СОВА СІД ВІДКРИТІ
65. Монетне карбування у Львові ХVІІ ст.
Наприкінці 1660 р. відновив свою діяльність львівський монетний двір. Його було передано в оренду терміном на один рік (з 1 жовтня 1660 р.) львівському купцеві-італійцю Джованні Баптіста Аморетті. Згодом термін оренди було продовжено. Розмір орендної плати становив 12 000 зл. Новому орендареві було передано приміщення та інструментарій старої монетарні. В цей період у Львові карбували півтораки (1661), шостаки (1660—1662), орти (1660), талери (1661), дукати (1661) та дводукати (1661—1662). Діяльність Аморетті на львівській монетарні припинилась наприкінці червня 1662 р. Імовірно, саме тоді її було передано новому орендареві — Андрію Тимфу. Він доручив управління монетним двором пробіреру Христіану Фалеру. Під його керівництвом у Львові з 1 липня 1662 р. по 3 квітня 1663 р. виготовлялися шостаки. Після цього основну монетну продукцію становили злотівки-тимфи. Саме у Львові — єдиному великому місті, не захопленому ворогом — було вирішено відкрити новий монетний двір. Ян II Казимир зважився на цей крок з огляду на гостру потребу у грошових засобах, необхідних для ведення воєнних дій за звільнення країни від чужоземного поневолення. Виданий 1 березня 1656 р. королівський універсал передбачав карбування на львівському монетному дворі шостаків та ортів з доб ровільно переданого католицькою церквою срібла. Адміністратором монетарні став коронний канцлер Станіслав Корицінський, а його помічниками — спочатку королівський секретар італієць Ієронім Піноччі, а згодом писар монетарні львів'янин італійського походження Лоренцо Бандінеллі. Монетарню розташували у будинку в центральній частині міста (нині площа Ринок, 39). Саме тут 15 травня розпочалося карбування ортів, а згодом і шостаків, яке продовжувалося до 25 січня 1657 р. За цей час у Львові було випущено 207 075 ортів та 11 988 шостаків на суму 126 593 злотих. В умовах постійних воєнних конфліктів орендарі монетних дворів не дотримувалися єдиних метрологічних параметрів: так, у Львові орти карбували зі срібла 11-ї, у Кракові— з 12-ї, а в Бидгощі— з 10½ проби. 20 лютого 1662 р. сейм створив генеральну скарбову комісію, яка на своєму засіданні у Львові 7 серпня цього ж року мала повторно заслухати звіт Боратіні та вирішити питання про ліквідацію заборгованості перед військом. 29 грудня 1662 р. львівська генеральна комісія оголосила своє рішення про необхідність випуску мідної монети з метою отримання 3 млн зл. прибутку — суми, необхідної для ліквідації боргів перед військом. Одночасно було знято всі звинувачення Боратіні у зловживаннях. 28 січня 1663 р. з ним було укладено контракт про виготовлення мідних шелягів на суму 5 250 тис. злотих на засадах монетної ординації 1659 р. З них 3 000 тис. мали становити прибуток держави, а 2 250 тис. — покрити видатки на придбання сировини, кошти карбування та скласти прибуток орендаря монетарні. Крім того, Боратіні мав сплатити до скарбниці додатково 75 777 злотих, з огляду на що йому дозволялось випустити ще 150 тис. злотих для сплати процентів по боргах перед купцями. 23 лютого Львівська генеральна комісія спільно з Радою сенату прийняли рішення про випуск мідних шелягів на суму по 5 250 тис. злотих для Польщі та Литви. 1661—1662 рр. Тимф орендував краківську монетарню, а в 1663 р. — львівську. Крім того, разом з братом Томасом орендував коронний монетний двір у м. Бидгощ. Скориставшись невдоволенням населення випуском мідних шелягів і звинуваченнями у зловживаннях ініціатора їх емісії Т. Л. Боратіні, А. Тимф на початку 1663 р. прибув до Львова. Маючи готовий план випуску білонних злотівок і навіть демонструючи пробні зразки цих монет, він зумів переконати членів Львівської генеральної комісії у перспективності своїх намірів. Комісія розділила сплату заборгованості перед військом між Т. Л. Боратіні та А. Тимфом. З останнім 4 березня 1664 р. було укладено контракт про відкриття монетарень у Бидгощі та Кракові терміном на два роки і перекарбування на злотівки 200 тис. гривен срібла 8-лотової
71. Становлення грошової системи незалежної України.
Наприкінці 80 — на початку 90-х років XX ст. у соціально-економічному, політичному та культурному житті Радянського Союзу стрімко наростали тенденції, спрямовані на його розпад й утвердження союзних республік як незалежних суверенних держав. Кризові явища в економіці, розбалансованість товарно-грошового господарства окремих регіонів вже у 1990 р. змусили Раду Міністрів Української PCP здійснити низку заходів, спрямованих на захист внутрішнього ринку. Держава прийняла рішення про запровадження власної грошової одиниці. Вищою кредитною установою УРСР оголошувався Національний банк України. Скориставшись повноваженнями, наданими Декларацією, 3 серпня 1990 р. Верховна Рада УРСР ухвалила закон "Про економічну самостійність Української PCP", статті якого регулювали питання розвитку банківської та грошової системи. 22 жовтня цього ж року було прийнято постанову Ради Міністрів "Про захист споживчого ринку в Українській PCP", яка передбачала запровадження з 1 листопада карток споживача з купонами одноразового використання. У листопаді 1990 р. Верховна Рада схвалила документ, який на тривалу перспективу визначав напрями економічного розвитку республіки — Концепцію переходу до ринкової економіки. Одним із основних кроків на цьому шляху, мало стати запровадження національної грошової одиниці. 24 серпня Верховна Рада прийняла Акт проголошення незалежності України, який був підтверджений всенародним волевиявленням на референдумі 1 грудня 1991 р. Молода українська держава почала вирішувати проблеми, пов'язані з грош господар. А використання радянського рубля призвело до зростання масового вивозу з України відносно дешевих тут продовольчих та промислових товарів На грошовому ринку України дедалі частіше почав використовуватись долар США, німецька марка та інші вільноконвертовані валюти. В цих тяжких умовах Президія Верховної Ради України, — 3 вересня 1991 р. прийняла постанову "Про введення в обіг на території республіки купонів багаторазового використання". Саме купоно-карбованець мав взяти на себе важке випробовування всезростаючою гіперінфляцією. Нова українська грошова одиниця запроваджувалася в обіг з 1 січня 1992 р. Спочатку сфера її використання обмежувалась придбанням лише продовольчих товарів, і лише згодом — промислових. Купони багаторазового використання не відразу безперешкодно приймалися у банківських розрахунках. Суттєвим недоліком, що мав значний негативний вплив на процес формування грошового господарства молодої української держави, було збереження в обігу радянського рубля: саме він надалі обслуговував сферу безготівкового банківського обігу, на яку припадала основна кількість розрахунків. Зваживши на це, уряд розширив сфери використання купонів багаторазового використання. 4 квітня 1992 р. Кабінет Міністрів та Національний банк України прийняли постанову "Про розширення введення в обіг купонів багаторазового використання", згідно з якою з 1 квітня 1992 р. всі розрахунки на території держави мали проводити лише в українських карбованцях. 7 листопада 1992 р. Указ Президента України Леоніда Кравчука "Про реформу грошової системи України" припинив з 12 листопада 1992 р. функціонування рубля в грошовому обігу України. Замість нього тимчасовою грошовою одиницею став український карбованець — єдиний законний засіб платежу на території держави. За відсутності на грошовому ринку України стабільної національної валюти в країні почала використовуватися вільно конвертована валюта — розпочалась так звана "доларизація" економіки. Згідно з Указом Президента України від 19 березня 1992 р. "Про заходи щодо стимулювання зовнішньоекономічної діяльності", суб'єктам підприємницької діяльності дозволялось проводити розрахунки у вільно конвертованій валюті (окрім російського рубля). Дане положення мало діяти аж до запровадження національної валюти. У процесі проведення в Україні грошової реформи великого значення надавалось налагодженню карбування власної монети. Перед її виготовленням точилася дискусія щодо назви національної грошової одиниці. В результаті було прийнято рішення, що тимчасовою грошовою одиницею стане український карбованець, який після стабілізації становища в економіці країни буде замінено українською гривнею. Натомість, довго обговорювалося питання щодо назви розмінної монети. Термін "копійка", звичний для населення з царських та радянських часів, здавався непридатним для цього. В процесі дискусії пропонувались різні назви — "сотий", "рєзана", "гріш. Однак постанова Президії Верховної Ради України "Про розмінну монету України" від 2 березня 1992 р. затвердила термін "копійка" як назву однієї сотої національної грошової одиниці — гривні. Виготовлення розмінної монети спочатку замовили в Італії, де на Монетному дворі було відкарбовано певну кількість українських монет різних номіналів. Однак згодом було визначено за доцільне розмістити монетне виробництво на одному з промислових підприємств України. А право на виготовлення перших українських розмінних монет виборов Луганський верстатобудівний завод . у квітні 1994 р. Кабінет Міністрів та Національний банк України прийняли спільну постанову щодо організації випуску пам'ятних та ювілейних монет, яка доручила вирішення всіх питань, пов'язаних з плануванням, випуском та реалізацією цього виду монетної продукції, управлінням Національного банку України. З травня 1995 р. Правління Національного банку прийняло постанову про запровадження в обіг з 7 травня першої української пам'ятної монети, присвяченої 50-річчю Перемоги у Великій Вітчизняній війні. її номінал становив 200 тис. крб., а наклад — 250 тис. шт. Угоду на виготовлення цієї мідно-нікелевої монети було укладено з Московським монетним двором. Упродовж 1995 р. в обіг було введено ще декілька пам'ятних монет. Вони присвячувалися 400-річчю від дня народження гетьмана Богдана Хмельницького (200 тис. карбованців), містам-героям Києву, Одесі, Севастополю та Керчі (200 тис. карбованців), а також 50-річчю Організації Об'єднаних Націй (200 тис. карбованців — з мідно-нікелевого сплаву та 2 млн карбованців — зі срібла). Тематичний план випуску на 1996 р. було значно розширено. Крім мідно-нікелевих, передбачалось карбування монет з дорогоцінних металів — золота і срібла. До завершального етапу грошової реформи до обігу було введено монети, присвячені 125-річчю від дня народження Лесі Українки (200 тис. та 1 млн карбованців), 10-річчю Чорнобильської катастрофи (200 тис. та 2 млн крб.), пам'яті Григорія Сковороди (1 млн крб.).
90. Теоретична геральдика.
Основною причиною появи гербів були особливості середньовічного військового обладунку, які приховували обличчя лицаря. Лицарські турніри - дуже популярні в середньовічній Зх Європі військові змагання - призвели до появи спеціальних осіб - герольдів, у завдання яких входило опис гербів, що містилися на щитах. Поступово відмітні знаки лицарів стали спадковими, родовими. У XIV ст. в ряді західноєвропейських країн виникають спеціальні установи, які розробляли питання теоретичної та практичної геральдики, так звані герольдії. Була вироблена ціла система строгих правил, за якими складався герб. Результатом діяльності герольдів, з'явилися численні різні довідники - гербовники. З часом питаннями герботворчості і власницьких прав на герби стали займатися державні органи. Правила складання гербів складають предмет теоретичної геральдики. Знання цих правил, що застосовувалися в XVIII-початку XX ст., Допомагає визначати приналежність гербів або гербових печаток. За правилами геральдики, складовими частинами герба є: щит, шолом, корона, нашоломник, намет, щитодержателя, девіз, мантія і прикраси навколо щита. Всі ці частини не завжди були в наявності в кожному гербі. Одні з них вважалися головними та обов'язковими, інші ж - другорядними і необов'язковими. Головною частиною герба на основі тих прийомів складання гербів, які були вироблені західноєвропейської геральдикою, є щит. Розрізняють декілька видів геральдичних щитів: французький - чотирикутної форми із загостренням внизу в середині; іспанський - такий як франц, але з плавно закругленою нижньою частиною; варязький - трикутний, з плавно вигнутими боковими сторонами; італійський - овальної форми і німецький - щит дивно вирізаної форми . Крім них існували круглі, косокутні і квадратні щити. Як правило, герби були рельєфними, але могли бути площинними, кольоровими. Вони складалися з металів, емалей (фініфті) і хутра. З металів вживалися тільки дорогоцінні - золото і срібло. Використовувалися фініфті п'яти кольорів - червоного, блакитного або синього, зеленого, пурпурного і чорного. Основне правило складання герба забороняло накладати метал на метал і фініфть на фініфть. Оскільки герби часто містилися як власницькі знаки на самих різних побутових предметах, наприклад на фамільному столовому сріблі або на особистих печатках, вони гравірувалися за певними правилами. За цими ж правилами герби зображувалися на папері. При цьому золото передавалося чорними крапками по білому полю, а срібло - білим, незаштрихованими полем. Кольори фініфть зображувалися відповідними фарбами, а графічно наступним чином: червоний колір - вертикальними лініями, блакитний - горизонтальними лініями, зелений - діагональними лініями справа наліво, пурпурний - діагональними лініями зліва направо, чорний - пересічними горизонтальними і вертикальними лініями. При цьому треба обов'язково враховувати, що в геральдиці правою стороною щита є ліва від глядача. При зображенні на гербі людини міг вживатися тілесний колір. З хутр при складанні герба вживалися горностаєві і білячі. Перший графічно зображувався чорними значками у вигляді хвостиків по білому полю, другий - блакитними фігурками, за формою нагадують розгорнуту по білому полю білячу шкурку. Щити могли бути одноколірними або багатоколірними. В останньому випадку вони розділялися на частини, що передавалися різними кольорами. Щит, розділений навпіл по вертикалі, називається розсіченим; розділений навпіл по горизонталі - пересіченим; розділений на дві частини з кутка в куток - скошеним праворуч або ліворуч. Щит, розділений одночасно по вертикалі і по горизонталі, є одночасно і розсічені, і пересіченим. Застосовувалися й інші види ділень, наприклад, вилоподібно розділений, клинчасті. Ділення щита могли бути утворені і кривими лініями. Б цьому випадку вони мали відповідні назви - зубчасто-пересічений, увігнуто-розсічений і т. д. Розподіл герба зубчастими лініями був, н-д, дуже характерним для німецьких гербів. Фігури, які містилися на щиті герба, діляться на геральдичні та негеральдичною. Розрізняють шість основних геральдичних фігур:глава щита - 2/7 його довжини зверху дається іншим кольором; якщо пропорція була менша, то таку главу називають вершиною; край, або підніжжя (підошва), - 2/7 довжини щита знизу виділяється іншим кольором; стовп - 1/3 ширини щита посередині виділяється іншим кольором; стовп міг бути зрушене управо пли вліво; пояс - 1/3 довжини щита посередині виділяється іншим кольором; він міг бути підвищений або знижений; перев'язь - 1/3 щита по діагоналі праворуч або ліворуч виділяється іншим кольором; вона могла бути звужена, підвищена, зрушена. крокву - дві зустрічні перев'язі, не досягають верху щита; ця фігура вважається головною. Крокву могло бути перекинуте. Часто при складанні гербів вживалися і багато інших геральдичні фігури, які були самими різними комбінаціями основних. Їх відомо близько двохсот. Частіше за інших зустрічаються хрести, що утворюються в результаті перетину стовпа і поясу (прямий хрест), перетину перев'язів (андріївський хрест), двох перев'язів і стовпа (вилоподібного хрест) та інші види хрестів - класичний (червоний), орденський (кавалерський), латинську, Лотаринзький і т, д. Негеральдичною фігури діляться на природні, штучні і легендарні. До природних фігур відносяться зображення живих істот (людина, звірі, птахи та ін), небесних світил (сонце, місяць, зірки) і стихій (вогонь, вода). Всі живі істоти, згідно з правилами геральдики, зображуються дивляться в ліву від глядача бік. До штучним фігур відносяться зображення самих різних предметів створених людиною, - меч, шабля, шпага, стріла, підкова і т. д. До легендарних постатей відносяться зображення істот, не наявних в природі, - дракон, двоголовий орел, єдиноріг, пегас, гідра, птах Фенікс та ін. Фігури герба мали свою символіку. Лев був символом влади і великодушності; кінь - хоробрості, зіркості, швидкості; півень - бою; орел - влада; дуб - сили; оливкове дерево - миру; лаврова гілка - перемоги і т. д. Всі інші частини герба є необов'язковими. Шолом, часто містився над щитом, в основному був двох видів - округлої форми (західноєвропейський) і гостроверхій (російська). Він міг зображуватися як у фас, так і в профіль (в праву геральдичну сторону). Корона могла міститися як над шоломом, так і під ним. Іноді вона замінювала собою шолом. Мантія і намет - це зображення плащів середньовічних лицарів. Мантія - оксамитове полотнище, що виходить з-під корони і підкладена хутром горностая. Намет - прикраса у вигляді віньєтки, що виходить з-під шолома. Верхня його сторона могла бути будь-якого кольору, крім золотого і срібного, а нижня, навпаки, - золотою або срібною.Щитотримачі - це природні або легендарні постаті, що підтримують щит з бічних сторін. Девіз - це короткий вислів (часто на латинській мові), що характеризує певні принципи життя, поведінки, переконання і т. п. власника герба. Як правило, він містився на стрічці під щитом, при цьому колір стрічки і букв напису відповідали основній розцвіченню нуля герба і головної фігури. Покровом називається шатер, містився під мантією державного герба. Таким чином, теоретична геральдика розглядає питання складання та опису гербів. При цьому опис вироблявся за суворо визначеними правилами. Наприклад, в розсіченому щиті спочатку описувалася права геральдична сторона, а потім ліва; в пересіченому - спочатку верхня частина, а потім нижня.
79. Печатка як пам'ятка історії, культури, мистецтва, атрибут влади і системи діловодства.
П- спеціальний інструмент, призначений для відбитку зображення, а також отримуваний за допомогою його відбиток на офіційному документі або упаковці Печатка греч. - печатьлат. sigillum - печатьОбєкт вивчення сфрагістики або сигілографії.Найпершими печатками цилиндричні печатки месопотамських цивілизацій і Египту, античні печати-щитки , вислі металеві печатки Византії и Європейського середньовіччя. Від східних народів звичай застосування печаток запозичили греки та римляни. Останні за звичай використовували печатки-персні, які прикладали до різного роду актів.Печатка довгий час замінювала підпис, тому, значення її було великим. До VIII ст. застосовували в основному односторонні печатки, але з Х ст. їх почали витісняти двосторонні, висячі на шнурках або такі які клеїли до пергаменту чи паперу. Печатки були свинцеві булли, що отримали таку назву від свинцевих кульок, через які протягалась шнурівка а потім вибивалось зображення, золоті в рідких випадках, срібні, бронзові, оловяні, воскові та із сургучу. За винятком воскових та сургучних, всі печатки були висячими.Сургуч тюрк. [1] - забарвлена плавка суміш, що складається із твердих смол та наповнювачів, яку застосовують для нанесення рельєфних печаток на поштові відправлення листи, пакети, бандеролі, посилки тощо.винайшли в індії.Поширився з Іспанії. Первинно сургуч робили червоним за рахунок кіноварі й сурику або червоного окису заліза, але згодом він міг бути й чорним завдяки додаванню лампової сажі або паленої слонової кістки, зеленим за рахунок ярь-мідянки або жовтим за рахунок хромового жовтого. Іноді, як це, наприклад, практикувалось Британською монархією, різним типам документів надавались різні кольори печаток. Сфрагістика безпосередньо повязана з геральдикою та нумізматикою. З геральдикою тим, що багато зображень з печаток потім перемістились на герби. З нумізматикою - тим, що на монетах часто зображували печатку князя, при якому карбувалась монета Наявність печатки зясовує достовірність, авторство і датування документа. Печатки, що збереглися у відриві від документів, які вони колись скріплювали, частенько стають найважливішим джерелом для історії різних інститутів державної влади. Певну роль вони грають у вивченні мистецтва дрібної пластики, а також ряду інших історичних дисциплін - геральдики, нумізматики, епіграфіки. Усі сфрагистичні памятники діляться на печатки і пломби. Поняття печатка в сфрагистиці поширюється як на штампи, або матриці, так і на їх відбитки, залишені на різних матеріалах - металах, воску, сургучі, папері. Матриці друку вирізувалися в твердому матеріалі - камені, металі, кістці, дереві або, в Новий час, в мякому - каучуку, гумі. За способом свого прикріплення до документу печатки можна розділити на дві великі групи - вислі, такі, що привішувалися до документів на шнурі, і прикладні, такі, що відтискувалися на самому документі або предметі. Прикладні могли бути, природно, тільки односторонніми, звислі - як односторонніми в цьому випадку вони поміщалися в спец ковчезі- маленькій відкритій коробочці, заповненій матеріалом печатки, по якому робився відбиток, так і двосторонніми. Двосторонні відтискувалися спершу спеціальними щипцами-буллотириями, потім - за допомогою верстатів-лещат; односторонні - найрізноманітнішими за формою і способу виготовлення штампами, найбільш поширені з яких - персні-печатки, але зустрічається і печатки з рукояткамиіноді у вигляді шахових фігурок, і пластини з вушками для підвішування. В середні віки пануючим видом печаток були звислі, прикладні поширені раніше в античності витісняють їх знову в течії XIV - XVI вв. і потім стають пануючими. Звислі збереглися в діловодстві Ватикану до XX ст. За матеріалом вислі печатки діляться на металеві булли і воскові Металеві відтискувалися на золоті хрисовулы, на сріблі аргировулы і на свинці моливдовулы. У російській сфрагістиці хрисовулы відомі розпочинаючи тільки з епохи Московського царства, виявлений лише один хрисовул домонгольского періоду. Зате відомі так звані російські хрисовулы позолочені аргировулы, які, втім, теж досить рідкісні. Ними скріплювалися документи особливої важливості. Переважна ж кількість булл російського середньовіччя - моливдовулы. Окрім металів, вислі печатки відтискувався також на воску і восковій мастиці для оберігання від руйнування їх часто поміщали в спеціальні контейнери — кустодії Кустодії - різного розміру скриньки, коробки, що використовуються як засоби збереження збереження металевих, воскових, чи сургучевих печаток. Вони були металеві, кістяні, рогові тощо. Здебільшого кустодії призначалися для печаток великого розміру, або для грамот приватного вжитку, так до прикладу грамота на приватну власність печатка котрої повинна була зберігатися в кустодії, оскільки могла б з часом втратити свої особливості і стати нелегітимною.
93. Печатки козацьких інституцій, урядів.
Перші стислі описи козацьких печаток зустрічаємо у козацьких літописах Г.Грабянки, С.Величка, Самовидця, Я.Лизогуба, працях О.Шафонського, Г.Міллера, О.Рігельмана, Історії Русів. В них основну увагу було зосереджено на гетьманських печатках. Протягом ХІХ ст. вагомий внесок у вивчення козацьких печаток зробили А.Скальковський, А.Уваров, О.Лазаревський, Г.Милорадович, С.Ніс, О.Барсуков, Київська Тимчасова комісія для розбору стародавніх актів. Встановлено, що витоки козацької сфрагістики простежуються з останньої третини ХVІ ст. Створення Богданом Хмельницьким Української держави сприяло формуванню наступних різновидів печаток. Це державна. Взірцем для неї послугувала мала державна печатка Великого князівства Литовського на що вказує розмір, іконографія, художнє оформлення, характер напису. Вже у 1648-1649 рр. фіксуються печатки козацької полкової старшини. З кінця XVІI ст. печатки почали широко вживати сотенна старшина, товариші та канцеляристи. З 30-х рр. XVIII ст. зявляються печатки рядового козацтва. Окремий різновид козацьких печаток складають сфрагіси адміністративно-судових установ. Наступний різновид козацьких печаток - це січові печатки. Відомі козацькі печатки і за межами Гетьманщини - слобідських козацьких полків, дунайського, чорноморського та кубанського козацтва. Окрім козацьких на Гетьманщині побутували церковні, міські, цехові, міських урядовців, міщан, жіночі та печатки учбових закладів. Слід вказати на наявність такого своєрідного явища як гібридні печатки, в яких відбилися надбання як української так і іноземної сфрагістики. Печатки Гетьманщини, полкові та сотенні печатки, а також Генерального військового суду і полкових беруть свій початок з кінця XVI ст., коли козацтво кристалізувалось як окремий стан і окрема військова корпорація з певними правами, до яких можна віднести і право на власну печатку. Конституювання цієї категорії сфрагістичних памяток припадає на другу половину XVII ст., коли Богданом Хмельницьким було створено Українську козацьку державу. Розквіт припадає на XVIIІ ст., коли, з одного боку, устрій Гетьманщини усталився, а з другого - зазнав сильного впливу бюрократичної машини Російської імперії. Скасування інститутів Гетьманщини актами 1764 та 1782 рр. привело до поступової ліквідації зазначених печаток. Зображення на печатках адміністративно-судових установ віддзеркалюють складну, часто драматичну ситуацію, в якій український народ виборов свою державність. Це військово-християнська емблематика, гербові знаки. На державній печатці окрім класичного малюнка, де ми бачимо козака озброєного мушкетом і шаблею, існували і інші різновиди зображень - вершники, орли і стріли. У XVIIІ ст. поширюються чисто текстові печатки, що є наслідком, з одного боку, втрати цінностей староукраїнського суспільства, а з другого - впливом російської канцелярської справи. За технікою виготовлення печаткового відбитку можна виділити паперово-воскові, сургучеві та копчені прикладні печатки. Перші дві техніки найбільш розповсюджені. Сургучева набула найбільшої популярності у XVIІІ ст. На відміну від інших категорій козацьких печаток паперово-воскова техніка вживається до самого кінця Гетьманщини. Колір воску або сургучу великого значення не мав. Щоправда, вказані інституції частіше використовували підкладку червоного забарвлення. Вислої печатки адміністративно-судові установи Гетьманщини не вживали. З кінця XVII ст. набуває апогею традиція високохудожнього оздоблення печаток. Їх прикрашають складною, прорізною кустодією, яка має вигляд рослинного орнаменту, арматури, гербів. Часто обкладають червоними, зеленими, блакитними оксамитовими стрічками. Печатки козацької старшини зявляються у середині XVII ст. внаслідок Визвольної війни Б.Хмельницького. Взірцем для них слугували печатки української та польської шляхти XVI - 1 пол. XVII ст. Їх конституювання відбувається у 2 пол. XVII ст. Розквіт припадає на кін. XVII - 1 пол. XVIIІ ст. Скасування інститутів Гетьманщини приводить до поступового зникнення цієї групи козацьких печаток у кін. XVIIІ ст. - поч. ХІХ ст. Печатки рядового козацтва зявляються у XVIIІ ст. під впливом соціально-політичних чинників, зникають як і старшинські у кін. XVIIІ - поч. ХІХ ст. Особливістю старшинських печаток була відсутність розлогих написів, замість яких вживали абревіатуру, через яку вказувались імя та посада. Вона була 4-х типів: повна, де вказувалося повне імя власника, його посада, сюзерен цар, король; проміжна, де вказувалися скорочене імя власника та його посада; скорочена, де вказувалося лише імя та прізвище власника; службова, де вказувалася лише посада. Рядове козацтво, як правило, користувалося печатками без написів. Як і адміністративно-судові печатки, козацькі виконували дві функції. Перша, це практична - скріплення документа, листа. Друга, це коли печатка набувала рис сімейного клейнода, реліквії. Часто її передавали у спадок. Найбільш розповсюдженими формами козацьких печаток були овал, коло, восьмикутник. Окрім того, ця форма була найбільш популярна саме в Україні та, в дещо меншій мірі, в сусідніх регіонах - Білорусія, Польща, Крим Гетьманські та міські печатки мали круглу форму, адже саме вона дозволяла вмістити великий напис, характерний для цього різновиду печаток. Кругла форма державної та міських печаток також відображала європейську практику і функцію, бо Україна завжди тяжіла до Європи. Пануючою формою старшинської печатки була восьмикутна, бо вона зручна для розміщення абревіатури.
14. Дипломатика Української Гетьманської держави середини XVII - XVIII ст.
Початок українського Державного архіву дослідники пов'язують з зародженням козацтва, формуванням Запорозької Січі і виникненням козацького управління. З утворенням козацько-гетьманської держави Богдана Хмельницького архів став державним. При гетьмані існувала Генеральна військова канцелярія, до якої надходили і відкладалися численні акти про внутрішнє врядування, дипломатичні зносини з сусідніми країнами. Необхідність наведення різних довідок для гетьманського правління обумовила утворення архіву при Генеральній військовій канцелярії. На чолі архіву стояв генеральний військовий писар. У його руках було і діловедення Генеральної військової канцелярії. Державний архів за Б.Хмельницького містився у гетьманській резиденції в Чигирині під наглядом генерального писаря Івана Виговського. Під час військових походів деякі документи були в похіднім архіві в гетьманському таборі. Про склад похідного архіву гетьмана дають нам повідомлення про захоплення поляками під Берестечком у 1651 р. важливих документів: козацьких привілеїв від польських королів, оригінального тексту Зборівського договору (1649 р.), листів від турецького цісаря, кримського хана та московського царя. В архіві при Генеральній військовій канцелярії відкладалися документи про відносини гетьмана з місцевою адміністрацією - полковими і сотенними канцеляріями, а також переховувалися привілеї, договори, листування. Є свідчення про те, що канцелярія зберігала копії дипломатичних актів, надісланих до інших держав. У 18 ст., крім канцелярії гетьманського уряду, існували й інші вищі урядові інституції Гетьманщини - Генеральна скарбова канцелярія (генеральний підскарбій відав і архівом), генеральний суд, при якому було своє діловедення і архів. При канцелярії генерального обозного, який відав артилерією, також формувався архів. У 1722 р. за наказом Петра І було запроваджено правління Малоросійської колегії. Внаслідок діяльності цих центральних установ відклалися величезні архівні фонди. Друга Малоросійська колегія, відновлена указом Катерини II у 1764 р., стала єдиним найвищим урядом Гетьманщини. Генеральну військову канцелярію остаточно було скасовано, а її архів перевезено до будинку Малоросійської колегії. Архіви центральних установ Гетьманщини були з'єднані в "Генеральную Малороссийскую архиву".Важливим моментом в архівній справі було утворення окремої структури у складі Малоросійської колегії, яка відала архівним матеріалом, - "Генеральной Малороссийской архивы" У 1764 р. було скасовано гетьманське правління, а з поширенням в Україну в 1781 р. "Учреждения о губерниях" і введенням намісницького правління ліквідо-вувались усі установи Гетьманщини.
92. Печатки міст середньовічної і ранньомодерної України.
Поява в українських землях перших міських знаків, котрі поступово набули значення гербів, відома ще від початку XIV ст. їх виникнення тісно повязане з розвитком українських феодальних міст і формуванням у них громад, наділених певними самоврядними функціями. На підставі повідомлень Галицько-Волинського літопису, М. Грушевський припускав, шо ще в кінці XIII ст. така міська організація могла існувати у Володимирі. На цей час припадає зародження в Галицько-Волинській державі міського самоврядування на основі так званого німецького, або магдебурзького, права. Історик Д. Зубрицький вважав, що ще наприкінці XIII ст. за князя Лева у Володимирі, Львові та Луцьку були німецькі громади, котрі мали війта і користувалися своїм правом. На кінець XIII ст. припадає й грамота з наданням магдебурзького права місту Перемишлю. Очевидно, шо з появою подібних громад виникають і міські печатки, якими мали засвідчуватися різні документи. Найдавнішою відомою памяткою зі знаком українського міста є печатка, прикріплена до листа, якого рада міста Володимира посилає раді міста Штраль. Після розпаду Галицько-Волинської держави українські землі захоплюють польські та литовські феодали, а Буковина входить до складу Молдавського князівства. Закарпаття ще в XI ст. загарбала Угорщина. Розвиток українських міст продовжується в різних державних утвореннях. Князь Олександр Корятович 1374 р. надав магдебурзьке право Камяніло на Поділлі. Того ж року такий привілей був наданий Галичу князем Владиславом Опольським. Грамотою угорської королеви Єлизавети 1376 р. Мукачеве отримує міські права та дозвіл на печатку із зображенням свого покровителя - св. Мартина. Поява українських міських знаків припадає на першу половину ХIV ст., а на початок XV ст. вже набуває поширення на Волині, Галицькій Русі, Поділлі та Закарпатті. На кінець XV ст. дослідник Р. Щигел налічує в Руському воєводстві 101 місто, у Белзькому - 12, на Західному Поділлі - 2624. Серед них було 58 міст, які належали королю, 9 - церквам і 72 - великим землевласникам25. На українських землях, що увійшли до складу Великого князівства Литовського, юрисдикція на магдебурзькому праві впроваджувалася тільки в містах. Як свідчать джерела, в XV ст. таких привілеїв було не так уже й багато. Колонізаційний процес на Поділлі й Правобережжі переривався частими нападами кримських татар, зокрема значним погромом Києва у 1482 р. Тож упровадження магдебурзького права активізувалося наприкінці XV ст., коли великим князем Олександром було дано грамоти Луцьку, Києву та ряду інших великих міст. На більшу увагу, безперечно, заслуговує Київ, хоча текст самого привілею не зберігся й точна дата його надання невідома. Немає сумнівів, що на цей час печатка зі знаком Києва вже функціонувала. Із XVI ст. збереглося багато міських печаток, які дають змогу детальніше проаналізувати знаки, а в привілеях частіше зявляються описи гербів чи печаток. Значно більше інформації дають сфрагістичні матеріали XVI ст. Слід звернути увагу на те, що герби міст фігурували на печатках міських, радницьких, бурмистерських та на магістратських, а на печатках судочинного органу та на війтівських зображалася або модифікація міського герба, або зовсім інший знак. Крім печаток, міські герби мали на цей час й інше застосування. Скажімо, львівський знак широко використовується на прапорах, цехових знаках, ним мітять стоплений віск та різні вироби, його встановлюють на фасадах будинків. Міські герби стали у XVI ст. досить популярним явищем, про шо свідчать згадки про деякі з них у гербовниках Бартоша Папроцького, в інших працях, а також оспівування міської геральдичної символіки у панегіриках та віршах. На початку XVII ст. вибірковий характер фіксації гербів у привілеях не змінився - переважно вони здійснювалися для міст, розташованих у прикордонних районах, шо також диктувалося й певними політичними міркуваннями. Для міст Руського воєводства у цей час привілеї з гербами взагалі майже не зустрічаються, натомість поширюється мода називати містечка за назвами герба власника, шо, зрозуміло, зумовлювало використання цих гербів чи їх видозмін містами. Серед сюжетів гербів першої третини XVII ст. популярними і далі залишаються зображення міських патронів. На початку 40-х рр. XVII ст. у грамотах про надання герба починають вказувати фразу герб, що тут намальований та залишати порожнє місце, на яке пізніше наносився за вказівкою власника відповідний малюнок. Після Національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького на Лівобережній Україні із формуванням сотенно-полкового устрою спостерігається значний розвиток місцевої герботворчості. Він знайшов відображення як у міській, так і в сотенній та приватній сфрагістиці й зберігав свої тралиш аж до кінця XVIII ст. Характерною рисою цього горботворення було широке застосування таких символів, як хрест, півмісяць, серце, зірки, елементи озброєння. На українських землях, що залишилися у складі Речі Посполитої, із поступовим занепадом самоврядування в містах роль гербів формалізується, поширеним явищем стає заміна їх на герби великих землевласників, хоча спостерігається й поява нових знаків, окремі з яких фіксуються офіційними наданнями. За образотворчим характером міські герби XIV-XVIII ст. можна розділити на кілька груп: - зображення архітектурних споруд - тварин, птахів, риб і рослин - елементів шляхетської геральдики - елементів озброєння як свідчення оборонної ролі поселень - хрестів, зірок, місяців та інших атрибутів, характерних для української орнаменталістики. Характерною рисою для найдавніших знаків XIV-XVI ст. є використання однієї-двох геральдичних фігур у гербі. Загалом XIV-XVIII ст. є періодом становлення української міської геральдики, її розвитку на місцевих традиціях, зростання не тільки кількісно, але й якісно. Незважаючи на певні відмінності на окремих етапах та в різних регіонах, цей період охоплює цілісний процес формування міських гербів як знаків місцевого самоврядування.
5. Розвиток дипломатики у Західній Європі та на українських землях до середини XVIII ст.
Розвиток дипломатики у Західній Європі та на українських землях до середини XVIII ст. пов'язаний основним чином з історією канцелярської справи. Під поняттям канцелярії розуміємо установу ієрархічної структури котра видає документи та через яку здійснюється влада в суспільстві. Дипломатика набирає розвитку також у межах Київської Русі. Першими документами вважають договори з Візантією 907-911. Вони були укладені у двох екземплярах. Один писався у Візантії для Русі, інший у Русі для Візантії. Ці документи були завірені підписами державних правителів, ними посольства обмінювались. Значно розвинутішою була канцелярія Галицько-Волинській державі. Ймовірно, що тоді канцелярія була поєднана з єпископською канцелярією. Канцелярія Романа Мстиславовича вела листування з іноземними дворами. Поступовий розвиток суспільних відносин спричинив до відходу звичаєвого права,що спричинило до письмової фіксації законів, створення державних інституцій, передусім судів котрі б немогли обійтися без канцелярій. Земські, гродські суди мали свої канцелярії, архіви які зберігалися їхні судові книги де в будь-який час можна було зробити відповідний впис. З'являються Метрики, - офіційний перелік, список, реєстр. Метрикою, як вважають в Короні та в КЛВ в ХV- ХVІІІ ст. називався державний архів, проте з таким твердженням важко погодитися. Коронна Метрика - книги польської ,королівської канцелярії - в найдавнішому збереженому томі сягає сер.ХV ст. 1650 р.- згадка про першу гетьманську канцелярію. Штаб полкової канцелярії складався із старших канцеляристів та канцеляристів. ЇЇ очолював полковий писар. Дипломатична служба часів козацької держави "належала до найбільш ефективно діючих державних структур. Поточну роботу дипломатичної служби виконував центральний орган виконавчої влади — Генеральна канцелярія, вся кореспонденція якої готувалася писарями. Важливою сферою української дипломатії того часу був збір інформації про характер міжнародних відносин в Європі, становище в сусідніх країнах — потенційних союзників і противників, про їхні військові плани і військовий потенціал.
72. Історичний розвиток нумізматичної науки.
Термін нумізматика почав використовуватися в Середні віки як назва науки про монети. Обєктомвивченнянумізматики є також є бони таким чином, боністика як наука є підрозділомнумізматики. Монетививчаютьсянумізматикою в різних аспектах - мистецькому, економічному, політичномутощо. Нумізматикамаєбагатовіковий шлях розвитку та бересвій початок відзвичайногоколекціонування монет. Більшістьсучасниківвідносять початок нумізматики - як звичайногоколекціонування монет - до доби Відродження, хочіснуютьприпущення про збираннямонетнихколекційщев Стародавньому Римі. У XIV-XVIстоліттяхзявляєтьсязначнакількістьнумізматичнихзбірок, створюютьсяосновніпринципи і форминумізматичногоколекціонування. Монетнізбіркипочинаютькомплектуватися за тематичним і хронологічним принципами. Виділяєтьсяокремийнапрямнумізматичногоколекціонування - збирання та вивчення медалей. Колекції монет збирають не тількиможновладці, а йпредставникикультури і мистецтва. Середнайвідомішихколекціонерівцієїдобиможнаназвати папу римськогоПавла II 1464-1471 роки, італійськихгуманістівФранческо Петрарку 1304-1374 роки і ДжованніБокаччо 1313-1375 роки, ЕразмаРотердамського 1469-1536 роки та інших. У серединіXVIстоліття в Європівженалічувалосяблизько 1000 нумізматичнихзбірок. Виникаютьпершіінвентарні описи колекцій. До кінцяXVIстоліття абсолютна більшістьвчених-нумізматівобмежуєтьсядослідженнямантичногоперіоду, і лише на межіXVI-XVIIстолітьзявляютьсяпраці з нумізматикидобиСередньовіччя. Із розвитком абсолютизму в багатьохстолицяхєвропейських держав виникаютьмюнцкабінети, яківважаютьсянеобхідноючастиною придворного музею чикоролівськоїбібліотеки. Середнайбільшихнумізматичнихзбірок і відповіднонауковихцентрівЄвропиXVII-XVIIIстолітьвиділяються: Імператорськиймюнцкабінет у Відні, якийведесвій початок відзбіркикоролів - Габсбургів: Фрідріха III 1440-1493 роки, Максиміліана I 1493-1519 роки та Фердинанда І 1556-1564 роки. Кабінет медалей Національноїбібліотеки в Парижі, започаткований з колекційбагатьохфранцузькихкоролів, збіркиЛюдовика XIV 1643-1715 роки. Королівськиймюнцкабінет у Берліні, збіркуякогозапочаткуваликолекціїбранденбурзькихкурфюрстівXVI-XVIIстоліть. Британський музей у Лондоні, сформований на основідарувань та купівельколекційрізнихосіб. Ермітаж у Санкт-Петербурзі, заснованийКатериною II 1762-1796 роки. Засновникомнумізматики як науки традиційновважається директор ІмператорськогомюнцкабінетууВідніЙозефІларіумЕкгель 1737-1798 роки, який написав восьмитомнупрацюDoctrinanumorumveterum Учення про стародавнімонети, Відень, 1792-1798 роки, щодосі не втратиласвоєїнаукової ваги. Вінзапочаткувавсистематизаціюантичних монет наосновіісторико-географічного принципу, розподілившимонети в хронологічному порядку. Цимдослідникомбулизакладеніосновніпринципиопису монет: метал, вагова система, типологія і технікавиробництва. Першілекції з нумізматикибулипрочитані у XVIIIстолітті в університетах міста Галле Німеччина та міста Упсала Швеція. В ХІХстоліттінумізматикастаєуніверситетськоюдисципліною. У 1836році в Парижіпочинаєвидаватися RevueNumismatique, а в Лондоні - NumismaticJurnal з 1838 року - TheNumismaticChronicle, з 1860-1870-их років у Відні виходить NumismaticheZeitschrift, а в Берліні - ZeitschriftfurNumismatik. У багатьохкраїнах Європивиникаютьнумізматичнітовариства: в 1836 році засновується Королівське нумізматичне товарство в Лондоні, в 1841 - Бельгійське королівське нумізматичне товариство, у 1843 - Нумізматичне товариство в Берліні тощо. Найстарша і найбільш широка група в нумізматиці - давньогрецькімонети.
13. Актова документація на українських землях у складі Корони Польської та Великого князівства Литовського. Типи канцелярій.
У 14-16 ст. українські землі Волині, Поділля, Київщини, Чернігово-Сіверщини опинилися під владою Великого князівства Литовського (ВКЛ), яке успадкувало і давньоукраїнські архівні традиції. Литовська доба залишила величезні і багаті архіви центральних та місцевих установ. Особливістю державного устрою ВКЛ було зосередження центрального управління в руках великого князя. З великокнязівської канцелярії, яка мала загальнодержавний характер, виходили документи, що регламентували життя на території ВКЛ: господарство, фінанси, військову справу, суд, зносини з іншими державами. Централізація влади у ВКЛ відобразилася і на архівах. Акти, видані від імені великого князя, зосереджувалися в архіві, відомому під назвою "Литовська метрика" (ЛМ). Важливе нововведення в діловодстві середньовічних установ - регістри (реєстри) - книги з записом текстів вихідних документів, що було поштовхом для розвитку різновидів актових книг, до яких вписували різні документи. Наприкінці 15 ст. книги ЛМ складалися за тематичним принципом. Канцелярія вела поточні книги чотирьох категорій: "книги данин і судових справ", "книги аренд", "книги відправ", "книги посольств". Центральним архівом Речі Посполитої, куди після Люблінської унії (1569 р.) увійшли українські землі, була Коронна метрика (КМ). Ця назва закріпилася за урядово-адміністративними книгами, які вели в Коронній канцелярії. До книг вписували документи, що виходили з королівської канцелярії: королівські універсали, привілеї шляхетським родам і католицькій церкві, приватноправові акти, документи зовнішньополітичної діяльності. Для приєднаних до Корони Польської воєводств - Волинського, Брацлавського і Київського у Коронній канцелярії започаткували з серпня 1569 р. окрему групу книг - Руську (Волинську) метрику. Волинська метрика є структурною частиною КМ. Книги були у віданні коронного канцлера, їх вели окремі "руські писарі" Коронної канцелярії. Крім архівів центральних установ ВКЛ, а згодом Речі Посполитої, існували місцеві архіви, бо місцевій владі належала важлива роль в управлінні внутрішніми справами. До цього часу дійшли у вигляді архівних зібрань судово-адміністративні (актові) книги місцевих замків, гродів і земств. Відповідно до категорій судів - гродських, земських, підкоморських - складалися і актові книги. Акти, пов'язані з діяльністю міських урядів,відклалися в міських архівах.
33. Гуманістична реформа латинського письма у Європі.
У ХІІІ - ХІV ст. Вчені - гуманісти висунули нові вимоги до письма: легкість написання і легкість прочитання. Першим з ідеєю нового письма виступив італійський гуманіст Франческо Петрарка. На його думку витончене готичне доводилося практично не писати, а вимальовувати; воно також втомлювало очі. Подібної думки були також інші італійські гуманісти. Вони створили нове (гуманістичне письмо), яке прийшло на зміну готичному і стало останнім типом латинського письма, яким писали книги.Термін "гуманістичне письмо" був введений у ІІ пол. ХІХ ст. вченими - палеографами, а самі гуманісти називали його "lettera antica formata" (з італ. "античне книжне письмо"). В основу гуманістичного письма був покладений каролінзький мінускул І пол. ХІ ст., тобто у часи його розквіту.Гуманістична реформа латинського письма проходила у Європі дуже нерівномірно. Спочатку його використовувала тільки невелика група високоосвічених людей в Італії. Перший рукопис, написаний гуманістичним письмом належить Франческо Петрарці і датується 1370 роком. Гуманістичне письмо є чітким і легким для читання. Цікаво, що гуманістичне письмо кін. ХІV - поч. ХV ст. майже повністю копіює графіку каролінзького мінускулу, в тому числі й нерівності в буквах. Паралельно з гуманістичним письмом при написанні особистих листів і записів гуманісти використовували нахилений вправо гуманістичний курсив, для якого характерне зв'язане написання букв у слові і відсутність петель. Паралельно з гуманістичним письмом в Італії використовували: · Ротунду (літургійні книги, юридичні трактати); · Готичний курсив (комерційні книги, фінансова документація, судові протоколи); · Канцелярське письмо (грамоти); · Звичайне бігле письмо (листи і записи всіх, крім гуманістів); Над створенням та поширенням гуманістичного письма працювали Колюччо Салютаті, Поджо Браччоліні та Амброджо Траверсарі. На поч. ХV ст. гуманістичне письмо вийшло за межі кабінетів вчених і поширилось серед канцеляристів, Отже, гуманістична реформа латинського письма була штучною. Гуманістичне письмо не виникло в широкому канцеляристів. Воно стало винаходом нечисленної групи вчених - гуманістів і фактично було вдосконаленим каролінзьким мінускулом. Через свою зручність гуманістичне письмо поширилось у Європі, на його основі був створений перший латинський друкований шрифт - антиква.
52. Монетне карбування київських князів наприкінці Х - у першій половині ХІ ст.
