальних закладах, заохочувався перехід на російську мову і старшокласників. 28 травня 1983 р. ЦК КПРС ухвалили постанову "Про дальші заходи щодо вивчення російської мови в загальноосвітніх школах та інших навчальних закладах союзних республіках". Передбачались організаційні та фінансові заходи в поширенні російської мови в освітніх установах. Витіснення української мови було продуманим і комплексним. У столиці УРСР в середині 80-х рр. у класах з українською мовою навчання лишилось лише 22% уснів. З 11 театрів міста лише один був українським. За 1981-1985 рр. в Україні було надруковано понад 40 тисяч назв нових книг, з них українською - лише до 10 тисяч. У кінопрокаті налічувалось 17 тисяч копій художніх фільмів російською мовою, і лише 2 тисячі - українською. Наука. Період застою для Академії наук УРСР виявився досить продуктивним. В установах АН УРСР у 1961 р. налічувалось 4 тисячі, а в 1985 р. - понад 15 тисяч науковців. Кількість працівників з науковими ступенями за цей час зросла в 5,5 раза. За цей період АН поповнилась десятками наукових інститутів. Дев'ять з них були утворені поза Києвом. В 1971 р. було створено п'ять наукових центрів - Дніпропетровський, Донецький, Львівський, Харківський і Одеський. У 1967 р. Інститут історії АН УРСР розпочав 25-томне видання «Історії міст і сіл Української РСР» (керівник авторського колективу академік П. І. Тронько). До його підготовки залучили сотні істориків, учителів шкіл, широкі громадські кола. Література. Особливість літературного процесу зазначеного періоду було те, що велика кількість дисидентів були літераторами, тому їхні твори були заборонені. Активно працювали в цей час Є. Гуцало, В. Дрозд, Григір Тютюнник, В. Шевчук, Ю. Щербак, В. Яворівський. На початку 1968 р. голова Спілки письменників Олесь Гончар надрукував роман "Собор", а що в 1971 р. був усунутий зі своєї посади, його звинуватили в антирадянських настроях. Ліну Костенко було звинувачено в ідеалізації козацьких часів, впродовж шести років її роман "Маруся Чурай" не міг потрапити до читача. Мистецтво. Найбільш масовим видом мистецтва залишалось кіно, найкращою на той час кінокартиною - це фільм "Тіні забутих предків", поставлений за повістю М. Мал. 8. О. Заливаха "Портрет Василя Стуса" Коцюбинського, який створив С. Параджанов. Не сприймались режимом фільми І. Миколайчука "Білий птах з чорною ознакою" та "Вавилон ХХ". Найвідомішими за межами УРСР професійними колективами були Заслужений державний хор ім. Г. Верьовки, Заслужена академічна хорова капела "Думка". Скарбницю українсьокго музичного мистецтва збагатили опери В. Губаренка, Л. Колодуба, Г. Майбороди. Чисельність театрів зросла до 90. Найяскравішим серед театральних майстрів були В. Добровольський, О. Кусенко, А. Роговцева. З доробку художників періоду застою збереглось мало. Варто відзначити українського дисидента-художника Опанаса Заливаху, яки 5 років провів у мордовських таборах. Основні терміни, поняття, імена Основні дати: 1959 р. - утворення Української робітничо-селянської спілки. 1965 р. - реформи в сільському господарстві та промисловості ("косигінська реформа"). 1965 р. - хвиля арештів у Києві, Одесі, Луцьку, Львові, Тернополі, Івано-Франківську. 1965 р. 30 грудня - вихід праці Івана Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація?". 1966 р. - у колгоспах запроваджувалась гарантована грошова оплата праці. 1967 р. 1 березня - початок серійного випуску легкових автомобілів "Запорожець" у Запоріжжі на заводі "Комунар". 1972 р. - зміна політичного керівництва УРСР. 1976 р. 9 листопада - утворення Української Гельсінської групи. 1978 р. 20 квітня - схвалено нову Конституцію УРСР. 1985 р. 4 вересня - у Кучинському таборі помер видатний український поет і правозахисник Василь Стус.

Голодомор

На 1920 р. серед 37 958 членів компартії в Україні власне українці становили тільки 20,1%, у 1924 р. чисельність етнічних українців у КП(б)У сягнула 29,8% від загальної кількості республіканської парторганізації. Українців майже не було v керівних органах КП(б)У, перший етнічний українець очолив партію у 1953р. У праці "Марксизм та національне питання" И. Сталін писав: "Селянство представляє собою основну армію національного руху». У багатьох місцевостях реакцією на кампанію з "розкуркулення" стали масові вияви протесту українських селян, які з часом подекуди переростали в збройні виступи. Вони почалися влітку 1929 року. Селяни протестували проти несправедливо високого оподаткування, завищених норм хлібозаготівель, примусу щодо вступу до колгоспу. У грудні 1929 р. одночасно в кількох районах Україні почалися збройні сутички між повстанцями та представниками влади. Органи Державного політичного управління (ДГІУ) зафіксували в грудні 1929 р. - лютому 1930 р. 85 терористичних актів, учинених в українських селах. У багатьох місцевостях незадоволені примусовим створенням колгоспів та "розкуркулюванням" українські селяни розганяли сільські ради, ліквідовували партійні та комсомольські осередки, вбивали висланих на село вповноважених з проведення колективізації, намагалися відбити повстанців, яких арештувала влада. Навколо деяких сіл повсталі копали окопи та влаштовували оборонні позиції. 11-12 березня 1930 р. українські повстанці утримували у своїх руках містечко Мурафа (тепер село Шаргородського р-ну Вінницької обл.). тільки від 20 лютого до 2 квітня 1930 р. в Україні відбулося 1 716 "масових антисовєтських селянських виступів". 2 бер 1930 стаття Сталіна «Запаморочення від успіх» - поклав усю відповідальність за події на місцеві органи влади а не на всю партію. Бажаючи посилити базу для насильницького тиску на село, ВКП(б) вислала протягом 1930 р. в Україну 23 тисячі робітників-комуністів ("двадцятип'ятитисячників"), які мали наглядати за процесом колективізаціїта боротися із виявами антикомуністичних настроїв. "Двадцятип'ятитисячники" мали стати головами новостворених колгоспів. Більшість цих людей не мала агротехнічної освіти, не зналася на сільському господарстві, а тому не могла ефективно керувати. Влада примушувала селян здавати хліб, погрожуючи оголосити непокірних куркулями, унаслідок чого до таких господарів могли бути застосовані найрізноманітніші санкції, аж до конфіскації всього майна та примусового вивезення за межі України. Від 1930 р. вільний продаж хліба на ринку остаточно заборонили. Хлібозаготівельний план від урожаю 1930 р. для України був визначений у 440 млн пудів, але згодом його збільшили до 472 мільйонів. Такі завищені цифри хлібопостачання було затверджено попри те, що, згідно із прогнозами Укрзерноцентру, врожай мав становити лише 425-430 млн пудів хліба. Планований обсяг урожаю 1931 p., за оцінками Укрколгоспцентру, мав становити 845 млн пудів хліба. Загальні плани хлібозаготівель для України, включаючи те, що збиралися зібрати в радгоспах, становили 510 млн пудів. На 1 грудня 1931 р. Україна виконала тільки 74% встановленого для неї плану хлібозаготівель. У грудні 1931 р. до Харкова виїхав В. Молотов, який на місці контролював процес хлібозаготівель. На час проведення хлібозаготівель урожаю 1931 р. впроваджено заборону на перевезення державним транспортом приватного зерна. У середині травня 1932 р. народний комісар шляхів сполучень СРСР своїм наказом обмежив вагу продуктів, яку дозволено було перевозити як багаж державним транспортом. Обмеження встановлено на рівні 10 кг. У потягах нишпорили й відбирали в селян продукти, якщо вони не відповідали затвердженій нормі. На сільських дорогах встановлювали спеціальні "загороджувальні загони", що мали перешкоджати селянам дістатися міських ринків. у першій половині 1932 р. в окремих місцевостях України серед селян почалося голодування, а подекуди й справжній голод. Виконання завищених планів хлібозаготівель у багатьох районах позбавило селян запасів продовольчого і фуражного зерна, тому доводилося харчуватися усілякими сурогатами, а часто й падли- ною. Через відсутність фуражу на початку 1932 р. у колгоспах масово почали гинути коні. Люди їли їхні трупи. Переважно люди помирали від загострення хронічних хвороб, що спричинило голодування, а також через отруєння сурогатною їжею, котрою намагалися тамувати голод. Усвідомлюючи те, що голодні люди не матимуть достатньо сили, щоб працювати в полі, радянський уряд видав розпорядження підгодувати частину селян. Крім зерна та кукурудзи, в травні 1932 р. частина голодуючих на Україні отримувала сушену рибу та крупи. У тих колгоспах, де централізовано намагалися підгодовувати селян, із наданого державою зерна найчастіше готували затірку, яка на Півдні України отримала власну назву "шліхта", від імені наркома землеробства Олександра Шліхтера. урядову допомогу навесні 1932 р. надали тільки частині голодуючих, насамперед у тих районах, де люди були надто знесилені, щоб працювати в полі на посівній з урожаю1932 р Комуністичні очільники запланували, що Україна повинна здати 356 млн пудів хліба. На нараді Політбюро ЦК КП(б)У 29-30 жовтня 1932 р. заплановані обсяги хлібопоставок для України вдруге знижено, цього разу до 282 млн пудів. Упродовж липня 1932 р. заготовлено тільки 2 млн пудів хліба,тоді як у липні попереднього року вже було здано державі 16,4 млн пудів. Вищі радянські очільники вважали, що селяни крали зерно з метою спекуляції. Бажаючи посилити тиск на селян-одноосібників, які наважувалися продавати частину зібраного врожаю, 2 серпня 1932 р. Всесоюзний центральний виконавчий комітет (ВІДВК) та РНК СРСР прийняли постанову "Про боротьбу зі спекуляцією". Згідно з цим державним актом, покаранням за спекуляцію було ув'язнення в концтаборі терміном від 5 до 10 років без права скорочення строку за амністією. постанову ВЦВК і РНК СРСР "Про охорону майна державних підприємств, колгоспів, коопераціїта зміцнення суспільної (соціалістичної) власності" було прийнято 7 серпня 1932 року. Цей законодавчий акт різко посилював відповідальність за "розкрадання соціалістичної власності". Зважаючи на специфіку застосування, в Україні цю постанову назвали "Законом про п'ять колосків". У Росії її народна назва - "Указ сім-вісім". Прикметно, що українська народна назва, на відміну від російської, прямо пов'язує застосування репресивних норм згаданої постанови з сільським господарством ("колосками"). Більш нейтральна російська номінація не демонструє такої пов'язаності. за крадіжку "соціалістичної власності" карали розстрілом, а за пом'якшувальних обставин - десятилітнім ув'язненням. На початок 1933 p., згідно із положеннями "Закону про п'ять колосків" було засуджено понад 54,6 тисяч осіб, серед яких 2 тисячі розстріляно. Ідеологічно-пропагандистський супровід кампанії проти "розкрадання хліба" забезпечила радянська преса. Провідна газета комуністичного режиму "Правда", яку видавали в Москві, у серпні 1932 р. виступила із закликом почати кампанію викриття селян, які розкрадають та ховають зерно. Згідно з твердженнями радянської пропаганди, у двотижневій кампанії, яку ініціювала газета, взяло участь 100 тисяч "ударників преси" - добровільних позаштатних кореспондентів, які ініціювали у своїх селах пошуки прихованого зерна. Гаслом кампанії стали пошуки "підземного хлібного міста", про яке писали газети й у якому нібито зберігався схований таємними ворогами радянської влади хліб. До жовтня 1932 р. в рахунок хлібозаготівель Україна поставила 136 млн пудів зерна. На 5 жовтня 1932 р. серед 23 270 українських колгоспів річний план хлібозаготівель виконали тільки 1 403 колективні господарства. Контролювати здавання хліба мав також створений 21 листопада 1932 р. спеціальний орган - "трійка" при РНК Української СРР. В областях цьому органові підпорядковувалися спеціальні комісії в складі секретарів обкомів, голів обласних контрольних комісій та прокурорів областей У селах, де існували осередки молодіжного відгалуження КП(б)У - комсомолу, саме комсомольці найчастіше ставали організаторами загонів, які відбирали в людей хліб. Такі загони радянська пропаганда назвала "буксирними бригадами", пояснюючи, що вони лише допомагають тим колгоспам, котрі з якихось причин не виконують норм хлібозаготівель ("тягнуть їх на буксирі"). Багато членів "буксирних бригад" належали до сільських бідняків- бажання помститися заможнішим сусідам, відплатити за справжні або ж уявні кривди, завдані в минулому. Члени "буксирних бригад" розвалювали печі, руйнували стіни селянських хат та господарських будівель, розкидували солом'яні стріхи, перекопували подвір'я тощо. Такі дії пояснювали тим, що шукають таємні сховки з хлібом. Крім цього, активісти забирали або розбивали жорна, а також рубали ступи так, щоб завадити людям самостійно обробляти зерно. Після того як наприкінці 1932 р. почався терор голодом, члени "буксирних бригад" вже не тільки шукали хліб, а й просто нищили будь-яку знайдену в селянських хатах їжу Крім "буксирних бригад", пошуками хліба в селянських господарствах займалися спеціальні групи ДПУ та міліції НЕМА ПАСПОРТІВ Згідно із запро- вадженим порядком селянин, який вирушав до міста, мав отримати у сільраді довідку, яка б засвідчувала куди, з якою метою й на який час він прямує Для того щоб виконати завищені норми хлібозаготівель, керівники деяких господарств вдавалися до нечуваних методів. Газета "За соціалістичну перебудову" повідомляла, що в листопаді 1932 р. керівництво колгоспу "Перемога" Барвінківського району Харківщини вислало підлітків та дітей на розкопування мишачих нір. Таку роботу провели на площі 120 га. Діти викопували із мишачих гнізд зерно, яке туди наносили шкідники. Якщо вірити газеті, то в кожній із нірок було виявлено від 2 до 6 кілограмів зерна Чиновники вищого рангу під час голоду отримували покращені продуктові пайки. РНК Української СРР 2 листопада 1932 р. прийняла закриту (таємну) постанову "Про поліпшення матеріально-побутових умов керівних районних робітників". У кожній з областей УСРР було складено списки осіб, які надалі мали отримувати покращене харчування. Свідченням про наміри радянського керівництва у справі знищення людей голодом є заяви вищих керівників СРСР, з яких можна зробити висновок про те, що вони не тільки знали про голод та спричинену ним смертність, а й навмисне використовували терор голодом для боротьби з українськими селянами та "українським сепаратизмом". слова Л. Кагановича, який на початку листопада 1932 р. нібито г . „ ; г Генріх Люшков заявив: "Навіть якщо якісь колгоспники й помирають, вони розплачуються за власні помилки. Якщо дозволити двом-трьом сотням померти, це буде добрим уроком для решти». З листа Сталіна Косіору Потрібно [...] поставити собі за мету перетворити Україну в найкоротший час на справжню фортецю СРСР, на справді зразкову республіку. Грошей на це не жаліти. Без цих та подібних їм заходів (господарське та політичне зміцнення України, насамперед її прикордонних районів і т. д.), повторюю - ми можемо втратити Україну". Переломний момент, який розпочав свідому урядову політику організованого зумисного голоду в Україні, настав у середині листопада - грудні 1932 року. Тоді влада видала низку розпоряджень, виконання яких мало посилити голод в українському селі й позбавити селян останніх можливостей порятунку. Початком організації штучного голоду в Україні можна вважати 18 листопада 1932 p., коли ЦК КП(б)У ухвалив постанову "Про заходи із посилення хлібозаготівель". Цей документ де-факто означав початок прямого терору голодом у тих місцевостях, де не було виконано плану хлібозаготівель. Інструментом урядової політики стали санкціоновані постановою "натуральні штрафи" - конфіскації будь-яких продуктів харчування, насамперед картоплі та м'яса. В тих хто мали посіви зерна на присадибних ділянках вилучали в рахунок належної їм платні за працю в колгоспі як оплату трудоднів. Багато селян намагалися вберегти приватні запаси хліба від конфіскації, доводячи зерно до нетоварного стану. З цією метою його змішували із землею або соломою, після чого розкидували на присадибній ділянці, подвір'ї чи в господарських приміщеннях. Розрахунок полягав у тому, що представники влади такого зерна забирати не стануть, а самі господарі згодом, перебравши хліб зернина за зерниною, очистять його й використають у їжу. члени "буксирних бригад" та робітничі бригади з міст забирали навіть таке нетоварне зерно. Цей факте неспростовним доказом того, що головною метою більшовицького режиму було покарати українське село голодом, а не звичайна хлібозаготівля, оскільки конфісковане в селян нетоварне зерно неможливо було ані продати, ані використати для випікання хліба чи годування худоби. Від осені 1932 р. в багатьох випадках представники влади та "буксирні бригади" не лише конфісковували сховане зерно, а й відбирали або нищили всі продукти харчування, які знаходили в селян. За спогадами тих, хто пережив голод, члени "буксирних бригад" знайдену в селян рідку їжу виливали на землю, а інші продукти топтали ногами, кидали у вогонь, збирали у великі купи й обливали відібраним у тих же ж селян гасом тощо. Восени 1932 р. траплялися випадки, коли радянські "активісти" закопували людей живцем у землю 21 листопада 1932 р. В'ячеслав Молотов, Влас Чубар, Василь Строганов і Мойсей Калманович звернулися до Й. Сталіна із проханням дозволити створити спецкомісію ЦК КП(б)У, яка б на період хлібозаготівель мала повноваження вирішувати питання про застосування смертної кари. На місцевому рівні також були створені спеціальні органи, що мали повноваження прискореного судочинства. спеціальні комісії в складі перших секретарів обкомів, керівників місцевого ДПУ та прокурорів областей. Розгляд судових справ, пов'язаних із хлібозаготівлями, мав відбуватися під наглядом цих спеціальних комісій не довше 4-5 днів. Окремим наказом від 11 грудня 1932 р. аналогічні за призначенням позасудові "трійки" було створено в обласних відділеннях ДПУ. РНК УСРР 1 грудня 1932 р. прийняла постанову про заборону торгівлі картоплею в тих районах, де не були виконані плани її здавання державі. До того ж, постанова приписувала відібрати у селян ту картоплю, яку вони отримали як платню на трудодні за роботу в колгоспах постановою РНК УСРР і ЦК КП(б)У від 6 грудня 1932 р. "Про занесення на чорну дошку сіл, які злісно саботують хлібозаготівлі". Автором ідеї "чорних дошок" був Л. Каганович. Водночас із "чорними дошками" запроваджували й "червоні дошки", куди мали заносити села, які вчасно розрахувалися з хлібопоставками. Першими українськими селами, які потрапили на "чорну дошку", стали: Гаврилівка (Київської обл.) та Вербки Дніпропетровської області, Загалом під час голоду 1932-1933 pp. на "чорні дошки" було занесено 735 окремих населених пунктів та районів України. рішення Політбюро ЦК ВКП(б) від 29 грудня 1932 p протягом 5-6 днів вивезти із сіл насіннєві фонди постанові ЦК ВКГІ(б) та РНК СРСР "Про хлібозаготівлі на Україні, Північному Кавказі та у Західній області" від 14 грудня 1932 р. У постанові стверджувалось, що в керівній ланці багатьох українських колгоспів присутні "колишні куркулі, офіцери і петлюрівці", які й саботують хлібозаготівлі. Кадровізміни: 2им секретарем КПбУ призн П. Постишева, 1340 нових людей на посадах. на 25 січня 1933 р. у справах, пов'язаних із антирадянськими групами та елементами, в селах арештовано 37 797 осіб влада вжила заходів для того, щоб перешкодити українцям виїжджати з районів, уражених голодом. на кордонах Української СРР було встановлено загороджувальні загони. 27 грудня 1932 р. у СРСР запроваджено паспортний режим та встановлено прописку. Діяли рухомі оперативні групи, які патрулювали місцевість у пошуках утікачів з України. Для затриманих створено фільтраційні табори. ЯК ВИЖИВАЛИ Людожерство-2 тис випадків - переважно їли вже померлих. злочини вчинили доведені до відчаю люди, яким через голод потьмарилась свідомість. Восени 1932 - навесні 1933 pp. українські селяни гинули не тільки від голоду й виснаження, а й від хвороб (зокрема епідемії тифу), отруєнь сурогатами, якими намагалися замінити їжу. Через психічні розлади, які спричиняв голод, та фрустрацію, люди вчиняли самогубства. Непоодинокими були випадки, коли перед тим як накласти на себе руки, батьки вбивали своїх дітей. Ті селяни, які мали більше сил, йшли до міст, де намагалися купити чи виміняти продукти. Продаж харчів у містах відбувався за картки й був обмеженим, сільських мешканців там переслідувала міліція. Тим, кому пощастило, вдавалося купити чи виміняти собі їжу на міських базарах або ж у крамницях мережі "Торгсин" (з рос. - "торгівля з іноземцями")-продавали тільки за коштовності. Подекуди міські шахраї продавали селянам фальшивий хліб - виліплену з глини ніби хлібину обмазували тонким шаром тіста й у такому вигляді випікали. Отриманий продукт виглядав як справжній хліб. Масштаби голоду в Україні були такими великими, що комуністичне керівництво почало побоюватися, що взагалі нікому буде працювати в селах. Особливо гостро це питання постало напередодні посівної кампанії 1933 року. Саме тоді влада здійснила спробу "підгодувати" частину вцілілих селян так, щоб вони змогли вийти у поле. И. Сталін санкціонував виділення із державних запасів хліба 3 млн пудів зерна, які передали як продовольчу допомогу голодуючим в Україні. Становище німців в Україні також було дещо кращим, аніж українського населення. Ще під час першого етапу голоду 28 травня 1932 р. Політбюро ЦК ВКП(б) ухвалило рішення виділити для селян, які мали німецьке громадянство та мешкали в уражених голодом районах, 200 млн рублів. завдяки допомозі з-за кордону та можливостям еміграції в заселених німцями селах України смертність від голоду не перевищує 10%, тоді як в українських селах вимерло від 40 до 80% їхніх мешканців Репресії культури Згідно із підрахунками професора С. Кульчицького, впродовж 1934— 1938 pp. було репресовано 97 членів та кандидатів у члени Спілки письменників України, що становило понад половину від кількості осіб, зареєстрованих на першому письменницькому з'їзді. Загалом в Україні репресій зазнали понад 500 письменників, більшість яких - українці. радянські спецслужби сфабрикували вигадану "Справу Української Військової Організації", за надуману належність до якої було арештовано 148 осіб, серед яких письменників Олеся Досвітнього, Сергія Пилипенка та Остапа Вишню Найпоширенішими формами активного опору політиці влади були: відкрита відмова здавати зерно й протидія його вивезенню зі села, заяви про вихід з колгоспу, напади на склади й комори з хлібом. Жіночий бунт стався в серпні 1932 р. у с. Кучинівка Сновського району Київської області (тепер Щорського р-ну Чернігівської обл.). Заворушення в селі почалися 21 серпня після того, як місцева влада спробувала відібрати в селян останній хліб. Ініціаторами виступу стали місцеві жінки, які нібито кричали, як записано у звинуваченні: "До голоду, як на Полтавщині, не допустимо, а хто посміє самовільно брати хліб, будемо голови рубати!". Жінки побили голову та секретаря сільської ради. радянський режим застосовував на означення нападів 1932 р. російське слово "волинка", побоюючись уживати слова "повстання" чи "опір". "Волинка" у російській мові означає "італійський страйк" - особливу форму страйку, під час якого працівники не припиняють роботи, а працюють в дуже повільному темпі. ВТРАТИ - Відсутні статист дані (переписи тіки 1926 і 1937) + національність записували зі слів людини (боялись сказати що укр) - Зумисно занижені дані про смертність серед голодуючих Сільські ради одержали вказівки не вказувати в довідках про смерть причин смерті померлих. Згодом облік смертей у сільській місцевості взагалі припинили. передання 1934 р. відділів запису актів громадського стану із відання Центрального управління народногосподарського обліку (ЦУНГО) Держплану СРСР у відання Народного комісаріату внутрішніх справ (НКВС) - 1926 р. загалом у СРСР мешкало 31 194 976 українців, то в 1937 р. їх залишилося лише 26 421 212 (чисельність народу скоротилася на 15,3%). Решта вісім найбільших народів СРСР за той самий період суттєво збільшили свою чисельність: росіяни - на 20,7%, татари - на 25,2%, вірмени - на 25,5% та ін. Зменш насел в усіх областях крім Донецької. NY world Telegram - лип 1933-Р. Саллет - 10млн загинуло від голоду. Єпископ Кентерберійський - 5 млн (виступ у парл вб). Р. Барнс - 1 млн. Кореспондент В. Чемберлен 3-4 млн. Колишн працівник УкрДержплану С. Сосновий в 1932 1,5 млн, 1933-3,3 млн. С. Сосновий писав, що в першій половині 1933 р. щоденно від голоду помирало 25 тис. українських селян, - понад тисяча на годину, сімнадцять - упродовж хвилини. Письменник і публіцист Іван Багряний 1946 р. заявив, що від голоду 1932-1933 pp. померло понад 5 млн українців. Головний командир Української Повстанської Армії Василь Кук у підпільній публікації 1952 р. оцінив втрати України в 5-7 млн людських життів. У монографії "Жнива скорботи" 1986 р. британський учений Роберт Конквест заявив, що в Україні від голоду 1932-1933 pp. загинуло 5 млн осіб та ще мільйон став жертвою голоду на Кубані. У передмові до своєї книги Р. Конквест вдався до вражаючого унаочнення масштабу української катастрофи, вказавши, що на кожен знак тексту його книги припадає двадцять померлих під час Голодомору.

