Мвзн

1

1.Головне завдання курсу загального мовознавства — розширення загальнолінгвістичної підготовки словесника, а також поглиблене вивчення проблем, ознайомлення з основними напрямами, ідеями і проблемами сучасного мовознавства, озброєння майбутнього спеціаліста методами наукового дослідження мови. Іншими словами, мета курсу загального мовознавства — поглиблення теоретичного і професійного рівня як майбутнього дослідника мови, так і майбутнього вчителя. Викладачеві-філологу необхідні загальнолінгвістичні знання для того, щоб свідомо орієнтуватись у своєму предметі, розуміти зміни теоретичних положень і підходів до вивчення мови, перебудови в навчальних програмах, уміти правильно оцінити нові досягнення в науці, а також ефективно організувати методику навчального процесу.Серед основних питань, які ставить і розв'язує загальне мовознавство, — питання про природу і сутність мови, її структуру, функціонування та розвиток, її зв'язок з позамовними явищами, а також про методи дослідження мови та межі їх найдоцільнішого і найефективнішого застосування.

24

Термін "фонова лексика" у лінгвокраїнознавство впровадили Є.Верещагін і В.Костомаров, назвавши фоновими "слова з неповноеквівалентністю фонів" .Розуміння "неповноеквівалентності фонів" можна продемонструвати конкретними прикладами. Так, кожне слово має багатопланову "картину свого життя", що відображає явища і предмети позамовної дійсності. Той факт, що в іншій мові існує лексичний еквівалент якого-небудь слова, зовсім не означає однозначності таких слів. Найважливішими виявляються в таких словах позалінгвістичні плани, які можна зіставити; в більшості випадків вони не збігатимуться із позалінгвістичними планами іншомовних слів. Проте навколо кожного з цих слів є свій ореол ознак, пов'язаних з істотою, названою цим словом.Фони слів не збігаються, вони неповноеквівалентні. Таким чином, фоновими надалі ми будемо називати слова, лексичні фони яких містять своєрідні національно-культурні компоненти, що надають референту-денотату особливої предметно-кваліфікативної чи функціональної характеристики.Якщо безеквівалентні слова можна інвентаризувати, то, на думку Є.Верещагіна та В.Костомарова, "кожне друге слово відрізняється своїм лексичним фоном від найближчого іншомовного відповідника, тому складання списків практично неможливе. Погоджуючись у цілому зі сказаним, дехто з мовознавців робив спроби інвентаризувати фонові слова з найбільш насиченим національним колоритом.Символічний світ з давніх-давен супроводжує існування людини. Він є не лише химерним уособленням страхів чи вірувань, а й засобом усвідомлення й самовираження, кристалізації національної самосвідомості та рівня розвитку етнокультури . У символах увіковічнено еволюційний розвій народу, системний і безповоротний рух його стилістичних, семантичних, логічних та графічних лінгвохарактеристик до найвищої мовної досконалості, що є виразним показником і стимулом невпинного поступу загальних націотворчих процесів. Одним з найяскравіших атрибутів етносимволів є відбиття у них глибин народної мудрості, втілених у давніх анімістичних уявленнях, ідолопоклонницьких культах, світоглядних позиціях, фольклорних перлинах, літописах та інших пам'ятках, християнських догмах і канонах, яскравих історичних подіях та легендарних героях, талановитих творіннях видатних митців, що є репрезентантами рідного народу тощо. Лексична підсистема нашої мови включає важливу, семантично багату стилістичну категорію слів-символів. Етносимволіка сягає своїм корінням ще доісторичних часів.Символізація - це процес, що, в основному, характеризується наданням додаткових значень загальновживаним словам (явище конотації). Важливим механізмом символотворення є також неологізація - виникнення нових слів на тлі різноманітних сфер існування людини (релігія, політика, історія, техніка, наука тощо). Стилістична функція лексем із символічним нашаруванням полягає у відображенні емоційного й експресивного, морально-етичного, чуттєвого і культурно-ціннісного аспектів глибин народної мудрості.Етносимволіка становить собою своєрідний художній засіб, використовуваний сучасними майстрами слова, стилізований з плином часу, індивідуалізований авторським «Я», спроектований на модерні проблеми. Літератори є талановитими продовжувачами і натхненниками народного символотворення , що уособлює не лише обдарованість письменників як гідних синів нації, а й виступає втіленням сьогочасних інтересів, потреб, ідей та ідеалів нашого технізованого суспільства. Слова-символи - багатогранна категорія, властива різносферовим наукам, зокрема, історії, лінгвістиці, культурології, літературознавству, етнографії, антропології, народознавству. Досліджувана група лексем має великий потенціал подальшого ґрунтовного аналізу і є широким тлом майбутніх мовознавчих студій. Етносимволіка в усіх її різновидах яскраво представлена у творчості поетів-сучасників, що становить ще одну важливу причину актуальності її вивчення, оскільки вона не є даниною історії чи елементом загальнокультурних надбань народу, а становить життєдайне джерело натхнення і невичерпних літературотворчих можливостей. Перед далекоглядними вченими-лінгвістами розкривається надзвичайно об'ємний ареал різноаспектного дослідження, у коло якого входить, наприклад, покатегорійне вивчення одиниць етноемблематики , вивчення останніх у лексико-семантичному, функціонально-стилістичному ракурсах. Окремо можна виділити й аноніми, їхній вплив на формування власне української символічної системи тощо. Таким чином, слова-символи є цікавим, змістовним, семантично, культурно, морально, етногенетично та духовно ціннісним елементом національної самосвідомості українства.

11

.Систе́ма— множина взаємопов'язаних елементів, що утворюють єдине ціле, взаємодіють із середовищем та між собою[1], і мають мету. Елементом системи називають найпростішу складову частину системи, яку умовно розглядають як неподільну. Поняття неподільності є умовним та визначається залежно від конкретних завдань. Підсистемою називають складову частину системи, яка сама є системою. У сукупності елементи й підсистеми називають компонентами системи. Поділ системи на окремі елементи й підсистеми є неоднозначним та залежить від мети й конкретних завдань дослідження. Зв'язком називають співвідношення між компонентами системи, засновані на взаємозалежності і взаємообумовленості. Поняття «зв'язок» характеризує чинники виникнення й збереження цілісності та властивостей системи. З формального погляду зв'язок визначають як обмеження кількості ступенів вільності компонент системи. Зв'язок можна охарактеризувати за напрямом, силою, характером (видом). За першою ознакою зв'язки поділяють на спрямовані й неспрямовані. За другою — на сильні та слабкі. Іноді для цього вводять шкалу сили зв'язків для конкретної задачі. За характером (видом) вирізняють зв'язки підпорядкування, породження (генетичні), рівноправні (байдужі), управління. Деякі з цих класів можна поділити більш детально: наприклад, зв'язки підпорядкування можуть бути типу «рід — вид», «частина — ціле»; зв'язки породження — типу «причина — наслідок». Зв'язки можна класифікувати також за місцем розташування (внутрішні й зовнішні), спрямованістю процесів у системі в цілому чи в окремих її підсистемах (прямі і зворотні) та за деякими більш конкретними ознаками. Зв'язки в конкретних системах можуть бути одночасно охарактеризовані за кількома з названих ознак. Метою системи називають її бажаний майбутній стан. Залежно від стадії пізнання об'єкта, етапу системного аналізу у цей термін вкладають різний зміст — від ідеальних устремлінь, що виражають активну свідомість окремих осіб або соціальних систем, до конкретних цілей-результатів. У першому випадку можуть формулюватися цілі, досягнення яких є неможливим, але до яких можна безупинно наближатися. У другому — цілі мають бути досяжними в межах певного інтервалу часу і формулюються іноді навіть у термінах кінцевого продукту діяльності. Часто розрізняють суб'єктивні та об'єктивні цілі. Суб'єктивна ціль — це суб'єктивний погляд дослідника (керівника, власника) на бажаний майбутній стан системи. Об'єктивна ціль — це майбутній реальний стан системи, тобто стан, до якого буде переходити система при заданих зовнішніх умовах і керівних впливах. Суб'єктивні й об'єктивні цілі системи у загальному випадку можуть розрізнятися. Зокрема, вони не збігаються, якщо система є погано дослідженою або якщо суб'єкт, який визначає цілі, недостатньо обізнаний із закономірностями функціонування системи чи ігнорує їх. Структурою системи називають сукупність необхідних і достатніх для досягнення цілей відношень (зв'язків) між її компонентами. При цьому в складних системах структура відображає не всі елементи та зв'язки між ними, а лише найістотніші, що мало змінюються при поточному функціонуванні системи й забезпечують існування системи та її основних властивостей. Структура характеризує організованість системи, стійку упорядкованість її елементів і зв'язків. Структурні зв'язки є відносно незалежними від елементів і можуть виступати як інваріант при переході від однієї системи до іншої, переносячи закономірності, виявлені й відбиті у структурі однієї з них, на інші. Стан системи — це сукупність значень її параметрів (властивостей) у певний момент часу. Якщо система здатна переходити з одного стану до іншого, то говорять, що вона має певну поведінку. Цим поняттям користуються, коли не відомі закономірності (правила) переходу з одного стану до іншого. Тоді зазначають, що система має якусь поведінку, та з'ясовують її характер, механізми, алгоритми тощо. Рівновага — це здатність системи за відсутності зовнішніх впливів, що збурюють (чи при постійних впливах), зберігати свою поведінку як завгодно довго.Під стійкістю стану системи розуміють ситуацію, коли малим змінам зовнішніх впливів відповідають малі зміни вихідних параметрів системи чи її властивостей.Поняття розвитку, як і поняття рівноваги та стійкості, характеризує зміну стану системи в часі. Воно допомагає пояснити складні термодинамічні й інформаційні процеси у природі та суспільстві. Вирізняють еволюційний та стрибкоподібний (революційний) розвиток. У першому випадку характеристики з часом змінюються повільно, структура системи залишається незмінною. У другому — спостерігаються різкі стрибкоподібні зміни окремих параметрів системи, можуть змінюватися її будова й характер зв'язків між компонентами. Адаптацією називають процеси пристосування системи до зовнішнього середовища, унаслідок яких підвищується ефективність її функціонування. Ці процеси можуть супроводжуватися зміною структури та характеристик системи.

