СОВ зх

"Революція гвоздик" 1974 р. у Португалії

«Квіткові революції» в основі своїй припускають ненасильницький, мирне відмова керівництва країни від влади. Вони проводяться за допомогою публічних масових протестів суспільства. Ці революції - феномен пострадянської дійсності. Історія знає кілька подібних отрешений правителів від влади. У 2003-му в результаті вуличних протестів був витіснений Е. Шеварднадзе, на місце якого прийшов тепер уже скандально відомий М. Саакашвілі. Цей мирний переворот був названий "Революцією троянд". У лютому і березні 2005 року в колишній радянській Киргизії після проведення чергових парламентських виборів стався вибух народного невдоволення. Становище в країні різко загострилося, що призвело до усунення правлячого режиму. Цю революцію назвали "тюльпанової". У тому ж 2005 році в Лівані пройшли масові акції. Громадськість вимагала вивести з території своєї країни сирійські війська. За аналогією з квітковими революціями, що пройшли в країнах пострадянського простору, ці акції увійшли в історію як «Революція кедрів». Однак найпершою країною, в якій відбувся безкровний переворот, названий на честь квітки, стала Португалія. У квітні 1974 року в Лісабоні відбулася зміна режиму фашистської диктатури на правління ліберально-демократичного типу. Цей дводенний політичний переворот був названий на честь гвоздики. Символ революції - квітка є і в Єгипті (лотос), і в Тунісі (жасмин), і в Мексиці (кактус), і в Білорусі (волошка). Поява подібних флористичних образів пояснюється кількома причинами. По-перше, у кожної країни є своя символіка - квітка або рослина, характерні для неї, по-друге, завдяки цьому революція отримує якусь ідеологію. У даній статті мова піде про гвоздиці, адже саме на неї впав вибір опозиціонерів, які здійснили безкровний переворот. Пояснення назви Згідно з легендою, коли 25 квітня 1974 по вулицях Лісабона крокували солдати, звичайна продавщиця найближчого універмагу по імені Селеста Сейруш підбігла до одного з них і опустила червону гвоздику в дуло його стовбура гвинтівки. "Революція гвоздик" у Португалії (1974 р.) здійснилася не на порожньому місці. На початку сімдесятих років минулого століття ця країна була, мабуть, самої бідної у всій Європі. Політика Марселу Каэтану і Салазара за п'ять десятків років, повністю перетворила її на одне з найбільш відсталих держав. Передумови коли арабські країни в Європі оголосили нафтове ембарго, вона, як і всі держави Старого Світу, теж залишилася без бензину. Але навіть експортування сировини, що допомагає країні ледве-ледве зводити кінці з кінцями, незабаром виявилося під загрозою: більшість африканських колоній взявся боротися за свою незалежність. У той час на війну йшли величезні кошти. До того ж з Португалії почалося справжнє «втеча» капіталу. Щоб жителі країни не хвилювалися, прем'єр-міністр Марселу Каэтану прийняв рішення просто заборонити публікації невтішних даних. У країні стало процвітати дезертирство, повсюдно влаштовували протести і страйки. В довершення всього до величезних розмірів зросла еміграція з Португалії. "Революція червоних гвоздик" була здійснена під керівництвом цієї організації. В «Рух капітанів» входило середня ланка офіцерського корпусу, незадоволені існуючим у країні режимом. Вже з п'ятнадцятого березня 1974 року в Лісабоні почали здійснювати бунти, що ледь не переріс у репресії. Однак «Руху капітанів» вдалося приборкати розгарячілих молодших офіцерів, щоб більш ретельно підготувати повстання, згодом увійшло в історію як «Революція гвоздик». Коли двадцять четвертого квітня в 22 години 50 хвилин центральна радіостанція передала, що лісабонська час - 22 години 55 хвилин, а потім пішло виконання Паулу-ді Карвалью пісні «Після прощання», опозиціонери отримали «готовність номер один». Відразу ж була захоплена найбільша радіостанція країни - «Радиоклубе португеш», що має самий потужний передавач. З раннього ранку в ефірі стали передаватися повідомлення від революціонерів і пісні, які уряд Каэтану забороняло. Опальний прем'єр-міністр, який втік у Мадейру, через місяць отримав політичний притулок у Бразилії. Переворот в Португалії в 1974 році забрав життя чотирьох людей. Кілька десятків людей були поранені. В результаті в країні була проголошена свобода слова, видана амністія всім політв'язням і оголошена незалежність судової влади. П'ятнадцятого травня 1974 року було сформовано тимчасовий уряд. А в результаті проведених незабаром виборів отримали більшість голосів соціалісти надали незалежність всім африканським колоніям Португалії.

Баскське національне питання

Демократизація Іспанії, що почалась після смерті Франсіско Франко, ознаменувала собою істотні зміни в політиці Мадрида щодо басків, результатом яких було прийняття нової демократичної конституції Іспанії (1978 р.), яка, хоч і ґрунтується на "неподільній єдності іспанської нації, спільній та соборній батьківщині для всіх іспанців", однак гарантує "право на самоврядування національностей та регіонів, які є складовою іспанської нації, та солідарність між ними", та Статуту автономії Країни Басків (1979 р.), який закріпив за нею як за "історичною національністю Іспанії" високий рівень автономних прав. У роки демократії, на етапі трансформації унітарної франкістської держави в Державу автономій, Країна Басків стала однією з 17 автономних областей Іспанії. Конституція 1978 р. і положення Статуту автономії враховують історичні особливості взаємини Країни Басків з центром і разом з тим надають їй такий обсяг прав і свобод, якого вона ніколи не мала у своїй історії. У неї є власний парламент, поліція, радіо, два телеканали, двомовна система освіти, своя податкова система. Баски визнаються як національність. Однак нелегальна військова революційно-політична організація "ЕТА" (баск. Euskadi Ta Askatasuna) не захотіла й не зуміла відшукати гідне місце в новій політичній системі суспільства. Ворогом розглядалася саме Іспанська держава. "ЕТА" вважала за краще добиватися своєї головної мети - проголошення незалежної "Великої Басконії" - терористичними методами. Терористичні дії із сторони ЕТА призвели до появи законодавчих актів, спрямованих на створення правової бази для протидії тероризму в різних його проявах. Так, 1 грудня 1980 р. був прийнятий "Органічний закон із боротьби з тероризмом №11/1980". Він наділяв правоохоронні органи правом за певних обставин продовжувати затримання підозрюваних осіб без пред'явлення їм звинувачення на термін, що перевищує 72 години; проводити прослуховування телефонних розмов і обшук в приміщеннях без санкції прокурора.Тому рішенням Конституційного суду від 16 грудня 1987 р. окремі статті "Органічного закону № 9/1984" були визнані такими, що суперечать Конституції. Проведені в 1988 р. і в 1995 р. реформи кримінального законодавства сприяли подальшому вдосконаленню іспанського правосуддя відносно тероризму. У діяльності "ЕТА", як основного каталізатора у боротьбі за незалежність з іспанською державою, можна виділити чотири етапи. Перший - 1968-1978 рр., коли етарівці взяли курс на розгортання революційного руху проти франкізму, а потім зародження демократії, діючи за схемою "акція - репресія - акція". Передбачалося, що теракт провокує держава на репресії, які посилюють підтримку організації серед населення і дозволяють перейти до нових терактів, що викликає, у свою чергу, нову хвилю репресій. Підсумком повинна була стати революція. Другий етап (1978-1998 рр.) терористи визначали як "війну на виснаження". Вбивства здійснювалися з метою тиску на владу, щоб їй не залишалося нічого іншого як задовольняти пропоновані вимоги. Організація виживала завдяки здатності вбивати. Третій етап (1998-2003 рр.) почався після того, як терористи усвідомили, що "війна на виснаження" програна. Однак замість саморозпуску вони розіграли останню карту - налагодили співпрацю з поміркованими націоналістами своєї автономної області в особі "Баскської націоналістичної партії" (далі "БНП"). Єдиний фронт радикальних і поміркованих націоналістів повинен був, на думку етарівців, значно посилити потенціал тиску на іспанські влади і збільшити шанси на успіх. Четвертий етап (2003 р. і до сьогодні) став періодом "пом'якшення". Він характеризується охолодженням у відносинах з "БНП" в діяльності бойовиків. Організація залишилася без чіткої програми дій. У 2003 р. "новий курс" матеріалізувався в "плані Ібарретче", який називався "Політичний статут баскської спільноти". У вересні 2003 р. голова автономного уряду Країни Басків Хуан-Хосе Ібарретче виступив із проектом створення "особливого режиму відносин між нею та іспанською державою, заснованою на вільній асоціації". Конституційний суд Іспанії заборонив проведення референдуму з питання про суверенітет Країни Басків, але прихильники відділення готові йти до кінця. У Більбао, Сан-Себастьяні та інших містах розташовані найбільш високотехнологічні виробництва країни. Тому іспанці нізащо не хочуть відпустити Басконію, а баски не хочуть бути регіоном-донором для більш відсталих районів центральної і південної Іспанії. На сьогоднішній день питання автономії є досі відкритим, не дивлячись на те, що іспанські баски мають привілеї і в них ще є шанс отримати бажане. Таким чином, можна зробити висновок, що баскський сепаратизм, який зародився ще досить давно, загострився наприкінці ХХ ст. та набув у цей період досить великих оборотів. На сьогодні, баски мають повну автономію своєї держави, але для них цього не достатньо. також, важливим фактом є те, що Іспанія є багатонаціональною країною і окрім басків на незалежність можуть претендувати такі області як Галісія та Каталонія, а це вже може спричинити національний конфлікт в державі, що призведе до її роздробленості,

ФРН у 1950-1960-х роках. "Німецьке економічне диво"

Однією з найуспішніших економік повоєнного періоду, економічне зростання в якій набуло вражаючих темпів, стала економіка Німеччини. Прискорений економічний розвиток цієї країни та вихід ЇЇ на 2-ге місце в світі у 1950-х роках назвали «економічним дивом». Основними чинниками реформування економіки слід вважати такі: — по-перше,Держава використала кошти від прибутків великих корпорацій, податок па прибуток яких у перші повоєнні роки становив 90—94 %, а на військові потреби витрачалося всього 5—6 % державного бюджету; -по-друге, виникає можливість розвитку невоєнних галузей по-третє, Німеччина отримувала гуманітарну допомогу від США, насамперед у вигляді споживчих товарів на суму 2,5 млрд дол. Основою «економічного дива» послугувала реформа Людвіга Ерхарда Сутність реформи зводилася до перетворення Західної Німеччини з країни із жорстко регулятивною економікою на країну розвиненого ринкового господарства. Завдання реформи — створення умов для розвитку вільної, конкурентоспроможної економіки та підвищення життєвого рівня населення. Сам процес модернізації було розпочато з грошової реформи 1948 року, основним завданням у руслі якої стало вилучення з ринку знеціненої грошової масиУранці 21 червня 1948 р. рейхсмарку оголосили недійсною і замість старої рейхсмарки ввели нову валюту - дойчмарку. . Починаючи від 1949 року в Німеччині було проведено реформи щодо сприяння розвитку виробничої сфери.західнонімецький уряд активно підтримував галузі промисловості, які зазнавали труднощів, а інвесторам і підприємцям надавав пільги. Саме на це були спрямовані законодавчі акти про кредитну та податкову політику, антимонопольні й антикартельні укази тощо. Особливу роль відводили дрібному й середньому бізнесу. лип480трав49-блокада берліну, повітряний міст. 1961 побудова берлінської стіни За короткий термін пропав "чорний ринок", магазини наповнилися товарами, рівень життя почав зростати, тому що замість пошуків продуктів люди стали піклуватися про їх виробництво. Одним з основних елементів соціального ринкового господарства був дрібний і середній бізнес, і політика держави всебічно сприяла його розвитку і процвітання. До 1953 р. на середніх і дрібних підприємствах працювало більше половини всіх зайнятих, а також вироблялося понад 50% продукції. Було суттєво обмежене втручання держави в економіку країни. Були скорочені витрати на оборону і підтримку безпеки. Соціальна ринкова економіка в 50-х роках заробила в Німеччині на повну потужність.

Проблеми облаштування повоєнного світу: "14 пунктів" В. Вільсона

Перемир'я підписане о 5-ій годині ранку 11 листопада 1918 р. у Комп'єнському лісі поблизу станції Ретонд (Франція) у салоні-вагоні маршала Фердінанда Фоша - верховного головнокомандувача арміями Антанти. В основу замирення лягли т.зв. "Чотирнадцять пунктів Вільсона" ("Цілі війни і умови миру" - тези американського президента Вудро Вільсона, виголошені 8 січня 1918 р. перед Конгресом Укладене на 36 днів Комп'єнське перемир'я згодом декілька разів продовжувалося (13 грудня 1918 р., 16 січня 1919 р.; 16 лютого 1919 р.) і з деякими змінами діяло до укладення Версальського мирного договору. 14 пунктів1) Відкрита дипломатія; 2) Абсолютна свобода мореплавства; 3) Усунення економічних бар'єрів і проголошення рівності торгових умов; 4) Обмеження чисельності армій; 5) Урегулювання всіх колоніальних претензій; 6) Надання Росії можливості самостійно визначати розвиток національної політики; 7) Виведення з Бельгії усіх іноземних військ; 8) Перегляд державної приналежності Ельзасу-Лотарингії; 9) Чітке встановлення кордонів Італії; 10) Надання народам Австро-Угорщини нічим не обмеженого права на самовизначення; 11) Виведення з Румунії, Сербії і Чорногорії іноземних військ. Забезпечення Сербії виходом до моря; 12) Надання народам, що входять доскладу Османської імперії можливості самостійного розвитку. Дарданели мають бути відкритим для безперешкодного проходження суден; 13) Створення незалежної Польської держави, що має включати території з безперечно польським населенням; 14) Шляхом укладення спеціальних договорів слід утворити союз держав з метою забезпечення рівних взаємних гарантій політичної незалежності і територіальної цілісності, як великим, так і малим країнам. Президент В. Вільсон вважав, що США здатні стати рятівником і гарантом миру. Своє бачення нових принципів міжнародних відносин він втілив у "14 пунктах", оприлюднених 8 січня 1918 р. Вони містили відмову від таємної дипломатії, проголошували свободу торгівлі та мореплавства, визнання прав народів на самовизначення, стверджували необхідність роззброєння. Пропозиції Вільсона були спрямовані на запобігання світовій війні, на створення вільного демократичного ладу і були новим словом у міжнародних відносинах. "14 пунктів" великою мірою визначили хід Паризької конференції. Велика Британія ще до початку конференції домоглася однієї з головних цілей своєї участі в війні: німецький флот припинив існування і стояв на приколі в англійській гавані Скапа-Флоу. Британія вже встигла захопити німецькі колонії в Африці та турецькі на Близькому Сході, але водночас вона була зацікавлена у збереженні німецької держави для забезпечення рівноваги сил в Європі. Франція домагалася на конференції розчленування Німеччини на низку дрібних держав, що полегшувало здійснення її головних намірів: загарбання значної частини турецьких і німецьких колоній, розширення своїх кордонів у Європі за рахунок Німеччини, повернення Ельзасу та Лотарингії. Франція мала намір отримати понад 50% загальної суми репарацій від Німеччини. Не відмовлялася вона й від своєї провідної ролі в Європі. Італійські представники домагалися низки територій на Балканах, що входили до складу Австро-Угорщини. Японія вимагала передати їй Шаньдун та німецькі колонії в Тихому океані. Японію підтримувала Велика Британія, вбачаючи в союзі з нею противагу США.

. Проблема міжнародного тероризму. 11 вересня 2001 р. у США.

11 вересня 2001 року терористи-смертники використовували чотири пасажирські літаки для нанесення ударів по будівлям в Нью-Йорку і Вашингтоні. Два літаки врізалися, один за іншим, у вежі Всесвітнього торгового центру в Нью-Йорку, третій літак з пасажирами врізався в будівлю Пентагону у Вашингтоні, четвертий літак впав на поле в штаті Пенсільванія після сутички пасажирів з групою терористів, що сталася на борту Теракти 11 вересня 2001 р. в Нью-Йорку, Вашингтоні та штаті Пенсільванія, що призвели до загибелі 3044 осіб, завдали США також великих матеріальних збитків на суму близько 16 млрд. дол. Самі події і психологічний шок від них у країні посилили економічні й фінансові негаразди. Почалося обвальне падіння вартості цінних паперів, почав знижуватися курс долара стосовно євро, єни, фунта стерлінгів тощо. Лише ціною величезних доларових ін'єкцій з боку Федеральної резервної системи (ФРС) вдалося не допустити фінансової катастрофи. Внутрішня політика США після 11 вересня 2001 р. була підпорядкована боротьбі з міжнародним екстремізмом. У жовтні 2001 р. конгрес США прийняв Закон про боротьбу з тероризмом і білль про права, який передбачав цілий комплекс заходів для припинення насилля (посилення кримінальних законів, спрямованих на боротьбу з тероризмом, удосконалення розвідувальної системи, матеріальне забезпечення жертв тероризму, введення суворіших норм імміграційного законодавства, охорона кордонів, зміцнення внутрішньої безпеки). Відразу ж після 11 вересня США збільшили військовий бюджет на 65 млрд. дол., а річний бюджет Пентагону, підписаний Бушем 10 січня 2002, сягнув 318 млрд. дол.

Між авторитаризмом і демократією: політичний розвиток Іспанії у 1923- 1936 рр.

13 вересня 1923 р. зі згоди короля Альфонса ХІІІ встановлено "воєнну директорію", очолювану військовим губернатором Барселони генералом Міґелем Прімо де Ріверою; У маніфесті "До країни, армії та іспанців" М. Прімо де Рівера обґрунтував переворот потребою "порятунку країни", виведення її зі стану "анархії" і "безладу" (протягом 1917-1922 в країні змінилося 11 урядів); Підставою для встановлення авторитарного режиму також була стурбованість поширенням соціалістичного руху і сепаратизму в Каталонії та Країні Басків. Розпущено Кортеси, призупинено дію Конституції, запроваджено цензуру, владу місцевих муніципалітетів передано у руки військових губернаторів, встановлено контроль над судами та системою юстиції; Налагоджено ситуацію в Марокко; У 1925 р. "воєнну директорію" замінено цивільним урядом на чолі з М. Прімо де Ріверою; Режим намагався запровадити корпоративний принцип структури держави і суспільства; Економічна політика уряду спрямована на стимулювання національного виробництва, у першу чергу важкої та вуглевидобувної промисловості; В умовах економічної кризи у січні 1930 р. М. Прімо де Рівера полишив пост прем'єр-міністра й емігрував до Франції, де того ж року й помер (наступник Дамасо Беренґер); У квітні 1931 р. в Іспанії в результаті революції ліквідовано монархію і встановлено Другу іспанську республіку (La Segunda República Española, 1931-1939 рр.); Ліберально-соціалістичні уряди вдалися до політики позбавлення привілеїв дворянства, секуляризації освіти, конфіскації церковних земель, надання більших прав окремим реґіонам; Своїм радикалізмом республіканці відштовхнули від підтримки режиму значну частину суспільства. У 1932 р. відбувся невдалий заколот проти республіки, очолюваний генералом Хосе Санхурхо; Син Мігеля Прімо де Рівера Хосе Антоніо у 1933 р. заснував організацію "Іспанська фаланга"; Головні гасла "Іспанської фаланги": "Єднання Вітчизни. Пряма дія. Антимарксизм. Анти-парламентаризм"; Після об'єднання з Хунтою націонал-синдикалістського наступу у 1934 р. Фаланга прибрала назву "Іспанська фаланга і ХОНС". Під гаслом захисту національних та католицьких цінностей 17 липня 1936 р. в іспанському Марокко та на Канарських островах розпочався виступ правих сил, очолений військовими. За сигналом радіостанції м. Сеута "Над всією Іспанією безхмарне небо", заколот 18 липня поширився на всю Іспанію; Приводом до виступу стали перемога на виборах партій "Народного фронту" (ліві) та вбивство поліцією депутата-монархіста Хосе Кальво Сотело; У день виступу праві втратили свого керівника Х. Санхурхо, літак якого розбився дорогою з Лісабона до Бурґаса. Водночас головний трибун правих Хосе Антоніо Прімо де Рівера опинився у в'язниці. Головнокомандувачем за таких умов був проголошений генерал Франсиско Франко.

Розпад монархії Габсбурґів та утворення нових незалежних держав

В січні-лютому 1918 р. по країні прокотилася хвиля страйків. Основні вимоги: припинення війни з Росією, демократичні реформи, покращення постачання харчами.Першим збройним повстанням на Австро-Угорському флоті стало Которське, яке почалося 1 лютого в бухті Котор на узбережжі Адріатики. Почалося все з бунту на крейсері «Санкт-Георг», пізніше до нього приєдналися ще 42 судна і робітники порту. Вимоги: припинення війни, сомовизначення народів імперії. 3 лютого з військово-морської бази Пула до бухти підійшли підводні човни, суходолом надійшла піхота і виступ було придушено, всіх керівників розстріляли. Згодом почалися загальнонаціональні страйки під керівництвом місцевих національних комітетів, що і було останньою причиною розпаду імперії.Розподіл кордонів і влади на півдні центральної Європи був вельми важким після листопада 1918. Після припинення роботи центрального уряду багато регіонів Австро-Угорщини зазнало вакуум влади, багато різноманітних сил намагались встати до влади--націоналісти, соціцал-демократи, комуністи. Деякі сусідні країни, на кшталт Румунії, спробували окупувати прикордонні області..Антанта вважала за потрібне окупувати терени імперії, але не мало на це реальних військ. На Паризькій мирній коонференції результат угоди поховав багато очікувань. Зміни теріторіальних кордонів після І світової війни:Утворення незалежних Австрії і Угорщини--відмова від габсбурзького правоприємництва. Кордони новітньої незалежної Угорщини не включали дві третини клишнього Королівства Угорщина, в тому числі області де угорці були більшістю. Новітня Австрійська республіка мала владу тільки над німецькомовними областями, але втратила владу над деякими теренами де німців було більшість.Богемія, Моравія, Чеська Сілезія и західна частина Тешинського князівства, Словаччина і Карпатська Україна утворили новітню Чехословаччину.Галичина, східна частина Тешинського князівства, північна графство Орава і північний Спиш були надані Польші. Больцано — Південний Тіроль и Трієст надані Італії.Боснія і Герцеговина, Хорватія,Славонія, Далмація, Словенія і Воєводина були приєднані до Сербії і утворили КСХС, пізніше Югославію. Трансильванія і Буковина стали частиною Румунії.

Українське питання в політиці західних держав (1918-1923 рр.)

Важливе місце в роботі Паризької конференції займали питання визнання держав які перебували в процесі утворення. У Париж приїхали делегації з країн Балтії, Закавказзя та України. Українська делегація на Паризькій мирній конференції була спільною від УНР і ЗУНР. Спочатку її очолював колишній міністр Центральної Ради), а з 22 серпня 1919 р. - М. Тишкевич. Заступником голови призначено В. Панейка (держ. Секретаря закордонних справ ЗУНР). Членами делегації були А. Марголін, професори О. Шульгин, М. Туган-Барановський, доктор М. Матюшенко, Д. Ісаєвич. У Парижі до складу делегації включено представника українців Канади М. Кушніра. Від самого початку роботи конференції російські кола, польська делегація розгорнули антиукраїнську компанію, зображаючи представників України лише як колишніх австрійських союзників або пробільшовицьки налаштованих політиків.Найбільш непримирену позицію що до визнання укр. державності займала французька делегація на чолі з Ж. Клемансо. На пропозицію одного з дипломатів визнати незалежність України він заявив, що «Галичина і Україна - дві окремі справи. Галичина є спадщиною Австро-Угорської держави, Україна - спадщиною Росії. Тому й говорити про ці країни треба окремо». Поміркованішу позицію займала англійська делегація, очолювана Д. Ллойд-Джорджем, який різко виступав проти анексії укр. земель Польщею: «Польща не повинна поглинати населення яке не є і не хоче бути польським». /Лінія Керзона/ Американська делегація формально виступила за надання автономії укр. народові в складі новоутворених держав. Наголошувала, що Сх. Галичина може бути приєднана до України якщо «виявить життєздатність». У випадку, коли Україна перебуватиме у «стані хаосу», Східну Галичину рекомендували приєднати до Польщі як провінцію з «самоврядуванням, котрій Ліга націй гарантує право вирішити пізніше свою незалежність». Незважаючи на окремі розходження в позиціях делегацій країн Антанти щодо вирішення укр. питання, вони були єдиними в прагненні не допустити проникнення більшовизму в Європу. Тому 25 червня 1919р. - Антанта визнавала за Польщею право окупувати Сх. Галичину. Проте Рада послів Антанти не погодилась. Поразка укр. армії у війні з поляками і більшовиками 1919-1920рр. призвела до ще більшого послаблення позицій укр. делегації в Парижі. Після укладання Ризького договору (1921) між Польщею і Радянською Росією, за яким зах. укр. землі відходили до польської держави, укр. еміграційний уряд висловив протест у Лізі націй. Проте 14.03.1923 р. було прийняте остаточне рішення про приєднання Сх. Галичини до Польщі з умовою надання укр. населенню автономії. Але умова була чисто декларативною. Інші укр. території: 10.09.1920 - Сен-Жерменський договір: Буковина включена до Румунії; 04.06.1920 - за Тріанонським: Закарпаття до Чехословаччини. Висновок: Версальська система поділила укр. землі між 4-ма державами.

Спроби налагодження економічних відносин у Європі: Генуезька та Гаазька конференції

Генуезька конференція 1922 - міжнародна конф представників 29 європ. держав і 5 брит. домініонів, що відбулася 10 кв -19 трав 1922 у Генуї (Італія). Від участі у конференції відмовилися США через ізоляціоністську політику адм-ції В. Гардінга. Г. к. була скликана для врегулювання післявоєнних фін. і екон. питань та відновлення міжнар. торгівлі. Для обговорення питань, які виносилися на розгляд конференції, було створено чотири комісії- політична, фінансова, економічна і транспортна. На першому засіданні голова ряд. делегації М. Литвинов вніс пропозицію про загальне роззброєння. Головним питанням Г. к. стала проблема виплати рад. урядом всіх боргів царського і Тимчасового урядів (19 млрд руб. золотом), повернення іноземцям їх власності у Росії або компенсація вартості націоналізованих підприємств. Делегація рад. Росії погодилася визнати довоєнні борги і здати в оренду або концесію колишнім власникам деякі з націоналізованих підприємств, але водночас зажадала відшкодування збитків від іноземної інтервенції (39 млрд руб. золотом), анулювання воєнних боргів і процентів від них, визнання рад. Росії де-юре і надання їй кредитів для відбудови зруйнованого господарства. Внаслідок брит.-франц. суперечностей та позиції рад. делегації фін.-екон. питання, які стояли на Г. к., не були вирішені, частина їх була перенесена на розгляд Гаазької конференції - відбувалася 15 черв-20липня 1922 у Гаазі (Нідерланди). На конф, в якій взяли участь переважно представники ділових кіл і експерти з Франції, В. Британії, рад. Росії та ін. країн (27 держав крім Німеччини і США), обговорювалися фін.-екон. питання. Г. к. мала врегулювати проблеми виплати рад. Росією боргів царського і Тимчасового урядів та повернути націоналізовану більшовицьким урядом власність іноз. компаній. Рад. делегація (голова-М. Литвинов) висловила готовність розглянути вимоги представників європ. держав щодо виплати довоєнних боргів за умови надання Москві нових кредитів, визнання де-юре більшов. уряду, зняття питання про виплату воєнних боргів тощо. Одночасно рад. делегація запропонувала замість повернення націоналізованої власності надати колишнім власникам права на концесію або оренду ін. підприємств. Проте, представники свроп. держав наполягали на Такі вимоги західних держав не влаштовували рад. делегацію, і вона ЇЇ відхилила. У зв'язку з цим питання про борги і кредити на конференції не розглядалося, і Г. к. завершилася безрезультатно.

Денацифікація Німеччини: рішення Нюрнберзького трибуналу

Денацифікація повернулася у порядок денний по завершенні Другої світової війни. Переможці постали перед необхідністю визначити майбутній устрій повоєнної Німеччини. Йшлося не лише про репарації, нові кордони, зони окупації та порядок управління ними, а й про долю нацистської верхівки та німців загалом. У лавах націонал-соціалістичної партії перебувало вісім з половиною мільйонів людей; іще сорок п'ять мільйонів були членами організацій, пов'язаних із НСДАП, на кшталт Гітлерюґенду чи Німецького робітничого фронту. З нацистами також співпрацювали промисловці й підприємці; деякі з них масово використовували примусову працю. Керівники Великої Британії, США та СРСР обговорювали ці питання на Ялтинській конференції у лютому 1945 року. У червні 1945 року в Берліні представники союзників підписали Декларацію про поразку Німеччини. Вона вимагала від влади та народу Німеччини арештовувати та передавати представникам союзників головних нацистських лідерів, а також «усіх осіб, чиї імена, ранг, службове становище або посада будуть час від часу указуватися представниками союзників у зв'язку з тим, що їх підозрюють у підбуренні або відданні наказів, вчиненні воєнних або аналогічних злочинів».«Скасування нацистської символіки». Він визнавав нечинними на території американської зони окупації основоположні нацистські закони, ухвалені за період з січня 1933 року, а також низку підзаконних актів. Це, зокрема: закони про захист національної символіки, про створення політичних партій, про забезпечення єдності партії та держави, про захист партійного однострою, про прапор Райху, про Гітлерюґенд, про громадянство, НЮРНБЕРЗЬКИЙ ПРОЦЕС (20 ЛИСТОПАДА 1945-1 ЖОВТНЯ 1946 РОКІВ) ЗВИНУВАЧЕННЯ НАЦИСТСЬКИМ ВАТАЖКАМ 1. ЗЛОЧИНИ ПРОТИ МИРУ - планування, підготовка, розв'язування та ведення агресивної війни та порушення міжнародних договорів 2. ВІЙСЬКОВІ ЗЛОЧИНИ, які виявилися в порушенні законів та звичаїв війни(вбивство, катування мирного населення, катування військовополонених) 3. ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ЛЮДЯНОСТІ: вбивства, винищування, поневолення відносно цивільного населення ВИРОКИ 1. 12 ПІДСУДНИХ (герінга Ріббентропа, Кейтеля, Кальтенбруннера, Розенберга, Франка, Фріка, Зейс- Інкварта, Штрейхера, Заукеля, Йодля, Бормана(заочно) - стратити через повішення 2. 3 (Гесс, Функ, Редер) - до довічного ув'язнення

Крах демократії у Німеччині та встановлення нацистського режиму

Для Німеччини, як і для США, економічна криза 1929-1933 pp. була катастрофічною. Досягнувши за допомогою плану Дауеса в промисловому виробництві довоєнного рівня, країна знову опинилася в глибокій господарській розрусі. Вже в 1932 p. виробництво скоротилося на 50%. Банкрутами стали понад З0 тис. дрібних виробників. Половина невеликих підприємств непрацювала. Лише на 25% були завантажені автомобільна, машинобудівна, на 20% - будівельна, металургійна галузі. Одночасно криза руйнувала сільське господарство. Розорялися малі та великі ферми, їхні доходи не досягали й З0% від рівня 1929 p. В 1928-1932 pp. було продано з торгів 560 тис. га селянської землі. У країні налічувалося майже 8 млн. безробітних. Назрівав соціальний вибух. Німеччина не мала змоги сплачувати репарації. План Дауеса у цих умовах виявився неефективним. Під керівництвом американського банкіра Юнга був, виробленийновий репараційний план для Німеччини. Його було затверджено на Гаазькій конференції в січні 1930 p. Згідно з "планом Юнга" передбачалось зниження розмірів щорічних репарацій та платежів, скасування всіх форм і видів контролюнад економікою і фінансами Німеччини. Розмір щорічних репараційних платежів з Німеччини зменшувався порівняно з планом Дауеса на 20% і встановлювався на найближчі 37 років у сумі 2 млрд. марок. У 1931 p. Німеччина, підтримана американським президентом Г. К. Гувером, посилаючись на труднощі, пов'язані з великою депресією 1929-1933 pp., відмовилася від сплати воєнних репарацій. Так чи інакше в роки кризи почали набирати силу партії, що виступали проти демократії, і серед них, в першу чергу, нацисти, які обіцяли встановити тверду владу і вивести країну з кризи. Нацисти стали найбільшою політичною партією Німеччини.Масовою базою фашистського руху стали націоналістично налаштовані ремісники, селяни, ветерани війни, безробітні. Підтримку нацистам надали впливові кола великого капіталу Німеччини.Нацистам вдалося залучити на свій бік зневірену в демократії молодь. Законодавчі функції були передані уряду. Гітлеру ж передали повноваження президента Гінденбурга, який помер у 1934 р. Таким чином, вся повнота влади в Німеччині опинилась в руках Гітлера. Була проведена адміністративна реформа, в результаті якої ліквідували земельні парламенти та органи місцевого самоврядування. Влада на всіх рівнях переходила в руки не виборних, а призначуваних згори чиновників.В 1933 р. вже формально було заборонено всі політичні партії, крім НСДАП, що злилась з державою.В країні була утворена таємна поліція (гестапо), а з 1933 р. по всій країні з'явились концентраційні табори для утримання в них неугодних режимові людей. Під жорстокий державний контроль була взята в фашистській Німеччині і зовнішня торгівля. Метою її регулювання було прагнення зменшити залежність Німеччини від імпорту.