У період становлення та розбудови давньоруської держави на її землях знову поширились візантійські монети. На півночі Русі вони поступалися куфічним дірхемам та західноєвропейським денаріям, але у середньому Подніпров'ї та на південно-західних землях, які підтримували тісні контакти з Візантією, вони відігравали значну роль у грошовому обігу. Саме візантійські золоті соліди (номізми) та срібні міліарісії стали взірцями для перших монет київських князів — золотих златників та срібних срібляників. Одними з перших монет київського карбування були златники Володимира Святославича. Композиційно вони схожі до візант солідів імператорів ВасиліяІІ та Константина 8. Відомі 11 златників цього правителя діляться на 2 осн типи, котрі розрізняються легендами аверсів монет. На 1-у вміщено напис "Владимир на столе", на 2-у — "Владимир, а се его злато". Середину монетного поля аверса займає поясне зображення князя, увінчаного вінцем, зі скіпетром, який завершує хрест, у правій руці. Над лівим плечем Володимира вміщено родовий знак власності роду Рюриковичів — тризуб. Реверс монет обох типів однаковий — зображення Христа-Пантократора, навколо якого кругова легенда, що подає повне ім'я Ісуса Христа. Золоті монети київського карбув вагою бл 4,0—4,4 г виготовл з високопробного золота і метрологічно відповідали візантійським солідам. Одночасно з карбуванням златників на київському монетному дворі розпоч виготовл срібляників. На відміну від золотих монет, при виготовл срібляників використ різний за вмістом срібла монетний сплав(більше було виготов з високо проби). Наступні типи срібляників Володимира (всього дослідники виділ 4 осн типи) характериз відмінностями зображ і легенд аверса та реверса. Для монет II—IV типів -на їх реверсі зображ знак власності — тризуб. Значних змін зазнала також легенда- "Владимир на столе", "а се его сребро". Для київських монетних майстрів відмова від зображ Христа-Пантократора означало відхід від візант монетних зразків і формув власних монет. На срібляниках В.Великого 2-го типу-збільш зображ князя, навколо його голови вмістили німб, обов'язк елементом аверса стало зображ престолу, на якому сидить володар. Осн елемент реверса — тризуб —але його деталі є більш виразними. Характерним є застосув подвійного крапкового обрамування по краях поля монети. Впорядковано порядок укладен легенди, яка завжди читається від центру монети зліва направо. Різними були вагов показники монет. 3 тип сріблян В.Велик-детальне прокарбування на їх аверсі деталей княжого престолу, відсутність німба, правильне і повне напис легенди "Владимир на столе", "а се его сребро". Ускладнюється зображення тризуба. Срібляники Володим Святославича 4 типу -відрізн правильністю та досконал викон рисунка та легенд. Особливо детально опрацьовано вигляд — тризуба. Всі деталі монети чітко і якісно виготовлен.Монети цього типу виготов напри панув Володим,якість не відрізнялася від попередніх емісій. Немає суттєвих змін і у вазі,коливаються від 2,4 до 3,4 г. Після смерті В.В. поч. правити Святополк, який випустив монети дуже схожі до монет В.В. 4 типу (зміна імені,двозуб). Монети Я.Мудрого. На їх аверсі вміщено погрудне зображ християнського покровителя князя св. Георгія (Юрія), навколо якого — два кола крапкового обрамування. Осн елементом реверса є— тризуб, навколо якого напис "ЯРОСЛАВЛЕ СРЕБРО". Всі дослідники відзначають висок рівень виконан монет і вважають, що створ вони одним майстром-люд високоосвічен. Монети, відкарбову др пол XIст. тмутараканським кн Олегом-Михаїлом, сином Святосл.Ярославича. Виготов зі сплаву різної якості-відом срібні,білонні та мідні екземпляри. На їх аверсі-архангел Михаїл, а на реверсі-легенда"Господи, помози Михайлу". Отже,монета Київської Русі - це цінне джерело вивчення економіки і економічної думки тогочасної доби. Це - мистецький, ремісничий, духовний скарб нашого минулого, на який повинно спертися українське сьогодення.
46. Розвиток системи обліку часу на українських землях.
Український річний календар з давнини поділявся на чотири пори року. Задовго до впровадження християнства і офіційних назв місяців у наших пращурів уже існувала чітка структура з дванадцяти місяців. Наявність таких систематизованих календарів підтверджують археологічні знахідки. Так, оригінальний календар, що був витиснений на керамічному глеку IV ст. н. е., було знайдено у 1899 р. поблизу с. Ромашки, що на Київщині. Початок відліку на календарі дано з весни. Календар завжди був пісно пов'язаний з релігією. Як і всі давні народи світу, хлібороби-українці поклонялися небу, сонцю, місяцю, зорям. За небесними світилами вони звіряли і прогнозували свій календар.З прийняттям християнства на Київську Русь перейшла форма церковних календарів - місяцесловів (menologium). Перші такі місяцеслови з'явилися на християнському Сході ще в VI ст.. Укріплюючись в тій чи іншій країні на місці дохристиянських вірувань, християнська церква пропагувала і свій місяцеслов. Він додавався в обов'язковому порядку до євангелій, апостолів, требників та інших церковнобогослужбових книг. Як ми знаємо, християнство принесло офіційні (латинські) назви місяців. Але поряд з цими назвами часто вживалися і давньоукраїнські. Починаючи з ХIV ст., в Україні поуряд з ерою від створення світу використовують літочислення від Різдва Христового. Григоріанський календар , як точніший з астрономічного погляду, впроваджено від 14 лютого 1918року. алендар завжди був пісно пов'язаний з релігією. Багатовікову історію мають календарі сх. Слов'ян .У них був свій календар уже в час так званої Черняхівської к-ри ІІ-ІVст. Нашої ери. Під час ареол. Розкопок у с.Лепесівка Волинської обл.,що вела М.А.Тиханова , знайдено вівтар святилища ,викладений з осколків великих глиняних чаш. На всьому широкому вінчику-орнамент з 12 прямокутних рамок з різними малюнками,які є символами 12 місяців. А на березі р.Прут арх. Г.Б.Федоров знайшов біля с. Малоешті старовинний глечик з неритмічним орнаментом. На цьому глечику зображено 7 дерев ,а по середині з них 3 особливих знаки(молоде деревце день Ярила , та два косих хрести-свято соня та небесної вологи) і знак, який нагадує стрілу - день бога громовика. 1899р в с. Ромашки Київської губернії в результаті арх.. розкопок знайдено глиняний глечик ІV ст. Нашої ери. На ньому розташовані малюнки двома горизонтальними поясами,які доповнюють один одного(12 місяців). Цей глечик був аграрно-магічним календарем наших предків - полян і виконував подвійну функцію:визначав,по-перше,послідовність язичницьких свят і, строки сільськогосподарського календаря. У Русь разом прийшов з Візантії вересневий стиль. Однак ще протягом декількох століть після прийняття християнства тут і далі початок року відзначали навесні тобто користувалися березневим стилем, загалом - константинопольською ерою,яка називалася ще давньоруською. З того часу Новий рік починався з 1 березня ,а з 1492р.-з 1 вересня. У 1582р-тільки з 1 вересня. Назви місяців походять від сил природи. У ХIV ст. значна частина території Київської Русі увійшла до складу Литовсько-Руської, пізніше Польської держави. В останній з 1364 р запровадили відзначати поч. року з 1 січня,а літочислення вести від Різдва Христового. Тому,починаючи з ХIV ст., в Україні поуряд з ерою від створення світу використовують літочислення від Різдва Христового. Ось,напр. що записано у Південноруському літописі:»Року 1432 Федор княжа Острожское, муж великой діяльности... добил Смотрич». Крім того, незабаром після григоріанської реформи 1582р. документи «Литовської Метрики» датуються за новим стилем. Роками від народження Христа датовані також козацькі, гетьманські і полковницькі універсали ХVI-XVIIIст. Місяці тут подавали за їхніми римськими назвами(генвар, апріль, май та ін.), які прийшли на Русь разом з християнством. Як виявилося, у Х-ХVI ст. літописці користувалися першим або другим способом нумерації років(березневим або ультра березневим) без будь-якої системи. Напр.,у Лаврентієвському літописі з загальної кількості 165 статей, до датованих 1110-1304рр., березневим роком позначено 101 статтю,ультра березневим - 60. У 7208 році від «створення світу» Петро І указом від 15 грудня 1699 року від Різдва Христова проголосив Новий рік з 1 січня 1700 року за юліанським стилем, який став діючим і на Україні. Після Жовтневої революції,яка відокремила церкву від держави, питання про Реформу календаря було розв'язано. Григоріанський календар , як точніший з астрономічного погляду, впроваджено від 14 лютого 1918року.Тоді різниця між сонячним роком і юліанським календарем становила 13 днів.
60. Монетна справа у Херсонесі.
Упродовж багатьох століть однією з наймогутніших грецьких колоній у Північному Причорномор'ї був Херсонес. Монетне карбування у Херсонесі розпочалося близько 390—380 рр. до н. е. випуском першої серії, що складалася зі срібних та мідних монет. На їх аверсі зображено голову покровительки міста богині Діви у кекрифалі (різновид головного убору), а на реверсі — рибу та палицю. До даної серії входили срібні (тетробол, діобол, геміобол) та мідні (халк та лепта) номінали. У другій чверті IV ст. до н. е. основним монетним металом залишалася мідь. З неї карбували наступні розмінні монетні номінали — ділептон, тетралептон, три-лептон, лепту. Головними сюжетами, які вміщувалися на їхніх аверсах та реверсах, були голова Діви, голова бика, дельфін, риба, палиця та ін. У 370— 364 рр. до н. е. зі срібла карбувалися октобол, тетробол та діобол. На аверсі цих монет надалі домінували зображення голови богині Діви, а на реверсі — бик, який стоїть на палиці, та риба. 330—320 рр. до н. е. у Херсонесі емітувались мідні халки та діхалки з постаттю Діви, яка стоїть навколішки, — на аверсі та грифоном — на реверсі. У 300—280 рр. до н. е. на херсонеському монетному дворі розпочався випуск повновартісних срібних номіналів — тетрадрахм при карбуванні яких дотримувалися норми хіоської монетної системи. Характерною особливістю херсонеської монетної системи було поєднання двох монетно-вагових систем — хіоської (родоської) та перської. Підпорядкування Херсонесу іноземним володарям позначилося на розвитку його монетної справи. Надалі монети у Херсонесі карбувалися переважно з неблагородних металів-з міді, золота. Основними номіналами, які випускалися у І ст. до н. е., були мідні тетрахалки, діхалки та оболи.На них зображ Діва-переважно у вигляді воїна. Реверсні сюжети містять орла, який сидить на блискавках, бика та інші предмети та символи. Піднесення монетного карбування Херсонесу припадає на період римсько-боспорської війни 45 р. н. е. було відкарбовано невелику кількість золотих статерів із головою божества Херсонас і змією на аверсі та постаттю лані - на реверсі. Основним номіналом, карбованим за часів імператора Клавдія (41—54 рр.), були ассарії. У роки правління Нерона та Веспасіана монетне виробництво полісу було обмеженим, відродилося воно лише за часів імператора Тіта (79—81 рр.). Знову почали емітувати датовані мідні тетрассарії та золоті статери. Масштабнішою була монетна продукція за часів імператора Юстиніана І (527—565 pp.). Єдиним номіналом, який тоді карбували у Херсоні, був мідний пентанумій (1/8 фоліса) вагою бл. 2,65—3,49 г. Емісія нових монетних номіналів — фоліса (40 нуміїв) та півфоліса (20 нуміїв) — розпочалася при Юстиніані II. Останній етап херсонського монетного карбування епохи середньовіччя припадає на т. зв. фемний період його історії. Одночасно місто отримало право на виготовлення власної монети, яку почали карбувати за імператора Феофіла (829—842 рр.). Характерна особливість монетної емісії того часу — виготовлення монетних кружків технікою лиття. Упродовж IX—X ст. монетна емісія у Херсоні здійснювалася регулярно — від імені як імператорів, так і їхніх співправителів.
66. Грошовий обіг у Галичині в ХІХ - на початку ХХ ст.
Усвідомлюючи необхідність зміни грошової системи і використовуючи певну політичну й економічну стабілізацію в державі" уряд Австрійської імперії в середині 1850-х років розпочав підготовку до проведення грошової реформи. При цьому він сподівався на зближення з німецькими державами. Наступними кроками у цьому напрямі було створення у 1815 р. Німецького Союзу, частина членів якого тяжіли до Австрії, яка намагалася не допустити домінування у ньому Пруссії. Важливу роль у пропагуванні монетних реформ виконував утворений у 1833 р. Митний Союз, який об'єднав 18 німецьких держав. Його завдання полягало у підготовці до політичного та економічного об'єднання Німеччини шляхом ліквідації митних бар'єрів та уніфікації монетних систем. Провідну роль у цьому Союзі прагнула відігравати Пруссія. У 1837 р. низка держав Південної Німеччини — членів Митного Союзу — уклали нову монетну конвенцію. У наступному році Пруссія підписала з ними Дрезденську конвенцію, згідно з якою 2 прусських талери мали відповідати 3 південно-німецьким гульденам. Дана конвенція була побудована на засадах срібного монометалізму — грошової системи, за якої основним мірилом вартості та законним засобом платежу було срібло. Намагаючись посилити свій вплив на німецькі держави, австрійський уряд ще в 1853 р. запропонував Пруссії укласти митний договір з Австрією і запровадити на території обох держав єдину грошову одиницю на засадах золотого монометалізму. Однак прусський уряд відмовився від запропонованих пропозицій, наполягаючи на визнанні срібла основним валютним металом. 24 січня 1857 р. підписано віденську монетну конвенцію між Австрією і державами Німецького Митного Союзу, яка стосувалася, передовсім, уніфікації валютних систем. На її основі в обіг запроваджувалася так звана союзна монета. Основним її номіналом був союзний талер. Новою спільною монетно-ваговою одиницею, замість кьольнської марки, став так званий важкий митний фунт вагою 500 г. З цієї кількості срібного монетного сплаву 900-ї проби карбували ЗО союзних талерів, що дорівнювали 45 австрійським гульденам. Впродовж 1857—1867 рр. на монетних дворах у Відні, Кремниці, Празі, Карлсбурзі, а також у Мілані та Венеції було відкарбовано понад 30 млн шт. союзних талерів. Для потреб міжнародної торгівлі і здійснення міждержавних платежів випускалися спеціальні золоті торгові монети — золоті крони та півкрони. Золота крона важила 11,111 г золота 900-ї проби. Цих монет було відкарбовано небагато. На внутрішньому грошовому ринку крони оцінювалися по 12 флоринів 6 крейцерів, а півкрони — 6 флоринів 33 крейцери. Крім того, Австрія зберегла за собою право карбувати так звані талери Марії Терезії, або левантійські талери, які використовувалися для потреб східної торгівлі. і оцінювалися по 2 флорини 10 крейцерів. Подальшим кроком у проведенні грошової реформи стала зміна внутрішньої монетної системи Австрійської імперії. Замість віденської валюти, яка функціонувала з 1816 р., імператорським патентом від 19 вересня 1857 р. було запроваджено австрійську валюту. її основним номіналом став флорин (гульден) австрійської валюти, що поділявся на 100 нових крейцерів. У Галичині населення продовжувало називати цю грошову одиницю золотим ринським. Одночасно з запровадженням у країні системи срібного монометалізму і проведенням внутрішньої грошової реформи було змінено й структуру монетних номіналів. З 19 вересня 1857 р. на монетних дворах у Відні, Кремниці, Карлсбурзі та Венеції, а з наступного року й у Мілані розпочалася емісія нових гульденів, які випускалися зі срібла 900-ї проби вагою 12,35 г (11,11 чистого срібла). З 1868 р. карбування цих монет в австрійській частині монархії було зосереджене лише на Віденському монетному дворі. З 1859 р. розпочалося виробництво двофлоринових монет. Повновартісними (курентними) монетами вважалися також чвертьфлорини, що карбувалися зі срібла 520-ї проб. Розмінними номіналами були білонні 5 та 10 нові крейцери. Одним із головних завдань грошової реформи 1857 р. була уніфікація монетно-грошової системи Австрійської імперії. З 1 вересня 1858 р. ново-запроваджена австрійська валюта була оголошена єдиною законною на всій території імперії. Для полегшення обміну різноманітних монет попереднього карбування на нову монету цісарським патентом від 27 квітня 1858 р. встановлювалося співвідношення між ними. Перші кроки грошової реформи мали позитивні наслідки. Уряду вдалося скоротити дефіцит державного бюджету, суттєво зменшити кількість паперових грошових знаків в обігу. Впродовж 1858 р.—1859 р. тривав вільний обмін банкнот на золоту та срібну монету. Однак уже початок війни 1859 р. з П'ємонтом та Францією завдав нищівного удару по грошово-фінансовій системі Австрійської імперії. З обігу знову почала зникати повновартісна монета, для покриття воєнних видатків уряд вдався до емісії паперових грошових знаків. Особливо гостро відчувався брак дрібної розмінної монети. Певна альтернатива для австрійської фінансово-грошової політики виникла після переговорів з Францією та іншими країнами — членами Латинського монетного союзу. Створений наприкінці 1865 р., цей союз об'єднував Францію, Бельгію,Італію та Швейцарію, а з 1869 р. — і Грецію. Всі вони зобов'язалися запровадити систему біметалізму при співвідношенні золота до срібла як 1:15,5. Основна грошова одиниця союзу — французький франк масою б г (4,5 г чистого срібла). Після тривалих консультацій Австро-Угорщина запровадила окремі засади монетного господарства, прийняті в країнах Латинського монетного союзу. Суттєво зросли й обсяги паперових грошових знаків, якими уряд намагався покрити величезні видатки, пов'язані з австро-прусською війною, а також з втратою Шлезвігу та Венеції. Вже 7 липня 1866 р. були випущені нові державні ноти номінальною вартістю 1 та 5 гульденів, а 25 серпня— ще й 50 гульденів, яким було надано примусовий обіговий курс. Загальна кількість паперових грошових знаків у грошовому обігу імперії постійно зростала. А успішне проведення грошової реформи 1892 р. і запровадження золотого стандарту в Австро-Угорщині позитивно вплинули на економічний розвиток імперії: з обігу була майже повністю витіснена іноземна валюта; впорядкування державного бюджету і скорочення його дефіциту сприяли оздоровленню грошового господарства країни. Залишалася стабільною цінова ситуація. Наприкінці першого десятиліття XX ст. фінансову стабільність Австро-Угорщини дедалі більше порушували воєнні видатки, які постійно зростали. Міністерству фінансів з великими труднощами вдавалося утримувати курс крони та зберігати вільний обмін банкнот на золото в часи боснійської кризи та балканських воєн. Передбачаючи наближення війни, уряд різко збільшував кошти на модернізацію армії. 1914 р. загальні воєнні видатки у бюджеті перевищили 561 млн крон. Для часткового покриття дефіциту державного бюджету було випущено чотиривідсоткову позику на суму 350 млн крон. Вступ Австро-Угорщини в Першу світову війну поклав край функціонуванню в країні золотовалютного стандарту. Як і в інших європейських країнах, тут з 4 серпня 1914 р. було припинено конвертацію банкнот у золоту монету, що відразу ж підірвало довіру населення до паперових грошей. Міністерство фінансів, переконане у міцності і стабільності грошової системи, відразу ж не вдалося до заборони обігу золотої монети і примусового її вилучення у населення, що призвело до значних фінансових втрат. За цих умов покриття всезростаючих воєнних видатків було можливе лише за рахунок внутрішніх та зовнішніх позик, а також емісії нічим не забезпечених паперових грошових знаків. Якщо у 1913 р. на грошовому ринку перебувало банкнот на суму близько 2,5 млрд крон та монет — близько 1 млрд крон, то у 1915 р. грошова маса зросла до 5 млрд крон, а в 1918 р. вона сягнула астрономічної цифри— 35 млрд крон. У роки війни було здійснено низку емісій паперових грошових знаків. Вже з 5 серпня 1914 р. в обігу з'явилися двокронові купюри, 2 січня 1915 р. — 10 крон нового зразка, 1 грудня 1916 р. — 1 крона, 1 березня 1917 р. — 2 крони. У1918 р., напередодні розпаду імперії, Австро-Угорський банк випустив нові банкноти номінальною вартістю 25, 200 та 10 000 крон, які на грошовий ринок західноукраїнських земель вже не потрапили. Значних змін у роки Першої світової війни зазнало і монетне карбування Австро-Угорщини. Чималі запаси дорогоцінних металів, накопичені в довоєнні роки, дали змогу аж до 1916 р. карбувати однокронові монети австрійського та угорського зразка. Продовжувалось також виробництво золотих монет вартістю 10 та 20 крон. Ці заходи, на думку урядових кіл, мали сприяти утриманню довіри населення до золотої кронової валюти. Однак в умовах воєнних невдач, наростання економічної кризи, інфляційних процесів та політичної нестабільності населення приховувало не лише повновартісну золоту та срібну монету, а й розмінну нікелеву та бронзову. В країні став відчутним монетний голод. З метою здешевлення випуску розмінної монети вже у 1914 р. 10 та 20 гелерів почали карбувати з мідно-нікелево-цинкового сплаву, у 1916 р. заміненого звичайним залізом.
85. Стан вивчення і завдання української сфрагістики.
85. Стан вивчення і завдання української сфрагістики. Сфрагістика або сігілографія,вивчає сфрагістичні памятки - печатки,пломби,скарабеї тощо,історію їх виникнення, побутування, застосування,матеріал з якого вони виготовлені,зроблені з них відтиски задля уточнення часу і місця створення та авторства даного історичного джерела,визначення його автентичності. Дослідження сфрагістики на Україні розпочалося в перших десятиріччях XIX ст. В 1838 році в Одесі була надрукована робота тверського архієпископа Гавриїла Историческая записка о Пустынно-Николаевском Самарском монастыре,в ній опубліковано рисунок печатки Самарської паланки Запорозького війська. Цю публікацію можна вважати першим паростком досліджень сфрагістики на Україні. Публікацію запорозьких печаток продовжив у 40-их рр. XIX ст. А Скальковський у своїй праці История Новой Сечи,де репродуковано рисунки печаток Низового Запорозького війська та чотирьох його паланок,печаток кошового бушкальських козаків і печатки Чорноморського та Дунайського війська. В Памятках,издаваемых Временною Комиссиею для разбора древнех актов теж можна знайти печатки гетьманів Запорозького війська. Слід згадати про праці О.Лазаревського та Г.Милорадовича,А.Уварова,П.Іванова,вони їх присвятили здебільшого козацьким печаткам. В наступні десятиріччя вивчення запорозьких печаток залишалось основним предметом сфрагістичних досліджень на Україні. Потрібно відзначити,що описи і репродукції печаток зустрічаються у Актах, относящихся к истории Южной и Западной России, у Реестрах войська Запорожского 1874р і т.д. Дані про печатки Запорожського війська містились в Історії України-Русі М. Грушевського. У 1912 р вийшла робота Марії Слабченко Материалы по малорусской сфрагистике,в якій дано стислий огляд літератури української сфрагістики та опис печаток козацьких старшин,а також гетьманських і запорозьких печаток. Недоліком публікації була відсутність ілюстрацій із зображенням печаток. У статті В.Модзалевського та Г.Нарбута вміщено нові матеріали про козацькі печатки XVII ст. Також потрібно відзначити доробок у цій галузі І.Крипякевича,який публікувався у Записках НТШ ,також в цей період особливо плідно працювали над дослідженнями козацьких печаток Михайло Слабченко Запорізькі печатки XVII ст і Б. Барвінський Причини до польсько-української геральдики та сфрагістики Щодо печаток міст то у 1906 р зявилась робота П. Китицина Печати городов 3-ох малоросийских казачьих полков.Широкий джерельний матеріал ввели Д.Щербаківський, К.Антипович, М.Корнилович. Про печатки західноукраїнських міст писали такі польські історики,як В.Лозінський, Л.Харевічова, К. Соханєвич. Щодо печаток Русі можна відзначити роботи Н. Кондакова Русские клады, А.Орешнікова Материалы по русской сфрагистике,Н. Лихачова Материалы для истории византийской и русской сфрагистики.Українські історики теж внесли свій вклад в розробку даної теми.слід відзначити роботи О. Люценка О древней свинцовой печати...,К. Болсуновського Сфрагистические и Геральдические памятники Юго-Западного края. Професор Петербузького університету А.Лаппо-Данилевський видав широку працю Печати последних галичско-владимирских князей и их советников. Про сфрагістичні памятки з археологічних розкопок говориться в статях М.Грушевського Молотовське срібло, Печатка з-під Самбора, Звенигород галицький, Печатки з околиць Галича Протягом 1959-1971 рр. зусиллями І. Крипякевича та І. Бутича вдалося зоорганізувати науково практичні семінари з допоміжних історичних дисциплін у ЦДІАУЛ і такі часописи,як Історичні джерела та їх використання, Науково-інформаційний бюлетень архівного управління. На їх шпальтах друкавались матеріали з української сфрагістики,геральдики,палеографії,дипломатики. У 1972 р з приходом до влади Щербицького відбулися суттєві зміни у розвитку сфрагістики і сід. Низка часописів були закриті.В цей час можна відзначити лише працю В. Гавриленка Українська сфрагістика. Питання предмета та історіографії.Відтак Україна на тривалий час суттєво відстала від світової історичної думки та від її основ - джерелознавчих студій. Зміни в СРСР 1985-1991 рр відкрили новий етап в розвитку української історичної науки в цілому та СІД зокрема. Центрами досліджень СІД були створене у 1990 р у Львові Українське геральдичне товариство, відділ спеціальних історичних дисциплін Інститутут історії України НАНУ 1994, Інститут української археографії та джерелознавства імені М. Грушевського НАНУ, осередки в університетах Львова,Києва, Харкова. Одним з перших видань,де систематично публікувалися сфрагістичні розвідки,були матеріали сфрагістичних конференцій. Від 1993 р виходить часопис Знак,друкований орган УГТ,також у 1996 р започатковано щорічник СІД: питання теорії і методики. Для сфрагістичних досліджень 1990-их років характерною рисою було нагромадження джерельного матеріалу,збирання найдрібніших згадок. Щодо міських печаток у сучасний період слід відзначити праці О.Гірник, А.Гречило, О.Однороженко, Ю.Савчук, Я.Дашкевич та інші,у своїх працях вони порушують питання розвитку міської печатки як атрибута магдебурзького права,причини вміщення тих чи інших емблем,знаків, монограм,вплив чужоземних традицій та інші. Підсумком студій над міською українською печаткою можна вважати книгу Герби міст України,авторства А.Гречила, Ю.Савчука,І. Сварника. Козацькі печатки досліджують І.Ситий та О.Однороженко,вони звертають увагу на мистецькі властивості печаток,вплив на них популярних на той час мистецьких стилів. Залишається актуальним подальше опрацювання сфрагістичних колекцій в музеях і архівах.Досить мало досліджена середньовічна сфрагістика.Суттєвою проблемою залишається необізнаність українських науковців із провідними європейськими часописами з сфрагістики,монографічними дослідженнями та іншими працями.Щоб вирішити дане питання потрібно підписувати угоди з провідними науковими інституціями Європи про обмін літературою.Залишається відкритим питання сфрагістичної термінології. В.Перкун зазначає, що варто відродити семінари з СІД,проводити сесії,круглі столи.Очевидною є проблема упорядкування повної бібліографії національної сфрагістики.У перспективі створення електронної бази даних печаток.Не останню роль має відігравати експозиційна роль музеїв,архівів,бібліотек,де потрібно робити виставки оригінальних документів із печатками,які їх супроводжують.Повинна бути прийнята на академічному рівні довгострокова программа вияву,обліку та видання печаток із відповідним фінансовим забезпеченням робіт. Видання каталогів та альбомів печаток.Розподіл і класифікація виченого матеріалу. Певним підсумком повинно бути написання синтетичної монографії з української сфрагістики.
61. Монетна справа Боспорського царства.
В VI ст.до н.е. на території Північно - Східного Причорноморя сформувалося Боспорське царство зі столицею в Пантікапеї. У 2пол. VІст. До н.е. Розпочалось карбування срібних монет - гемідрахми, діоболи. В царстві не було мідних монет тому роль розмінної монети виконували найдрібніші срібні номінали. До IV ст.до н.е найбільш вартісними були електрові кізитські статери. На їх аверсі було зображено голову лева. У 2 пол. Vст до н.е на монетах зявилися початкові літери назви міста Пантікапей - ПА, ПАN, ПАNТІ. У 438 - 437 роках в боспорське царство прийшли представники династії Спартокидів тому на аверсі монети карбувався Аполлон, а на реверсі зображалась голова барана або осетр. Найвищий етап піднесення економіки датується IV ст.до н.е - центр карбування став Пантікапей. Саме тоді почали карбувати мідні монети. У 70-х роках 4 століття на зміну кізитським статерам прийшли золоті статери місцевого карбування. Також змінилось зовнішнє оформлення монет. Зображувалась бородата чоловіча голова голова сатира. Її вага = 9,1г. Згодом її було зміншено до - 8,55г. У ІІІ ст. криза призвела до припинення карбування золотих монет - ринок наповнився мідними номіналами, якф щораз знецінювалися. З метою стабілізації грошового ринку було виготовлено серію монет нового типу. Першими з них стали номінали із зображенням лука і стріл на реверсі. Наступні монети містили зображення голови Аполлона на аверсі і орла - на реверсі, але випуск був невдалим. У третій чверті ІІІ ст. в обігу зявились мідні монети великого розміру із зображенням Посейдона, однакі це було нетривалим. З метою впорядкування грошового ринку цар Левкон ІІ провів грошову реформу. Зявилися три мідні монети - обол, тетрахалк, діхалк. Також відновилсь карбування срібної монети. У ІІ ст.до н.е Боспорське царство було представлене емісіями срібних драхм та їхніх фракцій - тетроболів, діоболів та тригеміоболів, але вони були низької проби. У ІІІ - ІІ ст. - відбувається випуск золотих, срібних та мідних монет від імені архонтів та царів. Цар Асандр проголосив себе царем 47 - 17 рр. На грошовому ринку домінувала золота монета та мідні номінали - оболи та тетрахалки, що зодовольняли потреби внутрішнього ринку. Срібна монета відігравала допоміжну роль. На золотих монетах Асандра зображувався портрет Августа, богиня Ніке, яка стоїть на носі корабля. Популярність Боспорських золотих монет була настільки великою. Що їх випускали сусідні варварські племена. Після смерті Асандра царство остаточно перейшло під владу Риму. Тому на аверсі монети зображувались портрети римських імператорів, а на реверсі монет містилась дата їх карбування і монограма царя. Розквіт карбування таких монет припав на часи правління царя Котіса І. Випускалась велика кількість монет з портретами Клавдія та Нерона. Монетна реформа Нерона запровадила нові монетні номінали: сестерції та дупондії, вартість 24 та 48 одиниць. За часів імператора Доміціана на монетах карбували портрети боспорських царів. Оновлення монетного господарства боспору здійснив - Савромат ІІ 174 - 210 рр. У 186 році він провів грошову реформу, запровадивши номінали з міді. Зявилися драхми, денарії та подвійні денарії. Наслідки реформи були незначними і вже за панування Рискупорида ІІ 210 - 226 рр країна опинилась у стані фінансової кризи. Почали випускати тільки мідні драхми. Впродовж ІІІ ст. криза наростала. Спроби оновлення за часів Рискупорида V були невдалими і золоті монети, які були викарбувані зникли відразу. Основним монетним номіналом залишились мідні статери. Припинення боспорського монетного карбування припадає на 30 - ті роки IV століття.
56. Виникнення та розвиток грошових систем стародавньої Греції.
Вдосконалення знарядь праці, розвиток виробничих відносин привели до створення надлишкового продукту, який можна було обміняти на щось інше. У багатьох народів предметом цінності обміну стала худоба. Однак усі вони не відповідали більшості основних критеріїв,а саме: подільність, вигідність при транспортуванні та зберіганні, висока вартість, стійкість щодо псування та ін. Саме тому роль всезагального еквівалента вартості почали виконувати металеві вироби, а згодом дорогоцінні метали — електр (природний сплав золота і срібла), золото та срібло. Давньогрецький співець Гомер у поемах "Іліада" та "Одіссея" наводить чимало прикладів оцінювання різних товарів та речей. У стародавній Спарті тривалий час домонетними засобами обміну були залізні прути — оболи. Згодом сформувалась грошово - вагова система, в основі якої лежали вагові одиниці вартості. Використання злитків золота та срібла мало ряд недоліків , що потребувала постійного використання ваги та потребі частого поділу злитків і неможливості визначення проби металу. На зміну ваговим злиткам прйшли монети. Виготовлення монет датується рубежем VIII - VII ст. до н.е. Лідійські монети - елетрові статери царів Гігеса 685 - 652 р. до н.е. та Аліата 617 - 560 р. до н.е. - на їх аверсі містились зображення голови лева та напис з іменем царя, а на тильній стороні зображень не було. Вага - 14, 25г. В обігу перебували монети восьми основних номіналів - статер, гімістатер, тріте, гекта, гемігекта, місгемігекта також карбовані тетарте. Ці монети використовувались на території Малої Азії та іонійського узбережжя - у Мілеті, Єфесі, Кізику та ін. На сер 7ст..до н.е. зявляються монети на о.Егіна. Ранні егінські статери дідрахми мали вигляд кусочків срібла неправильної форми, на аверсі яких містився герб полісу - черепаха. Середня вага такої монети сягала 14,55г. До монетної системи входили також драхма - 7г., тетробол - 4,7г., гемідрахма - 3,5г., діобол - 2,3г., тригеміобол - 1,75г., обол - 0,5г., тетартеморіон - 0,25г. Номінали цієї номети 594р.до н.е. зявились на материковій Греції. Велика к-сть міст - держав сприяло створ регіональних монетних союзів з єдиною монетною системою. Більшість з них базувалися на запозиченні окремих елементів вагових систем Сходу-вавилонської, фінікійської, іудейської та єгипетської в поєднанні їх у грецьких монетно - вагових системах. Східні вагові одиниці талант та міна стали грошово - лічильними одиницями, а драхма та обол - грошово монетними(1 талант = 60 мін = 6000 драхм = 36 000 оболів).Осн монетно - грошовою одиницею була срібна драхма. Від ваги драхми залеж вага таланта. У різних полісах драхми та оболи мали різну вагу. Найбільш пош була атично - евбейська монетна система. Її номінали пошир у всіх держ елліністичного світу. Карбувались: декадрахма 43,8г., тетрадрахма 17,4г., дідрадрахма 8,6г., драхма 4,3г., пентобол 3,6г., і т.д. Через відсутність на ринку мідної монети дрібні монети карбувалися зі срібла. Наприк V ст.до н.е. розпоч вироб дешевих мідних номіналів. З міді виготовляли: халк, діахалк, трихалк, тетрахалк. Найменшою монетою була - лепта. Крім мілетської та аттично - евбейської системи існували інші монетно - грошові системи: фокейська, корінфська, самоська, перська. Всі вони були регіональними і не мали впливу на формув грошової системи у грец колоніях, які виникли у Пн Причор.
20. Історичний розвиток палеографії у Західній Європі XVIII-XX ст.
З XIX ст. починає інтенсивно розвиватись палеографія, розвитку палеографії сприяли технічні винаходи, особливо винайдення у 1839 р. фотографії,що дозволило виготовляти фотокопії письмових текстів. У 1750-1765 рр. вийшов шеститомний твір французьких монахів Тассена і Тустена «Новий трактат по дипломатиці».де на основі обширної джерельної бази було дано детальну класифікацію типів середньовічного письма. Це стало основою для розробки палеографії у XIX - XX ст. Як самостійна наука палеографія повністю сформувалась у XIX ст. це пов'язано з появою спеціальних вищих навчальних закладів та періодичної літератури. · Центром розвитку спеціальних історичних дисциплін,і зокрема,палеографії, у Франції стала «Школа Хартій» заснована в Парижі у 1821р. У цій школі працював Сільвестр що є автором праці з палеографії надрукованої у 1841 р. · У Німеччині великий вплив на розвиток палеографії мало Товариство для вивчення давньої німецької історії,засноване у Франкфурті - на - Майні у 1819р. яке розгорнуло широку діяльність по виданню джерел . · В Англії палеографічні дослідження зв'язані з Британським музеєм,і наявної в ньому джерельної бази. У 1873р. там було засновано палеографічне товариство. · В Італії палеографічні дослідження ведуться з другої половини XIX ст. головним чином в наукових центрах Флоренції і Падуї. Найвидатніший італійський палеограф Ч. Паолі. У XX ст. у палеографів посилився інтерес до установлення закономірностей в розвитку письма. В працях найвідоміших палеографів першої половини XX ст. основна увага приділялась зв'язку письма і культури.У 1952 р у Парижі було організовано Міжнародну нараду по латинській палеографії,яка мала на меті виробити сучасну термінологію і принципи побудови каталогів. В останні роки підвищився інтерес до важливих проблем історії письма різних народів в давнину, середньовіччя , у новий і новітній час. Фахівці досліджують питання еволюції писемності у зв'язку з мовою, матеріальною і духовною культурою суспільства, історичне і соціологічне значення письма; вони шукають закономірність в процесі розвитку письма, досліджують його в порівняльному плані у різних народів і т.д. У 1940-1950-х рр.. французький палеограф Маллон виступив з новою методикою дослідження письма. Крім аналізу форм літер він запропонував аналізувати - дукт (послідовність, з якою писар накреслює складові елементи графеми і напрямок їх начерку) - модуль (розмір і пропорції графем) - кут (нахил літер) - вага (ширина літер) Зараз ця методика є основною,на її основі можна провести детальний палеографічний аналіз тексту. Крім методів і прийомів дослідження власне палеографії зараз застосовуються методи й прийоми дослідження інших дисциплін і наук.
50. Безмонетний період в історії грошового обігу українських земель.
У перших десят 12ст. місце монет на грошовому ринку посіли гривни-масивні зливки срібла чи золота встановленої ваги та форми. Виявлений біля Старої Ладоги скарб з куфічними дірхемами та гривнами дат 808р. З 12ст. дослідники почали вжив термін безмонетний період. XII ст. у скарбах дедалі частіше реєструються монетні гривні — зливки стандартизованої ваги та проби. В цих комплексах відсутні монети, що дало підстави дослідникам зробити висновок про початок "безмонетного" періоду в історії грошового господарства Київської держави. Спаський вживав його для означення перерви у монетному карбуванні на руських землях,який продовжувався до др пол 14ст. У 1144р. галицький князь Володимирко Володаревич змушений був сплатити київському князеві контрибуцію у розмір 1400 гривен срібла,тобто від 230 до 280 кг цього дорогоцінного металу. Дещо пізніше,у 1146р. князь І.Берладник отримав як платню за службу від чернігівського князя Святослава 200 гривен срібла 120золота. Єдиної думки щодо датування перших монетних гривен немає. Більшість схиляється до того,що виготовлення припадпє на др пол 11ст. Першими зявилися гривни Київського типу-ромбоподібні шестикутні зливки срібла,вагова норма яких коливається в межах 161-164г. Виготовлялися в Києві,бо більшість знайдено там. Місцем виробництва були найбільші монастирі княжого стального города. Відомо понад 400 гривен,ареал поширення-Київська,Чернігівська,Волинська,Смоленська та інземлі. Подібними є - псевдокиївські важкі гривни,але вони товщі і згладжені краї. Основна відмінність:вага=204г,наближається до вагового стандарту новгородських гривен.Ареал-Рязанська та Тверська землі,менше на Південній Русі. І тому Котляр припустив,що це гривни північно-руського походження,проміжний етап між південною- і північно-руською монетно-ваговими системами. На ринку зявилися в середині 12ст. Найпоширенішими були - новгородсього типу-прогнута паличка срібла. Називають ладь'єподібним. Маса=204,756г=дорівнюють половині фунта409,5г. Виготовляли в кінці 11 - п.п. 12ст. Найбільш загадковим є - чернігівський тип срібних зливків. Мають неправильну форму і викон досить неохайно. Вироб не лише у містах,а й у селах. Гривни цього типу найчастіше були сировиною для ремісників-ювелірів. Ареал- Сіверька земля. Маса=195,56 і 196,74г. Гривни виготовлялися шляхом відливання у відкритих формах. Поверхня шорохувата і пориста-915 та 960 проба. Чернігівські гривни-ромбовидної форми з довгим витягнутим кінцем,пізніше-еліпсоподібним. Також були-куни,бусини,ракушки,ногати,векші та інші. 1гривна=20 ногатам=50 кунам. Існув також на поч безмонетного періоду західноєвропейські денарії. Пош у Середньому Подніпровї їх завозили купці. Після створ Золотої Орди сформув власна грошова система карбув грошових монет-дерхемів,тяньга,потім деньга. Крім монет виготов зливки срібла - суми. Золото-ординські монети пошир у Середньму Подніпровї, степах України,в Криму. Використовувались на Гал-Вол землях не лише гривни,а й монети. А виготов монетно-вагових гривен на гал-вол землях тривало і впродовж 13 та 14 ст. У п.п.14ст. на грошовому ринку зх-українських земель пошир монети іноземного карбув-це польські денарії,празькі гроші на ін. Пош іноземних монет та відновлення монетного карбування у Києвському,Чернігово-Сіверському князівствах,Галицькій Русі,Поділлі завершили безмонетний період у 14ст.
69. Грошові відносини в Україні у міжвоєнний період.
Внаслідок громадянської війни грошове господарство України було зруйноване. В обігу перебувала величезна кількість найрізноманітніших грошових знаків: царські рублі, випуски російських Тимчасового та радянського урядів, українські емісії часів Центральної Ради, Української Держави гетьмана П. Скоропадського та Директорії УНР, валюта іноземних держав, воєнні гроші білогвардійських армій, місцеві бони окремих областей, міст, національних громад, промислових підприємств та різноманітних організацій тощо. Після встановлення радянської влади і проголошення Української Соціалістичної Радянської Республіки, питання грошових відносин та емісійної політики стали винятковою прерогативою Москви. З 25 березня 1920 р. для радянських підприємств, організацій та господарств було встановлено безкоштовне користування поштою, телефоном та телеграфом. 20 квітня 1920 р. Рада Народних Комісарів прийняла декрет "Про запровадження трудового продовольчого пайка", згідно з яким вводився єдиний принцип розподілу продуктів харчування серед "трудового" несільськогосподарського населення. Це ще більше звузило сферу використання грошей. Наступний крок — заборона всім радянським та громадським установам, підприємствам та організаціям купувати на ринку будь-які необхідні їм предмети . 11 жовтня 1920 р. прийнято декрет "Про відміну деяких грошових розрахунків", а 29 листопада цього ж року — декрет "Про спрощення грошових розрахунків", які відмінили всі грошові операції в рамках державного господарства. Наступний крок на шляху до повної відміни грошей передбачав зведення нанівець їх значення серед населення. З цією метою 4 грудня 1920 р. було видано декрет "Про безкоштовне надання населенню продовольчих продуктів", а 17 грудня цього ж року — декрет "Про безкоштовне надання населенню предметів широкого споживання". Згідно з цими правовими актами, населення мало безкоштовно отримувати продовольство та промислові товари. З 23 грудня 1920 р. запроваджувалося безкоштовне користування населення поштою, телеграфом, телефоном та радіотелеграфом. 27 січня 1921 р. відмінено оплату за житло, за користування водогоном, каналізацією, газом, електричною енергією, міським транспортом, лазнями, пральнями. 5 лютого ці ж засади були поширені на отримання ліків за рецептами лікарів. З 23 березня 1921 р. безкоштовною стала поліграфічна продукція (книги, газети, журнали, портрети вождів тощо) і нарешті, з 20 травня — перегляд кінофільмів. Проте, усі спроби запровадження ефективного безгрошового господарства виявилися невдалими. Саме тому відразу ж після переходу до нової економічної політики відбулося повернення до грошових відносин. Вже 4 серпня 1921 р. Раднарком знову дозволив державним та громадським організаціям, установам та підприємствам купувати необхідні їм товари на ринку, 25 серпня відновлено оплату за надані комунальні послуги, а в листопаді почали продавати газети та іншу поліграфічну продукцію. Наприкінці 1921 р. у Народному комісаріаті фінансів розпочалася підготовка проектів проведення грошової реформи. Особливо активною ця робота стала після призначення наркомом фінансів Г. Сокольникова, який був прихильником зміцнення рубля і боротьби з інфляцією. Один із перших кроків у цьому напрямі — відновлення карбування монет. Одночасно відбувалося впорядкування обігу паперових грошових знаків. Декрет Раднаркому від 3 листопада 1921 р. передбачав обмін усіх раніше випущених купюр, у т.ч. царських кредитних білетів, емісій Тимчасового уряду та перших радянських випусків на нові державні грошові знаки — так звані "совзнаки", забезпечені "всім надбанням республіки", В обігу з'явилися купюри номіналом 50 копійок, 1, 3, 5, 10, 25, 50, 100, 250, 500 та 1000 рублів. Обмін старих грошей на нові відбувався у співвідношенні 1:10 000. Разом з тим дозволявся обіг грошових знаків попередніх емісій. Виконання даного декрету призвело до укрупнення грошової одиниці і спрощення розрахунків.На руках населення знову нагромадились величезні суми грошей. Інфляційні процеси продовжували наростати. Знецінені "совзнаки" не сприяли економічному розвитку країни і створювали труднощі у формуванні товарного і грошового ринку. Відчуваючи нестачу грошових знаків, особливо розмінних номіналів, чимало підприємств та організацій знову розпочали широко практикований у роки громадянської війни випуск найрізноманітніших грошових замінників: бон, чеків, квитанцій тощо. За цих обставин було прийнято рішення про встановлення умовного мірила вартості товарів та послуг. Ним став так званий золотий рубль. Ним позначалася вартість товарів та послуг у довоєнних золотих рублях з переведенням їх у "совзнаки". Важливим кроком на шляху грошової реформи стала відміна з 4 квітня 1922 р. обов'язкової здачі населенням виробів, злитків та монет з дорогоцінних металів. А 27 липня цього ж року золоті монети царського карбування було дозволено приймати при здійсненні різноманітних платежів.У другій половині 1923 р. "совзнаки" дедалі більше витіснялись з обігу червінцями, вони втратили більшість функцій, властивих грошам. Ними переважно здійснювали дрібні платежі. Крім того, надмірне зростання емісії "совзнаків" вело їх до швидкого знецінення. На початку 1924 р. уряд визнав стан підготовки до здійснення грошової реформи задовільним і розпочав її проведення. 5 лютого 1924 р. був виданий декрет про випуск казначейських білетів номіналом 1, 3 та 5 рублів. 4 лютого було заборонено емісію "совзнаків", а їх залишки на фабриці та базах Народного комісаріату фінансів підлягали знищенню. "Совзнаки", випущені до 14 лютого, залишались в обігу до видання окремого розпорядження як законні засоби платежу. Для досягнення мети грошової реформи — створення єдиної стабільної грошової системи — необхідно було здійснити низку заходів економічного характеру. Найголовніші з них: загальний розвиток народного господарства, розширення товарообігу, бездефіцитність державного бюджету, денатуралізація платіжно-обмінних відносин, відміна натурального податну, досягнення активного зовнішньоторговельного платіжного балансу. 20 травня 1925 р. постановою Раднаркому СРСР в обіг було запроваджено новий номінал — півкопійки. Щодо результатів грошової реформи 1924 р. стали відчутними доволі швидко. На перших порах різко зменшився розмір банківської емісії, що стримувало розвиток інфляційних процесів. Повновартісна радянська валюта стала засобом тезаврації. Сприяло цьому, насамперед, те, що в перші місяці 1924 р. помітно впали ціни на золото, срібло, коштовності та іноземну валюту. Завдяки позитивному зовнішньоторговельному балансу в країні відчувався реальний надлишок іноземної валюти. Завдяки неймовірним зусиллям уряду в країні вдалося подолати значні труднощі економічного розвитку. її промисловий потенціал значно зріс. Дещо гіршою залишалася ситуація у сільському господарстві, яке ніяк не могло подолати наслідків сталінської колективізації (одним з її результатів став жахливий голодомор на Україні та в інших регіонах у 1932— 1933 рр.). Труднощі зі забезпеченням населення продовольством змусили уряд у 1929 р. ввести карткову систему. Водночас у країні існувала система "торгсинів", де товари продавалися не за знецінені рублі, а за валюту та золото. Лише з 1 січня 1935 р. було відмінено карткову систему на хліб, муку та крупи, а 1 жовтня цього ж року перестали існувати картки на м'ясо, рибу, цукор, картоплю. У період між двома світовими війнами радянське грошове господарство пройшло складний шлях розвитку. Завдяки вчасному переходу до нової економічної політики, країні за короткий час вдалося подолати труднощі, пов'язані з розрухою народного господарства, і перебуваючи в міжнародній ізоляції, закласти основи ринкової економіки. Свідченням цього є впорядкування грошового господарства. Протягом декількох років було пройдено шлях від майже повної відміни грошей, через одну з найбільших в Європі інфляцій, до повно вартісної стабільної грошової одиниці — червінця. Однак дуже швидко здобутки грошової реформи 1924 р. були зведені нанівець запровадженням планово-адміністративного господарювання.
59. Монетний обіг Ольвії.