13

13.Мова є системою систем. Система — це сукупність взаємопов'язаних і взаємозумовлених елементів, одиниць, частин, об'єднаних за спільною ознакою,призначенням. Система мови характеризується функціями, способами, засобами, відношеннями між елементами внутрішньої системи мови, особливостями, закономірностями, внутрішньою структурою. Структура — це спосіб організації системи, її внутрішня будова. Будь-яка мова має чотирирівневу (чотириярусну) будову. Перший ярус, або рівень, — це фонологічний, другий — морфологічний, третій — лексико-семантичний, четвертий рівень — синтаксичний. Кожен рівень має свою одиницю: фонологічний — фонему, морфологічний — морфему, лексико-семантичний — лексему (слово), синтаксичний — речення.Усі названі рівні становлять собою окремі системи, складаються з певних під систем і вивчаються окремими лінгвістичними науками: фонологічний — фонетикою і фонологією, морфологічний — морфологією, лексико-семантичний — лексикологією синтаксичний — синтаксисом. Морфологію і синтаксис об'єднують в один розділ граматику. Мовні рівні взаємопов'язані, на їх стику виникають проміжні рівні — морфологічний, словотвірний і фразеологічний. Морфонологія вивчає фонеми в їх співвідношенні з морфемами і словоформами встановлює основні варіанти морфем і правила їх перетворення на інші варіанти наприклад: семи — сьомий, нога — нозі, проте власних мовних одиниць не має. Словотвірний проміжний рівень мови також не має власної (специфічної) одиниці. Словотвірна система є дуже складною. Ця складність установлена найрізноманітнішими зв'язками з іншими рівнями мови; морфологічним — лексико-семантичним — фонологічним — синтаксичним, а також із проміжними рівнями: морфологічним і фразеологічним.У кожній мові є вільні й стійкі словосполучення. Стійкі словосполучення, або сукупність фразеологізмів певної мови, вивчає фразеологія.У внутрішній системі мови існує певна сукупність відношень між елементами:парадигматичні (ґрунтуються на подібності й відмінностях позначувальних і позначуваних одиниць мови), синтагматичні (здатність мовних одиниць поєднуватись),ієрархічні (відношення простіших одиниць до складніших і здатність об'єднувати одиниці різних рівнів).

15

15.Як будь-яка система, мовна система базується на відношеннях. Відношення між мовними одиницями бувають парадигматичні, синтагматичні й ієрархічні.Парадигматичні відношення — відношення вибору, асоціації, що ґрунтуються на подібності й відмінності позначувальних і позначуваних одиниць мови.Так, парадигматичними у фонетиці є відношення між дзвінкими і глухими, м'якими і твердими звуками; в граматиці — між відмінковими формами слів, формами дієвідмінювання, між різними типами речень тощо; в лексико-семантичній системі — це синонімічні, антонімічні,гіпонімічні, конверсивні та інші відношення.Парадигматичні відношення називають вертикальними, оскільки будь-яку парадигму можна записати в стовпчик,вертикально.Синтагматичні відношення — відношення одиниць, розташованих лінійно; це здатність мовних елементів поєднуватися.Синтагматичні відношення називають горизонтальними, оскільки вони завжди реалізуються між одиницями,які розташовуються одна за одною. Так, фонеми поєднуються не як-небудь, а вибірково.Синтагматичними зв'язками спричинені такі фонетичні явища, як асиміляція, дисиміляція, сингармонізм,акомодація, гаплологія тощо. У словотворі синтагматичні відношення виявляються в тому, що існує певна закономірність у поєднанні морфем. У синтаксисі кожної мови також існують певні синтагматичні особливості. У лексиці синтагматичні відношення також виявляються у вибірковій сполучуваності. Є слова з одиничною сполучуваністю. Лексична синтагматика також є специфічною для кожної мови. Ієрархічні відношення — відношення структурно простіших одиниць до складніших: фонеми до морфеми, морфеми до лексеми,лексеми до речення. Якщо парадигматичні й синтагматичні відношення охоплюють мовні одиниці однакового ступеня складності (одного рівня) — фонема + фонема, морфема + морфема, слово + слово тощо, то ієрархічні відношення об'єднують одиниці різних ступенів складності. Протиставлення парадигматичних і синтагматичних відношень, з одного боку, та ієрархічних, з іншого, відображає особливу властивість мовної системи —її різнорівневий, гетерогенний характер, що вже стосується будови мови, її структури.