Динаміка розвитку економік країн Заходу в другій половині ХХ ст.: піднесення і спади

Друга світова війна стала серйозним ударом в тому числі і по економіці західних країн. Особливо постраждали країни континентальної Європи, на території яких велися бойові дії, в тому числі регулярно піддавався бомбардуванням Німеччина, до кінця війни лежала в руїнах. США, як і в Першу світову війну, постраждали менше за інших: на їх території (за винятком володінь в Тихоокеанському регіоні) не велося бойових дій, а національну економіку стимулювала активно функціонувала важка промисловість, що забезпечувала поставками союзників США. Після війни першочерговими завданнями для західних країн було відновлення зруйнованої інфраструктури і промислових об'єктів, а також реконверсія економіки, тобто її переклад з військових рейок на виробництво продукції мирного часу США, чия економіка постраждала від війни в меншій мірі, в кінці 1940-х років запустили програму надання фінансової допомоги країнам Європи, отримала назву " плану Маршалла. План Маршалла багато в чому сприяв швидкому відновленню економік західних країн (наприклад, Великобританії, Франції, ФРН) та їх подальшого активного росту Разом з тим план Маршалла частково ставив європейські країни в політичну залежність від США: так, умовою отримання допомоги було виведення комуністів зі складу урядів, план накладав заборону на торгівлю з країнами Східного блоку. 1950-60-ті роки: Кейнсіанство і економічне зростання Починаючи з 1940-х років уряди західних країн розвивали економіку, в основному спираючись на кейнсіанську макроекономічну модель, згідно з якою держава повинна активно втручатися в економіку, стимулюючи економічну активність населення. цей період характеризується зростанням урбанізації, значним падінням частки сільського господарства у структурі західних економік, зростанням частки сфери послуг, а головне - науково-технічною революцією (НТР). НТР пов'язана, зокрема, зі значним зростанням значення науки як чинника виробництва, застосуванням принципово нових технологій, зростання автоматизацією виробництва (див. урок: Характеристика науково-технічної революції). Криза кейнсіанства і неоконсерватизм Нафтова криза 1973 року і пішов слідом світова економічна криза 1974-1975 років змусили уряд відмовитися від кейнсіанської моделі з притаманною їй значною роллю держави в економіці. Відповіддю на кризу стало зростання популярності теорії монетаризму М. Фрідмана, відповідно до якої роль держави в економіці повинна бути мінімальною, зводячись до контролю за обігом грошової маси (Кейнсіанство і монетаризм). В західній економіці відбувається поворот до неоконсерватизму, головними представниками якого були Маргарет Тетчер, прем'єр-міністр Великобританії, і Рональд Рейган, президент США з 1980 року. Проводилася ними економічна політика отримала назву відповідно «тетчеризму» і «рейганоміки» і характеризується наступними елементами: • загальне зниження ролі держави в економічному житті, • згортання соціальних програм, • припинення державних дотацій підприємствам, • зниження податкового тягаря, • у разі Великобританії - масштабна приватизація промислових підприємств. З одного боку, ці заходи сприяли оздоровленню економіки після кризи. З іншого боку, вони призвели до зростання безробіття і вдарили по найбіднішим групам населення. Скандинавська модель Так називають економічну модель, втілену в другій половині XX століття з різними варіаціями в країнах Північної Європи: Швеції, Норвегії, Фінляндії, Данії, Ісландії. Також цю модель називають скандинавським соціалізмом. Її основні риси: • високий рівень соціального захисту населення (пенсії, допомоги по безробіттю тощо); • важлива роль профспілок і чисельності їх учасників; • вкрай висока податкове навантаження. Глобалізація і транснаціональні корпорації У другій половині XX століття особливе значення в економіці західних країн і всього світу взагалі (особливо після закінчення холодної війни) отримали такі явища, як глобалізація економіки і зростання ролі транснаціональних корпорацій, тобто компаній, представлених у декількох країнах, для яких зарубіжний бізнес відіграє значну роль.Характерною рисою глобалізації економіки є перенесення транснаціональними корпораціями багатьох виробництв в країни третього світу з метою скорочення витрат. З одного боку, це сприяє створенню робочих місць і стимулювання економік країн, що розвиваються. З іншого боку, подібні тенденції викликають звинувачення в економічній експлуатації країн з боку розвинутих і базуються в них транснаціональних корпорацій. В цілому економічна глобалізація часто критикується як прояв неоколоніалізму.

Франція на початку ХХI ст.: внутрішня та зовнішня політика

Ж.Ширак відважився розпустити парламент і призначив нові вибори з метою забезпечити собі підтримку у проведенні непопулярних реформ. Але сподівання не справдилися. На виборах 1997 р. перемогу здобули соціалісти і Шираку довелося призначити прем'єр-міністром соціаліста Л.Жоспена. Скорочується чисельність армії з 500 до 350 тис., змінюється структура, воєнна доктрина, відбувається повернення до воєнних структур НАТО. Важливим елементом військової реформи є скорочення носіїв ядерної зброї на 28% (знімаються з бойового чергування наземні балістичні ракети). Вдалося досягнути успіхів у боротьбі з безробіттям за рахунок широких програм по працевлаштуванню молоді, скороченням робочого тижня з 39 годин до 35. Президентські вибори 2002 р. стали важливим рубежем у розвитку Франції. Франція опинилась перед вибором: продовжити свій «особливий шлях» (широкі соціальні програми, «жорсткий» державний контроль над бізнесом тощо) чи наслідувати англо-саксонську (США, Англія та ін.) модель (лібералізація соціально-економічних процесів), яка співпадає більш з рекомендаціями інституцій ЄС. Результати першого туру президентських виборів були шоком для французької та світової громадськості. У другий тур президентських виборів вийшли Ж.Ширак і лідер французьких націоналістів Ле Пен, за якого голосувала третина виборців. Хоча Ширак переміг у другому турі (за проголосувало 82% виборців), сам факт популярності ультраправих ідей, відверто расистських, шовіністичних у країні зі стійкими демократичними традиціями свідчить про серйозні проблеми у розвитку Франції. Серед основних проблем сучасної франції можна виділити наступні: безробіття, забезпечення стабільного розвитку, злочинність, нелегальна еміграція тощо. Серйозною проблемою стало старіння населення Франції і відповідно скорочення чисельності працездатного населення, яке вже було нездатне забезпечувати бюджет для здійснення зростаючих соціальних виплат. Франція є одним з головних двигунів європейської інтеграції. Франція виступає за розширення ЄС і НАТО за рахунок східноєвропейських країн і продовжує відігравати вирішальну роль в регіонах традиційного впливу (особливо в Африці). Наприкінці XX - на початку XXI ст. активізувалися зв'язки Франції з арабськими країнами, які стали основними покупцями французької зброї. Ж. Ширак постійно виступав за повернення Сирії окупованих ізраїльською армією Голанських висот і за створення незалежної Палестинської держави. У зовнішній політиці новообраний президент Н. Саркозі взяв курс на посилення ролі Франції на міжнародній арені. З цією метою він намагався перебрати від Лондона довірливі стосунки зі США, а від ФРН - лідерство в ЄС, відігравати роль арбітра під час проявів протистояння між США з одного боку, Росією та КНР - з іншого. Така політика фактично стала реанімацією ідеї Ш. де Ґолля про перетворення Франції у посередницьку ланку між країнами Сходу і Заходу. Першим кроком у реалізації такої ідеї був миротворчий план "Саркозі-Медвєдєв" для врегулювання російсько-грузинського конфлікту 2008 р.

Президентство Р. Рейгана у США. "Рейганоміка"

На чергових президентських виборах, що відбулися 4 листопада 1980 p., переміг Рональд Рейган — представник правого крила Республіканської партії. Колишній кіноактор Голівуду, Економічна політика Р. Рейгана базувалася на програмі "відродження Америки" після неспокійних в економічному плані 70-х років. Прийняті американською адміністрацією заходи дістали назву "рейганоміки". Вона включала в себе курс на зниження ставок федеральних податків і надання корпораціям великих податкових та інших пільг, спрямованих, насамперед, на стимулювання капіталовкладень, особливо в наукомісткі галузі, обмеження урядових видатків на соціальні потреби, послаблення державної регламентації' підприємницької діяльності, скорочення кількості правил і вимог до виробничої та ринкової діяльності, проведення кредити о-грошової політики, спрямованої на подолання інфляції та здійснення установок економічної програми уряду. США почали виходити з кризи. А економіка здійснила найбільш стрімке піднесення за всю післявоєнну американську історію. Характерними для неї були високий рівень виробництва, нові технології. Рівень безробіття у країні зменшився з 12 до 5,65 %. У 80-ті роки близько третини негритянського населення країни перемістилося до категорії середнього класу. У зовнішній політиці адміністрації Рейгана простежуються два етапи: перший — з 1980 по 1985 p., другий — з 1985 по 1988 р. Вони визначалися впливом міжнародного становища і, насамперед, тих зрушень, які після 1985 р. відбулися в Радянському Союзі.Рейган у 1982 р. закликав до хрестового походу проти "імперії зла". У 1983 р. почалося розміщення американських ракет "Першинг-2" та "Томагавк" у Західній Європі. Могутня економіка США на повних обертах включилась у гонку озброєнь. Проте незабаром події, що почали відбуватися в СРСР, поступово змінили вектор американської зовнішньої політики. Початок горбачовської перебудови США сприйняли обережно, але з оптимізмом. Відбулася серія зустрічей лідерів СРСР і США у Женеві (1985), Рейк'явіку (1986), Вашингтоні (1987), Москві (1988). Зондаж серйозності намірів і зростаюче взаємодовір'я вивели сторони на епохальне рішення глобального характеру — підписання договору про ліквідацію цілого класу найновіших озброєнь: ракет середнього радіуса дії, розміщених у Європі. Зустрічі на вищому рівні стали регулярним, невід'ємним елементом повсякденної роботи лідерів обох наддержав.

"Новий курс" Ф. Рузвельта: економічне обґрунтування, етапи, наслідки

Надзвичайно важкими були соціальні наслідки кризи, насамперед масове безробіття. Навесні 1933р. безробітні налічували третину працездатного населення.. Після того, як новим презид. 1932 р. у США, було обрано (демокр.) Ф. Рузвельта, останній розпочав курс на економ. реформи. В основу економ. перетвор. лягли ідеї Дж.-Меріда Кейнса (держ повинна активно втручатися в екон. процеси країни) + відмова від ткзв «твердого індивідуалізму» - «Новий курс» (популяриз через постійне пояснення своїх заходів населенню «бесіди біля каміну»). «Єдтне чого ми маємо боятися - це боягуство». За 3,5 місяців Ф. Р., було прийнято понад 70 дуже важливих законопроектів - «100 днів Рузвельта». Суть економ. перетвор. полягали у: 1. Оздоровл банкв сист США, через: Заборону вивозу АU за межі США, Ліквідацію 5 тис. дріб. америк. банків, Уряд збільшив золот. Запас країни, На 41 % девальвовано долар, Страхув. Банківських вкладів (до 10 тис. - виплачув повністю). 2. Реформи в С/Г . 12.05.1933 - «закон ААА». Допомога фермерам + підвищ цін на с/г продукц, знижен. посівн площ та зерна і тварин, Надан грошов компенсац. за збитки фермерів. Ліквідац надлишкової продкц у с/г. 3. Промисловість. 16.06.1933 - «закон NIRA». Обовяз картеллевування держ промислов. - «кодекси чесної конкуренції», Обмежен. зростн цін, встановлен. мінім. зарплати, і чітк роб. день. 4. Соц. сфера. Зак. Про допом. бідним - «Громадянський корпус». Створ спец. чолов. таборів для безробітн - 3 млн. осіб з оплат 30 дол. в місяц. Ліквід «Сух закону» (1919-1935), через не виправдення. У 1935 р. - «закон Вагнера» (нац. акт про труд відносини) - створн профспіл, страхун. робітн., пенсії від 65 до 85 дол. + труд стаж. Численні закони мали на меті підтримати промисловість за допомогою значних позик і субсидій, стимулювати приватні капіталовкладення, відновити фінансово-банківську сферу, підняти ціни на с.г.продукти, зменшити безробіття. На весні 1933р.були законодавчо офомлені і почали здійснюватися найважливіші заходи нового курсу, які справили вагомий вплив на нормалізацію ситуації в країні. Заходи мали подвійну спрямованість. З одного боку вони покликані підтримати бізнес, допомогти відновити економіку, з ін.-полегшити становище трудівників. Реформи новго курсу забезпечили перемогу Рузвельта на презид.виборах 1936р. реформі Верховного суду. Використовуючи право Верховного суду трактувати конституцію, вони оголосили 11 законів "нового курсу" не відповідними їй. Рузвельт запропонував оновити склад Верховного суду за рахунок призначення додаткових членів після досягнення суддями 70 річного віку. Після довгих роздумів Рузвельт в 1938 р. запропонував конгресу нові реформи. Серед них- закон про справедливі умови праці, що дав федеральному урядові право встановлювати мінімальну погодинну ставку заробітної плати і максимальну тривалість робочого тижня. Закон остаточно заборонив дитячу працю. Замість оголошеного Верховним судом у 1936 р. неконституційним закону про регулювання сільського господарства був прийнятий інший. Метою державного регулювання сільського господарства тепер стала боротьба за збереження родючості грунту. Для цього фермерам виплачувалися премії за скорочення посівних площ або за введення сівозмін, які щадять землю. Одночасно здійснювався контроль за рівнем виробництва фермерської продукції. На зростання безробіття адміністрація відповіла розширенням громадських робіт. РЕЗУЛЬТАТИ «НК» Ф. Рузвельта: 1. Вберіг від загострення соц.. питання. 2. Збільшення ролі держави в економ. країні. 3. Ліквідації ери стихійного ранку. 4. Становлення «держави загального добробуту» «Wellfore state» 5. Сусп. Масов. Споживання (Намаган стимулв виробництв).

Паризька мирна конференція 1919-1920 рр. Версальський мирний договір з Німеччиною

Першочергове завдання повоєнного світового порядку полягало в необхідності юридично оформити результати війни та укласти мирні договори з переможеними державами. Для цього було скликано міжнародну конференцію в Парижі, яка відкрилася 18 січня 1919р. і працювала з перервами до 21 січня 1920р.. Її учасниками стали 27 країн, що воювали на блоці Антанти, або підтримували її. Паризька конференція стала найбільш представницькою за всю історію дипломатії. Загальна кількість її учасників 10 тис.осіб. Серед них- глави держав міністри закордоних справ, експерти, фахівці з різних галузей, журналісти. Конференція, яка повинна була розв'язати життєво важливі для народів проблеми, була вкрай невдало підготовлена. Відкрив Конференцію президент Фр. Р. Пуанкаре, а головував прем'єр міністр фр. уряду Ж. Клемансо.Центральним пунктом у роботі конференції було обговорення проекту договору з Нім., яку було визнано винною у розв'язанні світової війни. Особливо серйозні суперечки точилися довкола терит., екон., війс.та колоніального питань. 28.06.1919р. в дзеркальній залі Версальського палацу, був підписаний мирний договір з переможеною Нім. Версальський договір містив 15 розділів. Нім.зобов'язувалась: 1.дотримуватися встановлених згідно з договорів кордонів з Бельгією, Люксембургом, Фр., Австрією, Польщею, Данією. 2.здійснити демілітаризацію Рейнської зони. 3. повернути під фр.суверенітет Ельзас і Лотарингію. 4. визнати незалежність всіх територій Рос.імперії, які входили до її складу до 1.08.1914р. 5.відмовитися від власних колоній. 6. Скоротити армію і ф лот, скасувати Генштаб, загальну військову повинність. 7.сплатити репарації переможцям. 8. Відкликати свої війська з Прибалтики. 9. Дотримуватися принципу найбільшого сприяння екон.відносинах із союзними державами. 10. Скасувати всі екон.угоди з Росією, Румунією, Австро-Угорщиною, Туреччиною, Болгарією. Складовою частиною Версальської системи стало прийняття статуту Ліги націй. Версальський договір набув чинності у січні 1920р., він офіційно завершив 1 світову війну.

Рух за громадянські права у США 1950-1960-х років: причини, особливості, досягнення

Причини Расова дискримінація чорношкірих американців, особливо в південних штатах, політика сегрегації. Активізація громадянської позиції афроамериканців завдяки участі в Другій світовій війні. Зростання національно-визвольної боротьби в колоніальних і залежних країнах Африки. 1950-ті роки Перевага мирних методів боротьби. Бойкоти громадського транспорту чорношкірими американцями. 1957 р. - створення Конфедерації християнського керівництва Півдня, очолюваної баптистським священиком Мартином Лютером Кінгом, яка очолила боротьбу за громадянські права. Організація "рейдів свободи", "сидячих демонстрацій" проти расової дискримінації. 1960-ті роки Радикалізація руху. 1964 - 1967 рр. - повстання в чорних гетто Півночі проти поліцейської сваволі. 1966 р. - утворення партії "Чорні пантери", що виступали проти ненасильницької боротьби. Поширення сепаратизму та чорного расизму, послаблення зв'язків між чорною і білою громадами. 1968 р. - масові повстання, спричинені загибеллю М. Л. Кінга від рук найманого вбивці. Результати: до початку 1970-х років дискримінація повністю ліквідована на законодавчому рівні. На початку 1950-х років США охопив рух маккартизму — реакційної політичної течії, що отримала свою назву від прізвища сенатора Джозефа Маккарті, який очолював сенатську підкомісію з питань розслідування антиамериканської діяльності. Маккартисти розпалювали антикомуністичну істерію, переслідували всіх, хто виявляв вільнодумство. У 1950 р. набрав чинності закон Маккарена-Вуда, який зобов'язав компартію та деякі інші громадські об'єднання зареєструватися в міністерстві юстиції як «підривні» організації. Відмова від реєстрації каралася 5-річним тюремним ув'язненням і штрафом у розмірі 10 тис. доларів. Багатьох керівників компартії та її активістів заарештували та судили за те, що вони не відмовлялися від своїх переконань. Сотні громадських організацій США були оголошені «підривними». Переслідувань зазнавали видатні діячі науки, мистецтва, літератури та освіти. Однією з найгостріших внутрішньополітичних проблем США, що виникла ще в далекому минулому, є расова нерівність і дискримінація. Особливо гостро вона стояла перед країною в 1950-1960-і роки, незважаючи на проголошену конституцією рівноправність американських громадян. Наприклад, Верховний суд США в 1954 р. скасував роздільне навчання дітей — нефів і білих. Однак, коли група негритянських школярів у м. Літл-Рок (штат Арканзас) намагалася відвідувати школу, у якій навчалися білі діти, расисти вдалися до терору. «Довге гаряче літо» 1967 р. за масштабом і силою негритянських виступів перевершило всі попередні: 120 міст були охоплені повстаннями. Найбільше їх відбулося в липні 1967 р. в Детройті, столиці автомобільної імперії Форда. Убивство М. Л. Кінга в 1968 р. поставило країну на межу громадянської війни. Лише за один тиждень — 4-11 квітня 1968 р. — повстання негрів охопили стільки ж міст, що й за весь попередній рік. На їх придушення влада кинула 100 тис. поліцейських, національних гвардійців і солдатів, з яких за час «чорних бунтів» 1964-1969 pp. загинуло 250 осіб. Загинуло також 11 тис. американців, переважно негрів. Наростання расових проблем водночас із невтішними наслідками боротьби з бідністю призвели до загострення соціального напруження в країні в другій половині 1960-х років.

"Червоний травень" 1968 р. у Франції: причини та наслідки

Протести травня 1968 - особливий період у французькій історії. Протягом двох тижнів у ньому взяли участь одинадцять мільйонів робітників. Це майже спричинило колапс уряду президента Шарля де Голля. Усе почалось із численних студентських страйків, які підтримали багато університетів та ліцеїв Парижу, і продовжилось конфронтацією з адміністрацією університетів та поліцією. Спроба адміністрації де Голля пригасити протести поліцейськими діями тільки погіршила ситуацію, спричинивши вуличні бійки з поліцією у Латинському кварталі, які переросли в загальний страйк студентів та одинадцяти мільйонів французьких робітників, що становило приблизно дві третини від усієї робочої сили. Протести досягли критичної точки, коли керівники уряду почали боятись громадянської війни чи революції. Після короткого перельоту до Німеччини, де Голль створив штаб військових операцій, щоб розібратися з безладом, розпустив Національну Асамблею, та скликав нові парламентські вибори 23 червня 1968. Травень 1968 був політичною поразкою для протестувальників, але він мав величезний суспільний вплив. У Франції це вважається переламним моментом, коли консервативні моральні ідеали (релігія, патріотизм, повага до влади) зсунулися до ліберальніших (сексуальна революція), які тепер краще описують французьке суспільство, якщо не на практиці, то хоча би в теорії.

Німецько-російське (радянське) зближення 1920-х рр. Рапалльська угода

Рад.Росія та Нім., перебуваючи у між нар.ізоляції прагнучи вийти з неї підписали 16 квітня 1922р. у місті Рапалло мир.договір. обидві держави відновлювали дипломатичні і консульські відносини, відмовлялись від взаємних фінан.претензій. ця подія означала остаточне скасування Брест-Литовського договору, кінець ізоляції Рад на екон.і політ.терені. Рапальський договір став результатом лінії, яку проводили в життя барон фон Мальтцан, керівник сх..відділу міністерства закордонних справ, і граф фон Брокдорф-Ранцау. Фон Сект зі свого боку започаткував політику неофіційних і таємних військових угод з Червоною армією. Росія прагнула одержати технічну допомогу нім.інженерів для своїх виробників озброєнь. В Росії було збудовано кілька нім.військових заводів. Було також організовано співпрацю штабів. Рапальський договір уразив союзників, і вони надіслали Нім.ноту, в якій звинуватили її в порушенні Канських домовленостей, оскільки вона уклала таємну угоду з Росією. Вони виключили Нім.з політ.комісії і заявили, що залишають за собою право вважати недійсними рапалльські пункти.

Розрядка міжнародної напруженості у 1970-х рр.: причини, особливості, крах

Розрядка — період у міжнародних відносинах, для якого характерне зменшення напруженості й ослаблення протиборства між наддержавами — США та СРСР, між країнами капіталістичної та соціалістичної орієнтації і нормалізація відносин між ними, переговорний процес, взаємні поступки і компроміси. Причини розрядки міжнародної напруженості: • Збройне протистояння та гонка озброєнь виснажували сили наддержав, між якими було встановлено військово-стратегічний паритет (рівновага). • Перегляд "наддержавами" старих позицій на конфронтацію і перехід до курсу на домовленості, на визнання існуючих кордонів та повоєнних реалій. Усвідомлення світовою спільнотою небезпеки продовження політики гонки озброєнь, погроз застосування зброї масового знищення. У міжнародній політиці у 70-х pp. відбулися важливі зміни: 1. Міжнародні та Міждержавні спірні проблеми стали вирішуватися мирним шляхом, за допомогою переговорних процесів. 2. У першій половині 70-х pp. між СРСР і США було підписано низку важливих документів: "Основи взаємовідносин між СРСР і США" (1972 p.); "Договір про обмеження систем протиракетної оборони" (26 травня 1972 p.); "Тимчасова угода про деякі обмеження в царині стратегічних наступальних озброєнь (ОСО-1)" (1972 p.); "Угода про відвернення ядерної війни" (1973 p.); "Договір про заборону атомних випробувань під землею" (1974 р.). 3. У 1975 р. відбувся спільний політ радянських і американських космонавтів "Союз — Аполлон", що продемонстрував світові прогрес у розвитку дружніх стосунків між державами. 4. 30 липня-1 серпня 1975 р. Завершальний етап Наради з питань безпеки і співробітництва в Європі. Керівники 35 держав підписали Заключний акт, у якому зафіксовано узгоджені принципи взаємовідносин країн — учасниць Наради: • суверенність; • незастосування сили або загрози силою; • непорушність кордонів; • територіальна цілісність держави; • мирне врегулювання суперечок; • повага прав людини та основних свобод; • невтручання у внутрішні справи; • рівноправність і право народу розпоряджатися своєю долею; • співробітництво між державами; • сумлінне виконання зобов'язань з міжнародного права. Країни — учасниці з питань безпеки і співробітництва в Європі прийняли рішення про створення постійної Наради з питань безпеки і співробітництва в Європі (НБСЄ). 5. Між Сходом і Заходом укладено низку договорів і угод: • Договір про принципи співробітництва між СРСР і Францією (1971 p.). • Чотиристороння угода СРСР, США, Великої Британії і Франції щодо Західного Берліну (1971 p.). 6. Нормалізовані відносини ФРН із країнами Східної Європи: 12 серпня 1970 р. Укладено Договір у Москві між СРСР та ФРН, в якому були зафіксовані відмова від застосування сили у взаєминах та визнання непорушності існуючих у Європі кордонів; Аналогічні договори підписано ФРН із такими країнами: • 1970 р. — з НДР; • 7 грудня 1970 р. — з Польщею; • 14 грудня 1973 р. — з Чехо-Словаччиною; • 1974 р. — встановлено дипломатичні стосунки з Угорщиною та Болгарією. 7. У 1977 р. припинив своє існування блок СЕАТО, а в 1979 p. — СЕНТО. . Зрив курсу на розрядку міжнародної напруженості (друга половина 70-початок 80-х pp.) Повернення до конфронтації між СРСР і США спричинила низка факторів: 1. СРСР почав втручатися у розвиток країн "третього світу", надавав їм військову допомогу. СРСР підтримав: • революцію в Ефіопії у 1974 p.; • утворення революційно-демократичних урядів у Анголі та Мозамбіку в 1975 p.; • повалення самосівської диктатури в Нікарагуа в 1979 р. та встановлення сандіністського режиму. 2. СРСР увів свої війська в Афганістан у 1979 р. 3. У 1980 р. відбувся бойкот Олімпійських ігор у Москві з боку США після введення радянських військ у Афганістан. 4. СРСР почав розміщати в країнах Варшавського договору ракети середньої дальності СС-20. 5. Відбувається модернізація і посилення ядерного потенціалу. 6. У 1981 р. уведено військовий стан у Польщі, що дало підставу звинуватити СРСР у порушенні умов Заключного акта Наради з питань безпеки і співробітництва в Європі. 7. Після розміщення радянських ракет середньої дальності СС-20 у країнах — членах Варшавського договору США у 1983 р. розмістили аналогічну зброю ("Першинг-2") у Західній Європі. 8. З початку 80-х pp. розпочалася нова фаза в гонці озброєнь. До жовтня 1985 р. в СРСР налічувалося 10 тис. ядерних зарядів на стратегічних носіях, а в США — 14,8 тис. У 1979-1985 pp.СРСР, набагато поступаючись країнам НАТО за розмірами ВНП (внутрішнього національного продукту), виготовив зброї більше, ніж усі країни НАТО разом узяті. За цей період СРСР випустив більше, ніж США: • танків — у 3,5 раза; • бомбардувальників — у 4 рази; • винищувачів — у 2 рази; • підводних човнів та гелікоптерів — у 2 рази. 9. США розпочали розгортання систем "Трайдент" (атомні підводні човни) та розробку системи СОІ (Стратегічна оборонна ініціатива) — системи ПРО з елементами космічного базування, що дістала назву програми "зоряних воєн". 10. 1 вересня 1983 р. радянським винищувачем було збито південнокорейський пасажирський літак "Боїнг-747" над акваторією Японського моря, внаслідок чого загинуло 296 пасажирів. Висновки 1. Наприкінці 70-на початку 80-х pp. перекреслювалися всі здобутки політики розрядки, несучи негативні наслідки для всього людства. 2. Загострення міжнародної напруженості відбувалося за умов, коли ядерний потенціал країн значно збільшився та відчутно зросла кількість звичайних озброєнь, а тому небезпека воєнних конфліктів була дуже великою. 3. У цій складній ситуації наприкінці 70-на початку 80-х pp. ООН прийняла низку резолюцій, які засуджували конфронтацію. У грудні 1983 р. Генеральна Асамблея прийняла декларацію, в якій засуджувалася ядерна війна і звучав заклик до заморожувань ядерних озброєнь та ядерних випробувань. 4. Поступово у свідомості світової спільноти сформувалося різко негативне ставлення до ідеї насильницького розв'язання протистояння між Сходом і Заходом.

Веймарська республіка: особливості економічного та політичного розвитку (1919-1933 рр.)

Створення Веймарської республіки 31 липня 1919р. на засіданні Національних зборів, яке проходило у Веймарі, 265 голосами депутатів від партій, що входили до так званої Веймарсь-кої коаліції (СДПН, Німецька демократична партія і партія Центру ), була прийнята нова Конституція Німеччини. Основний зміст Веймарської конституції: - проголошувались свобода слова, преси, зібрань, союзів, загальне і рівне виборче право (для громадян обох статей з 20 років); - гарантувалась недоторканність приватної власності; - визнавалися профспілки, право на колективний договір, право робітників створювати ради на підприємствах; - була закріплена ліквідація монархії та встановлення республіки; - зберігався поділ Німеччини на «землі» (території), кожна з яких мала свій парламент (ландтаг) і свій уряд; - законодавча влада належала загальнонімецькому парламенту рейхстагу. - президент, який обирався на 7 років загальним голосуванням, одержав надзвичайно широкі права. Глава держави також був головнокомандувачем усіх збройних сил. Але в країні зберігалася напружена ситуація. Економіка перебувала в жалюгідному стані. Безробіття й інфляція набрали небаченого розмаху. Гроші знецінилися настільки, що булочник денну виручку возив у банк на тачці. У країні існували могутні правоконсервативні сили, які виступали за повернее-ння до старого, довоєнного порядку, проти Версальського договору, проти конституції і соціальних завоювань трудящих. Зменшення території За Версальським мирним договором Німеччина повинна була повернути Франції Ельзас і Лотарингію. Франції також переда-валися у власність вугільні шахти Саару, а сама Саарська область на 15 років переходила під управління Ліги Націй, після чого передбачалося провести плебісцит у населеній здебільшого німцями Саарській області зпитання її державної приналежності. Польщі передавалися Познань іЗахідна Пруссія, окремі райони Східної Пруссії і Померанії, здебільшогозаселені поляками. До Бельгії відійшли округи Ейпен і Мальмеді, до Данії - Північний Шлезвіг, до Чехословаччини - Тульчинський округ. Під управління Ліги Націй перейшла Мемельська обла-сть у Прибалтиці, а в 1923 р. Мемель був переданий Литві. Втрата колоній. Репарації132 млрд золотих марок. Німецькі колонії як підмандатні території Ліги Націй були роздані найбільш впливовим державам Антанти. Армію необхідно було скоротити до 100 тис. чоловік, кількість офіцерів у ній - до 4 тис. Німеччині заборонялося мати важку артилерію, танки, підводні човни, військову авіа-цію. Демілітаризованою мала стати Рейнська область. Націонал-соціалістична робітнича партія Німеччини (НСДАП) була створена в 1919 р. У перші рокисвого існування націонал-соціалісти (нацисти) не мали великого впливу. Першими рекрутами нацизму були фронтовики, що втратили здатність до регулярної праці; безробітні, що зневірились знайти роботу; розорені селяни; незатре-бувані суспільством молоді люди, на свідомість якихможна було легко вплинути різними обіцянками; невизнані представникиінтелігенції; люмпени і просто зневірені в усьому невдахи. Нацисти вміло направляли гнів цих людей на євреїв» які нібито зайняли їхні місця в установах і на підприємствах, а також на комуністів, соціал-де-мократів, парламентарів, називаючи їх «зрадниками Німеччини» . Нацисти закликали німців до реваншу за поразку у війні. 8 листопада 1923 р.лідер нацистів Адольф Птлер разом із штурмовиками з СА (напіввійськові формування НСДАП) увірвалися в один з мюнхенських пивних барів, де знаходилися почесні гості міста. Він вистрілив у стелю,а по-тім проголосив програму свого майбутнього національного уряду.«Пивний путч» був досить швидко ліквідований. Гітлер і його спільники постали пе-ред судом і були засуджені на короткий термін тюремного ув'язнення, однак незабаром їх звільнили. Німецькі промисловці відновили свої міжнародні позиції. Вони обійшли Британію за експортом машин. За. загальним обсягом промислового виро-бництва Німеччина вийшла на друге місце у світі після США. Політична система Веймарської республіки в 1924-1929 рр. була стабіль-ною. У 1925 р. президентом був обраний П. фон Гінденбург, який був головнокомандувачем німецьких військ у роки Першої світової війни. Світова економічна криза, що розпочалася в 1929 р., надзвичайно негативно вплинула на економіку країни і багато в чому, поряд з іншими чинниками, зу-мовила прихід до влади нацистів, Німеччина була однією з найбільш постра-ждалих від кризи країн, тому що її економічні успіхи значною мірою базува-лися на іноземних кредитах і інвестиціях. На поч1933 р. кількість безробітних наближалася до 9 млн чоловік, У 1930 р. був остаточна затверд-жений план Юнга, що передбачав дострокове припинення окупації Рейнської області, та полегшення режиму виплат репарацій.

. Франція у 1969-1995-х рр.: особливості економічного та політичного розвитку

У березні 1968 р. розпочались студентські заворушення. Студенти виступали за демократизацію освіти і забезпечення реальних прав людини. Уряд силою вирішив придушити студентський рух, що стало детонатором масових безпорядків. В ніч з 10 на 11 травня студенти захопили латинський квартал Парижу і збудували барикади. У Париж було стягнуто 2/3 сил жандармерії і служби безпеки, які штурмували барикади студентів. У цей момент студентів підтримали профспілки і комуністи, почавши загальний страйк. Тоді де Голль вдався до рішучих дій: «Реформам - так, безпорядкам - ні!». 25 травня 1968 р. уряд пішов на поступки робітникам. З профспілками було укладено Генеральний протокол: у промисловості заробітна плата підвищувалась на 35%, а у сільському господарстві - на 56%, скорочувався робочий тиждень, розширювались права профспілок. Однак страйки продовжувались. 29 травня 1968 р. де Голль заручився підтримкою військових і 31 травня під приводом загрози комуністичного перевороту розпустив парламент. 12 червня було заборонено проведення маніфестацій і оголошено про розпуск студентських організацій. 16 червня армійські підрозділи вступили в Сорбонну. Наприкінці червня страйки припинились. Наслідками "студентської революції" стали демократизація освіти ("Закон про вищу освіту"), перелом у політичних поглядах французів, втягнення у політичну боротьбу нових соціальних прошарків суспільства (жінок і іммігрантів). поширення лівоекстремістських ідей, організацій у різних країнах світу: в Італії - «Червоні бригади», у ФРН «Фракція Червоної армії» і т.д. Де Голль, прийшовши до влади, взяв курс на вироблення самостійної зовнішньої політики, створення сильної Франції і Європи, як противаги США. За словами де Голля, комуністи менш небезпечні, ніж США. Щоб відігравати більш самостійну роль у НАТО і в знак протесту проти війни у В'єтнамі, Франція вийшла із воєнної структури цієї організації. Незалежність було надано всім французьким колоніям. У 1966 р. де Голль відвідав СРСР, встановив нормальні відносини між двома країнами. Щоб поставити Францію врівень з великими державами, почалось створення власної ядерної зброї. У лютому 1960 р. Франція здійснила випробування ядерної зброї, приєднавшись до "ядерного клубу" США, СРСР, Великобританії, створила національні ядерні сили, що включають стратегічні ракети, бомбардувальники, підводні човни. У 1969 р. на дострокових виборах президентом Франції було обрано Жоржа Помпіду. Він, враховуючи настрої у країні, послабив державну регламентацію соціально-економічного життя, розширив соціальне законодавство. Були покращені відносини з США. У 1973 р. Франція зняла вето на прийняття Великобританії в ЄЕС. У 1974 р. після несподіваної смерті Помпіду, президентом був обраний Валері Жискар д'Естен. Проте криза 70-х років з провідних країн світу найменш вразила Францію: структура її економіки та енергетична незалежність зробили її стійкою до підвищення цін на нафту 70-х років. Президентом Франції став соціаліст Франсуа Міттеран. Уряд, сформований лівими силами, спробував вийти з кризи шляхом розширення державного втручання. У Франції відбулась третя хвиля націоналізації: націоналізувався ряд фінансово-промислових груп. Розширювались соціальні програми і вводилась 5-тижнева відпустка. Такі заходи ще більш посилили інфляцію. Тоді уряд ввів державний контроль над цінами і заробітною платою, що відразу викликало невдоволення населення. У 1984 р. відбувся різкий поворот у політиці Міттерана. Було оголошено про приватизацію державного сектору, який складав до 30%, послабив державне регулювання бізнесу, розпочав боротьбу з інфляцією. Ліві сили - ФСП і ФКП охопила криза. На президентських виборах 1995 р. перемогу одержав Жак Ширак. Перемога не була легкою - ліві знайшли у собі сили і навіть набрали більшість у першому турі. Жак Ширак, ставши президентом, відразу оголосив про відновлення Францією ядерних випробувань, чим накликав на себе хвилю протестів як у самій Франції, так і за кордоном. Безробіття досягло найвищих показників після Другої світової війни, економічне зростання дорівнювало майже нулю, державний сектор працював все менш ефективно, ріс державний дефіцит.