На зламі VІІ-VІ ст. до н. е. на території сучасного селища Парутине мілетці заснували Ольвію. Поширювався культ бога Аполлона Лікаря. Атрибути Аполлона Лікаря-лук і стріли-виконували роль грошових знаків. Відливалися з бронзи і важили 5,3 г. У третій чверті VІ ст. до н. е. в Ольвії став популярним культ Аполлона Дельфінія. Цим пояснюється факт виникнення нових грошей у формі дельфінів. Вони перебували в обігу паралельно зі стрілами за співвідношенням 10:6. Важили дельфіни 3-3,5г. У першій половині V ст. до н.е. розпочалося економічне піднесення Ольвії, наслідком якого став полісний випуск грошей у вигляді монет. Біля 480-470 років до н.е. відбулася емісія бронзових асів вагою 54-76г з зображенням голови Афіни Паллади і дельфіна на одному боці та колеса - на зворотному. Протягом наступних 50 -ти років в місті дальше випускали бронзові литі аси, вагою 127,66, 71, 23-24г. У 440-430 роках до н.е. відбулася емісія срібних монет, на яких на аверсі був зображений Геракл у шкурі лева, що стояв на коліні і напинав тятиву лука та напис EMINAKO, а на реверсі - колесо у втисненому квадраті з дельфінами по боках. Важили вони 7,85-11,74г. З метою припинення функціонування приватних стріл і дельфінів, влада міста винесла рішення про цілковиту заміну їх державними монетами. Так у 438-410 роках до н.е. зявилися аси з написом APIX та зображення голови Горгони на одному боці та орла на дельфіні - на зворотному. Відомі їхні три вагові групи: 104-138г, що відповідали 196 частині кизікіна, 21-34г 1384 частини та 10-16г 1768 частини. Слово на монеті було складено з перших складів давньогрецьких слів APAIE стріла і ІХОУЕ риба. На цей же час припадає і поширення на ольвійському грошовому ринку електрових статерів малоазійського м. Кізика (т.зв. кізикінів). Використання населенням Ольвії різноманітних монет сприяло формуванню тут у 440—430 рр. до. н. е. власної грошово-вагової системи. На 410 -400 роки до н.е. припав випуск срібних монет, вагою 0,91-0,51, що відповідає оболам і геміоболам егінської монетної системи з написом ОЛВІ. Трохи пізніше, бо в 400-380 роках до н.е. тривала емісія бронзових асів, які важили 18-27г і містили зображення та напис ОЛВІО. Приблизно у той же час було прийнято закон, який регулював грошове господарство міста. Зокрема, він дозволяв вільне завезення на територію полісу золотої, електрової та срібної монети іноземного карбування, однак в обіг ці монети не допускалися, їх необхідно було відразу ж обміняти на міські гроші — "ольвійську мідь та срібло". Перше карбування монет в Ольвії відбувалося в другій чверті ІV ст. до н.е.-почали карбувати мідні монети — халк (3,18 г) та діхалк (6,36 г). На їх аверсі зображено голову Деметри або Аполлона, а на реверсі — орла на дельфіні або колосок. На багатьох монетах містяться ініціали осіб, відповідальних за монетну емісію у полісі. Однією з найбільш характерних для ольвійського монетного карбування елліністичної доби (300-280 р. до н.е. )є випуск борисфенів - бронзових монет, на яких були зображені- бородате річне божество Борисфен, повернутий вліво, на аверсі - скіфська зброя горит та сокира, напис ОЛВІО, доповнений різноманітними літерами та монограмами, - на реверсі. На початку II ст. до н. е. в Ольвії було випущено високомистецьку серію срібних монет зі зображенням голів Геракла, Аполлона та Артеміди на аверсі, палиці, кифари та лука і колчана — на реверсі. Крім того, при їх оформленні було використано нову систему позначень з літер та монограм, розміщених навколо зображення. Останні монетні емісії Ольвії здійснені в перші десятиліття III ст. н. е.— тетрассарії, потрійні ассарії, дупондії та ассарії з зображенням імператора та його матері Юлії Мамеї — відкарбовані за часів імператора Александра Севера (222—235 рр.). Після завершення цієї емісії карбування монет в Ольвії припинилося, а незабаром, за часів панування імператора Максиміна, місто стало жертвою готського руйнування.
99. Геральдика України ХХ ст. Українські державні герби.
На початку ХХ ст. в результаті української Національної революції та утворення Центральної ради відбулося відродження давніх історичних традицій. Як державний герб золотий тризуб на синьому тлі був схвалений у лютому 1918 року Малою Радою УНР у Коростені і затверджений Центральною Радою 22 березня 1918 року. Тризуб став фігурувати на державних печатках, банкнотах УНР, як герб зберігся в часи гетьманату П.Скоропадського 1918 р. та далі за Директорії 1918 - 1920 рр.. Після проголошення 22 січня 1919 р. Акта злуки тризуб став державним гербом обєднаних українських республік - УНР та ЗУНРГерб ЗУНР представлял собою золотого льва в голубом поле, смотрящего вправо. Протягом певного часу тризуб був відзнакою і в ЧУГА Червоній Українській Галицькій Армії. Пізніше, у 20 - 40-х рр. ХХ ст., символіку із зображенням тризуба використовували різні політичні організації Західної України, Буковини. Зокрема, золотий тризуб увійшов як елемент до державного герба Карпатської Україничервоний ведмідь на лівому срібному півполі й чотири сині та три золоті смуги у правому півполі та тризуб з хрестом на середньому зубі, затвердженого сеймом 15 березня 1939 року. Михайло Битинський на замовлення уряду УНР у1939 р виготовив ескіз середнього і малого герба України. 19 лютого 1992 р. після гострих дискусій Верховна Рада України затвердила Малий герб України - тризуб, знак княжої держави Володимира Великого Автори кінцевого варіанту Малого Державного герба України - А. Гречило, І. Турецький, О. Кохан. А Конституція України, прийнята пятою сесією Верховної Ради України 28 червня 1996 р., закріпила тризуб Малим гербом України.Конституцією України передбачена, крім малого герба, і наявність великого. Великий Державний герб України, - говориться в статті 20-й, - встановлюється з урахуванням Малого державного герба України та Герба Війська Запорозького козак з мушкетом самопалом. 1990 р в україні організовано Українське геральдичне товариство у Львові. Воно видає свій науковий вісник Знак та проводить наукові конференції .З 1995 р це тов.-член Міжнародної конфедерації генеалогії та геральдики. У складі Секретаріату Президента України функціонує Служба державних нагород та геральдики ,обовязки та завдання якої визначено Указом Президента від 2000р Ще 1906 р. у Львові було засноване Геральдичне товариство, на базі якого після Першої світової війни виникло Польське геральдичне товариство Ще одне таке товариство діяло в діаспорі в 1960-і рр. Українське геральдично-генеалогічне товариство. Українське геральдичне товариство - організація, яка займається науково-дослідницькою роботою в галузі таких спеціальних історичних дисциплін, як геральдика, вексилологія, емблематика, сфрагістика, уніформологія та генеалогія, сприяє їх популяризації та практичному застосуванню. УГТ надає консультації та допомагає з розробкою гербів, прапорів, емблем тощо. Утворене 9 липня 1990 р. у Львові невеликою групою дослідників. Ініціатором створення УГТ було НТШ Львові. УГТ продовжило місцеву геральдичну традицію Спершу УГТ обєднувало дослідників із Львівщини та сусідніх областей. Досить швидко діяльність Товариства поширилася на всю територію України, воно навязало контакти з білоруськими, польськими, російськими, словацькими геральдистами й вексилологами, зявилися й зарубіжні члени-кореспонденти з Франції, США, Канади. 7 грудня 1993 р. УГТ було зареєстроване Міністерством юстиції України як всеукраїнська громадська організація. Тепер обєднує провідних спеціалістів у галузі геральдики, прапорництва, емблематики, уніформістики. Членами Товариства є понад 300чоловікАктивно працюють регіональні відділення УГТ особливо - Кіровоградське та Львівське. Геральдисти-члени організації—львівянин Гречило Андрій Богдановичголова УГТ з 1990р Затвердження гербів міст Правобережної України в 1791-92 рр 1997; Українська міська геральдика 1998; ,М. Битинськийрозробив у30рр середній і малий герб України , і ще великий герб Кубані, І. Турецький, О. Кохан. і інші
68. Становлення грошової системи в Україні у 1917-1920 рр.
Політична криза літа 1914 р., фіналом якої став початок Першої світової війни, зруйнувала систему золотого монометалізму Російської імперії, яка була запроваджена у 1897 р. і стала основою економічного розвитку держави, успішно витримавши випробування російсько-японської війни 1904—1905 рр. та революції 1905—1907 рр. Після вбивства у Сараєві наступника австро-угорського престолу ерцгерцога Франца-Фердинанда європейські країни у передчутті світової війни одна за одною відмовилися від обміну паперових грошей на золото. Монометалічна система зазнала краху. Державний банк Росії прийняв рішення про призупинення обміну кредитних білетів на золоту монету 27 липня 1914 р. Населення було зобов'язане здати державі наявні у нього золоті монети, а їх у нього залишалось на 494,2 млн рублів, або понад 20 % від загальної грошової маси, що перебувала в обігу. Емісійна політика царського уряду в умовах війни докорінно змінилася. 1914 р. став останнім роком масового карбування банківського срібла. Тоді було випущено 536 тис. монет номіналом 1 рубль та 1 200 тис. — номіналом 50 копійок. Невелику кількість рублевих монет (за різними даними, від 600 до 5000 шт.) було відкарбовано у 1915 р. Натомість, зросли масштаби виробництва білонної розмінної монети вартістю 10,15 та 20 копійок. Так, якщо емісія 20 копійок у довоєнні роки не перевищувала 20 млн штук, то у 1914 р. їх було відкарбовано 52,750 млн шт., у 1915 р. — 105,5 млн шт., у 1916 р. — 131,670 млн шт. Подібна ситуація склалася з іншими білонними та мідними монетами. Виробничі потужності Петроградського монетного двору не справлялися з замовленнями, тому в 1916 р. в Японії (м. Осака) було відкарбовано велику партію монет номіналом 10 та 15 коп. Решта білонних монет виготовлено вже після падіння царизму у 1917 р., однак в обіг вони майже не потрапили. Уже з перших днів війни населення приховувало повновартісну монету. Спочатку процес активної тезаврації поширився на золото, згодом з ринку зникло банківське срібло, а з кінця 1916 р.— білонні та мідні монети. Грошовий обіг заполонили паперові грошові знаки. Кількість їх на ринку країни швидко зростала. Якщо станом на 1 січня 1914 р. в обігу було паперових грошей на суму 1 633 млн рублів, на 1 січня 1915 р. — 2 947, на 1 січня 1916 р. — 5 617, то на 1 січня 1917 р. — аж 9 103 млн рублів. Відчувалася гостра нестача дрібних розмінних монет. За цих умов було вирішено розпочати емісію нікелевих монет номіналом 10,15, 20 та 25 коп. (велися переговори про їх випуск у Японії), але даний задум не був доведений до позитивного завершення. Дещо раніше, у 1915р., уряд запровадив в обіг паперові білети номіналом 1, 2, 3, 5 та 50 коп. (10,15 та 20 коп. на ринок не надійшли), які повинні були замінити розмінну монету. Широко використовувалися також знаки у вигляді поштових марок з написами про "хождение наравне с серебряной" або "медной монетой". Номінали цих грошових сурогатів становили 1, 2, 3, 10, 15 та 20 копійок. Значний розмах емісії паперових грошових знаків, всезростаючі воєнні видатки, падіння обсягів промислового виробництва спричинили дорожнечу, посилення інфляційних явищ на грошовому ринку, знецінення рубля. Напередодні Лютневої революції 1917 р. і падіння царизму реальна купівельна спроможність рубля становила лише 26—27 довоєнних копійок. Фінансова політика Тимчасового уряду значно загострила становище на грошовому ринку. Якщо емісійна політика царського уряду диктувалася лише воєнними потребами, то нове керівництво країни вдавалося до цього інструменту для вирішення будь-яких, часто другорядних, проблем. За 8 місяців існування Тимчасового уряду емісія паперових грошей зросла вдвічі і сягнула 16,5 млрд рублів. При цьому відбулися суттєві зміни у структурі грошової маси. В обігу продовжували залишатися царські кредитні білети, яким найбільше довіряло населення. Весною 1917 р. Державний банк здійснив велику емісію купюр номіналом 5 рублів зразка 1909 р., які відрізнялися від оригінальних кількістю букв та літер у позначенні серії та номера. Наприкінці квітня в обігу з'явилися так звані "думські" гроші, назва яких походить від вміщеного на купюрі вартістю 1000 рублів зображення Таврійського палацу, в якому відбувалися засідання Державної Думи. Крім того, було випущено грошові знаки номіналом 250 рублів. Оформлення цих нехарактерних для російської грошової системи номіналів містило символіку республіканської Росії — двоголового орла без корон та інших атрибутів монархії. Цікавим моментом було також використання свастики, на фоні якої розміщений державний герб. Кризовий стан російських фінансів того часу яскраво засвідчує емісія так званих "керенок" — грошових знаків вартістю 20 та 40 рублів, які більше нагадували дореволюційні консульські марки, ніж повноцінні гроші. На них відсутні такі обов'язкові для казначейських знаків елементи, як дата емісії, номер та серія, а також підписи керуючого Державним банком та касира. На ринку з'явилася також друга емісія розмінних паперових грошових знаків у вигляді поштових марок. Було випущено 1, 2, та 3 копійки зі зображенням царів Петра І, Олександра II та Олександра III. На реверсі цих знаків відсутній імперський двоголовий орел. Через брак готівкових засобів на грошовому ринку розпочали використовувати купони облігацій державних позик та короткотермінових зобов'язань Державного казначейства царського періоду, а також п'ятивідсоткової облігації "Позики Свободи", випущеної Тимчасовим урядом у номіналах 20, 40, 50, 100, 500, 1 000, 5 000, 10 000, 25 000 рублів. Тимчасовий уряд планував запровадження в обіг державних кредитних білетів номіналом 50, 250, 500 та 1000 рублів, які мали виготовлятися у США. Однак через швидке падіння уряду у жовтні 1917 р. воно реалізоване не було. Інфляційні процеси та зростання цін на продукти і товари першої необхідності в країні набирали дедалі більших обертів. Суттєвим фактором у розвитку цих процесів була політична нестабільність та недовіра населення до Тимчасового уряду та його грошей. Ситуація на грошовому ринку українських земель суттєво не відрізнялася від центру Росії, хоча прояви кризового стану грошової системи у цьому значною мірою прифронтовому районі були більш відчутними і мали свої регіональні особливості.
42. Виникнення і розвиток хронології як СІД.
Хронологія-сід, що вивчає системи часосвиміру та історію їх розвитку. Назва її походить від грецьких слів "хронос"-час, та "логос"-наука Вона розділяється на дві частини: астрономічну (математичну) та історичну (технічну ).Початок хронології як науки прийнято відносити до кінця XVI - початку XVII ст., коли з критикою григоріанської реформи календаря виступив видатний французький учений-гуманіст Жозеф Скалігер. У своїх працях «Про поліпшення відліку часу» (1583), «Скарб часів» (1606) та інших розробив систему уніфікації літочислення, що зробила величезний вплив на подальші наукові розробки і до цих пір широко застосовується в астрономічних і хронологічних підрахунках. Полеміка, викликана працями Скалігера, стимулювала появу великої кількості робіт з астрономічної та технічної хронології, що містять великий фактичний матеріал. У XVIII ст. цей матеріал був узагальнений і доповнений у книзі французьких бенедиктинців Дантіні і Дюрана «Мистецтво перевірки дат», останнє видання якого включало 44 томи. У XIX - початку XX ст. наукова хронологія досягла своєї вершини. До сьогоднішнього дня не втратила свого значення робота відомого німецького астронома і хронологія Х. Іделера «Довідник з математичної і технічної хронології». На більш сучасній основі збудовано однойменний працю іншого відомого німецького вченого - Ф. Гінцеля. Цінність робіт Х.-Л. Іделера і Ф. Гінцеля для нас зростає у зв'язку з тим, що в них міститься багатий матеріал з історії західноєвропейського відліку часу.. Велику допомогу історикам надають таблиці зіставлення різних календарних систем.Саме у цей період проявляється інтерес до хронології як до СІДУ цей час постають ряд питань якими повинна займатися хронологі В Росії з кінця 30х років розпочинається викладання систематичного курс спеціальних історичних дисциплін в Історико-архівному інституті, серед яких важливе місце займає хронологія. Це був перший курс, у якому було сформульовано головні питання хронології.У 1944р. було видано посібник Л.Черепніна, присвячений російській хронології. 1950-60рр. дослідження активізувались у зв'язку із проектами календаря, що висувала ООН. В історіографії повоєнного періоду велика увага приділялась історії календаря в дохристиянському періоді Київської Русі, було продовжено вивчення творчості Кирика. Технічна сторона хронологічних розрахунків Давньої Русі розглядаються в роботах Симонова, головні види календарних таблиць; методи їх використання і проблеми походження розглядаються у статті Пентковського.
51. Грошове господарство в Київській Русі. Періодизація та основі риси.
Існує декілька схем періодизації обігу монет на землях Київської Русі. Найбільш аргументовану з них, складену на основі вивчення топографії монетних знахідок та аналізу їх вмісту, опрацював В. Янін. Він виділив 4 періоди пош та обігу куфічних дірхемів: 1. Др пол 8ст -833 р. В обігу перебув дірхеми, що карбув династії Омайядів і Аббасидів у Пн Африці, меншою мірою - в Азії. Незначну за обсягом к-сть станов поодинокі срібні драхми, які карбув іранські царі династії Сасанідів у 4- 7ст,вони більше розповсюджен в басейні р.Ками, звідки разом з дірхемами потрапили у грошовий обіг на теперішніх укр землях. 2. 833 - 900 pp. В обігу й далі перебув омайядські та аббасидські дірхеми, переважно азійського карбув, але їхній обсяг незначний. 3. 900 - 938 pp. Порівняно з попереднім періодом приплив арабських монет збільш;серед них головне місце посідали монети Сасанідів, карбовані в Азії. 4. 938 - кінець Xст. Терит обігу арабських монет в основному сасанідських розширилася. Розглядаючи знахідки сасанідських монет у Прикамї, дослідник В. Янін зауважив, що, згаданий район був тим центром, звідки, із залученням словян до сх торгівлі, розповсюджувались ранні сасанідські монети як домішки до куфічних. Поряд із арабськими дірхемами в грош обігу укр земель перебув візант монети - срібний міліарісій, золотий солід, рідше - мідний фоліс. Вони станов 2-гу за кількістю після куфічних монет групу знахідок 8-11ст. на терит Укр. Відомі поодинокі знах цих монет і невеликі скарби з 8-9ст., їхня к-сть дещо зростає у X-XI ст. Найпоширен серед ін монет тих часів були соліди та міліаріси. Соліди Василя І та Костянтина 8.Міліаріси братів Василя II та Костянтина VIII. Наприк X ст. обіг монет зменш у звязку з кризою срібла на Сх спричиненою вичерпанням родовищ, та війнами. Зрозуміло,що припинен надходжень арабс і візант монет сприяло власному карбуванню на руськ землях .Перші руські монети златники і срібники були викарбув наприк X - на почXI ст., у часи правлін кн Володимира Святославовича,Святополка Окаянного,Я.Мудрого. За зразок для їхнього карбув було прийнято візант монети. За зображеннями, підписами та родовими знаками князів монети X-XI ст. поділ на 7-8 типів з іменами Володимира, Святополка, Ярослава. Це дало дослідникам підстави виокремити композиційні схеми. На реверсі златників і срібників 1-го типу вміщено образ Христа, а на монетах 2-го - родовий знак Рюриковичів тризуб. Цим князь Володимир рішуче відійшов від візант зразка карбув монет. Відомо,що златник В.Великого мав вагу 4,4 г, срібник - довільну вагу - від 1,73 до 4,68 г.Останніми за часом та послідовністю емісій зявилися монети з іменем Святополка. Іх зафіксовано бл 70 екземплярів. На аверсі цих монет зображ портрет Святополка з іменем,на реверсі - двозубець позаяк Святополк вважав своїм батьком Ярополка Святославовича, а не Володимира. Срібні монети були випущені під час князюв Я.Мудрого у Новгороді до 1015 р.. На лицьовому боці вміщено схематичне зображ св.Юрія та напис Святий Георгій - християнське імя Ярослава було Георгій Юрій,на зворотному - київський родовий знак тризуб, доточений легендоюЯрославле срєбро. Під час обігу іноземних монет на наших землях виникли їхні давньоруські назви - куна, ногата, резана,векша, і склалось грошово-лічильне поняття гривня, якому з кінXI ст. відповідали певні злитки срібла або ж т. зв. монетні гривні. Гривні були засобом платежу та нагромадження, а після припинення ввезення іноземних монет вони стали головною одиницею грошового обігу руських земель. Відом про функціонув кунної системи грошей зафіксовано у Руській Правді. У ті часи 1 арабський дірхем=1 шкурці куниці, відповідно його стали називати куною. Резану і веверицю векшу вчені схильні розглядати як різні частини куни. Скажімо, вони вважають, що рєзана відповідає 12 дірхема, а векші - 14 дірхема. Назва ногата від арабського ногд - хороша, добірна монета виникла у звязку з необхідністю відрізняти доброякісні дірхеми від гірших, що також перебували в обігу. XII-XIII ст. у нумізматичній літературі прийнято називати безмонетним періодом. У XII ст. з обігу давньоруських земель майже цілковито зникає карбована монета, натомість у скарбах трапляються гривні - срібні злитки різної форми та ваги. Гривня стає основним елементом грошової системи Стародавньої Русі.
54. Грошовий обіг на українських землях в античну епоху.
Історія грошового обігу та на укр землях відображає заг закономірності виник і розвитку грош гос-ва епохи античності- стародав Греції і Риму.Разом із заг тенденціями, їй характерні свої особлив,зумовлені такими обставинами: - по-перше, виникнен перших грошей відносять до міст-колоній у Пн Причорноморї, котрі були сформов під впливом давньогрец держ, а згодом потрапили під владу Риму - по-друге, на укр землях не було єдиного держ формування, яке б здійснювало єдину грошову політику - по-третє, спостерігалися значні відмінності у розвитку пд і пн терит укр земель, що не сприяло забезпеченню стабільності грошового гос-ва. Основним критерієм періодизації історії грошей є наявність тих чих інших монет, які в певні періоди виконували функцію грошей як міри вартості. Виділяють такі три основні етапи історії грошового обігу античної епохи: 1) обігу кізикінів (з найдавнішого часу до третьої чверті IV ст. до н. е.); 2) обігу золотих статерів Македонії (від кінця IV ст. до н. е. до І ст. н. е.); 3) період обігу римських монет - денаріїв (др. пол. І ст. н. е. до III ст. н. е). У ранній період функція вимірників вартості належала кізикінам. Про це свідчать арх. знахідки та письмові джерела, на першому місці з яких стоїть ольвійський Декрет про грошовий обіг. З цього документа видно, що в 30-х рр. IV ст. до н. е. ольвіополіти намагались надати основні функції грошей срібній монеті власного карбування. Але, як свідчать подальші події, ці функції перейняли золоті статери Філіппа, Александра і Лісімаха. Цей період можна розподілити на етапи в залежності від рівня розвитку монетної справи та обігу. Так, перший період поділяють на два етапи: 1) архаїчний, час обігу стріло- і дельфіноподібних грошових зливків із бронзи. Стрілоподібні гроші знаходились в обігу до початку V ст. до н. е., а дельфіноподібні - до початку IV ст. до н. е. 2) пізньоархаїчний, розпочинався литтям круглих повноцінних асів, після чого у п.п. IV ст.до н.е. відбува карбув різноманітних срібних і мідних монет. Другий період називався елліністичним і характеризувався відносною стабільністю грошового обігу. Цей період поділяють на три етапи: 1) ранньоелліністичний (перша половина III ст. до н. е.) - розквіт монетного мистецтва Українського Причорномор'я, особливо Ольвії; 2) етап кризи (др. пол. III - пер. пол. II ст. до н. е.), виражалася у припиненні карбування срібних монет, зниженні монетної майстерності, а також зменшенні ваги розмінної монети; 3) пізньоелліністичний етап (др. пол. II ст. до н. е. - пер. пол. І ст. до н. е.). Пов'язаний із завоюванням Ольвії скіфами та пануванням понтійського царя Митридата VI Євпатора. Після цього настав римський період у грошовому обігу Українського Причорномор'я. У цьому третьому періоді, який пов'язаний із розширенням економічних і політичних зв'язків Ольвії з Римською імперією, виділяють два основних етапи: 1) псевдоавтономний - час правління імператорів з династії Флавіїв та Антоніїв; 2) провінційний - епоха Северів.
70. Грошове господарство в Україні в роки Другої світової війни.
1939 р. приніс значні зміни у життя українського народу. Першими відчули подих війни землі Закарпаття. Після укладення Мюнхенського договору, з огляду на складне міжнародне становище Чехословаччини та всезростаючу боротьбу українського населення за політичні права, празький уряд змушений був надати Карпатській Україні статус автономної республіки зі столицею у місті Хуст. 15 березня 1939 р. Сейм проголосив повну державну самостійність Карпатської України, прийняв її Конституцію, яка визначила українську мову державною, встановила державний герб, гімн та прапор. Були випущені поштові марки, розпочалася підготовка до запровадження власних грошових знаків. На перешкоді розбудови Карпатської України стала Угорщина, яка розпочала проти неї збройну агресію. Незважаючи на героїчний опір частин Карпатської Січі, до 18 березня 1939 р. більша частини Закарпаття була окупована угорськими військами і залишалась під владою хортистської Угорщини аж до жовтня 1944 р. Серед численних заходів окупаційної адміністрації, спрямованих на ліквідацію окремішнього статусу цих етнічних українських земель, було й запровадження в обіг угорської національної грошової одиниці — пенге — та заміна ним чехословацької коруни. У роки війни грошова система Угорщини зазнала значних потрясінь-знецінювалася національна грошова одиниця. З 1940 р. розмінну монету почали емітувати зі сталі, а з 1941 p.-з алюмінію. Відбувалося значне зростання масштабів монетного виробництва. Одна з причин значного зростання емісії угорських монет — необхідність забезпечення монетною масою територій, включених до Угорщини у перші роки Другої світової війни.А Готуючись до війни, уряд ще у 1938 р. виготовив паперові купюри номіналом 50 філерів, 1 та 2 пенге, які мали замінити значно дорожчу монету. Друга світова війна, яка розпочалася 1 вересня 1939 р. нападом нацистської Німеччини на Польщу, змінила політичну карту Центрально-Східної Європи. Вже 1 жовтня 1939 р. Політбюро ЦК ВКП(б) прийняло рішення про встановлення контролю за банківською системою приєднаних до СРСР територій. Одне з головних завдань — перехід до використання радянської валюти. Виплату готівки з ощадних рахунків було обмежено сумою 300 рублів щомісячно. Згідно з ухвалою Народних Зборів Західної України, відбувалася націоналізація банківського сектора економіки. А до 10 грудня 1939 р. необхідно було завершити створення обласних, а до 20 грудня — міських та районних відділів Держбанку. Однак процес ліквідації банків та їхніх відділів, а також різноманітних кредитних установ затягнувся до березня 1940 р. Радянський уряд поставив завдання якнайшвидше провести обмін грошей. З метою термінового витіснення з ринку польського злотого і включення Західної України до фінансової системи СРСР було встановлено занижений обмінний курс для польської валюти. Якщо до початку війни 1 злотий = 3 рублям ЗО копійкам, то при проведенні обмінної операції за 1 злотого = 1 рубль. Згідно з рішенням Політбюро ЦК ВКП(б) та Раднаркому СРСР, з 11 грудня 1939 р. виплата заробітної плати працівникам здійснювалася лише у радянських рублях. З 21 грудня рубль став єдиною валютою, яку було дозволено використовувати при проведенні розрахунків за куплені товари та отримані послуги. У червні 1940 р. до складу Радянської України було включено Північну Буковину. Як і на Західній Україні, тут було проведено націоналізацію банківських установ та обмін румунських лей на радянські рублі. На цих землях, аж до їх визволення радянськими військами у 1944 р., в обігу перебували румунські леї. Однак незабаром розпочалася широкомасштабна емісія, і в обіг було запроваджено низку нових номіналів — 2, 5 та 20 лей, які виготовлялися з цинку,більші номінали з нікелю, а згодом і з нікельованої сталі У роки Великої Вітчизняної війни грошова система Радянського Союзу зазнала тяжких випробовувань. Воєнні видатки та втрати державного бюджету сягнули астрономічної суми— 1890 млрд рублів (357 млрд доларів СІЛА), яка у 10 разів перевищила державний бюджет СРСР у 1940 р. Різко зменшилась кількість товарів народного споживання, що призвело до збільшення надлишку грошей в обігу. Водночас через величезні потреби армії у готівці емісійний запас швидко вичерпався. У зв'язку з цим радянське керівництво було змушене вжити невідкладних заходів, щоб уникнути неконтрольованої емісії. Вже 22 червня 1941 р. було оголошено про припинення видачі позик під заклад облігацій державних позик і обмежено суму (200 рублів у місяць) виплати готівки з вкладів в ощадних касах. Загалом грошове господарство Радянського Союзу витримало воєнні випробування. Значною мірою це стало можливим за рахунок неймовірних зусиль населення, яке винесло на собі весь тягар війни. Позитивні фінансові показники держави в її останній період були досягнуті в тому числі і за рахунок мобілізації грошових засобів населення. Важкі наслідки війни вимагали впорядкування грошового господарства СРСР шляхом проведення грошової реформи, підготовка якої розпочалася ще до завершення військових дій.
12. Дипломатика Галицько-Волинської держави: особливості організації канцелярії та розвитку документа.
- самобутнє явище, що поєднувало в собі узагальнені традиції давньоруської документації та загальноєвропейські впливи.Повсюдно на г-в землях того часу мав би розвиватися приватний акт найрізноманітнішого змісту. Він, правдоподібно, з'явився дуже скоро, може, й раніше за державний. На його появу могли вплинути (ті самі чинники, що і на державний, потреба закріпити на письмі факти і події).Усамостійнення князівської канцелярії було важливим чинником у житті Г-В князівства. Конкретні причини появи у ХІІІ ст. розвиненої князівської канцелярії: політ. та соц-ек. становище г-в князівств, у сфері внутрішніх відносин гострим було питання боярства, принципово важливими були дипломатичні відносини між державами, а також зростання ролі правового статусу документа у внутрішній та завнішній політиці князівств. Від ХІІІ ст. у багатьох країнах Середньої та Східної Європи документ набуває значного поширення, як головний доказ на право власності.Князівські канцелярії в певний час представляли об'єднане Г-В кн, ав ніший - окремо Г і В. У різні часи князівські канцелярії діяли у містах дрібних уділів - Белзького,Холмського та ін.Серед канцелярій, що діяли на т-рії Галичини і Волині у ХІІІ - ХІV ст. виділяємо канцелярії князів (перераховуємо Г-В князів).Однією з найбільш досліджених є організація князівської канцелярії за Данила Галицького. Персонал: Одним із завдань князівської канцелярії було збирання та зберігання документів, які відображали різноманітні сторони політичного, економічного, культурного життя Г-В князівства. Печатник-канцлер: управляв канцелярією, хранитель князівської печатки, впливав на вирішення різних справ вн. і зов. політики (Кирило). Два умовні колективи - колективу укладачів документів (в т.ч. іноземною мовою) та колективу писарів та переписувачів документів.Для праці в князівську канцелярію запрошували високоосвічених осіб, книжників, учених. При дворі князя Данила були також іноземці. Робота членів канцелярії значною мірою регламентувалась, до їхніх завдань входило: участь у засіданнях боярської ради, у складанні звітів про перебіг подій, підготовка реєстраційних документів, складання листів, звернень, угод, поточне діловодство канцелярії, зберігання архіву.У Г-В князівстві в процесі праці над документом користувалися різними типами руських і закордонних формулярів документів, водночас зуміли виробити також власні зразки, отже вагоме місце посідають збірники формулярників, котрі засвідчують як давньоруські традиції, так і грекомовні та латино мовні школи документа. Розвиток державного документа є невіддільним від діяльності князівських (придворних) канцелярій.
83. Розвиток генеалогії у Західній Європі. Антична та середньовічна генеалогія. Практична генеалогія. Теоретична генеалогія. Генеалогія у ХХ ст.
Генеалогія пройшла у своєму розвитку складний та довгий шлях від суто практичної дисципліни до галузі наукового знання. Вчені виділяють ряд етапів розвитку та фіксації генеалогічних даних в давнину. На ранніх етапах людського життя знання про походження та родинні звязки людей спочатку передавались як усна традиція у формі усних переказів ця традиція зберігається ще на деяких островах Полінезії, а ірландські генеалогічні поеми виконувались аж до XVII ст. та епічних поем, таких як поеми Гомера Іліада та Одіссея, Махабхарата і Рамаяна, напис на Бехустанській скелі, родоводами царів та героїв наповнені роботи Катона Старшого 234-149 рр., Гай Светонія Транквіла 75-160 рр., Плутуарха 46-125 рр., Корнелія Тацита 55-120 рр., скандинавські саги. Рим - культ предків. Передача такої інформації провадилась від батьків до дітей, від старших до молодших. Знання первісної людини про свій рід, його коріння включались нею до загального комплексу її космогонічних уявлень, були інтегральним елементом її загального світовідчуття. Дух предків завжди супроводжував первісну людину. Знати та шанувати свій рід означало не лише забезпечити себе від неприємних несподіванок з боку певних потусторонніх сил, а навіть навпаки, добитися від них поблаживого сприяння. З винайденням письма зявляються перші написи на камені, які фіксують походження володарів окремих міст і держав. З переходом до більш легких матеріалів для письма папірус, пергамент, папір зявляється можливість створювати більш повні списки такого роду. Списки імен правлячих королів, володарів та фараонів відомі нам з древньоіндійських вед, записів давньоєгипетських та ассірійських жерців. Античні греки та римляни створювали власні родоводи повязуючі себе та свої родини з античними героями та олімпійськими небожителями. Так Солон був проголошений нащадком Посейдона, а Юлій Цезар - Енея. Зрозуміло, що такі родоводи були більш міфологічними, ніж історичними. Генеалогічні відомості містяться і на сторінках Святого Письма. Зокрема, у Новому Завіті у Евангелях від Матвея 1, 1-16 та Луки 3, 23-38 поміщено дві генеалогії Ісуса Христа, виведені відповідно від Авраама та Адама. Нову сторінку в історії розвитку генеалогії відкрила епоха середньовіччя. В цей час питання походження відіграє надзвичайно велику роль, являючись незмінним елементом суспільного життя людини. Це було повязано з цілим комплексом причин, але насамперед з системою передачі майна та влади у феодальному суспільстві та намаганням обмежити доступ у лави привілейованих груп населення представників інших станів. Принцип спадкування земельної власності та титулів у Західній Європі в більшості випадків, від батька до старшого сина, потреба доводити власне благородне походження вимагали чіткого знання власних родинних звязків. Найкращими знавцями генеалогії в цей час були герольди. Це, насамперед, було повязано з виконанням їхніх функцій. Герольди повинні були не лише не допускати до лицарських турнірів, до посвяти в лицарі, до отримання певних урядів людей низького походження, але й вміти прославляти лицарів, перераховуючи славні діяння його та його предків. Сам цим було покликано і створення перших кодифікованих книг генеалогій знатних дворянських родів. Загальний розквіт наук в часи Відродження позитивно вплинув і на розиток генеалогії. Зявляються довідники по історії правлячих династій, укладаються перші генеалогічні колекції, основним джерелом інформації поступово стають оригінальні документи або виписки чи копії з них. Фахівці відносять початки документальної критики до XV cт., чи, точніше, до 1440 р., коли італійський гуманіст Лоренцо Вала 1405-1457 рр. в Declamatio піддав критичному аналізу грамоту Константина Великого і зясував її фальшивість. Розвитку генеалогії сприяв і активний розвиток таких дисциплін як палеографія, сфрагістика, геральдика, хронологія. Протягом XVI-XVII ст. розвивається родовідна методологія. Кінець XVI - початок XVII cт. ознаменувався розширенням методологічного інструментарію дослідників-генеалогів, вирішальну роль відводять роботі з документами. Перед тут вела Франція, що було повязано з загальним розквітом науки тут. На 1619-1639 рр. припадає діяльність засновника французької генеалогічної школи Андре Дюшене. Основною підставою для побудови генеалогічних схем та таблиць у його працях стає не усталена усна традиція, а насамперед джерельні відомості, почерпнуті з документів, актів, спогадів, мемуарів, написах на саркофагах. Послідовниками та учнями Дюшене найвідоміші з них Жан дю Буше та Жіллес Андре де ла Рок протягом XVII ст. було видано цілий ряд праць з історії правлячої королівської династії у Франції та генеалогії французького нобілітету. Зявляються родини, представники яких займаються дослідженням генеалогії протягом кількох поколінь. Так, у родині дГозє dHozier представники пяти поколінь, починаючи від Пєра помер 1660 і закінчуючи його праправнуком Ambrozyj, помер 1830 виконувала обовязки урядових екзаменаторів генеалогій, які складали французькі шляхтичі для того, щоб отримати придворні уряди та ранги. Друга половина XVII ст ознаменувалась розвитком теоретичної генеалогії в працях французів Клод-Франсуа Менестріє Mйnйstrier та Лабурьора, іспанця Жерома де Сози. Перші теоретичні праці по геральдиці, дипломатії та палеографії. З другої половини 17 ст. на генеалогію великий вплив дипломатики. Жан Мабільйон. 1681. Двожачек називав XVII ст. золотим віком генеалогії. Бурхливо розвивається генеалогія в Німеччині Н. Ріттерсгаузен, Г. Буцелінус, Якуб Імгоф, Іспанії Луїс Салазар і Кастро, Англії В. Дугдейл, Бельгії, Польщі, Чехії. Взагалі XVI-XVIІI cт. по праву вважаються часом розквіту генеалогії у Західній Європі, закладаються основи наукової генеалогії, а критичне вивчення джерел починає ставати провідною рисою дисципліни, розробляються методи складання родословних таблиць та розписів, відповідні системи нумерації. У деяких країнах державна влада централізовано починає проводити генеалогічно-пошукові роботи та складати відповідні довідники. Як приклад такої роботи дослідники наводять проведення спеціальними комісіями в Англії від часів короля Генріха VIII візитацій, метою яких була перевірка достовірності родоводів англійського дворянства. Революції кінця XVIII-ХІХ ст. суттєво не зменшили інтерес до генеалогії, але дещо змінили обєкт досліджень. Тепер поряд з дворянством, генеалогія зацікавлюється і предстаниками іншого стану - буржуазією. З другої половини ХІХ ст. генеалогія починає розроблятись як допоміжна історична дисципліна Ж. Гатерер, 1759, а вчені починають демонструвати її можливості у вивченні політичних та соціально-економічних проблем. Такий поворот був повязаний насамперед з іменами Оттона Лоренца та Отто Форст де Батаглліа. На загал потрібно вказати, що у розвитку методології генеалогії європейська історіографія пішла двома напрямками. Перший вчинив великий вплив на Францію, де вчені давали приклад збагачення методологічного інструментарію генеалогії досягненнями історичної хронології, історичної географії, геральдики та сфрагістики. Генеалогічні дослідження урізноманітнюються, видаються довідники по архівах, бібліотеках, приватних колекціях, починається видання комплексного масиву джерельного матеріалу. Щодо другого напрямку, який особливо активно розвивався в Німеччині, то він був викликаний науковими відкриттями Менделя та розвитком генетики у другій половині ХІХ ст. Під впливом Менделя Отокар Лоренц 1831-1895 рр. видає працю, в котрій розширює кордони генеалогічного дослідження та закликає активно включати не лише історичні та політичні, але й біологічні. Вже 1869 р. у Лондоні побачила світ праця Ф. Гальтона Hereditary Genius, яка звернула увагу біологів на генеалогію як на джерело доведення походження дідичності. Вже Оттокар Лоренц робить з допоміжної історичної дисципліни самостійну науку, що мала б стояти на пограниччю історії, політичних наук та біології. До співпраці на ниві нової дисципліни залучались як історики, так і біологи, соціологи, правники. Великий внесок в теорію генеалогію зробив і австрійський вчений Отто Форст де Баттагліа, що був змушений довший час працювати на еміграції в Швейцарії. В 20-30х рр. він протиставився використанню генеалогії для обгрунтування расизму, але продовжив тяглість до природничого трактування предмету генеалогії. Новий етап в розвитку генеалогії наступає у ХХ ст. Характерною рисою новітньої генеалогії стає пошук нових аспектів дослідження, вивчення різноманітних груп та прошарків населення, зближення з іншими дисциплінами, не лише з історичними, але і з природничими - біологією, генетикою, медициною, психологією, насиченість родоводів все більшим обємом інформації. Починаючи з з 1928 р. проводяться міжнародні конгреси генеалогів, у 1953 р. було створено Міжнародний інститут генеалогії і почав виходити його друкований орган La Hidalgia. 1929 р. - Барселона - перший міжнародний зїзд. ХХ ст.. - модернізація теоретичного арсеналу, в поле зору дослідників потрапляють і окремі соціальні групи, міграційні процеси, селища. В останні десятиліття починають запроваджуватись компютерні методи дослідження окремих груп та прошарків населення. У 2004 р. планується проведення 26 Конгресу генеалогів та геральдистів у Брюге.
15. Особливості формуляру гетьманських універсалів XVII-XVIII ст.
Гетьманські та полковницькі універсали створювались з різних причин і тому є дуже різні. Універсали видавалися від імені гетьмана ,його писарем чи канцеляристом,завірялися гетьманом власноручно . Отже,особливості документів гетьманського уряду: Початковий протокол: Інвокації в універсалах гетьмана й полковників ,за винятком єдиного ,нема . Це типово для всіх східнослов'янських актів 14-17 ст ,окрім духовних грамот . Інтитуляція є майже в усіх універсалах Хмельницького та його полковників. Винятками є деякі гетьманські універсали ,що дійшли до нас в копіях. Інскрипція має складну гнучку формулу. Після частини інскрипції умовно зазначеної як загальної, йде громіздке продовження ,що уточнює коло адресатів .Кілька універсалів взагалі не мають інскрипції . Салютація має місце лише у двох універсалах гетьмана ,а в універсалах полковників її немає . Досить часто є в наказах ,що складає одну з характерних ознак ,яка відрізняє накази від універсалів. Основна частина: У низці універсалів Хмельницького аренга має характер юридичного посилання і тоді зливається з нарацією . У наративній частині гетьман робив достовірні посилання на свої попередні універсали і за ними часто можна було відзначити зміст останніх . Диспозиція містить у собі розпорядження ,наказ гетьмана і є обов'язковою частиною універсалу без винятків. Інколи у диспозиції можна побачити елементи санкції ,а в окремих випадках може ще містити елементи нарації. Санкція є майже в усіх універсалах Хмельницького ,за винятком двох,бо вона була б не доречною. В цілому порушення гетьманської волі ,що підривало авторитет державної влади ,розглядалося як важкий злочин. Загрожувала сувора кара,вкл. смерть. Каральні функції щодо порушників розпоряджень гетьмана ,Хмельницький часто покладав на полковників та іншу старшину. Тільки в одному випадку гетьман вживає санкцію у вигляді Божої кари(под неласкою Божею ) ,дуже рідко згадується і про грошовий штраф за порушення волі гетьмана. Короборація містить підпис гетьманів та супроводжувальний запис . Стислою ця формула,була не випадково ,оскільки основний титул гетьмана наводився у інтитуляції. Датум є уніфікованим . Звичайно,універсали датувалися за старим стилем ,а цифри писалися у літерному значенні . Характерною ознакою універсалів гетьмана та полковників було те,що датум передував короборації. Апрекація - кінцеве побажання вічності документа. Бракує у всіх універсалах. Таким чином окремі формули універсалів представників українського уряду є гнучкими та змінними ,що пояснюється різноманітністю кола питань ,на які вони відгукувалися . Їхній формуляр складався під впливом традицій укр. земель 14-17ст. котрі сягали своїм корінням часів існування Київської Русі.
63. Карбування монет у Львові у ХІV на початку ХV ст.
Перша згадка про монети львівського карбування датується 1356 р. У грамоті Казимира III, якою він підтвердив надання Львову маґдебурзького права, сума податків з наданих місту земель була визначена у руських грошах. На аверсі руських грошиків містилося зображення лева — герба Королівства Русі, навколо якого кругова легенда-"Монета господаря Русі Казимира". На реверсі цих монет бачимо ініціал короля — увінчана короною літера "К". Проба монетного сплаву руських грошиків упродовж усього періоду їх емісії залиш вис-бл 875-ї. Крім срібних монет, на львівському монетному дворі карбували й мідні денарії. Для монетної справи середньовічної Європи це було незвичним явищем, але на українських землях певного поширення набули візантійські, а згодом татарські мідні монети. Після смерті Казимира III у 1370 p., -Людовік Угорський став королем Польщі і хотів поверн собі Галичину. Він на перших порах особисто не втручався у галицькі справи і навіть припинив функціонування львівського монетного двору. Як і за часів Казимира III, основними номіналами, які карбували, були срібні грошики та неповновартісні мідні денарії, що виконували роль розмінної монети. Ареал їх використання надалі був обмежений Львовом та його найближчими околицями. Руські грошики Владислава Опольського, на відміну від монет Казимира ПІ та Людовіка Угорського, характеризуються великою кількістю типів. Після підпорядкування галицьких земель угорському королю на львівському монетному дворі почали карбувати руські срібні грошики та мідні денарії від ім. Людовіка Угорського.Ч ерез поспішність при здійсненні емісії використ збережений штемпель реверса грошиків Владислава Опольського остан типу. Згодом було змінено-герб галицького лева був і легенда «монета русі». Мідні денарії Людовіка майже не відрізняються від монет за часів Казимира III та Владислава Опольського. Змінено лише ініціал володаря, і на аверсі з'явилася літера "L". На час панування Владислава II Ягайла припадає найбільш активний період функціонув львівського монетного двору епохи середньовіччя, який відновив свою діяльність близько 1389 р. Середня вага руських грошиків Владислава Ягайла становила близько 0,95 г. При цьому проба монетного сплаву залишалася високою — в межах 875-ї. З метою наближення галицької монетної системи до польської 1399 р. розпоч карбув т.зв. львівських півгрошів. Зовн оформлення та параметри цих монет суттєво відрізняли їх ВІД руських грошиків. Легенда аверса залиш незмінними, а на реверсі-вміщено герб міста Львова (крокуючий лев), навколо якого кругова легенда "MONETA LEMBURG". Для повноцінного функціонув львівськ монетарні важливе значення мало постачання достатньої кількості сировини. Відсутність власних покладів срібла, недостатня кількість старих зношених монет, які можна було перекарбувати, економічна недоцільність перекарбування празьких грошів змушували керівництво львівського монетного двору шукати шляхів завезення срібла з-за кордону, насамперед, з Трансільванії. ривезене на монетний двір срібло майстер молотком розковував у листи однакової товщини. Після цього відбувався процес карбування монети за допомогою двох залізних штемпелів циліндричної або конічної форми.
16. Канцелярія Волинської Метрики у дослідженнях П. Кулаковського.
Перший розділ автор розпочинає з опису передумов та причин появи Руської метрики, а саме освоєння вкінці XIV - на початку XV століття у королівській та великокнязівській канцеляріях системи реєстрації виданих експонентом документів у книжковій формі, а також перенесення процесу створення документів для Волинського, Брацлавського й Київського воєводств до королівської канцелярії Речі Посполитої. Виникнення назви «Руська метрика» зумовлено тим, що вона відображає назву мови, якою писалися документи (руська мова), територію, що складалася з чотирьох воєводств і називалася «Русь». Допоміжною вважається назва «Волинська метрика», оскільки ця назва вживалася у волинських документах даних книг і широко використовується в історичній літературі. У наявності в останніх книгах Руської метрики термінів «Руська канцелярія», «Волинська канцелярія», «Канцелярія декретові Руська», автор вбачає відображення розподілу праці між канцеляристами. Проаналізувавши козацькі вимоги до Руської канцелярії стає помітним, що козацька старшина переймала від шляхти традиційні форми участі у політичному житті Речі Посполитої, форму її регіональних вимог, підтверджуючи цим своє лідерство в українських воєводствах за часів повстання Хмельницького. Скорочувалася база функціонування установ, які представляли обласні інтереси привілейованого стану. На невеликій території залишався чинним волинський статут, але й він змінювався під впливом прийняття коронних конституцій. У Руській канцелярії юридична техніка канцеляристів була скерована на докладне знання коронного права. У даній установі перекладалися руською мовою коронні конституції, тлумачилися польською й латинською окремі частини Волинського статуту, що закінчилося появою тут польського перекладу Волинського статуту. Ведення документації руською мовою було життєво необхідним для шляхти, яка була погано ознайомлена з латиною та польською. Коронна канцелярія видавала листи для Руських земель польською мовою. Це викликало обурення у Волинському воєводстві. 1569 р. шляхта вищезгаданого воєводства зібралася на нелегальний з'їзд, де серед скарг вагоме місце зайняли протести шляхти проти мовного статуту. Не мовчала й київська шляхта, підтримана послами Волині й Брацлавщини, проте їхні петиції не знайшли відображення в ухвалах сейму 1570 р. Події Визвольної війни пришвидшили розмежування в середовищі української шляхти. Виникла козацька канцелярія, де записи велися руською мовою, яка вважалася селянською. Підписання Андрусівського перемир'я 1667 р. остаточно підштовхнуло українську шляхту до визнання своєї остаточної залежності від польської держави. Щодо складу Коронної канцелярії, то вона поділялася на Більшу (очолював канцлер) та Меншу (очолював підканцлер). Чіткого розмежування функцій між керівниками відділів не було. Канцлери і підканцлери займали перше місце в королівській раді, яка певним чином брала участь в управлінні державою. Після 1550 року асесорський суд підпорядкувався керівникам канцелярії. Продукція канцелярії поділялася на вписи, документи і листи. Вписи були засвідчувані, судові, адміністративні. Власне дипломатичний матеріал канцелярії поділявся на листи та привілеї (вічні і тимчасові). В своїй діяльності Руська канцелярія використовувала методи та прийоми, які були притаманні всій коронній канцелярії. Ведення справ у королівських судах велося персоналом королівської канцелярії, що стосується українських воєводств, то тут діловодство виконувалося її руським відділом. В обов'язки руських підписків входили спорядження позовів, ведення реєстру справ, фіксація перебігу судового процесу та оформлення декретів суду. Підписки також виступали дорадниками суддів щодо специфіки процесу для українських воєводств, постачали матеріали, необхідні для тлумачення волинського права. У декретах королівських судів, вписаних до книг РМ, відображені особливості процесуальної частини волинського права, які були одним із факторів існування у межах Київського, Волинського, Брацлавського воєводств, а пізніше - Чернігівського воєводства регіональної шляхетської спільноти, що протягом другої половини XVI - першої половини XVII ст. інтегрувалася до шляхетського стану Речі Посполитої.