18-19

18/19.Фонетика - розділ мовознавства, який вивчає звуковий склад мови й різноманітні звукові зміни, що виникають у потоці мовлення.Предметом фонетики є звукові засоби мови, які поділяються на лінійні (сегментні) та нелінійні (надсегментні, суперсегментні).ЛІНІЙНІ йдуть послідовно, нанизуючись у мовному потоці. До них належать:ЗВУК (найменший елемент усного мовлення; комплекс артикуляційних рухів і їхній певний акустичний ефект, що формує звукову оболонку значущих одиниць мови);СКЛАД (частина слова (один звук або сполучення звуків), що вимовляється одним поштовхом видихуваного повітря);ТАКТ, або ФОНЕТИЧНЕ СЛОВО (частина мовного потоку, об'єднана одним наголосом і значенням);ФРАЗА, або ФОНЕТИЧНЕ РЕЧЕННЯ (інтонаційно завершена частина мовного потоку, співвідносна з реченням).НЕЛІНІЙНІ - це звукові одиниці, що нашаровуються на звукові послідовності. Їх не можна вимовити ізольовано. До них належать:СЛОВЕСНИЙ НАГОЛОС (виділення одного складу у фонетичному слові за допомогою артикуляційних засобів - м'язової напруженості артикуляційного апарату; збільшення сили видиху; зростання тривалості)ЛОГІЧНИЙ НАГОЛОС (особливе виділення голосом слова в реченні для підкреслення його вагомості у смисловій структурі речення)ІНТОНАЦІЯ (сукупність фонетичних засобів, які слугують для вираження синтаксичних значень й емоційно-експресивного забарвлення. До інтонації входять: мелодика, фразовий наголос, пауза, ритм, темп, тембр).Залежно від завдань, які ставляться перед дослідженням, фонетику поділяють на описову й історичну.Історична, або діахронічна, фонетика вивчає звукові зміни, які відбулися в мові протягом історичного розвитку (виникнення і занепад низки звуків, еволюцію певних звукових явищ - спрощення, подовження, чергування).Описова, або синхронічна, вивчає звуковий склад та звукові зміни в мові на певному етапі її існування.Звук може вивчатись у кількох аспектах:АРТИКУЛЯЦІЙНОМУ (фізіологічно-артикуляційному, анатомо-фізіологічому ). Вивчають участь мовних органів у процесі звукоутворення. Артикуляція - це робота мовних органів (губ, язика, м'якого піднебіння, голосових зв'язок), необхідна для вимови певного звука мовлення. Вона складається з 3 етапів - екскурсії, витримки і рекурсії. Отже, з погляду артикуляційного аспекту досліджують умови творення звуків. АКУСТИЧНОМУ (фізично-акустичному) З акустичного боку звуки розрізняються за силою (інтенсивність звука, вимірюється в децибелах), висотою (частота коливань голосових зв'язок за одиницю часу, вимірюється в герцах; звук буде тим вищим, чим коротші й напруженіші голосові зв'язки), тривалістю (довготою), тембром(характерне забарвлення звука, яке створюється кількісним і якісним складом обертонів, що накладається на основний тон). Людина, залежно від умов спілкування, керує силою звуку та гучністю мовлення. Отже, звуки вивчаються ще й як фізичне явище.ПЕРЦЕПТИВНОМУ З цього погляду досліджують сприймання звуків. Варто зауважити, що цей аспект вивчений ще не достатньо.Але найголовнішою ознакою мовного звука є його суспільний характер, його функціонування як одиниці мови, що служить засобом спілкування. Саме в цьому й полягає ЛІНГВІСТИЧНИЙ (функціональний, фонологічний, соціальний) аспект вивчення звуків. З цього погляду аналізують умови сполучуваності голосних і приголосних фонем, утворення груп приголосних, різні звукові комбінації, місце цих комбінацій у слові. Розділ фонетики, який вивчає звуки з погляду їх значення і функцій у людській мові, називається фонологією.Предметом вивчення фонології є фонема- найменша одиниця звукової системи мови, за допомогою якої розпізнаються значущі одиниці мови (морфеми і слова). Фонеми співвідносяться зі звуками людської мови, що використовуються людьми під час спілкування, і реалізуються в них. Фонема може стояти в сильній позиції і реалізовуватися інваріантом (основним виявом) та в слабкій позиції і реалізовуватися варіантом (позиційним - це звуковий вияв фонеми, що залежить від її позиції в слові,комбінаторним - звуковий вияв фонеми, зумовлений впливом сусідніх звуків, факультативним - це необов'язковий, але можливий звуковий вияв фонеми в літературній мові.Для голосних сильною є позиція: 1) під наголосом; 2) на початку слова; 3) позиція між твердим приголосним.Для приголосних сильною є позиція перед голосними заднього ряду та позиція кінця слова. Диференційними називають ознаки фонеми, при втраті яких вона перестає існувати і переходить в іншу якість.Недиференційними називають ознаки, які не виступають критерієм виділення фонем. Для губних, шиплячих і язикових цією ознакою є твердість, а для й - м'якість.Хоч окрема фонема позбавлена значення, вона служить будівельним матеріалом для морфем і слів, саме за фонемним складом ми розрізняємо або ототожнюємо слова. Кожна фонема - це абстрактне поняття, уявлення, що існує в свідомості носіїв мови, завдяки якому вони впізнають звук], хоч у мовленні може звучати безліч варіацій їх вимови. За певними істотними ознаками носій мови ідентифікує кожну фонему, відрізняє її від інших. Ці істотні для впізнавання фонеми ознаки називаються диференційними, або самостійними, незмінними. Однак фонема має й такі ознаки, які залежать від фонетичних умов, є змінними, недиференційними, тобто не впливають на ідентифікацію фонеми. Якщо в мовленні зазнає змін недиференційна ознака фонеми, остання не втрачає своєї ідентичності, просто набуває деяких змін, модифікацій. Отже, кожній фонемі властива сума певних диференційних ознак, за якими вона протиставляється іншим фонемам. Фонетика і фонологія тісно пов'язані з усіма іншими науками про мову: графікою (графіка позначає звуки мови на письмі спеціальними знаками); орфографією (орфографія визначає унормований запис усного мовлення); лексикологією (слова складаються зі звуків), морфологією (зміна звуків призводить до зміни морфологічної форми), морфемікою і словотвором (суфікси і префікси складаються зі звуків), синтаксисом (зміст речення часто залежить від його інтонування, а типи інтонації, логічний наголос вивчає фонетика). Фонема і звук - не тотожні мовні одиниці. Звук є матеріальним виявом фонеми. Виявлення фонеми в її самостійних ознаках (незалежно від місця в слові, впливу сусідніх звуків, наголошеності) називається головним. Однак найчастіше реалізація фонеми у мовленні залежить від різних фонетичних умов, вона зазнає різноманітних модифікацій, і виникають відтінки, або алофони, фонеми.

8

Багато мовознавців виникнення науки про мови датують 1660 роком — виходом «Універсальної граматики», інші — початком XIX ст. — появою порівняльно-історичного мовознавства, визначаючи весь попередній період як «донаукове» мовознавство.Погодитися з цими твердженнями важко, оскільки чимало важливих проблем мовознавства (наприклад, походження мови, зв'язок мови з мисленням, зв'язок мовного знака зі значенням, взаємовідношення логічних та граматичних категорій, виділення частин мови і членів речення та ін.) були предметом вивчення ще в далекому минулому.

26

Безеквівалентна лексика - це слова або словосполучення, які позначають предмети, явища, процеси, але на даному етапі розвитку мови не мають еквівалентів перекладу.Еквівалент - це постійна лексична відповідність, яка точно збігається із значенням слова. У сучасній мовознавчій науці термін "безеквівалентна лексика" (далі БЛ) порівняно новий, і в його витлумаченні немає одностайності, а інколи й конкретності, що не сприяє визначенню БЛ як категорії лінгвістики. БЛ відображає національно-культурну своєрідність мови на лексичному рівні, називає такі поняття та явища у сфері певної культури, які не властиві іншим. БЛ наявна в кожній мові.Критеріями виокремлення такої лексики можуть бути: Семантичний (за яким враховується значення слів) ;Граматичний (показовий насамперед щодо одиниць, які мають певні формальні показники); Функціонально-стилістичний (БЛ може виконувати в тексті функції створення національного колориту, інтимізації тощо, у композиції поетичного тексту БЛ стає своєрідною смисловою домінантою (сильною позицією), впливає на зміст усього твору); БЛ можна визначати за допомогою таких прийомів: Переклад (безеквівалентна як національно маркована лексика належить до групи, що не має відповідників у інших мовах);Експеримент (наприклад, під час проведення психолінгвістичного експерименту до поля слів-реакцій на певне слово-стимул потрапляють одиниці, що мають національно-культурні елементи значень).При зіставленні лексики декількох мов можна виявити прогалини, білі плями в семантиці однієї з мов. Ці прогалини називаються лексичними лакунами і з'являються в результаті відсутності еквівалента у вигляді слова слову іншої мови. Тільки з допомогою порівняння, за допомогою контрастивного дослідження можна виявити лакуни. Всі лакуни можна компенсувати вільними і тимчасовими словосполученнями. Лакуни поділяються на наступні категорії: культурологічні,текстові,лакуни фонових знань,поведінкові,кінетичні,мовні.Лакуна (в широкому сенсі) — національно-специфічний елемент культури, який знайшов відповідне відображення у мові та мовленні носіїв цієї культури і який в процесі комунікації або не розуміється взагалі, або розуміється недостатньо носіями іншої лінгвокультури. Лакуна (у вузькому сенсі, т. зв. «мовна лакуна») — відсутність у лексичній системі мови слова для позначення того чи іншого поняття.

27

Вну́трішня фо́рма сло́ва — ознака реалії, покладена в основу її мовної назви [1]. Внутрішня форма слова є мовною універсалією, тобто притаманна абсолютно всім словам усіх мов світу.Називаючи ту саму реалію (денотат), носії різних мов нерідко використовують різні ознаки, причому не завжди істотні. Внутрішня форма може повністю збігатися з лексичним значенням слова, бути вужчою, ніж лексичне значення, бути ширшою за лексичне значення , а також суперечити лексичному значенню. Суперечність між внутрішньою формою та лексичним значенням наявна в словах із переносним, метафоричним значенням. Учення про внутрішню форму слова розробив видатний український мовознавець О. О. Потебня, спираючись на вчення про внутрішню форму мови В. фон Гумбольдта. О. О. Потебня підкреслював, що внутрішня форма слова часто містить тлумачення або оцінку позначуваного предмета. Мовознавці використовують її як одне з джерел відтворення мовної картини світу.З погляду мовця внутрішня форма слова буває ясною, прозорою та затемненою, прихованою. Такою для українськомовця є внутрішня форма більшості чужих слів ; хоч носії мов, з яких ці слова запозичено, можуть її розуміти. Внутрішня форма буває затемненою й у питомих словах. Внутрішня форма звичайно затемнюється через звукові та значеннєві зміни, втрату мовою твірного слова. Процес затемнення внутрішньої форми слова називають деетимологізацією (або демотивацією).Внутрішню форму слова не слід плутати з етимологією слова. Останній термін означає походження слова. Етимологія як наука досліджує походження та історію слів, зокрема, виявляє затемнену внутрішню форму слова.