Зовнішня політика фашистської Італії (1922-1939 рр.)

У зовн. політиці фашистська Італія взяла курс на створення великої колоніальної імперії у басейні Середземного моря (Муссоліні любив називати його «наше море», мріючи перетворити Середземне море у внутрішнє море 1.) та в Африці. Протягом 1920-37 І. була членом Ліги Націй, а 1928 приєдналася до пакту Келлога-Бріана. 1923 І, спробувала окупувати острів Корфу (належав Греції), однак, зустрівши про-тидію В. Британії, була змушена евакуювати свої війська. 1924 до 1. перейшов порт Фіуме, 1926 підписаний албан.-італ. пакт про дружбу і безпеку. У серед. 1920-х років розпочалося зближення 1. з країнами Малої Антанти: був підписаний договір про дружбу з Чехословаччиною (1924) і Румунією (1926). На поч. 1924 І. встановила дипл. відносини з СРСР, а 1933 між Римом і Москвою був підписаний «Пакт про дружбу, ненапад та нейтралітет». 1925. уклала торговельний договір з Угорщиною, а наступного року - договір про дружбу. 1. не вдалося одержати після закінчення війни вагомих компенсацій в колоніальному плані, що викликало невдоволення в урядових колах.У січні 1935 Б. Муссоліні підписав із міністром закорд. справ Франції П. Лавалем низку угод (Римські угоди) про збереження статус-кво у Дунайському регіоні, розподіл сфер впливу в Африці. У жовтні 1935 італ. війська увійшли на територію Ефіопії, а в травні 1936 вся територія країни була окуповано.. Королівським декретом створювалась Італ. Східна Африка (король отримував титул ефіоп, імператора), до складу якої увійшли Ефіопія, Еритрея і Сомалі. У квітні 1938 у Римі були підписані брит.-італ. угоди (відомі під назвою «Великодня угода»), за якими офіц. Лондон визнав окупацію Ефіопії. На поч. Громадянської війни 1936-39 в Іспанії, Муссоліні прийшов на допомогу ген. Ф. Франко. І. відправляла на іспан. фронт добровольців (всього бл. 70 тис. осіб). У жовтні 1936 була підписана італ.-нім. угода, т. зв. Жовтневий протокол, що визначив спільну політику стосовно СРСР, Іспанії та у басейні Дунаю, і, яка започаткувала політ, і військову співпрацю нацист. Німеччини і фашист. І. .6 листопада1937 1. приєдналася до Антикомінтер-нівського пакту 1936, і таким чином був створений троїстий блок Німеччини, Японії та Італії.У грудні 1937 1, вийшла з Ліги Націй. У березні 1938 Б. Муссоліні підтиском А. Гітлера погодився з аншлюсом Австрії. У вересні 1938 Б. Муссоліні взяв участь у Мюнхенській нараді, підтримавши вимогу Німеччини про передачу їй Судетської області Чехословаччини. Спираючись на підтримку Німеччини, Муссоліні 07.04.1939 почав захоплення Албанії. 22.05.1939 у Берліні був підписаний італ.-нім. договір про військ.-політ. союз, так зв. Сталевий пакт 1939. Обидві сторони домовилися консультуватися з усіх питань загального європ. становища, поглиблювати військ.-екон. співробітництво і надавати допомогу у випадку вступу однієї з сторін у воєнний конфлікт.

"Ліберальна ера" в політичному житті Канади (1963-1984 рр.)

У квітні 1963 р. до влади повернулися ліберали на чолі з популярним політиком Лестером Пірсоном (1963 - 1968), що започаткувало т. зв. "ліберальну еру" (1963 -1984). Своєрідною формулою політичного життя країни стало твердження: "ліберали при владі - це норма". Не маючи більшості у парламенті, кабінет Л. Пірсона, однак, ініціював прийняття низки важливих соціальних рішень. Зокрема, затверджено 40-годинний робочий тиждень, двотижневу відпустку і новий мінімум заробітної плати. Важливе значення для країни мало ухвалення нового пенсійного плану, запровадження медичної програми "Medicare", створення системи позик для студентів. у 1964 р. започатковано військову реформу, спрямовану на об'єднання піхоти, військово-морських та військово-повітряних військ у єдині збройні сили Канади. На особливу увагу заслуговує ухвалення у 1965 р. нового канадського прапора, щодо вигляду якого розгорнулися запеклі дебати. Монархісти (здебільшого консерватори) наполягали, аби залишити британський "Юніон Джек". Квебекські політики домагались, аби на прапорі була квітка лілії - символ франкомовної провінції. Натомість, Л. Пірсон із своїми прихильниками прагнув, аби з нового канадського прапора зникли старі колоніальні символи. Зрештою, перемогло компромісне рішення і новий прапор було затверджено у формі полотнища з трьох вертикальних смуг: червоної, білої та червоної. У центрі білої смуги зображено червоний кленовий листок - символ канадської єдності, адже цукровий клен росте й у Квебеку, і в Онтаріо. Червоний і білий кольори символізують нації-засновниці Канади: англійців (червона ланкастерська троянда) та французів (біла лілія). В економічному плані 1960-і pp. для Канади були цілком успішними ("золоті шістдесяті'7). Рівень безробіття опустився до найнижчого показника за останні десять років. Позитивно на економіці відбилося відкриття нових родовищ корисних копалин та автоматизація сільськогосподарського виробництва. У 1963 р., у відповідь на зростання незадоволення серед франкоканадців Квебеку своїм мовним становищем, було створено Королівську комісію з питань двомовності та двокультурності. Зібраний комісією матеріал засвідчив, що франкофони не займають відповідальних посад у федеральних інституціях, мають гірші освітні можливості, знайти роботу їм важче ніж англофонам, а французька мова не належно захищена законодавством. Конституційні дебати, під час яких помітне місце займало квебекське питання, вилились у підготовку восени 1964 р. т. зв. "формули Фултона-Фавро", названої так за прізвищами сенаторів, пропозиції яких склали суть документа. З 1965 р. федеральний уряд популяризував конституційну реформу, видавши з цією метою Білу книгу під назвою "Зміни до Конституції Канади". Досить активною була політика Л. Пірсона на міжнародній арені. Канадські формування брали участь у миротворчих акціях. У 1964 р. Канада вивела свої війська із Заїру, що перебували там упродовж чотирьох років, утім того ж року скерувала військові відділи на Кіпр. У 1964 р. було укладено угоду про спільний розвиток району р. Колумбія, а в січні 1965 р. підписано канадсько-американську автомобільну угоду (Автопакт). Другий термін прем'єрства Л. Пірсона пройшов під знаком трьох важливих подій: реформування імміграційної системи, святкування 100-річчя федерації та відновлення конституційного діалогу. Зростаюча економіка вимагала нових робочих рук, тому з 1967 р. імміграція із країн, що розвиваються, стала частиною імміграційної політики. Тоді ж фактично знято перешкоди для переселення до Канади євреїв і китайців. 4-6 квітня 1968 р. Ліберальна партія провела з'їзд, на якому новим лідером обрала 48-річного франкоканадця, колишнього редактора популярного франкомовного часопису "Cite libre", спадкового мільйонера, харизматичного політика "нової хвилі" П'єра Елліота Трюдо. Його талант полеміста, ерудиція та спортивність викликали симпатії у багатьох канадців, що переросло у т. зв. атмосферу "трюдомапії". Метою своєї діяльності він задекларував створення "справедливого суспільства", а в національному питанні дотримувався принципу "Одна держава - одна нація". Йому вдалося вирішити досить серйозні завдання: значно обмежити самостійність міністрів і міністерств, порушити традицію незмінності федеральної бюрократії, контингент якої прем'єр планомірно розчиняв молодими фахівцями, часто франкоканадського походження. 9 липня 1969 р. федеральний парламент надав французькій мові статусу офіційної. П. Трюдо оголосив про початок проведення політики багатокультурності, що передбачала підтримку всіх культур, а не лише англо- чи франко-канадської За урядування П. Трюдо проблема Квебеку сягнула піку свого загострення. В умовах краху світової колоніальної системи виникла концепція, згідно з якою франкоканадці є також поневоленою нацією чи колонією. Аби привернути увагу до франкоканадського національного питання, ліворадикальна організація Фронт Визволення Квебеку (ФВК) вдалася до низки терористичних актів. Новим випробуванням для федеральної влади стала т. зв. "жовтнева криза": 5 жовтня 1970 р. члени ФВК викрали із власного помешкання британського торгового емісара Джеймса Кросса. У Квебек було скеровано федеральні війська, а квебекська поліція здійснила понад 450 арештів радикальних сепаратистів. Уряд П. Трюдо дещо обмежив співпрацю з НАТО, тимчасово призупинив зростання воєнного бюджету, на 22% скоротив чисельність збройних сил Канади. У 1970 р. Оттава встановила дипломатичні відносини з Китаєм, а в травні 1971 р. П. Трюдо, першим із канадських прем'єрів, із 12-денним візитом відвідав СРСР, побувавши і в Києві. Головна увага нового уряду П. Трюдо відтепер була спрямована на подолання економічної кризи 1973 - 1975 рр. 14 жовтня 1975 р. запроваджено контроль над цінами і доходами, який діяв упродовж трьох років. Функції контролю над заробітною платою отримало спеціально створене Антиінфляційне управління. Під впливом урбанізаційних процесів почалося піднесення національної самосвідомості та "самоповаги" і канадських ескімосів. Ескімоська організація "Інуїт Тапісарат" рекомендувала відмовитися від самоназви "ескімос" (у дослівному перекладі - "той, хто їсть сире м'ясо"), як образливого і неприйнятного, порадивши вживати термін "інук" ("справжня людина"), а в множині - "інуїт". 26 серпня 1977 р. Національна асамблея ухвалила "Хартію французької мови", що скрупульозно регламентувала використання французької мови у повсякденному житті. Виключно французькою зобов'язувалися користуватись уряд провінції та парламент (лише франкомовні версії законів вважались офіційними), усі засоби масової інформації, суди, заклади освіти, підприємства. Двомовні написи на крамницях і підприємствах оголошувалися нелегальними. Таким чином, у державі відбувся остаточний перехід до територіального варіанту двомовності, відповідно до якого у Квебеку домінує французька, а в інших провінціях Канади - англійська мова. 17 квітня 1982 р. Королева Великої Британії Єлизавета II, прем'єр-міністр Канади П. Трюдо та федеральний міністр юстиції Ж. Кретьєн поставили свої підписи під Конституційним Актом. Єдиною поступкою Квебеку стало закріплення в "Хартії прав і свобод" офіційного статусу французької мови та надання їй рівних прав із англійською у користуванні в установах федерального парламенту та уряду.ліберальний уряд у 1980 р. виступив із Новою енергетичною програмою (НЕП). Головними складовими НЕПу стали: встановлення державних фіксованих цін на нафту і газ, заборона експорту легкої нафти і нафтопродуктів, У 1983 р. в Канаді розпочалося економічне піднесення, стимулами якого стали високий споживчий попит та збільшення приватних інвестицій у різні сфери економіки. За таких умов, у червні 1984 р. П. Трюдо заявив про відставку з посади лідера Ліберальної партії, а відповідно і прем'єр-міністра.

Велика Британія у 1950-1970-х рр.: особливості економічного та політичного розвитку

У повоєнний час в Англії остаточно встановилася двопартійна система, у межах якої одна з двох провідних політичних партій - Лейбористська або Консервативна - по черзі здобуває перемогу на парламентських виборах і формує уряд, а інша, що програла, переходить в опозицію.Лейбористська, що репрезентувала лівоцентристський фланг, користувалася підтримкою значної частини робітництва, інтелігенції. Консервативна партія (правоцентристська) також мала широку підтримку серед трудового населення. Лейбористи, котрі прийшли до влади відразу після війни, керували понад шість років. На парламентських виборах у Жовтні 1951 р. перемогли консерватори. Прем'єр-міністром знову став В. Черчіл, який перебував на цьому посту до 1955 р., пішовши у відставку за віком (йому на той час виповнилося 80 років). З наступних консервативних прем'єрів найпомітнішою фігурою вважався Гарольд Макміллан, котрий очолював кабінет у 1957-1963 рр. Консерваторів (після 13-річного їх правління) 1964 р. змінив лейбористський уряд Гарольда Вілсона. У 1970 р. до влади прийшов консервативний уряд на чолі з Едвардом Хітом. За державним устроєм Велика Британія залишалася конституційною монархією. Після смерті 1952 р. короля Георга VI, котрий був на престолі з 1936 р., королевою стала його дочка Єлизавета II. Однак на практиці, відповідно до британського конституційного права, монарх суттєвого впливу на державне і політичне життя країни не має. На господарський розвиток 50-70-х років справляли вирішальний вплив нові чинники: розгортання НТР, оновлення основного капіталу. Британська економіка повинна була пристосуватися до умов, що виникли внаслідок перетворення колоніальної імперії на співдружність держав та поглиблення процесу західноєвропейської економічної інтеграції. З початку 50-х років економічний розвиток країни сповільнився. Коло замкнулося: з одного боку, нестача коштів не давала змоги робити капіталовкладення в економіку, технічне переоснащення, щоб забезпечити високі темпи зростання виробництва. З другого -низькі темпи економічного розвитку гальмували поліпшення фінансового становища країни. Перешкоджали цьому також циклічні спади виробництва, зокрема економічна криза 1974-1975 рр., інфляція, що посилилася у першій половині 70-х років. Наприкінці 70-х років вона своїм господарським потенціалом посідала лише п'яте місце серед розвинутих країн.Велика Британія прагнула вступити до Європейського співтовариства, але добилася цього тільки 1973 р. Вступ до Спільного ринку сприяв подальшій переорієнтації англійської економіки й зовнішньої торгівлі на країни Західної Європи. Надзвичайної гостроти набула проблема Північної Ірландії (Ольстеру) - провінції, неоднорідної за етнічним складом та релігією. Корінне її населення - ірландці-католики. Релігійні, етнічні та соціальні суперечності найгостріше виявилися у 1968 р., коли підпільна воєнізована організація ірландців-католиків Ірландська республіканська армія (ІРА) розпочала збройну боротьбу.Проти британських властей і лояльних до них ольстерських протестантів за возз'єднання Ольстеру з Ірландською Республікою. Зовнішня політика Великої Британії слідувала курсові, Що склався у перші післявоєнні роки. Зміцнювалося співробітництво із США й західноєвропейськими державами. Зокрема, Англія підтримувала політику союзників у німецькому питанні й погодилася на вступ ФРН до НАТО. До кінця 60-х років Велика Британія вивела всі свої війська з країн Азії.1960 год вошёл в историю как «Год Африки». 17 африканских колоний добились независимости, в том числе крупнейшее британское владение в Африке - Нигерия, а также Сомалиленд, который, объединившись с частью Сомали, находившейся под управлением Италии, создал Республику Сомали. Последующие важнейшие вехи деколонизации: 1961 - Сьерра-Леоне, Кувейт, Танганьика; 1962 - Ямайка, Тринидад и Тобаго, Уганда; 1963 - Занзибар (в 1964, объединившись с Танганьикой, образовал Республику Танзания), Кения; 1964 - Ньясаленд (стал Республикой Малави), Северная Родезия (стала Республикой Замбия), Мальта; 1965 - Гамбия, Мальдивы; 1966 - Британская Гвиана (стала Республикой Гайана), Басутоленд (Лесото), Бечуаналенд (стал Республикой Ботсвана), Барбадос; 1967 - Аден (Йемен); 1968 - Маврикий, Свазиленд; 1970 - Тонга, Фиджи; 1980 - Южная Родезия (Зимбабве); 1990 - Намибия. В 1997 году Гонконг стал частью Китая.

Створення та діяльність Ліги Націй

У розпал 1 світової війни, коли з фронтів приходили звістки про численні жертви і масові руйнування, зародилася ідея створення міжнародної організації, здатної назавжди покінчити з війнами і забезпечити мирну співпрацю народів світу. Спеціальні комісії в США, Великій Британії, Фр., Італії розробляли проект про створення такої між нар.організації. Ще до поч. роботи мирної конференції було досягнуто згоди про необхідність створення Ліги націй, проте в справі черговості обговорення її статуту виявлялися розбіжності. Навколо кожного пункту статуту між учасниками конференції розгорталися дискусії. Було відхилено пропозицію Япон.делегації включити Статут про положення рівність рас. Прийнятий в остаточному вигляді 14.02.1919р. Статут Ліги націй містив 26 статей, які регулювали структуру, функції і принципи діяльності цієї організації. Згідно зі статутом головними органами Ліги націй були Загальні збори представників країн учасниць (Асамблея), Рада, що складалася з представників великих держав США, Великої Британії, Франції, Італії та Секретаріат. У статуті передбачалося , що всі члени Ліги націй виступатимуть за скорочення озброєнь до мінімуму, зобов'язуються оберігати терит. цілісність та існуючу політ. незалежність усіх членів Ліги. Окремий пункт статуту підкреслював, що Ліга націй у випадку в загрозі війни повинна вжити заходів, здатних дієвим чином зберегти мир. Ліга націй об'єднувала 44 країни світу. . Робочими мовами Л. Н. були французька і англійська. Місцем перебування головних органів Л. Н. була Женева (Швейцарія). При Л. Н. на правах автономних орг-цій діяли Міжнародна організація праці та Постійний трибунал міжнародного правосуддя. Як орг-ція із забезпечення миру, Л. Н. не змогла створити ефективної системи міжнародної безпеки, що стало причиною поступового занепаду її авторитету. З різних причин зі складу Л.Н. вийшли Бразилія (1926), Японія і Німеччина (обидві -1933), Гватемала, Нікарагуа, Ефіопія (всі - 1936), Італія, Парагвай, Сальвадор (всі - 1937). Л. Н., виступаючи за збереження миру у всьому світі, у 2-й пол. 1930-х років не виробила ефективного механізму стримування тенденцій застосування сили для вирішення міжнар. проблем. Нездатність Л. Н. запобігти агресивним діям (окупація Ефіопії Італією, аншлюс Австрії, загарбання Судетської обл. Чехословаччини нацист. Німеччиною) Рішення про розпуск Л. Н. прий на 21-й сесії Асамблеї 18.04.1946. Все майно Л. Н. передано ООН.

Другий етап НТР: "інформаційна революція"

У середині 70-х років XX ст. почалася інформаційна революція. Матеріальною базою її є поява принципово нових засобів передавання інформації (космічні, волоконнооптичні засоби зв'язку), тобто революція у засобах зв'язку. Так, за допомогою оптичного волокна завтовшки в людську волосину впродовж однієї секунди на відстань у сотні кілометрів передається текст місткістю у кілька тисяч Біблій. Внаслідок інформаційної революції зростають інформатизація праці, інформаційна місткість галузей і виробництв, створених благ. Цей етап розвитку НТР пов'язаний передусім з електронною автоматизацією матеріального виробництва та обігу, науково-технічної творчості. Його вихідним пунктом є мікропроцесорна революція — поява і розвиток мікропроцесорів на великих інтегральних схемах. Якісне поліпшення інформаційної місткості, надійності, швидкості роботи комп'ютерних систем, їх гнучкості й автономності (без втручання людини) стало матеріальною основою для створення комп'ютерів п'ятого та шостого поколінь, спроможних «розуміти» мову людини, «читати»» знімки, графіки та інші символи, що значно прискорює створення «штучного інтелекту». Мікропроцесорна революція підвищила комп'ютерну грамотність робітників, зменшила їх фізичне навантаження. Зросла роль розумової праці, а отже, значно прискорився науково-технічний прогрес. Новий етап НТР, що розгорнувся, характеризується також інтенсивним розвитком біотехнології, зокрема генної та клітинної інженерії. На їх основі з'являються нові галузі промисловості, знижуються енергомісткість і матеріаломісткість у сільському господарстві, нафтовій, хімічній галузях, революціонізуються медицина, виробництво продуктів харчування тощо. Розвиток біотехнології готує ґрунт для розгортання «біологічної», «біотехнологічної» революції. Йдеться насамперед про те, що за допомогою генної інженерії створюватимуться нові організми з наперед заданими властивостями, змінюватимуться спадкові якості сільськогосподарських рослин і тварин. Бурхливий розвиток електронної техніки зумовлює поступове перетворення всієї інформаційної діяльності, створення потужних індустріально-інформаційних комплексів як у національних, так і в міждержавних межах, а їх електронізація (революція в засобах зв'язку) є одним із найважливіших напрямів сучасного етапу НТР. До цього комплексу належать патентна справа, надання комп'ютерних послуг бізнесу, засоби масової інформації, збирання, оброблення, систематизація інформації та надання її кінцевому споживачеві, що передбачає зближення комп'ютера і споживача інформації, інтеграцію комп'ютерів; обслуговування комп'ютерів дедалі більше здійснюватиметься через штучні супутники Землі. Одною з ланок цієї системи є широка мережа інформаційних пунктів. Виникли і розвиваються мультимедіа (англ. multi — багато, media — середовище), тобто технології, які забезпечують об'єднання відео, звуку, графічних образів та інших специфічних способів подання і зберігання інформації за допомогою комп'ютерних засобів.

Воєнні успіхи держав антигітлерівської коаліції у 1942-1944 рр. Відкриття Другого фронту в Європі

Уряди США і ВБ, виконуючи рішення Тегеранської кон (28 листоп - 1 грудня 1943), вирішили до травня 1944 відкрити «ІІ фронт» у Зх Європі. Плани «Оверлод» та «Енвіль». «Оверлорд» (6 червня - 30 серпня 1944) передбачав висадку основних сил союзників на пн Фр - в Нормандії. Щоб дезорієнтувати гітлерівців щодо основних напрямів операцій союзників, планувалося додатково висадити десант на середземноморському узбережжі. У складі десантних військ були амер, брит, канад і фр дивізії. Командуючим союзними військами було призначено амер генерала Дуайта Ейзенхауера. Союзники переважали противника в кількості сухопутних військ і танків у 3 рази, в авіації - в 61 раз. Вранці 6 червня 1944 - відкрито ІІ фронт - після тривалого бомбардування і артилерійского обстрілу нім оборонних укріплень розпочалася висадка десантів уздовж узбережжя Нормандії. (операція «Непту́н» - висадка 156 тис солдат) Союзники захопили плацдарм, взяли Бретань, розгромили 6 німецьких дивізій під Фалєзом (Фалезька операція— одна з вирішальних наступальних операцій сил союзників у операції «Оверлорд», 12 - 24 серпня 44). 25 серпня союзні війська вступили у Париж, 3 вересня- до Брюсселя, 16 вересня перетнули нім кордон. На поч. вересня 1944 більшу частину Фр було звільнено. У 1944 Червона Армія повністю звільнила тер СРСР і перенесла бойові дії у Пд-Сх і Цн Європу. 20 липня 1944 рад війська вийшли на рад-польський кордон, а восени рад кордон відновлений. 20-29 серпня 44 -Я́ссько-Кишині́вська операція - звільнення Молдови та виведення Румунії з війни, пізніше звільнено Болгарію і спільно з Нац-визв армією Югославії Белград. Фашистські війська залишили Грецію і Албанію. На пн. Європи рад війська вступили на територію Норвегії, з війни вийшла Фінляндія. Наприк 1944 союзні війська звільнили Бельгію та Цн Італію. Війна на два фронти поставила Нім у надзвичайно скрутне становище. Остання спроба розірвати кільце, що дедалі щільніше оточувало Нім, була зроблена 16 грудня 1944. Нім командування мало намір рішучим контрнаступом знищити весь ІІ фронт. До кінця грудня нім удар практично видихнувся.

Формування "осі" Берлін-Рим-Токіо

Ускладнення обстановки у світі у другій половині 30-х років сприяло утворенню блоку агресивних держав. Німеччина, Італія та Японія не приховували того факту, що прагнули реваншу, вважаючи себе обділеними вер-сальсько-вашингтонською системою міжнародних договорів, які були укладені після закінчення Першої світової війни. Доброзичлива позиція Німеччини під час італійської агресії проти Ефіопії та спільна італійсько-німецька інтервенція в Іспанію призвели до зближення позицій сторін. 25 жовтня 1936 р. в угоді, що складалась із п'яти пунктів, сторони задекларували спільність позицій у зовнішній політиці і домовились про розподіл сфер експансій в Європі і на Середземному морі. У договорі містилося твердження «про загрозу з боку комунізму миру та безпеці в Європі». Із цього часу співробітництво двох тоталітарних держав дістало назву вісь «Берлін - Рим», а їхні учасники — «держави осі». У своєму виступі Муссоліні говорив про «вертикаль Берлін - Рим», подібну осі, навколо якої повинні будуть групуватися інші європейські країни. 25 листопада 1936 р. було підписано німецько-японську «Угоду проти Комуністичного Інтернаціоналу» яка отримала назву «Антикомінтернівський пакт». Сторони домовилися протягом 5 років підтримувати співробітництво у справі обміну інформацією про діяльність Комінтерну і застосовувати суворі заходи проти осіб, які прямо або побічно всередині країни чи за кордоном перебувають на службі Комінтерну. «Антикомінтернівський пакт» стимулював посилення агресії Японії в Азії, яка розпочала у липні 1937 р. широкомасштабну війну проти Китаю. 6 листопада 1937 р. у Берліні відбулося підписання протоколу про приєднання Італії до «Антикомінтернівського пакту». Утворилося об'єднання трьох агресивних держав, що дістало назву «вісь Берлін - Рим -Токіо». Хоча офіційно цей блок був спрямований проти СРСР і лівих сил усередині країн-учасниць, насправді він становив серйозну небезпеку й для західних держав — США, Великої Британії та Франції. 22 травня 1939 р. у Берліні був підписаній італо-німецький договір про військовий союз, так званий «сталевий пакт». Згідно з його умовами, якщо одна зі сторін вступить у війну, друга зобов'язана також розпочати її і підтримати союзницю «на суші, на морі і в повітрі». Таким чином, було остаточно сформовано військовий союз трьох агресивних держав, які стали ініціаторами розв'язання Другої світової війни.

Українці в складі військових формувань держав Об'єднаних Націй

Участь українців у військових формуваннях Польщі та Чехословаччини. 120 тис. українців воювали проти Вермахту у складі Війська Польського. Переважно це були польські громадяни, які походили з Галичини та Волині, що входили до міжвоєнної Польщі. Після поразки Польщі у 1939 р. українці продовжили воювати у складі польських збройних сил під радянським і британським командуванням. Вступаючи до польських формувань в СРСР, українці рятувались від загибелі в ГУЛАГ. З цієї ж причини українці, родом із Закарпаття, пізніше вступали до 1-го Чехословацького армійського корпусу під командуванням Людвіга Свободи. 17 вересня 1939 р. східний кордон Польщі перетнула Червона Армія. Так у Другу світову війну вступили радянські українці. Участь українців у військових формуваннях Канади та США. Найчисельніша українська діаспора в Канаді неодночасно сприйняла початок війни: в середовищі прорадянського українства панували антигітлерівські настрої, в націоналістичних колах сподівалися, що розвиток подій створить можливість відновити українську державність.Коли ж Канада стала членом антигітлерівської коаліції, українці дістали широкий доступ до її Збройних Сил. За різними джерелами в канадській армії служило від 35 до 50 тис. українців (11,4% канадських українців). Вони проходили службу як на американському континенті, так і в Гонконгу, де втрати серед них досягли 34% від загальної кількості. Однак значна частина українців, що мешкала в США, добровільно рекрутувалась в різні служби американської армії. Близько 40 тис. американців українського походження воювали в тихоокеанському регіоні, в Малій Азії, Північній Африці, Європі, брали участь в поставках до СРСР по ленд-лізу, брали участь в операції «Оверлорд» і, нарешті, зустрілися з своїми земляками-українцями на Ельбі в 1945 р. Британський уряд також прохолодно сприймав визвольні тенденції в українському русі, по-перше, засуджуючи терористичний характер дій українських націоналістів проти польських владних структур, а по-друге, небезпідставно підозрюючи співробітництво Німеччини та ОУН. Активність Парижа та Лондона виявляються наприклад, у створенні «українського легіону» у Франції та національних частин кавказців у армії Вейгана».Після нападу Німеччини на Францію українство, яке гуртувалось навколо Українського Народного Союзу (УНС), виявило бажання зі зброєю в руках захищати французьку землю. Лише через канцелярію УНС в Парижі заявили про своє бажання воювати 7000 українців. 5 тис. з них, визнаних придатними, в складі «Іноземного Легіону» брали участь у всіх великих боях за Фландрію, під Седаном, над Сомою (травень 1940 р.), над Сеною, Марною, Луарою, Соною (червень 1940 р.). Статус окремих підрозділів у таборі французького руху Опору отримали, три українські формування - курінь ім. І.Богуна, курінь ім. Т.Шевченка та підрозділ поручика Круковського. д Отже, під час Другої світової війни значна кількість українців (у Війську Польському - 120 тис., у армії США - 80 тис., військах Британської імперії - 45 тис., французьких військах - 6 тис. і т.д.) боролася на боці Об'єднаних Націй та зробила вагомий внесок в розгром ворога на різних континентах світу.

"Дивна війна" у Європі 1939-1940 рр. Напад Німеччини на Францію

Фр і ВБ - Нім. Ворогуючі сторони вели лише бої місцевого значення на фр-нім кордоні, перебуваючи під захистом оборонних ліній Мажіно і Зігфріда. Період бездіяльності французьких та британських військ було використано Вермахтом для окупації Польщі, Данії і Норвегії, а також підготовки плану Французької кампанії.27 вересня 39 Гітлер наказав негайно готувати наступ на зх:«Мета війни-поставити Анг на коліна, розгромити Фр». Вже 6 жовтня 39 нім війська остаточно завершили окупацію Польщі. Браухіч підписав 29 жовтня «План Гельб» щодо стратегічного розгортування». План «Гельб» (Жовтий). Початок наступу було призначено на 12 листопада 39. Однак 7 листопада наказ було скасовано через несприятливі метеорологічні умови. Пізніше початок операції буде відкладено ще 29 разів. 10 січня 40 Гітлер призначив остаточну дату наступу на 17 січня. Але у той самий день план «Гельб» потрапив до рук бельгійців. Нову редакцію плану надав начальник Еріх фон Манштейн.. («Заманювання»). 9 квітня - 8 червня 40 - операція «Везерюбунг» - окупація Нім. території Данії і Норвегії. Період «дивної війни» закінчився 10 травня 40 - нім війська згідно з планом «Гельб» почали наступальні дії на територію нейтральних Бельгії та Голландії. Потім через територію Бельгії, обійшовши лінію Мажино з півночі, нім війська захопили майже всю Фр. Рештки анг-фр армії були витіснені у район Дюнкерка, де вони евакуювалися до ВБ. 5 червня 40 - почався наступ на Париж (головнокомандувач фр. збр. сил - Вейган).10 червня у війну вступила Італія. 14 червня німці вступили в Париж. 22 червня 40 Фр підписала капітуляцію у Комп'єні. 2/3 країни окуповані німцями, решта - маріонеткова Вішістська держава (маршал Петен).Оборонні плани союзників: «Діль» та «Еско».

Міжнародне становище Німеччини після капітуляції: політика окупаційних властей

З підписанням акта беззастережної капітуляції 7 травня 1945 р. у Реймсі, а наступного дня у Берліні, верховну владу в Німеччині перебрали чотири союзні держави - США, СРСР, Велика Британія і Франція. країна буде поділена на зони окупації, а Берлін - на сектори. За угодою держав-переможниць владу у Німеччині 20 серпня 1945 р. обійняла Союзна контрольна рада, до складу якої входили головнокомандувачі окупаційних військ. південно-західна зона припала США, західна - Франції, північно-західна - Великій Британії, східна -СРСР. Рішення Союзної контрольної ради мали прийматися одностайно. Це, однак, паралізувало значною мірою оперативність Ради, оскільки радянські губернатори часто застосовували право вето. Берлін поділено на чотири окупаційні сектори. Владу в місті здійснювала від імені чотирьох великодержав Союзницька військова комендатура, яка підпорядковувалась Союзній контрольній раді. Окупаційна політика союзників передбачала вирішення чотирьох основних завдань: демілітаризації, денацифікації, децентралізації, демократизації. Доволі складною бюрократичною процедурою виявилася денацифікація, яка не обмежувалася лише звільненням із публічної служби та господарства членів націонал-соціалістичної партії, а й передбачала звільнення німецького суспільства від духу нацизму. Перевірка здійснювалася на основі спеціального опитувального листа зі 131 запитанням, який повинен був заповнити кожен німець віком понад 18 років. У залежності від відповідей і перевірки була встановлена міра відповідальності. Процес перед Міжнародним військовим трибуналом розпочався 20 листопада 1945 р., вирок оголошено 30 вересня і 1 жовтня 1946 р. Винними трибунал визнав 19 підсудних. СРСР одержить 56%, Велика Британія і США по 22% від загального об'єму репарацій. До кінця 1949 р. здемонтовано устаткування вартістю лише 714 млн марок,конфіскації підлягали промислові, торговельні підприємства і шахти, що, на думку цієї адміністрації, належали особам, які були винними у співпраці з гітлеризмом або здійснювали виробництво у воєнних цілях. Згідно з рішеннями Потсдамської конференції, у Німеччині не передбачалося створення центрального уряду. Натомість творилися уряди на рівні земель.