94. Печатки церковних інституцій, урядів.
Про церковні печатки знаходимо відомості у статті митрополита Євгенія Болховітінова Примечание на грамоту великого князя Мстислава Владимировича и сына его Всеволода Мстиславовича, удельного князя новгородского, пожалованную Новгородскому Юрьеву монастырю1818р.. Печатки вищого духівництва стали обєктом вивчення А. Петрушевича, В. Юргевича, М.Грушевського, О. Лаппо-Данилевського, О. Уварова, Я. Трусевича, М.Петрова, І. Скуленка. У 1959 р. І.Крипякевич у статті Стан і завдання української сфрагістики акцентував увагу на незвіданих ділянках національного печатко-знавства, зокрема й церковного, та їх важливості для розвитку загальноісторичних студій. Важливою подією української історіографії став вихід друком праці Каталог документів Київської археографічної комісії 1369-1899 рр. 1971р.. У ній представлені численні сфрагістичні матеріали, серед яких є печатки українських ієрархів XVII-XVIII ст. У 1977 р. В.Гавриленко опублікував монографію Українська сфрагісти-ка питання предмета та історіографії. І сьогодні вона - єдина узагальню-юча праця з національної сігілографії. І хоча конфесійні печатки у ній розгля-нуті поверхово, ця праця впродовж десятиліть слугує абеткою для українських печаткознавців. Потужного імпульсу опрацюванню костьольної сфрагістики та геральдики в Україні надав початок діяльності у 1990р. громадської організації Українське геральдичне товариство УГТ та створення у 1994 р. відділу спеціальних історичних дисциплін в Інституті історії України НАНУ. Початок широкому застосуванню римо-католицьких печаток на національних теренах у XVIII ст. поклало зростання різноманітних форм церковного діловодства. Присутність святих на печатках, на нашу думку, обумовлювалась наступними факторами. По-перше, вибір святого повязувався з іменем засновника костьолу. По-друге, вибір випадав на святих традиційно знаних у західнохристиянській агіографії На печатці міг передаватись не образ патрона, а малюнок святого святої, що мав глибоку пошану у місцевої громади. Заклади римо-католицької Церкви могли використовувати одночасно декілька печаток, при чому абсолютно різних за образним навантаженням. Довкола печаткових малюнків відтворювались легенди або ж епіграфи тт. написи належності памяток. Як правило, епіграфи латино- та російськомовні, меншою мірою - польські. Написи лаконічні. Фокусували у собі основну інформацію щодо назви інституції, назви населеного пункту, іноді - імя святого опікуна. Частими є скорочення слів. На православних та греко-католицьких печатках переважаючим малюнком є двоголовий російський орел. Правдоподібно, ця емблема на розглянутих печатках свідчила про підпорядкованість релігійних установ державі, у якій духівництво мало статус чиновника. Досить частими на сігілюмах православних греко-католицьких священиків, митрополитів, єпископів, архієпископів є родові герби й монограми, які виказували прізвище, ініціали та посаду власника. Традиційним атрибутом на сігілюмах церковних старост є ключі. Вони поставлені навхрест, борідками догори. У російських епіграфах прослідковуємо церковнословянські літери, спрощення слів. Літери, зазвичай, прописні, зрідка - рядкові. Виконані цивільним, значно рідше - церковним шрифтом. Легенди розміщені: 1 по колу, 2 у кілька півкіл, 3 рядками
80. Поняття генеалогічного досьє та генеалогічної картки. Сучасні комп'ютерні методи обробки генеалогічних даних.
Проблеми методики обробки генеалогічного матеріалу та способів його фіксації розглядаються в праці П. Дюрі. У своєму дослідженні Генеалогія, що побачило світ 1975 р., він послідовно викладає сучасні методи роботи генеалога. Так, автор концентрує увагу на трьох основних етапах обробки генеалогічних відомостей. Перший - складання генеалогічного досьє на кожного представника досліджуваного роду, до якого залучаються різні за типом, видом, походженням, місцем зберігання документи, що комплектуються відповідно до визначеного фахівцем рубрикатора. Досьє передбачене не для публікації, а як необхідний матеріал для подальшої праці дослідника. П. Дюрі пропонує, наприклад, такі розділи: 1. Громадянський стан - документи про народження, смерть тощо. 2. Сімейний стан - свідоцтва про шлюб, розлучення, шлюбні контракти тощо. 3. Національність - походження, громадянство, еміграційні документи тощо. 4. Зовнішній вигляд та фізичний стан - фотографії, портрети, медичні відомості про стан здоровя тощо. 5. Віросповідання - акти про хрещення, вінчання, оспівування та ін. 6. Освіта - дипломи, атестати тощо. 7. Карєрний зріст та соціальний стан - накази про призначення на посаду та звільнення, подяки, документи про нагородження та відзнаки, доповідні, покарання, скарги та ін. 8. Фінансовий стан - банківські документи, боргові квитанції, майнові документи тощо. Можливі також інші рубрики. Другим етапом у генеалогічному дослідженні є складання генеалогічної картки на кожного представника досліджуваного роду. Картка резюмує дані досьє, концентрує всю зібрану генеалогічну інформацію у більш стислій формі. П. Дюрі пропонує і рубрикатор картки, який, звичайно, складається відповідно до рубрикатора генеалогічного досьє. Третім етапом П. Дюрі вважає складання таблиць, що є кінцевим результатом суто генеалогічного дослідження та можуть бути оприлюднені. Набір таблиць, який розглядає французький генеалог у своїй праці, - класичний: висхідні, низхідні та споріднення. Під час роботи над таблицями П. Дюрі використовує так звану нумерацію Соса-Страдоніт-ца, запропоновану іспанським генеалогом X. Соса і вдосконалену німецьким дослідником С. Кекуле фон Страдонітцем Зразок генеалогічної картки 1. Прізвище, імя, по батькові. 2. Рік, день, місяць і місце народження. 3. Рік, день, місяць і місце смерті. 4. Відомості про батьків. 5. Національність. 6. Віросповідання. 7. Прізвище, імя, по батькові дружини. 8. Рік, день, місяць і місце народження дружини. 9. Рік, день, місяць і місце одруження. 10. Відомості про батьків дружини. 11. Рік, день, місяць і місце смерті дружини. 12. Фізичні дані та причина смерті. 13. Політичні переконання. 14. Освіта. 15. Службове становище. 16. Нагороди, відзнаки, звання і титули. 17. Діти. 18. Фінансове становище. 19. Посилання на джерела. У 1999 р. у Алтайському державному університеті та Центрі зберігання архівного фонду Алтайського краю була розпочата робота по виявленню та вивченню метричних книг Алтайського краю. Головним завданням дослідників є джерелознавче вивчення метрик Алтаю, виявлення їх інформаційного потенціалу для вивчення історії народонаселення. У 2000 р. науковцями була створена база даних METRIХ - до якої увійшли всі виявлені метричні книги Алтайського краю 70-х рp. XVIII - 30-х рр. ХХ ст.. Демографії Карелії присвячені дослідження П. Менухової, С. Смирнової, Є. Твердюкової. Демографічні показники Туксинського повіту були розраховані П. Менуховою методом когортного аналізу за матеріалами метричних книг [20]. С. Смирнова на основі метричних книг Мегрецького та Туксинського приходів провела аналіз смертності серед населення регіону 21 . О. Твердюкова наполягає на створенні компютерної бази даних та використання статистичних методів для аналізу метричних книг [22]. На сьогодні актуальною проблемою для України є створення каталогу метричних книг, які зберігаються не тільки в державних архівах України, а й у відділах РАГСів.
97. Догеральдичні знаки Київської Русі та становлення геральдичних традицій на українських землях в XIV - першій половині XVII ст.
В основу більшості укр. Лицарства лягли символічні знаки що виникли задовго до появи епохи. Як родова так і приватна власність для свого позначення спричинили появу сотень простих символів-хрестів,свастик,кіл,ромбів,трикутників,квадратів,зірок.До пізніших символів пов'язаних із хрестовими походами й розквітом лицарства належить стріла,підкова,меч півмісяць,серце,геральдичні звірі,квіти. Державна геральдикика в Укр. Почалась розвивалась разом з європейською. Вже в князювання Ігоря (912-945) руські посли мали свої печатки при укладені договорів з Візантією. За Вол. Великого на монетах поряд із портретом великого князя почали карбувати тризуб. Цей династичний знак, зображували також на зброї,надгробках, цеглі, кераміці, він поширився по всій території України, Звісно початково знак Рюриковичів був гербом не держави, а панівної династії. За функціонування він зазнав значних трансформацій - мав вигляд не лише тризуба, а й двозуба,подавався в оберненому вигляді, доповнювався іншими фігурами,однак первісна основа залишалась незмінною. Після розпаду Київської Русі поступово вийшов з ужитку тризуб однак у зміненому вигляді ( т. зв. Колони гедиміна) ще кілька століть функціонував на території Вел. Князівства Литовського. Індивідуальним династичним знаком ,що поступово набув рис державного герба,став галицький лев,що спирається на скелю. Цей герб ймовірно належав нащадкам Вол-Гал.-володінням Романовичам і в 14ст. став гербом Гал-Вол. Князівства,. Землі перебували під владою Литви і Польщі,головними геральдичними знаками цих земель стали архангел Михаїл(герб головного воєводства сх. Укр.-Київського) «Руський лев» що спирається на скелю(герб головного зх.. укр. Воєводства-Руського).Поєднання цих двох гербів стало символом боротьби за єдину Україну і своєрідним замінником єдиного державного герба(1905р.галичани прикрашали ним монументальну будівлю).Наприкінці 16 ст. під час активної участі укр.. козацтва у державотворчих процесах та міжнародній політиці,виник ще один символ, що з часом набув функцій державного герба - зображення козака з мушкетом на плечі. Вперше його зображували на печатці гетьманській Г.Лободи зафіксоване 1595р. Початково цей герб стосувався лише козацької організації-Війська Запорізького але в ході козацьких воєн, перетворилася на загально державну символіку. У часи Хмельниччини його широко використовували на печатках, прапорах, іконах і у друкованих виданнях,іменуючи «Гербом Малоросії».
1. Спеціальні історичні дисципліни як методи історичного дослідження. Їх предмет та завдання.
Історична наука - складна і багатогранна система знань, яка за структурою складається з двох великих, взаємопов'язаних між собою підсистем: власне історії (всесвітня, регіональна, національна) і знань про саму історичну науку, які виконують спеціальні функції у ній, або по відношенню до неї. Ця друга підсистема, в свою чергу, має декілька своїх підсистем, серед яких умовно виділяють спеціальні галузі (історіографія, джерелознавство, історіософія, методологія та ін.) та спеціальні історичні дисципліни (дипломатика, геральдика, сфрагістика, хронологія та ін.). Інтенсивний розвиток історичних знань за останнє століття призвів до помітного зростання ролі численного комплексу історичних дисциплін, за якими закріпилася назва спеціальних. За минулі десятиріччя оприлюднено ряд праць1, автори яких частково торкнулися питання структури спеціальних історичних дисциплін (СІД) . Одним з перших структурування СІД був професор М.Варшавчик, який у рецензії на навчальний посібник «Специальные исторические дисциплины» висловився за виокремлення в їх структурі двох підгруп:дисципліни, які опрацьовують спеціальні методи історичного пізнання, і дисципліни, які досліджують спеціальні комплекси історичних джерел2 Пріоритетною серед спільних ознак СІД є те, що всі вони виступають як історичні. Предмет і результати досліджень у царині кожної з них у «кінцевому підсумку служать всебічному і поглибленому пізнанню» історичного процесу, подій і явищ,та ін. У ході розширень іст. Досліджень зростає роль сід. Другою загальною ознакою СІД є їх спеціальне призначення,спеціальна місія в системі історичної науки. . По-третє - це міждисциплінарна ознака, яка реалізується в інтегративній функції СІД6. Завдяки їй історична наука дуже тісно співпрацює з іншими науками, адже більшість досліджень у сфері СІД ведуться на порубіжжі з автономними галузями знань. По-четверте, усі СІД мають практичне, інколи навіть прикладне значення. Нарешті, загальною ознакою СІД, що споріднює їх є самобутність їх історіографії. СІД мають свою історію. . Вони виникли і розвивалися в контексті виявлення і вивчення специфічних джерел з найдавнішої, давньої та середньовікової історії, а вже потім стали виокремлюватись як дисципліни. Кожна наукова чи навчальна дисципліна має свій, властивий тільки їй предмет дослідження і вивчення, тобто ту систему закономірностей, яка складає наукову сутність тої чи іншої дисципліни. Професор І.Войцехівська, розвиваючи підхід професора М.Варшавчика до структури СІД, досить аргументовано довела правомірність поділу їх на : а) дисципліни, що вивчають окремі типи і види джерел; б) дисципліни, що розробляють спеціальні методи роботи з джерелами Об'єднуючим чинником для всіх спеціальних джерелознавчих дисциплін є те, що вони мають предметом свого пізнання закономірності формування джерел і кодування у них джерельної інформації. Аналіз цих дисциплін з погляду методології засвідчує, що досить часто одні і ті ж різновиди джерел можуть бути об'єктом різних наук. Наприклад, давні писемні пам'ятки досліджують не тільки палеографія, але й філігранознавство, папірознавство.
78. Перші спроби оформлень генеалогічних даних. Генеалогічні дерева, таблиці. Системи генеалогічних розписів.
Із середньовіччя найбільш уживаною графічною формою узагальнення генеалогічних відомостей стали таблиці. Зовнішній вигляд генеалогічних таблиць також різноманітний, вони можуть бути вертикальними, горизонтальними й круговими. Таблиці дуже зручні у використанні, тому що наочні й компактні, Їхнім недоліком уважається надзвичайний лаконізм. Крім того, генеалогічна таблиця, як правило, охоплює не більше десяти поколінь, тому що подальше продовження ускладнює роботу з нею. Генеалогія століттями виробляла норми оформлення відомостей про спорідненість у вигляді різних таблиць, розписів, досьє, карток, встановлювала чіткі правила заповнення цих документів: графіком, символіку, нумерацію і так далі.У висхідному родоводі починають з певної людини, потім йдуть по висхідним східцях або племенам до батька, діда, прадіда і т.д., від відомого до невідомого. У спадному родоводі починають з найвіддаленішого з відомих предків і поступово переходять до нащадків.Чоловічий спадний родовід вказує все потомство родоначальника, що сталося тільки від чоловіків. Чоловічий висхідний родовід виглядає як лінія, оскільки в кожному поколінні показаний тільки один предок чоловічої статі. Прізвище в чоловічій Родословній тільки одне. Змішаний висхідний родовід показує всіх предків по чоловічій і жіночій лінії. У першому коліні одна людина, у другому дві в третьому - чотири, в четвертому - вісім і т.д. в геометричній прогресії, причому кожна людина належить до іншого роду, так що в четвертому, наприклад, коліні присутні представники восьми різних прізвищ. Родовід можна оформити у вигляді родовідного древа. У висхідному родоводі стволом позначений людина, від якої воно будується, розгалуженням - його батьки, гілками подрібніше - дідусі і бабусі і т.д. Здалеку висхідне і спадне древа не розрізниш, але в основі спадного родоначальник, а у верхівях - нащадки. Родовідна таблиця - це те ж саме, але без жодних вільностей і прикрашень. Кожне покоління розташоване строго на одній горизонталі. Старшинство осіб у кожному поколінні йде зліва направо. Висхідну таблицю накреслити більш-менш легко, спадну важко, заважає різне число імен у кожному поколінні і нащадків у кожної людини. Горизонтальна таблиця йде зліва направо: зліва родоначальник або людина, чий родовід складається, а далі - стовпчиками, за їхніми, усі його предки або нащадки. Старші нащадки завжди розташовуються зверху, і старшинство читається зверху вниз. Колоподібні кругові таблиці використовувалися в англійській і французькій генеалогії. У центрі - людина, для якої складається родовід, далі коло ділять навпіл, в одній половині предки по батьківській лінії, в іншій - по материнській. Кругові таблиці бувають тільки висхідними. Родовідний розпис - це словесний переказ таблиці, куди додані відомості про кожне іменя. При кожному зведенні вказують джерело, з якого воно взято. При кожному імені з лівого боку ставиться номер по порядку. На сучасному етапі найбільш розповсюдженою формою фіксації результатів генеалогічного дослідження є поколінні розписи. У них №1 позначається засновник роду чи династії, а далі міститься перелік його нащадків у кожному поколінні із власними номерами. Розпис здійснюється по рядках, що дозволяє поруч з іменем уміщувати всі необхідні відомості, у т. ч. й посилання на джерела. В генеалогії склалася доволі стійка система нумерації, яка застосовується і в таблицях, і в розписах. Для висхідних родовідних - це система нумерації Соса - Страдонітца. Особа, яка є обєктом дослідження позначається №1, його батько й мати відповідно 2 і 3, батьки батька - 4 та 5, батьки матері - 6 та 7 і т. д. При цьому парні номери завжди надаються чоловікам, а непарні - жінкам. Ця нумерація доволі проста і дозволяє залишати пропуски в родовідній, якщо імена представників роду ще невідомі. Для низхідних родовідних - це система нумерації Абовілля. Вона значно складніша, порівняно з попередньою, оскільки тут не зберігаються математичні закономірності. Тут для позначення порядкового номера покоління використовуються римські цифри, а для нумерації нащадків у межах покоління - арабські. Номер І отримує спільний предок, його дітям у порядку народження присвоюються №№ І 1, І 2, І 3, які містять і номер батька. Онуки від першого сина отримують номери І 1 1, І 1 2, І 3, від другого - І 2 1, І 2 2 і т. д. При цьому кількість цифр у кожному номері вказує на покоління. Ця нумерація ще більше ускладнюється, якщо потрібно відобразити повторні шлюби і розмежувати стать дітей. У цьому випадку застосовується варіант нумерації, який поєднує в собі елементи систем Соса-Страдонітца і Абовілля. У ній парні номери, починаючи з 0, присвоюють чоловікам, а непарні - жінкам. Повторні шлюби позначаються маленькими латинськими літерами: a, b, c, d тощо. Тоді старший син спільного предка отримує 0, другий син - 2, третій - 4, старша донька - 1, друга - 3 і т. д. Ця громіздка, на перший погляд, нумерація набуває сенсу, коли генеологи мають справу зі значною кількістю досліджуваних осіб. У цьому випадку нумерація дозволяє встановити ступінь спорідненості між різними, іноді доволі віддаленими гілками роду і поколіннями, яка буде визначатися збіганням перших цифр особистого номера представника роду.
55. Монетні системи античного світу.
В добу античності, грошові одиниці початково відповідали ваговим одиницям. Поступово на основі існуючих вагових систем виникають різні грошові системи. Під монетною системою як правило розуміють систему співвідношення монетних одиниць-номіналів. монети в давніх державах карбуються в певних вагових одиницях. Якщо розрахунковою одницею слугує драхма, то інші номінали бувають в 1,2,4, 10, 12, 13, 14, 15, 116 одиниці. В давній Греції монетних систем було менше ніж полісів. Храктерним було запозичення іншими полісами систем які функціонували у найбільш економічно розвинутих полісах. Це мало сугубо практичну мету, оскільки полегшувало розвиток торгівлі між цими територіями. Відомості стосовно античних монетних систем отримуються шляхом їхнього зважування. Займається цими проблемами антична метрологія. Вага може коливатись в межах +-1 грам для великих номіналів. Однак не всі монетні системи представлені достатньою кількістю монетних знахідок, тому подекуди важко судити про їх характер, тому доводиться використовувати як джерело монетні гирі. У грецьких авторів, таких як лісій, Демосфен, Ксенофонт ми знаходимо відомості про окремі монетні одиниці які використовувало те чи інше місто. Особливо цінними є грошові декрети. Відомі декрети Гортини Кріт, та Ольвії. Співвідношення номіналів в монетних системах може бути різним. Ці відмінності і складають основу тієї чи іншої системи. Для прикладу можна використати настпні системи. Егінська грошово-вагова система була найпоширенішою в грецькому світі. в її основі лежав статер, фракціями якого були тріте-13, гекта-16, гемігекта-112, місгемігекта-124. Це найпростіша система запозичена греками з Близького Сходу. Більш розвинутою та складною біла поширена у 5-4 століттях аттична система. В її сонові лежала драхма за вагою приблизно вдвічі менша ніж статер. Набільша одиниця-декадрахма 10 драхм. Аттична система номіналів: декадрахма, 4 драхми-тетрадрахма, 2 драхми-діадрахма. драхма=6 оболів.56 драхми-пентобол, 23-тетробол, 12-тріобол, 13-діобол, 14-трігеміобол, 16-обол. обол ділився на 8 фракцій: 34 обола-трітеморій=18 драхми, 14-геміобол=112 драхми. 38 обола-трігемітетартеморій=116 драхми, 14 обола-тетратеморій=124 драхми, 18 обола-гемітетратеморій=148 драхми. Аттична система дає нам яскраве уявлення про складність і різноманітність співвідношення номіналів. Це було зумовлено відсутністю в обігу дешевого металу із якого можна було б карбувати розмінну монету. до самого кін. 5 ст. до н. е. роль розмінної монети відігравали дрібні номінали срібла. проте вже з 4 ст. набуває поширення мідна монета. Відомі наступні її номінали-халк, діхалк, тріхалк, тетрахалк. Також в монетних систмах завжди існують лічильні одиниці, для аттики такою одиницею був талант, яка втім ніколи не мала монетного вираження. Для риму такою одиницею був сестерцій, який втім деякий час все ж таки вживався у формі монети. Монетна стопа визначаєть зважуванням великої кількості монет одного номіналу однієї системи. Відхилення реальної ваги від ваги встановленої законом називають ремедіумом. Багатоваріативність монтних систем в Греції була зумовлена особливостями полісного устрою, замкнутістю полісного життя та відсутністю єдиного ринку. Звязок монетних і вагових систем ми бачимо у назвах кі перенесли з торгівлі талант-чаша ваг, статер-коромисло ваг і т.п. Грецька вагова система перебувала під впливом давнього Сходу. Наприклад талант і міна-це типово східні одиниці міри. Особливістю грецьких систем було поєднання вавилонської шестидесятиричної системи обрахунку з десятиричною грецькою. Наприклад і талант=60 мін, 1 міна=100 драхм або 50 статерів. драхма=6 оболів. Талант виступав як лічильна одиниця. Наприклад сума форосу Афінської архе складала 460 аттичних талантів, а найбільший афінський трапезіт банк Пасіона здійснював операцій на суму 50 талантів, тобто більше ніж на 130 кг золота. Після реформ Солона в афінах талант=26 196 г, міна=436,6 г. драхма=4. 366 г, обол=0, 728 г, халк=0, 091 г сріблом Монетні системи в основі яких лежало золото чи електр в більшості за основну одиницю вибирали статер, натомість срібні монетні системи за одиницю вибирали драхму. Виключенням є егінська система в основі якої був срібний статер, що вочевидь було зумовлено високою вартістю срібла в архаїчну епоху. лідійська монетна система була прийнята містами інонійського узбережжя і отримала назву Мілетської. Поскількі міста знаходились під владою Лідійського царства, тому їх монетні системи напряму залежали від лідійського карбу. Вага електронового статера складала бли. 14 г. Найменшою фракцією була 196 статера.Мілетська система припинила функціонувати після заоплення міста персами у 494 р. до н.е. З 7 ст. до н.е. на території міста фокеї Іонія, зявляються повновартісні електронові статери які перебували в обігу разом з мілетськими. вага-16 г. Особливу славу здобули монети які карбувало м. Кізік у Пропонтиді, так звані кізикіни які більше трьох століть фактично були міжполісною монетою. витіснені вони були лише золотими монетами Александра Македонського. Більшість грецьких монетних систем в своїй основі мали срібний карб. Егінські статери мають вагу 12,12 г.По цій системі карбували монету і Афіни до реформ солона у 594 р. до н. е. Загалом егінська система поширилась у 6 ст. до н.е. і лише у 5 ст. вона втрачає позиції на користь афінських срібних тетрадрахм, які карбували за евбейською ваговою системою. Розквіт системи був забезпечений срібними запасами Лаврійських копалень. Окрім того, фінансова політика Афін відносно інших членів Афінської сіммахії часто зводилась до примусового переходу на аттичну систему. Вагат тетрадрахми складала 17, 44 г. драхми 4,36 г. Вона набула поширення у Пвн. Греції. Пвн. Африці, халкідіці, Кірені. Великій Греції. За аттичною системою карбуватиму у майбутному свої номінали Александр. Корінфська монетна система набула значного поширення. Її основною монетою був статер дідрахма 8, 72 г, який ділили на 3 драхми. Міста Етолія, Левкада, Діррархій, Локри використовували цю систему. Користувались поширенням коринфські статери і на території Італії та Сицилії. Свої монетні системи мали міста Ітілії і Сицилії, о. родос. о. Хіос та ін.. тому розглянуті нами системи не вичерпують того різноманіття яке ми зустрічаємо в давній Греції в архаїчну та класичну епохи. В епоху еллінізму відбувається уніфікація монетної справи. Александр в основу своєї фінансової політики поклав поширену і перевірену в Македонії систему монетного біметалізму. В обіг було введено золоті статери і подвійні статери. У 336 р. до н.е. в обіг було введено тетрадрахми і драхми. Карбувалась також і дрібна мідна розмінна монета. в період діадохів та епігонів, традиції закладені Александром здебільшого зберігались. Монетна справа в Римі від самого початку відрізнялася від того що ми бачимо в грецьких полісах. По-перше тут не було такого різноманіття вагових систем і монетних типів, по-дурге початково випуск римських монет був заснований не на дорогоцінних металах, а на повноцінних мідних литих монетах, т.зв. ассах. Номінальна їх вартість відповідала їх реальній вартості. по-третє римська монетна справа знала як техніку лиття так і карб, тоді як для грецьких зразків на початкових етапах був характерним лише карб. початково повноцінна монета в подальшому втрачає свою вартістьі поступово перетворюється на умовну монету. Появі литової мідної монети сприяли поклади міді в Біруттії та Етрурії. До появи литої монети в обігу були злитки міді, які часто знаходять в поховальних комплексах в положенні обола Харона. Випуск монет за певною ваговою системою розпочинається лише з др. пол. 4 ст. до н.е. Відливали їх на Капітолії у храмі Юнони Монети. Інша їх назва-ліберальні асси. Цей ранній фунт або лібра за вагою дорівнював приблизно 272 г. 1 фунт= 12 унцій. асс=12 унцій, семіс=12 асса, тріенс-4 унції, квадранс-3 унції. Більшими монетами ніж асс були дупондій=2 асси, трессіс=3 асси, квінкуосіс-5 ассів, декуссіс-10 асси. У ІІІ ст. до н.е. поступово завойовує позиції срібний денірій, який чеканять з 269 р. до н.е. Асс у цей час важить 54 г. Денарій=4 римських скрупола 4, 55 г=172 фунта 1 асс=16 фунта. Квінарій=5 ассам=12 денарія, сестерцій= 2,5 аса=14 денарія, вікторіат=12 квадрігата Від часу кризи ІІІ ст. монетна справа також зазнала змін. Так, є цікаві відомості про повстання робітників монетного двору за часів Авреліана, воно швидче за все було викликане різким падінням вартості антонініана-нового номіналу який ввів Каракалла замість обезціненого денарія. Загалом під час криз імператори регулярно застосовували псування монети і зменшення її вартості. Вже за останніх Юліїв-клавдіїв зменшується вага денарія. Також за Нерона вперше стали застосовувати лігатуру. до кін. ІІ ст. кількість міді в монеті доходила до 50%. Таким чином монетні системи античності відіграли вагомув роль у розвитку економіки того часу, їх функціонування було зумовлене вимогами свого часу і практичними потребами. Проте тут тут ми бачимо як широке різноманіття систем давньої Греції так і відносну стабільyість монетних систем часів елліністичних держав та Римської традиції.
37. Брахиграфія у кирилиці: головні особливості та засади скорочень.
Брахиграфія - скорочений спосіб письма. Нижче ми розглянемо основні особливості брахиграфії у кирилиці на прикладі трьох типів кириличного письма: устав, півустав і скоропис. Скорочення слів, яке ми спостерігаємо в уставних текстах, досягалось шляхом виключення з слів голосних літер. Скорочувались, як правило, слова духовного змісту, які часто зустрічались у тексті: бгъ (бог), бъ (бог), стои (святой), стая (святая), два (дева). Розрізняють наступні способи скорочення слів: абревіація (скорочення до однієї літери); стягнення або контрактація (викидається середина); суспенція (зберігається початок слова). Над скороченими словами ставився знак «титло».Характерною особливістю півустава являється наявність великої кількості засобів скорочення. Скорочення досягалось пропуском голосних і приголосних не тільки в словах духовного, але і цивільного змісту: дрвня (деревня), члкї (человек), мсць (месяц) та ін. Спосіб скорочення слова - винос літер, причому виносні літери також писали під титлом. Одним із способів скорочення було усічення слова до декількох літер і навіть однієї заголовної літери. Усічені частини слів обводились кружком ( пус. (пустошь). В скорописі ще більше, ніж в півуставі слів, скорочення яких досягалось шляхом пропуску голосних літер. Це слова духовного, соціально-економічного ті побутового змісту. В скорописі порівняно часто зустрічається усічення слова, яке стало практикуватися в словах економічно-статистичного характеру, писарських, переписних та інших книгах. Практика скорочувати слова, писати ті чи інші літери у кожного з писарів - професіоналів була індивідуальною і немовби відображала їх прагнення до оздоблення ділових паперів за допомогою графічних прийомів і форм
24. Методика ідентифікації почерків писарів гетьманської канцелярії у дослідженні В. Панашенко.
Віра Панашенко зазначає, що Генеральна військова канцелярія була не лише однією із центральних адміністративних установ на Лівобережній Україні, а й школою підготовки висококваліфікованих писарів та канцеляристів для інших установ. Письмо документів Генеральної військової канцелярії відрізняється різноманітністю форм та почерків. Загалом зустрічається зразки звичайного, парадного, каліграфічного та недбалого письма.Звичайне письмо - це письмо, яким пишуть більшість жителів певної місцевості в певний час. Для нього характерні певні графічні норми із частковим вживання архаїчних форм, дане письмо не переслідує спеціально естетичних цілей. Йому протистоїть парадне письмо, виконане із естетичним смаком. На передній план виступає спрямованість до максимальної розбірливості літер. Письмо характеризується рівномірним нахилом літер, відстанню між рядками та розташуванням тесту на аркуші паперу. Скорочення вживаються помірно, виносні літери зазвичай виконують декоративну функцію. Саме такий тип письма притаманний урочистим гетьманський універсалам, листам до російських царів. Воно розбірливе, чітке, без будь-якого графічного, декоративного і художнього доповнення.Загалом документи Генеральної військової канцелярії написані десятками різних почерків з різним графічним написанням та індивідуальними особливостями. Віра Василівна поділяє їх на кілька стилістичних груп: 1.Письмо, що наслідує традиції київського скоропису першої половини XVII ст. — літери округлі, чіткі, майже однакового розміру, в рядку розміщені рівномірно та рівно. 2. Письмо, що сприймає специфіку київського нового письма широко розповсюджуються з другої половини XVII ст. 3. Письмо, характерне наявністю розмашистих розчерків, завдяки яким з'являється значна кількість потовщених. Менше витримується чіткість, літери розміщені в рядку нерівномірно, не відчувається художнього смаку у формах літер. 4.Парадне письмо Віра Панашенко відносить до окремої стилістичної групи, яким виконували окремі документи урочистого змісту. В цьому письмі всі літери витримуються в певному розмірі, однаковому нахилі, що надає письму особливо красивого художнього вигляду.
81. Предмет та завдання генеалогії як СІД.
Генеалогія - це допоміжна історична дисципліна, яка займається вивченням походження окремих осіб, сімей, родин, родів, встановлює спорідненість між індивідами, досліджує історію окремих осіб та родів та їх роль у суспільному, соціально-економічному та культурному житті суспільства. Обєктом дослідження генеалогії є окремі особи, сімї, родини і роди.Предметом - дослідження відносин спорідненості між індивідами і родинами, усталення окремих фактів біографії осіб, історії сімей та родів. Завдання генеалогії можуть трактуватись як дуже вузько - як просте встановлення факту спорідненості або її відсутності між особами, так і більш широко. В рамках в рамках широкого трактування, разом з реконструкцією родовідних, до предмету вивчення генеалогії відносять дослідження історичних біографій, історії сімей та їх майнового становища, соціального статусу, місця в системі держави, внеску в громадське та культурне життя окремих представників того чи іншого роду. У сучасній європейській та російській генеалогії остання тенденція помітно домінує. Тому зараз генеалогія постає як своєрідний міждисциплінарний напрям, як особливе відображення історизму суспільної свідомості нинішньої епохи. Наповнюються новим змістом традиційні звязки генеалогії з історичною наукою, відбувається її взаємодія з соціологією, соціальною психологією, історичною географією, демографією, антропологією, генетикою, медициною тощо. Генеалогічні проблеми сьогодні є однією зі сфер діяльності, де найбільш активно проявляє себе звязок професійності та масової ініціативи, власне самостійного дослідницького руху звичайних любителів історії. Працівникам архівів щороку доводиться виконувати все більше генеалогічних запитів громадян, багато аматорів намагаються самотужки знайти відомості про своїх предків, зясувати історію власного родоводу. У звязку з цим постає проблема ефективного поєднання загального інтересу до генеалогії, з одного боку, і необхідної джерелознавчої професійності - з іншого. Генеалогічні факти, які традиційно були матеріалом для історичних досліджень, тепер слугують необхідними вихідними даними для значно більш широкого кола міждисциплінарних досліджень на різні теми. Генеалогія охоплює в цілісності не лише соціальні структури і відносини, як суспільна наука, а й біолого-генетичні, що вивчаються переважно природничими дисциплінами. Вивчаючи генеалогію, можна зрозуміти функціонування сімї та роду як соціальних інститутів, зясувати рівень соціальної мобільності в даному суспільстві. Тому зараз відбувається суттєве розширення хронологічних меж новітніх праць з генеалогії, зявляються спеціальні дослідження, присвячені недворянським суспільним верствам, окремим нетрадиційним генеалогічним народам і національностям, конфесіям, країнам, континентам тощо. Тим не менше, слід визнати безсумнівну залежність і певну підпорядкованість генеалогії джерелознавству, а отже й тісний звязок її розвитку з рівнем забезпеченості документами й незаперечними фактичними даними. Найважливішими завданнями генеалогії як науки у спеціальній теоретико-методологічній літературі зазвичай визначаються такі: а розробка та застосування теорії вивчення історії звязків спорідненості та свояцтва; б розробка та апробація методів та технологій по вивченню історії родів та історичних біографій; в аналіз та реконструкція родовідних розписів, таблиць та генеалогічних древ; г розробка та застосування методики генеалогічних досліджень; д вивчення історії становлення та розвитку як наукових системи знань про роди та сімї. Пропонується виділити окремо приватну генеалогію, що займається вивченням окремих сімей, родів, та загально-історичну, яка досліджує сукупність родів, що належать до певної соціальної групи або повязаних за місцем проживання чи походження. З її допомогою виявляють умови формування певних соціальних і територіальних груп. Генеалогія тісно повязана з цілим рядом сід насамперед з геральдикою та біографістикою. Крім цього з просопографією, яку трактують як метод дослідження колективної біографії Виникла генеалогія завдяки практичним потребам правлячих класів, тобто знання родоводу були необхідним на для визначення місця особи на драбині соціальної їєрархії; для спадкового права, причому не тільки в області спадкування майна, але й влади. В 18-19 столітті генеалогічні дані використовувались для підтвердження права особи або сім`ї на дворянський титул. Роль генеалогії в історичному дослідженні визначається насамперед тим, що людина виступає одночасно як субєкт історичного процессу і обєкт історичного дослідження. Усі історичні закономірності проявляються через діяльність людей. Особливе значення має генеалогія для вивчення історії періоду феодалізму.В середні віки походження людини прикріпляло її до певної соціальної верстви, визначало її поступки і думки.Шлюбні звязки між коронованими особами відігравали велику політичну роль.В ході політичної боротьби утворювались клани-суперники, а знання генеалогії допомагає реконструювати відносини між ними. Генеалогічний фактор відігравав важливу роль і в житті міського стану, особливо його верхівки - патриціату, влада якої набула спадкового характеру, а шлюбні союзи укладалися у вузькому колі. Своєрідні уявлення про престижність походження і гідні шлюбні союзи існувала і в середовищі середньовічного купецтва та ремісників, які вкладали в ці поняття дещо інший сенс, ніж дворяни. Для них гідність походження визначалася статусом вільної людини, членством у цеху чи гільдії, розмірами спадщини. Зрозуміле своєрідне поняття благородства було й середньовічному селянину, для якого його критеріями були майновий і соціальний статус, авторитет в общині, спадкове відбування посад в общинному управлінні тощо. У цілому, не дивлячись на те, що соціальна структура середньовічного суспільства й епохи нового часу допускала поповнення вищих привілейованих прошарків за рахунок найбільш підприємливих і обдарованих представників бюргерства і селянства, пануючі психологічні настанови забезпечували беззастережну дію принципу чистоти і благородства крові, який почав піддаватися сумніву лише в епоху занепаду самої феодальної системи. Питання генеалогії не останню роль відігравали і в економічному житті епохи. За доби феодалізму права власності, перш за все на землю, були нерозривно повязані з соціальним статусом людини і також передавалися у спадок, тому вивчення проблем феодальних поземельних відносин неможливе без врахування таких факторів, як шлюби та їх роль у формуванні крупного землеволодіння. Генеалогічний фактор справляв суттєвий вплив і на демографічні процеси в суспільстві, формуючи шлюбно-сімейні відносини Важливе значення генеалогічний фактор мав і в політичній історії суспільства. Це, перш за все, стосувалося спадкового передавання верховної влади. Родовід тут визначав права і правонаступність правлячих династій. Таким чином генеалогічний фактор мав величезну вагу буквально у всіх сферах життя європейського суспільства, особливо протягом ХІІ - ХІХ ст. Це і визначає можливості плідного використання генеалогії в дослідженнях з економічної історії, історії класової структури середньовіччя й нового часу, її динаміки, історії політичних і державних установ, влади, історичної демографії, етнічної історії й менталітету людей. Генеалогічні методи дослідження дають змогу вивчати історико-культкрне середовище, яке породжує діячів того чи іншого напрямку суспільного життяя.Так, до важливих висновків стосовно формування декабристської ідеології прийшов Н.Я.Ейдельман, вивчаючи генеалогію Муравйових і Луніних. Генеалогія має важливе значення і для архівної справи. При описуванні особистих архівних фондів тільки знання родинних і сімейно-шлюбних звязків дозволяють виявити відношення різних на перший погляд документів до одного сімейного архіву. Генеалогічні відомості дають можливість розпізнавати адресатів і відправників листів, які не мають точної атрибуції.В архівній справі генеалогія відкриває також нові можливості в пошуку документів, що зберігаються в населення. Мова йде про пошук нащадків відомих людей минулого. Генеалогія нерозривно повязана і з іншими науками, зокрема геральдикоюгерби - символи сімейств, уособлювали також певні родові звязки, дипломатикою вивчення документів надає дослідникам генеалогії нові дані, історією,сфрагістикою та іншими. Щодо методів генеалогічних досліджень, за допомогою яких виконуються основні її завдання, то це: історичний, біографічний, інформаційний, бесіда, опитування старших поколінь родини, аналіз зібраних даних. Методологічне значення має процедура філософської рефлексії. Історичний метод передбачає пізнання конкретної історії роду його духовних вартостей, динаміки і протиріч розвитку потрібно відокремлювати факти, історичні дані про рід від міфологізації, легенд. Біографічний метод повязаний з історичним, наприклад, історичне дослідження роду дає змогу проектувати життєвий шлях особистості. Інформаційний метод певною мірою конкретизує біографічний використовуються біографічні методики, зокрема інтервю, анкети, тести; спогади родичів і близьких людей, збір документальних даних про родину. Бесіда - це метод збирання необхідної інформації за спеціально розробленою програмою у процесі вербальної комунікації.
32. Готичне письмо у середньовічній культурі: періодизація, особливості, класифікація.
Готичне письмо ХІІ - ХVIст. Уже на початку ХІІ ст. почали з`являтися у письмі нові риси , які поступово набрали вираженого характеру. Такий перехід від каролінгського до готичного письма відбувся у Зах. Європі у ХІ ст.Основні риси готичного письма: В готичному письмі: букви тісно злиті одна з одною; угловаті; сильно витягнуті вверх; вертикалей немає; відстань між рядками - менше 2 корпусів; відстань між словами - менше 1 корпусу; виносні - менше 1 корпусу.Отже, головні елементи письма - форма букв, дукт, кут письма залишились ті самі, що і в каралінському мінускулі. У розвитку готичного письма можна виділити кілька періодів: - Перший включає ХІІІ ст. І продовжується до 1320 - х роківГотичне письмо набуває завершеної форми і це приводить до появи каліграфічного письма з подвійним вузлом. Це письмо згодом стали називати - готичним каліграфічним мінускулом. - Другий період охоплює з 1320 до 1380 - рр.письмо міняє свої форми - від каліграфічно виписаних до неохайно і важко читабельних букв. В цей період формуються певні норми готичного мистецтва, що безпосередньо вплинуло на розвиток готичного письма. - Третій період 1380 - 1470 -ті рр.. Цей період характеризується переходом від основного книжкового письма до готичної бастарди. Бастарда - бігле,чітке легко читабельне письмо. В ХІІІ - ХІV ст..в готичному письмі почали яскраво проявлятися національні особливості і у кожній державі характеризується по своєму.
48. Предмет нумізматики, її завдання, джерельна база та методологія.
ДЖЕРЕЛЬНА БАЗА Нумізматичні джерела поділяються на 2 групи : основні та допоміжні. Основні - це монети, це монетні комплекси - скарби. Крім того сюди ми можемо включити також предмети, що тим чи іншим чином мають відношення до виготовлення монет. Найголовнішим історичним джерелом виступають монети, а також їхні замінники - монетоподібні грошові знаки. Джерелом там виступає їхня форма, метрологічні показники, особливості виготовлення тощо. Досить часто ми можемо лише за допомогою монет,що виготовлялись з найрізноманітніших металів і збереглись до наших днів, пізнати давно знищені і зруйновані памятки архітектури та скульптури, які досить часто наносили на аверси та реверси стародавніх монет. Отож, дуже важливими для дослідника джерелами є монетні знахідки - як скарби монетні комплекси ,так і поодинокі. Важливою групою нумізматичних джерел виступають інструменти та матеріали, які використовувались в процесі карбування монет. Насамперед це монетні штемпелі та металеві заготовки, що використовувались у процесі карбування монет. Важливими для нумізмата є інформація про інструментарій монетного двору та вагові тягарці для зважування та перевірки його продукції. Значним джерелом інформації є допоміжні нумізматичні джерела - товаро-гроші, медалі, ордени, жетони, бони. В ажливим джерелом є письмові памятки : документація монетних дворів, рішення урядів про монетно- грошові реформи і тому подібне. ЗАВДАННЯ :1 . вивчення історії монетної справи 2 - вивчення історії грошово - вагових систем 3 - вивчення історії грошового обігу. Багато важливих проблем історії економіки та торгівлі неможливо розібрати без знання нумізматичних даних. Процес нумізматичного дослідження різноманітний - він включає в себе різносторонне вивчення зображень, ваги, написів, розмірів, складу метала тощо. ПРЕДМЕТ :Предметом нумізматики виступає опис та вивчення різноманітних монет. Нумізматика вивчає історію монетного карбування та грошового обігу за монетами, грошовими злитками, та іншими памятниками монетними штемпелями, документацією. Вивчення монети як засобу грошового обігу, державного документа, виробу ремесла та мистецтва епіграфічного джерела відбувається у тісному звязку з використанням інших історичних джерел - писемних та археологічних. Отже, предметом нумізматики як науки виступає вивчення історії монетного карбування, вивчення значення монети у економіці, та вивчення різного роду метрологічних параметрів. МЕТОДОЛОГІЯ :До сучасних методів нумізматичного дослідження належать: визначення монети - це визначення часу і місця її випуску, її номінал; технічні особливості виробництва монети;вивчення матеріалу ,з якого робилась монета ,її вага і розмір . Монета вважається визначеною, якщо є посилання на відповідну літературу. Якщо монета не була раніше опублікована, на ній відсутні безпосередні прямі відомості про час та місце її випуску, то це вважається не визначенням, а атрибуцією монети. датування окремих монет і груп за скарбами.- аналіз скарбового матеріалу за хронологічним, типологічним, метрологічним, топографічним показниками дозволяє досить точно визначити окремі монети, періоди обігу певних груп монет.Цей метод є найбільш важливим у нумізматичній науці. метод порівняння монетних штемпелів - дозволяє визначити хронологію випуску монет цей метод є особливо актуальним для монет, які не мають дат.технічні методи - зясування якісного і кількісного складу монет. Тут використовуються спектографічний, рентгенофлюорисцентний і нейтронно-активізаційний методи. робота з мікроскопом, макро- і мікрофотографія. математичний метод.- він використовується для врахування вагових характеристик та для кількісного аналізу певних груп монет, адже нумізматика оперує великою базою кількісного матеріалу. Використовується компютерна техніка. зіставлення даних нумізматики з писемними та іншими історичними джерелами.
53. Формування монетно-грошових систем на землях Київської Русі у Х-ХІ ст. Давньоруське літописання про грошові відносини та їх особливості.
Джерелами ознайомлення з монетною системою Київської Русі є численні нумізматичні знахідки, Руська Правда та випадкові згадки в літописі. У період становлення та розбудови давньоруської держави на її землях знову поширились візантійські монети. На півночі Русі вони поступалися куфічним дірхемам та західноєвропейським денаріям, але у середньому Подніпров'ї та на південно-західних землях, які підтримували тісні контакти з Візантією, вони відігравали значну роль у грошовому обігу. Саме візантійські золоті соліди (номізми) та срібні міліарісії стали взірцями для перших монет київських князів — золотих златників та срібних срібляників. Перші руські монети златники і срібники були викарбувані наприкінці X - на початку XI ст., у часи правління князів Володимира Святославовича,Святополка Окаянного, Ярослава Мудрого. За зразок для їхнього карбування було прийнято візантійські монети.За зображеннями, підписами та родовими знаками князів монети X-XI ст. поділяються на 7-8 типів з іменами кн.,які правили в певний період. Згодом,на реверсі златників і срібників першого типу вміщено образ Христа, а на монетах другого - родовий знак Рюриковичів тризуб. Цим князь Володимир рішуче відійшов від візантійського зразка карбування монет. Монети другого типу карбувались упродовж одного-двох років. Останніми за часом та послідовністю емісій зявилися монети з іменем Святополка. На аверсі цих монет зображено портрет Святополка з іменем. Були пошир і резана і вевериця, векша нумізмати розгляд як різні частини куни. Скажімо, вони вважають, що рєзана відповідає 12 дірхема, а векші - 14 дірхема. У Руській Правді - давньому зводі руських законів - майже за всі порушення і злочини вказано певний грошовий штраф. За крадіжку коня - 2 гривні, за кобилу - 60 резан, за вола - 1 гривню, за корову - 40 резан, за телятко - 5 резан, за барана - 1 ногату і т. ін. Повідомлення деяких іноземних письменників підтверджують хутрово-шкіряну суть кунних грошей. Зокрема, перський учений А.Турський у творі Дива творіння 1160 р. Цікавим є співвідношення між основними одиницями грошової системи Давньоруської держави. Скажімо, у X-XI ст. співвідношення гривні срібла до гривні кун було 1 : 4 гривня срібла містила 204,7г срібла, гривня кун-51,19г,ногата-2,56г. У 9ст. за посередництвом варягів на руських землях пош західноєвропейський (каролінзький) фунт. Він = 50 кунам, а половина фунта— 25 кунам. Найпоширен гривні - були 3-ох типів: київська, чернігівська, новгородська; іноді зустріч литовські й татарські гривні. Для госп Пд-Зх Русі, на думку того ж М. Котляра, також характерні золоті гривні злитки. Вони значно більшою мірою служили засобом накопичення і використовувались лише у великих торговельних операціях. У 13 ст. зявились карбованці - срібні злитки, вагою вдвічі менші за гривню.Побутувала переважно в Новгородській та Московській землях. У 15ст. у Новгороді срібний карбованець остаточно витіснив гривню з обігу. Найдрібнішою грошовою одиницею, про яку згадується в іст джерелах давньоруського часу, була векша. Куна часів "Руської Правди" (= 2 г срібла) дорівнювала трьом векшам (= 0,68 г срібла). З лічбою грошей на векші тісно пов'язане виникнення ще однієї грошово-лічильної одиниці — рєзани. Матеріали монетних скарбів часто засвідчують присутність обрізаних довкола дірхемів або їх фрагментів різного розміру — рєзан декількох різновидностей.