4

Генеалогі́чна класифіка́ція мов — класифікація мов, в основу якої покладено принцип їхньої спорідненості. Цей принцип базується на існуванні регулярних системних фонетичних, граматичних і лексичних відповідностей, що закономірно повторюються у споріднених мовах. Споріднені мови виникли шляхом диференціації діалектів однієї первісної мови, яку називають прамовою або мовою-основою (наприклад, сучасні слов'янські мови походять від колишньої спільнослов'янської, або праслов'янської мови). Диференціація мов є наслідком різних соціальних причин, у тому числі міграції племен, завоювань, змін державних кордонів, етнічного змішування і т. ін. Споріднені мови об'єднують у підгрупи, групи (гілки), сім'ї,а також в одиниці вищої ієрархії — надродини (гіперсім'ї). Наприклад, українська мова належить до східнослов'янської підгрупи слов'ян, групи індоєвропейської родини мов, яку окремі вчені об'єднують разом з іншими родинами в ностратичну (бореальну) надродину.На відміну від типологічної класифікації мов, генеалогічна класифікація мов існує у вигляді єдиної схеми для кожної окремої родини й інколи схематично зображається у вигляді генеалогічного дерева, але реальні відношення між мовами однієї родини складніші, ніж їх подає схема.Генетичній (успадкованій) спорідненості протиставляють спорідненість, набуту в процесі взаємодії мов. Це мовний союз, який може об'єднувати мови не близькоспоріднені і навіть неспоріднені, що внаслідок міжетнічних та міжмовних контактів мають у своїй структурі спільні риси. Сучасна генеалогічна класифікація мов у різних її варіантах визнає існування від кількох десятків до 200 мовних родин,

28

Гіпотеза Се́піра — Во́рфа , гіпотеза лінгвістичної відносності — концепція, розроблена в 1930-х роках, за якою структура мови визначає мислення і спосіб пізнання реальності.Гіпотеза припускає, що люди, які говорять різними мовами, по-різному сприймають світ і по-різному мислять. Зокрема, ставлення до таких фундаментальних категорій, як простір і час, залежить в першу чергу від рідної мови індивіда; з мовних характеристик європейських мов виводяться не тільки ключові особливості європейської культури, але і найважливіші досягнення європейської науки. Автором концепції є американський етнолінгвіст-любитель Б. Л. Ворф; ця концепція була співзвучна деяким поглядам найбільшого американського лінгвіста першої половини XX століття Едварда Сепіра (надавав Ворфу підтримку) і тому зазвичай називається не «гіпотезою Ворфа», а «гіпотезою Сепіра — Ворфа». Подібні ідеї раніше висловлював і Вільгельм фон Гумбольдт. У своєму найрадикальнішому формулюванні гіпотеза Сепіра — Ворфа в наш час[ не має прихильників серед серйозних професійних лінгвістів. Сама можливість впливу мовних категорій на сприйняття світу є предметом активної дискусії в етнолінгвістиці, психолінгвістиці та теоретичній семантиці.Одним із стимулів створення в 1950-х роках штучної мови логлан була спроба перевірити дану гіпотезу на практиці. У спільноті найбільш динамічно розвивається ідіома цієї мови — ложбана — ідея його використання для перевірки цієї гіпотези регулярно обговорюється.

9

Етапи розвитку мовозн. не залежать від національних кордонів, але протікають в певних націон. межах, тому ті чи інші націон. кордони, в яких розвивається наука про мову, називаються лінгвістичними традиціями. Основними лінгв. трад. є: індійська, греко-латинська, китайська. приблизно в один і той самий час виникають ще дві лінгв. трад.: арабська та японська

30

Компонентний аналіз — система прийомів лінгвістичного вивчення значень слів, суть якої полягає в розщепленні значення слова на складові компоненти, які називають семами, семантичними множниками і, зрідка, маркерами[1].За цими ознаками (компонентами) лексичні одиниці різняться між собою або об'єднуються. Виділення в лексичній одиниці складових елементів здійснюється шляхом зіставлення її з іншими одиницями, які мають з нею семантичну спільність. Зокрема, всі терміни спорідненості описують за допомогою трьох компонентів: стать (Ч — чоловіча, Ж — жіноча), характер спорідненості (П — пряма, Н — непряма), покоління (умовно можна виділити п'ять поколінь і позначити їх відповідно цифрами: 1 — покоління, від якого ведуть відрахунок, я і представники мого покоління, 2 — покоління батьків, 3 — покоління дідів, -2 — покоління дітей, -3 — покоління онуків).Основи компонентного аналізу заклали В. Потьє та А. Греймас. Поштовхом для його виникнення послужила розроблена Миколою Трубецьким методика опозитивного аналізу у фонології, за якою шляхом протиставлення фонем виділялись їх ознаки. Згодом цю методику застосував Роман Якобсон у граматиці при описі відмінкових значень. Перенесена на вивчення лексичної семантики, ця методика отримала назву компонентного аналізу, що цілком обґрунтовано, оскільки на лексико-семантичному рівні компонентний аналіз суттєво відрізняється від подібного аналізу у фонології: тут кількість диференційних ознак значно більша і вони неоднорідні за ступенем узагальнення (що більш узагальнені ознаки, то менше їх число, що конкретніші семантичні ознаки, то більше їх число). Перші спроби компонентного аналізу було зроблено на предметно-логічній основі, що з лінгвістичного погляду не зовсім коректно. Останнім часом усе більшого поширення набув компонентний аналіз на суто лінгвістичній основі — парадигматичній і синтагматичній (дистрибутивній).. Для компонентного аналізу важливим є встановлення не тільки сем, а й їх структурної організації, тобто місця і ваги кожної семи в компонентній (семній) структурі значення, оскільки простий перелік сем не дає вичерпного уявлення про смисловий зміст значення слова, який залежить також від структурної організації сем, їх способу групування, тобто від місця кожної семи в структурі значення, від векторних відношень між ними тощо. Структурна організація компонентів у значенні слова визначається на основі синтактичних властивостей слова (сполучуваності), які є синтагматичними експонентами сем, а вага сем у компонентній структурі значення — частотністю слів, які сполучаються з аналізованим словом і є експлікантами певних сем. Тому нині компонентний аналіз застосовується не в чистому вигляді, а в поєднанні з дистрибутивно-статистичним. У дослідженні семантичних ознак конкретних, логічно зіставлюваних слів невеликих (особливо, закритих) лексико-семантичних груп доцільним є використання компонентного аналізу опозитивного (бінарного) типу, а у вивченні синонімічних і абстрактних слів ефективнішим є компонентний аналіз, поєднаний з дистрибутивно-статистичним. Компонентний аналіз вигідно відрізняється від інших способів опису семантики слова, оскільки він може бути представлений у вигляді таблиць, де по вертикалі розташовуються аналізовані слова, а по горизонталі — назви семантичних ознак. На перетині слів і ознак ставиться +, якщо ознака наявна, або —, якщо ознаки в значенні слова немає. Оскільки число компонентів є значно меншим від числа значень слів, то опис лексичних значень за допомогою компонентного аналізу є економним, компактним і зручним. Необмежену кількість словесних значень можна описати і систематизувати у вигляді обмеженого числа тих самих компонентів. Не всі семи за своєю природою і функціями є однаковими. Розрізняють такі види сем: класема, архісема, диференційна, інтегральна, ймовірнісна(потенційна),градуальна (їх кількісна і якісна характеристика в різних лінгвістичних джерелах не збігається) семи. Класема — найбільш узагальнена за змістом сема, що відповідає значенню частин мови (предметність,ознака, дія тощо). її ще називають категоріальною семою. Лексема — сема, спільна для певного лексико-семантичного поля чи тематичної групи (час, погода, переміщення, почуття тощо). Диференційна сема — сема, за якою розрізняють значення. Інтегральна сема — сема, спільна для двох чи більше значень. Ймовірнісна, або потенційна сема —сема, яка не характеризує предмет чи взагалі поняття, позначене аналізованим словом, а може виявлятися в певних ситуаціях. Градуальна сема — сема, яка не представляє якоїсь нової ознаки, а лише ступінь вияву, інтенсивність тієї самої ознаки, що є і в інших близьких за значенням словах. Методика компонентного аналізу передбачає не тільки розщеплення значень на складники, а й їх синтез. Компонентний аналіз застосовують не лише в теоретичних дослідженнях лексичної семантики. Він широко використовується в лексикографії. Новий тип тлумачних словників, де значення слів тлумачаться в термінах семного (компонентного) аналізу, вигідно відрізняється від традиційних адекватною, об'єктивною і вичерпною семантизацією. У дотеперішніх тлумачних словниках траплялися випадки тлумачення одного невідомого через інше невідоме (на зразок лінгвістика —мовознавство). У словниках, укладених на основі компонентного аналізу, кожне значення слова буде тлумачитися як сума його сем. Елементи компонентного аналізу використовують у методиці викладання мов. У вивченні синонімів часто виникає необхідність виділити в них семантичні нюанси, якими вони різняться. Найкраще це зробити в термінах компонентного аналізу. Для того, щоб розкрити семантичну неадекватність іншомовного слова та його корелята в рідній мові, найефективнішим також буде виявлення розбіжних сем.