2 світ війна. Рух опору на укр землях

Напад Німеччини та її союзників на СРСР та окупація значних територій зумовили розгортання руху Опру. Поразки на початковому етапі війни примусили Москву терміново переглянути довоєнну теорію війни, згідно з якою, у разі нападу противника на СРСР, бойові дії будуть вестися "малою кров'ю і на території ворога". У 1930-х pp. було ліквідовано створену в лісах мережу матеріально-технічних баз для розгортання, у разі потреби, партизанського руху. Підібрані для можливої партизанської боротьби кадри звинуватили в підготовці замаху на Сталіна і знищили. Тому з поспіхом зібраних і недосвідчених 3,5 тис. партизанських загонів і диверсійних груп, залишених на окупованій території, улітку 1942 р. лишилося лише 22 загони, інші розпалися або були розгромлені. Проти недосвідчених підпільників і партизанів діяли досвідчені фашистські каральні органи: гестапо, поліція, СС, СД. В Україні найбільш сприятливими були умови для таборів партизан на Волині й Поліссі. Рух набрав організованого характеру в 1942 р., коли було створено Український штаб партизанського руху, який очолив Т. Строкач. У русі Опору брали участь утікачі-військовополонені, партійні й безпартійні, дорослі й діти. Причини розгортання руху Опору: окупація батьківщини загарбниками; жорстокість окупаційного режиму; цілеспрямована діяльність радянського керівництва з організації руху Опору на окупованих територіях. Пасивні форми опору, різноманітна допомога партизанам; відмова співробітничати з окупаційною владою; саботаж заходів окупаційної влади; випуск бракованої продукції; зрив поставок продовольства для окупаційної армії; ухиляння від робіт тощо. Активні форми опору, партизанський рух; діяльність підпілля; диверсійна діяльність; пропагандистська діяльність. Джерела формування партизанських загонів. • Залишення в тилу ворога спеціально сформованих загонів. • Окремі солдати і підрозділи, що опинилися в оточенні й не мали змоги прорватися для з'єднання з фронтовими частинами. • Окремі громадяни, які не були призвані до армії, але були здатні носити зброю і за своїми переконаннями і бажанням готові були вести партизанську боротьбу. Відомими командирами радянських партизанів стали С. Ковпак, О. Федоров, М. Наумов. В українських містах і селах діяли молодіжні підпільні організації. У Миколаївській області до їх складу входили старшокласники с. Кримки. У вересні 1942 р. - січні 1943 р. підпільна молодіжна організація "Молода гвардія" діяла в м. Краснодоні. Крім антигітлерівської пропаганди, молодогвардійці здійснили низку диверсій і бойових операцій. Крім радянського руху Опору, в Україні виникає і націоналістичний, організатором якого виступила ОУН. У 1942 р. була сформована Українська повстанська армія (УПА). її головнокомандувачем став член Проводу ОУН(Б) Р. Шухевич. Партизанська армія контролювала частину території Волині, Полісся та Галичини. У 1944 р. в Карпатах представники довоєнних політичних партій Західної України та східних українців створили Українську головну визвольну раду (УГВР), яка закликала неросійські народи СРСР об'єднатися проти Москви. Таким чином, рух Опору в Україні в роки Другої світової війни вів боротьбу як проти фашистських окупантів, так і за створення української держави. Комуністичний і націоналістичний партизанський та підпільний рухи наближали час перемоги. Однак вони залишались на різних політичних позиціях, тому радянські війська й УПА перебували в стані відкритої війни. У той же час на західноукраїнських землях діяв і польський рух Опору (Армія Крайова і Гвардія Людова). \\\\\\\\\ ОУН і нацисти. Утворення УПА і її діяльність.Жорстокий окупаційний режим в Україні спричинив до появи Руху Опору, в якому виділилося дві складові: оунівське підпілля і УПА, радянський партизанський рух і підпілля. Причина такого стану - наявність ОУН, яка відігравала роль третьої сили в Україні, прагнучи до створення незалежної Української держави. У цілому діяльність ОУН в роки війни однозначно оцінити непросто, бо вона була досить суперечливою. У 1938 р. в Роттердамі було вбито лідера ОУН Євгена Коновальця. У 1939 - 1940 рр. в ОУН стався розкол, утворилося дві фракції, з двома лідерами Мельником і Бандерою - ОУН (м) і ОУН (б). Між ними, у принципі, розбіжностей не було, але були розходження в питаннях тактики. Бандерівці, не відкидаючи можливості співпраці з Німеччиною, одночасно прагнули встановити контакти з іншими державами, виступали за утворення власної армії та розгортання активної боротьби за незалежність України, спираючись в основному на сили і можливості українського народу. Мельниківці ж доводили необхідність пріоритетної орієнтації на Німеччину, оскільки західні держави не цікавилися українським питанням. Між обома фракціями була гостра ворожнеча. Обидві фракції - ОУН (м) і ОУН (б) на початку війни співпрацювали з нацистами. Обидві сторони намагалися використати одна одну у власних цілях. Тобто, ворог був спільний, але цілі різні. ОУН прагнула, використовуючи підтримку Німеччини, досягти головної політичної мети - проголосити незалежну Українську Державу, в чому особливо рішуче діяли бандерівці. Для нацистів же ОУН представляла інтерес як диверсійна шпигунська сила, маріонетки. Хоча серед вищого нацистського керівництва не було щодо цього єдності. Плодом співпраці на початку війни з СРСР стало створення німцями „Легіону українських націоналістів" із двох батальйонів - „Нахтігаль" і „Роланд". У перші ж дні війни виник конфлікт. 30 червня 1941 р. у Львові бандерівці несподівано для німців проголосили „Акт проголошення відновлення Української держави" і обрали уряд на чолі з Я.Стецьком. Вимогу німців скасувати цю акцію Бандера категорично відкинув. У вересні 1941 р. Бандера і Стецько були заарештовані і вміщені до концтабору. Восени 1941 р. напруження між нацистами і ОУН зростає. Німців непокоїть зростання і посилення оунівського підпілля, яке поширюється в західних і східних областях України. Оунівці намагалися поставити своїх людей в апарат місцевого управління і посилити вплив на маси, збираючи і організовуючи сили. Бандерівці діяли особливо рішуче - радикально, а мельниківці більше використовували легальні можливості співпраці з німцями. Плани ОУН полягали в тому , Що в ході війни СРСР і Німеччина послабнуть і не зможуть перешкоджати відродженню української Держави, тобто ОУН прагнула бути „третьою силою". Але це створювало загрозу окупаційному режимові. Тому у листопаді 1941 р. нацистами було видано наказ про арешти і репресії проти діячів оунівського підпілля. Багато організацій ОУН (м) і ОУН (б) було розгромлено, сотні розстріляні, чимало вміщені до концтаборів. Власне, наприкінці 1941 - на початку 1942 рр. між ОУН і нацистами виникло протистояння. Починається формування збройних загонів ОУН. Уже влітку - восени 1941 р. на Поліссі і Волині діяли загони Т. Боровця (Бульби) - „Поліська січ". У 1942 р. виникають загони ОУН (б) і ОУН (м). Протягом 1942 - першої половини 1943 рр. бандерівці підкорили собі всі інші загони і створили Українську Повстанську Армію. 14 жовтня 1942 р. вважається офіційною датою створення УПА. Головнокомандуючим УПА був Роман Шухевич (Тарас Чупринка). У червні 1943 р. було проведено 3-й Надзвичайний великий збір ОУН (б), який вніс доповнення та зміни до доктрини інтегрального націоналізму, яка не дуже виправдовувала себе на східноукраїнських землях. Цим обумовлювалась необхідність поєднати національні вимоги з загальнодемократичними, тобто розробити соціально-економічну платформу і наповнити національну ідею демократичним змістом, з метою розширення політичної бази. У липні 1944 р. біля Самбора (Галичина) представниками від різних українських організацій (крім ОУН (м)) була створена Українська Головна Визвольна Рада, яка закликала до боротьби проти нацизму і більшовизму, а всім неросійським народам СРСР - об`єднатись в боротьбі за своє визволення. УПА швидко розгорнула свою діяльність. Поширилася її територія з Волині, Полісся на Галичину, Черкащину. Зростала її чисельність - від 30 - 40 тисяч до 100 тисяч чоловік. Всього вважають, що через УПА до початку 50-х рр. пройшло близько 400 тисяч чоловік. Вдосконалювалася її структура, встановлені були військові звання, військові нагороди, діяли школи командирів, видавалися газети і журнали. Існували чотири ударні групи УПА: Захід, Схід, Південь, Північ. УПА виникла без зовнішньої підтримки, за масової підтримки місцевого населення. Під контролем УПА були цілі райони. У 1942 - 1943 рр. почалися бойові дії проти німців, але УПА переважно уникала зіткнень з німцями, вичікувала, зберігала сили. Вела УПА боротьбу і проти радянських партизанів, не пускаючи їх на свою територію. Боролася УПА і проти польських партизан. У 1943 - 1944 рр. сталася жорстока польсько-українська різанина, коли кілька десятків тисяч українців і поляків було знищено. Влітку - восени 1944 р. райони дислокування загонів УПА зайняли радянські війська. На розгром УПА були кинуті великі сили. Боротьба велася жорстоко. За лютий 1944 - липень 1945 р. загинуло 92,8 тисячі бійців УПА. У квітні 1944 р. у сутичці з загоном УПА було смертельно поранено командуючого І Українським фронтом , генерала армії Ватутіна. Боротьба УПА, оунівців на західноукраїнських землях продовжувалася до середини 50-х рр. 2. Радянський партизанський рух і підпілля.Радянський партизанський рух і підпілля почали розгортатися з початком війни. Партизанська мережа, підготовлена ще в 30-х рр. на випадок війни, під час сталінських репресій була винищена. Заново все робилося на швидку руку, поспішно і погано було підготовлено. У результаті, в перші місяці війни в Україні було залишено 3500 диверсійних та партизанських груп, але з них на червень 1942 р. залишилося 22. Але окупаційний режим нацистів сприяв посиленню і активізації радянського партизанського руху в Україні, який став більш активним і набирав більш організованих форм. У червні 1942 р. було створено Український штаб партизанського руху, який очолив Т. Строкач. Починають утворюватися і великі партизанські з'єднання. У лютому 1942 р. на Сумщині утворено партизанське з'єднання С. Ковпака і С. Руднєва. Навесні 1942 р. утворено партизанське з'єднання О. Сабурова, також створюються з'єднання О. Федорова, М. Наумова, М. Мельника. Наприкінці 1942 р. в Україні діяло 5 партизанських з'єднань і 900 дрібних загонів та сотні диверсійних та розвідувальних груп. Чисельність партизан в Україні на квітень 1943 р. становила 29,5 тисяч, на січень 1944 р. - 58,5 тисяч. Усього загальну кількість партизан та підпільників радянські історики налічують понад 500 тисяч. Свої дії українські партизани координували з вищім командуванням , отримуючи з центру усіляку підтримку. Влітку 1943 р., під час Курської битви, партизани провели „Рейкову війну". У червні - жовтні 1943 р. партизанське з'єднання С.Ковпака провело Карпатський рейд. Подібні рейди проводили й інші партизанські з'єднання. На початку 1944 р. в радянському партизанському рухові в Україні визначилися нові риси. УШПР розформував 33 великі партизанські загони та інші, які були реорганізовані в 101 партизанський загін. У 1944 р. провели партизанські рейди 19 з'єднань і 25 окремих загонів. У січні - квітні 1944 р. І Українська партизанська дивізія ім. С. Ковпака під командуванням П. Вершигори провела Львівсько-Закарпатський рейд. А всього за січень - серпень 1944 р. було вчинено 1037 диверсій. Активно під час окупації діяло і радянське підпілля - комуністичне і комсомольське. У Краснодоні діяла „Молода Гвардія", у с. Кримки (Миколаївської області) - „Партизанська іскра" та ін. У Дніпропетровську секретарем підпільного обкому КП(б)У був Сташков, а підпільний міськом КП(б)У очолював Г.Савченко. Пакт Молотова-Ріббентропа. 23 серпня 1939 р. міністр закордонних справ Німеччини Й. Ріббентроп та нарком закордонних справ СРСР В. Молотов підписали Пакт про ненапад на 10 років. До документу додавався секретний протокол, який визначав зони впливу СРСР та Німеччини у Східній Європі. В статті 1 таємного протоколу вказувалось, що північний кордон Литви буде лінією, яка розмежовує сфери впливу СРСР та Німеччини в Прибалтиці. Наступні статті документу торкалися статусу західноукраїнських земель. У статі 2 вказано: "У випадку територіально-політичного перевлаштування областей, що входять до складу Польської держави, кордон інтересів Німеччини та СРСР буде приблизно проходити по лінії річок Нарев, Вісла, Сян...". В статті 3 зазначалось "стосовно південного-сходу Європи, з радянського боку підкреслюється інтерес СРСР до Бессарабії. Німецька сторона заявляє про її повну політичну незацікавленість в цих областях..." . Укладена угода в історичній літературі отримала назву "Пакт Молотова-Ріббентропа". Таємний протокол був грубим порушенням міжнародного права. Під дипломатичним виразом "територіально-політичного перевлаштування" малося на увазі агресія і розподіл територій незалежних держав. Договір дав Німеччині можливість почати агресію проти Польщі, забезпечив їй тил на сході майже на два роки. Фактично підписання СРСР "Пакту Молотова-Ріббентропа" дозволило Німеччині розпочати ІІ світову війну. Входження західноукраїнських земель до складу УРСР та СРСР. 1 вересня 1939 р. німецькі війська напали на Польщу. Пов'язані з Польщею союзницькими зобов'язаннями Великобританія та Франція 3 вересня оголосили війну Німеччині, але активних наступальних дій не розпочали. Це дало Німеччині змогу зосередити головні сили проти польської армії. Польські збройні сили поступались німецьким чисельністю та озброєнням. Німецьке командування повною мірою використало перевагу у танках і літаках. Як наслідок польська армія швидко зазнала поразки. У перші дні німецько-польської війни СРСР зайняв очікувальну позицію. Радянське керівництво не бажало розділяти з Німеччиною відповідальність за агресію проти Польщі. Тільки 17 вересня 1939 р. радянські війська (Український фронт) під командуванням С. Тимошенка перейшли польський кордон. У перших день наступу радянські війська просунулись у західному напрямку на 70 - 100 км, зайнявши Рівне, Дубно, Збараж, Тернопіль. Офіційно було оголошено, що метою приходу радянських військ була потреба захистити українське та білоруське населення Польщі, оскільки західні українці і білоруси "зовсім кинуті на долю випадку і залишилися беззахисними". Переважна маса місцевого населення, втомленого від релігійного та національного гніту, радо зустріла підрозділи Червоної Армії. 22 вересня Червона армія вступила у Львів. Залишки польської армії майже не чинили опору радянським військам, відбувались лише окремі сутички. 27 вересня німецькі війська захопили Варшаву. Польська держава (Друга Річ Посполита) припинила існування. Тепер перед радянською дипломатією постало завдання на офіційному рівні узгодити нові західні кордони, тобто легалізувати зміст таємного протоколу до пакту про ненапад. 28 вересня 1939 р. у Москві підписано договір "Про дружбу і кордон" між СРСР та Німеччиною. До СРСР відійшло майже 200 тис. кв. км. території Західної України і Західної Білорусі, де проживало 7 млн. українців, 3 млн.білорусів, 1 млн. поляків, 1 млн. євреїв. Майже 16 тис. кв. км. етнічних українських земель (Холмщина, Лемківщина, Підляшшя) з 1,2 млн. населення опинились під німецькою окупацією. Мал. 1. Україна на початку Другої світової війни. 22 жовтня 1939 р. відбулися вибори до Народних Зборів. Радянське командування та партійні органи строго слідкували за підбором кандидатів у депутати. Тому до Народних зборів не потрапили представники некомуністичних політичних партій та організацій. Серед обраних депутатів було 766 селян, 415 робітників, 270 представників інтелігенції. Засідання Народних зборів відбулося у Львові 26 - 28 жовтня 1939 р. На них було прийнято три головні декларації: Мал. 2. Радянська агітація за включення Західної України до СРСР встановлення радянської влади в Західній Україні; про входження Західної України до складу УРСР про конфіскацію поміщицьких та монастирських земель, націоналізацію банків та промисловості. 1 листопада 1939 р. позачергова V сесія Верховної Ради СРСР схвалила рішення Народних зборів та прийняла Закон про входження західноукраїнських земель до складу СРСР і возз'єднання їх з УРСР. Лише після цього 15 листопада ІІІ сесія Верховної ради УРСР прийняла Закон про возз'єднання Західної України з Радянською Україною. Продовжуючи займати території, які були передбачені таємним протоколом до пакту про ненапад, 26 червня 1940 р. радянський уряд надіслав румунському урядові ноту, вимагаючи повернути Бессарабію та Північну Буковину. Румунська сторона, намагаючись затягнути час, дала невизначену відповідь на радянську пропозицію. Тоді 28 червня 1940 р. радянський уряд висунув Румунії ультимативну вимогу, щодо звільнення Бессарабії та Північної Буковини. Залишаючись наодинці з Радянським Союзом Румунія вимушена була поступитись і наступного дня розпочала виводити свої війська з цих територій. 28 - 30 червня 1940 р. підрозділи Червоної Армії зайняли територію Бессарабії та Північної Буковини. 2 серпня 1940 р. Верховна Рада СРСР прийняла Закон "Про включення Північної частини Буковини, Хотинського, Акерманського та Ізмаїльського повітів до складу УРСР". Інші землі Бессарабії, в тому числі заселені переважно українським населенням, Придністров'я, увійшли до складу Молдавської РСР, яка з автономії ускладі УРСР була реорганізована в окрему союзну республіку. Радянізація західноукраїнських земель (1939 - 1941 рр.). Після входження західноукраїнських земель до складу УРСР почалася їх активна радянізація - перетворення радянського зразка. У першу чергу введений радянський адміністративно-територіальний устрій. 4 грудня 1939 р. на західноукраїнських землях утворено Львівську, Тернопільську Дрогобицьку, Станіславську, Волинську і Рівненську області . У серпні 1940 р. після приєднання до УРСР Бессарабії та Північної Буковини, утворено також Чернівецьку та Ізмаїльську області . Народні збори припинили існування, натомість розпочалось формування радянської організації влади та створення партійних та громадських організацій у краї. Ліквідація старої системи управління супроводжувалася арештами і депортацією колишніх службовців. Справа в тому, що посади у старому адміністративному апараті займали переважно поляки, яким радянська влада не довіряла.