7. Історія української дипломатики ХІХ-ХХ ст. Сучасні напрямки дипломатичних досліджень.
Дипломатика - спеціальна історична дисципліна, що вивчає походження, форму, внутрішню будову і зміст актових документальних джерел. Історія дипломатики на українських землях бере початок від заснування у Львівському університеті надзвичайної кафедри допоміжних історичних дисциплін, яку очолив Готфрід Уліх. Надалі, із різними перервами в часі, пов'язаними з історією Львівського університету, дипломатику викладали Й. Маус, К. Ліске, Л. Фінкель та ін. Їх курси засвідчили продовження класичних традицій французької школи дипломатики, збагачених здобутками нового часу. Курс дипломатики К. Пауловича був присвячений західноєвропейській дипломатиці, історії, емпіричним спостереженням та ін..Присвяти дипломатичного змісту фіксуються в працях істориків-джерелознавців І. Вагилевича, Д. Зубрицького, М. Костомарова, Й. Лозинського, І. Могильницького, М. Максимовича та ін. У другій половині ХІХ ст.. змінюється характер досліджень. Важливим об'єктом вивчення стають середньовічні акти, укладені українською мовою. Провідним дослідницьким центром із дипломатики на західноукраїнських землях в другій половині ХІХ ст. залишався Львівський університет. Як історичне джерело акти досліджувалися Київською археологічною комісією (1843), Київським центральним архівом давніх актів (1852), з яким пов'язана діяльність І. Каманіна. В Львів.університету було засновано Школу молодих спеціалістів історичних допоміжних дисциплін (1923). Після відчутного згасання популярності дипломатики в 1960-х р. наступає її підйом. Важливим чинником пожвавлення розвитку дипломатики є становлення документознавства, зокрема історичного. Особливістю студій із дипломатики другої половини ХХ ст. є те, що об'єктом вивчення для них став, насамперед, «український документальний матеріал». У 1980-1990-і рр. серед українських дослідників, які активно займалися дипломатикою, варто згадати Я. Дашкевича, Я. Ісаєвича, М. Ковальського, О. Купчинського, О. Мацюка, Ю. Мицика та ін. Наразі актуальними для дипломатики залишаються розроблення теорії, зокрема термінології, удосконалення й збагачення методики дослідження актів, нові рівні освоєння об'єктно-предметної сфери; класифікація актів; та ін..
6. Розвиток дипломатики як СІД у ХІХ-ХХ ст.
Дипломатика - спеціальна історична дисципліна, що вивчає походження, форму, внутрішню будову і зміст актових документальних джерел. Термін «дипломатика» був введений французьким ученим Ж. Мобільоном у праці «Дипломатика у шести книгах» 1681 р. Він обґрунтував принципи дипломатичного дослідження і палеографії, зробив класифікацію актів всіх європейських держав, починаючи з найдавніших часів, розробив методику вивчення підроблених документів, вказав ознаки для датування і локалізації рукописів. Від XIX ст. зміцнилося ставлення до форми документа як обов'язкового напряму дипломатичних досліджень. Поступово пізнання форми документа удосконалювалося. . Вінцем теорії формулярного аналізу на початку ХХ ст. стали праці О. С. Лаппо-Данилевського, які мали не тільки науково-методичне, але й теоретичне. Завдяки йому набуло популярності визначення дипломатики як науки про акти. Відтак, серед дослідників зростає потреба з'ясувати, що таке «акт». Є дві пропозиції його визначення - вважати актом будь-який документ (Фарсобін) і називати актом такий документ, який містить договірні умови правових відносин (Каштанов). На середину ХХ ст. сформувалася думка про дипломатику, як науку, що комплексно досліджує форму і зміст актів. Безперечно, у другій половині ХХ ст. у дипломатиці відбулися серйозні зміни, що дозволило їй здобути самостійний статус. Отже, друга половина ХХ ст. стала знаковою для розвитку дипломатики. Властиві для дипломатики другої половини ХХ ст. процеси можуть бути коротко підсумовані у межах трьох основних тенденцій. Перша полягає в тому, що предмет дипломатики був значно розширений. ; друге - зростає авторитет дисципліни у середовищі історичного джерелознавства; третя - підвищуються зацікавлення істориків-документознавців сферою дипломатики через утворення міждисциплінарних програм наукового студіювання.
89. Сфрагістичні дослідження в країнах Західної Європи, їх зв'язок з конкретно-історичною тематикою.
Для кожної історичної епохи характерний той або інший вид друку. Приміром, на Стародавньому Сході застосовувалася наступна техніка. На циліндричну поверхню наносилася «дзеркальна» напис, яка залишала відповідний відбиток при прокатування циліндра по м'якій глиняній табличці. В античний період були поширені персні-печатки, за допомогою яких скріплювалися документи. У Середні століття переважали звислі друку із золота, срібла або свинцю, але вже до XVI століття їх остаточно замінили прикладні друку. Однак у Ватикані середньовічна техніка збереглася аж до XX століття. Оскільки друку призначені, насамперед, для посвідчення автентичності документа, то спочатку сфрагістика була складовою частиною дипломатики. Дипломатики - дисципліна, що вивчає форму і зміст різних актів, документів і т.д. Протягом XVIII століття сфрагістика грала допоміжну функцію при дипломатики, дозволяючи визначати датування і справжність документа. Поступово сфрагістика почала набувати самостійного значення. Пов'язано це було з розвитком археології - все частіше вчені знаходили друку у відриві від документів. Ці печатки давали дослідникам новий матеріал для вивчення, дозволяли багато чого довідатися про тих чи інших органах влади, доповнювали картину окремих історичних подій. У такому вигляді сфрагістика зустріла кінець XIX і початок XX століття. Значний внесок у цю галузь науки був зроблений французьким ученим Г. Шлюмберже і основоположником радянської сфрагістики Н.П. Лихачовим.
95. Українська сфрагістика XIX-XX ст.
Для першої пол. ХІХ ст. характерні два напрямки у галузі української сфрагістики - дослідження давньоруських памяток і козацьких печаток. Основним джерелом збагачення джерельної бази сфрагістики були архіви й археографічні видання. Основну увагу дослідники приділяли збиранню фактичного сфрагістичного матеріалу, його описові і публікації. Недостатня джерельна база не давала можливості широко розгорнути сфрагістичні дослідження, обмежувала проблематику праць. У другій пол. ХІХ ст. основними джерелами поповнення матеріальної бази сфрагістики залишались архіви й археографічні видання, але в останній чверті століття все більше більшої ваги набувають археологічні знахідки. Великі колекції печаток зібрали Археологічний музей у м. Києві, музей Одеського товариства історії і старожитностей, львівські музеї. Позитивну роль у збільшенні джерельної бази сфрагістики відіграло приватне колекціонування. Сфрагістичні дослідження на Україні зосереджувались у трьох великих наукових центрах - Києві, Львові і Одесі. Як і в попередній період у другій пол. ХІХ ст. основна увага приділялась описові і реєстрації печаток. Особливе місце серед сфрагістичних досліджень цього періоду належать праці П.С. Єфименка Юридические знаки. Наприкінці ХІХ - на поч. ХХ ст. українська сфрагістика оформилась у самостійну історичну дисципліну. Нова сторінка у розвитку сфрагістики відкрилась після Жовтневої революції. Проблемою української сфрагістики в ХІХ-ХХ ст. цікавилися українські дослідники: Б. Барвінський, К. Болсуновський, М. Грушевський, П. Єфименко старший, О. Лазаревський, І. Луцький, Є. Люценко, граф Г. Милорадович, В. Модзалевський, Ю. Нарбут, М. Петров, Марія й Михайло Слабченки, А. Стороженко, пізніше К. Антипович, М. Битинський, П. Клименко, Р. Климкевич, І. Крипякевич, Я. Пастернак, В. Прокопович, В. Сенютович-Бережний та ін. По ХХ ст. нічого не має
39. Особливості розвитку епіграфічного письма на українських землях: особливості графіки та сфер застосування.
Епіграфіка - СІД, яка вивчає давні написи на твердих матеріалах За характером знаряддя й способом письма розрізняють написи: старанно вирізьблені різцем на камені (лапідарні); видряпані гострим знаряддям - так звані графіті, здебільшого зроблені недбало; намальовані фарбами - так звані дипінті. Розвиток епіграфічного письма прийнято поділяти на епіграфіку античну, середньовічну, нову. Античні мали важливе значення для вивчення своєї епохи, оскільки вважаються найчисленнішою групою пам'яток писемності стародавньої доби. На території України важливим історичним джерелом від 6ст. до н. е. і до 4-5 ст. н. е. є грецькі і латин. написи з давньогрецьких міст Тіри, Ольвії, Херсонеса Таврійського, Пантікапея та ін. Для вивчення середньовіччя ( зокрема, епохи Київської Русі) й пізнішого часу (аж до 18 ст.) велике значення мають написи на стінах будівель, могильних пам'ятниках і окремих побутових речах. Могильні написи з гробниць, пам'ятників, церковних стін і церковних плит, - основний епіграфічний матеріал середньовіччя.Все більше текстів записують на твердих матеріалах через недовговічність пергаментних архівів.Багато давніх написів є на стінах Софіївського собору в Києві. Це, зокрема, графіті, і написання графітів має свої особливості. Матеріал їх письма є досить твердий фресковий тиньк, а прилади різні гострі предмети:ножі, цвяхи і навіть голки . Важливе значення при цьому мав стан тиньку:його вологість або сухість, що впливало на форму літер і всього надпису. їх писали люди різного соціального стану, навіть князі. Можна сказати, що важливими є пам'ятні графіті, що оповіщають про пізні події , іноді літописного характеру. Почерк надписів графіті другої половини 12 ст. можна цілком слушно віднести до ділового письма ,бо всі літери нахиленні праворуч , зовсім відсутнє намагання ретельно вишкрябувати кожну літеру. Надписи - графіті часів Київської Русі відомі в інших містах України , зокрема в Чернігові та Галичі. З розквітом міського життя характер публічних написів починає змінюватись, а їх кількість збільшується, характеризується більшою свободою та суспільною ініціативою. Поява публікацій з епіграфіки зумовлена, найчастіше, появою нових знахідок та реконструкцій. Розвиток вітчизняної епіграфіки пов'язаний з вивченням головним чином античних написів. Повне зведення відкритих на кінець 19 - поч. 20 ст. античних написів видавав лат. Мовою В.В. Латишев («Давні написи, грецькі і латинські, північного узбережжя Чорного моря»). Поряд з вивченням античних написів почали широко досліджувати давньоруські епіграфічні пам'ятки (праці Б.О. Рибакова, С.О. Висоцького таін.)
38. Епіграфіка як СІД: предмет і методи.
Епіграфіка,-допоміжна історична дисципліна, що вивчає написи (переважно стародавні та середньовічні) на твердих матеріалах (камені, металі, глині і т. д.). Виникла в епоху Відродження; Методика Епіграфіка як науки розроблена в 18-19 ст. Розшифровка єгипетських ієрогліфів, клинопису, мікенської писемності значно розширила в 19-20 ст. область Епіграфіки.Епіграфічні тексти - важливе джерело з політичної, соціальної та економічної історії;Засновниками вважаються німецькі вчені Август Бек і Теодор Момзен. Як правило,зміст напису віддзеркалює час,в який віе був створений. До основних завдань епіграфіки належить визначення часу і місця появи написів,реконструкція та дешифрування текстів,технологія письма тощо. Чимало написів на стінах храмів,гробниць є найдавніші ієрогліфічні написи Єгипту. Серед піздньоієрогліфічних написів відомий Розеттський камінь, вивчення якого послужило початком розшифровки ієрогліфів. Усі давні написи за змістом поділяють на 2 групи : офіційні(закони,угоди,договори) та приватні (заповіти,епітафії).Мабуть,найціннішим епіграфічним матеріалом є написи-графіті на стінах давніх архітектурних памяток. Лідерство у їх дослідженні належить С. Висоцькому,який вивчив графіті церков України. За тематичним спрямуванням ці написи систематизуються на історичні записи,поминальні,побутового характеру,окремі імена тощо. Однією з найінформативніших епіграфічних памяток є епітафії від грец.— надгробний,надмогильний напис, переважно у віршованій формі. Історіографія епітафії сягає сивої давнини,оскільки дослідження некрополя мають давню історію. Розквіт цього жанру припадає на 18-поч. 19 ст.
76. Практика застосування сфрагістичних знаків в античній Греції та Римі.
З початку 3 тисячоліття до н. е.. і до Середньовіччя печатки різних типів були поширені як на Егейських островах, так і на материковій Греції. У ранньомінойську еру вони робилися з мякого каменю і слонової кістки, а зображення на них мали свою специфіку. У середньомінойску еру зявився новий набір форм, мотивів і матеріалів. Твердий камінь вимагав нової, ротаційної техніки різьблення по каменю. У бронзовий вік зявилися чудові лінзоподібні печатки і перстні-печатки, які продовжували існувати в архаїчний, класичний і елліністичний періоди у формі мальовничих інталій. Вони були основною формою мистецтва розкоші і стали предметом колекціонування.Згідно з Плінієм Старшим, цар Мітрідат VI зібрав першу велику колекцію. Вона дісталася Помпею як трофей, і він перемістив видобуток в римський храм. Інталії продовжували створювати і колекціонувати до XIX століття. В Стародавній Греції в персні вставляли дорогоцінні й напівкоштовні камені з вирізаним на них зображенням, причому дзеркальним і заглибленим, щоб відбиток являв собою випуклий рельєф. Такий рельєф називається інталією, на відміну від камеї - опуклого рельєфу, що не мав призначення печатки .Найпопулярнішими матеріалами були сердолік, гранат, агат, онікс, сапфір, рубін. На персні Юлія Цезаря була зображена Венера; у Плінія Молодшого на печатці була вирізана четвірка коней, запряжених у колісницю. Смугастий агат, відповідним чином відшліфований, вставлявся в якості вічка - амулета. До наших днів дійшло безліч золотих давньогрецьких перснів-печаток з сердоліком, які носили чоловіки Енциклопедист Пліній Старший зберіг легенду про те, що перша печатка античного світу була вирізана на шматочку Кавказької скелі, до якої був прикутий Прометей, а оправа її зроблена з металу ланцюгів, які утримували титана. Міфи повідомляють, що початок печаток сходить до Кавказької скелі і фатальному велінню Долі про кайдани Прометея, що вперше тоді уламок цієї скелі був оправлений залізом і надітий на палець: це стало перстнем, а то - печаткою . За переказами, печатка була дарована повсталому і покараному титану при його звільненні самим Зевсом, щоб він, таким чином, ніколи не був вільний ні від скелі, ні від ланцюгів. Мабуть, в давнину з цього опису повторювалися Печатки Прометея, і як рідкісні талісмани їх носили шанувальники титана, благодійника роду людського. Чи не про це говорить етруська гема V ст. до н. е.., що зберігається в Ермітажі. Це сердоліковий скарабей, на плоскій стороні якого вирізана печатка - сцена з зображенням Гефеста, який прикував Прометея до скелі. На етруську бронзовому дзеркалі цього ж часу, що зберігається в Кракові, зображена сцена звільнення Прометея Гераклом і Кастором. Кастор простягає титану круглий предмет, як вважають - перстень. У античних істориків нерідкісними є описи печаток видатних людей. Особливо відомою є розповідь про печатку самоського правителя Полікрата. Перстень був роботою відомого майстра Теодора Самоського. На ньому була зображена ліра за іншою версією - це було не різьблене зображення, а природне, а матеріалом послужив сардонікс. Полікрат настільки цінував печатку, що коли він повинен був розлучитися з найдорожчим для нього предметом, він, за переказами, виїхав в море і кинув перстень у хвилі. Цією добровільної жертвою цар хотів обдурити Долю.Але на ранок до палацу зявився рибалка, який припідніс для царського столу величезну рибу, і в її шлунку була виявлена ця печатка! Ще в I ст. печатка Полікрата зберігалася в Римі в храмі Згоди, куди цю реліквію подарувала імператриця Лівія. Гней Помпей на своїй печатці мав зображення трьох трофеїв. Вони супроводжувалися написом: Felix, Faustus, Venustus Тобто удачливий, щасливий, прекрасний. Вони теж були відтворені на монетах цього часу. Якщо повторення печатки на монетах можна легко пояснити завданнями політичної пропаганди, то як бути з відтворенням і копіюваннямсамих особистих печаток У Греції за законом Солона різьбяр, раз продавши печатку, не мав права залишати у себе копію і продавати її іншій особі. Мабуть, традиції патронату змушували нехтувати цією забороною. В Ермітажі зберігається гема з повторенням печатки Помпея Великого. На особистій печатці диктатора Юлія Цезаря було вирізано зображення збройної Венери. Ми маємо її повторення не тільки на монетах, а й на безлічі гем. Венера Переможниця не тільки була гарантом перемог Цезаря в якості покровительки роду Юліїв, а й обгрунтувала його політичні претензії на верховну владу, так як була міфічної праматірю всього римського народу. Нам не відома печатка Марка Антонія. Але ми знаємо, що він дозволяв своїм легатам прикладати її до документів в свою відсутність. Імператор Август протягом свого життя змінив три печатки. Перша мала зображення сфінкса, друга - портрет Олександра Великого, третя - Портрет самого імператора. Пліній Старший пише: божественний Август спочатку ставив печатки сфінксом. Він знайшов серед кілець своєї матері два таких сфінкса. Одним з них ... за відсутності його самого його друзі ставили печатку на тих листах і указах, які необхідно було по обставинами становити від його імені... Згодом Август, щоб припинити лихослівя з приводу сфінкса, став ставити печатку із зображенням Олександра Великого ... Діоскурід відтворив з винятковою подібністю зображення божественного Августа, яким наступні принцепси ставлять печатку . Всі ці печатки імператора Августа відтворені на його монетах і в безлічі повторень - в гемах. Вважається, що золотий перстень зі сфінксом, за переказами знайдений в Мавзолеї Августа і зберігається у Флоренції, і є печаткою імператора. Але це - тільки її повторення II ст. н. е.. Ганс Інстинський вважає, що Август вибрав для своєї печатки портрет Олександра в левової масці Геракла. У 23 р. до н.е. Август сильно захворів, здавалося, що його положення критичне. Він призначає спадкоємця зятя Марка Агриппу і вручає йому свою печатку. За одужання імператора різьбяр Діоскурід виконується третю печатку Августа, з його портретом. Тиберій як спадкоємець в 14 р. н.е. отримав цю третю печатку, і нею володіли його наступники до Траяна і Адріана. У протоколах колегії жерців читаємо з приводу голосування при виборах: Таблички опечатані печаткою із зображенням голови Августа ... Але в одному випадку В 118 р. Таблички опечатані печаткою із зображенням Марсія і Олімпу. Це, мабуть, особиста печатка Траяна. Адріан, подібно Августу, мав на своїй печатці власний портрет. Імператор Коммод для особистої печатки вибрав екстравагантний сюжет - на ній була представлена його кохана Марція у вигляді амазонки. У новий час правителі і ієрархи церкви сприйняли звичай вживання особистої печатки. Для неї вони нерідко використовували античні геми. Так, у Карла Великого одна печатка мала зображення Серапіса. Інша - портрет Марка Аврелія, в якому тоді бачили образ Ісуса Христа. Римські посли їздили і в Карфаген, і до Греції, і в усі елліністичні країни. І в цю епоху звичайно римляни призначали послами осіб зі знаті, найчастіше осіб зі складу сенату. Зовнішніх відзнакою посла тепер був золотий перстень-печатка для скріплення договорів.
43. Поняття календаря у хронології. Історія календарних систем.
Календар - це система рахунку великих проміжків часу, заснована на астрономічних циклах - власному обертанні Землі, рух Місяця навколо нашої планети і Землі навколо Сонця. Календар з'явився вже в найдавніших цивілізаціях. Більше 4 тисяч років люди намагаються якось вести облік часу, створюючи різні календарні системи й пристрої виміру часу. Календарні системи стародавнього світу відбивали сільськогосподарські, політичні й ритуальні потреби, що характерні для того часу. Історично першою мірою часу була зміна дня та ночі. Гомер вів рахунок часу "по світанках", а кельти та германці рахували час на "ночі". А вавилонські астрономи та римські понтифіки межею зміни дати вважали час опівночі. День був першою самостійною одиницею, яка стала виділятися та запам'ятовуватися у потоці подій. Можливо, добовий цикл став першим астрономічним відкриттям прадавніх вчених. Створення єгипетської місячної календарної системи відноситься до 4236 року до н.е., а єгипетський сонячний календар було створено у 17-15 ст. до н.е. Грецька календарна система, яка грунтувалася на Олімпійських іграх, виникла три тисячі років тому. Римський республіканський календар брав початок від заснування Рима 753 р. до н.е. У 45 р. до н.е. з'явився юліанський календар. Календарна реформа Юлія Цезаря (100-44 до н.е.), проведена з допомогою олександрійського вченого Созігена, вводила у Римській імперії простий, зручний і досить точний варіант єгипетського календаря - помилка розміром у добу накопичувалася протягом 128 років. Але Цезар відмовився узгоджувати календар з місяцем. Юліанський календар має чотирирічний цикл, протягом якого для узгодження календарного та істинного сонячних років вводиться один додатковий день. Сучасний григоріанський календар введено у 1582 році. Цей календар має період 400 років. (раз на 4 тисячі років один з високосних р. вважати звичайним роком). "Ідеальний" календар взагалі неможливий. Будь-яка календарна система - це компроміс між зручністю та точністю.
8. Історія середньовічної канцелярії: канцелярія церковна і світська.
Канцелярія церковна - Від IV ст.. (325 р. - перший вселенський собор) почалась формуватися нова традиція створення документу: античний протокол доповнювався правовими реаліями середньовіччя. - У V - VI ст. Римська папська канцелярія, як видно з історії адміністрації папи Григорія Великого (540 - 604 рр.), була копією імператорської константинопольської. Тоді використовувався новий римський курсив. Папа Адріан I (772 - 795 рр.) розділив документацію на три групи: 1) привілеї; 2) посвідчення; 3) булли. Існувала комма - знак підтвердження підписаного документа і рота - кругоподібна фігура, яку малювали внизу акта для надання йому більшої урочистості і юридичної сили. В західних дипломатичних актах часто можна зустріти власноручний акт (підпис) - signum manus, який прикладався професійним писарем для засвідчення написаного ним документу. Ці знаки могли бути досить різноманітними за формою, але кожен писар завжди користувався одним і тим самим знаком, який був притаманний тільки йому. Розрізняли щоденний звичайний формуляр - «liber durmus» («щоденна книга») і скорочений, який містив у собі секретну інформацію - «littere klause». 1198 р. папа Інокентій III впровадив нові види документів: 1) tituli - акти милості; 2) Mandamenta - адміністративні акти папи і королів; 3) Annulus Piscatoris («перстень рибалки») - приватна і секретна документація римських пап (існував до ХХ ст..) Традиція тогочасного письма переважно вироблялася в монастирських майстернях письма. Папа Мартин V (1417 - 1431 рр.) зробив розподіл типів документів: 1) булли - застосовувались в особливих справах (були ще булли концесторські, які призначалися для канонізації святих); 2) листи; 3) бреве (з XV ст.. найпоширеніший папський документ). Тоді набув поширення особливий тип письма - боллатика - який опирався на принцип трансформації готського курсиву. Боллатикою писалися всі документи папської канцелярії включно до 1920 року. Світська канцелярія - В добу середньовіччя крім папської церковної канцелярії існувала імператорська канцелярія. Вона видавала документи із судовими вироками, підтвердженням прав власності, вела дипломатичну переписку та ін.. Штат такої канцелярії складався з канцеляристів та нотаріїв. Були також глоссатори - канцелярські юристи, які коментували документи і найстарші канцеляристи (з VIII ст..). В оформленні документів на Європейському континенті використовували емалеві фарби (переважно рожеві або червоні) і металевий блиск. Натомість в Ірландії більш полюбляли природні фарби, які були пов'язані з навколишньою природою (зелений колір).
35. Кирилична неографія: історія формування, особливості дослідницьких методів.
Кириличною неографією називається допоміжна історична дисципліна, писемні (наука про сучасне письмо; практично бере початок з часу запровадження уніфікованого громадянського шрифту . Однак практично неографічний аналіз проводитися і щодо документів більш близьких до нас за часом, тобто XIX і початку XX ст. Слід, однак, підкреслити, що на нинішньому етапі свого розвитку неографія та палеографія ще не відокремилися один від одного: вони близькі не лише предметом вивчення, колом проблем, але і методами роботи, нерідко перекривають один одного. І в тому і в іншому випадку важливо пам'ятати, що неографія, як і палеографія, стосується зовнішнього характеру листи, виключаючи тим самим епіграфіку, графіті, нарізні, карбовані тексти. До кола проблем неографіі входить, перш за все, матеріал, на якому виконано лист. . Для неографіі - мова йде виключно про папір. Хоча вона і зазнала за останні два-три століття певну еволюцію, але все ж її шлях незрівнянно коротше і простіше, ніж, скажімо, папірусу, бересту, пергамена та інших писальних матеріалів.До труднощів становлення неографіі слід віднести ще одну обставину: близький, а іноді те саме коло проблем вивчається ще й текстологією. Розмежування неографіі і текстології не може вважатися досить виразним. Досить важко визначити хронологічні межі неографіі. Ймовірно, переломним моментом в історії російської графіки слід вважати петровську реформу в сфері шрифту, тобто введення нової, цивільної азбуки в 1708 р. Судячи по ряду виданих в другій половині XVIII ст. прописів, саме до цього часу можна говорити про остаточне затвердження нового листа. Втім, архаїчні написання ще якийсь час побутували . Тому буде справедливим твердження про дуже поступовий перехід від палеографії до неографіі приблизно з кінця XVIII ст.
30. "Каролінгська реформа" письма - етапи реалізації та вплив на історію європейської культури.
Культурний підйом в імперії Карла Великого і в королівствах династії Каролінгів у VIII-IX століттях прийнято називати «Каролінгським відродженням.У результаті «каролінгської реформи» письма встановилося чітке письмо - каролінгський мінускул. Що послужив основою для сучасного накреслення латинських букв. Каролінгські писарі переписували церковні твори і книги античних авторів. Переписування книг сприймалося як благочестивий подвиг, з яким було пов'язано безліч легенд. У тих рідкісних випадках, коли книгу необхідно було переписати за короткий термін, її ділили на частини - кватерніони, роздаючи багатьом писарям. Звідси то вражає на перший погляд у кодексах явище, що окремі кватерніони (а іноді й окремі аркуші) написані різними почерками.Переписувачі прикрашали рукописи слайдами на біблійні теми.Мініатюри зазвичай були кольоровими, так само як і заголовні букви, що зображувалися то у вигляді риб або тварин. Були великі літери у вигляді особливих сполучень з листя і «звірячої орнаментики. Каролінгський мінускул зазнав розквіту в 9 столітті, коли він уніфікувався в усіх краях, де був поширений, а регіональні відмінності зменшились. По 9 столітті каролінгський мінускул поволі занепадає й з 10 по 11 століття набуває притаманних готичному письму форм. Виносні елементи починають хилитися вправоруч.Нове письмо поширилось Східною Європою, найбільше на теренах, що зазнали впливу імперії Каролінгів, але також і за її межами, про що свідчить манускрипт 10 століття, відомий як фрейзінгські уривки. Це є найстаріший писаний латиницею текст слов'янською мовою, а саме словенською, що в нім застосовано каролінгський мінускул.Впродовж каролінгського відродження розшукали й переписали новим розбірливим письмом численні римські тексти, до того часу вже майже забуті; це дало змогу зберегти класичні твори Овідія, Цицерона, Віргілія. Більшість наших сучасних знань про класичну літературу походить саме з написаних у каролінгських скрипторіях копій (списків) з творів-джерел.У середньовічну добу готичне письмо заступило каролінгський мінускул, але згодом гуманісти епохи Відродження перейняли каролінгський мінускул для створення нових шрифтів. З цієї причини сучасні маленькі літери латинської абетки мають саме такий вигляд як ми його знаємо, тобто відтворюють каролінгський мінускул, великі ж літери походять від капітального письма.
31. Особливості розвитку середньовічного латинського письма.
Латинське письмо поділяється на маюскульне і мінускульне. У графічному відношенні різниця між маюскулом і мінускулом полягає в наступному: маюскул - усі літери займають проміжок між двома умовно проведеними рядками, мінускул - між чотирма. Умовно в розвитку латинського письма можна виділити три періоди: 1).Римо-варварський ( V-XII ст.) 2). Готичний період (ХІІІ - ХV ст.) 3). Сучасне латинське письмо ( з XVI ст.) Найдавніший тип латинського письма - капітальне письмо. Воно поділяється на капітальне квадратне і капітальне рустичне. Хронологічно наступним видом римського письма є уніціал. Це книжне письмо IV - VIII ст.. Це, переважно, твори античних авторів, античні юридичні пам'ятки та християнська література. Намагання швидко писати привело до виникнення курсивного письма ( 1 - 12 ст.) Розрізняють старий і молодий римський курсив. · Старий (старший) римський курсив ( 1 - 5ст.) · Новий курсив (6 - 12ст.) Його використовували в документах, головним чином для записів на папірусі.. Це мінускульне письмо. Можна прослідкувати 3 основні періоди розвитку каролінгського мінускулу: 1) Його виникнення в якості книжного письма. 2) Широке поширення і витіснення місцевих варіантів. 3) Вникнення в грамоту. В розвитку готичного книжного письма 13 - 15 ст. можна виділити декілька етапів: 1. Перший етап - з 13 ст. до 1320-х рр.. Характерні риси: букви витягнуті вверх, відстань між словами зменшується, письмо зберігає чіткість і добре читається. 2. Другий етап - з 1320 -х до 1380-х рр.. В залежності від цільового призначення книги, письмо міняє свої форми, від ретельно виписаних до безладних, які важко читаються букв. 3. Третій етап - 1380-ті - 1470- ті рр.було більш біглим, але зберігало в той же час "готичні" риси.
29. Класифікація та особливості латинського письма ІІ ст. до н. е. - V ст. н. е.
Латинське письмо, пройшло через два головних етапи розвитку. · До ІІІ ст. н.е. воно складалось з прописних літер - маюскул · з ІІІ-ІV ст. і до нашого часу з ( рос. «строчных») літер - мінускул. У графічному відношенні різниця між маюскулом і мінускулом полягає в наступному: маюскул - усі літери займають проміжок між двома умовно проведеними рядками, мінускул - між чотирма. Отже, найбільш давньою формою письма є маюскул. З мірою розвитку писемності та появою потреби писати швидше і більше починає формуватися мінускульне письмо. Латинський алфавіт І ст. н.е. був наслідком тривалого розвитку грецького та етруського письма на території Італії та перетворення його в римське. Алфавіт спочатку складався з 23 знаків. Писали з ліва на право. До ІІІ ст. писемність була мало розвинута. Основні види латинського письма. · Найдавнішою формою латинського письма є капітальне письмо - написи на камені, металі. Капітальне письмо існувало у двох видах: капітальне квадратне або «красиве», «урочисте» і капітальне рустичне (capitalis rustika) - більш просте. До нас дійшли фрагменти 4 кодексів, написаних капітальним квадратним письмом, три з них складають «Енеїду» Вергілія. Для цього письма характерні такі ознаки: більшість букв мають майже квадратні пропорції, вертикалі дуже рівні. Букви написані вільно, відокремлені одна від одної чіткими проміжками, проміжки між рядками дорівнюють одному корпусу. Майже усі букви складені з поєднання жирних і волосяних (тонших) ліній; Дукт більшості букв полягає в струм, що спершу проводиться жирна лінія, потім до неї приєднується волосяна. Знаряддями письма могли служити калам і перо. Капітальне рустичне письмо притаманні видовжені пропорції літер і дуже тонкі вертикалі. Різниця між двома варіантами капітального письма полягає у різних пропорціях літер та різному проміжку між рядками. Капітальне письмо є маюскульним. · унціал, книжне письмо IV-VIII ст. Це, переважно, твори античних авторів, античні юридичні пам'ятки та християнська література. Римське ділове письмо дійшло до нас у двох варіантах: Старий римський курсив воскових табличок складається майже цілком з вертикальних або трохи зігнутих дуг. Букви ніби розпадаються на окремі вертикалі Новий римський курсив був поширений в усій Італії і застосовувався в документах, головним чином для записів на папірусі. Для нового характерні нахилені управо великі букви мінускульного типу, з довгими виносними вверх або вниз. Іншою рисою є зв'язаність букв між собою. Іноді декілька букв написані разом одним рухом руки. Такі поєднання букв називаються лігатурами. У новому римському курсиві букви накреслені з однаковим натиском калама (перо не застосовувалося). Відстані між рядками дуже великі. Розділення слів відсутнє. Теорія Жана Маллона: розвиток письма здійснюється у сфері «простого (повсякденного) письма» - щось середнє між каліграфічним та курсивним варіантами. Ж. Маллон не підтримує поділ письма на капітальне та рустичне, на книжне та ділове.
45. Точка відліку календаря. Поняття ери.
Людство не може обходитися без хронологічних рамок , без визначеної ери - ситеми відліку (літочислення ). Саме тому в минулому більшість поселень записувало свою історію та датувало певні події , створюючи свою власну календарну систему і свою еру . Це як локалізація суспільства з певною початковою точкою . В одних місцях , відлік часу міг вестися від якоїсь реальної події (прихід до влади певного правителя - в Римі відлік часу вівся від правління консулів, в Афінах по архонтах, від хронологічних рамок якоїсь війни , чи навіть паводку та землетрусу ) так і від події вигаданої , міфічної , часто пов'язаної з релігійними уявленнями людей (Єгипет - від народження божеств ). Тому виділяють два типи ер : ті для яких точкою відліку була реальна історична подія чи персона , та ті , які використовували міфічні події чи уявлення . Під терміном "ера" розуміється вся кількість років в тій чи іншій системі літочислення . Є два визначення терміну "ера" - з латинської (aera)- окреме число і друге пояснення ,що це перші літери лат. фрази "AbexordioregniAugusti' (Від початку царювання Августа), так як колись в Александрії існував відлік часу від царювання римського імператора Августа . Існує декількасот різних календарних систем . Найдревнішою історичною ерою є ера Набанассара ,яку використовував Клавдій Птолемей при написанні "Канона царів" - через що вона стала загальновідомою та вживаною у тогочасному суспільстві . На реальній історичній події заснована ера Діоклетіана (царювання греко-римського імператора Діоклетіана - 29.08.284р.н.е.) Найвідомішою ерою була ера "від заснування Риму" 21.04.753р до н.е. , яка вона базується на легендах .Християнство використовує "світову еру", вичисляючи створення світу на основі біблійних даних (Біблії). Найвідомішими є 3 "світові ери" створення світу: Александрійська в Греції (5501 р. до н.е. ), Антіохійська , яку підтримували антіохійські патріархи (5969 р. до н.е.) та Візантійська (5508 р. до н.е.). Також поширеною була ера Скалігера , відома під назвою юліанського періоду , яку ввів французький учений Жозеф Скалігер ,в трактаті "Нова праця про покращення обрахунку часу ". В цій ері Скалігер запропонував вести хронологічний рахунок часу в так званих днях юліанського періоду , при чому за початок бралася дата 1 січня 4713р. до н.е. Сьогодні ми використовуємо еру - від Різдва Христового , яку запропонував римський монах Діонісій Малий в 525 р. н.е. , який також вичилив пасхалії на багацько років вперід . Дата народження Христа була вичислена умовно ,без наукового обгрунтування , що навіть духовні особи визнали її помилковість , адже в джерелах не повідомляється точної дати народження Христа . Ера Діонісія поширилася на Заході в VI ст , і прийняття її було зв'язано в першу чергу з необхідністю використання його пасхальних таблиць , та бажанням об'днати християн . До XIX ст. її прийняли у всіх християнських країнах , і стала абсолютною шкалою для фіксування історичних подій . Ера може починатися від певної історичної події на певній території , так до прикладу : "ера олімпіад"(1 липня 776р до н.е.), мусульманська ера хіджра (16 липня 622р.н.е. по стар.ст.), та ера календаря французької революції (22 вересня 1792р. н.е за новим ст.) На Україні , в основному, поширеними були дві ери : "від створення світу" та "від Різдва Христового" . В Росії , і заодно в Україні , християнське літочислення було введено в 1699р. указом Петра I , для певного узгодження з європейськими народами , які використовували це літочлення . І після 31 грудня 7208 року від "створення світу" почали рахувати 1700 роком від "різдва Христового" . Проте одним із недоліків християнського літочилення є досить недавня точка відліку . В її хронологічні рамки не входять багато держав Древнього Сходу. Лиш в XVIII ст. англійські вчені почали використовувати в роках приставку "до різдва Христового"(a.D - ante Deum) - цей спосіб вирахування дати називають історичним чи хронологічним відліком , в якому 1-му року н.е. передує 1-й рік до н.е. В 1740р. Французький астроном Жак Кассіні запропонував астрономічний відлік років , де вводився термін - нульовий рік . В підрахунку років від визначеної ери , важлива не реальність першопочаткової події , а важливо взнати який відрізок часу відділяє нас від "першого дня" , який ми приймаємо за вихідний момент ери . (Саме тому хронологічна періодизація , та знання ер , їх точок відліку є важливим фактором у вивченні певної історичної події , адже дає нам змогу встановити точну дату .)
28. Особливості розвитку українського скоропису XV-XVIII ст. Періодизація історії скоропису.
Майже одночасно з півуставним виникло скорописне письмо. Вперше воно з'явилося у XII ст.,серед південних слов'ян, а наприкінці XIV ст. ним почали користуватися у канцеляріях Великого князівства Литовського. У Московській державі скоропис запроваджується з початку XV ст. Півуставне письмо не задовольняло потреб швидкого писання. У XVIст. скоропис все більше виходить у канцелярії, витісняючи поступово півустав. Прискорення процесу писання вимагало писати не відриваючи руки, зв'язуючи літери слів. Спостерігається тенденція до спрощення - пропускаються деякі елементи літер. Практикується вписування літер одна в одну.У скорописі багато літер писалося над рядком(крім першої у слові і голосних). Надрядкові літери приймали різноманітне положення - вертикальне, горизонтальне. З'являється з'єднане написання букв. Часто використовується лігатура. Письмо починає набирати індивідуальних рис, які особливо помітні зXVIIст. Тому читати такі тексти досить важко.Особливістю скорописного письма є різноманітне написання окремих літер,яке властиве не тільки окремим школам і канцеляріям. Часто один і той же писар в одному документі писав різними способами одну літеру. У руському скорописі виділяють два типи:північноруський і західно- та південноруський.Для північноруського(московського) скоропису характерні такі ознаки:розмашисте письмо,великі широкі літери навіть в одному тексті нахилені в різні боки. Скоропис західний(білоруський),яким писали документи,що вийшли в XV-XVI ст.,і скоропис південноруський,що панував на території України в XVIIст.Білоруський скоропис через вплив південних слов'ян засвоїв принципи візантійського округленного письма. Тому білоруська графіка відзначається наявністю у ряді букв (Д,Р,У) довгих хвостів,що йдуть до низу і загнутих на кінці вліво. Ці хвости на відміну від московського скоропису не мають на меті прискорити письмо,а насять декоративний характер.У XVII ст. розвивається так званий київський скоропис. На відміну від московського скоропису,його букви дуже пов'язані. Періодизація: · Півуставний скоропис - ост.чверть XV поч. XVI ст. (характерна значна простота, відрізняється більшою свободою письма.. Зберігається написання із прямих ліній.) · «Готичний» або латинський - поч.XVI-друга пол..XVIст.( Написання деяких букв нагадують грецький скоропис.) Ост.чверть XVI-кін.XVIIст. (написання великої кількості варіантів одних і тих же букв. Також все частіше простежується з'єднання букв. Скоропис стає основним видом письма. · Характерний лише для Лівобережжя.
25. Виникнення писемності у східних слов'ян. "Сказання про письмена" чорноризця Храбра як джерело до вивчення ранньої історії слов'янської писемності.
На VII- VIII ст. припадає формуваня у слов*ян державності ,що у свою чергу вимагало впорядкування існуючого на той час у них письма. Певних конкретних відомостей про нього ,тим більше його зразків не маємо. Але ,що у слов*ян існувало письмо сумнівів немає .Основним і поки- шо найголовнішим з джерел є праця болгарського монаха Чорноризця Храбра. У своїй праці «Сказання про письмена» він повідомляє ,що будучи язичниками ,слов*яни не мали книги,тобто писемності, а коли охрестилися то почали використовувати грецькі та латинські букви,але за допомогою цих алфавітів не можна було написати багато слов*янських слів. «Так було багато років. Кирил впорядкував слов*янське письмо, «створив» слов*янську абетку.» Отже ,це свідчення Храбра є підтвердженням того ,що давні слов*яни мали письмо,а Кирило лише його впорядкував. У слов*ян було 2 види письма : піктографічне і фонетичне. Отже, на чолі місії був Кирило і Мефодій.Відомо, що алфавіт ніколи не створювався однією людиною. Він виникає в процесі довго вікової еволюції. Особа лише може доповнювати, вдосконалювати, переробляти азбуку. На середині 9 ст. як свідчать письмові джерела різні слов*янські письмена. В той же час слов*яни могли користуватися письмом сусідніх народів, яке від впливом слов*янських звуків зазнавало певної модифікації. Напевно на час відправки у Моравії Кирило вже мав певні розробки слов'янського письма(алфавіту) який вже на місці свого місіонерства уточнював відповідно до специфіки слов*янських звуків цього регіону. За свідченням «Житія» ,Кирило незабаром для моравів винайшов слов'янську абетку і почав перекладати богослужбові книги. Але яку саме абетку він склав не повідомляється. Дата цієї події 863 рік
100. Сучасна українська геральдика та емблематика.
Найвідомишим товариством по вивченю геральдики та емблематики зараз в Україні є Українське геральдичне товариство - організація, яка займається науково-дослідницькою роботою в галузі таких спеціальних історичних дисциплін, як геральдика, вексилологія, емблематика, сфрагістика, уніформологія та генеалогія, сприяє їх популяризації та практичному застосуванню. УГТ надає консультації та допомагає з розробкою гербів, прапорів, емблем тощо. Утворене 9 липня 1990 р. у Львові невеликою групою дослідників. Співзасновниками УГТ були Центральний державний історичний архів України у Львові, обласні відділення Українського фонду культури та Товариства охорони пам'яток культури і Наукове товариство ім. Т. Г. Шевченка у Львові. УГТ продовжило місцеву геральдичну традицію (оскільки ще 1906 р. у Львові було засноване Геральдичне товариство, на базі якого після Першої світової війни виникло Польське геральдичне товариство) та традицію товариства, яке діяло в діаспорі в 1960-і рр. (Українське геральдично-генеалогічне товариство). Спершу УГТ об'єднувало дослідників із Львівщини та сусідніх областей. Досить швидко діяльність Товариства поширилася на всю територію України, воно нав'язало контакти з білоруськими, польськими, російськими, словацькими геральдистами й вексилологами, з'явилися й зарубіжні члени-кореспонденти з Франції, США, Канади. 7 грудня 1993 р. УГТ було зареєсторване Міністерством юстиції України як всеукраїнська громадська організація. Тепер об'єднує провідних спеціалістів у галузі геральдики, прапорництва, емблематики, уніформістики. Членами Товариства є понад 300 чоловік - це переважно історики, архівісти, працівники музеїв, художники, архітектори та інші особи, яких цікавлять напрямки роботи організації. Активно працюють регіональні відділення УГТ (особливо - Кіровоградське та Львівське). Спільно з Львівським відділенням Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. Грушевського Національної академії наук України та Центральним державним історичним архівом України у Львові протягом від 1991 р. проводяться щорічні наукові геральдичні конференції. Під час їх роботи заслуховуються доповіді та повідомлення, обговорюються спільні наукові проблеми, проводиться обмін досвідом, напрацьовуються плани подальшої роботи. У 1993 р. в Києві проведено круглий стіл "Київська символіка"; у 1994-95 рр. експоновано в Україні спільно зі Словацьким генеалогічно-геральдичним товариством при Матиці словацькій виставку "Зі сучасної словацької геральдичної творчості" (Львів, Луцьк, Мукачево, Ужгород та Київ); у 2004 р. організовано виставку "Українська військова емблематика: генеза нарукавної емблеми Збройних Сил України 1918-2004 рр."; генеалогічна секція УГТ проводила в Києві читання пам'яті В. Модзалевського, а у Львові спільно з "Просвітою" - окремі генеалогічні конференції та семінари. За участю УГТ видано збірники матеріалів конференцій, низку наукових монографій та науково-популярних видань. Від 1993 р. УГТ видає свій вісник "Знак", у якому публікуються різноманітні матеріали з геральдики та інших дисциплін. З 2000 р. у Білій Церкві та Львові розпочато видання щорічних "Генеалогічних записок Українського геральдичного товариства". Від 2004 р. започатковано видання "Реєстру особових гербів УГТ". Члени Товариства провели значну дослідницько-пошукову роботу в архівах, бібліотеках і музеях України, Польщі, Білорусі, Росії, Канади, Франції та інших країн, ввели в науковий обіг величезний масив досі невідомих матеріалів з геральдики й споріднених із нею наукових дисциплін. Багато уваги приділяється генеалогічним дослідженням. Однак найважливішим досягненням Товариства стало опрацювання загальних засад, термінології, єдиних норм герботворення, тобто створення науково-теоретичної бази для всебічного розвитку геральдики в Україні та визначення шляхів подальшої розробки суміжних з геральдикою дисциплін. Члени УГТ відіграли важливу роль в утвердженні української національної символіки на державному рівні, опрацювали кінцевий варіант Малого Державного герба України (автори - А. Гречило, І. Турецький, О. Кохан), виконали багато практичних робіт у галузі місцевої символіки, зокрема - відновили давні чи розробили нові герби й прапори або надали консультації з цих та інших питань для понад 800 міст, селищ і сіл нашої держави. Робота УГТ отримала високу оцінку на міжнародному рівні. Від 1995 р. УГТ є членом Міжнародної Федерації Вексилологічних Асоціацій (FIAV) та Міжнародної Конфедерації Генеалогії та Геральдики (CIGH), а голова УГТ А. Гречило з 2004 р. є членом Міжнародної Академії Геральдики (AIH). Ведеться активний обмін інформацією та співпраця з багатьма зарубіжними вексилологічними, геральдичними та генеалогічними організаціями. Основною метою УГТ є сприяння відродженню та розвиток української геральдичної науки і суміжних з нею дисциплін і створення в Україні єдиної емблематичної системи, що досягається веденням науково-дослідницької роботи, вивченням та популяризацією геральдичної спадщини, розробкою основних напрямів розвитку сучасної української геральдики в окремих галузях та видах, надання консультацій органам місцевого самоврядування та різним організаціям.
67. Монетна справа у Російській імперії у ХVІІІ - на початку ХХ ст.