17

Найчастіше виділяють 4 основних рівні мовної структури: фонологічний (одиниця — фонема), морфологічний (одиниця — морфема), лексичний (одиниця — лексема) та синтаксичний (одиниця — речення). Названі рівні мають ієрархічні відношення: одиниці кожного попереднього рівня є будівельним матеріалом для одиниць наступного рівня. Такий погляд на рівні мовної структури уперше сформульований французьким мовознавцем Емілем Бенвеністом, проте багатьма вченими заперечується на тій підставі, що фонеми не є носіями значення, а всі інші одиниці мають свою семантику, тобто фонеми складають план вираження і не є знаками, а морфеми, лексеми та речення є одиницями плану змісту і мають знакову природу. Однак ієрархічний погляд на рівні мовної структури зовсім не означає, що одиниця вищого рівня є простою сумою одиниць нижчого рівня. На кожному рівні з'являється і щось своє, якісно нове, що й виправдовує існування цього рівня. Для прикладу, слово так само не є лише сумою морфем, як морфема не є лише сумою фонем. На морфологічному рівні з'являється семантика (відсутня на фонологічному рівні), на лексичному — номінативність, на синтаксичному — комунікативність; при цьому те, що з'явилося, зберігається й на наступних рівнях. Проблема рівнів мовної структури ускладнюється тим, що кожен рівень реалізується на трьох щаблях абстрактності. Це:інваріантний, інакше — емічний щабель, на якому, власне, й існують самі по собі фонеми, морфеми, лексеми та речення;проміжний варіантний щабель, на якому представлені алофони, аломорфи (морфи), алолекси та висловлення (кожна фонема реалізується на даному щаблі як сукупність алофонів, кожна морфема — як сукупність аломорфів тощо);екземплярний щабель, на якому представлені «екземпляри» — конкр. випадки вживання конкретних мовних одиниць.Виділяють і проміжні рівні мовної структури — морфонологічний (між фонологічним та морфологічним), словотвірний (між морфологічним та лексичним), фразеологічний (між лексичним та синтаксичним), їх функціонування є типово міжрівневим: процес відбувається на одному рівні, а його наслідки входять до іншого рівня. Наприклад, акт словотворення спирається на одиниці морфологічного рівня, а результати цього акту — слова — є одиницями лексичного рівня. Питання про рівень, проміжний між синтаксичним і текстовим, поки що не з'ясоване.

23

Описовий метод — планомірна інвентаризація одиниць мови і пояснення особливостей їхньої будови та функціонування на певному етапі розвитку мови, тобто в синхронії. Описовий аналіз полягає у сегментації тексту спочатку на слова та речення і далі на морфеми, словоформи, словосполучення та члени речення, які інтерпретуються за допомогою категоріального та дискретного аналізу.Опис мови здійснюється за допомогою двох видів аналізу: компонентного та контекстного.Компонентний аналіз базується на тому, що одиниці аналізу є елементами мовної одиниці, що аналізується, — номінативно-комунікативної та структурної (членування слова на морфеми, розбір речення).Контекстний аналіз — аналіз частини через ціле, тому що одиниці аналізу більше, ніж одиниці мови, що вивчаються. При контекстному аналізі досліджувана одиниця мови розглядається у контексті (для фонеми контекстом є слово, для слова — речення). Частіше за все контекстний аналіз застосовується при семантичному дослідженні (лексем і словоформ). Усе частіше контекстом стає живе мовлення, коли враховуються фонові знання комунікантів, комунікативна ситуація та соціальні ролі.Порівняльно-історичний метод базується на факті рівномірної появи компонентів мови, що призводить до одночасного існування пластів різних хронологічних зрізів. Мова не може змінюватися одночасно в усіх своїх елементах завдяки своїй специфіці — як засіб спілкування. Тому й можливо за допомогою порівняльно-історичного методу відновити картину поступового розвитку та зміни мов з моменту їхнього відділення від певної прамови. Метод базується на порівнянні найбільш усталених елементів мовних систем. Будь-який лінгвістичний опис, пов'язаний із виходом за межі однієї мови, передбачає встановлення певних подібностей і відмінностей. Для цього використовують зіставний метод. Зіставний метод — сукупність прийомів дослідження й опису мови через її системне порівняння з іншою мовою з метою виявлення специфіки. Зіставний метод (контрастивний, типологічний) — сукупність прийомів дослідження й опису мови через її системне порівняння з іншою мовою з метою виявлення її специфіки. Цей метод застосовується до вивчення будь-яких мов — споріднених і неспоріднених. Він спрямований на сучасний стан мови. Головним його предметом є дослідження структури мови в її подібностях і відмінностях. Зіставний метод спрямований передусім на виявлення відмінностей між зіставлюваними мовами, він ніби є зворотним боком порівняльно-історичного: якщо порівняльно-історичний метод має на меті встановлювати відповідності, то зіставний насамперед шукає відмінності.Зіставний метод встановлює між порівнюваними мовами відношення контрасту на всіх мовних рівнях: діафонію (фонологічні розходження), діаморфію (граматичні розходження), діасемію (семантичні розходження) і діалексію (лексичні розходження).Цей метод застосовується до вивчення будь-яких мов — споріднених і неспоріднених. Головним його предметом є дослідження структури мови в її подібностях і відмінностях. Зіставний метод спрямований передусім на виявлення відмінностей між зіставлюваними мовами.Зіставний метод пов'язаний з проблематикою мовної типології та універсалій. Мовна типологія — порівняльне вивчення структурних і фунціональних особливостей мов незалежно від їхньої генетичної природи. Для встановлення структури мови і систематизації її одиниць використовують структурний метод. Структурний метод — метод синхронного аналізу мовних явищ не лише на основі зв'язків і відношень між мовними елементами.Мета структурного методу — вивчення мови як цілісної функціональної структури, елементи та частини якої співвіднесені й пов'язані певною системою лінгвальних відношень. Структурний метод реалізується в таких чотирьох мет-диках: дистрибутивний, безпосередніх складників, трансформаційний і компонентний аналіз.Дистрибутивний аналіз з'явився як спроба американсько-го дескриптивіста З. Гарріса відповісти на запитання "як улаштована мова?". Позиція стороннього спостерігача допомагає йому виявити регулярності певних ознак мови. Серед регулярностей особливе місце належить дистрибуції — повторюваності тотожних частин. Дистрибутивний аналіз направлений на вивчення оточення одиниці, її сполучуваності з сусідніми одиницями. Виходячи з оточення одиниці, його можна розподілити на класи з метою дослідження їхнього місця в системі мови. Розвиток методів дослідження мови тісно пов'язаний із розвитком лінгвістики як наукової дисципліни.

7

Письмо́ — знакова система фіксації мови на площині за допомогою умовних ідеографічних елементів двох вимірів для передачі інформації на відстані й закріплення її в часі. Найперші спроби письмової фіксації думок і повідомлень виникли ще в первіснообщинному суспільстві (кінець кам'яної доби)[1]. У Західній культурі під письмом найчастіше розуміють тільки передачу мови в текстовому вигляді за допомогою набору знаків або символів (відомих як писемність).Вивчають письмо, як особливу ​​знакову систему, такі дисципліни: граматологія, епіграфіка й палеографія. На письмі можуть використовуватися абстрактні символи, що відбивають фонетичні елементи мови, як, наприклад, в індоєвропейських мовах, або можуть застосовуватися спрощені зображення об'єктів і понять, як в східноазійських і давньоєгипетських піктографічних письмових формах. Тим не менш, письмо різниться від ілюстрацій, таких як наскельні малюнки й живопис, а також від не символьних способів зберігання мови на нетекстових носіях інформації, наприклад, на магнітних аудіокасетах.

2

Похо́дження мо́ви — передумови і початки розвитку мовної діяльності суспільства. Як одна з основних ознак суспільства мова почала формуватися на етапі появи первісної людини. За однією з гіпотез, це було тривале поступове перетворення біологічно зумовлених неусвідомлюваних інстинктивних вигуків в осмислені звукові засоби комунікації давніх людей. Припадало воно в основному на другу половину неандертальської фази розвитку людини ( в кінці раннього палеоліту, бл. 200-50 тисячоліть тому). XVII-XIX ст. з'явилося кілька гіпотез походження мови - звуконаслідувальна, звукосимволічна, вигукова, соціального договору, трудових вигуків, жестів та ін.

3

Природні мови - це історично сформовані в суспільстві звукові (мова), а потім і графічні (лист) інформаційні знакові системи. Вони виникли для закріплення і передачі накопиченої інформації в процесі спілкування між людьми. Природні мови виступають носіями багатовікової культури людства і відрізняються багатими виразними можливостями і універсальним охопленням найрізноманітніших сфер життя.Природні мови не завжди вдається використовувати в процесі наукового пізнання в силу таких їх особливостей, як:1) багатозначність - багато слів і мовні вирази природної мови в залежності від контексту приймають різні значення, що пов'язано з омонімією, наприклад слова "світ", "коса", "рукав" і ін .;2) некомпозіціонность, тобто відсутність в природній мові правил, за допомогою яких поза контекстом можна було б визначити точне значення складного висловлювання, хоча значення всіх вхідних в нього слів відомі. Наприклад, фраза "Він довго сідав на коня зі зламаною ногою" може бути витлумачена двояко: а) нога була зламана у вершника; б) нога була зламана у коня;3) самовживання, тобто коли вираження можуть говорити самі про себе. Наприклад, "Я брешу".