Тимчасовий уряд і Четверта республіка у Франції

У період "тимчасового режиму" у Франції почалася глибока перебудова політичної системи, що супроводжувалася важливими соціально-економічними реформами і перегрупуванням основних партійно-політичних сил. націоналізував ряд великих банків і галузей важкої промисловості, реформував систему соціального забезпечення, відновило демократичні свободи. Були офіційно схвалені проголошені у програмі заходу з чищення державного апарату і покарання осіб, які співпрацювали з окупантами, із залучення сил французького Опору до управління країною. "Нові консерватори", і перш за все прихильники генерала де Голля, схилялися до заснування республіки президентського типу, з сильною виконавчою владою, здатної протистояти "режиму партій" - "дестабілізуючому" парламентаризму епохи Третьої респуб-лики. Ліві партії, а також ряд партій центристського спрямування (наприклад, велика католицька партія МРП), явно побоюючись встановлення режиму "особистої влади" генерала де Голля, виступали за збереження верховенства парламенту та його контролю над урядом при більшій збалансованості двох гілок влади. Конституція 1946 Нова Конституція Франції У Конституцію було включено новий блок економічних і соціальних прав: рівноправність чоловіків і жінок, народів залежних країн, соціально-економічні права: право на працю, відпочинок та матеріальне забезпечення у разі непрацездатності, право робітників на об'єднання у профспілки, на страйки, колективне визначення умов праці і на участь в управлінні підприємствами, право на загальне безкоштовне світську освіту та ін Разом з тим нова Конституція значно розширювала межі втручання держави в економічну та соціальну сферу життя суспільства, зраджувала характер відносин між особистістю і державою, покладаючи на державу, крім широких прав, і нові обов'язки. За формою правління Франція була парламентарної республікою, причому нижня палата парламенту - Національні збори - проголошувалася єдиний- тиментом законодавчим органом країни, який не міг нікому делегувати свої законодавчі повноваження. Конституція традиційно зберегла двопалатну структуру парламенту. Однак друга палата - Рада республіки - була наділена лише дорадчими функціями, і її рекомендації не були обов'язковими для Націо-нального зборів. Главою держави був президент республіки, який обирався на спільному засіданні палат парламенту строком на 7 років. За Конституцією 1946 р., на відміну від попередньої, президент був позбавлений ряду важливих прерогатив (розпуск нижньої палати, призначення за своїм вибором вищих посадових осіб та ін.) Конституція практично зберігала в недоторканність ності стару судову систему і місцеве управління, підпорядковане суворому контролю з боку уряду. Складні проблеми модернізації економіки і перебудови економічної структури, загострення соціальних суперечностей, розпад колоніальної системи і колоніальні війни вимагали активного втручання державного-ва і стимулювали пошуки шляхів до встановлення твердої влади. Політична. Система, заснована на класичному парламентаризмі, в умовах багатопартійного суперництва і збільшених вимог до адміністративно-управлінської діяльності виявилася нездатною адекватно реагувати на складні соціально-економічні проблеми і кризові явища в суспільстві. Протягом 40-х - середини 50-х рр.. стало нарас-тать невдоволення державним режимом Четвертої республіки. З конституційної реформи 1954 прем'єр-міністр був наділений додатковими повноваженнями щодо розпуску Національних зборівОдночасно, без прямого перегляду відповідних положень, шляхом конституційної практики відбулося фактичне посилення ролі і впливу президента. Загострення політичної обстановки і відхід від основних принципів Конституції 1946 р. привели в кінцевому підсумку до падіння Четвертої республіки і її заміні в 1958 р. П'ятої республікою.

Ліберальні реформи Дж. Кеннеді та Л. Джонсона

У 1960 р. президентом США було обрано представника Демократичної партії 43-річного Джона Кеннеді. Син мільйонера, дипломата, католик за віросповіданням, Дж. Кеннеді під час Другої світової війни був офіцером флоту США, а в повоєнний час - членом палати представників. Розпочинаючи діяльність на посаді президента, він висунув програму досягнення «нових рубежів». її наріжним каменем мало стати стимулювання економічного зростання США шляхом розширення капіталовкладень, дальшого розгортання НТР. Програма передбачала проведення важливих заходів у соціальній сфері: комплексну перебудову відстаючих районів, підвищення мінімальної заробітної плати, перекваліфікацію безробітних, допомогу фермерам, розширення соціального забезпечення. У сфері зовнішньої політики передбачалося зростання військової могутності країни в умовах змагання з Радянським Союзом, який демонстрував дедалі новіші досягнення у галузі космічних досліджень і нарощування ракетно-ядерних озброєнь. Успіхові реформ значною мірою сприяло оздоровлення економіки: спад 1960-1961 рр. змінився стрімким господарським піднесенням. Реформаторська політика Дж. Кеннеді неоднозначно сприймалася в американському суспільстві. В той час, як широкі верстви громадянства вітали її, впливові ультраконсервативні сили піддавали курс президента нищівній критиці. 22 листопада 1963 р. в м. Даллас (штат Техас) президента Дж. Кеннеді було вбито. Дж. Кеннеді ввійшов в історію як один з найталановитіших і найяскравіших керівників Американської держави.Відповідно до конституції президентські повноваження перебрав віце-президент Ліндон Джонсон. Наступного 1964 р. він здобув перемогу на чергових президентських виборах. У галузі внутрішньої політики Л. Джонсон в основному продовжував курс, започаткований його попередником. Новий президент висунув широкий план соціальних реформ під гаслом побудови «великого суспільства».центральним завданням програми «великого суспільства» стала боротьба за викоренення бідності. У 1964 р. з ініціативи уряду конгрес ухвалив закон, який запроваджував заходи щодо подолання бідності. Наголос робився на допомозі незаможним людям у здобутті освіти, набутті професій, розширенні соціальних пільг. Намічені заходи вже незабаром дали відчутні результати. До 1968 р. кількість бідняків скоротилася до 25 млн чоловік - майже на 30 %.

Рух Опору в країнах Європи в роки Другої світової війни

У Франції проти окупантів боролася "Вільна Франція"-організація, яку створив генерал Шарль де Голль одразу після окупації країни німцями, а також партизанські загони й підпільні групи, очолювані комуністами та соціалістами. Вже 18 червня 1940 р. Ш. де Голль виступив по радіостанції Бі-Бі-Сі з Лондона і закликав французьких солдатів та офіцерів не складати зброю, вступати до лав організації "Вільна Франція". У листопаді 1942 р. французька компартія уклала з Ш. де Голлем договір про спільні дії. У травні наступного року було створено Національну раду Опору, шо об'єднала всі сили, які боролися проти окупантів. А в червні було утворено Французький комітет національного визволення (ФКІІВ), який оголосив себе урядом. Згодом його очолив Ш. де Голль. Антифашистський рух Опору набув широкого розвитку в таких країнах, як Югославія (де в листопаді 1942 р. було створено Народно-визвольну армію під командуванням Й. Броз Тито), а також в Італії, Польщі, Чехо-Словаччині. У Північній та Середній Італії, окупованих німецькими військами, керівництво рухом Опору здійснювали комітети національного визволення, що складалися переважно з представників демократичних партій. Деякі гірські райони Італії були очищені від окупантів і перетворилися на своєрідні "партизанські республіки", де повновладними господарями були партизанські бригади ім. Дж. Гарібальді. У Польщі .Значний авторитет серед населення мали загони Армії Крайової, керовані з Лондона емігрантським урядом, і загони Гвардії Людової, створені Польською робітничою партією (комуністична партія). У Чехословаччині боротьбу проти фашизму очолив емігрантський уряд на чолі з Едуардом Бенешем. Навесні 1942 р. на території країни виникли перші партизанські загони, на території СРСР була сформована чехословацька військова частина. Особливо бойовий характер мали дії словацьких партизан. Влітку 1944 р. в Словаччині розпочалося збройне національне повстання, що тривало два місяці. У березні 1945 р. було створено Національний фронт чехів і словаків, що значно активізувало партизанську боротьбу на завершальному етапі війни. України, Білорусі, в західних районах Росії, окупованих ворогом, партизанський рух набув великого розмаху. Там діяли цілі з'єднання під керівництвом Центрального штабу партизанського руху, створеного у травні 1942 р. В Україні впродовж десяти років проти нацизму та більшовизму боролася Українська повстанська армія (УПА), бійці якої зробили значний внесок у боротьбу проти ворога. Активно діяв Антифашистський національно-визвольний фронт Албанії, який мав 20 тис. бійців. На весну 1944 р. албанські патріоти контролювали значну територію країни.

Війна на Тихому океані та в Північній Африці (1941-1943 рр.)

7 липня 1937 — 9 вересня 1945.Після підписання Троїстого пакту (27 вересня 1940) Японія проводила активну загарбницьку політику в Азії. Японські мілітаристи захопили частину Китаю, а 2 липня 1941 керівництво держави прийняло рішення "просуватися на Південь", тобто захопити країни Пд та Пд-Сх Азії. Яп вирішила вступити у боротьбу зі США за панування на Тихому океані. Щоб перешкодити поширенню япон впливу в Китаї, США, ВБ і Голландський уряд у вигнанні (все ще контролював багаті нафтою і каучуком провінції Голландської Ост-Індії) домовилися про ембарго на поставки в Японію нафти і сталі - ключових товарів для підтримки військових дій. Оцінивши це як акт агресії, 7 грудня 1941 літаки з япон авіаносного з'єднання адмірала Нагумо здійснили напад на базу амер флоту - Перл-Харбор на Гавайських о-вах. 8 грудня США та ВБ оголосили війну Яп., а 11 грудня - Нім та Італія-оголосили війну США.8 грудня япон війська вторгайся в Таїланд (згодом союзник Яп), Англ Малайї та Бірму. Одночасно япон десант висадився в Індонезії та на Філіппінах, у грудні 1941 захопили Гонконг (25 грудня), острови Гуам та Уєйк. 15 лютого 1942 капітулював Сінгапур. Також в лютому впали Балі і Тимор Цього ж місяця відбулася морська битва в Яванському морі (27 лютого і 1 березня 1942), де знищили з'єднану анг-амер-голланд. ескадру. Незабаром яп війська окупували усі о-ви Індонезії, а навесні 1942 висадилися в Новій Гвінеї і підійшли до Австралії. Таким чином, було загарбано величезну територію з населенням 150 млн чоловік і чималими природними багатствами. 18 квітня 1942 16 амер бомбардувальників B-25 з авіаносців "Ентерпрайз» і «Хорнет» зробили «наліт відплати» на міста Токіо, Йокогаму і Нагою - «Рейд Дулітл». У травні 1942 битва в Кораловому морі - союзники - поразка з виграшем (японці не змогли атакувати Порт-Морсбі в Новій Гвінеї). 4 червня 1942 битва у атола Мідуей. поворотною точкою у війні на Тихому океані - Яп втратила 4 авіаносця, а яп морська авіація понесла втрати, від яких не змогла оговтатися до кінця війни. З серпня 1942 по лютий 1943 япон та амер війська билися за контроль над о-вом Гуадалканал (перемогли США).

Повоєнні реформи лейбористських урядів у Великій Британії

Велика Британія постраждала від Другої світової війни значно менше, ніж країни континентальної Європи, оскільки на її території не точилися наземні бої. Однак ведення війни вимагало величезних коштів, внаслідок чого зріс внутрішній і зовнішній державний борг. Коаліційний уряд воєнних часів, очолюваний лідером консерваторів Вінстоном Черлічом, заступив лейбористський кабінет на чолі з Клементом Еттлі. Новий уряд здійснив важливі економічні реформи, зокрема націоналізацію багатьох ключових галузей господарства. Державі було передано Англійський банк, вугільну, газову, металургійну промисловість, електроенергетику, залізниці, цивільну авіацію, засоби зв'язку - загалом націоналізовано близько 20 % промислових потужностей країни. Водночас уряд К. Еттлі провів далекосяжні соціальні реформи. Було запроваджено систему державного соціального страхування. Збільшено розміри пенсій, знижено пенсійний вік. Почали виплачувати допомогу хворим, безробітним, у зв'язку з народженням дитини, на виховання дітей.Уряд приділяв увагу житловій проблемі: протягом кількох років було зведено близько 1 млн індивідуальних будинків. Однією з головних турбот лейбористського уряду були відбудова й розвиток економіки. У післявоєнні роки відбувається реконструкція господарства країни, масове оснащення підприємств новітньою технікою. Це дало змогу вже 1947 р. досягти довоєнного обсягу промислового виробництва. Розвиткові економіки сприяла американська допомога за «планом Маршалла» на суму 2,7 млрд доларів. Після війни розгорнувся процес деколонізації британських володінь. У 1947 р. здобула незалежність найбільша англійська колонія - Індія. Провідним напрямом зовнішньої політики Великої Британії у повоєнні роки стали тісний союз і військово-політичне співробітництво із США, а також із країнами Західної Європи. У 1949 р. Англія виступила однією із заснов¬ниць НАТО. Велика Британія зберігала стратегічні позиції на Близькому та Середньому Сході. Щодо СРСР, то за умов «холодної війни» відносини з ним різко погіршилися.

Перший етап НТР: основні риси та вплив на економіку країн Заходу

Величезний вплив на розвиток народного господарства країн світу в другій половині XX в. справила третя науково-технічна революція (НТР). Її повитухою можна вважати Другу світову війну, в ході якої воюючими країнами були створені принципово нові системи зброї та військової техніки: атомна бомба, реактивний літак, реактивний міномет, перші тактичні ракети і т. д. Передумови ж для НТР були створені науковими відкриттями першої половини XX в., Зокрема: в галузі ядерної фізики і квантової механіки, досягненнями кібернетики, мікробіології, біохімії, хімії полімерів, а також оптимально високим технічним рівнем розвитку виробництва, яке було готове втілити ці досягнення. Прийнято вважати, що НТР пройшла два етапи: перший - з середини 40-х - 60-і рр.., Другий - з 70-х рр.. і по теперішній час. Межею ж між двома етапами третьої НТР вважають створення та впровадження в народне господарство ЕОМ четвертого покоління, на основі яких була завершена комплексна автоматизація та розпочато перехід до нового технологічного стану всіх галузей економіки. Перший етап. 40-ті р. - телебачення, транзистори, комп'ютери, радар, ракети, атомна бомба, синтетичні волокна, пеніцилін; 50-і рр.. - Воднева бомба, штучні супутники Землі, реактивний пасажирський літак, електроенергетична установка на базі ядерного реактора, верстати з числовим програмним управлінням (ЧПУ); 60-і рр.. - Лазери, інтегральні схеми, супутники зв'язку, швидкісні експреси. Другий етап. 70-і рр.. - Мікропроцесори, волоконно-оптична передача інформації, промислові роботи, біотехнологія; 80-і рр.. - Надвеликі і об'ємні інтегральні схеми, надміцна кераміка, комп'ютери п'ятого покоління, генна інженерія, термоядерний синтез. Одним з найважливіших стимулів прискореного розвитку науково-технічного прогресу і впровадження його досягнень у виробництво було прагнення національних корпорацій у нових, післявоєнних умовах міжнародної і внутрішньої конкуренції забезпечити стійке зростання прибутковості виробництва. Не останню роль у розвитку НТР зіграли імперські амбіції США і СРСР, тривале протистояння двох військових блоків у період «холодної війни». У безпрецедентною за масштабами гонці озброєнь була зроблена ставка на технологічну перевагу, створення та вдосконалення нових видів зброї масового ураження. Слідом за США СРСР створює власну ядерну зброю, що не уступає американському. Це стратегічні, континентальні бомбардувальники, балістичні міжконтинентальні і середньої дальності ракети, які зробили революцію у військовій справі, створивши умови для запуску нашою країною першого штучного супутника Землі (жовтень 1957 р.) і першого пілотованого Ю.А. Гагаріним космічного корабля (квітень 1961 р.). Таким чином, НТР вже з перших кроків поставила перед людством питання про сферу використання її результатів. Як бачимо, спочатку це була переважно військова сфера. На відміну від капіталістичних країн в СРСР з його надцентралізованою, а тому й більш витратною, інертною до науково-технічному прогресу економікою, НТР більшою мірою розвивалася під впливом зовнішньополітичних факторів: спочатку військової конфронтації з Заходом, а потім відповідно до доктрини «мирного змагання двох систем». Тому застосування досягнень НТР відбувалося в основному у військовій області. Тим часом ринкові відносини у провідних зарубіжних країнах у міру розвитку НТР все більше проникали в інші галузі народного господарства, сприяючи зростанню продуктивності праці, а отже, і прибутковості виробництва. Наслідки НТР. Під впливом НТР відбувалися істотні зміни в соціальній структурі капіталістичного суспільства. Поряд з прискоренням зростання міського населення величезними темпами збільшувалася частка зайнятих у сфері обслуговування і торгівлі. Якщо число зайнятих в цій сфері в 1950 р. становило 33% від усього самодіяльного населення в країнах капіталу, то в 1970 р. - вже 44%, перевищивши частку зайнятих у промисловості та на транспорті. Змінювався вигляд робочого, росли його кваліфікація, рівень загальноосвітньої та професійної підготов-ки; рівень оплати, а разом з цим рівень і стиль життя.

Повоєнний світ: плани великих держав та геополітичні реалії

США намагалися забезпечити собі політичну гегемонію у світі, що суперечило інтересам і планам Великої Британії та Франції. Програма миру, яку запропонував В.Вільсон, дістала назву «14-пунктів». Окрім статей, що віддзеркалювали особливі пріоритети США, а саме: свободу судноплавства, усунення економічних бар'єрів у торгівлі, інші пропонували демократичний варіант післявоєнного мирного врегулювання, навіть нову систему міжнародних відносин. «14 пунктів» проголошували скорочення національних озброєнь, звільнення російських територій та право Росії на власний вибір політичного розвитку, повернення Франції Ельзасу та Лотарінгії, виправлення за національною ознакою кордонів Італії, автономію народам Австро-Угорщини, суверенітет турецьких територій, створення польської держави та Ліги Націй. Франція та її програма були найбільш рішучими та непримиренними. Вона зазнала найбільших втрат з-поміж країн-переможниць. Свіжою була в пам'яті трагедія у франко-прусській війні 1870-1871 років. Тепер Франція, будучи в ролі переможниці, прагнула взяти реванш і забезпечити собі спокій на майбутнє. Вона вимагала суду над винуватцями війни на чолі з кайзером, поділу Німеччини на окремі держави, передачі їй Саарської області, ліквідації німецьких збройних сил, стовідсоткового відшкодування збитків. Велика Британія дотримувалась традиційної політики - грати роль арбітра та домагатися балансу сил у Європі. Вона виступала проти максимального ослаблення Німеччини, проти зміцнення позицій Франції та надмірних репарацій, зате наполягала на обмеженні німецького флоту та поділу німецьких колоній. Інтереси Італії зосереджувались на Балканах і на Середземномор'ї (захоплецня територій, що входили до складу Австро-Угорщини, перетворення Середземного моря в «Італійське озеро»); Японія прагнула утримати за собою німецькі колонії на Далекому Сході (Каролінські, Маршалові та Маріанські острови), а також сфери впливу у Китаї. Таким чином, програми та плани провідних держав на Паризькій конференції великого мірою суперечили одна одній, що завадило їм досягти взаємопорозуміння, утвердити міцний мир на планеті та відвернути загрозу нової світової війни. Геополітичні наслідки І Світової війни: 1.Розчленування Німеччини. а) Ельзас-Лотарингія поверталася Франції з дати підписання перемир'я 11 листоп. 1918 ;б) Саарська область передавалася під контроль Ліги Націй в особі комісії з п'яти членів на чолі з французом строком на 15 років. Франція діставала у свою власність шахти. Через 15 років мав відбутися плебісцит місцевого населення; в) лівий берег Рейну й 50 км на правому березі оголошувалися демілітаризованою зоною, де не буде укріплень і збройних сил; г) Бельгія анексувала дві невеликі німецькі округи - Ейпен і Мальмеді; д) Північний Шлезвіг після плебісциту в березні 1920 р. відійшов до Данії; е) Польща одержала Данцігський «коридор» (район Познані й частина Західної Пруссії), який давав їй вихід до моря. Данціг оголошено вільним містом під контролем Ліги Націй в особі верховного комісара. Відтак Східна Пруссія була відрізана від решти Німеччини, залишаючись її територією; є) Польща одержала в жовтні 1921 р. за рішенням Ліги Націй ще південну частину Верхньої Сілезії (1/3 цього промислового району); ж) Сілезький район Цешина, який до 1918 р. входив до складу Австро-Угорщини, з 1920 р. був поділений між Польщею й Чехословаччиною; з) Мемельська область (130 тис. населення) спочатку була відтята від Німеччини без плебісциту й тимчасово управлялася міжнародною адміністрацією, а з 1923 р. перейшла до Литви. В цілому Німеччина втратила 1/7 своєї території та 1/10 населення. (+ мирні договори з союзниками Німеччини). 2. Союзники Німеччини втратили: Австро-Угорщина. Австро-Угорська імперія перестала існувати. Частина Південного Тіролю переходила до Італії, Чехія й Моравія ставали частиною новоутвореної держави Чехословаччина, Буковина передавалася Румунії. Закарпатську Україну було передано до складу Чехословаччини. Договором визнавалася незалежність Австрії, але заборонялося її об'єднання з Німеччиною. Болгарія. Частина території Болгарії відійшла до Югославії та Румунії. Угорщина. Відмовлялася від ряду територій та визнавала нові кордони держав у Центральній Європі. Її територія була скорочена утроє, а населення - у 2,5 рази. Угорщина, як і інші союзники Німеччини, сплачувала репарації переможцям. Туреччина втрачала 80% своєї території на Близькому Сході та у Північній Африці, позбавлялася флоту й могла мати лише 50-тисячну армію. 3. Розподіл колоній шляхом установлення так званої мандатної системи Ліга Націй як «спадкоємниця» Німецької та Османської імперій надавала «мандати» країнам-наступницям - так званим «мандатаріям». Згідно з Версальським договором Німеччина віддавала свої «права та інтереси» в Шаньдуні (Китай) Японії. У зв'язку з цим Китай відмовився підписати Версальський договір. Громадськість США теж засудила це рішення Вільсона. Тільки в 1922 р. після Вашингтонської конференції Японія й Китай уклали угоду, за якою в 6-місячний термін Шаньдун був повернутий Китаю. Італія отримала Південний Тіроль. Франція здобула перевагу на Європейському континенті. Англія закріпила провідні позиції на Близькому Сході й панування на морі. Контроль над Лігою Націй фактично перейшов до Англії та Франції. США поступово втрачали свій вплив в Лізі Націй

США після Першої світової війни: "ревучі двадцяті"

США: Перетворилися на економічно найрозвиненішу державу світу; Частка США у світовому промисловому виробництві зросла з 36 % у 1913 р. до 47 % у 1920 р. Із боржника. США стали кредиторами багатьох країн на загальну суму 15 млрд. дол.; Американська валюта, потіснивши своїх конкурентів, поруч із британським фунтом, посіла панівне місце у світовій фінансово-кредитній системі; У США сконцентрувалося 1/2 світового золотого запасу; видобуток вугілля становив 1/2, нафти - 2/3, виплавка чавуну і сталі - 3/5, випуск автомобілів - 85 % світового виробництва. У 1924-1929 рр. майже повсюди спостерігалося швидке економічне зростання, що отримало назву "просперіті" або "ревучі двадцяті" ("roaring twenties"), що символізує динамічність життя. Зростанню економіки сприяли: відкладений попит на предмети споживання; політична та фінансова стабілізація; модернізація старих та впровадження нових технологій виробництва (зокрема, т.зв. фордівська система); зростання інвестицій в економіку; Радикально змінюється мода, стиль одягу, поширюється використання косметики; набирає популярності джаз, радіо перетворюються на звичне явище, кіно стає звуковим і перетворюються на масовий вид проведення вільного часу. 1921р з ініціативи Мелллона ухвалено новий податковий закон, який передбачав заг зменшення податків. Було скасовано падоток на надприбутки корпорацій і значно знижено оподаткування осіб з високими доходами. Мета: заохочення підприємств розширювати інвестиції у виробництво, ств нові робочі місця. 1922 - тарифний закон Фордні-Маккамберга-підвищив мита на імпорт до США важливих промислових товарів.Заходи для підтримки приватного бізнесу: виділяли позики будівельним кампаніям, з транспортими фірмами укладались вигідні для них контракти на перевезення поштових відправлень. 1923 помер Гардін, замінив віце-президент Кулідж,який наступного року став презид. Продовжив курс попередника. Гасло «Основна справа американців-займ бізнесом».Так як і Гардінг відкидав концепцію держ врегулювання економ і соц. Відносин. До сер 1921 економ спад подолано, а з 1923 р поч промислове піднесення, яке тривало до осені 1929р. Широко впроваджувалась раціоналізація, інтенсифікація праці робітників. Бурхливе зростання автомобільної промис.(завод Генрі Форда у Дейтроні). Наслідок політики: - збільш обсягу зовн торгівлі на 43 %; - зріс матер рівень життя широких верств нас, йшов вгору середній стан нас.;-збільш середня зарплата на 25%.; - запровадж. С-му продажу в кредит товарів підвищеного попиту(автомобілів, побутової техніки). Складніше в с\г.Продукція аграрного сектора майже не збільш порівняно з кризовими 1920-1921рр, хоча виробничі потужності галузі стали вищими. Х-рний спад стаоайків, скорочення профспілок. Внутрішньопоіличне життя 20-х х-сь посиленням правих, а подекуди ультраправих тенденцій, вплив справляв протестантський фундаменталізм. Гасло «ідеали американізму». В 20-х р побутує сухий закон (скасований 1933). Ще у 1917р ухвалив 18-поправку до конституції, яка забороняла виробництво, ввіз, продаж і вживання алкол. Напоїв.. Це породили підпільне виробництво напоїв і незаконну торгівлю ними, виникали нелегальні шинки. Через це зростання організованої злочинності «мафії», які збагачувались на горілчаному бізнесі. Розвив кіно, популярний джаз, у повсякденне життя входить радіо і патефон. Зовнішня політика 20-х завданням ставила: розширення зовн. Торгівлі, здобуття нових ринків, збільшення закордонних капіталовкладень. До кін 20-х з поміж 20 латиноамерик д-в 14 перебували під контролем США. У 1928р економ піднесення наближалось до свого апогею, міцніли міжнародні позиції. На призер. Виборах, республіканці звеличували здобутки, досягнуті під час їх урядування. Своїм кандидатом у призид висунили Герберта Гувера, який весь цей час займ посаду міністра торгівлі. У березні 1929 приступив до повноважень президента.

Пакт Молотова-Ріббентропа 1939 р. та таємний додаток до нього

15 серпня 1939 посол Нім в СРСР фон Шуленбург зачитав Молотову послання мін зак справ Нім Ріббентропа, де він висловлював готовність особисто прибути до Москви для «з'ясування нім-рос відносин». Після обміну телеграмами між Гітлером і Сталіном 23 серпня до Москви прибула нім. делегація. Близько 2год. ночі 24 серпня 1939 Молотов і Ріббентроп підписали пакт з таємним протоколом до ньго. Пакт (7 статей) укладався на 10 років з продовженням його дій на наступні 5 років. В пакті заявлялося, що обидві країни хочуть зміцнити справу миру. Вони зобов'язувалися не брати участі в жодному акті агресії одна проти одної, не підтримувати жодної третьої строни, яка розв'язувала б війну проти однієї з них, не приєднуватися до груп держав, ворожих до тієї чи іншої з договірних сторін, проводити взаємні консультації, вирішувати конфлікти між ними тільки шляхом дружнього обміну думками або арбітражу. В трьох основних статтях таємного протоколу поділялися «зони впливу»: до «зони впливу» СРСР «в разі політико-територіальних змін» віднесено Фінляндію, Естонію та Латвію, пізніше — Литву, визнавалися «інтереси СРСР щодо Бессарабії» й межі «зон впливу» СРСР та Німеччини в Польщі по лінії Нарев — Вісла — Сан. 31 серпня 1939 р. у Москві на позачерговому засіданні Верховної Ради СРСР було ратифіковано пакт, а в Німеччині на рейхстазі - 1 вересня. Наслідки: Пакт зірвав на певний час спроби зх держав зіштовхнути між собою Нім й СРСР, проте об'єктивно сприяв Нім в розв'язанні нової агресії в Європі. Не тільки Японія, а й інші союзники Нім були незадоволені її договором з СРСР. Італія висловила «глибоке почуття образи», Іспанія заявила про нейтралітет. «Антикомінтернівський пакт» не спрацював, єдність блоку агресорів у той час була підірвана.

Напад Німеччини на СРСР. Воєнні дії на Східному фронті (1941-1942 рр.)

22 червня 1941 Нім (+Іт, Угор, Рум, Словацька р-ка) напала на СРСР. 18 грудня 40 Нім затвердила план БарбароссаУ промові перед Рейхстагом 11 грудня 41 Гітлер пояснив причину нападу СРСР - значна концентрація військової техніки та частин Рад армії на кордоні та плани нападу влітку 1941 СРСР на Європу. Нім - 190 дивізій, СРСР - 170. Нім вторгненя складалось із трьох груп армій: «Північ» (фон Леєб) - на Ленінград, «Центр» (фон Бок) - на Москву, «Південь» (Рунштедт) - на Укр. Зх кордони СРСР прикривали Прибалтійський (Кузнєцов), Західний (Павлов), Київський (Кирпонос) військові округи, перетворені в Пн-Сх, Зх і Пд-Зх фронти. 1941 пройшов у повній стратегічній і тактичній перевазі Нім. За півроку їй вдалося захопити Прибалтику, Білорусь, Україну. СРСР не спромігся організувати належну оборону на жодній ділянці фронту - поразки під Мінськом (29 червня), 8 вересня початок облоги Ленінграда, 19 вересня - взято Київ, 16 жовтня - Одесу, 24 жовтня - Харків. 30 вересня розпочалась битва за Москву (операція «Тайфун»), спочатку - оборонна, з грудня - наступальна (до 7 січня 1942).1942 рік позначився провалом нім наступу на Москву та початком контрнаступу рад військ. Провал «Тайфуну» крах нім плану блискавичної війни. Нім спромоглася захопити Донщину, Кубань та Кавказ. В районі Сталінграда СРСР з 19 листопада зміг організувати ефективний опір нім військам. Сталінградська битва (17 липня 42 —2 лютого 43).18 грудня — рад війська ввійшли до першого населеного пункту УРСР — с. Півнівки Міловського району Ворошиловградської обл.

Криза партійно-політичної системи Італії та прихід до влади фашистів

3лис.1918 - італія вийшла з війни. На Паризькій мирній конференції вона не змогла відстояти свої територіальні бажання і обмежилась лише малою їхньою частиною. За Версальською мирною угодою(28чер. 1919) отримала право на незначне матеріальне відшкодування.Після війни - почалась криза у промисловості, яка була зумовлена переорієнтацією з військового виробництва, різке падіння виробництва, банкрутство дрібних і середніх підприємств, криза с/г та сильна інфляція охопили країну.У владі: король Віктор-Емануїл 3 не відігравав ніякої ролі, в парламенті часто змінювались уряди.1919-1920 були роками революціїного піднесення серед лівих та правих, а не врегулювання питання у с/г сфері - призвели і до виступів серед селян. Було 3 виходи з ситуації:-проведення демократичної реформи держави: партії центру - (січ.1919) Італійська народна партія.-соціалістична революція: абсентиїсти, максималісти, реформісти, комуністи(лис. 1920).-фашисти - «Союз італійських воїнів»(бер.1919 у Мілані, на чолі Муссоліні).У лис.1919 -перші парламенські вибори - перемогли соціалісти, але уряд сформували ліберали на чолі з Джолтті.Наступні вибори були у трав. 1921 - перемогли ліберали Джоліття в союзі з комбатантами.Лист.1921 - у Римі створено Національну фашистську партію. З літа 1922 починається створення синдикатів, чисельність яких швидко зростала. Фашисти швидко здобули підтримку серед населення, промисловців, фінансистів і військових. 24жов. 1922 - на з'їзді в Неаполі фашисти заявили вимогу надати їм міністерські містця, а тим часом почали підготовку до походу на Рим. 28жов. фашистські війська були вже в Римі, а 29жов. король запропунував Мусолліні створити уряд. Він створив коаліційний уряд до якого увійшли фашисти, ліберали і соціалісти - парламен оголосив підтримку новому уряду.

Урядування М. Тетчер у Великій Британії. "Тетчеризм"

70-ті рр. були дуже тяжкими для Великої Британії — вона пережила дві економічні кризи: 1970—1971, 1974—1975 років. Її частка у світовому промисловому виробництві зменшилася з 10,2% у 1948 р. до 5,4% у 1975.За таких умов у 1979 р. до влади приходить уряд консерваторів на чолі з М. Тетчер. «Залізна леді», як її називають у світі, насамперед завдяки своїм особистим рисам, перевершила всі політичні рекорди Британії: вона — перша жінка — лідер консерваторів, перша жінка на чолі уряду, перша жінка — головнокомандувач збройних сил, перший за 200 років історії Англії прем'єр-міністр, який займав цей пост три строки (урядувала більше 10 років). було різко скорочено соціальні витрати, продано у приватну власність ряд нерентабельних галузей (21 державна компанія), обмежено права профспілок. Фактично повністю згорнута збиткова в угільна промисловість. Тетчер витримала страйк шахтарів, що тривав більше року (1984 — 1985). В основу діяльності уряду Великої Британії була покладена жорстка монетаристська концепція обмеження грошової маси в обігу, що привело до різкого скорочення інфляції. З метою стимулювання капіталовкладень зменшено податки на великі прибутки. Тетчер продовжила структурну перебудову економіки. Збільшено вагу наукомістких галузей, енергетики. З 1980 р. Британія забезпечила себе нафтою, яку добуває у Північному морі, і навіть її експортує. У 1990 р. М. Тетчер втратила вплив як у партії — виступала проти участі Британії в об'єднаній Європі, так і в суспільстві — ввела подушний податок, якого Британія ніколи не знала. Втім, вона гідно зійшла з політичного олімпу, добровільно пішла у відставку. На її місце прийшов новий лідер консерваторів Дж. Мейджор, призначений в листопаді 1990 р. королевою прем'єр-міністром.