Наприкінці XVIII століття грошова система, що склалася після грошової реформи Петра I, поширилася на всій Лівобережній Україні. В обігу почали з'являтися російські мідні, срібні й золоті монети, які поступово витрутили польські і татарські. Перші спроби реформування грошової системи, які безпосередньо відобразилися на грошовому обігу на українських землях, були здійсненніКатериною II (1762-1796 рр.). Вона поповнила грошовой обіг першими паперовими грошима- асигнаціями (1769 р.), а це сприяло надходженню до монетної системи додаткової кількості мідних монет великої ваги для покриття випущених паперових грошей. Асигнації розмінювалися намідь в асигнаційних банках в Пітербурзі та Москві. Особливою популярністю тоді користувалися нідерландські золоті монети. Російський уряд протягом більш як 100 років карбував імітації голандських дукатів. Ці монети викарбовувалися для закордотнних платежів, ними також виплачували жалування військам у Середній Азії, на Кавказі, у Царстві Польському. Карбували дукати спершу з 1768р. По 1806р., а потім знову по десятирічній перерві. У 1868р. Карбування дукатів припинилося. У 1787р. під час оглядин Катериною II завойованих земель за наказом князя Потьомкіна-Тавричеського було викарбувано срібні монети номіналом 2,5,10 і 20 копійок. На аверсі був зображений вензель Катерини II, текст „Царица Херсонеса Таврического" і дата-1787р., а на реверсі-цифри номіналу, під якими містилися літери „Т.М", що означало „Таврическая монета". На них було поставлено крапочки, кількість яких допомагала з'ясувати неписьменним їхню вартість. Але ці гроші в обіг не потрапили. Під час правління Олександра I в Росії, починаючи з 1815., карбували монети для Польського королівства. У перші роки було випущено 1; 5; 3; 10 грошів і 2; 5 золотих. У 1821р. з'явилася золота монета 10 злотих. 1 і 3 гроші карбувалися з міді, 5 і 10 грошів, а також злотих - із срібла, злотих- із золота. Написи на монетах було зроблено польською мовою. На лицевім боці містився портрет Олександра I, а на зворотнім- герб Росії та вартість номіналу, внизу - текст" Зі срібла (або міді) місцевої", тобто польської. Карбували їх до 1841р. з деякими змінами у зображенні, але завжди з портретами Олександра I. Згодом для зручної лічби написи на монетах почали робити двома мовами: російською та польською. Хоча ці монети випускали для Польщі, вони всеж таки потрапляли до україни і використовувались як платіжний засіб. На лицевому боці був зображений герб Росії, а на зворотньому- вартість і дата випуску. Карбували їх до 1850р. Після смерті Олександра I у 1825р. викарбували срібний костантинівський рубль- найрідкіснішу і найвідомішу монеті Російської імперії. На аверсі монети зображено чоловічий профіль, під ним дата- „1825", навколо напис- „Б.М Константинъ I имп. И сам. всеросс.", що означає: „Божою милістю Константин I імператор і самодержавець всеросійський". На реверсі- державний герб Російської імперії- двоголовий орел із регаліями в обрамленні з лаврового вінка. Під орлом три літери- С.П.Б.- знак Петербурзького монетного двору, де було викарбувано монету. По колу монети йшов напис: „Рубль. Чистого серебра 4 золотн.21 доля". За царювання Миколи I (1825-1855рр.) в Російській імперії розпочалося карбування монет ії платини, адже у 30-40х роках XIX століття цядержава була однією з найбільших її постачальників на світовий ринок. Так, у 1828-1845 рр. Було випущенно в обіг платинові монети вартістю 3;6;12 рублів. Розмір їх був як у срібних монет номіналами 50;25 копійок і одного рубля, але вага була іншою і становила відповідно 20;10;40 грам платини. На лицевім боці було зображено герб Росії, а на зворотньому- напис „ 12 рублей на серебро. 1841". Наявність у грошовому обігу надмірної кількості паперових грошових знаків, спричиненої частими емісіями для покриття військових витрат, призвела до значних інфляційних процесів, що спричинило розлад грошово-кредитної системи. Спроби проведення урядом дефляції практично не давали жодних резельтатів. На часі стало здійснення грошової реформи, яку й провів міністр фінансів Є.Ф.Канкрін. Її основними завданнями були відкрита девальвація асигнаційного рубля тьа введення срібного монометалізму. Початком реформи стала реформа від 1 липня 1839р. під назвою „ Про влаштування грошової системи". Згідно з цим документом від 1 січня 1840р. головним платіжним засобрм ставав срібний рубль із вмістом у 4 злотники 21 долю щирого срібла. Всі угоди купівлі-продажу мали укладатися тільки у сріблі. Після проведення грошової реформи цікаві зміни сталися у монетній лічбі в Російській імперії. Нова трьохкопійкова монета, яка відповідала старим 10 копійкам, отримала назву „гривенний". Нову копійку в деяких місцевостях почали називати „алтин". Нову двохкопійкову монету, яка дорівнювали 7 дореформленим копійкам, називали „семишник(семитка, семак)". В Україні теж зреагували на співвідношення нових і старих номіналів. Нова денга- „денежка" (1/2 копійки) стала називатися шагом, 3 копійки- гривнею, а срібна монета в 10 копійок тимчасово стала сороківкою. Особливістю монетної системи XIX століття в Росії було карбування перших пам'ятних (меморіальних) і подарункових монет, які випускалися невеликими партіями. Через зростання державних, а надто воєнних, видатків царський уряд 1862р. вдався до емісії нових кредитних білетів, які можна було обміняти на золото і срібло. Отже можна говорити, що в Російській імперії тоді діяла система монетних грошей у формі біметалізму, щоправда, лише до кінця 1863р., оскільки заміна паперових грошей на металеві в умовах дефіциту бюджету, погіршення торгівельного балансу і зростаючих процентних витрат за зовнішніми і внутрішніми позиками призвела до значного відпливу золотих і срібних монет за кордон. Наприкінці XIX століття розпочалися зміни у валютних відносинах між капіталістичними країнами. Біметалізм був вилучений валютною системою золотого стандарту. У 1895р. в Російській державі розпочалася нова грошова реформа, яка вводила систему золотого монометалізму. Одразу було проведено девальвацію рубля на 1/3 його вартості. Імперіалом після реформи (1895-1897рр.) називали золоту монету в 15 рублів, півімперіалом - 7,5 рубля. В усіх банках Росії проводився вільний обмін грошей на золоту монету. Завдяки змінам грошовим змінам Російська імперія отримала одну з найбільш ліквідних світових валют, щоправда були й негативні економічнінаслідки, зокрема скоротилася готівкова грошова маса в обігу, що суттєво вплинуло на платіжні та кредитно-фінансові можливості російської валюти. Новостворена система грошового господарства сприяла підняттю країни на вищий щабель промислового розвитку(реорганізація промисловості у сільському господарстві, будівництво залізничних колій) та стабілізації грошової системи. Втім, період стабілізації тривав недовго. У 1914р. з початком першої світової війни в державі було призупинено карбування срібних і золотих монет.
91. Печатки Києво-Руської і Галицько-Волинської держав.
Недостатня кількість не дозволяє встановити точний час , коли руські князі почали використовувати печатки та грамоти. Археологічні дослідження довели , що князівські печатки побутували на Русі ще в язичницький час , до прийняття християнства . В 11 ст. князівські печатки були розповсюдженні всюди які являлися обовязковим атрибутом князівської влади Найдавніший тип князівської печатки у 10 ст. у дохристиянський період, складає із зображенням князівської тамги - знака Рюриковича , мовного князівського портрета і круглого надпису . Основною причиною зародження такої традиції як скріплення печатками документів треба вважати необхідність задоволення дипломатичних і торгових потреб держави , постійні контакти Русі і Візантії. Можливо, що спершу печатки використовувалися тільки для міжнародних дипломатичних відношень . не випадково ж є перша згадка про печатку у Повісті минулих літ з тексту договору князя Ігора з греками 945 року . На сьогодні ший день фонд руських печаток 10-15 ст. складає більше 2 тис печаток . Основна частина печаток найдена на новгородському Городищі , де знаходилася резиденція князя і державний архів . Фонд печаток постійно поповнювався - їх знаходять при археологічних розкопках городов чи знаходять випадково . Печатками в 11 - поч.12ст. мали право користуватися представниики верхівки і церковної влади . Це були : великий князь Київський, князі які сиділи на окремих територіях, посадники, люди які керували від імені Київського князя частинами державами, а також митрополити. Давньою печаткою цього часу являється печатка Святослава Ігоровича972 на якому зображується князівський знак у вигляді двозуба. До цього типу також відноситься також інша свинцева печатка 10 ст. яка належала полоцькому князю Ізяслава Володимировича. Ця печатка була найдена при розкопках у Новгороді . На лицевій стороні печатки зображувався знак Рюриковича. Навколо знаку надпис, яка може бути прочитана як Ізаславос, грецьке звучання імені Ізяслава руськими буквами. На звороті печатки збереглися остатки якоїсь кругової надписі, розібрати можна тільки букви ГРА. До печатків цього типу відносяться печатки які належали синам Ярослава Мудрого - Святославу та Ізяславу . На печатках у повний ріст зображується людська фігура в князівській шапці чи в імператорському вінку. Можливо це зображення князя , власника печатки. Із середини 11 до початку 12 ст. починає розповсюджуватися інший тип князівської печатки - грецько-руський . Печатки робилася за візантійським зразком. На одній стороні такої печатки зображується християнський святий , чи імя князя , власника печатки. На зворотній стороні поміщалася надпис на грецькій мові : Господи поможи рабу твоєму і далі вказувалися імя - християнське , а інколи і друге імя - язичницьке так зване імя княже Давні джерела, в першу чергу , зберегли для князів зазвичай тільки імя княже так зване світське імя , яким вони офіційно називалися . Християнське же імя князя залишалося невідомим . Цей тип печаток виник зрозуміло що під впливом Візантії , але був поширений на Русі недовго - до початку 12 ст. Серед цих початків персональну атрибуцію отримали булли таких князів як Всеволод Ярославович син Ярослава Мудрого, княжив у Переяславі , Чернігові , і Києві, , його брат - смоленський князі Вячеслав Ярославович, Володимир Всеволодович Мономах та ін.. Багато більше 25 екземплярів і різнотипних печатків знайдено Володимира Мономаха, можливо через те що він можна так сказати переміщався по різним князівським столам - переяславському чернігівському, смоленському , київському . На одній із булл відносно раннього періоду грецька надпись: Печатка Василя, благородного архонтропа Росії , Мономаха, на другій - зображено св.. Василя Кесарійського , імям якого він був названий при хрещені . Оригінальна печатка знайдена у 1972 року на городищі при давньоруському місті Вьяханем. На одній стороні вміщувалася такий надпис Господи, допоможи рабу твоєму Василю на многії літа , а на другій - зображення св.. Василя Кесарійського Ця печатка відображає переяславський період діяльності Мономаха. На буллах київського періоду Мономаха 1113- 1125 також зображено св.. Василя Кесарійського, але грецький надпис поступається руській: Господи , допоможи рабу твоєму Василю, князю Руському інший варіант - Господи допоможи рабу твоєму Василю. Після цього часу після 1113року В. Янін встановив важливий факт що говорить про деградацію печатків київських князів і одночасно розквіт князівської сфрагістики в Новгороді. Печатки Галицько-Волинського князівства збереглися у невеликій кількості , але заслуговує уваги серед них одна антонімічна в багатьох уламках при грамоті1316 року діаметром близько 9 см. Та печатки з імям Юрія , короля руського На лицьовій стороні антонімічної печатки 1316 року видно помітний вплив західноєвропейська сфрагістика. Це не дивно, адже Галицько-Волинське князівство мало тісні звязки із країнами Західної Європи. Через це печатка зроблена за взірцем західноєвропейським а не візантійським. Це видно по тому що вона витиснута у воскові, а постать має дуже мало спільного з постатями на візантійських печатках . На печатці у лицевій частині зображено лицаря , який стоїть, обернутий обличчям до глядача, без бороди , правою рукою він спирається на видовжений щит. Лицар одягнутий у кульчугу , що сягає пояса . Зворотня сторона також вказує на західноєвропейський вплив, там зображено лева , оберненого вправо від глядача . Вона немає легенди. В науці вважається що ця печатка Андрія або Лева 2 Галицько-волинських князів. На печатці Юрія Львовича 1 на лицьовому зображенні бачимо зображення князя, який сидить на троні , обернутий до глядача, на голові в нього корона з трьома зубцями і з - під корони спадають кучері. Обличчя з довгою бородою . Князь одягнений у довгий одяг , у правій руці тримає скіпетр а лівою рукою підтримує ланцюжок від плаща. Трон низький з готичним орнаментом. На сидінні лежить подушка. Поле печатки всіяне трояндочками. На зворотній стороні зображення лицаря в обернутого на коні в лівій бік. На голові шолом. У правій руці тримає спис , лівою рукою тримає прямокутний щит із зображенням лева . Кінь в обладунках ступає по скелястому грунті , з якого ростуть квіти. Поле печатки всіяне зірками . Печатка з іменем Юрія, короля руського також виникла під західноєвропейським впливом, бо її аналогія є печатка датського короля Еріка МЕнведакін. 13 ст.
62. Грошовий обіг на Україні ХІV-ХV ст.
Незважаючи на окремі періоди піднесення, могутня в середині попереднього століття Галицько-Волинська держава поступово втрачає залежні від її правителів землі: у перші десятиліття XIV ст. Литва поширює своє панування на Турово-Пінські та Берестейські землі, Польща відвойовує Люблінщину, Угорщина — частину Закарпаття, Шипинська земля (Буковина) потрапляє під вплив Молдавії. У кінцевому підсумку галицькі та деякі волинські волості переходять під владу польських королів, а у більшості волинських закріплюються литовські князі. Незважаючи на політичну роздробленість та відокремленість, а також на негативний вплив іноземного панування, в соціально-економічному розвитку українських земель спостерігалися певні позитивні тенденції. Упродовж XIV—XV ст. найбільш поширеною монетою на грошовому ринку українських земель були празькі гроші. їх поява стала можливою завдяки відкриттю у 1276 р. неподалік чеського міста Кутна Гора багатих покладів срібла. Емісія празьких грошів розпочалася у 1300 р. за короля Вацлава II,спочатку на празькому, а згодом — на кутногорському монетному дворі і продовжувалася (з перервами) до 1544 р. Спочатку вага гроша становила 3,956 г срібла 937,5-ї проби. Однак з часом проба металу та вага монети поступово зменшувались. Перше погіршення якості празьких грошів відбулося вже у 1311 р., коли вміст чистого срібла в монеті поч. зменшив. На кінцевому етапі емісії празьких грошів вони містили лише ~ 0,85 г цього дорогоцінного металу. На аверсі празьких грошів містилось зображення корони, навколо якої — кругова легенда у два рядки "Вацлав другий (з божої ласки король Чехії)". На звороті монети -лев з подвійним хвостом, навколо якого кругова легенда "празький гріш". На західноукр землях їх присутність нотується прибл з 1305 р. Відтоді знач цих монет тут постійно зростає, і незабаром вони стають осн засобом грошового обігу. Празькі гроші залиш осн монетою українського грошового обігу до кінця XV ст.: ними сплачув мита та податки, плат за оренду вотчин тощо. Упродовж др пол XIV — п.п.XV ст. друге місце в обіговій монетній масі на терит західноукр земель посідали срібні руські грошики та львівські півгроші, які карбув на львівському монетному дворі у 1353—1408 pp. Популярність цих монет пояснюється тим, що за вартістю вони = половині празького гроша. З кін XIV ст. в процесі грошового обігу спочатку на галицьких, а згодом й інших укр землях дедалі частіше використ монети польського карбування. Переважно це були півгроші, рідше денарії, які виготов на краківському монетному дворі за часів панув представників династії Ягеллонів. Новим явищем на гал землях стали золоті монети, які з сер14 ст. у великій кількості завозились з Угорщини. Угорські дукати розпоч карбув у 1325 р. за зразком флорентійських флоренів. їх вага= 3,49г високопробн золота. Як і празькі гроші, "угорські золоті"—під цими назв вони найчастіш згад у пис джер— дуже швидко пошир у країнах Центр та Сх Європи і до кін16 ст. залиш осн повновартісною монетою на їх грош ринку. Крім золотих монет угорського карбув на ринку інколи траплялися монети італ карбув. Грошовий обіг укр земель, які у др полXIV—XV ст. перебували у складі Великого князівства Литовського, суттєво відрізнявся від галицького- широко використ золотоординські номінали. На грошовому ринку Правобереж та Чернігово-Сіверщини нерідко використ литовські денарії — пенязі(1 рубль = 100 празьким грошам = 1000 денаріїв-пенязів). Упродовж XIV—XV ст. відбувався процес формув нових систем грошової лічби-використов лічильна гривня, яка =48 польським грошам і яку часто назив краківською. На грошовому ринку періодично з'являлись і фальшиві монети. Незважаючи на жорстокі покарання, створювали підпільні монетарні, в яких підробляли півгроші та денарії.
34. Неографія як СІД: предмет і методи.
Неографія - дисципліна ,яка вивчає письмо 16-18 ст.,тобто письмо нового часу.Проблемами неографії займалься Карський,Тихомиров,Черепнін,Щепкін. На сьогоднішній час неографія і палеографія ще не розділились одна від одної; вони близькі вивченням предмету,методами роботи.Неографія стосується зовнішнього характеру письма. До кола проблем неографії входить матеріал,на якому виконано письмо. Для неорафії - це папір. Також знаряддя письма і спосіб запису. До труднощів становлення неографії слід віднести ще одну деталь - такі ж проблеми вивчаються текстологією.Важко встановити хронологічні рамки неографії. До 18 ст остаточно встановлюється неографія. Помилково вважати перенесення методів палеографії на новий час.Вивчення автографів,копій ,датувань не можуть бути виконані без даних неографічного аналізу. До неоргафії відношеня має графічна експертиза,яка дозволяє всановити автентичність документів . Неографу необхідно знати техніку підготовки рукопису до друкування; розбиратись в шрифтах і техніці набору. При новітніх технологіях, наявності хімічного аналізу паперу,при застосуванні кібернетики і лазера,підробка документів не має шансів на успіх. Папір вперше виготовляли в Китаї. Пера металеві.Найраніша книга написана на папері датується 1381 р(«Поучення Цсаака Сирина»)Джерела 16-18 ст писані на папері.Листки паперу не мали стандартних розмірів.У 16-18 ст. у місцевих установах чи адміністративних центрах використовували формат паперу який називається стовпець,для якого папір нарізали полосами ,довжина яких була більша від ширини.Друкувались книги після громадянської реформи в 1706 р.Папір в Русь завозився.Користувались французьким або голландським папером.Німецький папір завозився з Новгороду,італійський з Криму. Найстаріші пам»ятки на папері датуються 40-50 рр 14 ст. Найстаріші папірні в Україні - Бузька 1541р і Брюховецька з 1599(б.Львова)
18. Палеографія як СІД, її предмет і методи.
Палеографія -це спеціальна історична дисципліна про рукописні пам'ятки в їх історичному розвитку від появи писемності. Вона акцентує увагу на зовнішні ознаки і прикмети письма, особливості знаків і букв, почерк, засоби написання, застосовує методи спостереження і порівняння палеографічних знаків і текстів. Мета палеографії - встановити час появи і місця написання документа,а також визначити автентичність документа,оскільки дати ,які можуть міститися в документі не завжди відповідають дійсності. Завдання - вивчення історії письма і пам*яток давньої писемності. · об'єктом вивчення палеографії є письмо, матеріал і знаряддя письма. · предметом -конкретні типи й види письма, їх стилістичні різновиди, оздоблення письма та його мистецька, декоративна функція, регіони й локальні середовища витворення письма. Палеографія як спеціальна історична дисципліна має двобічний аспект дослідження — теоретичний і практичний. До першого відноситься вивчення історії письма, що є частиною історії культури народу. Другий аспект дослідження включає оволодіння сумою практичних навичок, що дають можливість читати рукописні пам'ятки, визначити час і місце їх написання, автентичність та історію виникнення. Складність читання рукописів для дослідника полягає не лише в змісті, а й у графічному зображенні тексту, розуміння якого без палеографічних навичок є перепоною для правильного прочитання. На сучасному етапі палеографія включає три головні аспекти: 1) практичне читання тексту; 2) датування і локалізація, визначення місця походження пам'ятки; 3) вивчення письма в контексті розвитку середовища, в якому воно виникло і потреби якого задовольняло. · Основним методом палеографічного вивчення і дослідження рукописів є визначення типових рис і особливих рис аналізованого джерела.До основних з них відносять описовий, порівняльний, техніко-фізіологічний, генетичний, морфологічний, моделювання, антропологічний методи. Більшість палеографічних методів виникла саме завдяки розвитку латинської і грецької палеографії, решта з'явилася щойно в другій половині XX ст. Це метод математичної статистики, методи фотоаналізу (спектрофотометрія, фотографування в монохроматичних променях, люмінесцентна фотозйомка, макрофотографія, голографія), метод реставрації документа. Методи (аналіз документа) · Порівняльний - вперше цей метод застосував Монфокон. Вчений виділив кілька документів і намагався співставити розвиток початкового письма до наступного. · Генетичний аналіз встановлює походження письма його елементів чи літер,тобто показує еволюцію письма. Передбачає поступові зміни і взаємозалежністі письма. · Технічно - фізіологічний займається вивченням матеріалу і знарядь письма ,способу писання,тримання знаряддя. · Морфологічний займається вивченням дикту(напрямок письма із способом поєднання літер) . Тобто вивчає зовнішній вигляд письма. · Метод моделювання передбачає вивчення залежності конкретного письма від каліграфічних зразків. Він передбачає визначення окремого зразка для кожної епохи. Так вивчення букв Федорова пояснює нам модель письма у львівських школах. Даний метод вивчає специфічні типи письма ,їх систематизацію
19. Розвиток палеографії до середини XVIII ст. "Ars discernendi vera ac falsa".
Палеографія -це спеціальна історична дисципліна про рукописні пам'ятки в їх історичному розвитку від появи писемності. Вона акцентує увагу на зовнішні ознаки і прикмети письма, особливості знаків і букв, почерк, засоби написання, застосовує методи спостереження і порівняння палеографічних знаків і текстів.Розвиток палеографії пройшов довгий шлях. Люди використовували палеографію з своїх практичних потреб,найчастіше під час судових справ,збереглись відомості,що вже у VI - VII ст . у Франції на судових процессах виступали писарі - експерти , які засвідчували автентичність чи фальшивість певних документів. Великий вклад у розвиток палеографії внесли італійські історики гуманісти XV - XVI ст. ,які розшукали багато античних джерел. Наукові основи палеографії, як науки заклав Жан Мабільйон у своїй фундаментальній праці з дипломатики «De re diplomatica libri sex» яка вийшла у 1681 р. Хоча праця і присвячена дипломатиці ,але у 9 розділі першої книги йде мова про типологічну класифікацію латинського письма,а у пятій книзі подано у хронологічній послідовності зразки латинського письма від VI до XVIII ст. Але засновником палеографії вважається Бернар де Монфокон, бо саме видав свою працю «Грецька палеографія» (1708 р) у якій виробив і обгрунтував основний метод палеографічного дослідження палеграфії,як самостійної наукової дисципліни. У першій половині XVIII ст. почали виділятись різні напрямки палеографії,основними є : - грецька ( заснована Бернаром де Монфоконом) - латинська (основи закладені ще Жаном Мабільйоном,який виділив так звані національні типи письма) - словянська палеографія теж булла закладена у XVIII ст. Перші палеографічні дослідження зявилися в Росії на грунті політичної та ідеологічної боротьби,яка велася у XVIII ст. між офіційною православною церквою і старообрядкою. Характерними особливостями розвитку палеографії до середини XVIII ст. були суто практичні потреби людей. Це закріплення певних прав і привілеїв,закріплення земельної власності за феодалами. Часто феодали вдавалися до фальсифікування грамот, які закріплювали ці привілеї. Тому під час судових процесів потрібно було аналізувати документи. Отже можна зробити висновок.що до середини XVIII ст. палеографія розвивається повільно,після смерті Монфокона до початку XIX ст. не було ніяких щрушень у розробці палеографії, як окремої наукової дисципліни.
98. Козацьке герботворення. Українські герби другої половини XVII -ХІХ ст.
Нова епоха в історії української геральдики повязана з виходом на історичну арену козацтва і формуванням ним нових політичних організмів та нового суспільно-політичного устрою на центрально-українських землях. Доба козацького герботворення розпочалась з кінця XVІ ст.з появою першого запорозького герба і тривала до кінця XVІІІ ст.часу скасування рештків автономії козацьких державно-політичних організмів - Війська Запорозького Гетьманщини, Війська Запорозького Низового Запоріжжя, Слобідської України. Впродовж окресленого вище часу козацька геральдика набула рис яскраво своєрідної системи, що знайшло своє відображення як в зовнішньому оформленні козацьких гербів, так і в сфері їх суспільно-політичного значення, внутрішнього змісту та практичного застосування. Самобутність козацького герботворення впадала у вічі ще історикам ХІХ ст. і відтоді науковці незмінно повертаються до питання про причини самої появи такого несподіваного феномену як козацька геральдика, адже на відміну від інших європейських країн, геральдика яких в ранньомодерний період не зазнала суттєвих перетворень, а навпаки вступила в добу занепаду, в Україні спостерігаємо бурхливий процес розквіту нових, небачених ще досі, геральдичних форм. Пояснення цьому можна знайти взявши до уваги специфіку тогочасних соціальних процесів. Так, якщо в більшості країн Європи бачимо або консервацію старих соціальних форм або зміну старої аристократичної верхівки на еліту, що мала передусім економічне походження буржуазія, то в Україні на зміну шляхті приходить інша, ще більш змілітаризована, елітна верства - козацька старшина, для якої геральдика стала тим самим чим вона була для середньовічного рицарства - однією з головних ознак високого соціального статусу, формою символічного висловлення власних суспільно-політичних амбіцій. Разом з тим, варто відзначити, що козацька геральдика витворилася в умовах повної децентралізації процесу герботворення, за відсутності будь-яких регулюючих чинників, що докорінно відрізняє її від сучасного їй процесу герботворення в інших країнах Європи. На тлі застиглих форм західно-європейського герботворення ранньо-модерного часу ще більшої виразності набуває динамічність козацької геральдики, яка напрочуд точно відбила в собі тогочасні суспільно-політичні та культурні особливості розвитку українського суспільства, його світоглядні та ідейно-політичні погляди. Очевидно, козацька геральдика виросла не на порожньому грунті, адже їй передувала півтисячолітня традиція європейського герботворення загалом, і блискуча доба старо-української руської геральдики зокрема. Козацька геральдика взяла від попередніх геральдичних систем - руської старо-української та річпосполитської що на той час перебувала в процесі формування в основному лише саму ідею герба як засобу соціальної ідентифікації, до певної міри - зразки зовнішнього оформлення, і лише в незначній мірі внутрішнє наповнення певні герби, окремі гербові фігури та ін.. Звичайно, деякі зразки руського герботворення знайшли своє відображення в геральдиці козацької доби, але подібні приклади знаходимо лише в ділянці родової геральдики і до того ж бачимо ці герби в доволі трансформованому вигляді під впливом річпосполитської та самої козацької геральдичної практики. Дещо більший вплив козацька геральдика зазнала з боку річпосполитської геральдичної системи. Але і ці впливи обмежувалися в основному родовою геральдикою, а окрім того почали масово зявлятися лише від середини XVІII ст. коли на зміну соціально мобільній козацькій старшині остаточно приходить малоросійська шляхта як замкнена соціальна верства, що виразно повертається до річпосполитських суспільно-політичних ідеалів та інститутів, в тому числі й до річпосполитської геральдики. Першою, відомою на сьогодні, памяткою козацького герботворення є герб Війська Запорозького Низового, зображення якого бачимо на печатці від 1592 року . Саме від цього герба і від цієї дати веде свій родовід козацька геральдика. Показово, що вже в цьому, першому, козацькому гербі виразно бачимо праобраз всієї системи козацької геральдики, яка зявиться в усій своїй повноті невдовзі по-тому, з усіма її характерними рисами, сюжетами та ідеями. Якщо до сер. XVII ст. зразки козацького герботворення зявляються лише спорадично, не творячи собою певного комплексу, то з початком Козацької революції починається швидкий процес творення козацької геральдичної системи, що зумовлено як виходом на історичну арену нової соціальної еліти - козацької старшини, так і докорінними суспільно-політичними зрушеннями в цілому. Таким чином, революційні процеси в суспільстві супроводжувалися аналогічними процесами і в сфері геральдики. Серед найістотніших ознак козацького герботворення, що найяскравіше вирізняє його з-посеред інших геральдичних систем, варто назвати наявність в більшості гербів козацької доби зображення зброї або символів військової доблесті, мужності, шляхетності та перемоги. Козак-рицар, його звитяжна зброя та рицарські чесноти - ось центральна постать та основні сюжети козацької геральдики. Найрізноманітніші та незбагненні поєднання козацької зброї часто в перехрещеному вигляді, що мало символізувати перемогу, з символами шляхетності серце та звитяги зірка, півмісяць, хрест можемо бачити практично на кожному козацькому гербі. Інші сюжети, якщо й були присутні в козацькому герботворенні, мали виразно другорядне значення, не раз виконуючи певні спеціальні функції, скажімо, політичної символіки. Якщо говорити про зовнішнє оформлення козацької геральдики, то перше, що впадає у вічі, так це широке застосування в герботворенні козацької доби позащитових елементів повного герба. Звичайно, не можна також оминути увагою художню стилізацію козацьких гербів, більшість яких виконано в блискучому стилі козацького бароко. Козацька геральдика, як за формою так і за змістом, поза всяким сумнівом, являла собою щось цілком своєрідне в порівнянні з попередніми та існуючими на той час геральдичними системами, в тому числі й зі староукраїнською руською. З огляду на це можемо стверджувати, що історія української геральдичної традиції, являє собою унікальний феномен, коли одна нація і то без будь-якого помітного впливу центральних державних установ витворила дві геральдичні системи, кардинально відмінні як між собою, так і від традицій герботворення інших країн Європи. Дана обставина дає підстави говорити, що забуті світи руської та козацької геральдики є окрасою не лише української, але й загально-європейської культурно-історичної спадщини. Чи не єдиним відомим на сьогодні гербом запорозького кошового отамана є герб Костя Гордієнка. Польське походження мали герби гетьманів: Павла Тетері - Радван Radwan, і Пилипа Орлика - Новина Nowina. Старо-українське руське коріння бачимо в гетьманських гербах Івана Мазепи та Данила Апостола. Найзнаменитішим геральдичним знаком козацької родової геральдики був герб единовладца и самодержца руского, Божою милостию великого государя Богдана Хмельницкого, гетмана Великого Войска Запорозского и Великия Росии. Його вперше бачимо на титульному аркуші Реєстру 1649 року. Починаючи з 1722р., проблемами геральдики в Росії стала займатись спеціально створена Герольдмейстерська контора. Цей час відноситься до пізньогеральдичного періоду одержання нових або підтвердження і поновлення з деякими змінами старих гербів українських міст у загальноросійському масштабі. Затвердження гербів українських міст пізньогеральдичного періоду розпочалося у другій половині XVІІІст. Незважаючи на спроби уніфікації геральдичних символів і приведення їх до певної єдиної системи, надмірна централізація часто призводила до протилежного - гербом міста міг стати якийсь випадковий символ чи асоціація, повязана з назвою. Однак більшість міст Лівобережжя уникнули цієї долі, оскільки своєчасно дали відповідь на спеціально розіслані Герольдмейстерською конторою запити, в яких містилися питання про історію міста, походження назви і герба, видатні події, що відбувалися в місті, наявність ремесел і розвиток торгівлі. Так, Стародуб, Прилуки, Хорол, Лохвиця, Зіньків, Борзна, Миргород, Погар та ряд інших міст зберегли за собою символи, надані ще польськими королями. Затвердження гербів міст, що потрапили до складу Російської імперії, часто носило поверховий характер і містило в собі силу помилок з точки зору геральдичних правил.В порушення принципу неможливості знаходження в гербі міста герба держави дуже часто за основу брався герб польського періоду, який містився в долішній половині перетятого щита; у горішній же містився імперський орел як символ приєднання краю до імперії. Перша половина XІX ст. характеризується в Російській імперії відносним занепадом у геральдиці. На применшення значення герба як символа відносної свободи міста вплинула також відміна магдебурзького права у 1831р. Надмірна централізація імперії призвела до повного нівелювання залишків колишнього самоврядування, і в міському положенні 1892р. згадка про герби вже була відсутня.Австрійський уряд дотримувався дещо інших принципів в питаннях геральдики. Герб розглядався не лише як символ міста, а радше як історична спадщина, до якої належить ставитися з повагою і пошаною. На державному рівні цісарськими привілеями було затверджено ряд давніх гербів - наприклад,
17. Документ і канцелярія галицько-волинських князів у науковому доробку О. Купчинського.
О. Купчинський у своїй праці «Із спостережень над розвитком документа та діяльністю князівської канцелярії галицько-волинських земель XIII - першої половини XIV ст. » дослідив документальні джерела Галицько-Волинської держави, а також канцелярії князів та периферійні адміністративні канцелярії - воєводи, старости та канцелярії міст і духовних установ.Значну увагу він приділяє ступеню вивчення даної проблеми в історіографії і стверджує, що дана тема в науці не знайшла належного висвітлення. Називає кілька прізвищ дослідників з якими погоджується, а також і ті імена, в твердженнях яких бракує аргументованості.О. Купчинський аналізує той факт, що саме з галицько-волинських земель збереглась така незначна кількість документів і актових матеріалів та наводить основні причини даного явища. Дослідник також ставить питання щодо самого поняття «канцелярія», точного визначення для якого немає і досі. характеризує канцелярію як установу, основною функцією якої є участь у здійсненні державою розпорядчо-виконавчої діяльності.О. Купчинський зазначає, що документ змушує людей вступати у контекст з писаним словом. Письмовий акт поставав як невід'ємна частина культурного розвитку.О. Купчинський дає характеристику канцелярії Романа Мстиславича, Данила Романовича, Володимира Васильковича, Юрія Львовича, Юрія Болеслава Тройденовича. Варто зазначити, що дані характеристики є першими спробами у даному плані, отже, це можна вважати значним кроком у дослідженні даної проблеми. Автор також зауважує, що через брак документальних джерел він змушений часто звертатися і до вторинної інформації. Сюди автор відносить загальноісторичні факти, історіографічні джерела. Дослідник описав особливості організації князівських канцелярій, зокрема, описує хронологічні рамки існування канцелярії, місце її перебування, документацію даної канцелярії, міжнародні зв'язки, ієрархічну структуру персоналу. Проте, зрозуміло, що вичерпної характеристики для кожної канцелярії дати неможливо через брак необхідних джерельних даних.Розвиток документа у Галицько-Волинському князівстві Купчинський пов'язує із розвитком самої України-Руси та її міжнародними відносинами.Отже, науковий доробок Олега Купчинського є надзвичайно значущим стосовно вивчення дипломатики Галицько-Волинської держави.
96. Походження гербів, їх класифікація.
Обовязковою частиною герба є гербова емблема. Поява емблем - умовних символічних позначень певних понять, ідей має давню традицію, наприклад звичай войовничих германських племен наносити зображення тварин на шоломи. Одною з причин появи гербів були особливості середньовічного обладунку, що закривали обличчя лицаря, отже було складно встановити його особу. Тому на щитах лицарів почали зображувати певні символи. Поступово зображення на лицарському гербі стали спадковими, родовими. Лицарські турніри - популярні в середньовічній Західній Європі змагання зумовили появу герольдів - осіб, завданням яких був опис гербів, зображених на щитах. Спочатку герольди знали їх напамять, коли кількість гербів значно збільшилась - почали зявлятися спеціальні трактати і довідники про герби. Інша важлива причина появи гербів повязана з загальним цивілізаційним розвитком в Західній Європі на зламі ХІ - ХІІ ст.вважають появою гербів, з розвитком соціальних процесів середньовічному суспільстві. Функцією герба визначалось показати місце його власника в суспільстві, професію, право на володіння землею тощо. Хрестові походи також дали поштовх розвитку геральдики, оскільки виникла ще більша потреба у знаках, що мали виділяти лицарів-хрестоносців. Класифікація гербів за власником: Особисті - герби лицарів, єпископів або інших вищих духовних сановників, їх найбільше. Державні - герби держав, якими могли користуватися монархи, як власними. Місцеві - герби міст, єпископств. Кооперативні - герби корпорацій, цехів, освітніх закладів. Фамільні, родинні - герби, що успадковувалися представниками певного роду. Виділяють також жіночі герби, що мають деякі відмінності, зокрема форма щита таких гербів - найчастіше овальна. Інколи ще виділяють: союзні шлюбні - герби, що складаються з частин гербів осіб, що укладають шлюб. Претензії - герби, що демонстрували претензії на певне володіння. Наприклад, англійський король Едуард ІІІ мав претензії на французьку корону змінив англійський герб, додавши до нього зображення французького герба. Згадка - герби країн, що не претендують на певні володіння, але зберігають їх геральдичну фігуру. Патронат - герби, даровані монархом, як знак заступництва. 46. Догеральдичні знаки Київської Русі та становлення геральдичних традицій на українських землях в XIV - першій половині XVII ст В основу більшості укр. Лицарства лягли символічні знаки що виникли задовго до появи епохи. Як родова так і приватна власність для свого позначення спричинили появу сотень простих символів-хрестів,свастик,кіл,ромбів,трикутників,квадратів,зірок.До пізніших символів повязаних із хрестовими походами й розквітом лицарства належить стріла,підкова,меч півмісяць,серце,геральдичні звірі,квіти. Державна геральдикика в Укр. Почалась розвивалась разом з європейською. Вже в князювання Ігоря 912-945 руські посли мали свої печатки при укладені договорів з Візантією. Дружина Ігоря,Ольга як написано П.М.Л розтравляла князівські знаки по всіх володіннях аж до Новгорода. Святослав Ігорович загинув 972р. використовував печатку із зображенням двозуба. За Вол. Великого на монетах поряд із портретом великого князя почали карбувати тризуб. Цей династичний знак, зображували також на зброї,надгробках, цеглі, кераміці, він поширився по всій території України, Звісно початково знак Рюриковичів був гербом не держави, а панівної династії. За функціонування він зазнав значних трансформацій - мав вигляд не лише тризуба, а й двозуба,подавався в оберненому вигляді, доповнювався іншими фігурами,однак первісна основа залишалась незмінною. Після розпаду Київської Русі поступово вийшов з ужитку тризуб однак у зміненому вигляді т. зв. Колони гедиміна ще кілька століть функціонував на території Вел. Князівства Литовського. Тризуб доповнений хрестом у народному побуті зберігся до середини 20ст. Індивідуальним династичним знаком ,що поступово набув рис державного герба,став галицький лев,що спирається на скелю. Вперше у писаних джерелах він згадується як герб наданий новозаснованому м. Львову князем Левом Даниловичем. Цей герб ймовірно належав нащадкам Вол-Гал.-володінням Романовичам і в 14ст. став гербом Гал-Вол. Князівства,його використав Юрій Львович, його сини Лев 2 і Андрій,врешті Юрій Болеслав. Згодом, після втрати незалежності цей знак виступає як герб автономного руського королівства у складі Угорщини й Речі Посполитої, його використовував литовський претендент на Галичину Любарт-Дмитро, угорський намісник Володислав Опольський, його карбують на монетах Русі різні володарі протягом 1350-1410рр. У 14-16ст. коли укр. Землі перебували під владою Литви і Польщі,головними геральдичними знаками цих земель стали архангел Михаїлгерб головного воєводства сх. Укр.-Київського Руський лев що спирається на скелюгерб головного зх.. укр. Воєводства-Руського.Поєднання цих двох гербів стало символом боротьби за єдину Україну і своєрідним замінником єдиного державного герба1905р.галичани прикрашали ним монументальну будівлю.Наприкінці 16 ст. під час активної участі укр.. козацтва у державотворчих процесах та міжнародній політиці,виник ще один символ, що з часом набув функцій державного герба - зображення козака з мушкетом на плечі. Вперше його зображували на печатці гетьманській Г.Лободи зафіксоване 1595р. Початково цей герб стосувався лише козацької організації-Війська Запорізького але в ході козацьких воєн, перетворилася на загально державну символіку. У часи Хмельниччини його широко використовували на печатках, прапорах, іконах і у друкованих виданнях,іменуючи Гербом Малоросії.
82. Розвиток генеалогії на українських землях. Пом'яники. Гербовники. Геральдичні та генеалогічні товариства. Розвиток української генеалогії у ХХ ст.
Оскільки генеалогія протягом довгого часу займалалася вивченням родоводів суспільних еліт,відповідно до цього особливістю розвитку власне української генеалогії є те ,що її умовно можна поділити на к-ка етапів відповідно до змінюючих себе еліт - генеалогія князівських часів ,шляхетська генеалогія часів Польсько-Литовської доби ,генеалогія укр.козацтва,генеалогія українського дворянства шляхти часів Російської імперії.За визначенням дослідників ще однією особливістю української генеалогії є відсутність значних генеалогічних масивів власне українського походження . Перші генеалогчні відомості зустрічаються на сторінках давньоруських літописів.Їх автори,які ставили перед собою питання Откуда есть пошла Руская земля стала и хто в ней почал первое княжи,не могли оминути увагою і походження словян,яких Нестор-літописець традиційно виводив від третього сина Ноя - Яфета. Очевидно існували князівські та боярські архіви, де відкладалися документи, які включали дипломатичні угоди ,скріплені шлюбами,майнові акти,листування. Корпус таких документів з Галицько -Волинської держави нещодавно опублікував О.Купчинський.Частина подібних документів відбита у літописах ,з яких до нас дішли тільки зведення ,створені на базі літописів окремих князівств та земель ,які використовували ці документи.У звязку з неповністю та фрагментарністю цих джерел важливе значення мають хроніки,у першу чергу польські,угорські ,німецькі ,в яких відбиті родинні звязки династії Рюриковичів,а подекуди навіть окремих нобілів.Багато подібного матеріалу зберегли саги - епічні твори скандинавських скольдів.Після приєднання укр.земель до складу Польщі та Литви,українська шляхта була включена до лав польської та литовської.Тому деякі відомості про українські шляхетські роди ми можемо зустріти на сторінках польських гербових збірників.У Литовській державі ведення родоводів не мало такого практичного значення як наприклад у Московській державі ,їх поява дат.16ст.,а рівень вірогідності є достатньо малим. Досить порівняти варіанти родоводів князів Одинцевичів або проаналізівати генеалогію князів Сангушків, написану в 1640р. смоленським єпископом Єронімом Сангушком,щоб переконатися,що в частині цих памяток немало незбігів та помилок.Однак такі родоводи зберігають свою цінність,адже вони містять пласт фактичного матеріалу.Фальсифікати,які почали виготовлятися з 16ст ,були спрямовані на те, щоб у число князівських родів ввести окремі шляхетські роди.Таких спроб були десятки; Ю.Вольф встановив фальсифікацію княжого походження у більше ,як 250 родин литовської ,української ,білоруської шляхти. У 1638р датований вихід у Києві праці ченця Києво-Печерської Лаври Афанасія Кальнофойського Teraturgena або чуда Печерського монастиря,у якому поряд з описами чудес та 31 епітафіями з надгробків відомих осіб,похованих у монастирі вміщено генеалогічне дерево князів Святополк-Четвертинських.Генеалог Валеріан Трепха створив Книгу хамів,куди включив більше 2500 фамілій своїх сучасників,які без достатніх на те причин відносили себе до шляхти. Поступове розширення території Російської імперії призвело до включення до складу російського дворянства місцевих еліт та соціальних верхівок приєднаних земель.Створені після указу Катерини II від 1785р про зрівняння у правах козацької старшини і укр.шляхти з російськими дворянами спеціальні комісії для розгляду відповідних подань ,отримали величезну масу генеалогій, поданих представниками українських родів . З укр.козацтва право дворянства було визнано: генеральним обозним,суддями, підскарбієм, писарем, осавулем, хорунжим, бунчужним, полковниками та ін. Посилення інтересу до вивчення родинних звязків укр.дворянства-шляхти з сер.18ст.був викликаний необхідністю довести шляхетність власного походження ,щоб бути вписаним до дворянського стану.Жалувана грамота Катерини II надавала право бути вписаним до родовідної книги губернії як невідємний дворянський привілей та ніяк не обмежувала терміну запису до родовідної книги. До неї вписувались в алфавітому порядку всі дворяни,які володіли у губернії нерухомим майном.Зацікавлення укр.дворянства власною генеалогією зберігалось протягом кінця 18-19 ст.,оскільки саме в цей час їй доводилось вести боротьбу з імперською Герольдією за подальше визнання власних шляхеських прав. Як наукова дисципліна укр.генеалогія виникає у 19ст.Уцей час зявляються роботи Д.Зубрицького,В.Антоновича,Д.Бантиш -Каменського,М.Максимовича ,А.Д.Блудовой.Фамільні документи Ханенків ,Милорадовичів було опублівано на сторінках Чернігівських губернських відомостей у 1856-1860 та 1880-х рр.У 1898 видано Любецький архів графа Милорадовича.1902-1910 - опубліковано к-ка старшинських родів з фамільного архіву Стороженків.Ці роботи носили поодинокий характер і не були систематичними і всеохоплюючими. Початком ХХст. датовано укладання В.Модзалевським перших укр.гербових і родовідних довідників Малоросійський родословник доведений у 4 -му томі до букви с ,містить 234 родослівні розписи,деякі матеріали 5 тому опубліковано у 90-ті роки ХХ ст. та Малорісійський гербовник Не вдалося укр.генеалогам створити своє товариство на зразок організованих 1897р Російською імперією генеалогічного товариства у Сан-Петербурзі,1892 р Історико-родовідного товариства в Москві та у 1906 р Геральдичного твариства у Львові. Вчених-українців у їх рядах не було. Негативний вплив на розвиток генеалогії у ХХ ст.відіграло і становлення радянської влади.Генеалогія перстала викладатися у ВНЗ.Відбувається переключення генеалогії на євгеніку.Дещо іншою була ситуація на західноукраїнських землях у міжвоєнний період .Тут вчені не були обмежні ідеологічними рамками,а тому могли вільно обирати тематику досліджень.Вийшли такі роботи: І.Шпитковський Герб і рід Шептицьких, В.Барвінського Про рід П.Конашевича-Сагайдачного .30-ті рокиХХст. -спроба укласти у Львові загально укр.генеалогічного довідника Миколою Голубцем -Золота книга українського лицарства. 90-ті роки ознаменувались виданням цілого ряду монументальних праць, провідне місце серед яких посіла Українська шляхта з кінця 14-сер.17стВолинь, Центр УкраїниН.Яковенко,Генеалогія сх.-європейських князівських династій докладно розроблена в працях Л. ВойтовичаГенеалогія династії Рюриковичів, Гедиміновичів 1992,Князівські династії Східної Європи кін9-поч.16ст Склад, суспільна і політична роль Львів,2000. Питання козацько-старшинської генеалогії піднімається у працях В.Кривошеї . Селянська генеалогія стала обєктом студій Ю.Легуна. Дослідникам української генеалогії доводиться мати справу з унікальними памятками - церковними та монастирськими синодикамипомяниками=поменникамисуботниками ,диптихами. Вони являють собою спеціальні книги спочатку це були невеликі пергаментні грамотки-сувої інколи вміщувались ,як окремі записи у церковних книгах ,куди заносились імена жертводавців та членів їх родин ,які повинні були поминатись під час відповідних богослужінь.Традиція ведення таких книг простежується дослідниками на укр.землях Волині з 13ст.,хоча ймовірно вони існували й раніше. Найдавнішим українським синодиком ,який дійшов до наших днів в оригіналі,є датований 1483-1526 Синодик Києво-Печерської Лаври.Особа,яка вносила грошове пожертвування подавала своє імя та імена представників своєї родини .Імена осіб вносились у тому порядку в якому вони померли .Відповідно до цього можна спробувати реконструювати поколінний розпис членів певних родин.Шляхтичі подавали і власні прізвища ,титули.К-сть записаних імен та періодичність поминання залежали і від величини вкладу.Час від часу виникла потреба у переписуванні книги.Так, помяник Супральського монастиря був переписаний у 1631р Стефаном Кохановичем з більш давнього помяника складеного бл.1500р.і доповнений пізнішими записами.С. Конєв у тексті виділяє записи - частина тексту ,яка відноситься до однієї поминальної особи та статті - група записів ,обєднаних заголовком або іншими формальними або логічними ознаками.Сам запис складається з 3-х частин - іменної ,родової та обставинної.
22. Особливості методики дослідження київських графіті у науковому доробку С. Висоцького.
Основні роботи проводились С. Висоцьким під час вивчення графітті собору св. Софії у Києві під час реставраційних робіт фрескового живопису.Під час досліджень у соборі роботи проводились у такій послідовності 1) обстеження стін і виявлення написів 2) видалення олійного живопису і шпаклівки 19 ст. 3) прочитання і датування тексту 4) фотофіксація і виготовлення прорисів. Оглядались не лише відкритті реставраторами місця, але й стіни де фрески були ще під шарами пізнішого живопису. Без проведення реставрації фресок вивчення написів було проблематичним, більшість графітті навряд чи були б виявленні. Найбільш трудоємною роботою було розчитування та датування текстів. Це було зумовлено поганим станом збереженості написів. Фотофіксація і виготовлення прорисів на думку самого Висоцького, як і методика вивчення графітті не мають якигось чітких прийомів. Кожний дослідник застосовує метод який здається йому найкращим у тих чи інших умовах. Ним були використана як методика В. Щепкіна , так і метод Б. Рибакова . Основна ж методикою яку С. Висоцькийй постійно застовував була наступна: · Вияленні давні графітті фотографувались апаратом 13Х18 см при боковому освітленні що дозволяло побачити навіть незначний рельєф написів. В поле зйомки включалась мастабна лінійка довжиною 3 см. · З отриманих негативів йшло збільшення до натуральної величини. Фотографії друкувались на матовому і глянцевому фотопапері, після чого написи прорисовувались олівцем, відбілювались і наводились тушшю таким чином отримували яу фотографію, так і точну копію напису-прорис. На основі досліжень графітті храму св. Софії ним було опубліковано монографії Древнерусские надписи Софии Киевской 1966 та Средневековие надписи Софии Киевской. У праці Київська писемна школа 10-12 ст. автор згадує про дослідження у Видубицьком у монастирі. Загалом застовуння вищеописаної методики дозволило вченосу ввести у дослідницький обіг чимало цікавого та актуального матеріалу. Роль київських графітті у виченні середньовічної історії та культури є неоціненною, чому ми завдячуємо саме С. Висоцькому.
40. Папірологія як СІД.