Значні зміни відбулися в економічному житті краю. В сільському господарстві розпочалась конфіскація земель польських поміщиків та осадників. Ці землі держава передавала в користування незаможним селянам. Як наслідок, майже 500 тис. селян одержали у користування понад мільйон гектарів землі. Одночасно розпочалась конфіскація земель заможних селянських господарств. Заможні селянські сім'ї, яких влада відносила до категорії куркулів, депортувались у віддалені райони СРСР. Розпочалась механізація сільського господарства, створено 182 машинно-тракторні станції (МТС), які надавали сільгоспвиробникам техніку для обробітку землі. Техніку і кадри для МТС на перших порах надавали прикріплені до кожної області західної України східні області УРСР у порядку шефської допомоги. У 1939-40 рр. нова влада зробила перші кроки, спрямовані на індустріалізацію краю. Усі підприємства підлягали націоналізації, без будь-якої компенсації власникам. На початку 1940 р. націоналізовано (практично конфісковано) понад 2200 промислових підприємств (переважно дрібних). Партійні органи очолили націоналізацію промисловості і банків, розпустили всі кооперативні й економічні товариства, а їхнє майно стало державною власністю. До середини 1940 р. була ліквідована кооперативна і приватна торгівля. Радянська влада здійснила ряд заходів для покращення медичного обслуговування населення, передусім сільського. Почалося безоплатне медичне обслуговування, значно розширила мережу медичних установ. Багато було зроблено для розвитку та українізації системи освіти. До середини 1940 р. в краї вже налічувалось близько 6900 початкових шкіл, з них - 6000 - українських. На українську мову викладання перейшов Львівський університет, який був перейменований на честь Івана Франка. В суспільно-політичній сфері радянська влада запровадила жорстокий контроль над життям суспільства. Приватні вищі і середні навчальні заклади, школи, часописи та газети були закриті. Мал. 3. Радянізація Західної України 1939-1941 рр. Радянізація передбачала і масові політичні репресії. В першу чергу жертвами репресій ставали польські поміщики, осадники, чиновники та військовослужбовці, власники підприємств. Проте дуже швидко об'єктом репресій стало і українське населення, у першу чергу заможне селянствота політично активна інтелігенція. У західних областях керівництво УРСР заборонило діяльність усіх політичних партій і громадських організацій, що існували до приєднання. Переслідували так званих "буржуазних спеціалістів", діячів товариства "Просвіта", письменників, учителів, лікарів. У західних областях органи НКВС знищували або депортували на схід цілі соціальні верстви, в першу чергу "куркулів ". У цілковиту залежність від московського патріархату потрапила православна церква на західноукраїнських землях. Жорстоких репресій і переслідувань зазнали священнослужителі православної і греко-католицької церков. Політичні репресії, жорстокий контроль над суспільно-політичним життям великою мірою нівелював в очах населення ті позитивні зрушення, які відбулись в промисловості та у соціальній сфері, що послаблювало авторитет радянської влади у регіоні. Масові політичні репресії призвели до того, що у частини західноукраїнського суспільства зміцніли антирадянські настрої. На 1941 р. із Західної України та Західної Білорусіна крайню Північ та в Сибір було депортовано понад 1173 тисячі осіб, що складало близько 10% населення краю.У грудні1940 р. німецьке командування розробило план нападу на СРСР, який отримав назву "план Барбаросса", який ґрунтувався на теорії тотальної та блискавичної війни, яка була вже відпрацьована у попередніх кампаніях. Відтоді почалася інтенсивна підготовка нацистської Німеччини до війни з СРСР. Передбачалось протягом 2-2,5 місяців знищити Червону Армію і вийти на лінію Архангельськ - Астрахань. В червні1941 р. Німеччина та її союзника (Італія, Угорщина, Румунія, Фінляндія, Словаччина) зосередили на кордонах з СРСР до 5,5 млн. солдат, 47,2 тис. гармат, 3844 танки (у тому числі середніх і важких - 1654), 4873 літаків. СРСР міг протиставити цим силами на західних кордонах 171 дивізію (3250 тис. солдат, 37,5 тис. гармат, 10,3 тис. танків (з них 1800 - середніх та важких), 8,6 тис. літаків). 22 червня 1941 р. нацистська Німеччина без оголошення війни напала на Радянський Союз. Німецькі війська наступали у трьох головних напрямках: північному - на Ленінград (група армій "Північ" - командувач генерал-фельдмаршал В. Леєб); центральному - головний удар на Москву (група армій "Центр" - командувач генерал-фельдмаршал Ф. Бок); південному - на Київ (група армій "Південь" - командувач генерал-фельдмаршал Г. Рундштедт). Велика Вітчизняна війна. Від початку німецько-радяснької війни керівництво СРСР розпочало активну ідеологічну підготовку протистоянню агресору. Уперше термін «вітчизняна війна» щодо війни Німеччини і СРСР з'явився в тексті виступу В'ячеслава Молотова по радіо 23 червня 1941 року: "Свого часу на похід Наполеона в Росію наш народ відповів вітчизняною війною і Наполеон зазнав поразки, прийшов до свого кінця. Те ж саме буде і з Гітлером, що зазнався і оголосив новий похід проти нашої країни. Червона Армія і весь наш народ знову поведуть переможну вітчизняну війну за батьківщину, за честь, за волю". Того ж дня газета "Правда" опублікувала статтю Омеляна Ярославського під назвою "Велика вітчизняна війна радянського народу". Назва прижжилася, на відміну від Першої світової війни, яка у свідомості населення так і залишилася імперіалістичною, незважаючи на спроби царських ідеологів провести паралель з Вітчизняною війною 1812 р. Жорстокість нацистів сприяла тому, що радянське населення зрозуміло: мова йде про виживання їх самих та всіх їхніх нащадків. Саме тому в радянській та сучасній російській історіографії німецько-радянську війну називають Великою Вітчизняною війною. Раптовість удару Німеччини дозволила в перший день війни знищити 66 радянських аеродромів та вглибитись на територію СРСР до 50 км. На другий день війни командування Південно-Західного фронту зробило спроби нанести наявними у нього танковими силами контрудар проти 1-го німецької танкової групи в районі Луцьк - Рівне - Броди. Танкова битва, в якій з обох боків брало участь до 2 тис. танків, тривала майже тиждень. Радянські механізовані корпуси були знищені, великою мірою через постійні удари з повітря ворожої авіації. Після цього в радянського командування не було великих мобільних резервів, щоб зупинити просування німецьких військ по Правобережжю України. Протягом першого тижня військових дій німецькі частини заглибились на 300 - 450 км. і в окремих місцях перетнули старий радянсько-польський кордон. Проте надалі через опір Червоної армії їх просування уповільнювалось. Бойові дії набували найжорстокішого характеру. Радянські війська залишили Рівно, Дрогобич,Тернопіль, Бердичів, Житомир. Вже 10 липня німці підійшли до Києва. Причини тяжких поразок у 1941 р. були не в слабкості СРСР, а в прорахунках радянського керівництва. Невдачі радянських військ були зумовлені такими факторами: прорахунки радянського керівництва в оцінці воєнно-політичної ситуації, переоцінка значення радянсько-німецьких договорів, прорахунки у визначенні строків нападу Німеччини на СРСР; відсутність надійних союзників, міжнародна ізоляція СРСР; неукомплектованістьЧервоної армії кваліфікованими командирськими кадрами, кращі з яких стали жертвами політичних репресій (репресовано 20% командного складу Червоної армії); раптовість нападу, нова тактика німецьких військ; розпорошення сил Червоної армії вздовж кордонів; незавершеність заходів по зміцненню західних кордонів, які змінились у 1939 - 1940 рр.; невідмобілізованість Червоної армії (Сталін остерігався проведення мобілізації, щоб не спровокувати напад Німеччини), незавершеність заходів по переозброєнню армії. Крім того німецькі війська мали значний військових досвід та чисельну перевагу - 5,5 млн. мобілізованих солдат, проти 3,2 млн. у Червоної армії. Досягти легких та швидких перемог у 1941 р. німецьким військам вдавалось далеко незавжди і не на всіх напрямках. Героїчна оборона Києва, Одеси та Севастополя значно затримали просування ворога в глиб території УРСР. Оборона Одеси, яка тривала з 5 серпня по 16 жовтня, 4-а румунська армія, яка атакувала Одесу боєздатність втратила повністю і була виведена в Румунію на доукомплектування. Оборона Севастополя тривала 250 днів, Крим надовго cкував танки Манштейна, які рвались на Кубань та Кавказ. Мал. 1. Карта воєнні дії червень 1941 - листопад 1942 рр. Головні сили Південного фронту зазнали поразки під Уманню. 6-та і 12-та радянські армії опинились у "котлі" Первомайськ - Новоархангельськ -Умань. В полон потрапило 103 тис. радянських солдат, німці захопили 317 танків та 858 гармат. 20 серпня 1941 р. майже весь правий берег Дніпра від Черкас до Херсона опинився в руках німецької армії. Як наслідок, німецькі війська отримали можливість переправитись на Лівобережжя і таким чином зайти в тил головним силам Південно-Західного фронту, які обороняли Київ. Мал. 2. Полонені червоноармійці. Мал. 3. Радянські мінометники ведуть вогонь по гітлерівцях. Весь Південно-Західний фронт (близько 750 тис. солдат) опинився в оточенні під Києвом, оборона якого тивала з 7 липня до 26 вересня. В полон потрапило 665 тис. радянських солдат, захоплено, за деякими даними, 3718 гармат та 884 танки. При виході з оточення загинів командуючий фронтом Кирпонос. Після знищення головних сил Південно-Західного фронту під Києвом німецькі війська швидко оволоділи Лівобережжям і в жовтні вийшли на східні кордони УРСР. Кампанії 1942 р. Після успіху під Москвою, радянське керівництво вирішило завдати німецьким військам нового удару на півдні, в Україні, з метою звільнити Харків та промисловий район Донбасу. 12 травня 1942 р. розпочалася Харківська операція. Радянські війська швидко звільнили Чугуїв, Мерефу, досягли Ізюма. Проте з'ясувалось що так масштабні наступальні дії були передчасними. Сил для успішного завершення операції виявилось недостатньо, наступ був погано підготовлений. 17 травня німці завдали потужних флангових контрударів наступаючим радянським військам. Як наслідок 25 травня 1942 р. значна частина радянських підрозділів, які брали участь в операції, потрапила в оточення на захід від Сіверського Дінця. В полон потрапило 240 тис. солдат, знищено або захоплено 2026 гармат, 1349 танків. У тому ж місяці закінчилась провалом Керченська операція (спроба радянських військ деблокувати Севастополь), яка обійшлася лише полоненими до 140 тисяч бійців і офіцерів. Бойова ініціатива знову перейшла до рук ворога. 4 липня 1942 р. німецькі війська захопили Севастополь. 22 липня 1942 р. після захоплення м. Свердловська Ворошиловградської області гітлерівці остаточно окупували всю територію УРСР. В Україні встановився нацистський окупаційний режим. 2. Нацистський окупаційний режим. У концентрованому вигляді наміри нацистського керівництва щодо окупованих регіонів Східної Європи були викладені у плані "Ост" ("Схід"). Цей документ, створений у 1940 р., містив у собі рекомендації щодо майбутньої колонізації східноєвропейських регіонів. Він складався з програми-мінімум, розрахованої на воєнний час, та програми-максимум - розрахованої на післявоєнний період. Основними положеннями програми-мінімум були: максимальне використання економічних та трудових ресурсів окупованих територій для успішного ведення війни. Особлива увага приділялась постачанню продовольства з України та нафти з Кавказу; фізичне знищення радянських керівних кадрів, комуністів, євреїв та циган,а також усіх хто буде чинити спротив новій владі; лояльне населення на цьому етапі не знищується, а активно експлуатується як робоча сила; Програма-максимум, розрахована на 30 років передбачала: поступове фізичне знищення слов'янських народів; германізація "нордичних груп населення" (в першу чергу прибалтів); колонізація України німецькими поселенцями; депортація населення Західної України до Сибіру. Відразу ж після захоплення українських територій почалося їх розчленування. У липні 1941 р. Чернівецька та Ізмаїльська області, захоплені румунськими військами, і з дозволу Гітлера включені до складу Румунії. Їй були віддані також землі між Бугом і Дністром: вся Одеська, південні райони Вінницької, західні райони Миколаївської областей, лівобережні райони Молдавської РСР. Ці території увійшли до так званої "Трансністрії", створеної румунами. У серпні 1941 р. на території Львівської, Дрогобицької, Станіславської і Тернопільської областей створений дистрикт "Галичина", що увійшов до складу польського генерал-губернаторства. Того ж місяця створений рейхскомісаріат "Україна" з центром у Рівному, поділений на 6 генеральних округів. Райони Донбасу, Чернігівської, Сумської і Харківської областей включені в окрему, воєнну зону, яка перебувала під владою німецького військового командування. Як видно, адміністративний поділ, запроваджений окупаційною владою, зовсім не враховував ні меж етнічних українських територій, ні історичних традицій. Мал. 4. Альфред Розенберг Мал. 5. Ерік Кох Теоретиком "східної політики" Рейху був прибалтійський німець Альфред Розенберг, який з липня 1941 р. був міністром у справах окупованих східних територій. Розенберг допускав можливість створення в Балтії та Україні контрольованих державних утворень. Але згодом в середині самого вищого політичного та військового керівництва Рейху перемагає позиція Гіммлера, який був автором плану "Ост". Згодом після призначення на посаду рейхскомісара України Еріка Коха, відвертого противника розенбергових ідей, розпочинається виконання плану "Ост". Політику окупаційної влади умовно можна поділити на декілька головних напрямків, тісно пов'язаних між собою: Політичні репресії проти реальних та потенційних противників окупаційного режиму (комуністів, в окремі періоди - членів ОУН, партизан, підпільників). Геноцид спрямований проти населення України, від етноциду та національної дискримінації до масового фізичного знищення; голокост. Нещадна економічна експлуатація українських земель Виконуючи головні завдання плану "Ост", окупаційна влада здійснювала масовий терор проти населення, звільняючи територію для німецьких колоністів. На території України нацисти створили 50 гетто та понад 180 великих концтаборів. Гетто являли собою ізольовані квартали населених пунктів, куди німецька влада переселяла єврейське населення для планомірного знищення. В'язнями концентраційних таборів ставали євреї, комуністи, ті хто чинив опір владі і ті, кого підозрювали у нелояльності до влади. Становище радянських військовополонених було надзвичайно складним, набагато гіршим, ніж у полонених англійців, французів чи американців. Періодично німці масово страчували полонених червоноармійців, особливо в перші роки війни. На околиці практично кожного великого міста нацисти організовували місця для масових страт. За роки окупації у Бабиному Яру в Києві страчено понад 220 тис. Всього в Україні загинуло за роки окупації понад 3,9 млн. мирного населення. Промислові підприємства України були розділені між великими німецькими компаніями. Проте відбудувати більшість підприємств у окупантів не було можливості. Для інтенсивнішої експлуатації українських селян окупаційна влада зберегла колгоспну систему. На базі колгоспів створені та звані громадські збори, загальні двори і державні маєтки головним завданням яких було постачання продуктів для армії чи для населення Німеччини. Приватна торгівля, за винятком базарів і української кооперативної організації, була заборонена. Окупаційна влада активно експлуатувала трудові ресурси України. З серпня 1941 р. була введена трудова повинність. Мобілізація до лав вермахту породила нестачу робочих рук в Німеччині. Тому окупаційна влада розпочала вивезення жителів України на примусові роботи до Німеччини. Вивезені особи отримали назву "остарбайтери" (німецьке "робітники зі сходу"). Всього в роки війни насильно вивезено 2,4 млн. остарбайтерів. Багато з них загинуло від непосильної праці, потрапило під бомби союзницької авіації або залишилося після війни на Заході. Вперше заклик до створення партизанських загонів прозвучав в директиві РНК СРСР і ЦК ВКП (б) від 29 червня 1941р. Проте організувати масовий партизанський рух вдалося не відразу. Це зумовлено декількома причинами. Ще в середині 30 -х років була згорнута програма підготовки партизанських кадрів на випадок війни. Це було зроблено у зв'язку зі зміною військової доктрин з оборонної на наступальну. В 1937 - 1938 рр. частина підготовлених для партизанської війни спеціалістів була репресована. Тому в1941 р. партизанські та підпільні структури в Україні доводилось створювати практично "з нуля". У тяжкій обстановці, викликаній швидким просуванням противника і відступом радянських військ, ряд підпільних організацій створювались поспіхом, не були достатньо відпрацьовані і узгоджені питання про підготовку паролів, явочних квартир, зв'язкових. Порушувалися правила конспірації - до списків майбутніх підпільників мало доступ багато людей, наради, інструктажі проводилися відкрито. У перший період війни негативно позначилась на справі відсутність єдиного органу, який би займався підготовкою і засилкою у тил противника організаторів підпільної боротьби, партизанських загонів, спеціальних диверсійних і розвідувальних груп. Загони радянських партизан в Україні створювались декількома шляхами: серед "оточенців" (залишки радянських підрозділів, які потрапили в оточення, але не втратили боєздатність); на основі диверсійних груп 4-го управління НКВС (16 % усіх партизанських загонів); з ініціативи місцевих жителів як реакція на німецький окупаційний режим; за ініціативи партійних органів. Великі партизанські загони, як правило, формувались за змішаним принципом: їх кістяк становили оточенці, представники НКВС, партійного апарату, основна частина особового складу - робітники (35 %)та селяни (47 %). Недоліки в організації партизанського руху призвели до великих втрат серед радянських партизан в початковий період війни. На червень 1942 р. діяли тільки 22 за