Ідейно-політичні засади італійського фашизму

Італ. фашизм виріс із значно поширеного розчарування неефективним урядом, хаотичними екон. умовами, які душили Італію після І св. війни. Такі умови створили політичну атмосферу сприяння уславленню авторитарних і особливо військових цінностей.Основні прояви - фашистські орган., зокрема, ств. у 1919 р. «Союз боротьби», та в 1922 р. сторена і очолена Муссоліні фашистська партія. Серед провідних ідей італ. фашизму боло наступне: італ. повинні пишатися своєю країною, монополія фашистської партії(всі інші партії заборонялись), жінки в Італії мають сидіти вдома і родити багато дітей - майбутніх вояків, демократія строго засуджувалась, комунізм і соціалізм - вороги фашизму, війна є благом для країни і вся молодь повинна бути до неї готова, утвердження Італії як імперії в Африці, проголошувався культ сили, як засіб розвязання нац. проблем., ідея провідництва - культивування волі особистості +1929 Латеранські угоди з папою, корпорації, зробити середземне море внутрішнім, захопити адріатику.

Ідейно-політичні засади німецького націонал-соціалізму

Адольф Гітлер створює у 1920 р. потужну Націонал-соціалістичну німецьку робітничу партію розбудовує її, спекулюючи на національних почуттях, безладі веймарської республіки та постверсальських кривдах німецького народу, й у 1933 році стає рейхсканцлером, а через рік і вождем (фюрером) усієї Німеччини.Осн.принципи доктрини нац.-соц.: 1) встановлення однопартійної системи, єдиновладдя однієї парті на чолі вождя(фюрера); 2) будівництво тоталітарної держави (політична диктатура, зрощення партапарату з держапаратом, примусова регламентована праця, безальтернативність прийняття політичних рішень); 3) уніфікація всього громадського життя, єдність усіх громадських об'єднань; 4) авторитарний спосіб мислення, панування ідеології, ідеологізація всього суспільного життя, крайня його політизація.Націонал-соц. підкреслює народне. Одними з головних принципів ідей нац.-соц. також були націоналізм і расизм (на расовій теорії базувався радикальний антисемітизм нац.-соц-му: євреї - вороги народу, найважливіша мета німецької пол. - їхнє знищення). Домінуючим стає антисемітизм. Згідно з расистською ідеологією націонал-соціалізму, Німеччина перетворюється на імперію - Третій рейх, вступає в змагання з іншими тогочасними імперіями (Францією, Польщею, СРСР, Британією, США та ін.) за владу над Європою та світом

Репараційне питання у міжнародних відносинах міжвоєнного часу

Вже за перші два роки після авершення війни держава повинна була виплатити країнам Антанти 20 млрд. золотих марок. Оскільки таких грошей Німеччина не мала, то контрибуція сплачувалася паровозами, вагонами, фабрично-заводськими верстатами, автомобілями, сільськогосподарською сировиною тощо. Версальський договір зобов'язував Німеччину, як винуватця війни, сплатити країнам, що постраждали від її агресії, репарації загальною сумою в 132 мільярди золотих марок. Становище Німеччини викликало занепокоєння урядів країн Антанти. Саме тому США, Франція, Англія вирішили допомогти в оздоровленні німецької економіки. Новий репараційний план для Німеччини був розроблений міжнародним комітетом експертів під головуванням Чарльза Г. Дауеса, затверджений 16 серпня 1924 р. на Лондонській конференції представниками країн-переможниць у першій світовій війні і прийнятий Німеччиною. Основна мета плану — відновлення промислового потенціалу Німеччини і забезпечення виплат репарацій раїнам-переможницям. План, зокрема, передбачав надання Німеччині позики у сумі 200 млн. дол., в т. ч. 100 млн. дол. виділяли американські банки. Вважалося, що відбудова, піднесення господарства, оздоровлення фінансів сприятиме регулярній сплаті репарацій Франції та Англії, які, у свою чергу, покриватимуть заборгованість США. План Дауеса, між іншим, передбачав, що основна маса німецької промислової продукції повинна спрямовуватися в СРСР, щоб не витісняти англійські та французькі товари з міжнародних ринків. Згідно з планом, СРСР повинен був постачати сировину у Німеччину. План встановлював розміри платежів Німеччини на перші п'ять років по 1-1,75 млрд. марок у рік, а потім — по 2,5 млрд. марок у рік. Для забезпечення платежів передбачалося встановити контроль союзників над німецьким держбюджетом, грошовим обігом і кредитом, залізницями. Контроль здійснювався спеціальним комітетом експертів, яку очолював генеральний агент по репараціях. Цей пост займав представник США, спочатку О. Юнг, а згодом П. Гілберт. У зв'язку з прийняттям плану Дауеса, між Францією і Бельгією з одного боку, і Німеччиною — з другого, було підписано угоду про припинення окупації Рурського басейну і виведення звідти французьких і бельгійських військ. План Дауеса діяв до 1929 року. Він відрегулював репараційні платежі, сприяв ввозу іноземного капіталу в Німеччину. До вересня 1930 р. сума іноземних (головним чином американських) капіталовкладень в Німеччині склала 26-27 млрд. марок, а загальна сума німецьких репараційних платежів за той же період — дещо більше 10 млрд. марок. Ці капітали сприяли відновленню промислового виробництва, яке вже у 1927 р. досягло передвоєнного рівня. Частка Німеччини у світовому експорті збільшилася з 5,73% у 1924 р. до 9,79% у 1929 р.

США на початку ХХІ ст.: внутрішня та зовнішня політика

Вибори 2000 р. були особливими в історії США: За кандидата від демократів Ела Гора було подано на півмільйона більше голосів, але, враховуючи специфіку передбаченої конституцією двоступеневої процедури обрання президента, переможцем було оголошено кандидата від Республіканської партії Джорджа Буша (молодшого). 11 вересня 2001 р. стало переломним у житті США і світу: стався терористичний акт, у результаті якого було зруйновано Світовий торговий центр у Нью-Йорку і пошкоджено будівлю Пентагона (Міністерства оборони США). США були поставлені перед необхідністю розгорнути широкомасштабну боротьбу з тероризмом. Для цього утворилась антитерористична коаліція держав світу на чолі із США. Першою серйозною акцією США стало втручання у внутрішні справи Афганістану на боці сил, що вели боротьбу із рухом Талібан (рух підтримував діяльність терористичної мережі Аль-Каїда на чолі з Бен Ладеном, на яку було покладено відповідальність за теракт 11 вересня 2001 р. та цілу низку терористичних актів). Узимку 2002-2003 рр. США розгорнули масову антиіракську кампанію з метою повалення президента Саддама Хусейна. Початок нового тисячоліття приніс також і економічні проблеми для США. Країною прокотилася хвиля банкрутств великих компаній. Сталося значне падіння акцій компаній, пов'язаних з «новою економікою» (цифрові технології і програмне забезпечення), які в попередньому десятилітті засвідчували феноменальні темпи зростання. У 2008 р. новим президентом США було обрано Барака Обама.Двома основними пріоритетами офіційної зовнішньополітичної програми адміністрації Б. Обами є: 1) відновлення довіри до США та їх авторитету в мусульманському регіоні і світі загалом; 2) реалізація нового підходу до політики на Близькому Сході (у тому числі щодо Іраку та Ірану) з метою розв'язати затяжну геополітичну кризу в регіоні.

Франція у міжвоєнний період: особливості політичного та економічного розвитку

Внутрішня політика Франції в 1920-ті роки багато в чому визначалася невирішеними проблемами, що виникли після закінчення війни. Два головних напрямки були пов'язані з фінансовою і зовнішньою політикою країни, якою керували Раймон Пуанкаре і Арістід Бріан. Високі військові витрати покривалися Францією за рахунок позик, що неминуче вело до інфляції.Пуанкаре розраховував на німецькі репарації, щоб утримати франк хоча б на рівні 1 / 10 довоєнної вартості, покрити витрати на відновлення зруйнованих районів і виплатити Великобританії і США відсотки за позиками. У першій половині 1920-х років Пуанкаре користувався підтримкою націоналістично налаштованого парламенту, обраного в 1920. Але на наступних виборах 1924, незважаючи на розкол лівих сил на ворогуючі комуністичну і соціалістичну партії (1920), коаліція радикал-соціалістів і соціалістів (союз лівих) змогла отримати більшість місць. Нова палата відкинула лінію Пуанкаре разом з його твердою грошовою політикою у Франції і, щоб поліпшити відносини з Німеччиною, привела до влади спочатку Едуара Ерріо, а потім Бріана. З середини 1920-х років і до своєї смерті в 1932 Бріан керував зовнішньою політикою Франції. Він робив вправні і невтомні спроби налагодити відносини з Німеччиною як основу для збереження миру під егідою Ліги націй, хоча і знав, що Німеччина займається переозброєнням. Бріан був упевнений в тому, що Франція ніколи не зможе самостійно протистояти Німеччини без підтримки своїх колишніх союзників чи Ліги націй. Період відносної екон. стабільності у Ф. був перерваний світовою екон. кризою 1929-33, яка у Ф. набула затяжного характеру. Зниження виробництва тривало від кін. 1930 до серед. 1935, а темпи стабілізації були дуже повільними. Пром. виробництво скоротилося на 25%, експортні операції у 2,5 раза. У Ф. було бл. 2,5 млн повністю безробітних. Небачена екон. депресія спричинила зубожіння і різке невдоволення широких верств населення. Авторитет традиційних партій упав, урядові кризи змінювали одна одну. 1929-33 змінилося 8 урядів. Сильний удар по авторитету парламентського режиму у Ф. завдала «афера Ставіського». За Cприяння окремих представників найвищої влади Ф. (міністрів, сенаторів, депутатів) рос. емігрант-авантюрист Ставіський організував групу біржовиків, які 1933-34 випускали акції під фальшиві цінності. Викриття цієї афери викликало у франц. суспільстві хвилю обурення. У 1930-х роках у країні активізувалися екстремістські, фашистські та профашистські орг-ції («Вогняні хрести», «Патріотична молодь», «Французька дія», «Французька солідарність» та ін.). Однак спроба праворадикальних сил у лютому 1934 здійснити в Парижі державний переворот, щоб повалити респ. лад, наштовхнулася на рішучий спротив лівих сил. 12.02.1934 у Ф. відбувся політ, страйк, в якому взяли участь 4,5 млн осіб. 27.07.1934 СФІО і ФКП уклали Пакт про єдність дій (1935 до нього приєдналася частина радикалів), який передбачав спільну б-бу проти фашист, орг-цій, за збереження дем. свобод.Загроза приходу до влади у Ф. ультрарадикальних сил зумовила консолідацію лівого табору

Велика Британія у міжвоєнний період: особливості політичного та економічного розвитку

Відразу після укладення перемир'я Лейбористська партія заявила про свій вихід з урядової коаліції, до якої 1916-18 лейбористи входили разом із лібералами та консерваторами. На грудень 1918 було призначено парламентські вибори. На час виборів у Ліберальній партії, відбувся розкол. Частина партії. яку очолював Д. Ллойд-Джордж, виступила на виборах у коаліції з Консервативною партією. Програма коаліції містила заходи, спрямовані на поліпшення становища широких верств населення. Передбачалося, зокрема, розгортання житлового будівництва, надання допомоги с/г, а також провідним галузям пром-сті. Друга частина лібералів, яку очолював Г. Асквіт, а також Лейбористська партія взяли участь у виборах самостійно. Вибори проводилися за новим виборчим законом (ухвалений 1918), який надавав право голосу чоловікам (від 21 року) й жінкам (від 30 років) і збільшив кількість виборців від 8 до 21 млн осіб. Перемогу на виборах 1918 здобула консервативно-ліберальна коаліція, новий коаліційний уряд очолив Д. Ллойд-Джордж, а. Після війни розпочалася галузева перебудова брит. пром-сті. Упродовж 1919-поч. 1920 країну охопив пром. бум, стимульований експортом устаткування для відбудовних робіт у країнах континенту. Майже вдвічі зросла продукція машинобудування, ще більше хімічної пром-сті. Зростанню виробництва сприяли скасування 1919 золотого паритету фунта стерлінгів, а також пожвавлення ринку на предмети широкого вжитку. Вже із серед. 1920 окреслилось кризове падіння виробництва. На кін. 1921 випуск пром. продукції становив лише 61,5% довоєнного рівня. Кризові явища вплинули на активізацію робітничого страйкового руху. Уряд і підприємці пішли на поступки шахтарям щодо підвищення зарплати і скорочення робочого дня, проте категорично відмовилися задовольнити вимогу щодо націоналізації галузі. Федерація була змушена задовольнитися компромісом. Іншою важливою проблемою було «ірландське питання».Різка критику кабінету Д. Ллойд-Джорджа з боку його союзників з урядової коаліції. коаліція вичерпала себе, і що внутр. і міжнар. умови дозволяють перейти до традиційного в мирних умовах однопартійного уряду. Цей погляд узяв гору, і в жовтні 1922 консерватори оголосили про розрив коаліції. Кабінет Д. Ллойд-Джорджа пішов у відставку. Новий повністю консервативний уряд очолив лідер партії Е. Б. Лоу. У фавні 1923 у зв'язку з тяжкою хворобою Е. Б. Лоу пост прем'єр-міністра зайняв міністр фінансів С. Болдуїн. економічної стабілізаційна кінець 20-х років вона лише на 0,3 - 0,5 відсотка перевершила рівень довоєнного промислового виробництва. Серед причин - зниження на третину англійського експорту, відсутність стимулів для інвестування вітчизняної економіки, оскільки інвестиції в колоніях давали високі дивіденди, повільний розвиток новітніх галузей та техніки. За рівнем економічного розвитку ВБ поступалася Нім.. Подолати негативні явища в економіці мало допомогти відновлення золотого стандарту, тобто піднесення фунта до довоєнного золотого паритету і відновлення обміну банкнот на золото. Цією реформою курс фунта було штучно піднято, що викликало зниж. його реальної вартості а, отже, зниження реальної зарплати. Реформа спричинила перший в історії Вел-ї загальний страйк шахтарів. В червні 1925 року власники шахт оголосили про укладення нових угод з шахтарями на нових умовах: скорочення на 10 відсотків зарплати та скасування її мінімуму. Шахтарі не прийняли цих умов і почали готуватись до страйку. Проте консервативний уряд С. Болдуїна в липні цього ж року виділив субсидію в розмірі 230 млн. крб. золотом для підтримки попереднього рівня зарплати. Державної субсидії вистачило на 9 місяців (по квітень 1926 року). Королівська комісія підтвердила катастрофічний стан вугільної галузі і визнала за необхідність скоротити фонд зарплати та запровадити 8-годинний робочий день.Шахтарі застрайкували 3 травня 1926 року. Страйк охопив усю вугільнута ряд інших галузей. Проте 12 травня Генеральна рада Британських тред-юніонів (провідна профспілка) оголосила припинення страйку шахтарів та виконання їхніх вимог. 1927 р. був прийнятий закон про заборону загальних страйків, страйків солідарності та масового пікетування, а також закон 8-год. робочий день для шахтарів. З метою розширення електорату 1928 року був прийнятий новий виборчий закон, який надавав жінкам право голосу нарівні з чоловіками з 21 року, замість ЗО за попереднім законом.Невдоволення населення політикою консерваторів призвело до поразки їх на парлам виборах 1929 р. Лейбористи здобули перемогу.Уряд знову сформував Макдональд. Під час передвиб кампанії вони обіцяли здійснити широкі соціальні програми! відновити дипломатичні відносини з СРСР.Лейбористи прийшли до влади у несприятливий момент. На початку 1930 р. Великобританію охопила економічна криза. Порівняно з США, Нім та Фр промислове виробництво в країні скоротилось ненабагато, оскільки брит економіка не знала "процвітання" у 20-х роках. Найбільше постраждали традиційні галузі промисловості. Експорт зменшився вдвічі! Занепад економ призвів до зниж життєвого рівня населення. У розпал кризи кожен четвертий трудівник не мав роботи.!Отже, лейбористам не вдалося виконати своїх обіцянок у галузі внутрішньої політики. А антикриз заходи (зниж зарплати, зменш доп по безробіттю, не було відновлено 7-год роб день на шахтах, зберігались антипрофспілкові закони) ще більше підірвали довіру виборців! У країні розпочалась нова хвиля страйків, демонстрацій, "голодних походів" безробітних. Не маючи єдиного погляду на вихід з кризи, в уряді відбувся розкол, який закінчився відставкою кабінету. У 1931 р. Макдональд сформував так званий "національний уряд" з лейбористів, консерваторів і лібералів. "Нац уряд" загалом проводив консервативну політику. Відбувалось подальше згортання соціальних програм.Щоб підняти авторитет своїх реформ, уряд поч. заощадження з себе. У 1931 р. був ліквідований золотий стандарт фунта стерлінга, утворено стерлінгову зону, що об'єднувала країни, які використ англ валюту для взаєморозрахунків. А в 1932 р. ВБ відмов від вільної торг і ввела протекціоністські закони. Ці заходи підвищили конкурентоспроможність англі товарів, допомогли уникнути значного падіння виробництва і фін кризи. З метою збити соц напругу і організувати адресну систему допомоги потерпілим від кризи, були прийняті Акт про страхування по безробіттю та закон про райони, потерпілі від лиха.

Зміцнення міжнародних позицій США після Другої світової війни

Друга світова війна завершила процес перетворення США на провідну країну капіталістичного світу. Питома вага Сполучених Штатів у промисловому виробництві капіталістичних країн зросла з 40 % (1938 р.) до 56 % (1948 р.); їхній золотий фонд становив 75 % золотого запасу західного світу, а промисловий експорт — 32 % світового експорту. Основні суперники США або тимчасово вибули з конкурентної боротьби (Німеччина, Японія) або потрапили у фінансово-економічну залежність від Сполучених Штатів (Англія, Франція). США скористалися цим, щоб заволодіти новими ринками, збільшити експорт товарів і капіталів, створити велику «імперію долара». Економічна перевага США була закріплена новою системою міжнародних валютно-фінансових відносин у західному світі. Ще в 1944 р. на міжнародній конференції в м. Бреттон-Вудс (США) за американським доларом був закріплений статус світової резервної валюти, тобто головної одиниці в міжнародних розрахунках і платежах. Курси національних валют капіталістичних країн були «прив'язані» до долара й регулювалися створеним Міжнародним валютним фондом (МВФ). На кінець війни США досягли найвищого за всю свою історію рівня військової могутності: в 1945 р. американські військові сили нараховували 12 млн. чоловік; вони мали потужний військовий флот і стратегічну авіацію, що давало можливість контролювати найважливіші світові комунікації і стратегічні пункти. США монопольно володіли ядерною зброєю. Американці не приховували, що розглядають ядерну зброю як атрибут могутності великої держави, як спосіб залякування потенційного супротивника — СРСР і його союзників, а також тиску на неядерні держави. Зайнявши лідируюче становище на міжнародній арені, Сполучені Штати проголосили основним завданням своєї зовнішньої політики захист «вільного світу» від будь-яких зазіхань на його демократичні основи, боротьбу проти «комуністичної загрози».

Зміцнення державного суверенітету Канади після Другої світової війни

Друга світова війна кардинально змінила міжнародний статус Канади, посприявши її стрімкому економічному піднесенню та перетворенню у високорозвинену державу. Країна зробила помітний внесок у перемогу антигітлерівської коаліції, будучи постачальником військової техніки та продуктів харчування до Великої Британії, США, Китаю, СРСР. 26 червня 1945 р. Канада стала членом-засновником ООН. Зважаючи на те, що збройні дії велися далеко від території Канади, країна не зазнала руйнувань. Навпаки, канадський бізнес зумів використати сприятливу економічну кон'юнктуру - завоював нові ринки для збуту своїх товарів та активізував інвестиційну політику. У саму ж канадську економіку в роки війни було інвестовано понад 9 млрд дол. Упродовж 1939 - 1945 рр. виробництво промислової продукції зросло у 2,5 раза (перше місце серед країн з ринковою економікою), національний дохід - удвічі, а оборот зовнішньої торгівлі - утричі. Країні небезпідставно пророкували місію "Афін Атлантичної цивілізації". Ідейною основою канадського лібералізму стала теорія "держави добробуту", що передбачала повну зайнятість, стабільність, сприяння економічному зростанню та надання громадянам низки соціальних послуг за державний кошт. Інша провідна партія - Консервативна, натомість, критикувала економічну політику лібералів з позицій вільного підприємництва та індивідуальної свободи. У результаті голосування ліберали здобули 41% голосів виборців і 125 місць у Палаті громад, тоді як консерватори -27% голосів і 67 місць. Навіть попри "консприкційну кризу" 1944 р. у франкомовній провінції Квебек, населення якої відмовлялося йти до війська та захищати інтереси "чужої держави", Канада завершила Другу світову війну з однією із найбільших армій у світі. Відтак проблема працевлаштування колишніх вояків, так само як і переходу економіки на мирне виробництво, постала досить гостро. Тимчасове федерально-провінційне порозуміння дозволило Канаді досить швидко та безболісно подолати реконверсію і вступити у період повоєнного проспериті. Уже в 1953 р. індекс промислового виробництва збільшився удвічі, порівняно з довоєнним періодом, що вивело країну у світові лідери. Імпульс господарському піднесенню надало освоєння нових територій, зокрема багатої на залізну руду північно-східної частини Лабрадору та відкриття у 1947 р. у провінціях Альберта та Саскачеван великих родовищ нафти. Канада посіла перші місця з видобутку нікелю, азбесту, уранової та залізної руд, цинку, золота, платини, срібла, міді, свинцю. Країна стала лідером з виробництва алюмінію, газетного паперу, деревини. Активно розвивалися такі галузі промисловості як нафтохімія, електротехніка та авіабудування. Індустріалізація призвела до скорочення зайнятих у сільському господарстві, проте Канада залишалася другим після США експортером зерна на світовому ринку. Економічне піднесення призвело до поліпшення матеріального становища канадців та спричинило сплеск народжуваності ("бейбі бум"). Упродовж 1945 - 1950 pp. до країни прибуло 453 тис. іммігрантів, здебільшого з Британських островів, Італії, США, Нідерландів, ФРН. Багато серед новоприбулих було т. зв. переміщених осіб (DP; Displaced Persons), зокрема українців. У 1951 - 1957 pp. хвиля імміграції зросла і складала щорічно 150 тис. осіб (загалом, за той період у Канаді поселилося 1,240 млн осіб). За два десятиліття (з 1941 по 1961 pp.), переважно завдяки імміграції, кількість населення Канади зросла з 11,5 млн до 18,2 млн осіб. В. Маккензі Кінг розглядав свою країну як невід'ємну частину "Атлантичного трикутника": США - Канада - ВеликаБританія. "план Еббота"). Зокрема, було запроваджено низку обмежень на імпорт із США і, водночас, створено систему заохочень у торгівлі з Вашингтоном. Реалізовуючи "план Еббота", Канада за десять років утричі збільшила виробництво кольорових металів і їх експорт до США. Страх перед "червоною загрозою", здатною підірвати стабільність у країні, спонукав до жорстких кроків супроти комуністичних організацій. Наприклад, у Квебеку до 1957 р. діяв т. зв. "Закон клямки", згідно з яким Генеральний прокурор провінції мав право закривати будь-який заклад, що використовувався для комуністичної пропаганди, і конфісковувати комуністичні видання. У лютому 1947 р. ці північноамериканські країни підписали угоду про військову співпрацю. Продовжувала функціонувати створена під час війни Об'єднана рада оборони обох держав. Індіанським актом 1951 р. федеральний уряд Канади надав корінним жителям країни деякі можливості місцевого самоуправління через Ради громад, однак усіма справами в резерваціях і поселеннях, як і колись, керували спеціальні службовці канадського уряду "індіанські агенти". У зовнішньополітичній діяльності Л. Сен-Лоран висунув для Канади концепцію "серединної сили". Він пропонував перетворити Британську співдружність із клубу "білих домініонів" у "кольорову спільноту'', надавши статус домініонів останнім англійським колоніям. У 1949 р. Канада приєдналася до НАТО, У жовтні 1950 р. підписано канадсько-американську угоду про принципи економічної співпраці, у 1951 р. - про координацію цивільної оборони, у 1951 - 1954 рр. - про будівництво в Канаді трьох ліній радарного попередження. Важливими віхами в зміцненні державного суверенітету Канади у перші повоєнні роки були: надання спеціальних повноважень Палаті громад для затвердження проекту власного прапора (1946), запровадження канадського громадянства (1947), визнання канадського Верховного Суду вищою апеляційною інстанцією країни (1947), наділення канадського парламенту правом приймати конституційні поправки (1947). Главою держави й надалі залишався англійський монарх, репрезентований у Канаді генерал-губернатором. Із 1952 р. призначення генерал-губернаторів стало прерогативою Оттави, і відтоді цю посаду обіймають лише канадці. Першим канадським генерал-губернатором став Вінсент Мессі (1952 - 1959). Прем'єр-міністром став "політик із Прерій" Дж. Діфенбейкер (1957 - 1963), що засвідчило зростання політичної ваги західного регіону.Ключовим гаслом консерваторів була розбудова канадської Півночі, в освоєнні природних багатств якої вони вбачали шлях до процвітання країни та збільшення соціальних програм. Уряд Дж. Діфенбейкера удосконалив систему соціального забезпечення (підвищив пенсії та виплати допомоги інвалідам), збільшив зарплати держслужбовцям. Важливим здобутком уряду стало ухвалення у 1960 р. "Біллю про громадянські права". Згідно з "Актом відродження і розвитку сільського господарства" 1961 р. надано допомогу фермерам. Дж. Діфенбейкер став першим канадським прем'єр-міністром, що всерйоз зіткнувся з проблемою Квебеку - бажанням значної частини місцевих франкомовних жителів досягти такого статусу, який би дозволив зберегти їм національну ідентичність'. Аби знайти пристойну роботу і сповна реалізувати себе в житті Квебек ця:м потрібно було досконало володіти англійською мовою. Франкоканадці фактично були усунуті з рядів економічної еліти не тільки в Канаді, але й у Квебеку. Зважаючи на це, політик ліворадикального спрямування Поль Валир дотепно назвав своїх співвітчизників "білими неграми Америки". У результаті червневих виборів 1960 р. до провінційного парламенту перемогу здобула Ліберальна партія, що висунула гасло "Настав час змін!". Зміна правлячої у Квебеку партії стала початком так званої "тихої революції0 - періоду кардинальних реформ та руху за "особливий статус" у складі Канадської федерації. У 1962 р. під час перемовин із федеральним урядом щодо розширення податкових повноважень. Квебек досяг домовленості про відновлення скасованого в роки Другої світової війни провінційного оподаткування прибутків. У 1963 р. Оттава, під натиском уряду Ж. Лесажа, повернула провінції право на стягнення 9% мита й 50% гербового збору.

Реакція в Західному світі на більшовицький переворот 1917 р. в Росії

Жовтне́вий переворо́т, інакше відомий як Велика Жовтнева Соціалістична революція — революція в Росії, внаслідок якого владу захопили більшовики. Під час Жовтневої революції більшовики отримали перемогу над іншими партіями і встановили диктатуру над суспільством, яка тривала сім десятиліть.25 жовтня 1917 р. більшовики повалили Тимчасовий уряд і на II Всеросійському з'їзді Рад утворили Раднарком на чолі з В.Леніним. Сприйняли її негативно. Офіційно держави Антанти підтримували уряди окремих районів Росії які перебували під контролем білогвардійців. Розпочата інтервенція: війська Великобританії та Франції висадилися на Чорноморському узбережжі поблизу Одеси, в Грузії, на Далекому Сході (японці). Підтримка Польщі у веденні нею війни проти Радянської Росії. Поступово у ставленні до більшовиків відбуваються зміни. Великобританія укладає 1921 р торговельну угоду. Дипломатичну ізоляцію Радянської Росії було подолано у 1922 році коли Німеччина з одного боку і Радянський уряд з другого уклали Раппальський договір. Радянський Союз (після 1922 року) виявився ізольованим від світогосподарських зв'язків. Головна причина - політика уряду Радянської Росії і Радянського Союзу і реакція на цю політику країн світу. Радянський уряд конфіскував будь-яку іноземну власність на своїй території і відмовився визнати зовнішні борги попередніх режимів. Перша реакція країн світу була бойкотувати Радянську Росію. Якщо в 1913 році зовнішньоторговельний оборот Росії піднявся до рівня 2,3 млрд. рублів, то в 1919 році цей показник становив всього 2,6 млн. рублів. Економічну блокаду Радянського Союз однією з перших прориває Великобританія. В 1921 році цю ініціативу підтримали цілий ряд держав Європи (Німеччина, Італія, Данія, Австрія).

Громадянська війна в Іспанії та встановлення авторитарного режиму Ф. Франко

Заколот почався 17 липня 1936 р. в Іспанському Марокко. Наступного дня заколот поширився на інші райони Іспанії. У заколотників відразу виникли проблеми: Х-А.Прімо де Рівера був заарештований і страчений, Санхурно загинув у авіакатастрофі, Франко з марокканськими військами був блокований республіканським флотом у Марокко. Заколотові загрожувала поразка. Тоді на допомогу франкістам прийшли Італія і Німеччина, які перекинули марокканську армію в Іспанію і надали заколотникам зброю. Згодом 200 тис. італійських та німецьких військ взяли участь у війні на боці франкістів.На звернення до урядів Англії, Франції і США з проханням продати зброю республіканці отримали відмову. Уряди цих держав посилались на міжнародне право, яке забороняло втручання у внутрішні справи інших держав. У жовтні 1936 p. CPCP заявив, що не буде дотримуватись угоди, надішле військових радників республіканцям і постачатиме зброю. На захист республіки приїхали в Іспанію близько 50 тис. чол., які прагнули боротись з фашизмом. З них були утворені інтернаціональні бригади; У вересні 1936 р. сформовано новий республіканський уряд на чолі з Ларго Кабальєро, який провів реформи. У країні встановився терор каральних органів. У 1936-1937 pp. основні бойові дії точились навколо Мадриду, але всі наступи франкістів були відбиті. Не допомогли їм і прихильники у самій столиці, так звана "п'ята колона". Після невдалої спроби взяти Мадрид франкістами Німеччина та Італія почали відкриту інтервенцію. Під містечком Гвадалахара у березні 1937 р. італійський корпус було розгромлено. Після цієї поразки франкісти основні зусилля перенесли у Каталонію, У квітні 1938 р. армії франкістів вдалось відокремити Каталонію від іншої території республіки. Спроба армії республіканців розірвати блокаду, здійснивши наступ у липні 1938 р., не вдалась. На початку 1939 р. Каталонія була захоплена. Райони, контрольовані республіканцями, були відрізані від Франції.27 лютого 1939 р. Англія і Франція розірвали дипломатичні відносини з республіканським урядом і визнали уряд Франко. В Іспанії було встановлено диктатуру генерала Франко (березень 1939 р.- листопад 1975 р.) Франкісти починали репресії проти своїх противників.

Пан'європейський рух міжвоєнного періоду

Засновник руху за Пан'вропу - Ріхард Коденгоф-Калергі. Своє бачення об'єднаної Є. він вперше виклав у статті «Пан'європа - пропозиція», яка з'яв. 15.11.1922 р. в берлінській і віденській газетах. У 1923 р. у замку Вюртінг він написав свою програмну книгу «Пан'європа», зміст якої став його життєвою темою.не йшлося ні про академічний захист, ні про натхненну книгу для політиків, а про початок для масового руху. Він вважав, що вся проблема полягає у застарілій політичній системі, а об'єдн. Європи має стати стратегією виживання. Об'єдн. Народів може відбутись або добровільно - через утвор.Пан'європ.держ.об'єдн., або через насильницьке завоювання Росією. Саме європейська молодь покликана вести рух. Символом рузху він обрав в 1923 р. червоний хрест на золотому сонці - символ людяності та духу.Заклик К.-К. швидко знайшов прихильників (Гарден, Цвейг, брати Манн, Рільке, Фройд). В Австрії президентом пан'європ.унії став Ігнац Зайпель. Австр. Уряд надав у розпорядж.Пан'є.унії приміщення у віденському Гофбурзі, які були центр.офісом до приєдн в 1938 р. В Австр. І Нім. Рух швидко знайшов прибічників. У квітні 1924 р. вперше з'яв щомісячний журнал «Пан'європа», як офіц. Орган унії. У наступні місяці К.-К. намагався започаткувати свій рух у якомога більшій к-сті країн. 3-6.10 він скликав перший конгрес Пан'європи у Відні, в якому взяли участь 2000 осіб 24-х націй. Ріхард Коденгоф-Калергі був обраний Міжнародним През шляхом акламації. У 1927 р. почес през Міжнар Пан''європ унії став Арістид Бріан. На пропозицію К.-К. Бріан на виступі перед Женевським нар зібранням запропон утвор Федерації європ націй. Але в 1929 р. провалюється спроба об'єдн Нім. Після смерті Штреземана, економ кризи і падіння рейтингу Бріана.

Зміни у соціальній структурі країн Заходу в другій половині ХХ ст.

Значні економічні зміни на Заході не могли не викликати соціальних зрушень. Серед них у першу чергу слід виділити зниження темпів приросту населення. Це відбувалось за рахунок скорочення народжуваності, що було пов'язано насамперед із завершенням демографічної революції - кардинальними змінами в уявленні людей про те, скільки дітей повинно бути в сім'ї. Витрати сім'ї на виховання дітей зросли, а батьки опинились перед вибором: або дітей буде багато, але тоді вони не в змозі дати їм необхідну освіту, або дітей буде менше, але вони будуть більш підготовлені до життя. Серйозні зміни відбулися у структурі та чисельності сільського населення. Воно зменшилось вдвічі. При цьому сільські жителі зовсім не схожі на традиційне селянство. Сучасне фермерське господарство потребує висококваліфікованої праці і повністю орієнтоване на ринок. Великий бізнес також зазнав змін. Економічне піднесення 60-х років, НТР створили умови для швидкого збагачення багатьох підприємців. Прискорений темп життя і роботи примушує людину знаходитись у постійному стресі. Не всі витримують ці напруги. Алкоголізм, наркоманія - це спроби уникнути реального життя. Злочинність підштовхується бажанням досягти швидкого матеріального збагачення незаконним шляхом. Важкі соціально-психологічні наслідки має хронічне безробіття, навіть якщо безробітний отримує допомогу. Людина втрачає самоповагу. Соціальна апатія переходить в агресивність і відповідно в насильство.