16

Рі́вні мо́вної структ́ури — складові частини, автономні механізми мовної системи. Кваліфікуються як підсистеми, що становлять систему мови. Кожен рівень має свій тип одиниць, свою сферу мовного простору і своє функціональне навантаження.

14

Різні рівні (яруси) мови змінюються з неоднаковою швидкістю. Найчутливішою до всіх змін, які стаються в суспільстві, є лексико-семантична система. Не буде перебільшенням стверджувати, що словниковий склад мови змінюється щодня. Одні слова з'являються в мові, інші зникають.Щоправда, темпи змін у різних групах лексики не однакові. Основний словниковий фонд мови, особливо його ядро, змінюється повільно.Повільніше від словникового складу змінюється фонетична система. Якщо зміни в словнику мовці помічають за свого життя, то зміни в фонетиці важко помітити протягом життя одного покоління. Це пояснюється тим, що фонетика підпорядковується дії суто мовних внутрішніх законів. Однак фонетичні зміни все ж мають місце.Найбільш стійкою є граматика, особливо морфологія. Однак і тут відбуваються зміни. Отже, в мові можуть змінюватися її елементи, але структура мови не піддається швидким змінам. Стійкість мові забезпечує її системний характер.

12

Структу́ра— це характеристика складу та просторова картина складу об'єкта та певний функціональний взаємозв'язок складових частин об'єкта, внутрішня будова. Структура також може стосуватись до формацій та моделей організації функціональних відносин, громадських, економічних, трудових правостосунків, устрою, організації чого-небудь[1].Структура - це відносно сталий спосіб (закон) зв'язку елементів того чи іншого складного цілого. Структура відбиває упорядкованість внутрішніх і зовнішніх зв'язків об'єкту, що забезпечують його сталість, стабільність, якісну визначеність. Структурні зв'язки різного роду пронизують всі процеси, які відбуваються у системних об'єктах. Об'єкт є системою, якщо його можна розбити на взаємопов'язані і взаємодіючі частини чи елементи. Ці частини, як правило, мають власну структуру, а тому можуть бути представлені як підсистеми вихідної, більшої системи.

10

У лінгвістиці наукова парадигма набуває значення підходу до розгляду мови, сукупності принципів її дослідження, прийнятих у певній мовознавчій спільноті. В сучасній лінгвістиці наукова парадигма - це панівна на кожному етапі історії лінгвістичних учень система поглядів на мову, яка визначає предмет і принципи лінгвістичного дослідження відповідно до культурно-історичного й філософського контексту епохи. Порівняльно-історична (генетична) наукова парадигма сформувала напрям мовознавства, якому належить розробка процедур реконструкції походження мов від прамов, встановлення еволюційних змін і закономірностей розвитку споріднених мов шляхом їхнього порівняння на різних етапах формування. Важливим підґрунтям появи порівняльно-історичного мовознавства були перші спроби генеалогічної класифікації мов і розробки типологічної класифікації мов залежно від їхніх структурних, граматичних і функціональних рис безвідносно до генетичної спорідненості (на базі опозиції флективних і нефлективних мов Ф. Шлегеля її обґрунтував В. фон Гумбольдт), а також прагнення створити універсальну граматику. Основоположниками порівняльно-історичної наукової парадигми вважаються німецькі мовознавці Ф. Бопп, Я. Гримм, брати Ф. і А. Шлегелі, В. фон Гумбольдт, датчанин Р. Раск і російський дослідник О. Востоков.Структуралістська (таксономічна) наукова парадигма виникла наприкінці XIX ст. як альтернативна порівняльно-історичному мовознавству й була загалом спрямована на дослідження сучасного стану мови як системи із притаманними їй: 1) інваріантними елементами (фонемами, морфемами, лексемами, грамемами, реченнями), що в мовленні співвідносяться з їхніми регламентованими конкретними реалізаціями; 2) відношеннями між елементами (синтагматичними, парадигматичними й епідигматичними), упорядкованими в ієрархію мовних рівнів.Апологетами лінгвістичного структуралізму були Ф. де Соссюр і російський лінгвіст І. Бодуен де Куртене. Головними принципами структуралістської наукової парадигми в лінгвістиці були системність, онтологічний дуалізм (існування інваріантів системи щодо сукупності їхніх реалізацій у мовленні на всіх рівнях), редукціонізм (обмеженість досліджень внутрішньою структурою мовної системи без урахування діяльності мовців у конкретних мовних ситуаціях), реляціонізм (абсолютизація відношень у мовній системі на противагу проблемам зв'язку мови й мислення, мови й суспільства, мови й комунікації, а також постулювання залежності мовного елемента від системи в цілому і його місця відносно інших елементів), опозитивність (визначення диференційного змісту елемента шляхом перевірки його протиставлень іншим елементам у парадигматичному класі або в синтагматичній послідовності), логіцизм (застосування реляційної логіки в семантиці й синтаксисі). Лінгвістичний структуралізм сприяв проникненню до мовознавства математичних методів дослідження (математичної логіки, теорії множин, топології, теорії графів, статистики, теорії ймовірностей).Функціональна (прагматична) наукова парадигма характеризується сприйняттям об'єкта в його взаємодії із середовищем як діяльності, функціонування системи. Функціоналізм у лінгвістиці забезпечує дослідження мови як діяльнішого, цілеспрямованого живого організму, представленого численними мовленнєвими продуктами у відповідних актах комунікації. Когнітивна наукова парадигма в лінгвістиці характеризується спрямуванням на вивчення мови як засобу отримання, зберігання, обробки, переробки й використання знань, на дослідження способів концептуалізації й категоризації певною мовою світу дійсності та внутрішнього рефлексивного досвіду. Загалом когнітивна парадигма сформувалася на підставі когнітивної науки - «науки про знання та пізнання, про результати сприйняття світу та предметно-пізнавальної діяльності людей, накопичені у вигляді осмислених і приведених у систему даних, певним чином репрезентованих у нашій свідомості, які становлять основу ментальних, або когнітивних, процесів».В основі синергетичної парадигми в мовознавстві (від гр. synergeia - спільна дія, взаємодія) лежить кваліфікація мовної системи як складної, відкритої, нелінійної, еволюційної, що функціонує за рахунок взаємодії власних підсистем і взаємної детермінованості інших зовнішніх систем середовища (етносу, його культури, свідомості, соціуму) і перебуває у стані більшої чи меншої рівноваги (є нестійкою, нестабільною), маючи регуляторні механізми, які забезпечують динаміку, самоорганізацію та збереження цієї системи.

5

Типологічна класифікація мов - класифікація, яка ґрунтується на виявленні подібності й відмінності будови мов незалежно від їх генетичної спорідненості (на основі подібності й відмінності не в самому мовному матеріалі, а в принципах його організації).Отже, якщо генеалогічна класифікація об'єднує мови за їх походженням, то типологічна класифікація поділяє мови за ознаками їх структури безвідносно до їх походження й розташування в просторі. Вперше типологічну класифікацію розробили та обґрунтували німецькі мовознавці Фрідріх і Август Шлегелі. Фрідріх Шлегель в 1808 р. опублікував працю "Про мову і мудрість індійців", у якій звернув увагу на відмінність у структурах мов і виділив дві групи мов: флективні (які мають флексії) і не флективні (які не мають флексій). Його брат Август Шлегель доопрацював цю класифікацію і виділив три групи мов: аморфні (мови без афіксів), афіксальні та флективні. Він також поділив усі мови на більш ранні (синтетичні) й пізніші (аналітичні).Останню крапку над і в цій класифікації поставив В. Гумбольдт. Знання надзвичайно великої кількості різноструктурних мов, у тому числі мов американських індіанців і народів Полінезії, широкий лінгвістичний кругозір дали можливість йому здійснити вичерпну типологічну класифікацію. Узявши за основу класифікацію А. Шлегеля, В. Гумбольдт поділив усі мови на чотири типи: ізолюючі (кореневі), аглютинативні, інкорпоруючі і флективні. Ця класифікація не втратила своєї цінності до нашого часу.