Держ структури у незалежній Укр

Проголошена незалежність надзвичайно гостро поставила питання про розбудову держави. Одним з найперших державотворчих кроків було запровадження атрибутів державності. Важливими віхами на цьому шляху стали: 1. Фіксація кордонів. 4 листопада 1991 р. Верховна Рада прийняла Закон «Про державний кордон України», який проголошував недоторканість кордонів, визначав порядок їхньої охорони та правила переходу. 12 грудня цього ж року з метою гарантування економічної безпеки республіки Президент України підписав Указ «Про утворення державного митного комітету України». 2. Визначення громадянства. 8 жовтня 1991 р. Верховна Рада прийняла Закон «Про громадянство України». Відповідно до цього Закону громадянство надавалось усім, хто проживав на території республіки, незалежно від соціального стану, статі, політичних та релігійних поглядів, хто не являвся на момент набуття чинності Закону громадянином інших держав і не заперечував проти отримання громадянства України. 3. Визнання національної символіки як державної. У січні—лютому 1992 р. низкою постанов Верховна Рада затвердила державним гімном мелодію М. Вербицького «Ще не вмерла Україна», синьо-жовте знамено — державним прапором, а тризуб — малим гербом України. 4. Запровадження власної грошової одиниці. З метою виходу з рубльової зони в 1992 р. на території республіки було започатковано обіг купонів багаторазового використання, а 2 вересня 1996 р. відповідно до Указу Президента на зміну купону прийшла справжня національна валюта — гривня. На початковому етапі самостійного існування для України стратегічно важливим завданням було створення власних збройних сил — гаранта захисту державної незалежності, територіальної цілісності та суверенітету країни. 24 серпня 1991 р. було розпочато процес визначення і створення механізму захисту української державності. Вже 11 жовтня 1991 р. Верховна Рада затвердила концепцію оборони та розбудови Збройних сил України. У цьому документі констатувалося прагнення України стати нейтральною, без'ядерною, позаблоковою державою. Обороноздатність за таких умов мала бути забезпечена створенням власних збройних сил. Згідно з концепцією цей процес розгортався шляхом поетапного скорочення і послідовного переформування військ Київського, Одеського, Прикарпатського військових округів, окремої армії протиповітряної оборони, повітряних армій та Чорноморського флоту. Чисельність збройних сил повинна не перевищувати 0,8—0,9% від чисельності населення України (420—440 тис. осіб). Військові асигнування мають становити 4—5% державного бюджету. Нового імпульсу розбудові армії надав референдум 1 грудня 1991 р. Вже 6 грудня побачив світ Закон «Про Збройні сили України», у якому Україна як незалежна держава і суб'єкт міжнародного права офіційно проголошувала створення власних збройних сил. Пакет Законів, які було прийнято надалі («Про прикордонні війська України», «Про загальний військовий обов'язок і військову службу» та ін.), створив певну правову базу для реформування війська. Розгорнувся процес реструктурування Збройних сил України. Якщо на 1 січня 1992 р. військові формування на території України налічували 726 тис. осіб, то на 1 квітня 1993 р. — 525 тис. осіб. Загальносвітові тенденції — активізація процесу роззброєння, зниження рівня воєнного протистояння, з одного боку, реальні можливості та потреби української держави — з іншого, зумовили зменшення чисельності військ і суттєве скорочення озброєнь. Вже на початку 1994 р. Україна вивезла зі своєї території всю тактичну ядерну зброю. Паралельно зі скороченням особового складу, озброєнь і бойової техніки тривала розбудова Збройних сил, визначалася їхня структура. У жовтні 1993 р. Верховна Рада прийняла «Воєнну доктрину України». Документ такої ваги республіка прийняла першою серед країн СНД. З урахуванням трирічного досвіду він ставив завдання розбудови Збройних сил у трьох площинах — воєнно-політичній, воєнно-технічній та воєнно-економічній. Характеризуючи завдання та зовнішні функції української армії, Президент України підкреслив, що «хоча ми ні на кого не збираємося нападати, нікому не загрожуємо силою, але ми маємо бути готовими захистити свою державу і свій народ. Це єдине, що визначає характер і зміст Збройних сил України». У цілому процес розбудови української армії мав керований і поступальний характер, але в його розгортанні виявилось чимало проблем. Це проблеми Чорноморського флоту, конверсії, кадрів, соціального захисту військовослужбовців, раціональної організації військової освіти тощо. Офіційне затвердження атрибутів державності, створення власних збройних сил — гаранта захисту державної незалежності — лише початок процесу розбудови держави. У межах цього процесу розгортаються і взаємодіють дві суспільні тенденції — трансформація вже існуючих до проголошення незалежності елементів держави та формування нових структур. Отже, суть «розбудови держави» полягає в перетворенні уламку імперії на самодостатню, саморегулюючу систему. Пріоритетним напрямом державотворчого процесу є формування трьох основних гілок влади — законодавчої, виконавчої та судової. Вищий законодавчий орган України — Верховна Рада — дістався в спадок від Української РСР. Її було обрано ще навесні 1990 p., і аж до весни 1994 р. депутати Верховної Ради дванадцятого скликання визначали перебіг законодавчого процесу. У цьому були свої позитивні та негативні моменти. Позитивні — забезпечувалися спадкоємність та керованість суспільного розвитку на початковій фазі реформ, існувала база для розгортання державотворення. Негативні — більша частина депутатів Верховної Ради займала консервативну позицію і гальмувала створення правового поля для демократичних перетворень. Перший парламент незалежної України за період своєї діяльності прийняв майже 450 законів. На жаль, відсутність науково обґрунтованої моделі побудови демократичної держави, політичне протистояння, непрофесіоналізм депутатів тощо вплинули на якість прийнятих юридичних актів. Значна їх кількість мала декларативний характер, не була забезпечена механізмом їхньої реалізації. Суттєво вплинуло на політичний розвиток те, що в структурі виконавчої влади України виник новий важливий елемент. У кризових умовах з метою забезпечення сильної виконавчої влади, яка б стала гарантом послідовності перебудовчих процесів, політичної єдності в центрі та на місцях, Верховна Рада Законом від 5 липня 1991 р. запровадила Інститут Президентства. Термін «президент» в перекладі з латинської мови означає «той, хто сидить попереду». Іноді ще перекладають і як «головуючий». Проте в суспільній свідомості найчастіше ця посада асоціюється з поняттям «лідер». Президент України є главою держави і главою виконавчої влади. Він пропонує для затвердження Верховною Радою персональний склад Кабінету Міністрів та прем'єр-міністра. У межах своїх повноважень Кабінет Міністрів вживає заходи щодо забезпечення національної безпеки та обороноздатності; розробляє та вирішує практичні питання соціально-економічного розвитку; піклується про охорону природи та ін. Судова влада здійснювалася судовими органами, які у своїй сукупності становлять судову систему України. Складовими цієї системи є Верховний суд республіки, загальні, арбітражні та військові суди. Нагляд за точним виконанням законів на всій території республіки відповідно до Закону України «Про прокуратуру», прийнятого 5 листопада 1991 p., покликана була здійснювати Генеральна прокуратура республіки. На перший погляд, розпочалася розбудова досить стрункої і зваженої системи управління, проте майже з самого початку свого функціонування вона стала давати збої. Механізм влади або ж пробуксовував при прийнятті рішень, або гальмував практику реформування, або не забезпечував належного соціального захисту населення, або самоусувався від керівництва господарськими процесами. Внаслідок цього замість цивілізованого і демократичного розподілу влад виникло двовладдя, а згодом три центри влади — Президент, Верховна Рада та Уряд. Причому складові владної тріади виявилися далеко не рівноправними. За оцінкою експертів Національного інституту стратегічних досліджень (1993), криза влади в Україні значною мірою була зумовлена кризою існуючого державного ладу, його несистемним характером. В основі державного устрою республіки лежало, по суті, механічне поєднання елементів парламентської республіки, президентського правління і радянської влади, що зумовлювало чимало внутрішніх протиріч. Найслабшою ланкою в трикутнику протистояння центрів влади був уряд, який не мав достатньої самостійності та свободи дій, але в критичні моменти перетворювався на головного винуватця; ставав своєрідним політичним громовідводом для зняття соціального напруження. Верховна Рада 12 скликання за час свого функціонування змінила чотири уряди — В. Масола (травень—жовтень 1990 р.), В. Фокіна (листопад—жовтень 1992 р.), Л. Кучми (жовтень 1992 — вересень 1993 p.), Л. Кравчука—Ю. Звягільського (вересень 1993 — червень 1994 p.). Жорстке протистояння лягло в основу відносин між Президентом і Верховною Радою. Український парламент, надавши Президентові значні повноваження для практичного державотворення, одразу почав їх обмежувати. Л. Кравчука намагалися максимально позбавити впливу на вирішення внутрішніх проблем і локалізувати його компетенцію міжнародною сферою. Вже в січні 1992 р. відбулося закрите засідання президії Верховної Ради з участю Президента і прем'єр-міністра, на якому розглядалося питання про структуру державного управління в Україні. Під час обговорення тодішній Голова Верховної Ради І. Плющ, звертаючись до Л. Кравчука, запропонував йому таку альтернативу: «Є два шляхи. Сьогодні в нас записано не в Конституції, а в Законі про Президента, що Президент є глава держави і глава виконавчої влади. Якщо ви хочете бути таким... — управляйте всім і вся. Я вам цього не раджу. Є другий шлях. Обирайте найпрестижніше місце у Києві... і представляйте державу». Президент не дуже поспішав скористатися всією повнотою наданих йому повноважень. Водночас Л. Кравчук періодично вдавався до спроб шляхом концентрації влади зміцнити свої позиції всередині держави. У травні 1993 р. він виступив з пропозиціями, суть яких полягала в тому, що Президент формує уряд, бере на себе безпосереднє керівництво Кабінетом Міністрів, тобто реально очолює виконавчу владу. Парламент зосереджує свою увагу на прийнятті законів, постанов та здійснює тільки повноваження, передбачені Конституцією. Характерно, що Президент не ставив питання про додаткові повноваження. Верховна Рада мала надати йому лише одне право: видавати укази з невизначених, неврегульованих економічних питань, які втрачають силу після прийняття Верховною Радою відповідних законів. Під час свого виступу в парламенті Л. Кравчук, намагаючись досягти бажаної мети, вдався навіть до такого аргументу: «Зрештою, я маю право на звернення до народу, щоб пояснити свою позицію». Проте Верховна Рада його не підтримала. Протистояння Президент — Верховна Рада мало місце не тільки в центрі, а й у регіонах, де воно набуло форми конфлікту між місцевими радами та органами місцевої державної адміністрації. Останні були створені навесні 1992 р. відповідно до Закону України «Про представника Президента України» та Положення «Про місцеву державну адміністрацію», затвердженого Указом Президента. Запровадження посади представника Президента, формування апарату місцевої державної адміністрації були спробою реформувати радянську систему, створити жорстку виконавчу вертикаль, підпорядковану Президентові, та здійснити реформування місцевої влади не вдалося. Верховна Рада 1994 р. ліквідувала місцеві державні адміністрації і повернула державну владу на місцях радам народних депутатів та їхнім виконкомам. Отже, на початковому етапі державотворення (1991 — перша половина 1994 р.) в процесі розбудови та становлення владних структур визріла криза, яка виявилася в низці негативних тенденцій: 1) у цей час не вдалося ефективно і зважено здійснити розподіл владних повноважень; 2) роздвоєність виконавчої гілки влади (Президент — уряд) надзвичайно ускладнювала управління і заважала працювати; 3) загальна невизначеність у розподілі владних функцій і повноважень зумовлювала тотальну безвідповідальність на всіх рівнях; 4) послідовна протидія Верховної Ради не дала змоги створити сильну виконавчу владу, необхідну в умовах перехідного періоду. За цих обставин невдоволення мас діяльністю Президента та Верховної Ради невпинно наростало і досягло свого піку в червні 1993 р. Під тиском шахтарських страйків було прийнято рішення про проведення 26 вересня цього ж року референдуму з питань довіри Президентові та Верховній Раді. Таке рішення не могло швидко вгамувати розбурхане, виведене з рівноваги суспільство, навпаки, воно ще більше стимулювало розпал пристрастей. Це виявилося в посиленні протистояння партій, поглибленні розколу між Президентом та Верховною Радою. Спробою вирватись із цієї кризи і стало нове радикальне рішення щодо проведення в першій половині 1994 р. дострокових виборів Верховної Ради і Президента України. Після тривалих дискусій вибори до Верховної Ради було вирішено проводити за мажоритарною системою, відповідно до якої висування кандидатів відбувалося в територіальних округах, а не за партійними списками. Ця система помітно обмежила вплив і можливості політичних партій та громадських об'єднань. Дострокові вибори до Верховної Ради і вибори Президента України були об'єктивно назрілими та історично зумовленими. Вони поклали початок оновленню вищих органів влади. Згідно із Законом України від 18 листопада 1993 р. «Про вибори народних депутатів України», у 450 виборчих округах окружними виборчими комісіями було зареєстровано 5833 кандидати в народні депутати України — в середньому по 13 осіб на один депутатський мандат. 11 травня 1994 р. нова Верховна Рада розпочала свою роботу з виступу голови Центрвиборчкому, котрий повідомив остаточні дані виборів: було обрано 338 народних депутатів, серед яких 168 осіб належали до різних партій. Майже три чверті парламенту — віком від 25 до 50 років. До Верховної Ради України обрано представників 13 національностей. Головою українського парламенту було обрано О. Мороза. Порівняно швидко відбулася структуризація Верховної Ради України. На 1 липня 1994 р. у її складі налічувалося 9 депутатських груп і фракцій: фракція «Комуністи України за соціальну справедливість і народовладдя» (84 депутати); фракція Народного руху України (27); Соціалістична фракція (25); група «Центр» (38); група «Аграрники України» (36); група «Реформи» (27); група «Єдність» (25); група «Державність» (25); «Міжрегіональна депутатська група» (МДГ) (25); 20 народних депутатів не входили до складу фракцій і груп. Другий етап виборів, що відбувся в липні—серпні, суттєвих коректив у цей розклад політичних сил не вніс. Протягом червня—липня 1994 р. в Україні відбулися президентські вибори. Із семи кандидатів у Президенти України (В. Бабич, Л. Кравчук, Л. Кучма, В. Лановий, О. Мороз, І. Плющ, П. Таланчук) на виборах здобув перемогу Леонід Кучма, за кандидатуру якого в другому турі проголосувало понад 52% виборців; за Л. Кравчука — 45%. Після виборів було зроблено спробу перейти до прагматичної стадії перехідного періоду — стадії соціально-економічних реформ, оскільки запізнення з ними і було основною причиною загострення ситуації в країні. Зміна акцентів виявилася в тому, що новообраний Президент переніс центр уваги з питань ідеологічних на економічні, а Верховна Рада України активізувала свою законотворчу діяльність. Доробок українського парламенту тринадцятого скликання містить: 1) значне розширення правової бази реформ (прийнято 753 закони); 2) перехід до організації роботи депутатів на постійній основі, зростання професійного рівня депутатського корпусу; 3) прийняття нової Конституції України; 4) посилення контролюючих функцій вищого законодавчого органу (проведено 8 парламентських слухань, 20 днів уряду, на яких розглядалися найактуальніші питання суспільного життя). Однак і на цьому етапі відчувалися серйозні протиріччя між гілками влади, незбалансованість їхніх повноважень. Особливо помітною була слабка позиція Кабінету Міністрів. Як і в попередній період, цей виконавчий орган лишався найнестабільнішим — один за одним пішли у відставку уряди В. Масола (червень 1994 — березень 1995 p.), Є. Марчука (березень 1995 — травень 1996 p.), П. Лазаренка (травень 1996 — липень 1997 p.). З липня 1997 р. Кабінет Міністрів очолив В. Пустовойтенко. Протистояння Президент — Верховна Рада тривало і досягло своєї кульмінації влітку 1996 р. Проте законодавчій та виконавчій гілкам влади вдалося досягти компромісу, що було зафіксовано в Конституційному договорі. У березні 1998 p. за змішаною (мажоритарно-пропорційною) системою відбулися чергові вибори до Верховної Ради. Політичний спектр нового українського парламенту утворили Комуністична партія України — 24,7%, Народний Рух — 9,4%, виборчий блок Соціалістичної партії України та Селянської партії України «За правду, за народ, за Україну!» — 8,6%, Партія зелених — 5,4%, Народно-демократична партія — 5%, «Громада» — 4,7%, Прогресивна соціалістична партія України — 4% , Соціал-демократична (об'єднана) — 4%. Подальші довибори суттєво не змінили цього співвідношення сил. Вибори засвідчили переконливу перемогу лівих і відчутну поразку президентсько-проурядових структур, що було зумовлено невдоволенням мас становищем в економіці та соціальній сфері (мізерна оплата праці, затримки з виплатами заробітної плати та пенсій, розвал систем соціального забезпечення та охорони здоров'я тощо). Особливістю новообраного парламенту було те, що формальний баланс сил, який зафіксували вибори, не давав змоги легко спрогнозувати хід та результати політичних дебатів. Кожному з політичних таборів бракувало внутрішньої єдності, існували серйозні протиріччя серед учасників: у центристів — між НДП та «Громадою», у лівих — між ПСП та СПУ, далеко не безхмарною була ситуація і в таборі правих. Вже перша сесія Верховної Ради XIV скликання, що розпочала свою роботу 12 травня 1998 p., продемонструвала це. Як і очікувалося, у новообраному керівництві переважали ліві. Головою Верховної Ради було обрано О. Ткаченка (СелПУ), його першим заступником — А. Мартинюка (КПУ), заступником — В. Медведчука (СДПУ (о)). Проте тривала «спікеріада» (так охрестили журналісти процес обрання керівництва парламенту) засвідчила, що ліві переважають, але не домінують у стінах Верховної Ради. Водночас праві та центристи, суттєво впливаючи на парламентські процеси, не могли повноцінно відстояти власні інтереси, оскільки не мали єдності у своїх лавах. Це надзвичайно гостро поставило перед кожною політичною силою питання про посилення позицій, що зумовило активізацію процесів розмежування, перегрупування, консолідації. Зокрема, відбувся розкол Народного Руху України, на уламках якого з'явилося дві політичні партії — НРУ на чолі з Г. Удовенком та УНР, лідером якої став Ю. Костенко. Не зберегла єдності й фракція НДП, з якої вийшли кілька впливових депутатів на чолі з А. Матвієнком, утворивши об'єднання — «За відродження регіонів». Після обнародування документів про привласнення П. Лазаренком державних коштів та його втечі за кордон, залишившись без лідера, серйозну кризу пережила фракція «Громада», чисельність якої скоротилася з 44 до 17 осіб. Колишні «громадівці» перейшли до інших фракцій парламенту. Більшість безпартійних депутатів, які перемогли в одномандатних мажоритарних округах, також приєдналася до політичних фракцій. Персональний склад новообраної Верховної Ради створював потенційні передумови для зростання професіоналізму та підвищення ефективності роботи парламенту. Зокрема, до 47,7% народних депутатів перебувало в найбільш плідному для політичної діяльності віці — 41—50 років. Певною мірою зріс освітній рівень парламентарів — серед них 95,97 % мали вищу освіту, а 24,38% — вчену ступінь. Як і раніше, домінували представники інженерно-технічних професій (37,4%). Зросла кількість юристів, представників засобів масової інформації, діячів сфери культури і мистецтв. На певну прогнозованість й послідовність політичної лінії парламенту можна було сподіватись на тій підставі, що 33,3% нинішніх народних депутатів працювали й у Верховній Раді попереднього скликання. Саме вони очолили більшість її комітетів. Починаючи з другої половини 1998 р. на динаміку та характер політичного життя в Україні значною мірою впливала підготовка до президентських виборів. Найбільшої гостроти політичне протистояння набуло в період з травня по листопад 1999 р. Президентську виборчу кампанію характеризували: 1) помітне зростання кількості претендентів на президентську посаду. Якщо у виборах 1994 р. брало участь 7 кандидатів, то в 1999 р. було зареєстровано 15, попри те, що Законом про вибори Президента України передбачалась реєстрація претендентів лише після подання мільйона підписів громадян на їх підтримку; 2) активна участь у передвиборчому процесі більшості політичних партій. Із 84 партій про підтримку того чи іншого кандидата заявили 47; 3) відсутність єдності на «політичних флангах»: як ліві, так і праві не змогли висунути єдиного кандидата; 4) спроби утворення коаліцій («Канівська четвірка»). Передвиборча боротьба засвідчила, що відмінність політичних поглядів учасників цього об'єднання та їх електорату, нездатність на політичні компроміси стали на заваді висуненню єдиного кандидата та ефективної діяльності «четвірки»; 5) зростання ролі «політичних технологій» (політична реклама, антиреклама тощо); 6) орієнтація виборців не стільки на політичні погляди, програми кандидатів, скільки на особисті якості; 7) повторення «російського сценарію» в другому турі виборів: лівий претендент (від КПУ) та діючий Президент правоцентристської політичної орієнтації. У другому турі голосування переміг діючий Президент Л. Кучма, набравши 56,3% (понад 15 млню) голосів. За лідера Компартії України П. Симоненка проголосувало 37,8% (понад 10 млню) виборців. Певною мірою це було зумовлено програмою кандидата. Вона передбачала суттєвий прорив у економіці, стрімке зростання темпів економічного розвитку на основі спрощення й стабілізації податкової системи з одночасним зниженням податків, стимулювання передових технологій, сприяння вітчизняному та іноземному капіталу, оздоровлення державних підприємств, інвестиційну приватизацію. Така масштабна та багатоаспектна програма не могла бути реалізована без посилення виконавчої влади. Саме це зумовило проведення 16 квітня 2000 р. всеукраїнського референдуму, на який Президент України виніс питання: — недовіри Верховній Раді XIV скликання; — права Президента на розпуск Верховної Ради, якщо протягом одного місяця в ній не сформувалась постійно діюча парламентська більшість, або в разі незатвердження нею впродовж трьох місяців Державного бюджету України; — скасування депутатської недоторканості; — скорочення чисельності народних депутатів республіки з 450 до 300 осіб; — формування двопалатного парламенту, одна з палат якого представляла б інтереси регіонів; — прийняття Конституції України на всеукраїнському референдумі. Унаслідок реалізації цих положень Україна з парламентсько-президентської республіки перетворилася б на президентсько-парламентську, що мало б подолати протистояння законодавчої та виконавчої влади, посилити оперативність та дієвість державного управління. Ідея всеукраїнського референдуму була неоднозначно сприйнята як в Україні, так і на Заході. Зокрема, асамблея Ради Європи у своїх офіційних документах, вітаючи позитивні зрушення щодо демократизації суспільства, висловила занепокоєння з приводу методів проведення та системи організації референдуму, ймовірності руйнування існуючої системи стримувань і противаг між інститутами влади. Українська політична опозиція вказувала на відсутність механізму реалізації результатів референдуму, на реальну загрозу встановлення в республіці авторитарного режиму. Ці аргументи та, ймовірно, власні економічні інтереси спонукали народних депутатів 11 січня конституційною більшістю (309 осіб) проголосувати за тимчасовий мораторій на проведення в 2000 р. всеукраїнських та місцевих референдумів, що призвело до посилення протистояння між законодавчою та виконавчою гілками влади. У цей час на політичній арені відбувалося радикальне перегрупування сил. Намагаючись подолати протистояння з Президентом, уникнути розпуску парламенту, значна частина народних депутатів вирішила піти на компроміс. І вже 13 січня 2000 р. у Верховній Раді було сформовано парламентську більшість, до якої увійшли 237 депутатів 11 фракцій («Батьківщина», «Відродження регіонів», «Громада», НДП, НРУ, УНР, «Незалежні», Партія зелених, «Реформи-Конгрес», СДПУ (о), «Трудова Україна»). Нове політичне об'єднання продекларувало підтримку курсу реформ, готовність відповідати за його здійснення. Зазначалося, що більшість створено для консолідації депутатських зусиль, реалізації їх інтелектуального потенціалу, конструктивної співпраці різних гілок влади. «Більшовики», як охрестила їх преса, виступили з підтримкою реформаторського уряду, на чолі якого в грудні 1999 р. став В. Ющенко. Появу більшості негативно сприйняло ліве крило парламенту, а також представники лівих у керівництві Верховної Ради України. Тодішній спікер парламенту О. Ткаченко, блокуючи активність опонентів, зауважував, що більшість у парламенті сформувалась ще тоді, коли вдалося обрати його керівництво. Щоб у перспективі вона була не ситуативною, а реальною, слід внести зміни до Конституції України з тим, щоб вона брала на себе формування уряду і відповідальність за його дії. Спільної мови протидіючі сторони в стінах Верховної Ради так і не знайшли, і «більшовики» залишили сесійну залу. Вирішивши одні проблеми, поява парламентської більшості зумовила низку інших. По-перше, розкол українського парламенту призвів до стрімкого зниження рівня його легітимності. По-друге, у межах діючого регламенту вирішити наростаючі протиріччя між парламентською «більшістю» та «меншістю» було фактично неможливо. Формальне проголошення більшості не сприяло єдності та одностайності в ній, подоланню міжфракційної та внутріфракційної конфронтації. 21 січня парламентська більшість провела в Українському домі засідання, на якому відкритим голосуванням було прийнято рішення про внесення змін до Регламенту, про відкликання Голови Верховної Ради та його першого заступника тощо. Невдовзі Головою Верховної Ради був обраний І. Плющ, першим заступником — В. Медведчук, заступником — І. Гавриш. За цих обставин діяльність лівих депутатів була фактично блокована через відсутність кворуму, що змушувало їх іти на певні компроміси й на співпрацю з більшістю. Створення в процесі «оксамитової революції» січня — лютого 2000 р. у Верховній Раді України некомуністичної більшості породило сподівання на започаткування якісно нового етапу розвитку українського парламентаризму та української держави загалом. Насправді формування більшості не зняло, а лише на деякий час приглушило протиріччя, пов'язані з боротьбою різних політичних сил за владу, розподіл сфер впливу. Вже восени 2000 р. знову загострилося політичне протистояння у суспільстві, приводом до якого стали події навколо загибелі журналіста Г.Гонгадзе та «касетний» скандал, пов'язаний із записами на магнітоплівку розмов посадовців у президентському кабінеті. Активізувалась правоцентристська опозиція, спалахнули гострі дискусії у Верховній Раді навколо осіб силових міністрів, а в центрі Києва 15—26 грудня функціонувало наметове містечко опозиціонерів, на зразок студентської акції 1990 р. Всупереч їм протягом січня 2001 р. у багатьох містах України відбулися мітинги на підтримку Президента. У межах опозиції організаційно оформилися три осередки - Форум національного порятунку (ФНП), «Україна без Кучми» (УБК), Громадський комітет опору «За правду!», які, попри свою опозиційність, суттєво різнилися складом учасників, баченням завдань, формами та методами діяльності. Серйозним випробуванням як для влади, так і для опозиції стали події 9 березня 2001 p., які вилилися в масові зіткнення представників органів правопорядку та опозиційних сил. Загострення політичної кризи поставило питання про політичний діалог між владою та опозицією. Але негнучкість владних структур та максималізм і категоричність опозиційних об'єднань заблокували реалізацію ідеї «круглого столу». За тих обставин радикальна частина опозиції вдалася до ініціювання референдуму щодо дострокового припинення повноважень Президента. Відповідно до чинного законодавства референдум було визнано незаконним. До того ж навіть у лавах опозиціонерів ідея референдуму сприймалася неоднозначно. Вплинула на політичну ситуацію й активізація в середині березня 2001 р. лівої комуністичної опозиції, яка мала своїм наслідком відставку В. Ющенка 26 квітня 2001 р., засвідчивши певну поразку правоцентристських сил, глибоку кризу парламентської більшості у Верховній Раді України. Після політичних консультацій наприкінці травня новим прем'єр-міністром було обрано А. Кінаха, який перед тим очолював Спілку промисловців і підприємців України. Тоді ж Указом Президента було запроваджено інститут державного секретаря, що суттєво змінило конфігурацію виконавчої влади в Україні. Отже, розгорнутий після проголошення незалежності України державотворчий процес протікає суперечливо і неоднозначно. З одного боку, відбулися певні позитивні зрушення: запроваджено власні атрибути державності, створено Збройні сили України, трансформовано старі елементи держави (Верховна Рада, Кабінет Міністрів) та розбудовано нові (президентські структури тощо), переважно сформовано правове поле для державотворчого процесу. Водночас виявилися слабка скоординованість та відсутність єдності в діях різних гілок влади; зростання протиріч між центральними та місцевими органами влади; низька ефективність державного контролю за виконанням прийнятих рішень; значний вплив політичного протистояння в державі на поведінку державних установ; корупція та протекціонізм у державних структурах; недостатня кваліфікація професійних політиків.