Папірологія (від папірус і ...логія ), спеціальна історико-філологічна дисципліна, відгалуження палеографії . У завдання Папір. входить читання, інтерпретація і видання папірусів. Папір. вивчає і класифікує папіруси по періодах, місці, вмісті, вивчає форми і видозміну букв і знаків, особливості граматики і стилю мови папірусів і т. д. За змістом папіруси діляться на ділові і літературні. До ділових відносяться різного роду постанови, судові справи, контракти, описи, службове і особисте листування і т. д. Літературні папіруси включають вигадування античних письменників і учених. Справжній поштовх вивченню папірусових текстів і виникненню Папір. як самостійної дисципліни був даний масовими знахідками у Файюме (Єгипет) в 1877—78. Після цього почалися спеціальні пошуки папірусів, що супроводжувалися їх вивченням і переведеннями. Величезна кількість матеріалів, що виявилися в руках учених, дозволила вже на початку 20 ст перейти до узагальнення даних Папір. В останні десятиліття в публікації і дослідженні папірусів беруть участь багато наукових установ. Продовжується випуск папірологічних журналів,публікуються роботи англійських учених та ін. вчених. Скликаються міжнародні конгреси з Папірології.Основні центри зберігання і вивчення папірусів: Єгипетський музей, Каїр (Єгипет); Британський музей, Лондон (Великобританія); Державний музеї в Берліні (ГДР); Лувр, Париж (Франція); Австрійська національна бібліотека, Відень; інститут папірології, Марбург (ФРН); бібліотека Медічи— Лауренциана, флоренція (Італія); Колумбійський університет, Нью-Йорк, і університет Мічігану (США); Варшавський університет (ПНР) і ін.
75. Візантійська сфрагістика та її вплив на сфрагістичні матеріали країн Східної Європи.
Печатки-циліндри та глиняні булли, що діяли на сучасній функціональ ній основі, відомі ще з часів стародавніх Месопотамії та Єгипту. Через Візантію сфрагістична традиція поширилася по всій Європі. Особливо помітні ці впливи в сфрагістичній практиці Давньої Русі. Характерна прикмета візантійської сфрагістики - інноваційний підхід у способах застосування, функціональному призначенні печаток, пломб, інших сфрагістичних інсигній. Печатки стають невід'ємним елементом діловодства, канцелярської практики: вони використовуються для завірення документів, обе рігають недоторканість кореспонденції. Про це вимовно свідчать написи деяких печаток: «Я охороняю писання», «Печатка - сторож писань і справ», «Я опеча тую писання Іоанна протопроедра і судді» та ін. Крім органів державної влади, духовних установ, печатка набуває популярності серед приватних осіб. Значні зміни відбуваються у взаємодії печатки з об'єктом автентикації, а також в способах прикріплення її до документів. З появою пергаментних, а потім і паперових документів кардинально змінюються матеріал відтисків, типи і фор ма сфрагістичних пам'яток. У Візантійській імперії найпоширенішими стають вислі печатки (булли), що за допомогою спеціальних шнурків прикріплюються до актових документів, листів і т. п. Сфрагістичні пам'ятки Візантії, як правило, круглої форми,і виготовлені з різних металів: золота, срібла і свинцю. Печатки з золота (хрисовули) і срібла (агри- говули) належали виключно імператорам. Відомі золоті булли імператорів Юстиніа на І, Василя Македонянина, Феофіла, Олексія Комніна, Палеологів та ін. Вони при кріплялись до державних актів особливої ваги: міжнародних договорів, важливих документів, царських пожалувань монастирям, вельможам, службовим особам. З огляду на теплий клімат Візантії, воскові печатки тут майже не викорис товувались, загальновживаними були свинцеві печатки (молівдовули). Від важли вості персони, що виставила печатку, її місця в суспільстві, залежав розмір сфра- гіса, який у середньому становив у діаметрі 23-30 мм. Найбільшими вважаються Візантійські печатки та їх ремінісценції Ill печатки храму св. Софії у Константинополі (50-54 мм). На них зображено Бого родицю та імператора Юстиніана (засновника храму) в повний зріст. Обидві по статі з німбами, в руках тримають макет храму св. Софії, увінчаний проквітлим хрестом. Богородиця у традиційному вбранні, імператор з окладистою бородою, в одязі базилевса. Напис поруч з імператором «Богородиця, допоможи Юстиніану, деспоту», в центрі печатки: «Свята Софія»16 17. Дещо менші розміри, ніж привісні печатки, мали товарні та митні пломби, які також виготовлялися із свинцю. Вони були двобічними і однобічними. Ними опечатувалися сувої, ящики з товарами. Збереглися пломби, на яких чітко про ступає структура тканини упакування. Нагадаємо свідчення договору київського князя Ігоря з греками 944 (945) р.: «Коли жруси входять у город, хай [...] не ма ють права купити паволок (шовкові золототканні тканини. - В. Г ) більше ніж на п ятдесят золотих; а якщо хто купить ці паволоки, нехай показує цесаревому мужеві, і той їх запечатає і віддасть їм»11. Як різновид пломб використовувалися крихітні свинцеві жетони з доброчинними написами, що видавались бідним для одержання благодійних харчів. Вони мали отвори для шнурків і носились на шиї. У Візантії був розроблений новий спосіб спорядження відбитків печаток, який згодом поширився по всьому континенту. Матриці печаток мали форму круглих пластинок, виготовлених з твердих металів: спершу з бронзи, а з кінця XIV ст. - зі сталі. Вони вмонтовувалися у спеціальні щипці з довгими рукоят ками, що називалися буллотиріями. Відбитки робилися шляхом стискання заго товок печаток. Невеликі матриці приводилися в дію за допомогою спеціальних молоточків, які оберігачі печаток носили підвішеними на шиї. У великих канце ляріях для витискання масивних металевих печаток застосовувалися спеціальні стаціонарні преси. При величезній кількості візантійських вислих печаток (їх десятки тисяч) буллотиріїв збереглося лише декілька. Річ у тому, що вони підлягали знищенню після смерті їх володільців для запобігання зловживань. Заготовки для печаток були двох видів: 1) свинцеві кружечки чи кульки з наскрізними отворами для шнурів; 2) металеві пластинки з жолобками посередині для шнурка. Візантійських печаток, прикріплених до документів, збереглося мало, адже писаних пам'яток до нас дійшло не багато. Основна маса сфрагістичних пам'яток походить з археологічних знахідок. Вони виявлені по всій території колишньої Візантійської імперії, а також у сусідніх країнах, у тому числі в Україні. У візантійській сфрагістиці немає поняття герба, гербової емблеми. Навіть імператорські печатки не мали окресленої державної символіки, хоча серед них спостерігається прагнення до типізації, успадкування зображень, в основу яких покладено релігійні сюжети.
87. Історіографія української сфрагістики.
Печаткове мистецтво з'явилося вперше у сх. народів (Єгипет, Вавилон), від них перебрали його греки й римляни, далі воно перейшло на укр. землі до скіфів, сарматів, антів, ґотів й ін. Печаткове право (спершу звичаєве, а пізніше держ.) було впорядковане за ранньої доби Київ. Русі. Печаткознавство почалося в 13 ст. на нім. землях (перші прояви наук. зацікавлення нац. С. помітні в Україні з сер. 18 ст.). Термін «печатка» (П.) охоплює два поняття: прилад (камінний, металевий тощо) до витискування чи прикладання (т. зв. матриця); відтиск (на металі, воску тощо) або відбитка мастилом (на пергамені, папері тощо). У 19 ст. появився т. зв. «штемпель» (укр. «печатка»), виготовлений з ґуми чи ін. елястичної речовини, який залишає не рельєфне зображення, а лише відтиск, подібний до друкованого. Приблизно до 12 ст. П. були однобічні й прикладні, а згодом переважно двобічні (лицевий та зворотний бік) і привісні. Найдавніші згадки про староукр. П. знаходимо в літописах: «Ношаху сли печати злати, а гостье сребрени» (договір В. кн. Ігоря з греками 945; П. послів були золоті, а купців срібні) і «написахом на харатья сей й своими печатьми запечатахом» (договір В. кн. Святослава Ігоревича з греками 971). Уже в 10 ст. зустрічаємо диференційовані староукр. П.: княжі, урядницькі, особисті й ін. Укр. (як і заг.-евр.) С. мала від давніших часів певне розчленування матеріалів печатних відтисків, напр., металів (золото, срібло, оливо тощо) чи ін. речовини (віск, сургуч тощо). Вона створила ще з середньовіччя титули осіб, які були охоронцями й завідувачами найважливіших П. До них належав, напр., печатник — начальник королівської чи княжої канцелярії за княжих часів і генеральний писар у гетьманській державі. Укр. С. витворила свій нац. стиль (однією з його особливостей є, напр., восьмикутня П. майже невідома в ін. країнах) і назагал високий мист. рівень, що був зумовлений працею староукр. ремісників і впливами визначних графіків, давніх (І. Щирський, Д. Ґалаховський, І. Мигура й ін.) і новіших (Ю. Нарбут та ін.) часів. Державні П. До них належать П.: великокняжі й королівські київ., гал.-волинської й лит.-руської доби; гетьманські, Укр. Народився Республіки, Української Держави та УРСР. Держ. П. Київ. доби діляться на три основні типи. Найдавніший, т. зв. архаїчний (краще — староруський) тип існував приблизно до 10 ст. На цих П. зображений дідичний знак Київ. династії — тризуб-двозуб (кількість зубів і подробиці зображення знаку залежні від власника П.). До них належать, напр., найдавніші нам відомі П. Святослава Ігоревича (одна з них двобічна: на лицевому боці двозуб, а на зворотному — розета). З прийняттям християнства постав новий тип княжої П., т. зв. греко-руський, що існував приблизно до 11 ст. На лицевому боці зображують христ. св., ім'я якого носив В. кн., а на зворотному — на кілька рядків напис (леґенда) грец. мовою «Господи, поможи рабові своєму Н ... (христ. ім'я власника П.) архонтові Руси». До них належить, напр., П. Ярослава Мудрого: на лицевому боці зображення св. Юрія, а на зворотному напис: «Господи, поможи рабові своєму Георгієві архонтові». У 12 ст. витворився новий тип княжих П., що тривав приблизно до кін. 13 — поч. 14 ст., який ділиться на 5 основних відмін: а) на лицевому боці св. однойменник кн., а на зворотному — тризуб-двозуб; б) св. однойменник і св. однойменник батька того чи того володаря на звороті; в) св. однойменник і зображення Ісуса Христа на звороті; г) св. однойменник й ініціали ІС ХС на звороті та ґ) різні зображення з поступовим переходом з грец. на староукраїнську мову та залишки гр.-руського типу, напр., П. Володимира Мономаха, на якій зображено св. Василія і грец. напис: «Печать Василія найблагороднішого архонта Руси Мономаха». В Гал.-Волинській державі П. (з поч. 13 ст.) ґрунтовно змінилися. Вони наскрізь зах.-евр., ґотичні й геральдичні, а їхні леґенди — латинські. Цей новий тип перейшов пізніше до вжитку Лит.-Руського В. князівства. П. Юрія Львовича І має на лицевому боці зображення сидячого на троні короля і латинський двокільний напис — S. (сіґіллюм) Domini Georgi Regis Rusie, а на зворотному — зображення лицаря-вершника з гербовим щитом, з династично-держ. левом на лівому плечі та з корогвою в правиці і напис «S. Domini Georgi Ducis Ladimerie». П. кн. Володислава Опольського, який правив Галичиною як намісник короля Людовика, представляє сидячого на троні монарха з мечем у правиці, між двома гербовими щитами — Шлезьку і Руси (лев), оточеного латинським написом: «Володислав Божою милістю Опольський, Вєлюнський і Руської землі дідичний володар». На П. лит.-руської доби була звич. постать сидячого кн. або лит.-руська «погонь» (геральдичне зображення лицаря-вершника з піднятим у правиці мечем і з подвійним хрестом на щиті на лівому плечі), а навколо були, як правило, розміщені гербові щити складових великих князівств (Литви, Жмуді, Волині, Києва, білорусь. князівства тощо), що відповідало печатковій леґенді, з титулами даного В. кн. З 1648 починаючи, постав ряд нових держ. П. — гетьманських, званих у тогочасних документах «військ.» або «держ.», «нац.». їхнє зображення «лицаря-козака з мушкетом» продовжувало традицію запор. П., що з'явилися у другій пол. 17 ст. П. гетьмана Б. Хмельницького мала це зображення з довкільним написом: «Печать Воиска Его Королевьскои (після 1654 — Царської) Милости Запорозького». Винятком була П. гетьмана І. Виговського з зображенням його родового герба і з дворянським написом: «Іоанъ Виговскии Киевски Воіевода Генералъ Киевски Гетьманъ Великий Князтва Руского Староста Чигрніньскиі». П. гетьмана І. Мазепи має традиційне зображення лицаря-козака, з довкільним написом: «Печать Малои Россіи Воиска их Царского ПресвЂтлого Величества Запорозького». Розрив між Україною й Росією позначився на П. гетьмана П. Орлика, на якій, крім зображення лицаря-козака, є леґенда «Печать Малоі Росіи Славного Воиска Запорожского». Гетьман К. Розумовський вживав традиційну П. з «лицарем-козаком». Після скасування гетьманату затверджено 1766 для Малорос. Колегії нову П.: імператорський орел з нагрудним і розділеним на 5 полів щитом, а на цих полях герби п'яти укр. князівств: київ., чернігівського, переяславського, новгородсіверського і стародубського. Крім т. зв. «військ.» П., гетьмани для печатання менш важливих документів іноді користувалися своїми приватними П. з зображенням родових чи особистих гербів. У 19 ст. залишилися ще сліди кол. української державности в С. чужинецьких монархій, напр., архангел В. князівства Київ. в П. Рос. Імперії і герби королівства Галичини і Володимерії (згодом також і герцоґство Буковини) в П. Австр. Імперії. Перші II. відновленої української державности були затверджені ухвалою Української Центр. Ради 22. 3. 1918. Встановлено дві П.: велику для важливіших держ. документів і малу для менше важливих (за проектом В. Кричевського). Обидві П. дуже подібні. У великій вміщено на центр. полі тризуб (на основі т. зв. великого герба УНР), оточений обабіч і внизу рослинним орнаментом, а в малій П. — на цьому ж полі тризуб (на основі т. зв. малого герба УНР), обрамований ромбоподібним орнаментом. Довкільний напис «Українська Народна Республіка» на обох П. оздоблений трьома кільцями, що розділяють слова держ. назви. Обидві П. близькі до українського народного мистецтва, але оформлення їх далеке від традицій давніх укр. держ. П., як і від евр. держ. П. Держ. П. за Гетьманату мала на центр. полі традиційне зображення «лицаря-козака» з держ. тризубом нагорі та довкільним написом «Українська Держава». Вона була краща від обидвох попередніх, згідна з заг. правилами евр. С., а її мист. стиль був тісно пов'язаний з дерне. П. України 17 і 18 вв. П. Директорії, якою користувався С. Петлюра, була досить скромна своїм виглядом: тризуб в оточенні ініціалів У.Н.Р. і напис, який говорив про титул голови держави — Гол. Отамана Респ. Укр. Збройних Сил. На ці не роки припадають П. новостворених на укр. землях держав, що не мали всеукр. значення: ЗУНР, Кубанського Краю, Крим. Краю і недовго Гал. РСР; вони (за винятком УРСР) мали зображення крайових гербів. Це стосується також П. Карп. України 1939. Гол. правну основу дерне. П. УРСР творить постанова Центр. Виконавчого Комітету СРСР від 17. 6. 1925. П. мають у центрі герб УРСР, а довкільний напис вказує на приналежність П.; ними можуть користуватися тільки вищі, центр. й місц. урядові установи, як також їхні відділи, що виконують самостійні функції. Деякі держ. установи підлеглого характеру користуються безгербовими П., напис яких вказує на приналежність і підпорядкування даної установи; це стосується також суспільних, кооп. й ін. установ. Дерне. П. УРСР змінювалася разом з зміною держ. герба УРСР: 1) гербовий щит з перехрещеними молотом і серпом у соняшному проміні, оточений пшеничними колосками, перев'язаними стрічкою з написом «Пролетарі всіх країн єднайтеся» і назвою республіки укр. і рос. мовами (постанова ЦВК УСРР 14. 3. 1919); 2) напис тільки українською мовою, а ініціали УРСР вміщені в гербовому щиті над молотом і серпом (конституція УРСР 1929); 3) ініціали УСРР замінені ініціалами УРСР (Нова конституція 30. 1. 1937); 4) над щитом уміщено п'ятикутню зірку, напис знову двомовний, а замість нащитних ініціалів на стрічці одномовна назва республіки «Українська РСР» (закон 5. 6. 1950). Молд. АССР, яка до 1941 входила до складу УРСР, користувалася гербовою П. УРСР з двомовними написами (укр. і молд.). Територіяльні П. — це П. княжих уділів і волостей, провінцій В. Князівства Лит., укр. воєводств та їхніх складових частин у межах Поль. Королівства, полків і запор. паланок (та їх складових частин), Гетьманської держави, намісницькі, губ. й ін. в складі Рос. Імперії, коронно-крайові та ін. в складі Австр. Імперії та всі ін. земські П. аж до 1918. П. удільних кн. за Київ.доби не відрізнялися від держ. Найдавніша збережена удільно-княжа П. походить з 11 ст., вона належала Ізяславові, синові Володимира В. На її лицевому боці зображений тризуб, оточений написом, а на зворотному — тільки напис. Княжі П. лит.-руської доби різновидні й належать до переходової доби укр. територіяльної С. За часів Речі Посполитої всі П. воєводств, земель і пов. були гербові з написом латинською мовою: на центр. полі герб воєводства, землі чи пов., оточений латинським написом (напр., Печать Руського Воєводства). П. Запоріжжя, яка постала в другій пол. 16 ст., представляла т. зв. «лицаря-козака з мушкетом» (найдавніші відбитки 1576, 1596 і 1608; напис: Печать Войска Запорожского). Починаючи з 1648, появилися П. полків і сотень Гетьманської держави. Їхнім змістом був родовий або особистий герб того чи того старшини та відповідний напис. Запоріжжя, як автономна частина Гетьманської держави, мало свої П.: військ.-крайову, паланкові й курінні. Найвища П. Запоріжжя дещо змінилася з уваги на те, що кол. запор. П. стала після 1648 гетьманською емблемою; тому до її зображення додано застромлений у землю спис перед постаттю лицаря-козака, а також розширено довкільний напис: «Печать Славного Войска Запорожского Низового». Щойно 1763 додано до напису слова «Малороссіи» й «Императорского Величества». П. паланок мали на центр. полі зображення різних тварин (лев, кінь, орел, олень тощо), поруч менше зображення герба даного полк. та відповідний напис. Так, напр., на П. Самарської паланки бачимо лева, герб полк. і напис «Печать Полкова Самарськой паланки», а на П. Кодацької паланки зображений кінь, оточений гербом полк. й ініціалами: П.П.К.П. П. запор. куренів мали різновидні зображення й написи. Останніми творами коз. територіяльної С. є П. новостворюваних військ другої пол. 18 і першої половини 19 ст.: Бозького, Чорноморського, Буджацького, Кубанського та ін. П. укр. земель під рос. владою (намісницькі, губ., обл. й ін.), як також під австро-угор. (коронних країв ГаличиниВолодимерії й Буковини, закарп. жуп й ін.) були гербові і чужомовні. Після 1918 територіяльні П. мали Підкарпатська Русь і Буковина. Місцевостеві П. — П. міст, сіл і місцевостей мішаного типу. Укр, міська С. зародилася вже в другій пол. 13 ст. на зах. землях. Найдавніша збережена П. м. Володимира, виготовлена в кін. 13 ст., прикріплена до документу 1324, на ній є зображення св. Юрія, покровителя міста, і латинською мовою довкільний напис «Печать Володимира». На зламі 13 — 14 вв. з'явилася П. Львова, Перемишля та ін. гал. і частково волинських м. Пізніше міська С. розвивалася у зв'язку з поширенням у м. нім. самоврядувального права. Всі ці П. мають зображення міськ. Гербів (вони виявляють велике тематичне багатство) і латинські або староукр. довкільні написи (останні навіть у деяких зах.-укр. м.). Більші м. (напр., Київ) мали дві П.: велику й малу. В Гетьманській державі 17 — 18 вв. нац. свідомість на міськ. П. позначилася виразно коз. емблематикою (булава, козак, зброя, небесні світила та різновидні хрести). Зміцнення рос. влади відбилося негативно на міськ. С.; деякі давні П. замінено новими, іст. беззмістовними, перевантаженими зображеннями імперського орла тощо (напр., П. і герб Полтави). Для нових м. творено П. з тематикою переважно побутовою й дуже рідко іст. Коз. сфрагістичні традиції продовжувалися в міськ. П. Кубанщини. Австр. влада рідко робила незначні зміни в міськ. П. Галичини, достосовуючи їх частково до австр. Укр. влада 1917 — 20 не мала часу на справи міськ. С., а з приходом сов. влади всі міські емблеми зникли, щойно останніми pp. почалося в УРСР нове творення міськ. П. і гербів, далеке від традицій укр. і заг.-евр. С. й геральдики; напр., для Києва створено емблему з зображенням кленового листка (нібито флоральна емблема м.) і натягненим луком (що є помилковим натяком на стародавні П. Києва з зображенням не лука, а самостріла-«куші»). Гербові міські П. існували частково далі на зах. землях у 1920 — 30-их рр П. укр. сіль. громад губляться своїми типами в давнині, вони ще мало досліджені й у великій мірі загублені. Їхні написи переважно українськомовні (гол. в Галичині), а зображення пов'язані з побутом селянства: приладдя (коси, серпи, граблі, мотики тощо), плоди, дерева, споруди та ін. З мист. погляду вони часто високовартісні, з стилістичного — притаманно укр. Родові й особисті П. Вже за ранньої доби Київської держави визначні роди користувалися своїми знаками (т. зв. знаменами, мітами, різами, рунами тощо), які були ознакою дідизни, позначенням родового чи особистого майна, як також амулетами. Ці знаки були різного походження: слов., грец., ґотського, сх.; з прийняттям християнства їх доповнювано додатком хреста або перехресної риски. Ці напечатні знаки були найдавнішими зображеннями на староруських П. За часів Гал.-Волинської держави вони стали гербовими. З появою на укр. землях зах.-евр. геральдики на зламі 13-14 в. визначніші роди почали містити свої стародавні знамена на гербових щитах, які підлягали затвердженню королів і великих кн., і це призвело до виникнення нових типів П.: гербових. За середньовіччя в Україні П. були дуже поширені; ними користувалися княгині, бояри, дружинники, купці й ін. стани населення. Родовими знаками користувалося також селянство (напр., бортні знаки), які однак у наслідок соц. обставин не стали печатними. Напечатні зображення були різні: стародавні знамена, написи без імени, ініціали власника, ініціали і довільно обрана емблема, сама емблема, герб й ін. Відновлення української державности в 17 ст. спричинило поновний розвиток укр. родової й особистої С. Нею користувалися шляхта, коз. старшина, духівництво, міщанство, і навіть козацтво. Роди й особи, що не мали родових гербів, творили свої власні, довільні. Лід впливом коз. традицій почали поставати нові зображення на П.: зброя (мечі, шаблі, луки й стріли), небесні світила (сонце, півмісяць, зірки), різновидні хрести, серця, вежі та ін. Ці П. лягли потім в основу гербів нащадків коз. старшини — лівобережного дворянства. Інколи коз. старшина, нащадки давньої шляхти, не користувалася своїми гербами, а творила нові коз. печатні емблеми (напр., ген. обозний В. Дунин-Борковський зобразив на своїй П., замість власного родового герба «Лебідь», шаблю й хрест). На ті часи припадає також постання укр. восьмикутніх гербових щитів на П. Залюбки додавано також до напечатних гербів ініціали власника, які подавали його ім'я та титул. У 19 ст. родове печаткотворення закінчилося (за винятком надання гербів й титулів рос. чи австр. монархами), і укр. родові П. обмежилися майже винятково шляхетськими з двома основними видами: герб без ініціалів або ініціали під відповідною шляхетською короною (лицарсько-шляхетською, баронською, графською тощо). Це були переважно невеликі т. зв. сиґнетові або перстеневі П., що служили гол. до запечатування листів та ін. поштових посилок. У 20 ст. дійшло до майже повного занепаду родової С. За останні роки в сов. пресі появилися ст. з заохоченням творити нові «родові» П. «приватним порядком» (звич., в стилі сов. емблематики), що нібито мало б зміцнити родинне життя. Церковні П. Досі знайдено 18 відтисків П. київ. митр. Найдавніша з них належала митр. Теопемптові (прибув до Києва 1037); на її лицевій стороні зображений св. Іван Предтеча, а на зворотній — грец. напис: Господи поможи Теопемптові Митрополитові Руси. З 11 ст. збереглися ще дві владичі П.: Єфрема з зображенням св. Михаїла й написом «Господи поможи Єфремові Протопроедрові і Митрополитові Руси і Георгія з зображенням св. Юрія й грец. написом «Господи поможи Георгієві Митрополитові Руси і Сінкеллові» (чл. патріаршої ради). У 12 ст. постало усталене зображення лицевої сторони київ. митр. — Богоматері з Божественним Дитям; на зворотному боці напис змінявся незначно: «Печать Проедра Руси Николая» (1102 — 1104) й ін. Відміною від цього традиційного зображення є тільки дві П. 12 ст.: Никифора II (від 1182), що має тільки двосторонній напис «Христе возглянь на мене Твоїм задумом архипастиря всієї Руси», і Йоана II (1189 — 1190) з зображенням св. Івана Золотоустого і написом «Возглянь на раба свого Йоана митрополита Руси». Єпископські П. були подібні. На трьох печатних відтисках (з двох матриць) гал. єп. Кузьми (від 1157) на лицевій стороні є традиційне на київ. влацичих П. зображення Богородиці (т. зв. «Знаменіє»), а на зворотній — напис «Богомати, возглянь на мене Козму Галицького». Староукр. П. монастирів мали переважно тільки відповідні написи. Розвиток української геральдики, що почався з 14 ст., позначився на укр. церк. С. чимраз частішим застосуванням гербових зображень. П. укр. владик 16 ст., вже односторонні з довкільними написами, діляться щодо світо змісту на дві частини: з стародавніми зображеннями Христа, Богородиці, святих тощо або з зображенням родових гербових щитів владик з відповідними для їхнього сану щитовим оточенням (митра, жезл, хрест й ін.). Гербові владичі П. почали з часом переважати, а разом з тим посилилися впливи зах. — евр. церк. С. й геральдики (еклезіястичні капелюхи, гербові девізи, латинські довкільні написи тощо). Нижче духовенство користувалося майже винятково гербовими напечатними зображеннями. З 15 ст. розвивається багата змістом і дуже часто високомист. С. монастирів, монаших чинів, капітул, братств, парафій тощо: зображення дзвіниці Львівської Успенської церкви на П. Братства 16 ст., Печерської Лаври, символічне зображення Божої Премудрости на П. Святософійської капітули й київ. митрополії 17 ст., вигляд долини, ріки й гір (Межигірський монастир, 18 ст.), а також трибанні церкви або зображення небесних покровителів тієї чи тієї церкви на парафіяльних П. За найновіших часів під впливом зах.-евр. церк. С. й геральдики в Укр. Кат. Церкві виник новий тип владичих П., які мають двоподільний гербовий щит (у правому півколі герб єпархії чи екзархату, незмінна емблема даного владичого престола, а в лівому — родовий чи особистий герб того чи того владики) з відповідним щитовим оточенням (митра, жезл, процесійний хрест, капелюх тощо). Урядові й установчі П. П. урядового значення (посольські, купецькі, боярські й дружинницькі) існували вже в 10 ст. за Ігоря І і Святослава І. Найдавніші збережені урядові п. походять з кін. 11 ст. і належать Ратиборові, намісникові Тмуторокані, а згодом київ. тисяцькому. Його П. мають на лицевій стороні зображення св. Климента, папи рим. (христ. ім'я Ратибор), а на зворотній — напис «Отъ Ратибора». П.камея Дмитра Дедька, «Наставника і Начальника Руської Землі» з першої половини 14 ст., належить уже повнотою до зах.-евр. С. Відтоді починається поширення П. міськ. урядів й установ, яке особливого розвитку досягло в Гетьманській державі 17 — 18 вв. (П. Ген. Канцелярії, Ген. Суду, полкових і сотенних урядів тощо). На той час припадає також розвиток С. укр. наук. установ: однією з найкращих є П. Київської Академії з латинськомовним довкільним написом і з зображенням будинку Академії під соняшним промінням і хмаринками. З ліквідацією Гетьманщини втратився укр. стиль С. урядів й установ, вона підпала в 19 ст. під вплив рос. і частково австро-угор. С. З другої пол. 19 ст. почала відроджуватися С. громадських установ (гол. в Галичині й на Буковині), а з 1917 — 18 дійшло до короткотривалого відновлення С. деяких клітин укр. держ. життя (напр., поштові П. — штемплі ЗУНР з зображенням тризуба, різні П. укр. збройних сил тощо). Цей процес припинився, коли запанувала сов. влада, і в 1920 — 30-их pp. існувала лише недерж. установча С. в Галичині й частково на еміграції. За останні три десятиліття, завдяки збільшенню зацікавлення укр. С. й наявності талановитих укр. графіків, на еміграції створено численні з погляду традиційної укр. сфрагістичної стилістики й мист. рівня високоякісні П. різних укр. установ. Печаткознавство, зацікавлення укр. С. помітне було ще 3 сер. 18 ст. (гетьман К. Розумовський передбачав навчання С., геральдики, дипломатики й споріднених дисциплін у проектованому ним Батуринському Університеті), але наукові дослідження укр. С. почалося щойно в другій пол. 19 ст. Проблемою укр. С. в 19 — 20 ст. цікавилися укр. дослідники: Б. Барвінський, К. Болсуновський, М. Грушевський, П. Єфименко (старший), О. Лазаревський, І. Луцький, Є. Люценко, граф Г. Милорадович, В. Модзалевський, Ю. Нарбут, М. Петров, Марія й Михайло Слабченки, А. Стороженко, пізніше К. Антипович, М. Битинський, П. Клименко, Р. Климкевич, І. Крип'якевич, Я. Пастернак, В. Прокопович, В. Сенютович-Бережний та ін.; рос.: А. Барсуков, Є. Каменцева, А. Лаппо-Данилевський, Н. Лихачев, В. Лукомський, Б. Рибаков, В. Янин та ін.; поль.: М. Ґумовський, Ф. Пєкосінський, В. Семковіч, А. Вериґа-Даровський, В. Віттіґ. та ін.; нім. (В. Евальд), рум. (Н. Банеску) й ін. Останні десятиріччя позначилися більшим зацікавленням С. в СРСР, зокрема в УРСР (праці Д. Бліфельда, В. Гавриленка, О. Маркевича, В. Стрельського, В. Фоменка та ін.). Речові матеріали укр. С. зберігаються в численних архівах і музеях Росії і України, зокрема в Державному Ермітажі в Санки-Петербурзі, Державному Історичному Музеї в Москві, Київському Державному Історичному Музеї, Інституті Археології АН УРСР, Львівському Музеї та в Інституті Суспільних Наук у Львові, у приватних колекціях, а також у Білорусі, Латвії, Литві, Польщі, Німеччині, Франції, Румунії, Угорщині, Болгарії, Греції, Туреччині, США та ін.
21. Історія української палеографії у ХІХ-ХХ ст.
Поступове відкриття протягом ХІХ ст. великої кількості рукописних пам'яток , видання альбомів документів з палеографічними коментарями , узагальнення значного палеографічного матеріалу створили умови для переходу від початкового нагромадження до систематизації , від опису окремих рукописів до створення загальних основ слов'яно- російської палеографії.Значний внесок у розвиток української палеографії ввів О.І.Соболевський , який досліджував рукописні книги і найхарактерніші знаки уставного , півуставного і частково скорописного письма. Також важливими є дослідження Є.Ф.Карського «Очерк слов'янської кирилівської палеографії» , де автор наводить зразки українського письма (особливості галицько-волинського скоропису). «Підручник руської палеографії» В.М.Щепкіна , де приділяється увага українському письму. Важливим внеском , у дослідженнях ураїнської палеографії були , роботи львівських науковців . Перша спроба наукової розробки укр. палеографії належить І.Каманіну .За роки радянської влади вивчення окремих питань палеографії було пов'язане з діяльністю Археографічної комісії УАН .У 1956 була надрукована праця Черепіна «Руська палеографія»з багатьма ілюстраціями, аналізами окремих видів письма , почерків та ін. Важливим внеском у дослідженні слов'янської писемності є праці знаних істориків-джерелознавців - М.Брайчевського та С.Висоцького . Брайчевський розглянув головні етапи становлення слов'янської писемності . У 1963р. вперше на Україні видано учбовий посібник «Допоміжні історичні дисципліни» . Нарис «Основи палеографії» вміщений у цьому посібнику , підготував В.А.Дядиченко , де на основі історичних джерел висвітлює розвиток письма та діловодства на Україні .За останні роки у дослідженні СІД(палеографії) досягнуто певних успіхів. Проте постає ще бгато питань в українській палеографії . Зокрема , подальша розробка періодизації української палеографії ,з урахуванням певних аспектів(соц.-економічного , політичного )також важливим є вивчення особливостей письма на західноукраїнських землях - Галичині , Буковині, Закарпатті.Також потребує вивчення питання взаємозв'язку та взаємовпливу письма різних народів
11. Дипломатика Київської Русі: особливості розвитку документа.
Початком державної дипломатії Київської Русі дослідники вважають 860, тоді руський флот під командуванням князя Аскольда напав на Константинополь (у рус. джерелах - Царгород) і примусив імператора Михаїла III сплатити контрибуцію й укласти вигідний для Русі мир.Серед найвизначніших дипломатичних актів КР виділяються, наступні акти: 860 - перший відомий в нашій історії договір "миру і любові" з Візантією, який став своєрідним дипломатичним визнанням Київської Русі, договори з Візантією (907, 911, 944, 971 роки), які базувалися на традиційних засадах того часу "миру і любовіЩе в Київській Русі існувала високорозвинена канцелярія, Склалися формуляри цілого ряду різновидів давньоруських документів, в основному грамот. У літописах того періоду міститься більше ста давньоруських актів, укладачі яких відмінно володіли навичками Практичної дипломатики. Давньоруські, грамоти (до1380 р.) поділяються на п'ять різновидів:. I. Договори з іноземними державами. 2. Договори з церквою у вигляді статутних грамот - церковних статутів. 3. Жалувані грамоти 4. Договірні грамоти князів з Новгородом і договори, укладені між князями. 5. Духовні грамоти князів.Давньоруські грамоти, що сталися з новгородської, Смоленської, Полоцької і особливо галицько-волинської князівських канцелярій, близькі до певної міри до актів європейських країн. Давньоруські літописи містять важливі відомості про широкі стосунки київських князів з чужоземними країнами, подають тексти договорів з Візантією, волзькими болгарами Княжий двір у часи Київської Русі і в наступний період аж до ліквідації удільних князівств, поєднував одночасно функції державної канцелярії з функціями приватної резиденції правителя. Рівночасно тут велася вся документація, пов'язана з господарською діяльністю князівської скарбниці і приватного докуменального господарства. Уже перелічені функції вимагають наявності писарського апарату, архіву, бібліотеки, а у окремих центрах — і, можливо, скрипторію. Потреба у власних архівах була і у великих монастирів. Серед майнових документів у монастирських архівах зберігалися князівські дарчі і статутні грамоти, привілеї.
4. Дипломатика як СІД: предмет і методи.
Предметом дипломатики є чинники створення ,методика та методологія вивчення документів, обставини,за яких виникли ці документи. Предмет дипломатики ми бачимо в застосуванні до актів методів дослідження їх внутрішньої та зовнішньої форми,змісту, а також походження. Під зовнішньою формою ми розуміємо матеріальну сторону джерела і його особливості : матеріал для письма, засоби письма ( чорнило ) , почерки ,прикраси ,інші атрибути зовнішньої форми. Під внутрішньою формою ми розуміємо вивчення структуру тексту самого документа, його формуляр. Щодо методів дослідження ,то дипломатик має цілий комплекс спеціальниx методів дослідження : 1 - умовно - документознавчий 2 - граматично - дипломатичний 3 - текстологічний У процесі використання цих методів, дипломатика тісно пов'язана з такими науками, як : історичне документознавство,текстологія,діловодство,джерелознавство,палеографія,філігранологія.Це спричинене тим, що вони виконують функцію дослідження внутрішньої і зовнішньої форми актів та мають спільні об'єкти дослідження - історичні документи. Можна також підкреслити той факт,що вивчення актових матеріалів проходить 5 стадій : 1- аналіз зовнішньої форми акта; 2- аналіз внутрішньої форми акта; 3- з'ясування соціального і політичного походження акта; 4- з'ясування достовірності змісту акта; 5- використання актів конкретного різновиду чи типу в системі використовування актів іншого типу( тобто розглянути даний акт в порівнянні з актами іншого типу). Текстологічний метод : дає змогу дослідити розвиток тексту і актів певного різговиду і співвідношення його розвитку з еволюцією суміжних формулярів. Існує історико- юридичний метод аналізу акта - полягає в порівнянні акта із сучасним йому законодавчим джерелом.
9. Просопографія як наукова дисципліна та дослідницький метод.
Просопографія- допоміжна історична дисципліна, що вивчає біографії історичних осіб, які належать до певної епохи або місцевості, що мали загальні політичні, соціальні чи етнічні риси, які займали певну посаду. Просопографіческій метод - це створення колективних біографій, виявлення певного кола осіб, постановка ряду однотипних питань про дати народження і смерті, про шлюб та сім'ю, соціальне походження, місце проживання, освіту, рід діяльності, релігії і т. д. Поняття «просопографія» вперше було вжито в 1573 р. у праці Антуана дю Верді «Просопографія або опис знаменитих особистостей від створення світу з їхніми портретами». Просопографіческій метод відродився у 1970-ті. Методи проспографії широко використовуються у дипломатиці. Можна відзначити такі ознаки просопографічного дослідження :1) воно практикується для вивчення відносно невеликої за кількістю соціальної групи населення або окремо взятої особи 2) найінформативнішим джерелом для подібного дослідження є адміністративна документація, яка велася протягом тривалого часу, іноді століть, складалася з певними цілями і за усталеною формою; 3) метою подібного дослідження є збір усієї можливої й доступної інформації про людину (її суб'єктивні думки, окремі епізоди життя), яка увійде до колективної біографії.
27. Кириличний півустав на українських землях.
Півустав - різновид письма давніх кириличних рукописів, що виник на основі уставу, як його спрощений варіант, який був поширений у ділових паперах з другої половини XIV-XV ст. Основні властивості півуставу: менше написання букв, у порівнянні з уставом; поява нахилу букв; порушення геометричності їх графіки; поява лігатур; розділення фраз на слова; виноски букв; велика кількість скорочень - над скороченим словом ставилось «титло» - скорочувались зазвичай відомі всім слова, які часто повторювались в тексті.Вживався півустав спочатку в ділових документах,а потім поширився на літературу всіх стилів. Від давнішого уставу напівустав відрізняється меншими стрункістю письма та каліграфічністю, послабленням уваги до виписування окремих деталей літер, зменшенням їхнього розміру, більшою розкутістю руху пера. У напівуставі втрачається обов'язковий характер уставного письма: прямі лінії допускають кривизну, заокруглені не є правильними дугами; написання літер, які втрачають пропорційність, допускає значну варіантність; проміжки між ними стають неоднаковими; кількість скорочень і надрядкових знаків значно зростає. За характером письма розрізняють напівустав старший і молодший, що розвинувся під впливом так званого другого південнослов'янського впливу.У півуставі робляться перші спроби зв'язного написання букв, які стоять поруч. Таким чином, у півуставі можна знайти більш ніж десять варіантів лігатур. А у півуставі XV ст. з'являється розділовий знак «кома», яка була поширена завдяки болгарських книжників.
49. Розвиток товарно-грошових відносин у східних слов'ян напередодні утворення Київської держави. Обіг арабських монет у Центрально-Східній Європі.
Розвиток торгівлі з країнами Сходу сприяв поширенню серед сх словян монет сасанідського Ірану. Володарі цієї держави, яка існувала у III - сер VII ст., емітували вел кіл-сть високопробних срібних драхм ваг бли 4 г. Крім них, на численних монетних дворах, розташ у різних кінцях обширних володінь сасанідської держави, карбув значну кількість срібних тетрадрахм, півдрахм, оболи 16 драхми, двооболи 13 драхми, золотих, денарії - динари та мідних номіналів. У міжнародній торгівлі найбільш популярним номіналом були драхми. На землях Київської Русі вони нерідко трапляються як у складі монетних скарбів, так і у вигляді поодиноких знахідок. Більшість з них поширилась тут у VI-VII ст. Нерідко вони завозились разом з арабськими дірхемами. Один з найбільших скарбів, що складався з понад 2 тис. монет, серед яких переважали сасанідські драхми, виявлено неподалік білоруського міста Могилів. Основний ареал поширення монет цього типу - землі на пн.-сх Русі. На укр землях нечисленні знахідки іранських драхм зареєстровані лише на Лівобережжі та Слобожанщині - у Харківській, Сумській, Чернігівській та Київській обл. На аверсі сасанідських драхм-розташ профільне зображ повернутої вправо і увінчаної короною голови правителя, оточене легендою з його титулами та круговим обрамленням. Пізніші емісії найчастіше містять лише імя царя та окремі вислови побажального характеру. Зображ реверса тісно повязане з реліг вірув насел тогочасного Ірану. Держ реліг- зороастризм -культ якого був вогонь. Саме тому на реверсі сасанідських драхм найчастіше зображ вівтар з полумям,Часто по боках вміщувались 2 постаті жерців - стражників вогню. Характерна особлив- наявність поза круговим обрамленням широкого незаповненого монетного поля. Більшість монет сасанідського Ірану не датована. Систематичне датув драхм розпочав у 6ст.Всього на терит держ Сасанідів функціонувало понад 30 монетарень. У 8 ст. в Сх Європі, в тому числі на укр землях, зявилася вел кількість арабських куфічних дірхемів дирхемів, дірхамів. Назва цих монет пох від арабізованої назви попередньої грошової одиниці - драхми. Початково маса монети становила бл 3,9 г високопробного срібла, а вартість = 110 золотого динара. Згідно з канонами ісламу, на них вміщувались лише написи. Монетні легенди містили вислови з Корану, датув за мусульманським літочисленням, а також місце карбування. Дещо пізніше на дірхемах зяв імена правителів - халіфів та їхніх намісників. Завдяки значним масштабам карбування та вис якості, дірхеми швидко пош на всій терит Арабського халіфату, а також далеко поза його кордонами, це+зумовило велику кількість різновидів дірхемів, що різнилися формою, зовн оформленням, масою та пробою металу. їх карбув розпоч у 90-х роках 7ст., і згодом зяв на східнословянському грошов ринку. Існує декілька схем періодизації обігу арабських монет на землях Київської Русі. Найбільш аргументовану з них, складену на основі вивчення топографії монетних знахідок та аналізу їх вмісту, опрацював В. Янін. Він виділив 4 періоди пош та обігу куфічних дірхемів.У 1-й період осн к-сть арабських монет надходила на Русь з території Хазарського каганату. Головним осередком торгівлі між обома державами було місто.В цей період основну кількість монет становили дірхеми, відкарбовані переважно у північноафриканських та, меншою мірою - азіатських монетарнях за часів панування представників династій Омайядів та Аббасидів. Характерною ознакою скарбів, які випали з обігу до 833 р., є наявність у них незначної кількості сасанідських драхм. Упродовж 2-го періоду спостерігається зменшення к-сті куфічних дірхемів на укр землях. Серед монет переважають емісії епохи Аббасидів, відкарбовані на території азіатських володінь халіфату. Характерною особливістю монетних комплексів, які сформувалися до кінця 860-х років, є відсутність у них фрагментів монет. Це засвідчують дані топографії монетних знахідок. У 3-му періоді к-сть завезеного арабського монетного срібла знову зростає. Свідчення цього - 17 монетних знахідок, серед яких 8 скарбів. Більшість з них зосереджена- Києва та Чернігова, а також у регіонах, котрі межували з Хазарським каганатом. У скарбах присутні також дірхеми, випущені представниками інших емірських родів - Тахіридів, Ідрісидів, Аглабідів та ін. У 4-му періоді обіг дірхемів досягає апогею. Надалі переважають саманідські емісії та ін емірські випуски, а к-сть омайядських та аббасидських монет зменшується. Суттєво розшир ареал їх використ. Арабські монети зявляються на Поділлі, а також на галл-вол землях,свідченням цього є скарб,н-д,знайд на Львівщині. Згодом,низка політичних та економічних факторів спричинила поступове скорочення арабського монетного імпорту на укр землі. 1-ші ознаки цього процесу спостеріг вже у 60-х роках X ст. Причини зменшення, а згодом і припин надходжен на європейський грошов ринок куфічних дірхемів досі остаточно не зясовані. Імовірно, це сталось через т.зв. кризу срібла, що розпоч в країнах арабського Сходу у X ст. і призвела до скорочення масштабів монетного карбув та погіршен якості дірхемів, котрі через це надалі не могли бути засобами міжнар грошового обігу. Особлив ці процеси помітні на поч XIст. Дестабілізацію монетного господарства поглиблювали також внутр конфлікти у різних частинах Арабського халіфату, наслідком яких став його розпад.
88. Сфрагістична термінологія, її походження і сучасне застосування.
Сфрагістика від грец. - сфрагіс, печатка, також сіґілографія від латинської - сіґіллюм, печатка як термін охоплює три поняття: 1 печаткове мистецтвовиготовлення печаток 2 печаткове правоправні норми вжитку печаток 3 печаткознавствонаука про печатки Термін печатка охоплює два поняття: 1 прилад камінний, металевий тощо до витискування чи прикладання т. зв. матриця 2 відтиск на металі, воску тощо або відбитка мастилом на пергамені, папері тощо Кліше фр. Cliche - відбиток - друкарська форма. Спочатку слово мало стосунок до методу високого друку де фарба лягає на опуклу поверхню, але потім стало означати будь-яку друкарську форму, з якої робляться відбитки. Сургуч- фарбована плавка суміш, яка складається з твердих смол і наповнювачів, яку використовують для нанесення рельєфних печаток. У ХІХ. появився т. зв. штемпель укр. печатка, виготовлений з ґуми чи ін. елястичної речовини, який залишає не рельєфне зображення, а лише відтиск, подібний до друкованого. Печатником називали начальника королівської чи княжої канцелярії за княжих часів і генерального писаря у гетьманській державі. Погонь- геральдичне зображення лицаря-вершника з піднятим у правиці мечем і з подвійним хрестом на щиті на лівому плечі. Перстень-печатка - кільце з зображенням як правило дворянського герба або ініціалів, яке прийнято носити на мізинці лівої руки. Спочатку був призначений для проставлення відбитка на гарячому сургучі або воску при запечатування листа. Зазвичай верхня площадка перстня-печатки є матрицею, де викарбувано зворотний дзеркальний малюнок Інталія, якщо мова про гравірування по каменю, так, щоб при відбитку на сургучі залишався правильний малюнок. Перед відбитком майданчиком з гравіюванням зазвичай проводять над димом свічки, так щоб при відбитку деталі рельєфного малюнка були чітко помітні. Інталія від італ. Intaglio - різьба, різьблення по каменю- різновид углибленої різьби по камені. Техніка інталія часто застосовується для виготовлення печаток, відбиток з яких виглядає опуклим. Тому багато кільця-печатки виконувалися в техніці інталія. Проблемою укр. сфрагістики в 19 - 20 ст. цікавилися укр. дослідники: Б. Барвінський, К. Болсуновський, М. Грушевський, П. Єфименко старший, О. Лазаревський, І. Луцький, Є. Люценко, граф Г. Милорадович, В. Модзалевський, Ю. Нарбут, М. Петров, Марія й Михайло Слабченки, А. Стороженко, пізніше К. Антипович, М. Битинський, П. Клименко, Р. Климкевич, І. Крипякевич, Я. Пастернак, В. Прокопович, В. Сенютович-Бережний та ін.; рос.: А. Барсуков, Є. Каменцева, А. Лаппо-Данилевський, Н. Лихачев, В. Лукомський, Б. Рибаков, В. Янин та ін.; поль.: М. Ґумовський, Ф. Пєкосінський, В. Семковіч, А. Вериґа-Даровський, В. Віттіґ. та ін.; нім. В. Евальд, рум. Н. Банеску й ін. Останні десятиріччя позначилися більшим зацікавленням сфрагістики в СРСР, зокрема в УРСР праці Д. Бліфельда, В. Гавриленка, О. Маркевича, В. Стрельського, В. Фоменка та ін.. Сфрагістична термінологія широко застосовується і у працях сучасних авторів, оскільки не втратила своєї актуальності.
73. Класифікаційні схеми сфрагістики. Види і типи печаток.