25

Фальшиві друзі перекладача, хибні друзі перекладача (калька з фр. faux amis), або міжмовні омоніми — це пари слів або фраз із різних мов або діалектів, які мають однаковий вигляд або однакове звучання, але означають різні речі. Хибні друзі часто ускладнюють вивчення мови, і викликають помилки в перекладі. Щоб запобігти таким помилкам, складають списки «хибних друзів».Відоме також явище міжмовної омонімії, тобто збігу зовнішньої форми слів двох різних мов. Воно властиве не тільки близько спорідненим, а й досить віддаленим щодо походження мовам.Омоніми широко використовуються в художній літературі, народній творчості, у розмовно-побутовому мовленні як засіб образної передачі думки:Часто омонімію використовують як засіб творення дотепів, каламбурів у текстах для дітей:Перший варіант: слово з мови-предка набуває різних значень у процесі окремого розвитку мов-нащадків, значних розбіжностей у семантиці.У процесі історичного розвитку мови може спостерігатися розширення, або навпаки звуження семантики слова. Іноді зберігається лише його денотативне значення, а конотаційне змінюється: близькоспоріднених мовах слова спільного походження можуть набувати не просто різних, але й навіть протилежних значень. При запозиченні слова з іншої мови може відбутися зміна його значення, і воно стане неточним відповідником слова-джерела. Нерідко нове значення походить від одного зі значень слова у мові-джерелі:Останній випадок — випадкові збіги звучання слів. Частіше за все це трапляється у неспоріднених (чи віддалено споріднених) мовах.

20

Фонеми не можна розглядати поза системою певної мови. Загальнолюдських фонем не існує. Фонема - одна з характерних ознак самобутності мови. Оскільки фонема - член фонологічної системи певної мови, то зміст кожної фонеми визначається її положенням, місцем у системі.Для того щоб описати фонологічну систему, необхідно протиставити кожну фонему всім іншим. Найпростіший спосіб встановити фонологічну систему - підбирати слова, які різняться між собою однією фонемою.Саме таким чином можна встановити систему фонем будь-якої мови, а зіставивши її з системою фонем іншої мови (інших мов), можна виявити національно-мовну специфіку фонологічних систем порівнюваних мов. Звуки стають фонемами, коли вони в опозиції до інших звуків, тобто розрізняють значення морфем чи слів. Своєрідність фонологічної системи кожної мови полягає в загальній кількості фонем, співвідношенні голосних і приголосних, характері опозицій, розподілі фонем за позиціями, характері позицій, варіантів і варіацій фонем та їх сполучуваності (комбінаторики).У мові може бути від 10 до 80 фонем.Що стосується пропорцій голосних і приголосних, то тут амплітуда коливань також дуже широка. Характер опозицій у різних мовах не збігається. Слід пам'ятати, що розподіл фонем за позиціями в різних мовах неоднаковий. Положення, яке в одній мові є сильною позицією, в іншій мові може бути слабкою.Що стосується варіантів і варіацій фонем, то тут розбіжності значні. Те, що в одній мові є окремою фонемою, в іншій мові може бути варіантом або навіть варіацією. Слід зазначити, що в мовознавстві існують різні фонологічні школи, в трактуванні фонем яких є деякі відмінності. Мовознавчу науку, яка вивчає фонологічні системи мов, називають фонологією. Оскільки фонологія досліджує функціональний аспект звуків мови, то її нерідко називають функціональною фонетикою.

22

Фонемний склад української мови - 38 фонем: з них 32 приголосні та 6 голосних. В артикуляційному аспекті для української мови найважливішими є такі ознаки: Місце творення - ряд. Місце творення голосних визначається за рухом язика в горизонтальній площині. Умовно місце творення розділяють на три ряди - передній ([і], [и], [е].), середній (немає) та задній ([у], [о], [а].). Спосіб творення - ступінь підняття. Спосіб творення голосних визначається за рухом язика по вертикалі, враховується ступінь підняття язикової спинки до піднебіння.Існують голосні високого ступеня підняття, високо-середнього, середнього та низького.Огубленість. Огубленість (лабіалізація) - результат специфічної губної активності - губи випинаються наперед і заокруглюються. Виділяють лабіалізовані голосні і не лабіалізовані. Відкритість/Закритість. Визначається за більшим чи меншим розкриттям ротової порожнини, спричиненим роботою нижньої щелепи. За цією ознакою виокремлюють відкриті і закриті голосні.Окрім артикуляційного аспекту важливим для мовознавців є і акустичний. Акустичний аспект передбачає вивчення звуків з погляду їх звучання. Акустика - це фізична галузь, яка вивчає пружні коливання та хвилі, процеси збудження та розповсюдження коливань, їх взаємодію з фізичною матерією . В акустичному аспекті для української мови найважливішими є такі ознаки:Компактність/дифузність.Бемольність/небемольність. Голосні, що викликають низькочастотні коливання називають бемольними.Дієзність/недієзність. Голосні, що викликають високочастотні коливання називають дієзними.Тональність. Розмежовуються низько тональні і високо тональні голосні. Фонемний склад англійської мови - 44 фонеми: 24 приголосні і 20 голосних. Оскільки система англійської мови налічує більше голосних, відповідно артикуляційних особливостей, а, отже, і диференційних ознах буде більше. В артикуляційному аспекті для англійської мови найважливішими є такі ознаки: Стабільність вимовляння. Розрізняють монофтонги, дифтонги та дифтонгоїди. Монофтонг - простий голосний звук. Дифтонгоїд - проміжна ланка між монофтонгом і дифтонгом. Як і дифтонги характеризуються плавною артикуляцією, хоча вона виражена значно слабше. Не відбувається радикально зміни якості звучання голосного, тому дифтонгоїди найчастіше відносять до монофтонгів.Дифтоìнг — складний голосний звук, що складається з двох елементів, які утворюють один склад і не є окремими фонемами. Місце творення - ряд. Виокремлюють голосні переднього, середнього та заднього ряду.Спосіб творення - ступінь підняття. За ступенем підняття розрізняють голосні високого, середнього та низького підняття.Довгота. Традиційно голосні монофтонги англійської мови поділяють за довготою на короткі та довгі.Огубленість. Розрізняють лабіалізовані і нелабіалізовані голосні.Відкритість/закритість. Відкриті голосні - голосні низького і середнього ступеня підняття. Закриті голосні - голосні високого ступеня підняття.Порівняння. Говорячи про акустичний аспект, треба зазначити, що для англійської мови характерні ті самі ознаки, що й для української. Маємо той самий розподіл на компактні та дифузні, бемольні та не бемольні, дієзні та недієзні, високо тональні та низько тональні. Розглянувши окремо системи вокалізму української та англійської мов, наступним кроком робимо спробу виявити спільне та відмінне в них. По-перше, одразу не можна не помітити різницю у кількісному складі голосних наведених мов: (англ.м. - 20 голосних, укр.м. - 6 голосних).Це, зокрема, пояснюється тим, що англійська мова має диференційною ознакою розрізнення за довготою звучання голосних - короткі і довгі (7 і 5 відповідно). В українській мові тривалість звучання голосного не визнається диференційною, хоча у мовленні тривалість голосних може бути різною - більшою в наголошених і меншою в ненаголошених. Також англійська мова має поділ голосних на монофтонги і дифтонги (8 і 12 відповідно). В українській мові всі шість голосних є монофтонгами.По-друге, українська та англійська мови містять ряд специфічних голосних, які не мають аналогів у відповідних мовах. Цікаво, що говорячи про решту артикуляційних, а, отже, диференційних ознак обох мов, не помітно особливих різниць. Маємо такі самі ознаки за місцем та способом творення (рядом і ступенем підняття відповідно), огубленістю (лабіалізацією) та відкритістю/закритістю. Хоча, звісно, під цими ознаками маються на увазі зовсім різні за якістю голосні відповідних мов. Зупинимося окремо на кожній з ознак.За місцем та способом творення (рядом і ступенем підняття відповідно) обидві мови мають приблизно однакові поділи. В українській мові три ряди - передній, середній, задній, в англійській теж три.В українській мові виокремлюються три ступені підняття - високе, середнє, низьке (сучасними мовознавцями виділяється ще високо-середнє підняття), в англійській теж три. Відмінність за цими ознаками полягає, як вже було зазначено, у різних за якістю голосних наведених мов, а, отже, у різному наповненні наведених схем. Так, бачимо, що лише приблизно можна назвати подібними фонему української мови [і] та англійської [і:] - диференціація за довготою; фонему української мови [у] та англійської [u:] - диференціація за довготою; фонему української мови [а] та англійської [ɑ:] - диференціація за довготою і місцем творення (рядом) та ін.3. За лабіалізацією маємо таку саму диференціацію в обох мовах - на огублені та не огублені. Опрацювавши велику кількість літератури з фонетики української та англійської мов було створено певну вибірку основних особливостей систем вокалізму наведених мов, накреслено схеми для ілюстрування місця та способу творення голосних кожної з мов, виявлено ряд спільних та відмінних рис для голосних цих мов. Було виявлено, що українська мова має набагато менший кількісний склад голосних фонем, ніж англійська мова, хоча при цьому більшість диференційних ознак є спільними для обох мов - місце та спосіб творення, лабіалізація, відкритість/закритість. Хоча англійська мова має у своєму арсеналі й кілька особливих диференційних ознак, не властивих для української мови - тривалість звучання та стабільність вимовляння (поділ на монофтонги та дифтонги). Цікаво, що не зважаючи на те, що в українській мові всього 6 голосних фонем, кожна із них має цілий ряд комбінаторних та позиційних алофонів, які реалізують свою фонему у мовленні, залежно від оточення сі судніх звуків. Алофон — реалізація фонеми, її варіант, обумовлений конкретним фонетичним оточенням. На відміну від фонеми є не абстрактним поняттям, а конкретним мовним звуком. Незважаючи на широкий діапазон алофонів однієї фонеми, носій мови завжди спроможний їх розпізнати. Говорячи про англійську мову, складається враження, що така велика кількість голосних фонем з'явилася внаслідок набуття алофонами певних фонем фонологічних ознак і переходу їх в ранг самостійних фонем зі своїми диференційними ознаками.Також стало відомо, що обидві мови мають певні голосні, відповідників до яких в іншій мові не знайдемо - українська [и], англійські [æ] та [ә]. Це також велика кількість дифтонгів в англійській мові, чого ми не зустрінемо в українській мові, відсутність диференціації голосних за тривалістю в українській мові.