Десталінізація, "1953-64. Період покращення, заходи влади"

Смерть Й. Сталіна 5 березня 1953 р. стала поштовхом до кардинальних змін в духовному житті, в економіці, серйозних змін зазнала внутрішня і зовнішня політика Радянського Союзу. Починаючи з березня 1953 р. нове керівництво СРСР, в якому поступово посилювались позиції першого секретаря ЦК КПРС М. Хрущова, розпочало курс на лібералізацію внутрішньої політики. Цей процес отримав назву десталінізації. Водночас боротьба за владу точилася між головою РНК СРСР Г. Маленковим, Л. Берією, який очолював об'єднані наркомати внутрішніх справ та державної безпеки, зберігав свої позиції і М. Хрущов. УРСР відводилось важливе місце у протистоянні спадкоємців Сталіна. Так Хрущов у червні1953 р. зняв з посади Першого секретаря ЦК КПУ Л. Мельникова та поставив свою людину - О. Кириченка. В липні Берію було заарештовано та розстріляно. А у вересні 1953 р. відбувся пленум ЦК КПРС, на якому Микиту Хрущова було обрано Першим секретарем ЦК КПРС. Причини десталінізації: Продовження політичних репресій могло призвести до соціального вибуху. Тотальний контроль над усіма сферами життя, максимально жорстка цензура в культурі та мистецтві створювалинепотрібну напругу в суспільстві, обмежували будь-які прояви творчості таініціативи, в кінцевому рахунку гальмували матеріальний і духовний розвиток суспільства. Відверте ігнорування національної самобутності народів СРСР для радянського керівництва загрожувалопоявою потужних національних антирадянських рухів. Існувала потреба покращитиміжнародний імідж СРСР, для успішної боротьби з США на ідеологічному фронті врамках холодної війни. Економіка та система управління потребували реформування. Для десталінізації характерні такі риси: припинення масових політичних репресій, зменшення чисельності репресивного апарату. Часткова реабілітація безпідставно засуджених; боротьба з культом особи Сталіна, яка активізувалась після відомої доповіді Хрущова "Про культ особи та його наслідки", виголошеної 25 лютого 1956 р. на закритому засіданні депутатів ХХ з'їзду КПРС. обмеження цензури; припинення кампанії боротьби проти націоналізму; уповільнення процесу русифікації; розширення прав УРСР в економічній фінансовій, юридичній сферах; В першу чергу відбулося скорочення кількості союзних та збільшення числа республіканських та союзно-республіканських міністерств. Більшість підприємств союзного підпорядкування було передано під управління УРСР. Частка промисловості, підпорядкованої уряду УРСР, в економіці України збільшилась з 30 до 76 відсотків. активізація дій української дипломатії та активізація контактів з зарубіжними країнами. Мал. 1. Микита Хрущов У 1954 р. в УРСР звеликим розмахом святкувався ювілей Переяславської ради як "300-літній ювілей возз'єднання України з Росією". Відзначення 300-річчя "возз'єднання України з Росією" призвело до серйозних змін у адміністративному устрої УРСР. На початку 1954 р. Указом Президії Верховної Ради УРСР м. Проскурів перейменовано у м. Хмельницький, а Кам'янець-Подільську область - у Хмельницьку. Приєднання Криму до України. 19 лютого 1954 р. Президія Верховної Ради СРСР прийняла Указ "Про передачу Кримської області із складу РСФСР до складу УРСР", враховуючи спільність економіки, територіальну близькість та тісні господарські і культурні зв'язки між Кримом і Україною. Витоки рішення про передачу Кримської області зі складу РРФСР до складу Української РСР потрібно шукати в трагічному для півострова 1944 році. Тодішня криза економіки та сільськогосподарського виробництва була спричинина масовою депортацією кримськотатарського народу, греків, вірмен, чехів, болгар і німців. Загальна кількість вивезеного з Криму люду сягала близько 300 тисяч, доросле чоловіче населення воювало на фронтах і зазнало значних втрат, отже півострів практично обезлюднів. Офіційна статистика свідчить, що за час війни населення в Криму зменшилося вдвічі і до травня 1944 року становило 780 тисяч осіб, а після депортації кримських татар тут лишилося близько 500 тисяч. У більшості кримських сіл уже влітку не було кому зібрати й мізерні врожаї. Якщо в 1940 році площа посівів у Криму становила 987,4 тисячі гектарів , то в 1950 році вона зменшилася майже на 100 тисяч (881,9 тис. га). До війни степовий Крим спеціалізувався на вирощуванні високоякісних сортів цінних пшениць. Площа озимої пшениці в Криму в 1940 році становили 447,5 тис. га , а в 1950 році зменшилися майже вдвічі ( 257,5 тис. га ). Значно скоротилися площі і технічних культур. У порівнянні з 1940 роком у всіх категоріях господарств площа садів зменшилась на 6 тисяч гектарів. Глибока криза переживала і соціальна сфера області. В Криму наприкінці 1953 року була тільки 3 хлібних магазини, 18 - м'ясопродуктів , 8 - молочних , 2 - тканин , 9 - взуття , 5 - будівельних матеріалів та 28 - книжкових магазинів. Сам Хрущов восени 1953 р. відвідав Крим. Про це немає жодної згадки у тогочасній кримській пресі. Тільки спогади Олексія Аджубея, зятя Хрущова, який супроводжував Першого секретаря в інспекторської поїздці до Криму. За словами Аджубея, найбільш приголомшили, схвилювали і обурили Хрущова галасливі натовпи російських переселенців, які торпедували машину Першого секретаря. Люди скаржилися на нестерпні умови життя, погане житло, нестачу харчів, вимагали допомоги. «Навіщо ж ви їхали?» - Запитував Хрущов. - І натовп заволав: «Нас обманули». Саме після таких зустрічей Хрущов і Малєнков вилетіли до Києва, де Микита Сергійович почав вмовляти керівників УРСР допомогти Криму у відродженні народного господарства. Але про формальну передачу Кримської області зі складу Російської Федерації Україні Перший секретар не говорив. Хрущов, як фахівець, що серед кремлівського керівництва був найбільше обізнаним в галузі сільського господарства і тривалий час очолював УРСР добре знав: перебуваючи складі РРФСР, Кримська область залишалась фактично в економічному просторі України. За післявоєнні роки з допомогою України в Криму збудовано Північно - Кримський зрошувальний канал. Дніпровська вода дісталася до Ялти і Севастополя. На півострові збудовано хімічний промисловий комплекс, багато заводів і фабрик в Криму ведуть свою історію вже після 1954 року. 2. Посилення десталінізації. ХХ з'їзд КПРС. Ключову роль в політиці Микити Хрущова відіграв саме ХХ з'їзд КПРС, який він використав для зміцнення своїх позицій при владі та усунення можливих конкурентів. З'єзд проходив в лютому 1956 р., у звітній доповді Микита Хрущов підтверджував лінію на розрядку міжнародної напруженості. У внутрішній політиці осболива увага зверталась на покращення становища сільського господарства, збільшення темпів виробництва товарів народного споживання та житлового будівництва. 25 лютого на закритому засідання Микита Хрущов виступив із доповідю "Про культ особи та його наслідки", яка тривала 4 години. Доповідь шокувала делегатів. Хрущов на неспростованих фактах доводив особисту відповідальність Сталіна за трагедію перших років війни з Гітлером, за депортацію цілих народів, масові репресії 1937-1938 рр. та в повоєнні роки. Проте Хрущов всю відповідальність перекладав на Сталіна, в цілому ж політика партії на всіх етапах соціалістичного і комуністичного будівництва визнавалася правильною. Ліквідація ГУЛАГу. Одним з найважливіших досягнень десталінізації стала ліквідація ГУЛАГу, де перебувало понад 1 млн ув'язнених. Також скасовувалось репресивне законодавство минулих років. Амністія засуджених за співробітництво з окупаційним режимом дозволила повернутись додому українським націоналістам. До 1957 р. повернулися 65 534 особи, засуджені за членство в ОУН чи УПА. Водночас для послаблення націоналістичного руху агентом КДБ Богданом Сташинським 15 жовтня 1959 р. в Мюнхені було вбито Голову Проводу ОУН Степана Бандеру. Також було реабілітовано близько 58% загальної кількості засуджених в УРСР. Проте реабілітації не підлягали жертви політичних репресій до 1 грудня 1934 р., всі репресовані за звинувачення в "українському буружуазному націоналізмі". Кінець колективного керівництва. Десталінізація знадобилась Хрущову аби дістати політичні бонуси в боротьбі за повну владу в СРСР. Проте основна частина ЦК партії не була готова розвінчувати Сталіна. Скориставшись візитом Хрущова до Фінляндії 18 червня 1957 р. члени Президії ЦК поставили питання про його відставку, проте керівники силових відомств Г. Жуков та І. Сєров підтримали Хрущова. Організатори виступу проти Хрущова - Каганович, Маленков, Молотов були звільнені з усіх партійх та державних посад. Ці події фактично означали кінець колективного керівництва. Микита Хрущов став не лише Першим секретарем ЦК КПРС, але і головою Ради народних міністрів. В грудні 1957 р. Хрущов відкликав з УРСР О. Кириченка, зробивши його своїм заступником по партії, УРСР очолив М. Підгорний. ХХІІ з'їзд ЦК КПРС, який відбуся в жовтні 1961 р. став апогеєм десталінізації. Було ухвалено рішення поховати тіло Сталіна на кладовищі, влаштованому блія кремлівської стіни. По всій країні розпочався демонтаж пам'ятників Сталіну, перейменовувались вулиці, підприємства і т. п. В листопаді 1961 р. - Сталіно було перейменовано на Донецьк. З перемогою М. Хрущова українська політична еліта дістала перевагу над управлінською елітою центру. Все більше виходців з УРСР обіймали високі посади в Москві. Восени 1964 р. предидія ЦК КПРС складалась з 10 чолвоік, 5 - з них були пов'язані з Україною. Влітку 1963 р. першим секретарем ЦК КПУ став Петро Шелест. Проте посилення Хрущова, а також його політичний курс викликали занепокоєння в інших лідерів партії, 12 жовтня 1964 р. члени президії ЦК поставили питання про недовіру Хрущову. 13 жовтня Хрущов прибув з курорту в Москву, де усвідомив свою поразку. А вже 14 жовтня його було знято з усіх партійних та державних посад. Першим секретарем ЦК було обрано Л. Брєжнєва, а головою Ради міністрів О. Косигіна. 3. Особливості економічної політики. Децентралізація управління промисловістю. На початку 1954 р. ЦК КПРС ухвалив рішення про зменшення чисельності адміністративно-у правлінського персоналу міністерств і відомств. В УРСР у рамках цієї політики у 1954-1955 роках скоротили 61 тис. управлінців.Проте цих заходів виявилось недостатньо. У1957 р. відбулась реформа управління промисловістю, яка передбачала децентралізацію. 31 травня 1957 р. сесія Верховної Ради УРСР ухвалила Закон «Про подальше вдосконалення організації управління промисловістю і будівництвом в Українській РСР». Територія України поділялася на 11 економічних адміністративних районів - Київський, Харківський, Львівський, Вінницький, Сталінський, Ворошиловградський, Дніпропетровський, Запорізький, Одеський, Станіславський та Херсонський райони. Кожен район об'єднував кілька областей. Всього на території Радянського Союзу створено 105 таких районів. У травні 1960 р. було утворено ще три економічні адміністративні райони - Кримський, Полтавський, Черкаський. У кожному з економічних адміністративних районів утворений орган планування та управління місцевою промисловістю та будівництвом - рада народного господарства (раднаргосп). Паралельно зі створенням раднаргоспів значно скоротилась кількість і повноваження міністерств. У 1957 р. було ліквідовано 10 союзних та 15 союзно-республіканських міністерств. Одночасно в Україні ліквідовано 11 промислових та будівельних міністерств. Внаслідок реорганізації майже уся промисловість УРСР перейшла в підпорядкування Ради Міністрів УРСР, раднаргоспів та місцевих рад депутатів. Раднаргоспи підпорядковувались Раді Міністрів УРСР та координували роботи з місцевими радами депутатів (хоча їм не підпорядковувались). Були розширені права місцевих рад у сфері планування та постачання підприємств. Реформа 1957 р. не змінювала природи планової економіки, відповідно не усувала головні недоліки такої негнучкої економічної моделі. Тому дуже швидко з'явилися нові негативні явища. У 1960 р. в УРСР був утворений республіканський раднаргосп. УРНГ керувала місцевими раднаргоспами, кількість яких до 1962 р. становила 7. Одночасно утворилася Рада народного господарства СРСР. Система управління економікою ставала ще більш забюрократизованою, ніж до реформи. В добу Хрущова УРСР вважалась пріорітетним регіоном для капітального будівництва. Були споруджені великі теплові електростанції районного значення. Постали чергові електростанції - Дніпродзержинська, Каховська, Кременчуцька. У металургійні промисловості були збудовані унікальні за розмірами доменні печі. В травні 1958 р. розпочалась прискорена хімізація економіки. В УРСР з'явилися 35 нових заводів та понад 250 великих хімічних виробництв. В республіці з'явилися автомобілебування, виробництво обчислювальної техніки, радіоелектроніка. Підприємства важкої індустрії вперше в широких масштабах стали випускати товари народного споживання. Мал. 2. Будівництво Каховської ГЕС. Аграрний сектор. Протягом 1953 - 1958 рр. за ініціативи М. Хрущова, був здійснений цілий комплекс заходів, спрямованих на розвиток сільськогосподарського виробництва: підвищення матеріальної зацікавленості колгоспів та колгоспників в результатах виробництва; зміцненняматеріально-технічної бази колгоспів і посилення механізації сільськогогосподарства ; створення умов для розвитку особистого господарства колгоспників в 1953 - 1955 рр. (з 1955 р. посилились протилежні тенденції, спрямовані на обмеження індивідуальних селянських господарств); деяке розширення прав колгоспів в господарській сфері; підвищення освітнього рівня керівників сільськогогосподарства; застосування нових технологій, використання зарубіжного досвіду. Паралельно з цими заходами реалізовувались три т. з. надпрограми, спрямовані на: освоєння цілинних земель; розширення площ посівів кукурудзи; надпрограма утваринництві. Мал. 3. Агітаційний плакат за підняття цілини. Мал. 4. Кукурудзяна епопея. Відбулось розширення прав колгоспів у господарській сфері. Послабився адміністративний тиск на керівництво колгоспів. Вирішено було не доводити до окремих районів та колгоспів завдань щодо тих видів худоби і птиці, розведення яких у даних умовах виявилось економічно невигідним. З одного боку, керівництво намагалося полегшити матеріальне становище колгоспників, з іншого боку, - обмежувало їх підсобні господарства, бо економічна ефективність індивідуальних господарств, особливо в тваринництві, була невисокою. Інша справа, що для переходу на інші засади виробництва продукції тваринництва на той час не було ні економічних умов, ні готовності селян відмовитись від індивідуального оіримання худоби. Внаслідок такої державної політики у 1954-1964 pp. поголів'я великої рогатої худоби скоротилося на 14,4 % (корів - на 9 %, свиней - на 20 %, овець і кіз - на 53 %). Це призвело до зменшення виробництва в галузі та підвищення цін на м'ясо-молочну продукцію. У травні 1958 р. розформовано МТС (машинно-тракгорні станції). їхню техніку повинні були викупити колгоспи. Замість МТС утворювались ремонтно-технічні станції (PTQ, які здійснювали ремонт колгоспної техніки, а також продавали колгоспам нафтопродукти, хімікати, добрива, сільськогосподарську техніку. До кінця 1958 р. колгоспи України викупили 108 тис. тракторів, 43 тис. комбайнів, багато іншої техніки на суму 4,2 млрд. крб. Незважаючи на пільгові умови, викуп техніки та її експлуатація часто були непосильними для бюджету колгоспів. Величезний успіх мала космічна програма реалізовувала не тільки наукові цілі, але й військові завдання (розробка міжконтинентальних ракет). 12 квітня 1961 р. відбулася без перебільшення одна з найвідоміших подій світової історії - перший політ людини у космос. 11- 15 серпня 1962 р. українець П. Попович здійснив космічний політ навколо Землі. З 1956 р. генеральним конструктором космічних апаратів був виходець з України (Житомирської області) С. Корольов. Економічний розвиток України в роки правління М. Хрущова можна поділити на два періоди. У 1953 - 1958 рр. економіка республіки активно розвивалась. Особливо помітні в сільському господарстві. Позитивні зміни зумовлені: децентралізацією управління; зменшенням адміністративного тиску на економіку, збільшенням капіталовкладень в сільське господарство та легку промисловість; підтримкою нових, високотехнічних, галузей промисловості. Позитивні зміни виявились недовготривалими. Реформа управління промисловістю 1957 - 1964 рр. виявилась неефективною, вона призвела до ще більшою бюрократизації економіки. Аграрна політика у 1958 - 1964 р. і посуха 1963 р. призвели до продовольчої кризи. Причинами економічних невдач були: адміністративно-командна система не могла діяти достатньо оперативно, впершу чергу у справі впровадження нових технологій; відсутність господарської самостійності промислових підприємств таколгоспів; відсутність прямого взаємозв'язку між якістю продукції та величиною заробітної плати; неможливість повноцінної дискусії в середині керівництва, волюнтаристські методи управління М. Хрущова не дозволяли вчасно виявити та ліквідувати недоліки економічної політики; гонка озброєнь, в яку втягнулось радянське керівництво відволікала від потреб народного господарства великі кошти та значні матеріальні цінності. Проводились соціальні реформи. В березні 1956 р. скорочена тривалість робочого дня в передвихідні та передсвяткові дні, збільшено тривалість декретних відпусток (з 77 до 112 календарних днів). В квітні 1956 р. скасовано кримінальну відповідальність за самовільне залишення підприємств і установ та прогул без поважних причин. В травні 1956 р.встановлено 6-годинний робочий день для підлітків від 16 до 18 років, а також скасували плату за навчання в старших класах та вузах. В липні того ж року здійснена пенсійна реформа . Були підвищені розміри низьких державних пенсій і знизилися розміри високих пенсій. В квітні 1956 р. робітники отримали право за власним бажанням переходити на інше підприємство (цього права вони були позбавлені з 1940 р.) Селяни отримали паспорти, яких не мали з моменту запровадження паспортної системи у 1932 р. Значних масштабів набуло житлове будівництво. У малих та середніх містах споруджували житлові будинки на 2-3 поверхи, у великих містах -п'ятиповерхові (так звані "хрущовки"). Показники розвитку житлового будівництва дійсно вражали - протягом 1956 - 1964 років в Україні площа введених в експлуатацію житлових будинків становила 66,4 млн. кв. м. Це на 3,7 млн. кв. м. більше ніж побудовано житла за 1918 - 1955 роки. 4. Суспільно-політичне життя та культура. Політика в національній сфері в роки "хрущовської відлиги" періодично змінювалась, акцентувалась увагана окремих проблемах. Початок відлиги спричинив нову "хвилю українізації". Всередовищі української громадськості розпочалось обговорення питання про збереження української мови та сфери її вживання. Лібералізація національної політики сприяла появі низки україномовних видань. Проте радянське керівництво не відмовилось повністю від політики русифікації. Великий резонанс та гостру дискусію викликало одне з положень освітньої реформи 1958 - 1959 років. Згідно з Законом "Про зміцнення зв'язку школи з життям і подальший розвиток системи народної освіти" (прийнятий Верховною Радою УРСР у квітні 1959 р.) батьки самі більшістю голосів обирали, якою мовою навчатимуться їхні діти укожній конкретній школі. Ця норма викликала протести в Україні, навіть на рівні республіканського керівництва. В результаті за 1959-1966 рр. кількість шкіл з російською мовою викладання збільшилась майже на 500, а кількість українських скоротилась на 2 тисячі. Обов'язковою стала семирічна освіта. Шістдесятники. Послаблення цензури сприяло розвитку української культури. Лібералізація суспільно-політичного життя ознаменувалася появою людей, які займали активну життєву позицію і сподівалися, що їм своєю працею вдасться змінити суспільство на краще. Масова поява цих людей відбулась в 60-ті роки. Звідси і назва. Шестидесятництво - рух творчої молоді, яка сповідувала новідумки, ідеї, нову тематику, не обмежену рамками пануючої ідеології. Шестидесятники відкидали ідеологічні стереотипи та звеличували загальнолюдські ідеали. На початку 1960 р. у Києві при міськкомі комсомолу почав діяти клуб творчої молоді "Супутник". На вечорах поезії виступали І. Драч, Л. Костенко, В. Симоненко. Клуби творчої молоді виникли у інших містах України. Львівський "Пролісок" приятгував до себе молодих інтелектуалів з усієї Західної України. Свобода творчості в роки "хрущовської відлиги" не була повною. Жорсткій критиці з боку керівництва КПУ піддано твори М. Вінграновського, І. Дзюби, І. Драча, Л. Костенко. Їх твори не друкували, в газетах розгорнулась критичні кампанії проти цих літераторів. У 1958 р. заборонена поетична збірка Д. Павличка "Правда кличе". В таких умовах у середовищі творчої інтелігенції поширився "самвидав" (розповсюдження підпільних листівок, брошур, книжок, розповсюджені через переписування, розмноження на шапірографі чи ручних ротаторах) та "тамвидав" (публікація творів за кордоном). Дисидентський рух. Шістдесятники, які зважувались на відкритий конфлікт з владою ставали дисидентами. Їх на відміну від шістдесятників було набагато менше, відповідно свою діяльність вони не обмежували культурою, але виступали за свободу слова та інші права людини. В 1958 р. було знищено Об'єднану партію визволення України, яка продовжувала боротьбу УПА. Український національний комітет був розгромлений у Львові в 1961 р. В таких умовах частина української інтелігенції виник рух спротиву тоталітарному режиму. Дисидентство - суспільно-політичний опозиційний рух в СРСР та Україні, який боровся мирними методами проти національного, політичного гніту. Основними причинами існування руху опору: політичні(відсутність реальної політичної самостійності республік, однопартійна система, відсутність демократичного вибору політичної альтернативи та легальних можливостей зміни влади чи опозиційної діяльності, бюрократизація системи управління); національні (цензура, русифікація); соціально-економічні (низький рівень життя населення, недоліки економічної політики); релігійні (антицерковна кампанія). Першою опозиційною організацією нового типу можна назвати Українську робітничо-селянську спілку, створену Львові у 1959 р. молодим юристом Левком Лук'яненком. Спілка ставила за мету вихід України зі складу СРСР. В січні 1961 р. учасники спілки викриті і заарештовані. У травні того ж року у Львові оголошено судовий вирок. За звинуваченням у зраді Батьківщини засуджено: Левка Лук'яненка - до розстрілу, І. Кандибу - 15 років ув'язнення, С. Вірун - 11, інші по 10 років ув'язнення. У липні 1961 р. Судова колегія в карних справах Верховного суду, розглянула справу в касаційному порядку, замінили Л. Лук'яненку смертну кару на 15 років ув'язнення. Мал. 5. Левко Лук'яненко. Мал. 6. Іван Кандиба. Розгорнувся наступ влади на церкву. Було ліквідовано усі греко-католицькі приходи, храми передані РПЦ. З державного обліку було знято 740 історичних пам'яток переважно культового походження. Відбулась низка судових процесів над вірними. Судили переважно євангелських баптистів, адвентистів і представників незареєстрвоаних общин, насамперед єговістів та п'ятидесятників. Наука. Проятгом 1956-1965 рр. в АН УРСР з'явилося десять нових науково-дослідних установ. В Інституті фізики у 1960 р. став до ладу атомний реактор, за допомогою якого розгонулися дослідження в галузі фізики атомного ядра. Вперше було відкрито доступ до архівних матеріалів радянської доби. З 1957 р. почали виходити спеціалізовані журнали академічних установ гуманітарного профілю. Проте за академічними установами ретельно стежили працівники центрального партійного апарату. Помітні успіхи вдалося досягти у кібернетиці. У 1957 р. у складі АН УРСР з'явився Обчислювальний центр. Центр працював над створенням обчислювальних машин для управління виробничим процесом, розробляв теорію швидкодіючих ЕОМ, також займався оборонною тематикою: створенням машин для наведення на ціль винищувачів та зенітних ракет, для визначення координат точки запуску ворожих ракет. З 1962 р. центр перейменовано в Інститут кібернетики. Мистецтво. Лібералізація позитивно вплинула на розвиток мистецтва. В роки «хрущовської відлиги» активно творили українські композитори: К. Данькевич, Г. Жуковський, С. Людкевич, Г. Майборода, П. Майборода, Ю. Мейгус, Л. Ревуцький, О. Сандлер, Я. Цегляр. Популярними були комиозитори- піснярі О. Білаш, А. Філіпеико, І. Шамо. Новаторством позначена музика композиторів-шестидесятииків Л. Грабовського, В. Годзяцького, В. Сильвесгрова, В. Загоруєва. Неухильно зростала кількість відвідувачів театрів. У цей період у театрах України працювали видатні українські актори: А. Бучма, В. Добровольський, М. Крушельницький, Ю. Лавров, М. Романов, Н. Ужвій, К. Хохлов, Ю. Шумськнй. В образотворчому мистецтві варто відзначити праці таких відомих українських майстрів, як М. Божій, М. Дерегус, В. Касіян, К. Трохименко, О. Шовкуненко, Т. Яблонська, К. Білокур, М. Примаченко. Мал. 7. К. Білокур. Натюрморт з колосками і глечиком (1958 - 1959) Основні терміни, поняття, імена Основні дати: 1954 р., лютий - входження Кримської області до складу УРСР. 1956 р., 25 лютого - доповідь Хрущова "Про культ особи та його наслідки" на закритому засіданні депутатів ХХ з'їзду КПРС, початок боротьби з культом особи Сталіна. 1956 р., березень - скорочена тривалість робочого дня в передвихідні та передсвяткові дні. 1957 - 1964 рр. - реформа управління промисловістю, створення системи раднаргоспів. 1959 р. - у Львові Левком Лук'яненком створено Українську робітничо-селянську спілку, яка ставила за мету добиватися конституційним шляхом виходу України з СРСР. 1961 р. - проведення грошової реформи. 1962 р. - страйки і масова демонстрація робітників у Новочеркаську, котру було розстріляно військами. 1964 р., жовтень - пленум ЦК КПРС про усунення М. Хрущова з посади першого секретаря ЦК КПРС і Голови Ради Міністрів СРСР.