Карибська криза 1962 р.

Карибська криза в жовтні 1962 р. — найбільше загострення відносин між СРСР і США за весь післявоєнний період, що поставило світ перед небезпекою ядерної війни між наддержавами. Безпосередньою причиною кризи було таємне розміщення на Кубі радянських ракет з ядерними боєголовками. Хрущов, ймовірно, бажав таким чином урівноважити ядерну перевагу США(американські ракети були розміщені тоді біля самих кордонів СРСР — у Туреччині). Важливу роль відігравало прагнення радянського лідера захистити від можливого американського нападу Кубу, яка у квітні 1961 р. відбила висадку десанту контрреволюціонерів на Плайя-Хірон. Наявність ракет, що заперечувалася Хрущовим (у вересневому особистому посланні Кеннеді) і А. А. Громиком (під час аудієнції у Кеннеді 18 жовтня), була неспростовно встановлена розвідувальними органами США за допомогою аерофотозйомки. 22 жовтня президент Кеннеді виступив по телебаченню і оголосив про початок військово-морської блокади Куби, куди відтепер не допускалися радянські кораблі. Обидві сторони обговорювали варіанти нападу. Однак президент Кеннеді не став потурати амбіціям американських військових і взяв на себе ініціативу в особистих переговорах з М. С. Хрущовим по прямому телефонному зв'язку між Москвою і Вашингтоном. Вже 28 жовтня Хрущов у посланні до Кеннеді, «щоб заспокоїти американський народ», заявив про демонтаж ракет, не називаючи їх прямо (факт розміщення ракет заперечувався аж до оголошеної М. С. Горбачовим «гласності»). За результатами проведених негласно особистих переговорів між лідерами, Сполучені Штати погодилися на демонтаж своїх установок у Туреччині, а також відмовилися офіційно від будь-яких спроб змінити збройним шляхом режим Ф. Кастро.

Глобалізація як тенденція світового розвитку на зламі ХХ-ХХI ст.

Криза 1973 - 1975 рр. дещо скорегувала діяльність ЄЕС, учасники якого почали більшу увагу звертати на координацію валютно-фінансової політики. У1973 р. в процесі фіскальної реформи податок з обігу замінено податком на додану вартість. Наступним кроком, що мав далекосяжні наслідки, стало створення у 1979 р. єдиної валютної системи. Досить інтенсивно відбувалася співпраця і в інших напрямках. 14 червня 1985 р. Бельгія, Нідерланди, Люксембург, Франція та ФРН підписали т. зв. Шенгенську угоду про ліквідацію паспортного митного контролю (набула чинності лише 26 березня 1995 р.). Етапним моментом в історії євроінтеграції стало розширення Спільного ринку внаслідок приєднання до організації Великої Британії, Данії, Ірландії (1973), Греції (1981), Іспанії, Португалії (1986). Слід зазначити, що приєднання до Європейської економічної спільноти у це кризове десятиліття не викликало надмірної ейфорії. Окремі члени Спільного ринку, в обхід домовленостей, вдавалися до протекціоністських заходів, аби вберегти свою економіку від негативних впливів ззовні. Щобільше, лунали твердження, що інтеграція є чи не головною причиною усіх економічних негараздів. Так, у Великій Британії 6 червня 1975 р. відбувся референдум про доцільність подальшого перебування у складі ЄЕС (67,2% його учасників висловилися проти виходу). Наслідком обговорення майбутнього ЄЕС стало підписання 17 лютого 1986 р. "Єдиного європейського акту, що зміцнив європейську економічну та політичну співпрацю, задекларувавши створення Європейського союзу. У 1990 р., з метою сприяння розвитку ринкової економіки й демократії у цьому регіоні, було створено Європейський банк реконструкції та розвитку - ЄБРР (почав діяльність у квітні 1991 р.), що надавав кредити на комерційних засадах державним і приватним структурам, здійснював прямі інвестиції і технічну допомогу. 7 лютого 1992 р. в Маастрихті (Нідерланди) підписано договір про створення на базі європейських співтовариств "Європейського Союзу" (ЄС), що набув чинності 1 листопада 1993 р. Засади нового політичного об'єднання передбачали створення спільних органів управління, координацію зовнішньої політики, тісну економічно-монетарну співпрацю. 1 січня 2002 р. 304 мільйони жителів Австрії, Бельгії, Греції, Ірландії, Іспанії, Італії, Люксембургу, Нідерландів, Німеччини, Португалії, Фінляндії і Франції отримали нову готівку - євро. Опріч євроінтеграції, об'єднавчі процеси у сфері економіки охопили також Північну Америку. У грудні 1992 р. лідери Канади, США та Мексики підписали Північноамериканський договір про вільну торгівлю, більш відомий за абревіатурою НАФТА (North American Free Trade Agreement). Угода набула чинності 1 січня 1994 p., засвідчивши утворення одного з найбільших у світі спільного ринку із понад 360-мільйонним населенням. У 1970-х pp. остаточно утвердилася т. зв. глобальна економіка (без конкретних територіальних меж), яка суттєво впливала на національні економіки, роблячи їх взаємозалежними. Світова економіка перетворилася у єдиний організм, де стан одного органу (країни) неминуче відбивався на стані іншого. Глобалізація проявилась у стандартизації технологій, діяльності централізованих фінансових інститутів (як-от МВФ), уніфікації вимог до податкової політики та політики зайнятості. Для координації економічних дій у 1976 р. створено т. зв. "велику сімку" (G-7), до складу якої увійшли Велика Британія, Італія, Канада, США, Франція, ФРН та Японія. У 1995 р. ГАТТ перетворено у Світову організацію торгівлі (COT), членами-засновниками якої стала 81 країна. Характерними рисами глобальної економіки стали: 1) наявність великих транснаціональних компаній - ТНК, передусім американських, німецьких, британських, японських ("Кока-Кола", "Дженерал Моторе", "Фольксваген", "БАСФ", "Філіпс" і т.п.); 2) новий міжнародний розподіл праці; 3) поява "офшорних" фінансових зон. ТНК провадили всеохоплюючу рекламну кампанію своєї продукції, розгортали глобальні структури збуту. Створення таких компаній дозволяло підприємцям не лише уникати високих податків у себе в країні і розширити ринок збуту, але й перенести виробництво ближче до сировинної бази, нерідко дешевшої (Азія, Латинська Америка). Наприклад, німецька автомобільна фірма "Фольксваген" відкрила свої заводи в Перу, Еквадорі, ПАР, Нігерії. Багато старих індустріальних зон на Заході у процесі деіндустріалізації стали, умовно кажучи, "іржавими поясами". Це, природно, відбивалося на зайнятості у цих країнах та на міжнародному розподілі праці назагал. Підприємцям, звісно ж, було вигідніше наймати на малокваліфіковану роботу мешканців того регіону, де розміщувалося виробництво, виплачуючи їм значно меншу заробітну плату. Однак набагато більше вдавалося зекономити ("відмити гроші"), зареєструвавши свої доходи у країні, де існувала нежорстка фіскальна система і банки мало переймалися джерелом походження грошей. Такими "фінансовими оазами" для західних підприємців були здебільшого невеличкі (інколи екзотичні) країни на кшталт Ліхтенштейну, Кіпру чи Віргінських островів.

Світова економічна криза 1929-1933 рр. в країнах Заходу: причини, особливості, шляхи подолання

Криза почалась з паніки на Нью-Йоркській біржі 24 жовтня 1929 p., коли за один день акції впали в ціні на мільйони доларів. Це був крах ринку цінних паперів. Так неодмінно мав завершитись спекулятивний бум і штучне завищення їх курсу. Але крах на біржі був лише зовнішнім проявом кризи в економіці. За крахом фондового ринку настав спад виробництва. У провідних країнах падіння сягало 38%.Ця криза завершила історичну еволюцію типу господарюван ня, притаманного кінцю XIX - початку XX ст. днією з головних причин економічної кризи, вважають невідповідність між виробництвом (пропозицією) і попитом, тобто на ринку вироблених товарів було більше, ніж попиту на них. Це криза відносного перевиробництва і перенакопичення капіталу. Щоб звільнитися від затоварювання, виробники під час кризи занижують ціну, скорочують виробництво, звільняють робітників, припиняють капіталовкладення. Коли виробництво товарів і попит на них вирівнюються, починається вихід з кризи в новий економічний цикл. Це була типова картина другої половини XIX - початку XX ст. Але економічна криза 1929-1933 pp. була не звичайною. Циклічна криза перевиробництва збіглася з структурною кризою і з нижчим щаблем так званої довгої хвилі розвитку капіталізму. Під довгими хвилями маються на увазі періодичні коливання економічної активності тривалістю 40-60 років. Такі коливання фіксуються з кінця XVIII ст. і на 1929-1933 pp. приходиться, як вважають економісти, четверта хвиля в найнижчій фазі. Новатехніка і технології, створені в 20-30-ті роки могли забезпечити масове виробництво, але цей процес оновлення не міг вийти на рівень піднесення без забезпечення умов масового споживання. Для масового виробництва потрібен був масовий покупець. Інша гостра проблема, виявлена кризою, - його небувало затяжний характер. Це свідчило про те, що традиційний ринковий механізм виходу з кризи повинен бути доповнений механізмами державного регулювання. Криза породила також небачене безробіття (у 1932 р. в 32 країнах зареєстровано 26,4 млн. безробітних), загрозу голоду для багатьох сотен тисяч людей, небезпеку стихійного виступу, повстання, тобто загострились соціальні проблеми, вирішення яких було можливе лише після зміни соціальних функцій держави. Криза 30-х років, на відміну від попередніх, охопила відразу всі країни світу і найбільшого удару зазнали країни, що були сировинними придатками індустріально розвинутих країн. Зрештою, це дало могутній поштовх до пошуку цими країнами шляхів забезпечення економічної незалежності. Єдина країна, якій вдалось уникнути руйнівних наслідків кризи, був СРСР, де саме в цей час розгорталась індустріалізація.Глибина і тривалість кризи визначались значною мірою тим ударом, якого завдали світовому господарству світова війна і ді держав-переможців після неї. Традиційні господарські зв'язки були порушені. Світова економіка була перевантажена борговя ми зобов'язаннями. Війна породила безпрецедентне зростанм американської економіки і перетворила США у світового кредитора. Американські позики дозволяли Німеччині сплачувати репарації, які своєю чергою поверталися в США у вигляді платежів ВБ та Фр. за воєнними боргами. Вся світова економіка стала залежною від благополуччя американської економіки, але саме цього не було. Криза відбилась і на міжнародних відносинах. Країни Заходи віддали перевагу діям, які перекладали труднощі кризи один на одного, а не пошуку спільного шляху виходу з кризи. Митні І торговельні війни загострили відносини між провідними країнаї ми і паралізували їх здібність підтримувати світовий порядок Цим скористалися агресивні держави. Першою з них була Японія, яка кинула відкритий виклик Версальсько-Вашингтонськія системі, порушила Вашингтонські домовленості щодо Китаю захопивши Маньчжурію.

ФРН у 1966-1990 рр.: особливості економічного та політичного розвитку

Л.Ерхард1963-1966,К.Кізінгер1966-1969,В.Брандт1969-1974,Г.Шмідт1974-1982,Г.Коль1982-1990 У 1952 р. в ФРН був відмінений окупаційний режим. 1955 р. ФРН стала членом НАТО, що завершило розкол Європи на два ворогуючі табори. У 1957 р. ФРН стала членом ЄЕС, і це примирило її з Францією. В 50-ті роки ФРН, ставши економічним гігантом, поставила під сумнів свої східні кордони і вимагала відновлення Німеччини у кордонах 1937 р. Ігнорування нових реалій в Європі загрожувало Німеччині падінням авторитету на міжнародній арені. У результаті проведення "нової східної політики" (визнання існуючих кордонів, налагодження дипломатичних і торгівельних відносин з країнами соціалістичного табору) ФРН підняла свій міжнародний престиж і стала одним із головних торгових партнерів для країн Східної Європи і СРСР. 70-ті роки стали переломними з точки зору внутрішнього розвитку ФРН. Як і інші країни Заходу, ФРН охопила криза. Небезпечною проблемою став політичний тероризм. Він виріс із молодіжних рухів 60‑х років, значна частина яких сприйняла ультрареволюційні гасла. Провідну роль серед терористичних організацій відігравала "Фракція Червоної армії". Найбільшим був рух на захист оточуючого середовища - рух "зелених". Наприкінці 70-х років набув масовості пацифістський рух у зв'язку з розміщенням на території ФРН ядерних ракет. Це призвело на початку 80-х років до чергового перегрупування політичних сил у країні. Вільна демократична партія знову підтримала блок ХДС/ХСС, що дало можливість у 1982 р. канцлером ФРН стати християнському демократу Гельмуту Колю. Уряд Коля здійснював аналогічні заходи що і Тетчер в Англії, а Рейган в США. З 1983 р. у ФРН почалось економічне піднесення.Долгое время между Францией и Германией отношения были накалены. Но в 1984 году все изменилось. На поле битвы при Вердене встретились давние противники Гельмут Коль и Франсуа Миттеран. Фото с рукопожатием разлетелось по миру и стало достоверным доказательством примирения двух сторон.Через 16 років він програє парламентські вибори кандидату від Соціал-демократичної партії Німеччини (СДПН) Герхарду Шрьодеру. (Gerhard Schröder). До того моменту закінчиться холодна війна, відбудеться возз'єднання Німеччини, буде заснований Євросоюз і підписаний основоположний договір про введення євро.

Новий лейборизм Е. Блера у Великій Британії

На парламентських виборах у травні 1997 р. перемогу здобула лейбористська партія на чолі з Ентоні (Тоні) Блером. Уряд Т. Блера проголосив курс на підйом національної економіки, утримання інфляції, незмінність протягом п'яти років розміру прибуткового податку, стримання безробіття. Основна ставка зроблена на поліпшення системи освіти і створення 250 тис. нових робочих місць для молодих безробітних. Теоретичною основою модернізації країни виступила концепція «третього шляху» («Third way») [1], розроблена головним радником Тоні Блера Ентоні Гідденс. «Третій шлях», згідно Блеру - це пошук альтернативи, компромісу і з'єднання двох елементів: ринкової економіки та загальної соціальної справедливості у поєднанні з підвищеною увагою до людського фактору. Свою увагу лейбористи зосередили на проблемі жіночої зайнятості та проблемі гендерної нерівності на ринку праці, яка найбільш проявляється у розриві в заробітній платі між чоловічим і жіночим населенням. У 1997 р. після підписання Соціальної хартії ЄС Великобританія оголосила про нові напрямки в соціальній політиці [3]. Так, британські робітники отримали право на оплачувану тритижневу відпустку, а з 1999 р. - чотиритижневий; У 2003 р. в уряді була створена посада міністра у справах дітей, молоді та сімей з широким колом повноважень. Також для живуть в найбільш бідних районах Великобританії дітей була розроблена програма «Впевнений старт» («Sure Start») [5], що мала на увазі створення ясел, відвідування педагогами бідних сімей з маленькими дітьми, інформування батьків з питань дитячого виховання. У 1998 р. Блер розробив нову програму розвитку освіти. Було оголошено про перегляд шкільних програм з упором на індивідуальні здібності дітей та орієнтацією на їх майбутню професійну діяльність.

"Велика депресія" у США: причини та перебіг

Найсильніше криза вразила США - найбагатшу країну світу. Там вона почалася з вересня 1929 р. й тривала 44 місяці; Промислова криза переплелася з кризою в сільському господарстві, особливо вразила тваринництво.Внутрішня причина кризи - відсутність будь-якого контролю державою за промисловим і сільськогосподарським виробництвом. Від того близько 1 млн. фермерів збанкрутували. Катастрофа в аграрному секторі США полягала в тому, що ціни на пшеницю, кукурудзу, бавовну знизилися більше ніж в 3 рази. Криза не обмежилася сферою виробництва, вона вразила фнансову, кредитну систему, сферу грошового обігу, призвела до великої інфляції. Більшість країн відмовилася від золотого стандарту, проводила девальвацію своїх грошей - у тому числі США. Першою ознакою економічної кризи прийнято вважати різке падіння цін на акції Нью-Йоркської біржі 24 жовтня 1929 p. Криза охопила насамперед важку індустрію. Промисловість США була відкинута назад на 17 років до рівня 1911 p. Економічна криза в США поглиблювалася й невпевненими діями уряду. Президент Г. К. Гувер, його адміністрація, керуючись старими догмами, вперто відмовлялися від будь-якого втручання в справи економіки, приватного бізнесу. Натомість в країні було введено "сухий" закон, який нібито мав підвищувати купівельну спроможність американців, а отже, пом'якшити дію великої депресії. Цей захід мав протилежний наслідок - в США випивали за рік удвічі більше спиртних напоїв, ніж до прийняття "сухого" закону. Гувер провів низку нарад з чільними представниками бізнесу, закликаючи їх не згортати виробництво, не звільняти робітників, не скорочувати заробітну платню. Президент запропонував програму вкладання 8 млрд доларів у капітальне будівництво. Зі свого боку, промислові та залізничні корпорації погодилися вкласти у розвиток 3 млрд доларів. Додаткові капіталовкладення у промисловість на якийсь час поліпшили кон'юнктуру.Однак опрацьована урядом програма виходу з кризи виявилася недостатньою, і вже незабаром відновилося подальше загострення економічної ситуації. Тепер засобом подолання спаду Гувер обрав надання фінансової підтримки промисловим компаніям і банкам, щоб не допустити їхнього банкрутства. З цією метою уряд у січні 1932 р. створив Реконструктивну фінансову корпорацію Уряд намагався надати допомогу аграрному секторові. Було організовано скуповування лишків продукції. Операції з закупівлі тривали до літа 1931 р., а коли надані для неї кошти вичерпалися, роботу було згорнуто. Спроба домогтися підвищення цін на продовольство як засіб допомоги фермерам провалилася. Гувер виявився рішучим противником введення державної допомоги безробітним. Лише в 1931 p. почали застосовувати в США невпевнені спроби державного регулювання промисловістю, банками, транспортом, торговими підприємствами, рятуючи їх від банкрутства. Невмілі дії адміністрації Гувера спровокували соціальний.В умовах відсутності соціального страхування робітників адміністрація Гувера відкидала будь-які вимоги і пропозиції щодо державної допомоги безробітним. Лише влітку 1932 р., в розпал виборчої кампанії, було ухвалено закон про виділення 300 млн доларів для безпосередньої федеральної допомоги безробітним і трохи більшої суми — для позички штатам з цією ж метою. Робітники і службовці вимагали запровадження федеральної системи допомоги з безробіття, однак уряд і конгрес категорично на це не погоджувалися. Замість цього тоді ж, улітку 1932 р., було прийнято план "розподілу праці", який передбачав скорочення робочого дня (і, отже, зарплати) працівників і працевлаштування безробітних у межах вивільненого фонду зарплати. Безумовно, ефект від такого "розподілу" був невеликий. Далеко більший результат дало запровадження широкої програми громадських робіт.Гувер поступився принципами "твердого індивідуалізму" і хоч-не-хоч вдатися якщо не до державного втручання в економіку, то, принаймні, до фінансової допомоги з боку держави з метою подолання "великої депресії".

Політика "умиротворення": аншлюс Австрії та Мюнхенська угода 1938 р

Нацизм у Німеччині ще не встиг показати своє хижацьке обличчя. Країни Європи не зазнали жахів окупації. Гітлер здавався політиком, з яким можна домовитись. Особливо слід сказати про позицію США. Криза там прикувала увагу суспільства до внутрішніх проблем. Наростання напруги у світі породило у США прагнення відгородитися від всього в своїй "американській фортеці". Після прийняття у 1935 р. закону про нейтралітет найбагатша країна світу, із значними ресурсами і здатністю впливати на світову політику, неначе випала з неї. Це різко підвищило шанси агресорів. Найбільш активним прихильником політики "умиротворення" був прем'єр-міністр Великобританії у 1937-1940 pp. Н.Чемберлен. На його думку, небезпека полягала не в агресивних намірах Німеччини, а в недооцінці міжнародної кризи. Він вважав, що Перша світова війна виникла тому, що великі держави на певний час втратили контроль над розвитком подій і в результаті місцевий конфлікт переріс у світову війну. Для того, щоб відвернути таку небезпеку, потрібно зберегти контакти з усіма учасниками міжнародного конфлікту і вирішувати існуючі проблеми на основі взаємних поступок. Приєднання Австрії було одним із важливих завдань політики Німеччини. У лютому 1938 р. канцлер Австрії Шушніг підписав з Німеччиною угоду, яка поставила Австрію під контроль останньої. 12 березня 1938 р. німецькі війська за підтримки австрійських нацистів окупували країну. Наступного дня австрійський фашист Зайс-Інкварт проголосив возз'єднання Австрії з німецькою імперією. Ні великі держави, ні Ліга націй ніяк не прореагували на це, тільки СРСР висловив протест проти таких дій. Наступною жертвою фашистської агресії стала Чехо-словаччина, від якої Німеччина зажадала Судетської області, де проживало 3 млн німців. 13 вересня 1938 р. судетські фашисти вчинили заколот. Після його придушення Німеччина почала загрожувати Чехословаччині розправою. Але співвідношення сил було тоді не на користь агресора. Чехословаччина мала добре озброєну і підготовлену армію із 45 дивізій, прикордонні оборонні споруди. У Німеччини було 47 недостатньо озброєних дивізій. До того ж уряд СРСР запропонував Чехословаччині відповідно до договору 1935 р. всебічну допомогу. Виникла міжнародна криза. Для її розв'язання Чемберлен двічі зустрічався з Гітлером. Вони домовилися, що конфлікт буде вирішено у Мюнхені. Під час мюнхенської зустрічі Гітлер заявив, що Судетська область — остання територіальна вимога Німеччини в Європі. Англо-французький ультиматум чехословацькому уряду про негайну передачу Німеччині територій ЧСР, заселених німцями, розчистив шлях до Мюнхенської угоди. її було укладено за спиною Чехословаччини главами урядів Великобританії, Франції, Німеччини та Італії 29-30 вересня 1938 р. Наслідком угоди стало відторгнення від ЧСР на користь Німеччини усіх прикордонних західних і північно-західних районів. ЧСР втратила 20% населення і майже 50% важкої промисловості. Кордон з Німеччиною проходив тепер у 40 км від Праги. Мюнхенська угода зобов'язала ЧСР задовольнити претензії Польщі та Угорщини. Польщі було передано Тешинську Сілезію, Угорщині — частину Словаччини і Карпатської України. Чехословаччина перетворилась у федеративну державу. У цьому розумінні Мюнхенська угода виявилася стратегічною поразкою Англії та Франції і наблизила початок війни. Але на той час на Заході результати змови були сприйняті з полегшенням. Чемберлен, повернувшись у Лондон, заявив, що він привіз для цього покоління мир. 15 березня 1939 р. німецькі війська окупували Чехію та Моравію, Словаччина проголосила незалежність, Угорщина захопила всю Карпатську Україну. Німеччина почала домагатися від Польщі згоди на передачу їй Данцига і на побудову через польський коридор екстериторіальної траси, яка б зв'язала Німеччину з Пруссією. Німецькі війська вступили у Мемельську область (Клайпеда), яка належала Литві. У квітні 1939 р. Італія здійснила агресію проти Албанії та захопила її. Політика "умиротворення" зазнала очевидного краху. У суспільній свідомості стався злам. Від урядів вимагали жорсткості та рішучості у ставленні до Німеччини. Англія і Франція обмінялися нотами про взаємну допомогу на випадок агресії і надали відповідні гарантії державам, які мали спільний кордон з Німеччиною. Почалися приготування до війни. Виникнення безпосередньої загрози війни вимагало від урядів Англії та Франції зближення з СРСР.

Інтеграційні процеси в Західній Європі після Другої світової війни (1945- 1957 рр.)

Нинішній Європейський Союз - це результат п'ятдесятирічної інтеґраційної діяльності в Європі. Біля його витоків лежать Європейські Співтовариства, створені ще в 1950-х роках минулого сторіччя. Після Другої світової війни західноєвропейські країни поставили перед собою питання майбутнього Європи, що, власне, і вважається початком європейської інтеґрації. Серед найважливіших причин європейської інтеґрації можна виділити наступні: необхідність протидії цілковитому домінуванню США у світовому господарстві потреба взаємного порозуміння між країнами, зокрема між Німеччиною та Францією. Після багатьох років націоналістичних урядів у Європі прийшов час на нову якість у європейській політиці - час на спільне функціонування та співіснування усіх народів Європи; потреба миру та безпеки. сподівання на економічний розвиток та добробут. утримання економічного та політичного значення на міжнародній арені. Ідею створення "Сполучених Штатів Європи" уперше висловив у вересні 1946 року Прем'єр-міністр Великобританії Уїнстон Черчілль у Цюріху. Першим кроком до цього мало стати утворення Ради Європи. Черчілль висловлювався за союз усіх європейських країн під керівництвом Франції та Німеччини, застерігаючи водночас, що його країна не інтеґруватиметься у цей союз, а візьме на себе роль спостерігача. У травні 1948 року на Конґресі в Гаазі, скликаному з ініціативи європейських політиків та інтелектуалів, була прийнята Політична Декларація, яка закликала усі європейські країни до об'єднання. Результатом цього документу стало створення 5 травня 1949 року Ради Європи - першої Європейської організації співпраці. Країнами-засновниками Ради Європи були: Бельгія, Великобританія, Голландія, Італія, Люксембург, Франція та скандинавські країни. Завданням Ради Європи було зміцнення демократії, охорона прав людини та підтримка європейської культурної ідентичності. Однак Рада Європи не виконувала до кінця поставлених перед нею завдань з огляду на інтереси країн-членів, які часто не співпадали. "Холодна війна" та слабкість Ради Європи призвели до того, що з'явилися пропозиції звуження економічної та політичної співпраці. Йшлося, насамперед, про економічне "зв'язування" Франції та Німеччини, що ґарантувало би мир у Європі. Серед інших, такий погляд мали члени французького Уряду Жан Моне та Роберт Шуман. У травні 1950 року в Парижі Міністром закордонних справ Франції Робертом Шуманом було запропоновано новий план часткової економічної інтеґрації. Ініціатором цього плану був Жан Моне. У його Декларації, виголошеній 9 травня 1950 р., можна знайти наступні пропозиції: передання французької та німецької видобувної та металургійної галузей під спільне наддержавне керівництво; створення спільної економічної бази як передумови утворення європейської федерації; звільнення від усіх митних платежів у переміщенні вугілля та сталі між країнами-членами новоствореної організації; скликання міжнародної конференції, яка підготує договір, що міститиме вищезгадані пропозиції. Декларація про солідарність галузей Німеччини та Франції мала за мету забезпечити Європі та світу тривалий мир, а країнам-членам - економічний розвиток. Звісно, план передбачав, що майбутня організація буде відкрита для всіх бажаючих вступити країн. Завдяки цьому було досягнуто консенсусу щодо національних інтересів: з одного боку, Франція отримала можливість брати участь у контролі німецьких вугільної та металургійної галузей, а з іншого - ФРН змогла стати рівноправним партнером для інших держав. План Шумана та Моне був реалізований 18 квітня 1951 року, коли було підписано Паризький договір про створення Європейського співтовариства вугілля і сталі (ЄОВС) (англ. Treaty of Paris; фр. Traité de Paris), який набрав чинності в липні 1952 р. Договір був підписаний на термін 50 років. Членами нової організації стали: Франція, ФРН, Італія, Голландія,Бельгія та Люксембург. Наступні роки принесли ряд інтеґраційних ініціатив у різних площинах. У Парижі - 1952 р. був підписаний Договір про створення Європейського оборонного союзу (ЄОС). Ідею цього Договору Франція висловлювала ще в 1950 році, т. зв. План Плевена (Pleven). Членами нового Співтовариства мали стати країни-члени ЄСВС, а його структура була схожа до структури організації-попередниці. Згідно з Договором, солдати ЄОС мали мати єдину військову форму, а військові частини були б перемішані з огляду на національність. Передбачено було також одноосібне керівництво над 40 військовими частинами Спільноти. Однак після підписання Договору, Франція його не ратифікувала. Внаслідок бурхливих дебатів, головним арґументом яких було обмеження суверенітету, парламент Франції не ратифікував Договору про ЄОС, результатом чого була відмова від цілої ініціативи. Через два роки, зі схожою ініціативою виступив Міністр закордонних справ Великобританії Ентоні Еден. Як результат, 23 жовтня 1954 р. був підписаний договір про утворення Західноєвропейського Союзу (ЗЄС). Це мала би бути міжнародна організація, яка би займалася військовими справами, водночас не будучи пов'язаною з ЄСВС та з утвореним згодом Європейським економічним союзом.

Конституювання П'ятої Республіки у Франції. Політичний курс президента Ш. де Голля

Нова конституція Франції (конституція П'ятої республіки), прийнята 28 вересня 1958 p., значно звузила повноваження парламенту та розширила права президента. Президент обирався на 7 років не на засіданні парламенту, як раніше, а колегією з 80 тис. виборців. Він наділявся повноваженнями глави держави, голови виконавчої влади та головнокомандувача збройних сил, мав право розпускати Національні збори, затверджувати закони, ухвалені парламентом, але міг видавати й власні декрети. 21 грудня 1958 р. кандидатуру Шарля де Голля на посаду президента Франції підтримали 75,5 % виборців. Свої перші дії на посту глави держави III. де Голль присвятив вирішенню колоніального питання. 16 вересня 1959 р. він публічно визнав право Алжиру на самовизначення. Наступного року отримали незалежність від Франції понад два десятки африканських держав, а також В'єтнам і Камбоджа. У лютому 1960 р. Франція здійснила своє перше випробування ядерної зброї. А через п'ять років Ш. де Голль повідомив про відмову Франції від використання долара в міжнародних розрахунках і перехід на єдиний золотий стандарт. 9 вересня 1965 р. загальносвітовий резонанс отримала заява Ш. де Голля, що Франція віднині не вважає себе пов'язаною зобов'язаннями з НАТО. 21 лютого 1966 р. країна вийшла з Північноатлантичного союзу, а штаб-квартира блоку переїхала з Парижа до Брюсселя. Вибори 1965 р. стали другими в історії Франції прямими виборами президента (перші відбулись у 1848 p., за часів Наполеона III). Проте, несподівано для Ш. де Голля, він не пройшов у першому турі і лише під час другого туру переміг кандидата коаліції лівих сил Ф. Міттерана. До зниження популярності президента Ш. де Голля призвели прорахунки в його соціально-економічній політиці. Ліквідація великої кількості дрібних селянських господарств, спричинена аграрною реформою, великі вливання коштів у розвиток військово-промислового комплексу знизили рівень життя в країні. Населення все негативніше сприймало заклики уряду до самообмежень. 2 травня 1968 р. у Парижі розпочалися студентські заворушення. Студенти Сорбоннського університету вимагали поновити роботу факультету соціології. Відбулися зіткнення з поліцією. До заворушень приєдналися профспілки. 13 травня відбулася маніфестація під гаслами «Де Голля — в архів!» та «Час іти, ІІІарль!». Розпочалися масові страйки з вимогами 40-годинного робочого тижня та підвищення мінімальної заробітної плати. На виборах у червні 1969 р. Президентом Франції був обраний Жорж Помпіду — один із прем'єр-міністрів в урядах Ш. де Голля. Уряд Ж. Помпіду, ураховуючи настрої населення, послабив державну регламентацію економіки та розширив соціальне законодавство. Поліпшилися відносини Франції зі США. Наступним Президентом Франції став деголлівець Валері Жискар д'Естен, який продовжив політичний курс свого попередника.

Початок Другої світової війни. Німецько-польська війна 1939 р.

Німецько-польська війна 1939 р.. 1 вересня - 6 жовтня 1939.Формальним приводом до нім-пол в став інсценований 31 серпня 39 німцями напад поляків на нім радіостанцію в Ґлейвіці (в ефір відразу вигуки польською - «пришов час війни Польщі проти Німеччини»). Операцією керував Рейнхард Гейдріх.1 вересня в 4.45 нім корабель «Шлезвіг-Гольштейн» відкрив вогонь по пол військ-мор базі Вестерплатте на Балтиці. Одночасно удар завдано із повітря, і суші - на пн. зі Сх Пруссії, на пд. - з Словаччини, зх.- зі Сх Нім. 3 вересня ВБ і Фр оголосили війну Нім (позиційна війна, реальної допомоги Пол не отримала).Битва на Бзурі (9-22 вересня) 8 - 28 вересня - оборона Варшави 16 вересня - пол. уряд емігрував 17 вересня у конфлікт втрутився СРСР і окупував сх обл Пол. Нім. війська зупинилися на лінії Сколе-Львів- Володимир-Волинський - Брест -Білосток. 6 жовтня нім командування оголосило про завершення операції проти Пол. Частина пол. тер-ї приєднана до Нім, на решті 12 жовтня ств. «генерал-губернаторство окупованих польс областей» під керуванням нім влади, а через рік «ген-губернаторство Нім. імперії». Відповідно до секретного доповнення до Договору про дружбу та кордони між Нім і СРСР (28 вересня 39) територія Польщі була поділена між Третім Рейхом та СРСР, а також Словаччиною (Тешинська обл) і Литвою (не приймала безпосередньої участі у війні, але 10 жовтня 39 підписала з СРСР Договір про взаємодопомогу, де лит. уряд дав згоду на дислокацію на своїй території частин Червоної Армії домовленостей відійшла до сфери інтересів СРСР).Наслідки- перемога в Пол дозволила Нім перекинути сили на зх. Перерозподіл сфер впливу дозволив СРСР дипломатичним тиском змусити Латвію, Литву та Естонію підписати договори про взаємодопомогу, які привели до приєднання Прибалтики до СРСР.Командувачі - Пол - Едвард Ридз-Смігли, Нім - Федор фон Бок, Герд фон Рундштедт, Словач - Фердинанд Чатлош (армія «Бернолак»)

Мирні договори з переможеними країнами у Першій світовій війні

Обговорення мир.договорів із союзниками Нім.відбувалося в умовах дискусій. Значні розбіжності проявилися між США, ВБ, Фр, Іт, при обговоренні мирного договору з Авсрією. 10вер1919р. в передмісті Сен-Жермен відбулося підписання мирного договору з Австрією. За умовами договору Австрія визнавала незалежність і кордони всіх сусідніх з нею країн. Південно-слов'янські землі, що входили раніше до складу імперії були розподілені між КСХС та Італією. Сен-Жермен.договір передбачав передачу Румунії Буковини, в тому числі її пн.частини. колишні авст.провінції Богемія, Моравіяі Словаччина увійшли до складу Чехословаччини, а зх..Галичина до складу Польщі. Мирний договір з переможеною Болгарією був підписаний 27лист1919р.в Нейї. Він позбавляв Болгарію виходу до Егейського моря. Пд..Добруджа залишалася у складі Румунії, частину Македонії було передано королівсту СХС. Болгарії заборонялося мати армії чисельністю більше 20тис.чоловік. суму репарацій було визначено у2.25млрд.золотих франків, які болгари мали сплатити у продовж 37років. Тріанонський договір з Угорщиною було підписано 4черв1920р. територія Угорщини за договором скорочувалася в 3 рази, а населення у 2.5 рази. Румунія отримала Трансельванію і сх..частину Банату. Договір забороняв в Угорщині заг.військову повинність. Її армія не могла мати танків, важкої артилерії і авіації. 10.серпня.1920р. в Севрі підписано мир.договір з Туреччиною, за яким відбувся поділ колишньої Османської імперії. Туреччина відмовлялася від арабських володінь, визнавала англ..протекторат над Єгиптом, а фр. над Марокко і Тунісом. Туреччину позбавляли прав на Судан, вона визнавала анексію Кіпру, втрачала володіння на Аравійському півострові та Європі. Цей договір так і не набув чинності. В результаті нац..-визвольного руху Туреччина зуміла відстояти свій суверенітет і відвоювати частину території. 24липня1923р. було підписано Лозанський договір, за яким юрид.закріплювався розпад Осман.імперії і визначались нові кордони Туреччини. За цим договором ліквідувався режим капітуляції та фінан.контроль з боку іноземного капіталу.