21

Фонетика- розділ мовознавства, в якому вивчається звукова будова мови. Основним об'єктом вивчення фонетики є звуки - найменші одиниці мовного потоку, з яких у мові складаються слова. Кожна мова має свою систему звуків, і не існує двох мов, які повністю збігалися би за цим показником. Звуки поділяються на голосні (складаються з голосу)і приголосні (складаються з голосу і шумів). Звучання голосних і приголосних звуків залежить також від позиції в слові, вимови, швидкості, темпу мовлення, навіть від обставин і місця спілкування. Здійснюючи аналіз, звернемо передусім увагу на такі показники порівняльної характеристики системи фонем як: однакове, частково подібне та специфічне.Однакове виокремлюємо для того, щоб при вивченні другої чи третьої мови можна було спиратися на попередньо засвоєний матеріал як з рідної мови, так і першої іноземної.Розглянемо випадки однакового в системах голосних звуків.Основною одиницею фонології є фонема. Поняття фонеми і звука як явища фізичного у фонології не ототожнюється. Фонема виступає у мовній системі як одиниця, що узагальнює певну, реально існуючу множинність звуків і становить обов'язкову категорію мови як сусп. явища, тоді як звук належить до категорії мовленнєвого акту, будучи найменшим елементом мовного потоку, що варіюється у різних позиціях слова, набуває різних особливостей у різних мовців та специфічних рис у різних його стилістичних спрямуваннях. Форма існування мови виступає у її звуковому вираженні. Тому й розгляд її фонемічного складу в фонології ґрунтується на фізичних та артикуляційно-акустичних характеристиках мовних звуків. Виділяються та протиставляються, напр., фонеми голосні й приголосні, дзвінкі й глухі, палаталізовані й непалаталізовані та інші. Найголовнішою особливістю кожної фонеми є її диференцийні ознаки, що пізнаються на основі протиставлення іншим фонемам, і лише ці ознаки забезпечують їй можливість виконувати функцію розрізнення слів і морфем. Серед них виділяють ознаки постійні і змінні, в одних умовах усі вони передаються повністю, а в інших частково або й зовсім втрачаються. Отже, в мовленні фонеми реалізуються у різних звукових варіантах, або алофонах, один з яких є основним, коли всі диференц. ознаки фонеми зберігаються, а інші — додаткові, коли деякі з таких ознак втрачаються. Звукові відмінності ще не становлять фонем, фонематичними вони стають лише тоді, коли виконують у мові належні фонемам функції.

29

Фонетичну систему сучасної корейської мови формують двадцять одна голосна і дев'ятнадцять приголосних фонем . До складу голосних фонем належить: І) Десять монофтонгів: а) голосні заднього ряду: 1) фонемаᅡ [а] - неогублений монофтонг низького піднесення; 2) фонема ᅥ [ͻ] - неогублений монофтонг середнього піднесення; 3) фонемаᅩ [о] - огублений монофтонг середнього піднесення; 4) фонемаᅮ [у] - огублений монофтонг високого піднесення; 5) фонемаᅳ [и] - неогублений монофтонг високого піднесення; б) голосні переднього ряду: 6) фонемаᅵ[і] - неогубений монофтонг високого піднесення; 7) фонема ᅦ [е] - неогублений монофтонг середнього піднесення; 8) фонемаᅢ [э] - неогублений монофтонг низького піднесення; 9) фонемаᅱ [уі > ü] - огублений монофтонг високого піднесення; 10) фонема ᅬ [ое > ö] - огублений монофтонг середнього піднесення. ІІ) Десять дифтонгоїдів: а) шість і-подібних: ᅣ [іа], ᅧ [іͻ], ᅭ [іо], ᅲ [іу], ᅤ [іэ], ᅨ [іе]; б) чотири у-подібних: ᅪ [уа], ᅯ [уͻ], ᅫ [уэ], ᅰ [уе]. ІІІ) один дифтонг: ᅴ [иі]. На сучасному етапі проходить активний процес монофтонгізації дифтонгів ᅱ [уі > ü] іᅬ [ое > ö], який іще не завершився. Дані дифтонги вже офіційно набули статусу монофтонгів, однак дифтонговий компонент іще присутній у їх вимові. Сучасна система корейського консонантизму виглядає наступним чином [4, c. 531 - 533]: За органом творення: а) чотири губних: ᄇ [б/п], ᄈ [п:], ᄑ [пх], ᄆ [м]; б) сім передньоязикових: ᄃ [д/т], ᄄ [т:], ᄐ [тх], ᄂ [н], ᄉ [с/шʹ], ᄊ [с:/шʹ:], ᄅ[р/л]; в) три середньоязикових: ᄌ [дж], ᄍ [дж:], ᄎ [чх]; г) чотири задньоязикових: ᄀ [ґ/к], ᄁ [к:], ᄏ [кх], ᄋ [ŋ]; д) одна глибоко-задньоязикова: ᄒ [х]. За способом творення: а) дванадцять проривних: ᄇ [б/п], ᄈ [п:], ᄑ [пх], ᄆ [м], ᄃ [д/т], ᄄ [т:], ᄐ [тх], ᄂ [н], ᄀ [ґ/к], ᄁ [к:], ᄏ [кх], ᄋ [ŋ]; б) чотири щілинних: ᄉ [с/шʹ], ᄊ [с:/шʹ:], ᄅ [р/л], ᄒ [х]; в) три африкати: ᄌ [дж], ᄍ [дж:], ᄎ [чх]. За використанням голосу: а) чотири сонорних: ᄆ [м], ᄂ [н], ᄋ [ŋ], ᄅ [р/л]; б) п'ятнадцять шумних: ᄇ [б/п], ᄈ [п:], ᄑ [пх], ᄃ [д/т], ᄄ [т:], ᄐ [тх], ᄉ [с/шʹ], ᄊ [с:/шʹ:], ᄌ [дж], ᄍ [дж:], ᄎ [чх], ᄀ [ґ/к], ᄁ [к:], ᄏ [кх], ᄒ [х]. За м'якістю корейські приголосні фонеми не розрізняються. Порівнюючи основні аспекти розвитку даних фонологічних систем, ми можемо підсумувати, що станом на XV століття українська мова налічувала сім голосних і тридцять сім приголосних фонем, а корейська мова - двадцять три голосні і двадцять три приголосні фонеми. Системи вокалізму в обох мовах розвивалися шля- хом зменшення кількості фонем та спрощення їх вимови. Кількість голосних в українській мові зменшилася з семи до шести, а кількість голосних корейської мови скоротилася з двадцяти трьох до двадцять однієї. Така тенденція свідчить про відносну сталість кількості фонетичних одиниць в обох мовах, однак якщо в україн- ській мові вимова фонем незмінна, в корейській мові вона підлягає динамічних змінам: зникають трифтонги, кількість дифтонгів зменшується з шести до одного, кількість дифтонгоїдів збільшується з шести до десяти, кількість монофтонгів - з семи до десяти. Такі тенденції розвитку даних фонологічних систем говорять про те, що система українського вокалізму вже сформувалася, тоді як система корейського вокалізму ще перебуває на стадії активного розвитку.

6

Штучні (наукові) мови створюються спеціально для вирішення певних завдань пізнання. Вони з'явилися як формалізовані мови науки - математики, фізики, хімії, програмування. Штучні мови - це допоміжні знакові системи, що створюються на базі природних мов для точної і економною передачі наукової та іншої інформації. Вони конструюються за допомогою природної мови або раніше побудованого штучної мови.