Битви 1 світ війни

У 1914 р. розпочалася Перша світова війна, яка тривала до 1918 р. Українські землі стали ареною військових дій двох протиборчих військово-політичних блоків: Антанти (сформувався в 1904-1907 pp.; до його складу входили Росія, Велика Британія і Франція); Троїстого союзу (сформувався в 1882 p.; до його складу входили Німеччина, Австро-Угорщина, Італія). Після переходу на бік Антанти Італії у 1915 р. та приєднання до австро-німецького блоку Туреччини і Болгарії, утворився Четверний союз. Плани держав Троїстого союзу й Антанти стосовно України. Німеччина: одні політичні сили Німеччини розглядали варіант входження українських земель до складу майбутньої, як вони планували, «Великої Німеччини» разом із Нідерландами, Бельгією, Данією, Австро-Угорщиною, Польщею, Прибалтикою, слов'янськими землями Балканського півострова. Україна розглядалася як плацдарм для просування на Схід і потенційна колонія, звідки можна буде черпати сільськогосподарські продукти і природні ресурси. інші політичні сили Німеччини сподівалися на будівництво самостійної Української держави, яка б послабила Росію та закрила б їй вихід до Європи. Австро-Угорщина планувала захопити Волинь і Поділля. Разом із тим, вона прагнула зміцнити своє панування в Галичині,Закарпатті й Буковині. Австрійський уряд метою своєї політики у війні проголосив також відрив від Москви і завоювання інших українських земель і створення на них незалежної України, що повинно було послабити вплив Москви на Південно-Східну Європу. Росія під гаслом «об'єднання всіх українських земель» прагнула захопити всю Галичину, Закарпаття і Буковину. Українські землі правлячими колами Росії розглядалися як плацдарм для зміцнення своїх позицій на Балканах і в Передній Азії. Офіційна російська влада категорично відкидала прагнення українського народу до незалежності. Крім того, приєднання цих земель до Росії мало завершити справу збирання "руської спадщини", яку розпочав ще в XIV ст. московський князь Іван Калита. Росії йшлося не просто про приєднання Галичини, але й про придушення тут гнізда "мазепинства", що поширювало свої впливи на Наддніпрянську Україну. В австрійсько-російських відносинах Галичина фіґурувала на другому місці після Балкан як causa belli. Початок війни змобілізував українське суспільство. Почалася активізація суспільно-політичного життя по обидві сторони Збруча. Українські партії вважали за необхідне висловити свою позицію щодо війни. Загальноросійські і українські партії здебільшого підтримали царський уряд. ТУП намагалося тримати нейтраліте, хоча тимчасово і зняло з поряддку денного свої національні вимоги. Чітку позицію займали більшовики. Вони вимагали припинення війни з зовнішніми ворогами і перетворення її на внутрішню. В УСДРП війна спричинила розброд думок і позицій. Більшість на чолі з С.Петлюрою підтримала царський уряд. В.Винниченко вимагав припиненння війні і надання Україні автономії. Д.Дорошенко і частина членів УСДРП виступили на підтримку Австро-Угорщини І Німеччини. Частина однодумців Дорошенка емігрувала до Австрії де 4 серпня 1914 р. створили Союз Визволення України (СВУ), який спочатку очолював Д.Донцов. Своєю метою СВУ проголосив боротьбу за самостійність України, використовуючи для цього війну Австро-Угорщини й Німеччини проти Росії. Західноукраїнські партії здебільшого підтримували Австро-Угорщину. 1 серпня 1914 р. у Львові була створена Головна Українська Рада (ГУР) під керівництвом К.Левицького, яка видала маніфест на підтримку Австро-Угорщини. Не обмежившись цим, ГУР створила національну військову рганізацію - Легіон січових стрільців. Австрійське командування дало згоду на формування українського легіону під назвою "Українські січові стрільці" (УСС). Не будучи впевненим у його лояльності, уряд обмежив чисельність легіону УСС до 2,5 тис., хоча добровольцями запмсалось близько 28 тис. Нерівне ставлення австрійського уряду до УСС не сприяло лояльності січовиків до Австро-Угорщини. Російська імперія, що володіла величезними просторами, ще не могла опам'ятатися від поразки в війні з Японією (1904-1905 pp.) і внаслідок цього, а також технічної і технологічної відсталості, різко наростаючих соціально-економічних проблем у країні, політичної кризи у верхніх ешелонах влади, була не здатна забезпечити ефективний захист своєї території, і насамперед південно-західних (українських) земель. Війська Південно-Західного фронту, які знаходилися на території України (у складі чотирьох армій), були розтягнуті на 450 км - від Іван-міста до Кам'янець-Подільського, їм протистояли чотири австро-угорські армії. Воєнні дії на території України почалися вже в перші дні війни. 18 серпня 1914 р. почався наступ 8-ї армії генерала О. Брусилова. 3 23 серпня почалася Галицька битва, яка тривала до кінця вересня. 3 обох боків у ній взяли участь понад 1,5 млн чоловік: 700 тис. російський військ і 830 тис. австро-угорської армії. На початку битви військово-оперативна обстановка для російських військ складалася несприятливо, однак незабаром їм вдалося перехопити ініціативу. Наступ військ двох російських армій під командуванням генералів Рузського і Брусилова увінчався взяттям 21 серпня м. Львова, a 22 серпня - м. Галича. Розвиваючи наступ, війська Південно-Західного фронту оточили і блокували добре укріплену фортецю Перемишль і до 13 вересня вийшли на рубіж у 80 км від Кракова, але їхній подальший наступ був припинений. Генерали Н. В. Рузський та О.Брусилов на обкладинці щотижневика "Іскри" присвяченого захопленню Галичини (31 серпня 1914 р., № 34). Після завершення Галицької битви російські війська зайняли всю Східну і значну частину Західної Галичини і майже всю Буковину з м. Чернівцями. Австрійсько-угорські війська зазнали нищівної поразки:їхні втрати становили 400 тис. чоловік, у тому числі 100 тис. полоненими; у ході боїв російські війська захопили 400 гармат. Плани німецького командування втримати весь Східний фронт силами тільки австро-угорської армії зазнали краху. Початковий період Першої світової війни закінчився в цілому переможно для Росії. Сторінки журналу "Іскра" (від 31 серпня 1914 р., № 34). Напис під заголовком "Повелением Верховного Главнокомандующего от 22 авг. из театра военных действий, расположенного в пределах Австро-Венгрии, образовано особое генерал-губернаторство".В лівому верхньому куті будівля у Львові де знаходилася резиденція імперських намісників. Справа: генерал-губернатор, граф О.Бобринський. Політика россійської адміністрації на захоплених галицьких землях від самого початку вражала своєю відвертою шовіністичною спрямованістю. (...) зараз же по вступі російського війська до Львова було закрито всі без виїмку періодичні українські видання, всі культурно-просвіт- ницькі товариства, клуби, книгарні, заборонено продавати або держати по бібліотеках усі без виїмку книжки на "малорускам нарєчіє", якнай- суворіше заборонено вживати це "нарєчіє" по всіх товариствах , орга- нізаціях, судах (...) нарешті почались арешти і висилка до Росії представників української інтелігенції, селянства і просто звичайних обивателів (...) в Галичині на підставі того, що це, мовляв,"искони русский край" і "законноє наследіє россіскаго царствующаго дома", все, що тільки виявляло собою місцеве своєрідне, самобутнє життя,опо- віщено "мазепинством" і нищенно просто з дивовижним завзяттям і жор- стокістю. Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє минуле (1914-1920 рр.) Однак російська армія не довго перебувала на зайнятій території. На боці австро-німецького блоку у війну вступила Туреччина. В акваторію Чорного моря через протоку Дарданелли ввійшли німецькі крейсери «Гебен» і «Бреслау». Вони разом із турецьким флотом, потіснивши англо-французькі ескадри, уночі проти 16 жовтня 1914 р. зненацька обстріляли Севастополь, Одесу, Феодосію і Новоросійськ. Наприкінці 1914 р., як на Західному, так і на Східному фронті, були припинені активні бойові дії, настало затишшя. Почався етап позиційної війни, що свідчило про крах німецького плану «блискавичної війни». Велику роль у провалі цього плану відіграла російська армія, яка своїми активними діями відвернула на Східний фронт значні сили супротивника. Антанта змусила країни Четверного союзу воювати на два фронти, однак перемоги також недомоглася. Повернення австрійської влади не принесло полегшення галицьким українцям. В своїх невдачах на початку війни, австрійська влада звинувачувала українців. Почалися масові арешти українців, яких підозрювали в "проросійських" настроях і вважали "неблагонадійними". Сотні з них були страчені, а 30 тис. галичан і буковинців були інтерновані та відправлені до концтаборів. Австрійський уряд і командування проводили криваві розправи над мирним українським населенням. Трибунали та військово-польові суди стали звичайним явищем. У 1917 р., коли австрійський уряд з тактичних міркувань вирішив перекласти провину на армію, а терор 1914-1916 рр. став темою обговорення в парламенті, відкрилися страшні факти: більше 60 тис. повішених і розстріляних, близько 100 тис. загиблих в таборах від голоду та епідемій. Наприкінці 1916 р. австрійський уряд надав Галичині повної автономії, але без поділу насамостійну польську та українську частини, як того вимагали українці. В реультаті від наданої автономії виграли поляки, які отримали реальну владу в краї. Навесні 1916 р. почалась нова наступальнв операція російських військ, що ввійшла в історію під назвою Брусилівського прориву. Після жорстоких боїв російські війська знов захопили Чернівці, Коломию, Броди, Луцьк. Втрати австро-угорської армії склали більше 1 млн осіб вбитими і пораненими. Але на цьому наступ російських військ на теренах України припинився. Обидві сторони не могли вести воєнні дії, оскільки були знесилені. Далі війна набула позиційного характеру. Наслідки війни. До 1917 року війна виснажила усі країни, що брали у ній участь, особливо царську Росію. З усіх учасників війни Росія зазнала найбільших втрат - понад 8 млн осіб убитими, пораненими та полоненими. Серед негативних наслідків для України можна виділити такі: загострення соціальних протиріч та кризових явищ в суспільстві; скорочення посівних площ; скорочення чисельності працездатного населення на селі; інфляція (ціни зросли в 4-8 разів); виникнення проблеми біженців, депортованих та переміщених осіб; занепад промисловості та економіки; Серед позитивних наслідків, можна назвати такі: під час війни на території підросійської України зявилися перші національні школи; створення українських збройних формувань, набуття військового досвіду; зростання національної свідомості

ЗУНР

У жовтні 1918 р. почався процес розпаду Австро-Угорської імперії. Основні народи, що входили до її складу, у повний голос заявили про своє самовизначення. Гостро постало питання і про долю західноукраїнських земель. У Галичині існували дві сили, що претендували на всю повноту політичної влади, - українці та поляки. Перші прагнули до створення самостійної української держави, а інші бажали приєднання західноукраїнських земель до Польщі, яка знов відродилася. 18 жовтня 1918 р. у Львові відбувся з'їзд представників усіх західноукраїнських політичних партій і церковних ієрархів, на якому був створений представничий орган влади - Українська Національна Рада на чолі з Є. Петрушевичем. У своєму першому маніфесті Рада проголосила створення Української держави на українських етнічних землях Австро-Угорської імперії. Ця подія була повною несподіванкою для поляків, проте дуже скоро вони опам'яталися і почали активно готуватися до встановлення свого контролю над усією Галичиною. У цей час румунські війська зайняли велику частину Буковини, а Закарпаття продовжувало залишатися під контролем Угорщини. 10 листопада було проголошено створення західно-української Народної Республіки (ЗУНР) на чолі з президентом Є. Петрушевичем. Нова республіка займала територію близько 70 тис. кв. км., 71 % її населення складали українці, 14 % - поляки, 13 % - євреї. Поляки, що продовжували вважати Галичину невід'ємною складовою частиною Польщі, активно протидіяли. У Львові загони Польської організації військової (ПОВ) на чолі з Ю. Пілсудським вже в ніч з 3 на 4 листопада почали бойові дії проти українців. Запеклі бої велися за головні стратегічні пункти міста - поштамт, вокзал, сейм, цитадель, арсенал. 11 листопада 1918 р. регулярні польські війська оволоділи Перемишлем, що зрештою визначило долю Львова. 21 листопада українські частини залишили Львів, уряд ЗУНР переїхав до Тернополя, а потім до Станіслава. До кінця 1918 року польські війська зайняли 10 з 59 повітів ЗУНР і продовжували наступ. Розуміючи, що сили дуже нерівні, й поодинці вистояти не вдасться, уряд ЗУНР направив свою делегацію до Східної України для переговорів про взаємодопомогу. Спочатку переговори велися з гетьманом, а потім - із Директорією. 22 січня 1919 р. в Києві відбулося підписання "Акту злуки" між УНР і ЗУНР, який декларував об'єднання двох українських держав. У цих умовах на перший план висувалося завдання формування озброєних сил ЗУНР, здатних протистояти польській агресії. Уряд приступив до створення Української Галицької армії (УГА), яка до весни 1919 р. вже налічувала до 100 тис. бійців, проте, тільки 40 тис. з них мали необхідну військову підготовку. У свою чергу поляки, заручившись підтримкою Антанти, перш за все Франції, що прагнула створити сильну Польщу як противагу Німеччині^ на сході, добилися відправки до Польщі 60-тисячної армії генерала И. Геллера, сформованої на території Франції з польських військовополонених і добре оснащеної французами. Перевага польських сил стала переважаючою. 16 липня 1919 р. Галицька армія була вимушена перейти прикордонну річку Збруч і вступити на територію УНР. Об'єднана українська армія налічувала 80 тис. чоловік, причому з них 50 тис. складали галичани. Проте незабаром виявилися серйозні суперечності в політичних орієнтирах урядів УНР і ЗУНР. Петрушевич був націлений на боротьбу з Польщею і більшовиками і готовий до союзу з білогвардійцями генерала Денікіна, які влітку 1919 р. вели активний наступ на Україні, витісняючи звідси Червону армію. С. Петлюра схилявся до переговорів з більшовицьким урядом Леніна для спільної боротьби із білою армією Денікіна, а також був готовий до співпраці з поляками для відстоювання незалежності УНР.