Розпад Британської колоніальної імперії

Опір колоніальній політиці Великої Британії почав наростати після Другої світової війни. Англійці вже не могли утримати свої позиції в Індії. Уряд Великої Британії в 1947 р. розділив свою колишню колонію на дві незалежні держави — Індію та Пакистан. У 1948 р. здобув незалежність о. Цейлон (нині Шрі- Ланка). Того ж року суверенітет отримала Бірма. Головний етап деколонізації Британської імперії розпочався наприкінці 1950-х років. У 1957 р. здобула незалежність перша держава Чорного континенту — британська колонія Гана. У 1960 р. прем'єр-міністр Великої Британії Гарольд Макміллан висловив сакраментальну фразу про «вітри перемін», що віють над Африкою. Того ж року британська колонія Нігерія здобула незалежність. За нею стали вільними Уганда (1962), Кенія (1963), Танзанія, Замбія, Малаві (1964), Ботсвана та Лесото (1966), Свазіленд (1968) та ін. В Азії здобули незалежність Малайзія (1963), Бруней (1983). На Близькому Сході отримала суверенітет Трансіор Данія (нині Йорданія). Велика Британія змушена була відмовитися від управління Палестиною. Більшість колишніх британських колоній входять до Британської співдружності націй, яка була створена на основі Вестмінстерського статуту 1931 р. та набула сучасних форм після Другої світової війни. Членами співдружності є 49 держав. Свого часу з неї вийшли Бірма (1948), Ірландія (1949), Судан (1956), ПАР (1961), Пакистан (1972). Британська співдружність проводить консультації прем'єр-міністрів і міністрів фінансів на регулярній основі, а також має постійно діючі комітети з економіки, науки, освіти. На території деяких колишніх колоній розміщені британські військові бази. Проте сучасні тенденції світового розвитку неминуче ведуть до здобуття повного суверенітету та незалежності колишніх англійських колоній.

Берлінські кризи 1948-1949 та 1961 рр.: причини та наслідки

Оскільки границя між Східним і Західним Берліном залишалася відкритої, а порівняння життєвого рівня двох Германій було не на користь ГДР, то з 1949 по 1961 рр. країну покинули 2,6 млн. громадян. лип 48 трав 49- блокада берліну через намагання ФРН впровадити марку. Повітряний міст У червні 1961 р. у Відню відбулася зустріч Хрущева з новим президентом США Джоном Кеннеди. Секретний розв'язок, прийняте в результаті обговорення на засіданні ПКК, було реалізовано в ніч на 13 серпня 1961 р. Будівельники ГДР під охороною поліції й військовослужбовців почали зводити стіну на границі між Східним і Західним Берліном. Усі комунікації між двома частинами міста були перерізані владою ГДР. Відтепер прохід і проїзд із однієї частини міста в іншу здійснювався тільки через спеціальні контрольно-пропускні пункти.

Перехід до демократії в постфранкістській Іспанії

Перехід до демократії припав на період економічної кризи, головними зовнішніми причинами якої було дворазове (1973/74 і 1979) підняття цін на нафту світовими виробниками. Вона тривала довше і була значно глибша, ніж у найрозвиненіших державах світу. Протягом всього десятиліття, на яке припали фундаментальні політичні зміни, Іспанія переживала сповільнення темпів економічного зростання, постійні інфляційні процеси, зростання дефіциту бюджету, збільшення кількості безробітних (із 3,2% у 1974 р. до 12% у 1980 p.). Хуан Карлос (іспанці називали його "ініціатором змін") відмовився від різкого демонтажу франкістської системи (за негайну ліквідацію франкістської системи - гасло "демократичного перелому" - виступала опозиція, представлена комуністами та соціалістами), а обрав шлях повільних змін, реформ, отримавши безумовну підтримку народу. У своїй першій тронній промові він пообіцяв стати "королем усіх іспанців без винятку" та бути монархом у "вільному сучасному суспільстві". Власне особливість іспанської моделі переходу від диктатури до демократії полягає у тому, що цей перехід здійснювався правовим шляхом (dentro deja legalidad) - реформуванням соціально-політичних структур режиму. Перехідний період тривав від смерті Ф. Франко до проголошення Конституції 1978 р. У березні 1976 р. переговори двох опозиційних блоків (Демократичної ради та Платформи демократичної конвергенції) завершилися створенням широкої коаліції - Демократичної координації. Демократична координація містила наступні вимоги: амністія всім політичним в'язням, визнання громадянських прав і політичних свобод, легалізація всіх політичних партій, визнання профспілкових свобод та розпуск "вертикальних" синдикатів, надання прав та автономії різним національним регіонам Іспанії тощо. Прем'єром першого післяфранкістського уряду став відомий своїми консервативними поглядами Аріас Наварро. У своїй програмній заяві, опублікованій 15 грудня 1975 р., глава нового кабінету заявив, що буде здійснювати "процес еволюції" і постарається наблизити Іспанію до західного співтовариства, здійснивши деякі перетворення. В країні наростало невдоволення відсутністю кардинальних змін. З іншого боку в суспільстві існувала консервативна опозиція реформам, що отримала назву "бункер" (el bunker). Вона намагалася максимально обмежити нові законодавчі ініціативи, інтерпретувати їх в традиційному, тобто авторитарному, розумінні. 1 липня 1976 р. король відправив уряд А. Наварро у відставку. Хуан Карлос розумів, що необхідно вжити рішучих заходів для зміцнення позицій монархії. Він призначив прем'єром одного з найбільш активних прихильників нового курсу Адольфа Суареса. Першим актом уряду було оголошення амністії політичним в'язням (понад 500 осіб були звільнені), ухвалення змін у карному кодексі, які дозволили легалізувати політичні партії. Франкістські Кортеси перетворювались у двопалатний парламент (верхня - Сенат і нижня - Конгрес депутатів), вибори до якого проводилися на основі загального, прямого і таємного голосування. Влада легалізувала опозиційні політичні сили, зокрема ліві партії - ІСРП та КПІ. Отже, 15 червня 1977 р. в Іспанії пройшли перші від 1936 р. загальні демократичні вибори до парламенту. Перемогу здобув утворений напередодні блок Союз демократичного центру (СДЦ) - об'єднання угрупувань ліберальної, християнсько-демократичної та соціал - демократичної орієнтації (понад 34% голосів), який очолив А. Суарес. Економічна частина угод передбачала встановлення в країні режиму "суворої економії" з метою зниження високого рівня інфляції, впорядкування державного бюджету; передбачалося проведення податкової реформи; демократизація фінансової системи та системи соціального забезпечення, освітньої сфери тощо. Політична частина передбачала встановлення парламентського контролю над ЗМІ; перегляд карного та військового кодексів для їх пом'якшення; демократизацію закону про громадський порядок; реорганізацію сил громадської безпеки. Щодо зовнішньої політики, то Іспанія була однією з країн, що підписала Заключний акт наради в Гельсінкі 1975 р. У 1977 р. Іспанія стала членом Ради Європи і підписала всі міжнародні документи в сфері прав людини. Водночас почався процес відновлення і нормалізації дипломатичних відносин з усіма державами світу. Упродовж 1977 р. Іспанія встановила дипломатичні відносини з Румунією, Югославією, Болгарією, Польщею, Угорщиною, Чехословаччиною, Радянським Союзом.

Зміцнення демократії на Заході після Другої світової війни: розширення прав людини

Поширення демократії у другій половині XX ст. стало головним напрямком політичного розвитку країн Західної Європи і Північної Америки. Важливою рисою процесу демократизації слід вважати, зокрема, розширення прав людини і формування механізмів їх дотримання.Таке розуміння знайшло свій вияв в Статуті ООН, де засновники цієї міжнародної організації заявили про намір «знову утвердити віру в основні права людини, в гідність і цінність людської особи, у рівноправність чоловіків і жінок, у рівність прав великих і малих націй. 9 грудня 1948 р. ООН прийняла «Конвенцію із запобігання злочинам геноциду» (набрала чинності 12 січня 1951 р.). Під визначення геноциду потрапили дії, вчинені з наміром знищити, цілком або частково, яку-небудь національну, етнічну, расову чи релігійну групу як таку. Показовим стало ухвалення Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 р. «Загальної декларації прав людини» -одного з базових документів правозахисного руху. Вона містить широкий перелік як громадянських і політичних, так і соціально-економічних і культурних прав. Визнаючи природний характер прав людини, вже у першій статті декларації було проголошено, що «всі люди народжуються вільними і рівними у своїй гідності і правах». У другій статті цього документа констатувалося те, що «кожна людина повинна мати всі права і всі свободи, проголошені цією декларацією, незалежно від раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних або інших переконань, національного чи соціального походження, майнового, станового або іншого становища».16 грудня 1966 р. Генеральна Асамблея ООН ухвалила Міжнародний пакт про громадянські і політичні права та Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права, які разом із Загальною декларацією прав людини та двома додатковими протоколами до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права склали Міжнародний білль про права людини..Важливими міжнародними документами з прав людини є також: Конвенція про політичні права жінок (1952 р.), Конвенція про статус біженців (1951 р.), Європейський соціальний статут (1961 р.), Міжнародна конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації (1965 р.), Конвенція про незастосування строку давності до воєнних злочинів і злочинів проти людства (1965 р.),

Революція 1989-1990 рр. в НДР. Об'єднання Німеччини

Причини Економічна криза: дефіцит бюджету, втеча кваліфікованої робочої сили. Наростання політичної активності, виникнення нових політичних і громадських організацій.Громадяни НДР використовували для цього відкритість кордону між Угорщиною й Австрією. Перебудова в СРСР викликала в керівництва НДР майже відкрите невдоволення: воно прагнуло зробити все, аби зменшити її вплив Політика перебудови й "нового мислення" в СРСР. 7 жовтня 1989 р. - розгін масової демонстрації протесту в Берліні. Початок виступів у містах НДР. 18 жовтня 1989 р. - відставка Е. ХонеккераЦе стало сигналом до розгортання масових демонстрацій, утворення нових політичних партій. Всім громадянам було надано право вільного виїзду з країни. . 9 листопада 1989 р. - зруйнування Берлінського муру, відкриття кордонів з ФРН та західним Берліном. 18 березня 1990 р. - демократичні парламентські вибори, перемога "Альянсу за Німеччину". Результати Падіння тоталітарного режиму. Початок курсу на об'єднання Німеччини. 1 липня 1990 р. - перехід НДР на західнонімецьку марку. 13 серпня 1990 р. - рішення парламенту НДР про об'єднання з ФРН з 3 жовтня 1990 р. 12 вересня 1990 р. - СРСР, США, Франція та Велика Британія, а також ФРН і НДР підписали Договір про остаточне врегулювання німецького питання (формула "2 плюс 4") 3 жовтня 1990 р. відбулось об'єднання Німеччини, столицею якої став Берлін. На позачергових виборах в уже об'єднаній Німеччині перемогла коаліція ХДС/ХСС з ВДП Непорушність європейських кордонів. Заборона на володіння Німеччиною засобами масового знищення. Чисельність армії - не більше 370 тис. чоловік. Тимчасове збереження радянських військ у Східній Німеччині (до кінця 1994 р.). 3 жовтня 1990 р. - об'єднання НДР та ФРН на підставі ст.23 Конституції ФРН; канцлер - Г. Коль. 1999 р. - повернення столиці Німеччини до Берліну. .

Проблема Ольстеру

Північну Ірландію ось уже багато десятиліть називають "гарячою" точкою Сполученого Королівства. Перші суперечки від булися ще в середньовіччі між місцевими жителями і сторонніми англійцями. Ірландія виявилася в залежності від більш могутньої Британії,тому землі конфісковувалися і віддавалися англійським переселенцям. В 1801 Ірландія стала частиною Сполученого коро лівства Великобританії та Ірландії. Протягом 1919-1921 рр. відбувалась англо-ірландська війна, внаслідок якої Ірландія отримала незалежність від Великої Брита нії, за винятком шести північно-східних графств Ольстера - Пів нічної Ірландії, які залишилися у складі Сполученого Королівства, що й призвело до виникнення ольстерської проблеми. Католики, які залишилися в шести графствах півночі - Ольстері, стали етнічною і конфесійною меншістю, а протестанти, відповідно, більшістю. Дві ворогуючі спільноти робили все для поглиблення розколу. Католики вимагали створення окремих шкіл і розселялися компактними "гетто". У 1972 в Північній Ірландії був введений режим прямого правління. Це призвело до найжорстокіших безладів і повстань. Усього впро довж 1972 -1975 рр. в Північній Ірландії загинуло 475 осіб [2]. З початку 90-х рр. ХХ ст. розпочинається якісно новий етап розвитку північноірландського конфлікту, для якого характерне зменшення напруження на північному сході ірландського острова. Першою вдалою спробою врегулювання конфлікту стала англо- ірландська угода 1985 р., в якій підтверджувалася приналежність території Північної Ірландії Великобританії, до тих пір, поки за це виступає більшість її жителів. Новий теракт, організований членами Ірландської Республі канської Армії в Лондоні 9 лютого 1996 року, перервав перемир'я. Чергове загострення ситуації змусило британську сторону почати переговори. З метою зірвати переговори IРA провела ряд терактів в 1997-1998 рр., проте 18 вересня 1998 р. заявила про припинення військових дій 28 липня 2005 р. керівництво ІРА заявило про повну відмову від насилля та роззброєння. Перехід до демократичних методів бороть би за права етноконфесійної меншини дав змогу розпочати вивід британських військ із Північної Ірландії. 1 серпня 2007 р. офіційно завершена операція британ ської армії з підтримки порядку в Північній Ірландії (Ольстері), яка тривала 38 років.

Війна з Японією 1945 р. Завершення Другої світової війни

Під час перерви між двома частинами Потсдамської конференції - 26 липня 1945 р. - була опублікована Потсдамська декларація США, Англії й Китаю, в якій вони закликали Японію капітулювати й попереджали, що відмова Токіо призведе до цілковитого розгрому Японії й знищення її збройних сил. У Потсдамській декларації визначалася політика союзників щодо Японії після її капітуляції: демілітаризація й демократизація країни, роззброєння армії, тимчасова окупація її території, суворе покарання воєнних злочинців, виплата репарацій та ін. Прем'єр-міністр Японії генерал Судзукі 28 липня відхилив ультиматум союзних держав і висловився за продовження затяжної війни. Це робило вступ Радянського Союзу у війну проти Японії неминучим. Між СРСР і Японією ІЗ квітня 1941 р. був укладений договір про нейтралітет. Під час війни Японія кілька разів збиралася порушити свій нейтралітет і напасти на СРСР. Так було восени 1941 р., але у зв'язку з розгромом німецько-фашистських військ під Москвою Токіо переніс напад на весну 1942 р. В кінці 1942 р. японський уряд чекав тільки падіння Сталінграда, щоб здійснити напад на СРСР. Протягом 1942 р. війська Японії вчинили 96 порушень радянських кордонів. За 1941—1945 рр. японці захопили й потопили 18 радянських торговельних кораблів, завдали збитків Радянському Союзові на суму 637 млн. крб. Упродовж усієї війни японське посольство в Москві постачало Берліну через Токіо інформацію про Радянський Союз. На кордонах Радянського Союзу Японія тримала Квантунську армію (у серпні 1945 р. — понад 800 тис. солдатів, 1000 танків та 1500 літаків) і близько 400 тис. солдатів військ, підлеглих Маньчжоу-Го та Внутрішній Монголії. Тож СРСР мусив навіть у найтяжчі роки війни тримати на Далекому Сході до 40 дивізій і Тихоокеанський флот. 5 квітня 1945 р. Радянський Союз повідомив Японію про денонсування пакту про нейтралітет (згідно з цим пактом обидві сторони мали право це зробити після 4-х років його дії). 8 серпня 1945 р. о 17-й годині японському послу в Москві Н. Сато була вручена заява радянського уряду для передання в Токіо. В заяві підкреслювалося, що Японія відхилила ультиматум США, Англії та Китаю і «виявилася єдиною великою державою, яка все ще виступає за продовження війни». Бажаючи «наблизити мир, урятувати народи від дальших жертв і страждань». Радянський Союз приєднався до Потсдамської декларації США, Англії та Китаю і з 9 серпня 1945 р. вважав себе в стані війни з Японією. Цим самим СРСР прагнув прискорити закінчення другої світової війни (американське командування ще планувало операції на 1946 р.), виконати зобов'язання перед союзниками й зробити свій внесок у визволення народів від японської окупації. Вранці 9 серпня почалися воєнні дії радянських військ на кордонах з Маньчжурією й Північною Кореєю, на Сахаліні й Курильських островах. Радянський Союз виконав свою обіцянку, дану на Ялтинській конференції. Перед цим — 6 серпня о 8.15 — американський літак скинув атомну бомбу на Хіросіму. Загинуло зразу понад 150 тис. чоловік і ще більше — в наступні роки. 9 серпня США скинули ще одну атомну бомбу на Нагасакі, яка знищила понад 70 тис. чоловік. 14 серпня імператор Японії повідомив союзників про свою згоду прийняти ультиматум Потсдамської декларації. 14 серпня Радянський Союз підписав з Китаєм договір про дружбу й союз. 27 серпня американські війська почали висаджуватися в Японії (в Південній Кореї — 8 вересня). 2 вересня на борту американського лінкора «Міссурі» в Токійській затоці представник імператора і японського уряду М. Сігеміцу та представник імператорського генерального штабу генерал Юмецу підписали акт про безумовну капітуляцію Японії. Від імені союзників акт підписали американський командуючий генерал Д. Макартур, представник СРСР генерал К. Деревянко та військові представники інших країн, які воювали проти Японії.

Франція та алжирська проблема (1954-1962 рр.)

Після Другої світової війни гарячою точкою міжнародних відносин став Алжир. Вже з травня 1945 р. почалося розгортання національно-визвольногоруху лідером якого був Фархат Аббас. Було створено такі організації якдемократичний союз Алжирського маніфесту (Ф. Аббас) у 1949 році У 1954 році алжирськіпатріотичні сили створили (Фронт Нац ВизвФНЛ), який очолив Ахмед Бен Белла. УрядЄгипту надав алжирським патріотам зброю та фінансову допомогу. Антифранцузьке збройне повстанняпочалося 1 листопада 1954 р. .Алжирська криза привела до міжнародних кроків. США були незадоволеніперекиданням французьких військ у Африку що послаблювало стратегічнітили НАТО. У самій Франції почалася затяжна урядова криза. Прихід довлади генерала де Голля дещо розрядив ситуацію. Генерал спочаткузапропонував реформи в Алжирі, включення депутатів місцевого населення уфранцузький парламент однак за збереження Алжиру у складі Франції.Переживши еволюцію своїх поглядів Ш. де Голль у кінці 1959 р. схиливс до думки мирним шляхом передати владу над Алжиром представника корінного населення.29.01.1960 р. почалися франко-алжирські переговори,а 8 січня 1961 р. було проведено загальнонаціональний референдум залжирського питання. За незалежність висловилися понад 65% учасниківопитування в Алжирі та 75% у самій Франції.Дізнавшись про результати референдуму незадоволені офіцери французькоїармії створили Таємну військову організацію (ОАС), яка 21 квітня 1961 р.спробувала вчинити в Алжирі державний переворот.Повномасштабні переговори про надання Алжиру незалежності почалися вЄвіані 18 травня 1961 р. Нареферендумі 1 липня 1962 р.91% населення проголосував за незалежність.ХАРКІлише з травня по липень 1962 р. з Алжирувиїхало 800 тис. європейських колоністів.Війна за незалежність коштувала життя близько мільйону алжирців, 2,5млн. осіб стали біженцями, причому 500 тис. з них змушені булипереселитися до Тунісу та Марокко. у вересні 1963 р. А БенБелла став її першим президентом.

Німеччина після об'єднання: внутрішня та зовнішня політика

Після об'єднання ФРН стала повноправним членом світового співтовариства. Поставлено питання про надання ФРН місця в Раді Безпеки ООН. У Європі ФРН стала найбільш населеною країною (80 млн. осіб) з могутнім економічним потенціалом. Канцлером об'єднаної Німеччини залишився Г.Коль. У своїй внутрішній політиці він продовжив попередній курс "консервативної революції". Головною проблемою для об'єднаної Німеччини стала інтеграція східнонімецьких земель: структурна перебудова і модернізація економіки, відновлення земельного устрою, формування нових владних і партійних структур, а особливо, зміна системи мислення, звичок, ставлення до праці та ін. У 1990-1993 рр. у східнонімецьких землях спостерігався спад виробництва і падіння життєвого рівня населення, але вже в 1994 р. завдяки значним капіталовкладенням цю негативну тенденцію вдалось переломити. Модернізація східних земель, активна зовнішня політика потребували значних витрат, які в 1996 р. стали відчутними для такої сильної економіки як німецька. Зріс державний дефіцит, поширилось безробіття. уряд Г.Коля запропонував традиційний вихід у дусі політики "консервативної революції": зменшення витрат на соціальні потреби, суворий контроль державних витрат, стимулювання капіталовкладень за рахунок зменшення податків із заможних верств населення. Новим канцлером Німеччини став Герхард Шредер. Вагомих результатів новий канцлер досяг у процесі загальноєвропейської інтеграції. Німеччина є одним з головних прихильників ідеї розширення ЄС на Схід. Після приєднання 1 травня 2004 р. до ЄС 10 нових членів Німеччина стала центром об`єднаної Європи.

"Диктатура без диктатора": португальський авторитарний режим (1926- 1939 рр.)

Після революції 1910-1911 рр. у Португалії була ліквідована монархія і встановлена демократична республіка; Обставини встановлення авторитарного режиму: політична криза (протягом 1924-1927 рр. змінилося 7 урядів), економічні труднощі (інфляція, безробіття, зростання внутрішнього і зовнішнього боргу; Скориставшись ситуацією, військова верхівка на чолі з генералом Антоніу Кармоною провела 28 травня 1926 р. державний переворот, призупинивши дію конституцію та встановивши авторитарний режим. У 1926 р. встановлено режим, названий "диктатура без диктатора" - тріумвірат трьох генералів: Антоніу Кармони, Жозе Мендеша ді Кабесадеша і Мануела Ґомеша да Кошти; 1928 р. міністром фінансів з надзвичайними повноваженнями призначено Антоніу Салазара, якому завдяки рішучим діям вдалося стабілізувати економічну ситуацію в країні; У 1932 р. А. Салазар став прем'єр-міністром Португалії (обіймав посаду до 1968 р.), ставши фактичним авторитарним правителем країни. 1933 р. на референдумі ухвалено Конституцію; Португалію проголошено "унітарною і корпоративною республікою, базованою на рівності громадян перед законом"; встановлено монополію партії "Національний союз"; заборонені опозиційні організації; політика автаркії та етатизму; "імперська та католицька місії" були покликані зміцнити національну єдність; Кредо режиму: "Без Африки ми маленька країна, з Африкою - впливова держава".

Капітуляція Німеччини. Потсдамська конференція та її рішення

Після того як у грудні 1944 р. вдалося зупинити наступ німців в Арденах на східному фронті 12.01.1945 масштабний наступ розпочали рад. армія (Вісло-Одерська операція), частини якої в лютому форсували р. Одер. Того ж місяця союзницька авіація завдала потужних бомбових ударів по нім. містах, з яких найбільших руйнувань зазнав Дрезден. У березні-квітні 1945 війська союзників досягай значних успіхів. Проти ночі з 22 на 23.03.1945 3-тя амер. армія під командуванням ген. Дж. Паттона вийшла на р. Райн. Рухаючись звідти у східному напрямку, брит.-амер. війська вже не зустрічали серйозного опору і 11.04 досягай р. Ельби, де 25.04.1945 зустрілися зрад, частинами у р-ні м. Торгау. 16.04.1945 війська трьох рад. фронтів -1-го Білоруського (мрш. Г. Жуков), 2-го Білоруського (мрш. К. Рокоссовський) і 1-го Українського (мрш. І. Конєв) розпочали наступ на Берлін 28.04.45р. В умовах неминучої поразки, 30.04.1945 А. Гітлер вчинив самогубство. 02.05 гарнізон Берліна капітулював. 08.05.1945 у передмісті Карлгорсті (передмістя Берліна) представники нім. командування на чолі з фельдмаршалом В. Кейтелем підписали Акт про беззастережну капітуляцію, яку прийняли представники Великої Британії, Франції, СРСР і США. Остання зустріч керівників трьох держав-учасниць антигітлерівської коаліції Сталіна, Трумена та Черчілля ( після парламентських виборів його замінив лідер лейбористської партії К. Еттлі) відбулася на Берлінській конференції,яка проходила з 17 липня по 2 серпня 1945 року у Потсдамі. Учасники конференції повинні були домовитися про повоєнний лад в Європі. Вони підтвердили поділ Німеччини та її столиці на 4 зони окупації, створили Контрольну раду з представників союзного окупаційного командування. В основу побудови нової Німецької держави було покладено принцип трьох "Д" -демократизація, денацифікація і декартелізація. Головне завдання тимчасової окупації Німеччини полягало в її демілітаризації та роззброєнні. Гостро стояли на конференції питання репарацій, поділу флоту та повоєнних кордонів. За рішенням конференції та попередніми домовленостями СРСР одержав значну частину Східної Пруссії і місто Кенігсберг. Решта територій Східної Пруссії відходила до Польщі. Конференція погодилася також з пропозицією СРСР передати Польщі землі по Одеру і Західній Нисі, де вже було запроваджене польське управління. До Польщі відходили також міста Данціг (Гданськ) і Штеттін (Щецин). Учасники конференції дійшли згоди про переселення на територію Німеччини етнічних німців із земель, що відходили до Польщі, Чехословаччини, Угорщини. Конференція скасувала Мюнхенську угоду, Віденські арбітражі та аншлюс Австрії. Лідери на конференції підтвердили свій намір віддати під Міжнародний трибунал головних воєнних злочинців.Сталін підтвердив своє зобов'язання оголосити війну Японії.

США у 1969-1980 рр.: внутрішня та зовнішня політика

Р. Ніксон прийшов до влади в період, коли економічне становище країни ускладнювалос До Того ж на початку 70-х років послабилися зовнішньоекономічні позиції США, похитнулося міжнародне становище долара. Збільшувались обсяги виплати пенсій та інших видів соціальної допомоги; особливо широкого розповсюдження набула допомога родинам із доходами, нижчими за офіційну межу бідності. Загальна кількість осіб, що одержували різні види допомога, становила в середині 70-х років 33 млн.Найбільш рельєфно протистояння виконавчої та законодавчої гілок влади знайшло прояв у т. зв. "вотерґейтській справі". Під час виборної кампанії 1972 р. у штаб-квартирі Демократичної партії, що містилась у вашингтонському комплексі "Вотергейт", поліція затримала групу зловмисників, які намагалися встановити підслуховуючу апаратуру. В перебігу слідства з'ясувалося, що затримані особи пов'язані з виборним комітетом Республіканської партії. "Зломщиків" віддали під суд, однак спочатку на цей епізод, який здався цілком банальним, не звернули особливої уваги, тим більше, що і сам Р. Ніксон, і його найближчі співробітники заявили про свою цілковиту непричетність до згаданої акції, підкреслюючи, що зловмисники діяли виключно з власної ініціативи. Справжній же скандал почав розгорятися навесні 1973 р. під час суду над "зломщиками", коли один із звинувачених заявив, що на нього і його спільників чинили тиск, домагаючись, щоб вони взяли всю відповідальність на себе, вигороджуючи справжніх ініціаторів акції. Обговорювалося питання, чи був причетний Р. Ніксон або його оточення до "вотерґейтської" акції і чи впливали вони на слідство у цій справі: за американським законодавством учинення перешкод здійсненню правосуддя є тяжким кримінальним злочином. нагромаджувалося чимраз більше доказів, які свідчили, що Р. Ніксон всіляко намагався погасити "вотергейтську справу". Що ж до самого Р. Ніксона, то слідство в його справі зайшло так далеко, що конгрес розпочав процедуру імпічменту - усунення президента від займаної посади. За такої ситуації Ніксону не залишилося нічого іншого, як піти у відставку (серпень 1974 р.). На пост президента вступив Дж. Форд. За згодою конгресу він призначив віце-президентом Нельсона Рокфеллера - представника відомої родини мільярдерів, який упродовж 15 років був губернатором штату Нью-Йорк. У 1976 переміг Джордж Картер. Популярним кроком адміністрації стало запровадження загального скорочення податків, яке мало на меті збити інфляцію й розширити інвестиції, однак загалом мети не досягло. надання пільг корпораціям заохочувала нагромадження приватного капіталу з метою розширення інвестицій. Суспільно-політичні рухи 70-х років характеризував різкий спад їхньої активності, порівняно з попереднім бурхливим десятиліттям. Скоротився членський склад профспілок: дедалі зростаюча верства робітників невиробничої сфери не бачила потреби до них вступати. До початку 70-х років тривали масові студентські виступи. Власті змушені були піти назустріч вимогам студентства: у 1972 р. було ухвалено новий закон про вишу освіту, згідно з яким студенти одержували право участі в обговоренні та розв'язанні пекучих проблем університетського життя. Було розширено можливості для навчання у вишах афро-американської молоді. Явною відповіддю на зростання політичної активності молодого покоління було ухвалення конгресом у 1971 р. поправки до конституції про зниження до 18-річного віку виборного цензу.Основні засади зовнішньої політики США впродовж кінця 60-х років і наступного десятиліття зазнали певної модифікації. Р. Ніксон змушений був зважати на нарощування стратегічних озброєнь Радянським Союзом На початку 1973 р. було, нарешті, підписано угоду про припинення війни та відновлення миру у В'єтнамі, і вже незабаром завершилося виведення американських військ з Індокитаю. Р.Ніксон назвав це "почесним миром".Другою визначною дипломатичною ініціативою Р. Ніксона було врегулювання відносин із комуністичним Китаєм, які досі мали однозначно ворожий характер. На початку 1972 р. Р. Ніксон здійснив офіційний візит до Пекіна, де провів переговори з китайськими керівниками, домовившись про дальшу нормалізацію відносин між обома країнами. Наступники Р. Ніксона продовжили розпочату ним справу. Дж. Форд, ставши президентом, теж побував із візитом у Пекіні, а за президентства Дж. Картера, у 1979 р., між США і КНР було укладено угоду про взаємне визнання і встановлення дипломатичних відносин. У 1972 -1974 рр. відбувся ряд американо-радянських зустрічей на найвищому рівні. У результаті переговорів (1972) було підписано низку важливих документів. Серед них - "Основи взаємовідносин між США і СРСР", де зазначалося, що в ядерну епоху не існує іншої основи для підтримання відносин між обома державами, крім мирного співіснування.

Країни Заходу в новітню епоху: характерні риси розвитку

Радикально змінилось усвідомлення зх к-ри: до 1918 - раціоналізм, після - перехід до ірраціонального способу перебудови сус-ва. Змінились людські ідеали і переконання. Наукові дослідж Енштейна, Фройда. В інтелектуальному житті - період перманентного пошуку; поширення радіо, кіно. Вирівнювання прав класів і статей - поява «масової людини». Війна покінчила з пануванням оптимізму і викликала моральну кризу. Люди вже звикли до миру (ост війна в Європі 1870-1871). ВТРАЧЕНЕ ПОКОЛ Поява тоталітаризму.Після війни сподівались відновлення демократії - вона проявилась лише в зменшенні монархій і республік. Зміна балансу сил на міжнародній арені і початок краху принципу європоцентризму. Науково-технічні поступи. Усунення старого капіталізму вільної конкуренції і становлення на його місці соціально орієнтованого капіталізму. Політична соціалізація широких верств населення.

Зовнішня політика нацистського режиму (1933-1939 рр.)