Сфрагістика від грец. - сфрагіс, печатка, також сіґілографія від латинської - сіґіллюм, печатка, охоплює три поняття: 1. печаткове мистецтво виготовлення печаток 2. печаткове право правні норми вжитку печаток 3. печаткознавство наука про печатки. Термін печатка П. охоплює два поняття: 1. прилад камінний, металевий тощо до витискування чи прикладання т. Зв матриця 2. відтиск на металі, воску тощо або відбитка мастилом на пергамені, папері тощо. У 19 ст. появився т. зв. штемпель укр. печатка, виготовлений з ґуми чи ін. елястичної речовини, який залишає не рельєфне зображення, а лише відтиск, подібний до друкованого. Приблизно до 12 ст. П. були однобічні й прикладні, а згодом переважно двобічні лицевий та зворотний бік і привісні. Найдавніші згадки про староукр. П. знаходимо в літописах: Ношаху сли печати злати, а гостье сребрени договір В. кн. Ігоря з греками 945; П. послів були золоті, а купців срібні і написахом на харатья сей й своими печатьми запечатахом договір В. кн. Святослава Ігоревича з греками 971. Уже в 10 ст. зустрічаємо диференційовані староукр. П.: княжі, урядницькі, особисті й ін. Державні Печатки . До них належать П.: великокняжі й королівські київ., гал.-волинської й лит.-руської доби; гетьманські, Укр. Народився Республіки, Української Держави та УРСР. Держ. Печатки. Київ. доби діляться на три основні типи. Найдавніший, т. зв. архаїчний краще - староруський тип існував приблизно до 10 ст. На цих П. зображений дідичний знак Київ. династії - тризуб-двозуб кількість зубів і подробиці зображення знаку залежні від власника П.. До них належать, напр., найдавніші нам відомі П. Святослава Ігоревича одна з них двобічна: на лицевому боці двозуб, а на зворотному - розета. З прийняттям християнства постав новий тип княжої П., т. зв. греко-руський, що існував приблизно до 11 ст. На лицевому боці зображують христ. св., імя якого носив В. кн., а на зворотному - на кілька рядків напис леґенда грец. мовою Господи, поможи рабові своєму Н ... христ. імя власника П. архонтові Руси. До них належить, напр., П. Ярослава Мудрого: на лицевому боці зображення св. Юрія, а на зворотному напис: Господи, поможи рабові своєму Георгієві архонтові. У 12 ст. витворився новий тип княжих П., що тривав приблизно до кін. 13 - поч. 14 ст., який ділиться на 5 основних відмін: а на лицевому боці св. однойменник кн., а на зворотному - тризуб-двозуб; б св. однойменник і св. однойменник батька того чи того володаря на звороті; в св. однойменник і зображення Ісуса Христа на звороті; г св. однойменник й ініціали ІС ХС на звороті та ґ різні зображення з поступовим переходом з грец. на староукраїнську мову та залишки гр.-руського типу, напр., П. Володимира Мономаха, на якій зображено св. Василія і грец. напис: Печать Василія найблагороднішого архонта Руси Мономаха. З 1648 починаючи, постав ряд нових держ. Печаток. - гетьманських, званих у тогочасних документах військ. або держ., нац.. їхнє зображення лицаря-козака з мушкетом продовжувало традицію запорізьких . Печаток., що зявилися у другій пол. 17 ст. Територіяльні Печатки. - це П. княжих уділів і волостей, провінцій В. Князівства Лит., укр. воєводств та їхніх складових частин у межах Поль. Королівства, полків і запор. паланок та їх складових частин, Гетьманської держави, намісницькі, губ. й ін. в складі Рос. Імперії, коронно-крайові та ін. в складі Австр. Імперії та всі ін. земські П. аж до 1918. Печатки. удільних князів. за Київ. доби не відрізнялися від держ. Найдавніша збережена удільно-княжа П. походить з 11 ст., вона належала Ізяславові, синові Володимира В. На її лицевому боці зображений тризуб, оточений написом, а на зворотному - тільки напис. Княжі П. лит.-руської доби різновидні й належать до переходової доби укр. територіяльної С. Починаючи з 1648, появилися Печатки полків і сотень Гетьманської держави. П. укр. земель під рос. владою намісницькі, губ., обл. й ін., як також під австро-угор. коронних країв ГаличиниВолодимерії й Буковини, закарп. жуп й ін. були гербові і чужомовні. Після 1918 територіяльні П. мали Підкарпатська Русь і Буковина. Місцевостеві Печатки. - П. міст, сіл і місцевостей мішаного типу. Укр, міська С. зародилася вже в другій пол. 13 ст. на зах. землях. Найдавніша збережена П. м. Володимира, виготовлена в кін. 13 ст., прикріплена до документу 1324, на ній є зображення св. Юрія, покровителя міста, і латинською мовою довкільний напис Печать Володимира. На зламі 13 - 14 вв. зявилася П. Львова, Перемишля та ін. гал. і частково волинських міст.Гербові міські П. існували частково далі на зах. землях у 1920 - 30-их рр П. укр. сіль. громад губляться своїми типами в давнині, вони ще мало досліджені й у великій мірі загублені. Їхні написи переважно українськомовні гол. в Галичині, а зображення повязані з побутом селянства: приладдя коси, серпи, граблі, мотики тощо, плоди, дерева, споруди та ін. З мист. погляду вони часто високовартісні, з стилістичного - притаманно укр. Родові й особисті П. Вже за ранньої доби Київської держави визначні роди користувалися своїми знаками т. зв. знаменами, мітами, різами, рунами тощо, які були ознакою дідизни, позначенням родового чи особистого майна, як також амулетами. Ці знаки були різного походження: слов., грец., ґотського, сх.; з прийняттям християнства їх доповнювано додатком хреста або перехресної риски. Ці напечатні знаки були найдавнішими зображеннями на староруських П. За часів Гал.-Волинської держави вони стали гербовими Церковні П. Досі знайдено 18 відтисків П. київ. митр. Найдавніша з них належала митр. Теопемптові прибув до Києва 1037; на її лицевій стороні зображений св. Іван Предтеча, а на зворотній - грец. напис: Господи поможи Теопемптові Митрополитові Руси. Урядові й установчі Печатки. Печатки урядового значення посольські, купецькі, боярські й дружинницькі існували вже в 10 ст. за Ігоря І і Святослава І
36. Брахиграфія у латинському письмі: історія формування та особливості скорочень.
Скорочення в латинському середньовічному письмі можна поділити на 3 групи : 1- спеціальні знаки ( signa specialia ); 2- суспензія ( тобто «обірвані слова», недописані до кінця ); 3- контракції,тобто це « стиснуті» слова,там декілька букв можуть бути пропущеними. Спеціальні знаки : Вони заміняють ряд займенників та прийменників.Вони носять лише умовне значення , є не чисельними і їх лише варто запам'ятати.Щодо історії формування цих знаків дожила до Х ст. і застосовувались як примітки внизу дипломів( грамот ) меровінгських і каролінгських королів. В цих примітках були імена писарів і секретарів,що приймали участь у виготовленні грамот. Ці знаки відіграли роль тайнопису і засвідчували автентичність документа. Суспенсії Суспенсії - недописані слова - були дуже поширені в римській писемності,особливо в написах. Найбільш повним їх виявом є ініціали особистих імен і одні лише перші букви деяких слів, що часто зустрічаються в тих чи інших текстахШироко застосовувались суспензії для коротких прислівників, дієслів і деяких прикметників. Контракції Контракція - стискання слова! Починаючи з ХІІІ ст. стають найбільш чисельним і популярним типом скорочень. Щодо його особливостей,то слід сказати такі речі : 1 - у словах зникають не будь-які букви,ці скорочення залежать від правил фонетики і від граматичного оформлення слова. 2- обов'язково зберігалась остання буква ( чи 2 - 3 останні букви ), щоб краще зорієнтуватись в слові. 3 - найчастіше випадали голосні ,тому що не складе труднощів озвучка слова,кістяк якого складається з приголосних. 4 - завжди скорочуються прислівники ,що закінчуються на -le ,і відмінкові форми слова , що закінчуються на -аtio. Важливе місце у системі контракцій займають «священні імена» . В латинських християнських текстах склалась група з 6 «священних імен». Священні імена - це слова сакрального і релігійного змісту.
3. Спеціальні історичні дисципліни в системі науки. Класифікація СІД.
Спеціальними історичними дисциплінами називають особливі, відносно самостійні галузі історичної науки, які своїми специфічними методами вивчають певні види або окремі сторони форми і змісту історичних джерел. Ці дисципліни традиційно називали допоміжними. Втім, на сьогодні у багатьох з них чітко визначені власні об'єкт, предмет та методи дослідження, категоріальний апарат. Це дає змогу відійти від "допоміжного" статусу цих дисциплін і свідчить на користь того, що вони набули статусу самостійних дисциплін.За минулі десятиріччя оприлюднено ряд праць1, автори яких частково торкнулися питання структури спеціальних історичних дисциплін (СІД) . Одним з перших структурування СІД був професор М.Варшавчик, який у рецензії на навчальний посібник «Специальные исторические дисциплины» висловився за виокремлення в їх структурі двох підгруп:дисципліни, які опрацьовують спеціальні методи історичного пізнання, і дисципліни, які досліджують спеціальні комплекси історичних джерел2. Професор І.Войцехівська, розвиваючи підхід професора М.Варшавчика до структури СІД, досить аргументовано довела правомірність поділу їх на : а) дисципліни, що вивчають окремі типи і види джерел; б) дисципліни, що розробляють спеціальні методи роботи з джерелами.Класифікація сід:Робер Делор: · уможливлюють розуміння джерел (наприклад, метрологія, дипломатика) · пояснюють співчинники історичного процесу, але трактовані як джерела (хронологія, історична географія, топоніміка) · служать пізнанню людини і суспільства (ономастика, генеалогія, геральдика, нумізматика, сфрагістика) · Юзеф Шиманський: 1) "Людина-час-місце": генеалогія, хронологія, метрологія, історична географія; 2) "Мова і письмо": мова історичних джерел, палеографія, історична бібліологія, дипломатика, "наука про архіви"; 3) "Предмети і зображення": наука про знаки (символи) влади і права, нумізматика, сфрагістика, геральдика; окремо виділено також "історичне едиторство" - археографію С.Каштанов: · а) дисципліни, які мають визначений об'єкт досліджень (джерела одного виду, наприклад, нумізматика, боністика, фалеристика, вексилологія, філокартія); · б) дисципліни, що вивчають окремий аспект джерела (наприклад, палеографія, емблематика); · ) дисципліни, що вивчають не джерела самі по собі, а певне коло питань на їхній основі (наприклад, хронологія, історична географія, метрологія, генеалогія)
2. Періодизація історії спеціальних історичних дисциплін.
Спеціальні історичні дисципліни — відносно самостійні галузі історичної науки, які своїми специфічними методами вивчають певні види або окремі сторони форми і змісту історичних джерел. Як самі речі, писемні документи, оповіді, так і перші описи їх вивчення постали з потреб суспільної практики і вже згодом прийшли в історичну науку і як джерела, і як узагальнені знання про них. Так, знання мір довжини, площі, об'єму, ваги з'являються в різних народів у найдавніші часи як необхідний елемент людського спілкування; за середньовіччя створюються трактати про співвідношення різних мір, а потім складається одна з перших історичних дисциплін — метрологія. Дипломатика, чи актове джерелознавство, виникла передусім із практичних потреб перевірки актів, виявлення підробок і т. ін. Початок формування подібних знань у наукові дисципліни відносять до XVIII ст., доби Просвітництва. Поступово в XIX, особливо в XX ст. із залученням нових джерел, зростанням можливостей та ін., коло дисциплін розширюється. Так, використання методів математичної статистики зумовило формування кліометрії (історіометрії), дисциплін про кількісне вимірювання історичних процесів на підставі масових джерел із застосуванням найсучасніших технічних засобів (комп'ютерів). Використання інформатики істотно змінило зміст джерелознавчої евристики — теорії і методики пошуку інформації про джерела тощоВ 60х pp. XX ст. точиться розпочата академіком М. Тихомировим дискусія про місце й роль цих дисциплін в історичних дослідженнях і про їх найменування. Традиційно їх називали допоміжними історичними дисциплінами, і під цим мали на увазі, що вони не виконують самостійних дослідницьких завдань, а лише допомагають історикам в опрацюванні джерел із різних проблем. Але в ході дискусії зазначено, шо вони можуть виконувати не лише допоміжні, а й самостійні, спеціальні завдання. Зараз СІД є багато, до сотні і більше. методів дослідження не потребують. Усталеним у літературі й підтвердженим практикою є поділ спеціальних історичних дисциплін на дві групи: а) ті, що вивчають спеціальні типи й види джерел (сфрагістика, геральдика, нумізматика, дипломатика та ін.); б) ті, що мають спеціальні методи роботи з різними джерелами (хронологія, метрологія, палеографія, текстологія, герменевтика та ін.). Цей поділ є певною мірою умовним. Під час вивчення специфічних видів джерел доводиться залучати методи й прийоми, вироблені другою з названої групи дисциплін. Так, дипломатика, що вивчає актові джерела і як основним послуговується методом формулярного аналізу, звертається й до методів палеографії, текстології, хронології, герменевтики та ін. Проте поділ дисциплін на дві зазначені групи є слушним для розуміння їхніх завдань.
74. Взаємозв'язок сфрагістики з іншими дисциплінами історичного циклу.
Сфрагістика, Сигілографія (від грец печатка) - СІД, яка вив печатки. Об'єктом досл сф є пломби, клейма, штампи, герби, скарабеї тощо. В іст науці печатки досл як джерело при вив пам'яток матер к-ри та прикладного мистецтва, історії держ інституцій, символіки, емблематики. Перші пис згадки про сф пам'ятки Київської Русі містить «Повість мин літ». В Укр відомі сфрагістичні джерела княжої доби, печатки Війська Запорозького, гетьманського управління, козацької старшини,органів місцевого самоврядування. Сф знаки викон різноманітні за своїм характером функції. Найважливіша - затвердження док, надання їм юрид сили. Вона збереглася і донині. Печ використ для штампування листів, засвідчення права власності. Відбитки печатокштампів знаходимо на ремісничих і промислових виробах, метал та гончарному посуді, зброї, цеглі тощо. Сфрагістика тісно пов'язана з такими дисциплінами, як Геральдикою: вживання гербів нерозривно повязано з їхнім зображенням на печатках, які є своєрідним розпізнавальним знаком особи • Нумізматикою:часто печатки та монети виготовлялися одними і тими самими майстрами і мали багато спільного в передачі малюнка • Генеалогією. Фалеристикою - (від лат. Метал прикраси, що служили військ відзнаками)це СІД, яка займається вивченням історії орденів, медалей, значків і взагалі будь-яких нагрудних знаків. Так само називається і колекціонування цих предметів. • Сфрагістичні відомості активно використовуються у працях з символіки та емблеметики. Слід підкреслити особливий звязок сфр. з політичною символікою . Державні печатки є важливим джерелом для вирішення питань стосовно тлумачення певних політичних символів • Форма літер, система скорочень слів, стиль і характер написання легенд на печатках поєднюють сфрагістику з палеографією • Сфрагістика як СІд виокремилась з дипломатики, тому ці науки і досі перебувають у тісному звязку. Дані з сфрагістики залучаються для вивчення автентичності та авторства документу • У працях з історії культури та архітектури міські печетки використовуються досить широко завдяки своїй інформативності. Велика кількість печаток має зображення архітектурних споруд населених пунктів • Окремі данні з сфрагістики використовують у своїх дослідженнях археологи і географи. За допомогою сумарного дослідження сфрагістичнихпамяток можна відтворити навіть торгівельні шляхи. Отже, сф. - це Як наукова дисципліна хронологія бере свій початок у 16 ст.А місце сф. у структурі джерелознавства визначається тим, що вона вив широке коло питань. Як продукт певної іст епохи, певного суспільного устрою сфрагістичні пам'ятки відбивають характерні риси свого часу.
86. Сфрагістика як СІД: її зміст, мета і межі.
Сфрагістика, Сигілографія (від грец. sphragis, лат.-sigillum - печатка) - спеціальна історична дисципліна, яка вивчає печатки. Об'єктом дослідження сфрагістики є пломби, клейма, циліндри, булли, штампи, герби, скарабеї тощо. В історичній науці печатки досліджують як джерело при вивченні пам'яток матеріальної культури та прикладного мистецтва, історії державних інституцій, символіки, емблематики, суспільноідеологічних поглядів. Перші письмові згадки про сфрагістичні пам'ятки Київської Русі містить «Повість минулих літ». В Україні відомі сфрагістичні джерела княжої доби, печатки Війська Запорозького, гетьманського управління, козацької старшини, владних органів місцевого самоврядування. Сфрагістичні знаки виконували різноманітні за своїм характером функції. Найважливіша - затвердження документів, надання їм юридичної сили. Вона збереглася і донині. Печатки використовують для штампування листів, засвідчення права власності. Відбитки печаток-штампів знаходимо на ремісничих і промислових виробах, металевому та гончарному посуді, зброї, цеглі тощо. За походженням печатки поділяються на особові (княжі, гетьманські), міські, полкові, цехові, судові, ратушні, приказні та ін.; за способом відтворення - вислі та прикладні. Процес роботи з сфрагістичним матеріалом має три етапи: а) пошук і підготовка до вивчення сфрагістичних пам'яток; б) тлумачення легенд, з'ясування зображень, хронологічне визначення і відшукування осіб, що використали печатку, встановлення достовірності джерела; в) класифікація пам'яток та використання їх в історичних дослідженнях. Загалом класифікація залежить від завдань і мети, які ставить перед собою дослідник. Основними принципами можуть бути: а) хронологічний; б) групування за власниками або установами; в) зображальне відтворення; г) за формою та ін. Під час роботи зі сфрагістичними джерелами застосовують такі методи: сфрагістичної аналогії - зіставлення печаток з однорідними сфрагістичними зображеннями і матеріалами, дослідженими раніше: порівняльно-історичний, суть якого полягає в тому, що сфрагістичні пам'ятки порівнюють з відомостями з історії, мистецтвознавства та мовознавства (цей метод використовують при датуванні сфрагістичних пам'яток, встановленні їх достовірності, визначенні осіб та урядових установ, які виставили печатки); статистичний - виявлення, групування і встановлення всієї суми фактів, що стосуються теми дослідження; картографічний - нанесення на карту місць сфрагістичних знахідок та ін. Інколи постає потреба використання і методів природничих наук: хімічного, фізичного та ін. Під час вивчення та аналізу сфрагістичних пам'яток їх складові елементи розглядаються відокремлено, остаточний результат має бути на основі сукупності даних, виявлених у процесі дослідження. Сфрагістика тісно пов'язана з геральдикою, вексилологією, фалеристикою та ін. дисциплінами джерелознавчого характеру. Функції сфрагістичних знаків: 1.Завірення документів 2.Використовувались для опечатування листів, тобто запечатували недоторканість кореспонденції. 3.Сфрагістичні памятки засвідчували приватну власність, зокрема печатки ставились на майно. Коло питань, які розглядає сфрагістика, досить широке. Будучи продуктом певної історичної епохи певного суспільного устрою, памятки сфрагістики відбивають характерні особливості свого часу. Сфрагістика вивчає: форми, зображення, написи, класифікації печаток, пломб та інших сфрагістичнихпамяток з метою встановлення вірогідності, датування і авторства писаних джерел, дослідження окремих сторін матеріальної культури, мистецтва та історії суспільства. Застосовує в дослідженнях методи й прийоми історичної науки, а також виробила свою специфічну методику. Етапи роботи над сфрагічнимипамятками: Розшук і підготовка до виченнясфрагістичнихпамяток Відчитання легенд, зясування зображень, хронологія визначення і відшукання осіб, що виставили печатку, встановлення достовірності джерела Класифікація памяток, використання їх в історичному дослідженні.
84. Символіка напечатних зображень, зміст і сюжетні особливості легенд (написів) та інших компонентів сфрагістичних зображень.
Сфрагістичні зображення беруть свій початок з глибокої давності. Їх треба шукати у тих знаках , яких первісна людина ставила на предметах, які йому належали. Кожний рід первісного суспільства відображав якусь тварину, іноді навіть означав його імя , робив цю тварину тотемом. Зображення тої тварини було родовим знаком, який відрізняв один рід від іншого. З розвитком людства , з появою власності повязана із заміною зображень тварин на окремі зображення знарядь праці чи предметів побуту. Поступово родовий знак заміняється на сімейний і ставиться на предметах які були їхньою власністю. Напечатані зображення повязанні з функціонуванням печатки як засобу справжності документу та узаконення власних повноважень. Загалом дослідники вирізняють 4 групи напечатанних зображень 1. Портретна печатка особова: - гемми - твердий полірований камінь з вирізаною на ній надписом чи художнім зображенням . Ці зображення були заглибленні і вирізані та ін.. На них зображувалися людські голови , звірі, птахи, боги. Гемма вставлялася в металічний ободок на якому робився надпис , який вказував на справжність печатки. Так, документи 30-40 рр 15 ст. скріпленні печатками - геммами великого князя Василя Васильовича із зображенням жіночого голови із вінком та з надписом Печатки великого князя Василя Васильвича. - Маєстатичний тип - зображення фігури монаха на престолі. - Понтифікальний або каталанський - печатки для папів , понтифіків , єпископів 2. Художні печатки - містять різноманітні елементи зображуються будівлі , ремісничі знаряддя , сцени із життя святих та ін. Так, зокрема на печатках Мстислава Володимировича зображено Св. Федір зі списом у правій руці і щитом в лівій. 3.Гербова печатка містить зображення герба особи кому належить печатка 4. письмова печатка містить ініціали власника або назва інституції якій належить ця печатка. До 12 ст. використовуються прикладні печатки які прикладали до письмового матеріалу відтак вони були однобічними. З 12 ст. зявляються підвісні печатки , то вони стають вже двобічними . На теренах Київської Русі використовувалися підвісні печатки, що показує який вплив Візантія мала на Русь, адже саме із Візантії були взяті печатки цього типу. Привішування печатки здійснювалося за допомогою шнурів або надрізаною з одного боку пергамену. Колір шнурів на печатці визначався гербовими кольорами власника або ж характером документа . Так, папські документи скріплювалися шовковим шнурами, а судовий вирок папської печатки - шнур виготовлений з коноплі. Печатки поміщувалися у спеціальні коробочки - устадія. Вони виконували функцію захисту печаток від фізичного руйнування.
57. Еволюція грошових відносин в античному Римі.
Стародавній Рим з погляду економічного розвитку багато в чому був подібний до Стародавньої Греції. Римська біметалева грошова система сформувалась до початку принципату Августа4. Першим засобом оплати в Римі, як і у багатьох інших народів, була худоба,згодом римляни почали відливати мідні монети відповідної маси. Однофунтову монету називали ассом, 1/2 фунта - сомісом, 1/12 - унцією. Поряд з цими грошовими знаками застосовувалися срібні монети драхми грецької чеканки з римською печаткою. Римський срібний денарій вартістю 10 ассів з'явився в 3 ст. до н. е. Найбільш ходовою одиницею був сестерцій, що дорівнював 2,5 асса. У період імперії в обігу були золоті монети - ауерси в І, соліди - в IV ст. н. е. Співвідношення вартості золота і срібла в період пізньої Республіки коливалось від 1:12 до 1:9. За правління Августа основною монетою була монета із золота 958-ї проби вагою 8,2 г (ауреус). Карбувалися золоті монети тільки при імператорському дворі в Римі, а срібні — в Антіохії, Александрії, на Родосі та в інших великих торговельних центрах імперії. У подальшому, за правління Тіберія (імператор у 14—37 pp. н. е.), а згодом Калігули (37—41 pp. н. е.) почався процес дезорганізації грошової системи. Золотий вміст почав знижуватись. Нерон (54—68 pp. н. е.) знизив його майже на 10 %. Одночасно вводились в обіг срібні денарії1 з додав від 5 до 10 % домішку міді та інших металів. Потім Траян (98—117 pp. н. е.) знизив золотий вміст aureus'a до 85 %, а Марк Аврелій (161—180 pp. н. е.) до 75 % його початкового вмісту. Денарій за Траяна складався на 20, а за Марка Аврелія — на 25 % із домішок інших металів. Здешевлення денарію продовжувались і в пізніший періоди. Зростання цін із середини II ст. н. е. набуло некерованого характеру. До 301 р. ціни на основні сільськогосподарські продукти зросли більш ніж у 100 разів, а хліб подорожчав у 200 разів. З метою стабілізації грошового ринку Діоклетіан (284—804 pp. н. е.) видав у 301 р. н. е. знаменитий едикт про фіксовані ціни, де перелічувалися практично всі продукти харчування, сировина та ремісничі вироби.На цей час золот монети були виведені з обігу. Уведення Константином (306—337 pp. н. е.) золотого соліда призвело не до зміцнення грошової системи, а до ще більшої її дестабілізації: мідні й срібні монети, які виготовлялись із домішками інших металів, утратили свою вартість
58. Монетний обіг Тіри.
У др.пол. 6ст до н.е., на березі р.Тірас (Дністер) ,вихідцями з грецького міста Мілет було засновано місто-колонію Тіра. Щодо основних занять населення цього міста,то можна виділити такі основні заняття, як: землеробство ,виноградарство ,садівництво ,скотарство та інші. Щодо причини появи монетної справи у Тірі ,то тут є одна ,але дуже важлива причина - тісна торгівля з грецькими колоніями та полісами. І саме через це на грошовому ринку Тіри значне місце посідали монети іноземного карбування : спочатку монети кізикінської системи ,а потім евбейської монетної системи. Грошове господарство Тіри досліджено значно менше ,ніж господарства інших міст-колоній Північного Причорноморя. Причина цьому - недостатня кількість нумізматичного матеріалу через невеликі масштаби монетної емісії + брак писемних джерел. Вагоме місце у дослідженні монетної системи Тіри належить вченому Зографу ,який виділив 5 основних груп монет Тіри : 1.- срібні емісії 2 половини 4 століття до н.е. 2.- мідні випуски 2 половини 4 століття до н.е. - кінець 3 століття до н.е. 3.- золоті статери лісимахівського типу - кінець 3 століття - початок 2 століття до н.е. 4.- мідні монети, початок 2 століття - середина 1 століття до н.е. 5.- мідні емісії часів Римського імператорського ранування - 1 століття до н.е - середина 3 століття н.е. Першими монетами, що були відкарбовані в Тірі, тривалий час вважали срібні драхми, проте ,за новими нумізматичними дослідженнями було виведено, що їм передували декілька випусків мідних монет кінця 4 ст. до н .е. . На аверсі цих монет було зображення голови Геракла, на реверсі - бик. Потім Геракла змінює голова Тіраса - божества р. Дністер,а реверс : бик стає крокуючим. 350 - 340 рр. до н.е. - голова Тіраса та голова коня замість постаті бика 340 - 330 рр. до н.е. - голова Деметри та голова коня. У 330 р . починається карбування срібних монет - 3 групи драхм з зображенням голови Деметри на аверсі та биком на реверсі. Часто на реверсі зображали різні монограми, грецькі літери тощо. Найважливі знахідки цієї емісії - знахідка Дороцького скарбу 128 драхм Тіри вагою 5,04 - 6,28 г. 280-260 рр. до н.е. - виготовлено кілька серій з головою богині Афіни на аверсі та биком лавровим вінком на реверсі. Крім того, кінець 3 - початок 2 ст. до н.е. характеризується тим, що в той час Тіра емітує золоті статери подібні до статерів македонського царя Лісимаха. Важливим фактором того часу є те, що тоді Тіра практично не здійснювала власни грошових емісій, що в наслідку дозволило їй уникнути кризових явищ. 180 - 150 рр. - емісія мідних монет з зображенням голови Аполлона Діоніса на аверсі та кифари виноградного грона на реверсі. 150 - 140 рр. - мідні номінали з зображенням голови божества Понту. 80-70 рр. до н.е. - голова Аполлона на аверсі та орел на реверсі. Далі на Тірі чекала економічна криза, повязана з війсково - політичними потрясіннями. Це і згубна війна царя Понту мітрідата з Римом та напади гетських племен. Господарство почало відновлюватись лише після встановлення римського панування у Північному Причорноморї. Це ми бачимо у тому,що у Тірі знов карбуються власні гроші. Першими з них стали надкарбовані на асах та сестерціях Клавдія контрмарки з літерами TYR. 80-96 рр. н.е. - широке імітування мідної монети Тіри : поява тетрассаріїв, дупондіїв, ассаріїв з зображенням імператора. 96-117 рр. н.е. - за імператорів Нерви та Траяна власної монети Тіра не випускала,а використовували над карбування на попередніх випусках. 117 - 138 рр. : правління Адріана і відновлення карбування ассаріїв, дупондіїв, тетраассаріїв. З 138 р. за Антонія Пія появився тригеміассарій. Через деякий час появився новий номінал - трессіси. Найбільш масштабне карбування було за правління Септимія Севера 193-211рр. - 5 серій номіналів з зображ імператора та його родини. Останні емісії Тіри були за правління Александра Севера 222-235 рр.
23. Еволюція та співіснування глаголичної та кириличної традицій слов'янської писемності у дослідженнях М. Брайчевського.
У контексті вивчення походження слов"янської писемності надзвичайно цінним та вагомим є внесок у цю проблемати досліджень Михайла Юліановича Брайчевського. Цій проблематиці присвячена його відома праця "Походження слов"янської писемності". Автор тут використовував не лише писемні джерела, а й величезний археологічний матеріал.Цю працю вчений розглядав як частину власної концепції щодо розвитку слов"янства та слов"янської культури античних та середньовічних часів. Його концепція має узагальнюючий храктер і розглядає дане питання з залученням різноманітних даних про те як писемність виникла у інших народів. Що певним чином вони мали вплив на слов*янську писемність. Отже на початку діяльності місій Кирила і Мефодія у Пвн. причорномор"ї вже існувала протокирилиця. Кирило швидче за все винайшов глаголицю. В ній використовувались окремі елементи місцевої "сарматської" традиції поряд з писемними системами іншого походження. Можливо в її основу кирило поклав систему з якою він ознайомився під час свого перебування в Херсоні і якою вже був виконаний слов"янський переклад деяких християнських текстів. Але ця оформлена кирилом штучна абетка була значно складнішою ніж та яка поступово склалась на основі грецького алфавіту. Тому вона не прижилася затримавшись хіба що на кілька століть у західнобалканському регіоні. Але вже навіть тут учні слов"янських першовчителів що переселилися після смерті цих діячів з Моравії до Болгарії повертаються здебільшого до протокирилиці надаючи їй в кінці 9 ст. вигляду класичної церковнослов"янської писемності.У такому упорядкованому вигляді ця абетка за якою закріпилась назва кирилиця поширюється у Київській русі на кін. 10 ст., особливо після прийняття Володимирового хрещення. Адже на цей час основна церковна література була перекладена цією мовою саме у системі цієї абетки. Поширенню цієї абетки по Русі на думку Брайчевського сприйяло і використання у Києві близькою протокириличної абетки.
64. Грошове господарство українських земель ХVІ - першої половини ХVІІ ст.
У перших десятиліттях XVI ст. панівними на грошовому ринку українських земель залишалися монети, відкарбовані на монетних дворах Польщі та Литви. Найбільш ранніми серед них були коронні півгроші та денарії Владислава II Ягелло (1386—1434), хоча трапляються руські та львівські півгроші цього правителя. Серед польських номіналів переважали коронні півгроші початків правління Сигізмунда І. На українських землях, що входили до складу Великого князівства Литовського, в обігу перебували переважно півгроші та денарії (пенязі), відкарбовані на віленському монетному дворі за часів Олександра Ягеллончика та Сигізмунда І. Монетна продукція віденської монетарні епохи Сигізмунда II Августа, яка метрологічно не відрізнялася від попередніх емісій, посіла значне місце на грошовому ринку українських земель. Крім звичних пенязів та півгрошів, з'явилися і почали широко використовуватися вартісніші номінали — дводенарії, гроші (карбовані за литовською та польською монетною стопою), трояки та чвораки. Тим часом оболи (1/2 пенязя), дво-гроші, шостаки значного поширення не набули. Продукція монетних дворів Речі Посполитої ост чверті XVI ст. -найчастіше трапляються коронні, литовські та ризькі шеляги, гроші та трояки Стефана Баторія і Сигізмунда III. Упродовж XVI — першої половини XVII ст. дедалі помітніше місце на грошовому ринку українських земель посідає іноземна монета-найб звичними для насел були празькі гроші, які були пошир у попередньому ст. Новим явищем для грошового обігу укр земель стало пош монет Московської держави. Це стало можливим після проведення у 1534 р. Оленою Глинською грошової реформи, яка уніфікувала російську монетну систему. Впорядкування грош системи, осн номіналами якої стали копійка і її фракції денга (1/2 копійки) та полушка (1/4 копійки), сприяло поширенню зі серXVI ст. російської монети на решті укр. земель. Недолік московських номіналів-їх невеликі метрологічні параметри. У грошов обігу пд. та пд-зх земель Укр функціонувала й незначна к-сть монет турецького карбування. Осн номінал турецької монетної системи — срібний акче. Найвартіснішими монетними номіналами на грошовому ринку укр земель були талери та дукати. Хоча масова емісія монет талерного типу розпоч у першій чверті XVI ст., на зх терени Укр в значних обсягах вони поч надходити лише в сер ст. Тоді їх вартість становила 33 польських гроші. У наступні роки талери, які у великих кількостях завозили з Чехії та Німеччини, стали одними з найбільш популярних на Україні монет. -- Крім повновартісних срібних монет, на укр грош ринку впродовж XVI ст. часто використ золоті номінали, як засіб нагромадження скарбів. Як і в попередньому ст, дукати в актових матеріалах фігурують як "червоні злоті", "золоті флорини", "злоті в золоті", "угорські золоті". Золоті монети угорського карбув,станов значну частку монетного імпорту і були попул серед насел. Змінювалась також система грошової лічби-більшого пош набуває лічба монет на польські злоті, кожний з яких = ЗО грошам. Після проведення грошової рефор ми 1526—1528 рр. саме польський злотий став основною одиницею польської грошово-лічильної системи. У п.п. XVII ст. на грошовому ринку домінує розмінна монета, випущена за Сигізмунда III- як і раніше, -це денарії (1/18 гроша), які разом з дводенаріями були дуже популярними серед насел,а у перші десятиліття XVII ст. їхнє місце на грош ринку посіли соліди (шеляги). Можна зробити висновок,що на грош гос-ві укр земель XVII ст. за поділом М. Котляра, можна виділив 3 групи розмінних монет, що домінували на ринку: 1) польсько-литовські номінали; 2) монети Швеції та її прибалтійських володінь; 3) монетна продукція Бранденбурга та Пруссії. На поч XVII ст. на українському грошовому ринку зростає частка рос монети. Це було зумовлено посиленням торговельних зв'язків з Московською державою, а також участю шляхти та козаків у польській інтервенції в Росію. Саме тому використання російських копійок та денг найчастіше фіксується у першому двадцятилітті XVII ст. Джерела фіксують наявність в обігу і золотих монет московського виробництва. У XVI—XVII ст. вони переважно використовувались як царські нагороди за ратні подвиги. У п.п. XVII ст. значно зросла роль золотої монети. Як і в попередньому столітті, популярними серед населення залишались угорські флорини. Однак через зменшення масштабів їх емісії частка цього виду монет у загальній монетній масі скоротилася. Упродовж першої половини XVII ст. грошове господарство українських земель продовжувало розвиватися. Значно зріс обсяг монетної маси" що обслуговувала потреби ринку. А ч ерез падіння вартості розмінних номіналів відбувалося значне коливання курсів талерів та дукатів.
26. Особливості уставного письма: характерні риси, етапи розвитку. Основні пам'ятки уставу на українських землях.
Устав - уніфікований стиль письма кириличних рукописів. Вважається,що він прибув до нас з візантійських документів,хоча є різні версії його походження.Був характерний для періоду Х|-Х||| століття. Ним переважно писалися церковні рукописні книги і книги дидактичного змісту (документи світських чи духовних осіб).Устав має деякі спільні риси,за якими його можна класифікувати в різних документах. Літери переважно наближені до квадратної форми тобто ширина і висота букв майже ідентична.За ці межі виходить написання д, з, р, у, х, ц, щ . Ступінь стиснення є неоднаковий,через що в рядках різна кількість літер.Переходи від товстих до тонких літер не кидалися в очі,верхня і нижня частина приблизно однакова.Букви писалися прямо,перпендикулярно до рядка,з правильними лініями і заокругленями,рівним натиском.Літери писалися окремо одна від одної на більш-менш рівній відстані,але слова ще не писалися окремо. Скорочень (абревіатур) було мало. Виносні букви переважно писалися під титлом,але і їх у великій кількості не було. Переважно скорочувалися священні імена (Бог,Господь,дух).Головні принципи скорочення : а) контракція (стягнення) - деякі букви,переважно голосні викидалися з слова,і воно покривалося спеціальним титлом; б)з допомогою виносних букв. Нема багато наголосів і придихів.Нахилу букв як такого ще не спостерігається,але деякі літери можуть схилятися вправо.Через те,що написання букв було уніфікованим,то складається враження одного автора,одного почерку. Устав розвивався в декілька етапів : 1)Давній устав(Остромирове Євангеліє ,Ізборник Святослава. 2)Діловий устав. Його основними рисами був простий дрібний з деякими геометричними рисами почерк. Його розвитку сприяло поширення феодалізму і створення багатьох канцелярій при княжих дворах.Основні пам'ятки уставу на українських землях - це вищезгадані Остромирове Євангеліє(1056-1057 рр.) і Ізборник Святослава (1073 і 1076 рр.).До них можна додати Крилоське Євангеліє (1144 р.),Пандекти Антгоха (11- 12 століття).
47. Філігранологія як спеціальна історична дисципліна.
Філігранологія - це спеціальна історична дисципліна, предметом вивчення якої є папір ( історія паперових млинів, фабрик, їх власників, техніка виробництва паперу, формування історичних видів паперу. Головне завдання філігранології - відпрацювання методів датування документів за допомогою водяних знаків ( філіграней) . Зародження філігранологічних методів дослідження відносяться до перш. Пол.. 18 ст. , коли Дж. Люїс почав по водяних знаках виявляти книги англійського першодрукаря В. Кекстона ( у 1737 опублікував малюнки цих філіграней) У 1824 р. виходить посібник по філігранях І. Лаптєва , пізніше зявляються публікації Строєва і Калайдовича. Як самостійна дисципліна філігранологія сформувалася вкінці 19-20 ст. з появою праць Ш. Бріке, Лихачова , Хівуда. Набутки філігранології є також цінними для геральдики. В Україні розвиток філігранології у ХХ ст. завдячує науковим роботам О.Я.Мацюка, Я.Дашкевича та Каманін і Вітвицька. УАН - альбоми з філігранями. В СРСР не була поширеною, тому що вимагала багато праці. Лише 3 вчені у цій області : Кляйчавікус, Хлєбніков і Мацюк. Саме Мацюк працював у Львові і зробив великий вклад : аналіз актових книг, дослідження ідентичної якості паперу, ідентифікація ідентичності знаків. Досліджував топоніми, що мали щось до історії паперу. Також на основі вивчення паперу можна ідентифікувати чи є фальсифікатом сам документ. Дослідження філіграней почалося в Зх. Європі в 18 ст., в Росії — в 40-х рр. 19 ст. (М. П. Лихачов та ін.), на Україні — в 70-х рр. 19 ст. Как самостоятельная дисциплина филигранология оформилась только на рубеже 19 — 20 веков
41. Історична хронологія як СІД.
Хронологія-сід, що вивчає системи часосвиміру та історію їх розвитку. Назва її походить від грецьких слів "хронос"-час, та "логос"-наука.Хронологію можна поділити на декілька підрозділів : - астрономічна(математична)-вивчає і досліджує системи взаємозв"язків рухів небесних світил задля встановлення точного астрономічного часу, - історична-визначає дати певних історичних дат,докуметів,досліджує різні системи виміру часу та порівнює їх із системами сьогодення. Історична хронолгія як сід дає зв"язок з філософським осмисленням світу та з циклом дисциплін,що досліджують рух світил.Елемнатрні уявлення про час та необхідність його виміру і фіксації виникли при переході до землеробства і твариництва,адже дані знання потрібні були при проведенні с.г. робіт Історрична хронологія сягає своїх витоків в часи давніх цивилізацій- Єгипту та Вавилону.Проте сліди перших календарних систем сягають палеоліту.Згодом дисципліна досягнула високого розвитку у Давній Греції та Римі,а також в середньовіччя.Проте початки хронології як науки,а не сукупності практичних знань почали з"явлитись в к.16-п.17 століття, з виходом в світ праць вченого -гуманіста Жозефа Скалігера "Про покращення обрахунку часу"(1583) "Скарб часу",де він розробив систему унфікікації літочислення. Історична хронологія,аналізуючи значну кількість джерел визначає час,дату історичних подій і час виникнення джерел, тому вона є дуже важлива у івсторчному дослідженні.
44. Поняття часу та формування перших календарних систем. Місячний, місячно-сонячний та сонячний календарі (Стародавній Єгипет, Вавілон, антична Греція).
Час - це найважливіший і непоправний ресурс будь-якої людини. Більше 4 тисяч років люди намагаються якось вести облік часу, створюючи різні календарні системи й пристрої виміру часу. Календарні системи стародавнього світу відбивали сільськогосподарські, політичні й ритуальні потреби, що характерні для того часу. Астрономічні спостереження для встановлення зимового та літнього сонцестояння вироблялися ще 4000 років тому, тому не дивно, що перші календарі використовували астрономічні явища для фіксації періодів часу. У 14-ому сторіччі до Різдва Христова в Китаї була визначена тривалість сонячного року - 365,25 днів, а місячний місяць - 29,5 днів.Сонячно-місячний календар діяв на близькому сході (за винятком Єгипту) і в Греції, починаючи з 3-го тисячоріччя до нашої ери. Ранні календарі використовували або 13 місячних місяців по 28 днів або 12 місяців з довжиною, що чергується 29 і 30 днів. Давньоєгипетський календар мав 12 30-ти денних місячних місяців, але був прив'язаний до сезонної появи зірки Сиріус. Для того щоб примирити цей календар із сонячним роком, був винайдений цивільний календар, у якому додано 5 днів, що доводять тривалість року до 365 днів. Однак згодом було замічено, що цивільний рік приблизно на одну чверть дня коротше, ніж сонячний рік. Обрана тривалість року забезпечувала повний збіг із сонячним роком раз за 1460 років. Цей період називається циклом Сотиса (sothic). Древні єгиптяни встановили тривалість сонячного року, що дорівнює 365,25 дням, що з точністю до 11 хвилин збігається з результатами сучасних обчислень. В 432 році до різдва Христова, приблизно через сторіччя після китайців грецький астроном Метон обчислив, що 110 місячних місяців по 29 днів і 125 місячних місяців по 30 днів відповідають 6940 сонячним дням, що лише небагато перевищує 19 років. 19-літній цикл, названий циклом Метона, установив тривалість місячного місяця рівної 29,532 сонячних днів, що с точністю до 2 хвилин збігається результатами сучасних вимірів. Єгипетський календар був найдавнішим сонячним календарем, а Вавилон можна вважати батьківщиною першого місячного календаря. Його створено в середині третього тисячоліття до нашої ери у Шумері. Вавилонський цар Хаммурапі (1792—1750 роки до нашої ери) об'єднав під своєю владою території Дворіччя з містами-державами Урук, Кіш, Ур, Лагаш і ін.За часів царювання Хаммурапі календар міста Ур став офіційним календарем Вавилонії. Спочатку він був місячним і рік у ньому складався з 12 місяців по 29 і 30 днів у кожному. Місяці називались: Нісану, Айру, Сівану, Дуузу, Абу, Улулу, Ташріту, Арахсамну, Кісліву, Тхабіту, Шабатху і Адар. Першим місяцем року був Нісану, який відповідав приблизно періоду з 22 березня по 22 квітня. Дрібнішою одиницею вимірювання часу був семиденний тиждень, запозичений у шумерів. У стародавньому Римі використовувався місячний календар. Юлій Цезар запросив олександрійського астронома Сосигенса, що розробив календар (який пізніше став називатися юліанським), прийнятий в 46 році до Різдва Христова. Календар містив 365 днів у році з додаванням одного дня кожні 4 роки (високосний рік). Однак перші 36 років помилково додатковий день додавався кожні 3 роки. У результаті набігло зайвих три дні, які довелося компенсувати аж до 8 року нашої ери.
10. Формуляр середньовічного документа.
внутрішня структура, зміст і стилістичні особливості тексту документа, які вперше сформував французький ерудит - Жан Мабільйон. Характерною рисою формуляра є сталість побудови. Розрізняють умовний (найзагальніша схема побудови документів в цілому), абстрактний (загальна схема побудови документів певного різновиду), конкретний (схематична структура певних груп документів усередині конкретного виду документів) та індивідуальний (схема побудови окремо взятого тексту) формуляри. Умовний формуляр середньовічного та ранньомодерного документу: I. Початковий протокол (протокол): 1. Інвокація (богослов'я), тобто призивання імені Божого, іноді 'замінюється особливим знаком хреста - "хризмоном". 2. Інтитуляція - вказівка імені і звання видавця документа. 3. Інскрипція - вказівка адресата (конкретної особи, групи осіб, установи);. 4. Салютація (привітання) ІІ. Основна частина (текст ) 5. Аренга (преамбула). 6. Промульгація (нотифікація та ін) - публічне оголошення. 7. Нарраціі -виклад суті справи. 8. Диспозиція - розпорядження по суті справи. 9. Санкція - заборона порушення розпорядження під загрозою покарання. 10. Корроборація - посвідчення про скріпленні документа підписом, печаткою. ІІІ. Кінцевий протокол (есхатокол): II. Датум - вказівка місця і часу видачі документа. 12. Апрекація (висновок). До кінцевого протоколу відноситься субскрипціоніс (підпис особи від імені якої видавався документ, інколи - глави канцелярів), а також сігіла (печатка). В урочистих документах підпис видавця супроводжувався монограмою, т.б. об'єднання всіх букв імені в одному малюнку.
77. Основні генеалогічні поняття та терміни. Обрахунок ступенів кровної спорідненості та свояцтва.
грец. - родовід - спеціальна історична дисципліна, що вивчає походження родів та окремих осіб, родинні звязки, історію сімей різного соціального походження. Відомості, які надає Г.і., допомагають вивчати політ. історію, майнові, соціальні та правові стосунки, місце та роль певних родів та осіб у подіях окремих епох та країн. Дані Г.і. сприяють дослідженню демографічних процесів та соціально-психологічних аспектів людських взаємин. Генеалoгія грец. - родовід - родознавство, допоміжна історична дисципліна, що вивчає: 1 історію родів; 2 походження якоїсь людини. Спорідненість - відношення між індивідами, що організовує соціальні групи і ролі. Рідні повнорідні, кровні - брати і сестри по відношенню один до одного, що походять від одних і тих же батька і матері. рід - колектив кровних родичів по материнській або батьківській лінії, які походять від спільного предка. Для роду характерні екзогамія, часто родове імя, родові культи та ін.. Генеалогічне дерево - схематичне уявлення родинних звязків, родовідного розпису в виді умовно - символічного дерева, на коренях якого вказується родоначальник , на стовбурі - представники основної лінії роду, на гілках - різних лініях родоводу, відомі його потомки - листя. Кровна спорідненість та свояцтво Кровна спорідненість по прямій лінії В одному поколінні:брати і сестри бувають: рідні повнорідні, кревні - брати і сестри по відношенню один до одного, що походять від одних і тих же батька і матері. Неповнорідні - мають тільки одного загального батька. Зведені - діти, батьки яких перебувають у шлюбі між собою, але не мають спільних батьків. В сусідніх поколіннях: батько,мати, син, донька, батьки,діти, позашлюбні діти. Через покоління: Дідусь,бабуся, внук,внучка Через два покоління: прадід,прабаба,правнук,правнучка Через багато поколінь : Предок,пращур,пращурка,родоначальник,родоначальниця,першолюдина,потомок. Кровна спорідненість не по прямій лінії В одному поколінні: Двоюрідні - діти братів і сестер по відношенню один до одного Троюрідні - діти двоюрідних братів і сестер по відношенню один до одного Чотирьохрідні - діти троюрідних братів і сестер по відношенню один до одного В сусідніх поколіннях: Брати і сестри батька і їх дружини Діти брата або сестри Двоюрідні брати і сестри батька Діти двоюрідного брата або сестри Через покоління: Рідні брати і сестри бабусі і дідуся Двоюрідні брати і сестри б. і д. Спорідненість через шлюб: Подружжя Батьки подружжя Їх брати і сестри Дружина або чоловік близького родича Неспоріднені відносини До весілля наречений,наречена і т.д Весілля і шлюб Посаджені батьки - особи, що замінюють на весіллі батьків нареченого чинареченої. Посаджена мати - жінка, яка замінює на весіллі рідну мати нареченого або нареченої. Весільний батько - особа, яка виступає замість рідного батька нареченого або нареченої на весіллі. Поза шлюбом співжитець,співжительниця,коханець,коханка Відносини при наступному шлюбі зведений брат, сестра, вітчим,мачуха, пасинок,патчериця Відносини при усиновленні удочерінні або втраті батьків: прийомна донька,прийомний син і т.д Духовні відносини: Хресний батько,хресна мати,хресний син,хресна донька,духовний отець, хресні брати,сестри і т.д. Біологічні звязки:Донор,сурогатна мати і т.д. Інше: Названий брат, названа сестра - людина, яка не перебуває в біологічній спорідненості з даною людиною, але погодилася на братські сестринські відносини добровільно. Зазвичай такі угоди двосторонні. Батько-засновник - чоловік, який поклав початок чому-небудь, заснував що-небудь. Родич - уродженець тієї ж землі, повязаний з будь-ким історично чи культурно. Земляк простореч. - земель, вульг Зема. - уродженець однієї з ким-небудь місцевості.