Україна в ООН

Україна у 1945 р. стала однією з держав-співзасновниць ООН. Делегація України взяла активну участь у Конференції в Сан-Франциско, зробивши вагомий внесок у розробку Статуту ООН, зокрема скоординувавши процес розробки Преамбули та Цілей і Принципів Статуту ООН. До 1991 р., перебуваючи у складі Радянського Союзу, Україна мала в ООН власне представництво на рівні де-юре незалежної країни. Про високий авторитет нашої держави в ООН як у вказаний, так і в новітній періоди її розвитку, свідчить її неодноразове обрання до Ради Безпеки ООН - органу, на який країнами-членами ООН покладено головну відповідальність за підтримання міжнародного миру та безпеки (1948-1949, 1984-1985, 2000-2001, 2016-2017 рр.). З моменту проголошення Україною незалежності розпочався якісно новий період її діяльності в ООН, яку було визначено одним з пріоритетних напрямів зовнішньої політики нашої держави. Генеральні секретарі ООН відвідували Україну вісім разів: У Тан (1962 р.), Курт Вальдхайм (1981 р.), Перес де Куельяр (1987 р.), Бутрос Бутрос-Галі (1993 р.), Кофі Аннан (2002 р.), Бан Кі-мун (2011, 2014, 2015 рр.). Наша держава надає виключного значення питанню зміцнення ООН як центру багатосторонніх зусиль у вирішенні складних та комплексних викликів. Україна виходить із необхідності належної реалізації підсумкових документів самітів ООН з питань сталого розвитку, подальшого реформування ООН, підвищення ефективності її діяльності, забезпечення реформи РБ ООН, посилення ролі ГА ООН як найбільш представницького політичного органу світу. Попри триваючу агресію з боку РФ, Україна приділяє особливу увагу діяльності ООН з підтримання міжнародного миру та безпеки, розглядаючи участь у ній як важливий чинник своєї зовнішньої політики. За практично 25 років своєї миротворчої діяльності Україна взяла участь у більш ніж 20 місіях ООН - від Гватемали до Тимор-Леште, від Хорватії до Мозамбіку, надавши ООН понад 34 тис. військовослужбовців і представників МВС. У 2017 р. близько 500 військовослужбовців Збройних Сил України та працівників Міністерства внутрішніх справ України беруть участь у 7 миротворчих операціях ООН (у ДРК, на Кіпрі, у Косово, Кот-д'Івуарі, Ліберії, Судані та Південному Судані). Наша держава є одним з лідерів за кількістю наданих до операцій ООН з підтримання миру бойових та транспортних вертольотів. Як учасник усіх міжнародних конвенцій і протоколів, що регулюють боротьбу з тероризмом, Україна бере активну участь у діяльності ООН на контртерористичному напрямку. Одним з найбільш важливих підтверджень визнання авторитету і ролі нашої держави на міжнародній арені, послідовності та неупередженості її зовнішньої політики, відданості принципам демократії та верховенства права, практичного внеску у розбудову миру та стабільності стало друге за часів незалежності обрання України до складу непостійних членів Ради Безпеки ООН на період 2016-2017 рр. Пріоритетами членства України в Раді Безпеки ООН визначено рішуче відстоювання і забезпечення універсального дотримання Цілей та Принципів Статуту ООН; посилення миротворчого потенціалу Організації; підвищення прозорості та демократичності роботи Ради Безпеки ООН; посилення спроможностей ООН із запобігання конфліктам і посередництва; підтримання миру на Африканському континенті; боротьба з тероризмом; підтримка процесів роззброєння та нерозповсюдження; просування порядку денного щодо жінок, миру та безпеки, а також дітей у збройних конфліктах та ін. Протидія російській агресії, грубому порушенню Москвою засад сучасного світового порядку, заснованого на Статуті ООН, стала ключовою складовою пріоритетів та завдань України в Раді Безпеки (повний текст пріоритетів України у Раді Безпеки ООН знаходиться тут: українською мовою - http://ukraineun.org/ukraine-and-unsc/our-priorities; англійською мовою - http://ukraineun.org/en/ukraine-and-unsc/our-priorities). Окрім того, на сьогодні Україна входить до складу таких органів ООН, як Комітет ООН з програми та координації, її представники працюють у Консультативному комітеті з адміністративних та бюджетних питань, Міжурядовій робочій групі експертів з міжнародних стандартів обліку та звітності, а також представник України є суддею Міжнародного трибуналу з морського права. За час свого членства в ООН Україна шість разів обиралася членом Економічної і Соціальної Ради (востаннє - на період 2010-2012 рр.), двічі - членом Ради ООН з прав людини (востаннє - на період 2008-2011 рр.), одного разу - Комісії ООН з миробудівництва (2011-2012 рр. та віце-головування у 2011 р.). У 1997 р. Міністра закордонних справ України Г.Й.Удовенка було обрано на посаду Голови 52-ї сесії Генеральної Асамблеї ООН - найвищу посаду в Організації. Предметом особливої гордості України є те, що саме 52-а сесія ГА ООН, яка увійшла в історію як «сесія реформ», ухвалила всеосяжну програму реформування Організації, запропоновану її тодішнім Генеральним секретарем К.Аннаном, і надала потужного імпульсу широкомасштабному оновленню ООН. Україна бере активну участь у міжнародній співпраці зі сталого розвитку, спрямованій на комплексне вирішення завдань охорони довкілля, соціального розвитку й економічного зростання на глобальному, регіональному та національному рівнях. Одним із важливих напрямків співпраці між Урядом України та ООН є пом'якшення та мінімізація довготермінових наслідків Чорнобильської катастрофи. Починаючи з 1990 р. за ініціативою України на трирічній основі схвалюються резолюції ГА ООН з цієї проблематики (остання - у грудні 2016 р.). У 2000 р. резолюцією «Закриття Чорнобильської АЕС» Генасамблея привітала відповідне рішення України. Свого часу делегація України стала головним ініціатором скликання першої спецсесії Генасамблеї ООН з проблеми ВІЛ/СНІД у червні 2001 року. Нині наша держава активно використовує можливості ООН для боротьби з ВІЛ/СНІД, зокрема із залучення проектної і технічної допомоги органів ООН. Так, протягом 2012-2017 рр. на ці цілі очікується виділення Україні Глобальним фондом з протидії ВІЛ/СНІД близько 305 млн. дол. США. Україна бере помітну участь у зусиллях ООН, спрямованих на подолання кліматичних змін, та є учасником Рамкової конвенції ООН про зміну клімату та її Кіотського протоколу. Україна була серед перших країн, які у 2016 році ратифікували нову глобальну кліматичну угоду - Паризьку угоду. Наша країна отримує значну технічну, консультативну та фінансову допомогу спеціалізованих установ ООН, її фондів і програм, зокрема у сферах демократичного врядування, подолання бідності, досягнення Цілей сталого розвитку, підтримки державного управління, боротьби з ВІЛ/СНІД та іншими тяжкими хворобами, захисту довкілля. На 2017 р. продовжено термін дії Рамкової програми партнерства Уряду України - ООН на 2012-2016 рр. (понад 133 млн. дол. США), а також програм співпраці України з Дитячим фондом ООН (ЮНІСЕФ) на 2012-2016 рр. (бюджет - понад 22 млн. дол. США) та Фондом ООН у галузі народонаселення (ЮНФПА) на 2012-2016 рр. (бюджет - 6,5 млн. дол. США). У контексті подолання гуманітарних наслідків агресії РФ проти нашої держави триває активна співпраця між Україною та організаціями системи ООН (УВКБ, УКГП, ПРООН, ВПП, МОМ, ВООЗ, ЮНФПА, ЮНІСЕФ та ін.) у гуманітарній сфері на Донбасі. Впродовж 2016 р. організації системи ООН реалізували в Україні щорічний План гуманітарного реагування ООН, у рамках якого на цілі гуманітарної допомоги постраждалому населенню було мобілізовано 97,5 млн. дол. США. У поточному році гуманітарна допомога з боку організацій системи ООН надається в рамках нового Плану гуманітарного реагування ООН, бюджет якого у 2017 р. становить 214 млн. дол. США; очікується, що впродовж цього року в рамках його реалізації допомогу отримають 2,6 млн. осіб. Україна є активним учасником діяльності органів системи ООН у сфері прав людини, стороною всіх основних документів ООН з прав людини, включаючи Міжнародний пакт про громадянські та політичні права, Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права, Факультативні протоколи до них та Міжнародну конвенцію з ліквідації всіх форм расової дискримінації. З березня 2014 р. в Україні на запрошення Уряду нашої держави діє Моніторингова місія ООН у галузі прав людини, яка зокрема відстежує ситуацію на тимчасово окупованих територіях Криму, а також Донбасу. Як активний прихильник гендерної рівності, покращення становища жінок, подолання гендерних стереотипів Україна бере участь у більшості заходів ООН з цієї проблематики, у т.ч. у регулярних дебатах РБ ООН з тематики «Жінки, мир, безпека», виконує Конвенцію ООН про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок, зокрема шляхом виконання національних програм та проектів у цій сфері. Обрання України до складу Ради ООН з прав людини (РПЛ) у 2006 та 2008 роках стало визнанням її практичного внеску і значного потенціалу у сфері забезпечення дотримання, захисту та поваги прав і свобод людини у світі. Україна продовжує працювати в цьому органі в якості спостерігача, просуваючи ініціативи, зокрема щодо ролі превенції у заохоченні та захисті прав людини. Україна представила свою кандидатуру на вибори до складу РПЛ на період 2018-2020 рр. та 2021-2023 рр. 27 березня 2014 р. після незаконного референдуму в Криму ГА ООН схвалила резолюцію «Територіальна цілісність України» (A/RES/68/262), положеннями якої підтверджується суверенітет, політична незалежність, єдність та територіальна цілісність України в межах її міжнародно визнаних кордонів, невизнання проведення так званого референдуму та відповідно будь-якої зміни статусу АРК та м.Севастополя («за» -100, «утрималися» - 58, «проти» - 11). Схвалення цього документа мало вкрай важливе політичне та міжнародно-правове значення і засвідчило підтримку міжнародним співтовариством України у боротьбі з російською агресією. 19 грудня 2016 р. у ході 71-ї сесії Генеральної Асамблеї ООН була ухвалена резолюція «Стан з правами людини у Автономній Республіці Крим та місті Севастополі (Україна)» (A/RES/71/205), яка підтверджує суверенітет та територіальну цілісність України та визнає АР Крим і місто Севастополь тимчасово окупованою територією. Важливим елементом цього документа є застосування у термінології ООН визначення «окупаційна влада» щодо статусу РФ у Криму. 13 лютого 2017 р. під головуванням України Рада Безпеки ООН одностайно ухвалила першу в історії резолюцію S/RES/2341 (2017) щодо захисту критичної інфраструктури від терористичних загроз. Документ, ініційований нашою державою та спрямований на підвищення ефективності міжнародних зусиль з протидії терористичним актам проти об'єктів критичної інфраструктури в рамках Глобальної контртерористичної стратегії ООН, став своєчасним реагуванням міжнародної спільноти на динамічні загрози з боку тероризму. \\\\\Набуття членства України в ООН є особливою сторінкою зовнішньополітичної діяльності Української держави, нагромадження досвіду міжнародного спілкування, що пізніше відіграло позитивну роль у розбудові та становленні міжнародної політики суверенної України. На початку 1942 р. 26 країн підписали Вашингтонську декларацію, де розробили стратегію запобігання світовим катаклізмам. Декларація сприяла об'єднанню учасників антигітлерівської коаліції у майбутню організацію, яка мала втілювати вжиття демократичні принципи післявоєнного устрою. Ініціаторами створення нової організації з підтримання миру і міжнародної безпеки замість збанкрутілої Ліги Націй стали провідні держави антигітлерівської коаліції — СРСР, США, Велика Британія. Створенню Організації Об'єднаних Націй передували вже згадувана Вашингтонська декларація 26 держав від 1 січня 1942 p., Московська Подпись: декларація міністрів закордонних справ СРСР, США, Великої Британії та Китаю 1943 p., Тегеранська декларація 1943 р. глав урядів СРСР, США і Великої Британії, пропозиції Думбартон-Окс конференції, а також рішення Кримської конференції 1945 р. У 1944 р. СРСР висунув пропозицію про внесення до числа майбутньої організації всіх радянських республік, але це зустріло категоричне заперечення з боку західних держав, особливо США. На думку Президента США Д. Рузвельта, радянська Конституція не давала можливості радянським республікам реалізовувати свою власну зовнішню політику. Коли його ознайомили зі змінами в Конституції СРСР, американський лідер погодився з майбутньою участю України і Білорусії в ООН лише після її створення. Попереднє обговорення проблеми свідчило, що умов для реалізації такої ідеї ще не було. Тому на Ялтинській конференції (лютий 1945 р.) радянська делегація запропонувала залучити до міжнародної організації УРСР і БРСР поряд із членством Союзу в цілому. Це, як наголосила делегація СРСР на пленарному засіданні Ялтинської конференції, зумовлюється конституційними змінами, згідно з якими радянські союзні республіки дістали широкі права у зовнішніх відносинах. Admixer Установча конференція ООН відкрилася в Сан-Франциско (США) 25 квітня 1945 р. На її першому засіданні делегація СРСР порушила питання про запрошення представників Української РСР і Білоруської РСР. У заяві уряду УРСР переконливо обґрунтовувалось юридичне право Радянської України посісти належне їй місце на конференції та в міжнародній організації. Уряд УРСР, говорилося в заяві, впевнений у тому, що Україна, яка відіграла значну роль у розгромі ворога, з її великими людськими силами і матеріальними ресурсами буде спроможна внести великий вклад в зміцнення миру й підтримання загальної безпеки, що "український народ, який зазнав таких великих жертв у цій війні і віддав усі свої матеріальні ресурси для справи розгрому ворога, український народ, солдати якого становлять не менше однієї п'ятої Збройних Сил Радянського Союзу, життєво заінтересований у тому, щоб його зусилля і зусилля всіх народів, що борються з спільним ворогом, закінчились тривалим миром і привели після переможного закінчення війни до створення умов, які гарантуватимуть український народ і інші миролюбні нації від нових випробувань війни". Представники СРСР на засіданні голів делегацій обґрунтували повноваження України і Білорусії брати участь у міжнародних конференціях і мати дипломатичні відносини, ознайомили із законом СРСР від 1 лютого 1944 p., який ці права підтверджував. У результаті того самого дня було прийнято рішення про введення України і Білорусії до числа засновників ООН. ЗО квітня 1945 р. Виконавчий Комітет конференції рекомендував запросити делегації обох республік до Сан-Франциско. Президія Верховної Ради УРСР затвердила делегацію на чолі з заступником Голови Ради Народних Комісарів, Народним комісаром закордонних справ УРСР Д. Мануїльським. 6 травня 1945 р. обидві делегації (від УРСР і БРСР) прибули в Сан-Франциско. До складу української делегації входили: заступник Ради Народних Комісарів УРСР І. Сенін, віце-президент АН УРСР О. Палладій, учений секретар Президії АН УРСР П. Погребняк, ректор Київського університету В. Бондарчук, директор Інституту історії АН УРСР М. Петровський. Д. Мануїльський очолив Перший комітет конференції, що мав підготувати текст преамбули та першого розділу Статуту "Цілі і принципи". Учасники делегації активно працювали в інших комісіях. Делегація УРСР взяла найактивнішу участь у роботі ООН уже в перші роки її існування. Вона рішуче виступала за зміцнення миру й розвиток міжнародного співробітництва і внесла чимало пропозицій до тексту Статуту ООН, тимчасових правил (правило 73) процедури Генеральної Асамблеї ООН (ГА ООН), проекту резолюції про створення Комісії з розслідування становища, що склалося в Індонезії (11 лютого 1946 p.), щодо біженців і переселенців, переміщених осіб, представництва неурядових організацій в Економічній і Соціальній Раді ООН, роботи Дунайської конференції, права на працю тощо. З 25 квітня до 26 червня 1945 р. у Сан-Франциско працювала установча конференція ООН, в якій взяли участь 50 країн світу. Головною метою ООН, як зазначалося у Статуті організації, є врятування людства від лиха війни. Усі держави зобов'язуються розв'язувати будь-які конфлікти мирними засобами, утримуватися від застосування сили, поважати територіальну недоторканність, внутрішню і зовнішню незалежність, тобто суверенітет, усіх країн. Нарада Міністрів закордонних справ СРСР, США, Великої Британії, Франції та Китаю підготувала проекти договорів з колишніми союзниками Німеччини — Болгарією, Італією, Румунією, Фінляндією, Угорщиною. Було внесено пропозиції уряду України з питань мирного договору з Німеччиною. Українська РСР виступала за єдину Німеччину без будь-яких її поділів. УРСР була обрана до участі в роботі структурних підрозділів ООН, у тому числі Комісії з прав людини; вона виступала на захист прав національних меншин, проти надання статусу біженців квіслінгам (зрадникам), за урівняння жінок в їхніх правах із чоловіками, за свободу інформації; підтримала права профспілок щодо надання їм дорадчого голосу в ООН тощо.

Як жили укр у міжвоєнний період - Польща Рум чи Чехослов, ЗУНР

ісля підписання 18 березня 1921 р. Ризького миру Галичина, Лемківщина, Підляшшя та західна частина Волині і Полісся залишалися за Польщею. Окупована Польщею українська етнічна територія охоплювала 132 тис. кв. км з населенням 10,2 млн. осіб, що складало 29,5 % всього населення II Речі Посполитої, 5,6 млн були етнічними українцями. Остаточно окупацію західноукраїнських земель було визнано 14 березня 1923 р., коли Рада послів Франції, Італії, Англії та Японії, проігнорувавши право галичан на самовизначення, прийняла рішення про передачу Галичини Польщі при умові надання їй територіальної автономії. Польський сейм ратифікував рішення Ради послів, хоч ніколи не збирався виконувати її вимогу про автономію. У польській державі українським територіям нав'язувалися офіційні колоніальні назви - Східна Малопольща, Східні креси. Обмежувалось вживання понять «українець», «український», які переважно замінювались поняттями «русин», «руський», «православні», «греко-католики» «малополяк», «тутешні», «волиняки», «поліщуки». Активно-насильницька полонізація українських земель почалася з прийняттям закону від 31 липня 1924 р., який проголосив, що державною мовою на території Польщі є польська мова. У зв'язку з цим законом у державних установах заборонялося користуватися українською мовою. Офіційна влада взяла курс на ліквідацію української школи. Якщо у 1912 р. (в часи імперії Габс- буртів) у Східній Галичині функціонувало 2418 українських шкіл, то у 1923 - 1859, у 1927 р. - лише 815, у 1937 р. залишилося 352. На Волині з 1932 до 1937 р. кількість українських шкіл зменшилася з 440 до 8. У 1931 р. польська гімназія припадала на 16 тис. поляків, а одна українська - на 230 тис. українців. Для зміцнення польського елементу на західноукраїнських землях протягом 1920 - 1925 рр. уряд Польщі здійснив парцеляцію земель, осаджуючи демобілізованих польських солдатів, відставних чиновників, а згодом і всіх охочих. Примусовому розподілу підлягали не лише поміщицькі маєтності, а й власність осіб непольського походження. В результаті було роздано 800 тисяч гектарів землі, до 1939 р. у сільській місцевості оселилось 200 тисяч поляків, а в містах - 100 тисяч. Така політика Варшави спровокувала масову еміграцію українського селянства до США та Канади. Після травневого перевороту 1926 р. до влади повернувся Юзеф Пілсудський, розпочалось становлення авторитаризму, що не могло не позначитись на становищі українського населення. Апогеєм антиукраїнської політики Другої Речі Посполитої стала пацифікація 1930 р., коли арештовувались невдоволені політикою влади українці, жорстоко придушувалися непокірні села та цілі повіти, здійснювалася реквізиція культурно-освітніх товариств та кооперативів. Було створено концентраційний табір у Мал. 1. Погромлена поляками під час Пацифікації читальня Просвіти. с. Княгиничі, Рогатинського повіту. Березі Картузькі. Ще одним із центральних об'єктів польської асиміляції стала церква, як греко-католицька, так і православна. Із 389 православних храмів, що діяли на Волині у 1914 р., зберігся лише 51. Восени 1937 р. Корпус охорони прикордоння провів акцію «ревіндикації» (примусового навернення до католицької віри). Під час цієї акції знищено близько 200 православних храмів, близько 150 передано римо-католикам. Серед релігійних діячів того часу особливо виділявся митрополит УГКЦ Андрей Шептицький. Щоб привернути увагу світової громадськості до проблем Східної Галичини, він на початку 20-х років здійснив трирічну поїздку до восьми країн Європи й Америки. Після прибуття на Батьківщину 16 вересня 1923 р. на місяць був ізольований польською владою в Познані. Соціально-економічне становища. У міжвоєнний період Польща була однією з найвідсталіших країн Європи. Вона перетворювалася у напівколонію високорозвинених держав. Свої численні економічні труднощі польська влада намагалася розв'язати за рахунок західноукраїнських і західнобілоруських земель, перетворивши їх у свою внутрішню колонію, в джерело сільськогосподарської сировини і ринок збуту своєї промисловості. 94% українського населення у Східній Галичині та 95 % на Волині проживали у сільській місцевості і були задіяні в аграрному секторі економіки. Промисловість українських регіонів спеціалізувалась на переробці сільськогосподарської продукції та мінеральної сировини. Станом на 1931 р. в промисловості було задіяно 191 тис. робітників. Підприємства нафтодобувної, хімічної, деревообробної галузей промисловості належали іноземному капіталу. Політичні партії. Згідно Конституції, Польща в міжвоєнний період була парламентською республікою. Легально діяли політичні партії, видавалася опозиційна преса, опозиція мала своїх представників у парламенті. Найбільш впливовою легальною політичною організацією в Західній Україні в міжвоєнний період, яка діяла легально, було Українське національно-демократичне об'єднання (УНДО). Утворилось 11 липня 1925 р. внаслідок об'єднання кількох політичних течій, які виявилися в Національно-демократичній партії у 1919-1923 роках, очолив Д. Левицький. Орієнтирами УНДО були: соборність, духовність, демократія, антикомунізм. УНДО практикувало політику компромісів з польським урядом, який обіцяв утриматись від антиукраїнських акції, якщо УНДО не проводитиме антиурядової агітації. Ліворадикальний рух був представлений Комуністичною партією Західної України, яка спиралась на Українське селянсько-робітниче соціалістичне об'єднання (Сельроб). КПЗУ підтримувала селянські антиурядові акції, кульмінацією, яких стало ліське повстання в 1932 р., яке було жорстоко придушене. Проте в 1938 р. КПЗУ була розпушена. Це був безпрецедентний випадок в історії міжнародного комуністичного та робітничого руху, коли вся партія, що мала заслуги в розвитку комуністичного та робітничого руху, оголошувалася реакційною, поплічницею імперіалістичного табору. Мал. 2. Євген Коновалець. Лідером суспільно-політичного життя західноукраїнських земель був націоналістичний рух. В 1920 р. було створено Українську військову організацію (УВО), яка ставила перед собою завдання боротьби проти польської окупації. Організацію очолив колишній командир січових стрільців Євген Коновалець. В 1929 р. УВО, об'єднавшись з студентськими націоналістичними організаціями трансформувалась в Організацію українських націоналістів, яку очолив Євген Коновалець. Перебуваючи на підпільному становищі ОУН метою своєї діяльності ставила створення Української самостійної соборної держави. Ідеологією організації став український інтегральний націоналізм, якому були характерні тоталітарні тенденції, але, який на відміну від тогочасних європейських тоталітарних ідеологій виник в середовищі поневоленої нації та який не зазіхав на етнічні території інших націй. ОУН практикувала методи індивідуальних терактів проти представників польської влади (атентати). Найвідомішим було вбивство в 1934 р. міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Перацького, який був відповідальним за злочинну політику пацифікації. Польський уряд розпочав наступ на українців, тисячі яких було звинувачено у зв'язках з ОУН. Впродовж 1935 - 1936 рр. у Варшаві і Львові відбулись судові процеси над членами Крайової екзекутиви ОУН на західноукраїнських землях. На судових засідання українські націоналісти поводились гідно та впевнено, серед них виділявся Степан Бандера, який очолював Крайову екзекутивну ОУН на західноукраїнських землях. Активізація ОУН та збільшення її прихильників хвилювало не лише Варшаву, але і Москву, яка боялась поширення діяльності ОУН на територію УРСР, саме тому в травні 1938 р. радянський агент Павло Судоплатов в Роттердамі вбив лідера ОУН Євгена Коновальця. 2. Українські землі в складі Румунії Скориставшись поразкою Австро-Угорщини в Першій світовій війні та Української національно-демократичної революції, Румунія під різними приводами в 1918-1919 рр. анексувала значну частину української етнічної території: Хотинський, Ізмаїльський і Акерманський повіти колишньої Бессарабської губернії (11600 км). Українці Румунії за офіційною статистикою становили 580 тисяч осіб. На території Буковини та Бессарабії діяв воєнний стан 1918-1927 рр., що унеможливлювало легальну діяльність українських політичних партій, що в сукупності із загостренням соціально-економічного становища призводило до численних виступів проти влади, за період 1918-1924 рр. відбулось понад 150 збройних виступів. Найбільшим з них стало Татарбунарське повстання, яке розпочалось в ніч на 16 вересня 1924 р. Влада перейшла до ревкому на чолі з місцевим комуністом О. Клюшніковим. Число повсталих досягло 6 тисяч. Впродовж 5 днів повсталі тримали оборону проти румунських регулярних частин, але повстання було жорстоко придушене. Мал. 3. Група татарбунарських повстанців. Офіційний державний курс був спрямований на румунізацію українського населення, законом про шкільну систему від 26 грудня 1924 р. українців називали «румунами, що забули рідну мову», було румунізовано не лише назви населених пунктів, а й прізвища. В 1936 р. з'явився спеціальний циркуляр, який забороняв вживати історичні назви в офіційних документах та пресі. Православну церкву було перейменовано у «Румунську православну церкву», а автономну Буковинську митрополію підпорядкували румунському патріархові,мовою богослужінь була лише румунська. Економічне становище. Проводячи аграрну реформу уряд встановив для українських селян високі викупні платежі на поміщицькі маєтності, натомість для румунських колоністів створювались сприятливі умови. Промислові підприємства Північної Буковини та Бессарабії залишалися дрібними та напівкустарними. Лише 4,25% підприємств у 1930 р. мали від 6 до 20 робітників, і тільки 2% - на яких працювало 20 робітників. Найбільшу питому вагу в економіці краю становила харчова промисловість. Зусилля підприємств української частини Бессарабії спрямовувались на розвиток таких виробництв, як обробка шкіри, варіння мила, виробництво тканин, сукна та олії. 3. Українські землі у складі Чехо-Словаччини Підкарпатська Русь - офіційна, назва центрально-східної частини Закарпаття, у 1919-1938 рр. вона була автономною адміністративно-територіальною одиницею у складі Чехословаччини (з 1927 р. - Підкарпато-руський край, Підкарпатський край). Закарпаття поділено на три частини: Підкарпатську Русь, Пряшівщину, яка ввійшла безпосередньо до Словаччини, та Мармороський Сигіт, яка залишилася у складі Румунії. Територія Підкарпатської Русі охоплювала Хустську, Берегівську і Ужгородську округи і в адміністративному відношенні творила одну жупу. За переписом 1930 р., на Закарпатті проживало 616 тисяч людей, з них 438 тисяч українців. Становище українців у складі Чехо-Словаччини було кращим, ніж в Польщі, Румунії чи СРСР. Прага зробила кроки в напрямку економічного розвитку Закарпаття, було проведено аграрну реформу, поміщицьку землю було передано селянм. Станом на 1930 р., у промисловості було зайнято лише 16 тисяч осіб. Найвпливовішою політичною силою було Українське національне об'єднання, на чолі з українофілом Августином Волошином. Русофілів репрезентував А. Бескид, який був губернатором краю 1923-1933 рр. Досить потужні позиції були і в місцевих комуністів, а також мадяронів, які орієнтувались та спонсорувались Угорщиною. Мал. 4. Августин Волошин. Карпатська Україна. Криза міжнародних відносин 1938 р., яка була спричинена зростаючими претензіями Гітлера призвела до Мюнхенської конференції у вересні 1938 р., за рішенням якої Велика Британія та Франція погодились передати Німеччині Судетську область Чехо-Словаччини, що було використано як прецедент Польщею та Угорщиною, перша анексувала Тешинську Сілезію, а друга - претендувала на Закарпаття. Політичні сили Закарпаття вирішили скористатись ситуацією та добитись обіцяної автономії, яка була надана Прагою 11 жовтня 1938 р. Але голова автономії русофіл А. Бродій, працював на Угорщину, черещ що, новим головою автономії став Августин Волошин, який сформував проукраїнський уряд, спираючись на УНО. Проте міжнародна ситуація загострювалась, 2 листопада за рішенням Віденського арбітражу Прага змушена була передати Угорщині південні райони Словаччини та Підкарпатської Русі. Уряд Волошина переніс свою резиденцію до Хуста. Адміністративні органи, система освіти й видавнича справа переводились на українську мову. Розпочалась організація народної оборони - Карпатської Січі. 12 лютого на виборах то сейму УНО набрало 92% голосів. Проте Гітлер вирішив повністю ліквідувати Чехо-Словаччину та віддати Закарпаття своєму сателіту - Угорщині. В цих надзвичайно складних умовах Августин Волошин приймає рішення про проголошення незалежності Карпатської України, сейм 15 березня 1939 р. підтвердив незалежність Карпатської України,а Волошин був обраний її президентом. Державною мовою оголошувалась українська, державним прапором синьо-жовтий, а державним гербом - сполучення крайового герба з національним. Державним гімном - «Ще не вмерла України..». Мадяри розпочали наступ 14 березня, їм протистояли Карпатські січовики, кількістю в 2 тисяч, тримаючи мужню оборону до 17 березня, захисники Карпатської України проявили героїчну мужність та відданість ідеї незалежності України. Мал. 5-6. Плакати Карпатської Січі Мал. 7. Карта Карпатської України. Основні терміни, поняття, імена Основні дати: 1923 р. 14 березня - рішення послів країн Антанти про передачу Східної Галичини Польщі; 1924 р. вересень - Татарбунарське повстання; 1925 р. - створення УНДО; 1929 р. 3 лютого - створення ОУН; 1930 р. - пацифікація українського населення урядом Польщі; 1935-1936 рр. - Варшавський та Львівські судові процеси проти ОУН у Західній Україні; 1938 р. 23 травня - вбивсто лідера ОУН Євгена Коновальця в Роттердамі радянським агентом Павлом Судоплатовим; 1938 р. 28 жовтня - прем'єр міністром Підкарпатської Русі призначено Августина Волошина; 1938 р. 2 листопада - Віденський арбітраж; 1939 р. 15 березня - проголошення незалежності Карпатської України;