Ставши канцлером, Гітлер почав проводити агресивну зовнішню політику . Договори з Ватиканом (див. Конкордат 1933 ) і Польщею (1934) були покликані замаскувати його щирі задуми. У жовтні 1933 Німеччина вийшла з Ліги Націй. Улітку 1934 Гітлер почав спробу вторгнутися в Австрію, але після того як Муссоліні послав свої війська на охорону австрійських границь, йому довелося відмовитися від своїх намірів. У березні 1935 Гітлер оголосив про створення збройних сил мирного часу в складі 36 дивізій чисельністю 550000 чоловік, що було прямим порушенням умов Версальського договору. Великі держави нерішуче протестували. Рік по тому, у березні 1936, Гітлер направив війська в Рейнську демілітаризовану зону, анулювавши до цього часу Локарнские договори 1925, і знову не зустрів ніякого опору з боку Заходу. Коли в липні 1936 в Іспанії розгорілася Громадянська війна, Гітлер надав допомогу генералові Франсиско Франко й іспанським фалангістам. В Іспанію був спрямований легіон "Кондор", і німецькі льотчики придбали перший бойовий досвід, що придався пізніше під час 2-й світової війни. 25 жовтня 1936 був укладений військово-політичний союз із Італією ("Сталевий пакт"), що Гітлер розглядав як можливість завоювати "життєвий простір" для "незаможних" націй. 5 листопада 1937, тобто майже за два роки до нападу на Польщу й початку 2-й світової війни, він скликав нараду військового керівництва, відоме з тих пор як Хоссбахское нараду, де ясно дав зрозуміти, що збирається розв'язати проблему "життєвого простору" для Німеччини не пізніше 1943-45 р. У березні 1938 Гітлер , маніпулюючи складностями в австро-німецьких відносинах(признач нациста Зейс-Інкварта на посаду мін вн справ), здійснив аншлюс Австрії, увівши туди війська й насильно приєднавши її до Третього рейха. На проведеному під диктування нацистів плебісциті було отримано 99,59 % голосів австрійців, що схвалили аншлюс. Більше серйозну перевірку власної політики Гітлер здійснив наприкінці 1938, почавши кампанію по "звільненню" судетских німців у Чехословакии - суверенної держави, чия незалежність гарантувалася західними державами й Радянським Союзом. Налякані військовою погрозою британський прем'єр-міністр Невилль Чемберлен і французький прем'єр Едуард Даладье прибутку в Німеччину й підписали принизливу Мюнхенську угоду 1938(передача німеччині судет). Ця безкровна перемога підняла престиж Гітлера в очах німців. Менш чим за рік до рейха були приєднані території з населенням 10 млн. чоловік.Наступною жертвою Гітлер обрав Польщу. У перші ж тижні начавшейся 1 вересня 1939 війни Польща була поділена між німецькими й радянськими військами.

Радянсько-фінська війна та реакція країн Заходу

Тривалий час між Фінляндією та СРСР велися переговори, в ході яких Радянський Союз вимагав від фінської сторони перенести кордон на Карельському перешийку на 35 км від Ленінграда в обмін на інші території, що ніяк не компенсувало втрати стратегічно важливої «лінії Маннергейма» - системи фінської оборони, спорудженої в 1927-1939; передати 6 островів у фінській протоці в оренду, оренда пів-ва Ханко Уряд Фінляндії 13 лист відмовився задовольнити радянські вимоги. 26 листоп - «Майнільський інцидент»-акція, спланована керівництвом СРСР. Увечері, 26 листопада 1939 р. Молотов заявив, що о 15.45 радянські війська були обстріляні артилерійським вогнем з фінського боку. Вбито троє рядових і один молодший командир, поранено 7 рядових і двоє з командного складу., 28 лист СРСР денонсував пакт про ненапад 1932, 30 листопада Червона армія (ЧА) вдерлася на фінську територію. Щоб прикрити акт агресії, було сформовано фінський маріонетковий уряд О. Куусінена (т. зв. «уряд Теріокі»). 3 грудня новий фінський уряд, очолений Рюті, з Таннером на посту мін зак справ, звернувся до Ліги Націй, яка 14 грудня виключила СРСР зі свого складу. 5 лютого - рішення про висадку корпусу (100-тис. фр.,брит, польських солдат, однак воювати мали лише 15 тис. поляків). 11 лютого 1940 почався черговий наступ ЧА, який завершився проривом «лінії Мареннгейма». 25 лютого 1940 скандинавські держави заявили про свій нейтралітет, Нім дотримувалась пакту Ріббентропа - Молотова і не втручалася. ЧА здобула перемогу над Фінляндією, підписала Московський договір 12 березня 1940, за яким Фінляндія остаточно віддала СРСР Карельський перешийок з Виборгом і надала в оренду на 30 років півострів Ханко за 8 млн фінських марок. Радянсько-фінська війна тривала з 30 лист 1939 по 13 бер 1940 рр.

Формування повоєнного міжнародного порядку: початок "холодної війни"

У 1945-1948 рр. відбувся відхід від принципів співробітництва, що склалися в роки Другої світової війни, сформувались напрями міжнародних відносин періоду "холодної війни". Відбувався процес становлення біполярної системи світу (США-СРСР).США - єдина країна, яка в період війни зміцнила свої позиції. До кінця війни під контролем США перебувало 80% золотого запасу капіталістичного світу. Їхня частка становила приблизно 60% світового промислового виробництва. Більшість країн світу знаходилась у фінансовій залежності від США. Був високим і моральний авторитет США - держави, яка зробила вагомий внесок в розгром фашизму і стала ініціатором створення ООН. США мали велику військову перевагу над іншими країнами і монопольно володіли атомною зброєю. США стали наддержавою. У СРСР війна призвела до скорочення на 30% національного багатства, було зруйновано 1710 міст і містечок, 90 тис. сіл, 32 тис. промислових підприємств. Поблизу Радянського Союзу не залишилось держав, які могли б загрожувати безпеці СРСР. У країнах Заходу переважало позитивне ставлення до СРСР."Холодна війна" — назва періоду в історії міжнародних відносин у XX ст., що характеризується загостренням ідеологічного й військово-політичного протистояння СРСР і США та їхніх союзників після Другої світової війни, нагнітанням міжнародної напруженості, створенням загрози виникнення нової світової війни, проведенням політики з "позиції сили". Тривала до розпаду СРСР у грудні 1991 р. Складники політики "холодної* війни" 1. Мілітаризація економіки. 2. Нарощування всіх видів звичайних озброєнь та зброї масового знищення — ядерної, хімічної, бактеріологічної, збільшення чисельності армій. 3. Стратегія взаємного ядерного залякування. 4. Глобальне воєнне протистояння. 5. Змагання в галузі оборонної науки. 6. Розширення військових баз. 7. Створення військово-політичних блоків (НАТО, СЕНТО, СЕАТО, АНЗЮС, Варшавського Договору). 8. Економічна війна, відмова від співробітництва. 9. Технічна блокада. 10. Пропагандистська війна. 11. Шпигунство, підривна розвідувальна діяльність. 12. Ідеологічна війна та ідеологічні диверсії. 13. Психологічна війна. 14. Локальні конфлікти. 15. Інтереси в "третьому світі", боротьба за вплив на них. 16. Стратегія взаємного залякування. 17. Гонка в галузі космічних досліджень. Початок "холодної війни" пов'язують із виступом колишнього прем'єр-міністра Великої Британії В. Черчилля 5 березня 1946 р. в американському місті Фултоні (штат Міссурі). Він закликав демократичні країни об'єднатися проти СРСР, створити "залізну завісу", що покликана "врятувати Європу і весь світ від радянської експансії". Причини "холодної війни" 1. Суперечності після Другої світової війни між країнами-переможцями, насамперед США і СРСР, перетворення їх на "наддержави", взаємовідносини між якими були визначальним фактором у міжнародній обстановці другої половини XX ст. 2. Належність протидіючих держав до антагоністичних систем суспільного устрою — капіталістичної та соціалістичної, що зумовило надзвичайну гостроту і непримиренність цієї боротьби, психологічну нетерпимість. 3. Глибока ідеологічна прірва, ідеологічні розбіжності, ідеологічне протиборство, взаємні звинувачення. 4. Прагнення СРСР на практиці здійснити ідею "світової революції". 5. Намагання СРСР активно просувати ідею соціалізму в Центральній та Південно-Східній Європі, встановити радянську модель тоталітарного суспільства, радянський експансіонізм. 6. Суперечності з питань повоєнного устрою світу, небажання США погодитись на радянський диктат. 7. Боротьба за сфери впливу між СРСР і США. 8. Прагнення переваги над суперником у військовій, технічній, політичній, ідеологічній та інших галузях суспільного життя. 9. Відсутність у керівництва СРСР та США доброї волі на практиці втілювати в життя мирне співіснування двох систем. Невідповідність ідеї мирного співіснування їх економічним і політичним інтересам. Прояви "холодної війни" 1. Фінансові, трудові та матеріальні ресурси СРСР зосереджувалися на посиленні військово-промислового комплексу за рахунок розвитку сільського господарства і виробництва предметів народного споживання. Все це спричинило перетворення СРСР по закінченні війни на потужну військово-промислову державу, яка прагнула встановити свій вплив у світі. 2. Проводиться шалена гонка озброєнь, створюються нові види озброєнь, збільшується кількість військових баз, відбувається воєнне протистояння. Гонка озброєнь поглинула величезні матеріальні ресурси й відволікала інтелектуальний потенціал розвинених країн світу на створення засобів масового знищення людей (атомна, воднева бомби). 3. Радянські війська після визволення країн Східної Європи почали грубо втручатися в їхні внутрішні справи, запроваджувати тоталітарні режими "радянського зразка", проти чого виступали США. 4. Виникають конфліктні ситуації в деяких країнах, що свідчило про зростання напруженості міжнародної обстановки: • Кінець 1945 — початок 1946 pp. Конфліктна ситуація навколо Ірану. В 1941 р. для запобігання використанню території Ірану фашистською Німеччиною в Іран були введені війська Великої Британії та СРСР. По закінченні війни британські війська були виведені з Ірану, а радянські залишилися. СРСР створив на півночі Ірану Курдську та Азербайджанську автономії. Іранське питання розглядалося на Московській нараді міністрів закордонних справ (грудень 1945 р.) і в ООН. СРСР був змушений вивести свої війська. • СРСР вимагав режиму опіки над колишньою італійською колонією в Північній Африці Тріполітанією (Лівією) з метою забезпечення бази для розміщення свого флоту в Середземному морі. 5. На Заході була сформульована доктрина "стримування комунізму". Доктрина — провідний теоретичний або політичний принцип у діяльності держави, партії. 12 березня 1947 р. — "Доктрина Трумена" про "стримування комунізму" і надання допомоги Туреччині та Греції в розмірі 400 млн доларів. Причини надання цим країнам допомоги: В Туреччині був низький рівень життя населення, назрівала небезпека соціального вибуху. СРСР прагнув розмістити радянські війська в зоні приток Босфор і Дарданелли. У Греції комуністи рвалися до влади, йшла громадянська війна, яку підтримувало радянське керівництво з баз Болгарії та Югославії. Економічна допомога сприяла виходу з кризи обох країн. 6. У 1947 р. з уряду Франції були виведені комуністи, а в 1948 р. — з уряду Італії. 7. 5 червня 1947 р. — "план Маршалла" — план оздоровлення Європи, обнародуваний державним секретарем Дж. Маршаллом у Гарвардському університеті; "План Маршалла" передбачав використання економічних методів (надання економічної допомоги країнам Європи) для досягнення політичних цілей. Він сприяв консолідації країн Західної Європи під лідерством США, посилив економічний, політичний і військовий вплив США, які стали гарантом незалежності та недоторканості Західної Європи. 8. 1947 р. Створено Комінформбюро для координації дій комуністів Європи, що викликало занепокоєння США та Великої Британії. 9. Навесні 1948 р. завершився процес формування системи міждержавних договорів про дружбу, співробітництво і взаємодопомогу між СРСР і країнами Східної Європи, що свідчило про повний контроль СРСР над країнами Східної Європи. 10. Запровадження тоталітарно-комуністичних порядків у східній радянській зоні окупації Німеччини зірвало процес створення єдиної демократичної Німецької держави. У вересні 1949 р. в окупаційних зонах США, Великої Британії і Франції виникла Федеративна Республіка Німеччина (ФРН), а в жовтні 1949 р. радянська зона окупації перетворилася на Німецьку Демократичну Республіку (НДР). 11. Січень 1949 р. Утворилася Рада Економічної Взаємодопомоги — економічний і політичний блок комуністичних держав. 12. Втручання СРСР у внутрішні справи країн відбувалося і в Східній Азії. Під час війни з Японією радянські війська захопили Маньчжурію, перетворивши її на важливу базу збройної боротьби китайських комуністів за владу. Завдяки збройній допомозі з боку СРСР компартія Китаю дістала перемогу в громадянській війні 1945-1949 pp. і була проголошена Китайська Народна Республіка. Урядові війська Китаю за допомогою США утримали частину китайської території — о. Тайвань. Тут було збережено владу китайського уряду на чолі з Чан Кайші. Так відбувся політичний розкол Китаю. Після закінчення Другої світової війни Корею було поділено на дві зони окупації — радянську (у північній Кореї) й американську (на півдні Кореї). Передбачалося проведення у 1948 р. загальнодемократичних виборів на всій території Кореї й утворення єдиної корейської держави. Проте цього не сталося, бо у травні 1948 р. вибори відбулися лише на півдні Кореї, а на півночі було встановлено тоталітарно-комуністичний режим. На Корейському півострові виникло дві держави: • на півдні — Республіка Корея, • на півночі — Корейська Народно-Демократична Республіка (КНДР). 25 червня 1950 р. збройні сили КНДР здійснили напад на південну Корею. Рада Безпеки ООН засудила агресію КНДР. Трумен віддав наказ авіації та флоту США вступити у війну й американські війська отримали статус "миротворчих сил ООН". КНДР допомагав Китай (1 млн китайських добровольців при підтримці танків і авіації). Війна в Кореї тривала з 1950 р. по 1953 р. 27 липня 1953 р. було підписано перемир'я, яке зафіксувало існування двох держав по 38-й паралелі — КНДР і Республіки Корея. Вогнище війни вдалося погасити, але корейське питання залишилося невирішеним. Країна на сьогодні розділена на дві частини — комуністичну КНДР і демократичну Південну Корею. Поразка Японії у Другій світовій війні створила сприятливі умови для національного визволення окупованих японськими військами країн південно-східної Азії. Кровопролитною була війна в Індокитаї. 1945 р. у північному В'єтнамі владу захопили комуністи, а уряд Франції хотів відновити колоніальний статус В'єтнаму. Французько-в'єтнамська війна тривала упродовж 1946-1954 pp. Відповідно до рішення Женевської наради (1954 р.) щодо Індокитаю військові дії припинилися, розмежування у В'єтнамі відбулося по 17-й паралелі, і Франція зобов'язалася вивести свої війська з Індокитаю. Стався політичний розкол В'єтнаму: • на півночі — комуністична ДРВ; • на півдні — Республіка В'єтнам, яка йшла капіталістичним шляхом розвитку. У середині 1976 р. відбулося об'єднання цієї країни. Середина 50-початок 60-х pp. Політика "холодної війни" дещо пом'якшилася. Є намагання врегулювати міжнародні проблеми мирним шляхом. Спостерігається тенденція переходу обох блоків до співробітництва 4. 1959 р. Відбувся перший візит глави радянського уряду до США.5. Починається процес роззброєння: • 1960 р. Генеральна Асамблея ООН прийняла резолюцію про роззброєння. • 1963 р. Підписано Договір про заборону випробування ядерної зброї в атмосфері, під водою, у космосі. •1961 р. Відносини між СРСР і США загострилися у зв'язку з проблемою Західного Берліна і будівництва Берлінського муру. 1962 р. Карибська криза, яка була врегульована лідерами СРСР і СЩА. Згідно з домовленостями СРСР вивіз із території Куби свої ракети і бомбардувальники Хл-28, а США зняли блокаду Куби і дали гарантії невтручання у внутрішні справи Куби. Інтервенція СРСР і його союзників у Чехо-Словаччину у 1968 р. ускладнила міжнародну ситуацію в Європі, показала всьому світовові кризу комуністичної системи.

Квебекська проблема

У внутрішньополітичному житті Канади в 1960-1970-х роках найгострішою була національна проблема. Специфікою країни є існування трьох великих етнічних груп: англо-канадці становлять майже 40 % населення, франко-канадці — до 27 %, інші національні меншини — приблизно 33 % (українські канадці — одна з найчисельніших меншин, налічує понад мільйон громадян). Провінція Квебек, 4/5 населення якої становлять франко-канадці, до 1960-х років відставала від інших частин країни за рівнем економічного розвитку. Швидка індустріалізація в 1960-х роках докорінно змінила ситуацію. У 1960-і роки Квебек за рівнем економічного розвитку та соціальними структурами вже не поступався провінції Онтаріо та північному сходу США. Однак це «вирівнювання» не супроводжувалося зміною основних показників, що характеризують становище трудящих мас. Квебек залишався провінцією найвищого безробіття, нижчого рівня життя, аніж Онтаріо. Подальше підпорядкування господарського життя Квебеку американським і англо-канадським монополіям не тільки загострило соціальні проблеми, а й прискорило асиміляцію1. На підприємствах, в установах переважала англійська мова, без знання якої неможливо було одержати роботу. Середня заробітна плата франко-канадців була на 40 % нижчою, аніж у англо-канадців. Застаріла система освіти, яка до того ж перебувала в руках церковників, значною мірою спричинила усунення франко-канадців від участі в науково-технічному прогресі. Загострення національного питання поставило під загрозу існування Канадської Федерації. Франко-канадці почали претендувати на збільшення своєї частки в політичному та економічному житті Канади. У провінції з'явилися сепаратистські організації, які виступали за відокремлення Квебеку від Канади. Деякі сепаратисти діяли терористичними методами. Найяскравішим проявом сепаратистських настроїв населення Квебеку став бойкот візиту британської королеви Єлизавети II в 1964 р. Частково проблему Квебеку намагався вирішити лідер ліберальної партії франко-канадець П'ер Елліот Трюдо. якого в 1968 р. було обрано прем'єр-міністром Канади. За його ініціативою в 1969 р. парламент ухвалив закон про надання французькій мові статусу другої державної на федеральному рівні. Значно більше франко-канадці в ставали державними службовцями. На потреби розвитку провінції почали виділятися додаткові кошти. Однак остаточне вирішення проблеми Квебеку було здійснено лише в 1980-х роках.На початку 1982 р. британський парламент ухвалив останній закон, який стосується Канади. Він отримав назву «Акт про Канаду 1982 р.». На основі цього документа 17 квітня 1982 р. канадський парламент ухвалив Акт про конституцію 1982 р. Нова конституція містила повний текст старої конституції та доповнення до неї, прийняті британським парламентом до 1975 p., а також новий розділ про основні права та свободи (Хартія прав). Конституція надала самостійність провінціям щодо вирішення їхніх внутрішніх справ. Законодавчу владу в тих провінціях, які формально очолюються лейтенант-губернаторами, здійснюють законодавчі асамблеї, а виконавчу — кабінети міністрів на чолі з прем'єрами. У конституції не визнається рівноправність франко-канадці в як нації. Як і раніше, Квебек розглядається як одна з провінцій Канади, що має мовно-культурну специфіку. Того дня, коли в Оттаві в присутності королеви Єлизавети II святкували прийняття конституції, у Монреалі відбулася багатотисячна демонстрація протесту; у Квебеку за вказівкою уряду провінції були приспущені прапори. Провінція Квебек приєдналася до законодавчої реформи лише в 1987 р. Невдоволення положеннями конституції висловлювали й національні меншини — корінні жителі Канади — індіанці, ескімоси, метиси, які вважають, що їхні права не гарантовані. Хартія прав не повністю проголошувала права та свободи, що містяться в документах міжнародних організацій та ООН. Наприклад, у ній відсутні такі фундаментальні права, як право на працю, житло тощо. До того ж не фіксувалися гарантії прав і свобод, записаних у конституції. Отже, через 115 років після прийняття британським парламентом Акта про Британську Північну Америку (1867) канадці нарешті отримали власну конституцію.

США у 1945-1960 рр.: внутрішня та зовнішня політика

У другій половині 40-х — 50-ті роки, в умовах загострення «холодної війни», найважливішим напрямом зовнішньої політики США став курс на «стримування комунізму». У рамках цього курсу було запроваджено ряд ініціатив. У 1947 р. була прийнята «доктрина Трумена», що передбачала велику фінансову допомогу Туреччині й Греції. У 1948-1952 рр. здійснювався «план Маршалла» — грандіозна програма економічного відновлення Європи за широкої фінансової допомоги з боку США. Реалізація цієї програми підготувала ґрунт для більш тісного військово-політичного співробітництва США з державами Західної Європи, як наслідок у 1949 р. утворилася Організація Північноатлантичного договору (НАТО). У 1945-1949 рр. тривала прихована, але запекла боротьба з СРСР за Китай. США її програли, у Китаї встановився комуністичний режим. Під час Корейської війни 1950-1953 рр. під прапором ООН війська США та їхніх союзників перешкодили спробам північнокорейського комуністичного режиму захопити Південну Корею. У 1954 р. був укладений договір про колективну оборону Південно-Східної Азії (СЕАТО). 1955 р. з ініціативи США на Близькому й Середньому Сході була створена Організація Центрального Договору (СЕНТО). У цілому ж у різних регіонах світу США створили систему військових союзів, що охопила 70 держав.

Нацистський окупаційний режим у Європі: реґіональні особливості

У загарбаних країнах запроваджували «новий порядок», прагнучи втілити в життя гол мету фашистського блоку - територіальний поділ світу, поневолення незалежних д-в, винищення цілих народів, встан. світового панування. Австрія - до складу Нім, Польща (зх. - до Нім, сх.-«генерал-губернаторство»), Чехословаччина( Судети - до Нім, Богемія і Моравія - «протекторат»), Словаччина («незалежна»), Югославія (розчленована), Греція (нім, італ, болгарська зони окупації). В Данії, Норвегії, Бельгії, Нідерландах - маріонеткові уряду. Люксембург - до Нім. Особливе становище - Фр (2/3 тер. з Парижем окуповані Нім, решта - Вішістська держ. (на чолі Петен). Економіка підпорядковувалася Нім, населення вивозилось на роботу до рейху. «Нордичні» народи (норвежці, данці, голландці) - онімечення, словянські - знищення. У 1942 - рішення про початок фізичного винищення євреїв - «фабрики смерті» (табори в Освенцімі і Треблінці (Пол), Дахау і Бухенвальді (Нім), Маутхаузені (Авст) (з 18 млн - 12 млн загинуло). Знищувались цілі поселення (Орадур (Фр), Лідіце (ЧС), Хатинь (Білор)). З деякими "союзними" державами (Болгарія, Угорщина, Румунія) були встановлені фактично васальні відносини. Вони за безцінь збували в Німеччину свою аграрну продукцію і сировину в обмін на дорогі вироби промисловості. Найбільш антилюдяний фашистський "порядок" встановлювався в країнах Східної та Південно-Східної Європи, оскільки слов'янським народам передбачалася участь рабів німецької нації. Керуючись цим принципом, нацисти вивозили до Німеччини на рабську працю тисячі людей. На травень 1940 р. у Німеччині перебувало 1,2 млн. іноземних робітників, у 1941 р. -- 3,1 млн., у 1943 р. -- 4,6 млн..

Закінчення "холодної війни" і формування нового світопорядку

У середині 80-х років міжнародні відносини досягли критичної межі, у світі знову відродилася атмосфера "холодної війни". У складному становищі опинився СРСР: продовжувалася афганська війна, починався новий тур гонки озброєнь, яку виснажена економіка країни вже витримати не могла. Технічне відставання в основних галузях економіки, низька продуктивність праці, припинення економічного зростання - все це стало свідченням глибокої кризи комуністичної системи. За таких умов відбулась чергова зміна політичного керівництва СРСР. У березні 1985 р. Генеральним секретарем ЦК КПРС був обраний М.С. Горбачов, з ім'ям якого пов'язані принципові зрушення в зовнішній політиці СРСР. Основні напрями нової політики Москви полягали у пом'якшенні відносин із Заходом і сприянні врегулюванню регіональних конфліктів. Відбулася серія зустрічей між М. Горбачовим та Р. Рейганом. У листопаді 1985 р. на першій зустрічі в Женеві два лідери обговорили актуальні проблеми міжнародних відносин і прийшли до висновку, що ядерна війна не повинна бути розв'язана, бо в цій війні переможців не буде. Особливо важливим результатом цього стало підписання 8 грудня 1987 р. договору про усунення з європейської території найновіших ядерних ракет середньої та меншої дальності (500-5000 км). У квітні 1988 р. в Женеві була укладена угода про врегулювання конфлікту в Афганістані. до 15 лютого 1989 р. - радянські війська були виведені з Афганістану. Важливим кроком у цьому напрямі став перший візит М.С. Горбачова як президента СРСР до Вашингтона 1990 р. та його переговори з Дж. Бушем. Однак вибори в червні 1989 р. в Польщі й в березні 1990 р. в Угорщині привели до мирного усунення комуністів від влади. В жовтні 1989 р. розпочалася революція в НДР, символом якої стали відставка Б. Хонеккера, розвал СЄПН і падіння Берлінського муру. У листопаді 1989 р. розпочалася "оксамитова революція" в Чехословаччині, де опозиційні сили мирним способом поступово відтіснили комуністів від влади; 1993 р. Чехословаччина розпалася на дві незалежні держави - Чеську і Словацьку Республіки. Протягом 1988-1990 рр. було повалено комуністичний режим у Болгарії. Остаточне закінчення періоду "холодної війни" ознаменувалося об'єднанням Німеччини. У лютому 1990 р. чотири держави - переможниці в Другій світовій війні - СРСР, США, Велика Британія та Франція - домовились з двома німецькими державами - ФРН і НДР - про створення переговорного механізму "2 + 4" для об'єднання Німеччини. Радянський Союз брав зобов'язання вивести свої війська з території Німеччини і не заперечував її входження в НАТО. Зміни в політичному кліматі Східної Європи привели до розпуску ОВД 1991 р. і виведення в наступні роки радянських військ з Угорщини, Чехословаччини, Польщі, Німеччини. Наймогутніша держава комуністичного блоку - СРСР - також розпалася. Ще в листопаді 1988 р. Верховна Рада Естонської PCP проголоси ла державний суверенітет Естонії. 1989-1990 pp. вперше в республіках СРСР відбулися вибори на багатопартійній основі. Після невдалої спроби консервативних сил здійснити державний переворот у СРСР (19-20 серпня 1991 р.) учасниця заколоту- компартія - була оголошена поза законом. 8 грудня 1991 p. у Біловезькій пущі лідери Росії, України, Білорусі оголосили про припинення існування СРСР як суб'єкта міжнародного права. Було створено нове об'єднання - Співдружність Незалежних Держав (СНД), яка є більше політичною декларацією, ніж реальним договором. 1 лютого 1992 р. Дж. Буш і Б. Єльцин підписали у Кемп-Девіді угоду, за якою США і Росія перестали вважати один одного потенційними супротивниками, заклавши основу для розвитку партнерських відносин між ними. З розвалом комунізму зникла двополюсність світу та конфронтація за лінією "Схід - Захід", але кількість міжнародних конфліктів не зменшилась. Особливо небезпечним став конфлікт у Перській затоці, що розпочався нападом у серпні 1990 р. військ іракського диктатора Саддама Хусейна на Кувейт. Важливим елементом міжнародних відносин стало прискорення західноєвропейської та загальноєвропейської інтеграції. 1992 р. в Маастрихті (Нідерланди) країнами - учасницями Європейського Економічного Співтовариства був підписаний новий договір про Європейський Союз, на основі якого до 1999 р. мало завершитися створення економічного і валютного союзу. У полі зору неформального об'єднання провідних світових економічних держав - "Великої вісімки", до якої входить і Японія, обговорюються ключові світові проблеми та шляхи їх подолання. Зокрема у 2007 р. тематика 33-го саміту глав держав цих країн охоплювала питання глобального потепління, ситуацію на Близькому Сході та в Іраку, а також становище в Африці тощо.

Поглиблення євроінтеграції на зламі ХХ-ХХІ ст.: розбудова та розширення ЄС

Формування Європейського Союзу - поетапний процес, який триває донині. 1. Початок йому був покладений 9 травня 1950, коли уряд Франції офіційно запропонувало ФРН та іншим зацікавленим країнам континенту приступити до формування основ Європейської федерації, діючи при цьому максимально обережно і поступово. Даний план увійшов в історію як "план Шумана" * (13), а його першим результатом стало створення Європейського об'єднання вугілля і сталі (ЄОВС). Договір про заснування Європейського об'єднання вугілля і сталі (Договір про ЄСВС) був підписаний в Парижі 18 квітня 1951 і набув чинності 23 липня 1952 2. Наступним кроком стало утворення Європейського економічного співтовариства - ЄЕС (нині: Європейське співтовариство - ЄС) і Європейського співтовариства з атомної енергії - Євратом. Завдяки цим Співтовариствам, насамперед ЄЕС, процес інтеграції (загальний ринок) був поширений на всю економічну сферу. Установчі договори ЄЕС і Євратому були підписані 25 березня 1957 в Римі і вступили в силу 1 січня 1958 3. було вирішено об'єднати керівні органи ЄЕС, ЄОВС і Євратому в єдину систему: на підставі Конвенції про деякі загальні інститутах (підписана і набула чинності разом з договорами про ЄЕС і Євратомом) стали функціонувати Асамблея Європейських співтовариств (нині Європейський парламент) і Суд Європейських співтовариств; відповідно до Договору про злиття від 8 квітня 1965 приступила до роботи Комісія Європейських співтовариств (Європейська комісія) і Рада Європейських співтовариств (нині - Рада Європейського Союзу). 4. На рубежі 1960-70-х рр. країни Європейських співтовариств прийшли до висновку про необхідність поширити процес інтеграції на інші сфери суспільного життя - зовнішньополітичну і правоохоронну. Було створено Європейське політичне співробітництво (ЄПС). Європейське політичне співробітництво об'єднувало ті ж країни, що й Європейські співтовариства, але на ділі було відокремленою структурою з власними механізмами прийняття рішень. У 1975 р була створена група Trevi у складі міністрів внутрішніх справ країн Співтовариств (від франц. Terrorisme, radicalisme, extremisme et violence international * (16)), що поклала початок співпраці держав-членів у галузі охорони правопорядку та боротьби зі злочинністю. 5. У зв'язку зі зміною економічних та суспільно-політичних реалій Європи в 1986 р була проведена великомасштабна реформа правових підвалин Співтовариств, що виразилася в ухваленні Єдиного європейського акта (ЕЕА). Єдиний європейський акт (за формою - договір) був підписаний 17 і 28 лютого 1986 в Люксембурзі і Гаазі і набув чинності 1 липня 1987 6. Договір про Європейський Союз був підписаний 7 лютого 1992 в м Маастрихт (Нідерланди) і набрав чинності 1 листопада 1993 Він консолідував три сформовані раніше сфери інтеграції (економічну, зовнішньополітичну і правоохоронну) в єдине політико-правова освіта. 7. Наприкінці XX - початку XXI ст. відбулися ще дві реформи правових підвалин Союзу, покликаних підготувати його до функціонування в розширеному складі (приєднання країн Східної Європи і Середземномор'я) - Амстердамський і Ніццький договори: Амстердамський договір був підписаний 2 жовтня 1997 і набув чинності 1 травня 1999 р .; Ніццький договір підписаний 26 лютого 2001 і діє з 1 лютого 2003 8. Лісабонський договір - міжнародний договір, підписаний на саміті ЄС 13 грудня 2007 року в Жеронімуш в Лісабоні. Покликаний замінити собою не вступила в силу Конституцію ЄС і внести зміни в чинні угоди про Європейський союз в цілях реформування системи управління ЄС.

Локарнська конференція 1925 р. Рейнський гарантійний пакт

Ще одна між нар.проблема, що постала у 20рр.стосувалася створення колективної системи європейської безпеки та послідовне скорочення нац..озброєнь. Франція в пошуках противаги Нім.уклала воєнно-політ.договори з Чехословаччиною, Югославією і Румунією. В той же час Фр.позбавлена підтримки зх..держав йшла на поступки: прийняла план Дауса, погодилась з анг.планом європейської безпеки, що передбачав вступ Нім.до Ліги націй. План Анг. Ліг в основу конференції скликаної з 5-16жовтня1925р. у швейцарському місті Локарно. Політ.ядро всього доробку конференції становив Рейнський пакт між Бельгією, Нім., Фр., ВБ та Іт.. Це був другосторонній гарантійний договір, в якому визначено гарантійні зобов'язання територіального статус-кво. Держави учасниці брали на себе зобов'язання надання негайної збройної допомоги державі яка зазнає занепаду, в разі коли б Бельгія або Фр.атакували Німеччину або якби Нім.чинила агресію проти однієї з цих держав. У результаті на конференції у Локарно не було укладено заг.договору, який би стосувався усіх кордонів Нім., а йшлося лише про гарантії зх..кордону. тільки Фр., що була вже раніше зв'язана союзними договорами Польщею та Чехословаччиною уклала з ними гарантійні трактати. Згідно з ними ці держави зобов'язувалися надавати взаємну збройну допомогу у випадку нім.агресії, але лише після засудження дій Нім. радою Ліги націй. Локарнський пакт був регіональним пактом колективної безпеки нового типу, в якому поєднувалося старий принцип договору про взаємну допомогу з системою колективної безпеки. Наслідком Локарнських угод стали прийняття Нім.до Ліги націй 8.03.1926р. Зх.держави оцінювали Локарно як ліквідацію війни назавжди.

Перша світова війна в історичній пам'яті країн Заходу

англосаксонські країни- "справедлива" і "велика" країни Четвертного союзу -"національна катастрофа", концепція Dolchstoß - удару в спину, Російська імперія / СРСР-"невдала", "імперіалістична" Під час війни загинуло бл. 9 млн. військових та бл. 7 млн. цивільних осіб, понад 50 млн. було поранено. Від недоїдання й епідемій в ті роки загинуло до 20 млн. осіб. Крім того, війна викликала проблему біженців з реґіонів, де тривали затяжні бойові дії (Сербія, Бельгія). Картина Джона Сінґера Сарджента "Отруєні іпритом" (1919 р.) Символом дня пам'яті стала квітка маку (Remembrance poppy), червоний колір якої асоціюється з пролитою кров'ю солдатів на полях битв. Цей образ був запозичений з поеми "На полях Фландрії" (1915) канадського військового лікаря Джона Макрея (1872-1918): Ернест Гемінґвей "Всі ви - втрачене покоління" ("Фієста" ("І сходить сонце", 1926 р.), "Прощавай зброє!" (1929) Ричард Олдінґтон "Смерть героя" (1929 р.),"Всі люди вороги"(1933 р.) Еріх Марія Ремарк ("Про покоління, згублене війною і про тих, хто став її жертвою, хоч і врятувався від снарядів" "На Західному фронті без змін" (1929 р.), "Повернення" (1931) Крім "втраченого покоління" чоловіків, можна говорити і про "покинуте покоління жінок" - сотні тисяч, а то й мільйони жінок залишилися вдовами, нерідко з маленькими дітьми.