Осадчий, Калинець дисиденти

Якщо економіка піддавалася реформуванню, то у суспільно-політичній сфері партійне керіництво намагалося зберегти діючий режим. Але бурхливе, суперечливе, динамічне „хрущовське" десятиріччя спровокувало процес оновлення суспільної свідомості. У 60-70-ті роки ХХ ст. у радянському суспільстві виникає нова форма духовної опозиції - дисидентство, яке ставало реальною альтернативою наростаючим кризовим явищам у духовному житті суспільства. Дисидент - від лат. dissidens - „незгодний", в переносному значенні - „інакомислячий". Термін, що застосовувався відносно радянських громадян-правозахисників, які відкрито протистояли діям влади або виявляли іншу суспільну активність, що була не санкціонована владою. Ідеологія дисидентів зародилася як сумнів у доцільності окремих ланок існуючої системи і поступово викристалізувалася у тверде переконання про необхідність докорінних змін. Дисидентський рух 60-80-х рр. в УРСР можна (умовно) поділити на три основних течії, представники яких, часто, маючи різну точку зору на окремі питання; то об'єднувалися, то розходилися. Правозахисна течія,представники якої(М.Руденко, П.Григоренко, В.Чорновіл, В.Стус, С.Хмара та ін.) вимагали дотримання в СРСР основних прав і свобод людини, домагалися акредитації в республіці представників закордонної преси, вільного обміну інформацією та ідеями, викривали злочини тоталітарної системи. Національна течія, представники якої (В.Мороз, Л.Лук'яненко та ін.) виступали за відновлення незалежності України та відокремлення її від СРСР, засуджували імперську політику центру загалом та політику русифікації зокрема. Релігійна течія, преставники якої (Й.Тереля, В.Романюк та ін.) вимагали дотримання свободи віросповідання, відновлення заборонених релігійних конфесій: Української греко-католицької церкви, Української автокефальної православної церкви, протестантських релігійних громад та ін. Форми дисидентства: · написання листів-протестів до керівних органів УРСР та СРСР; · протестні відкриті листи, звернення на адресу міжнародних організацій, урядів західних країн; · особиста творчість дисидентів: наукова, науково-публіцистична, публіцистична, художня. Ядро українського дисидентсва склали „шістдесятники" - поети Л.Костенко, В.Симоненко, літературні критики І.Дзюба, І.Світличний, художниця А.Горська та ін. У травні 1961 року відбувся судовий процес над Українською робітничо-селянською спілкою, яку організовано 1959 року Л.Лук'яненком. Спілка ставила за мету домогтися виходу УРСР зі складу СРСР шляхом реалізації відповідної статті Конститутції СРСР. За це юриста-дисидента Л.Лук'яненка засуджено до страти, згодом вирок замінено 15-річним ув'язненням у таборах та 10-річним засланням. У 1961 році з публічною критикою нової програми КПРС виступив генерал П.Григоренко. Чимало сторінок розвитку українського правозахисного руху пов'язано з Київським університетом ім. Т.Г.Шевченка. Зокрема, в лютому 1963 року тут відбулася конференція, учасники якої висловили протест проти заборон та обмежень щодо розвитку і утиску української мови. Своєрідним протестом проти проведення у 1965 році арештів українських дисидентів стала праця І.Дзюби „Інтернаціоналізм чи русифікація?". У 1967 році в структурі КДБ засновано „п'яте управління", яке функціонально було орієнтоване на приборкання інакомислення: дисиденства. У січні-травні 1972 року в Україні розпочалися масові арешти. Їх жертвами стали такі відомі дисиденти як В.Чорновіл, Є.Сверстюк, І.Світличний, І.Дзюба, В.Стус та ін. Новим кроком у розвитку дисидентського руху стало створення у 1976 році Української Гельсинської групи, до якої увійшли М.Руденко, О.Бердник, П.Григоренко, І.Кандиба, Л.Лук'яненко, О.Тихий та ін. У 1977-1978 рр. відбулися суди над провідними членами цієї групи. Висновок. Протягом 60-х-першої половини 80-х років ХХ ст. в Україні активізується опозиційний рух. Він стає помітним чинником суспільно-політичного життя, хоча широкої підтримки серед громадян не набув. Проте завдяки діяльності українських дисидентів визрівала ідея утворення власної незалежної держави та необхідність кардинальних перетворень в усіх сферах життя. ОСАДЧИЙ 18 квітня 1966 р. кандидат наук Михайло Осадчий став дисидентом у законі. "Україна займає перше місце в світі за кількістю невільничої поезії" - писав він. uahistory.com Здавна "осадчі" обживали, осаджували перелогові, нічийні землі. Засівали доглянуту землю зелами та своїми синами. Михайло Осадчий побачив світ 22 березня 1936 р. у с. Курмани на Сумщині. Дитинство селянської дитини, обпалене війною, але: Я, розпростерши фантазії літ, Від зір і від поля впиваю І ненависть Гонт, і ум Сковорід І волю бентежного краю А там - факультет журналістики Львівського університету, розквіт кохання у пелюстковій душі, інтимні рядки поезій для Стефи Бурдаш. Та все не так, як ми плануємо... Стефа - фізик-науковець мусила їхати за рознарядкою у науково-дослідний інститут закритого типу у Підмосков'я. Михайло отримав призначення на Львівську телестудію. Працював редактором, старшим редактором, перейшов на роботу в університет; почав збирати матеріал для кандидатської про Остапа Вишню. У 1963 р. його затверджено інструктором обкому. І треба ж, "обкомівець" разом із братами Горинями їде на похорони Василя Симоненка. Михайло без аспірантури, без наукового керівника успішно захистив дисертацію на тему "Журналістська діяльність Остапа Вишні (1919-1933)". Кохана Ольга чекає малятка, за місяць має бути весілля. Готовий навіть подарунок коханій - збірочка поезій "Місячне поле". Але літературознавці в погонах напередодні весілля постановили: "Контра! Взяти його!", а найгуманніший суд постановив: "Ізолювати на два роки!" Увесь тираж збірочки знищили відразу ж після арешту автора. 18 квітня 1966 р. почув присуд, а наступного дня народився Тарасик. "Як рок послав мені Тарасову стежину, лишив я кров Тарасика Вкраїні". Покарання відбував у таборі №11 у селищі Явас (Мордовська АРСР). На обмерзлих, липких перекатах, Де не вишні ростуть, а сніги, Брів я долею Вишні Остапа У бушлаті хули, не жаги. Працював столяром, захворів на виразку шлунка. Під час обшуку у Михайла Осадчого конфіскували зошит із власними віршами та перекладами Гарсія Лорки та балтійських поетів. Після звільнення з концтабору не міг прописатися у Львові та влаштуватися на роботу, нарешті М.Осадчому пощастило прописатися у Львівській області й влаштуватися робітником на Львівському комбінаті глухонімих. Написав біографічну повість про Остапа Вишню "Геній сміху, або Зустріч із вождем", де розкрив маловідому сторінку стосунків літераторів із партійними вождями 1920-х рр. Написав повість "Більмо", передав рукопис книги на Захід, де вона у 1971 р. вперше вийшла друком, стала відомою й одразу була перекладена англійською, німецькою, французькою, іспанською, російською та китайською мовами. 1972 року "Більмо" посіло 6-е місце серед 102 бестселерів у Франції. На повість схвально відгукнулася "Нью-Йорк таймс" (вперше за 140 років існування газета написала про українську літературу!) uahistory.com Найстрашніша ніч України з 12-го на 13-е січня 1972 р. "як цвіт будяків... -арешти... і жертви поважно і сонячно цвітуть обличчями соняхів!" Михайла Осадчого заарештовано вдруге і вдруге він став батьком, на цей раз дочки Оленки. На закритому судовому засіданні засуджений за статтею 62 Кримінального кодексу УРСР до 7 років таборів особливо суворого режиму і 3 років заслання. Вдруге відбував кару в таборі ЖХ-385-1 у с. Сосновка Зубово-Полянського району Мордовії. Підкосила звістка про смерть батька Григорія, адже Михайло поклав вину на себе. Тамтешні офіцери лейтенант Єрмоленко і старший лейтенант Шумейко запропонували співпрацю в обмін на свободу. Коли ж М.Осадчий відмовився, пообіцяли розправитись з його родиною: у рідному селі Осадчого невідомі побили його 70-річну матір Олену; брата Володимира, який мешкав у Сумах, викликав на розмову до Львова генерал КГБ Полудень і запропонував співпрацю, але дістав відмову. 10 лютого напередодні повернення з тюрми до табору Бельмьосов попередив Осадчого, що його вб'ють на засланні, а брата — на волі. Володимира Осадчого вбили ударом у скроню й кинули тіло посеред вулиці 40-річчя Жовтня. Через смерть брата Михайло голодував 39 днів. За той час вдалося дізнатися тільки те, що над тілом покійного Володимира провели дві експертизи: перша засвідчила його вбивство, а друга — ненасильницьку смерть. Коли розслідування загибелі Володимира не дало результату, Михайло у 1977 року надіслав листа генеральному секретареві ЦК КПРС Леонідові Брежнєву зі скаргою на ув'язнення та застереженням, що його теж можуть убити. Коли скарга виявилась безрезультатною, у 1978 року Осадчий звернувся до американського народу, сенату й президента США Картера з проханням надати йому американське громадянство. У 1978 р. українська діаспора присудила Михайлові Осадчому літературну премію імені Івана Франка. 1979 р. Осадчого прийняли у члени Швейцарської філії Пен-клубу. У січні 1979 прибув на заслання до села Милва, працював кочегаром і, одержавши 10-денну відпустку, вперше зміг відвідати сім'ю у Львові. Після повернення зі Львова працював сторожем. Тоді за нез'ясованих обставин згорів склад, який він охороняв, проти нього порушили кримінальну справу (кваліфікація — "необережне знищення або пошкодження державного або громадського майна"). Сума збитку склала 1500 карбованців. Михайлові Осадчому була надана можливість уникнути кримінальної відповідальності, якщо він сплатить зазначену суму до 1 січня 1980, але він, певна річ, таких грошей не мав. Осадчий сидів в одній камері з Едуардом Кузнєцовим, онуком Олени Боннер, тому зважився зателефонувати Сахарову. "Лучше деньгами, чем годами!" - відповів учений і 29 грудня перерахував необхідну суму органам міліції республіки Комі. Після заслання повернувся до Львова, довго не міг влаштуватися на роботу за спеціальністю й був змушений працювати вантажником, двірником і кочегаром. На Батальній кочегар Осадчий працював разом із кочегаром Чорноволом (Чи не згадали Ви київських кочегарів Стуса та Мозолевського?). Східняки у Львові знову зустрілися! Доля звела їх вперше e 1966-му на закритому суді Михайла. Тоді журналіст Чорновіл відмовився свідчити, передав підсудному букетик пролісків і одержав свій перший термін: три місяці виправних робіт із утриманням 20% зарплати. 2 грудня 1987 "невідомі" ввірвалися до помешкання Михайла Осадчого й побили його. 1988 — став редактором самвидавного журналу "Катедра". 22 грудня 1988 — офіційно попереджений про кримінальну відповідальність за "дармоїдство". У 1991 — захистив докторську дисертацію в Українському вільному університеті (Мюнхен). У жовтні 1992 р. Міжнародний Бібліографічний центр у Кембриджі присудив Осадчому звання "Людина року" і відзначив "Нагородою ХХ ст. за видатні досягнення". 1993 — став доцентом кафедри журналістики Львівського університету. 1994 - Михайла Осадчого провалюють при отриманні Шевченківської премії... 58 років... "прожито мало, більше пережито" 5 липня 1994 р. о 15-ій годині по дорозі до робочого столу він упав неживим. uahistory.com Його смерть була несподіваною... Мабуть, можна сказати, що помер за нез'ясованих обставин. Ірина Калинець вважала, що його отруіли.... КАЛИНЕЦЬ КАЛИНЕЦЬ ІГОР МИРОНОВИЧ 19.04.2005 | В.Каплун. Переклав В.Овсієнко (нар. 09.07.1939, м. Ходорів Львівської обл.) Видатний поет, один із натхненників і активних учасників руху шістдесятників. Автор самвидаву. К. виріс у віруючій родині, де ретельно зберігалися українські національні традиції. У дитинстві був свідком масових репресій комуністичного режиму в Західній Україні. Зі шкільних років читав заборонених українських письменників. Його світогляд виявився несумісним з офіційною ідеологією. Роздвоєння, за якого доводилося мати одне обличчя для родини і близьких друзів, а інше — для школи, університету і т.ін., долалося в поетичній творчості. Після закінчення філологічного факультету Львівського університету в 1961 К. працював в обласному архіві аж до арешту 1972. Перша збірка віршів "Екскурсія", присвячена історії, мистецтву й архітектурі Львова, готувалася до друку у видавництві "Молодь". Вона зібрала найкращі рецензії відомих критиків, але так і не побачила світу: набір був розсипаний. З 1965 К. і його дружина Ірина СТАСІВ-КАЛИНЕЦЬ були під наглядом КДБ. На початку 1966 в Києві вийшла перша й остання в СРСР збірка К. "Вогонь Купала" - схоже, через недогляд властей. Можливо, це й урятувало його того разу від арешту. Книжку було заборонено продавати в Західній Україні, автор був викликаний до обкому КПУ для пояснень щодо низки підозрілих місць. Відмова прийняти до Спілки письменників і вилучення з тематичного плану видавництва наступної збірки віршів "Вiдчинення вертепу" засвідчили, що К. не можна публікувати вірші в Україні. Поет посилив розповсюдження власних творів у самвидаві, саморобні книжечки пішли по руках. Крім того, К. часто читав вірші на неофіційних зустрічах у приватних помешканнях, де бувало 10 - 20 і більше осіб. Таких зустрічей було дуже багато. Скоро збірка "Вiдчинення вертепу" вийшла друком у Бельгії. Наступна збірка, "Пiдсумовуючи мовчання", присвячена опальному Валентинові МОРОЗУ, була видана в Мюнхені 1971. У дім К. починають приїздити гості з Заходу. К. і його дружина беруть участь у громадянських і правозахисних акціях: підписують заяви і протести проти сваволі властей, неофіційно, без дозволу виступають на громадських заходах. КДБ все активніше підслуховує, слідкує, обшукує. У січні 1972, в період масових арештів в Україні, була заарештована дружина К. — Ірина СТАСІВ-КАЛИНЕЦЬ. К. став поводитися все більш викликаюче, демонструючи властям готовність до кінця захищати права незаконно заарештованих, особливо своєї дружини. 11.08.72 заарештовано й К. КДБ намагався схилити його до співпраці або прилюдного каяття, пообіцявши за це звільнити дружину і дати спокій йому ("Тоді маленька Звенислава мала б батьків дома, а не десь по таборах"). На суді К. інкримінували видання книг за кордоном, присвячення збірки В.МОРОЗОВІ, контакти з неблагонадійними людьми та іноземцями. Суд скористався також літературознавчою експертизою п'ятьох збірок К., проведеною на замовлення КДБ низкою радянських літераторів. Вирок: 6 р. таборів і 3 р. заслання за ст. 62 ч. 1 КК УРСР („антирядянська агітація і пропаганда"). Карався спочатку в 35-му таборі, ст. Всехсвятська Пермської обл., де працював токарем, потім був переведений у 36-й табір, сел. Кучино, де "набивав якимось шкідливим піском трубки для прасок". Брав активну участь у табірному русі опору: складання й підписання заяв і листів, голодівки, створення хронік 35-го і 36-го таборів. Коли на побачення з К. приїхала на Урал мати з його маленькою донькою, а його не дозволили, К. оголосив тривалу голодівку. Його підтримали інші в'язні. Тим часом у Нью-Йорку 1972 і 1975 вийшли книги К. 1975. Перебуваючи в таборі, К. став членом Міжнародного ПЕН-клубу, 1977 - лауреатом премії імени І.Франка (Чикаго). Заслання К. відбував разом з дружиною в Читинській області, працював у колгоспі кочегаром на фермі. Вірші, написані до арешту, увійшли до виданого у Варшаві 1991 тому "Пробуджена муза". Написані в таборах та в засланні склали виданий у Канаді того ж 1991 том "Невольнича муза". У неволі К. написав не менше віршів, ніж за всі роки до арешту. Пізніше К. казав, що в таборі він і його товариші "були вільні, духовно вільні. Ми скинули маску, яку носили там, у тому суспільстві, до арешту". Повернувся до Львова 1981, потрапив у гнітючу атмосферу початку 80-х років. "Звичайно, це була свобода, було звичайне життя, — згадував К.,— але не було того натхнення, того напруження, тієї боротьби, які були до 1972 року і в таборі... Тобто я мусив сидіти тихо, якщо не хотів сісти вдруге. А сісти вдруге я не дуже хотів... Після 1981 року я замовк як поет". У Львові тільки за "протекцією" КДБ зміг улаштуватися на роботу бібліотекарем спочатку в одній з районних бібліотек, а з 1983 до 1990 працював у Науковій бібліотеці АН України. З 1987 К. починає відігравати провідну роль у пробудженні вільного культурного і громадського життя Львова. Він і його дружина І.СТАСІВ-КАЛИНЕЦЬ організовують масові акції пам'яти забороненого за комуністичного режиму видатного поета Богдана-Ігоря Антонича, а також памяти композитора Василя Барвінського, в'язня сталінських таборів. Бере участь у виданні неофіційного культурологічного журнала "Євшан-зілля", у створенні Товариства української мови імени Т.Шевченка, в організації панахиди на могилах жертв, закатованих НКВДС у Львівській в'язниці в червні 1941. У 1988 власті ще сподівалися залякуваннями і репресіями зупинити процес демократизації: К. і його дружина були разом із багатьма затримані й засуджені до грошового штрафу. 1990 К. обраний депутатом Львівської обласної ради. 1991 в інтерв'ю журналові "Україна" К. висловив свій погляд на перспективи України: "Нема таких сил у народі, з якими можна було б вимостити для України велику дорогу... Демократичні процеси на Україні? Бачу купку ідеалістів, не впевнений, що їм удасться що-небудь зробити... Може, покоління тих маленьких дітей, якщо ми зуміємо виховати їх повновартими, чесними, не роздвоєними, може, вони цю Україну зроблять поряднішою, не примарною". 1991 в Києві видана збірка К. "Тринадцять алогій", яка була відзначена Державною премією ім. Т.Г.Шевченка. Тоді ж він став лауреатом премії імени Василя СТУСА. З тих пір в Україні вийшло ще декілька збірок К. Його твори перекладені практично всіма європейськими мовами. Великі збірки вийшли англійською, французькою, німецькою мовами. 1997 в Харкові видано в серії "Українська література ХХ століття" практично повну збірку віршів К., а у Франції — великий том віршів французькою. З 1992 К. працює в Міжнародному центрі освіти, науки й культури (м.Львів) завідувачем відділу культури. Пише казки для дітей. Видає 8-томник творів Ірини СТАСІВ-КАЛИНЕЦЬ


संबंधित स्टडी सेट्स

Chapter 9- Motivating the Workforce

View Set

Chapter 14 Gene regulationHow is the lac operon regulated?

View Set

CH 41 Sexually Transmitted Infections NCLEX

View Set

Main Scenes and Main Themes (Poems, Hamlet, Paradise Lost, and Moby Dick)

View Set

Business Law: Chapter 6 (Tort Law)

View Set